Ліберальні ідеї в світогляді та працях Володимира Вернадського

Ліберальні ідеї в світогляді та працях Володимира Вернадського

Бевз Т.А.

Прагнення до свободи є основоположним принципом суспільства. А життя людини неможливе без боротьби за свободу свободу висловлювати свою думку, продукувати і обговорювати свої погляди, об'єднуватися в групи і партії, вибирати і змінювати уряд, голосувати за своїх представників, організовувати своє суспільне і економічне життя так, як їй хочеться до того часу, поки це не порушує гармонії світу. Насолоджуватися свободою означає працювати так, як подобається, отримувати те заняття, яке людина вважає відповідним, вільно купувати і продавати результати своєї діяльності і залишати собі винагороду. Бути вільним означає не зустрічати перешкод і скрути в своїх мирних економічних заняттях і прагненнях. Ідеологією і політичною програмою вільної людини є лібералізм. Його початковими вимогами були віротерпимість і релігійні свободи, конституціоналізм і права людини, що, у свою чергу, дало величезний імпульс розвитку теорії і практики економічної свободи.

Видатний економіст Людвіг фон Мізес (1881−1973), праці якого були відомі у нас в країні лише елітарній групі «допущених» економістів писав: «Лібералізм система поглядів на поведінку людей на цьому світі. Кінець кінцем лібералізм не має жодної іншої мети, окрім як підвищення матеріального добробуту людей, і не торкається їхніх внутрішніх, духовних і метафізичних потреб. Він не обіцяє людям щастя і заспокоєння, а лише максимально повне задоволення тих бажань, які можуть бути здійснені за рахунок взаємодії з предметами матеріального світу"[11, с. 11].

Ідеологія лібералізму захоплювала багатьох видатних особистостей. Ще в юності значний інтерес до лібералізму виявив вчений із світовим ім'я, перший президент Української Академії наук В. Вернадський. На його глибоке переконання необхідною умовою реформування соціально-економічних умов в Росії мало бути формування «суспільного розуміння»: «Це розуміння має бути створене, до нього мають бути спрямовані всі наші сили. Розуміння того, як має бути влаштоване життя людини і того, до яких наслідків і з яких принципів виходять пропоновані або здійснювані заходи у відношенні до людини» [4, с.225].

Він зазначав, що «наявність в країні свободи вираження критичної думки і прошарку суспільно-активних людей могла б привести до існування найважливішого чинника соціального життя суспільства громадської думки. Однак, «розглядаючи умови, які існують в Росії, ми бачимо, що в ній немає ні громадської думки, ні суспільного розуміння. Очевидно, що в ній і не може бути правильної діяльності уряду і справжньої боротьби з ним громадян, що розуміють і обізнаних, якою має бути діяльність уряду"[4, с.226].

У 1893 р. В. Вернадський сформулював один з головних принципів лібералізму: «Для мене умова правильності урядової діяльності виходить з того, що 1) держава існує для громадян, а не громадяни для держави; 2) уряд, який би він не був монархічний, республіканський, є лише ставленик громадян і повинен, отже, постійно діяти при їх участі і їх контролі. Очевидно, така діяльність можлива лише при існуванні в країні суспільного розуміння» [4, 227].

В. Вернадський сформулював власне розуміння природи майбутнього Російської держави: «Ми поставлені в тяжке становище, у нас зав’язаний рот, заткнуті вуха, ми майже не маємо можливості впливати на вчинки тієї держави, громадянами, якої ми є, не можемо сповідати віри, яка нам дорога і інше, але й є характерний бік в нашому житті це те, що для нас особливо дороге, що нам особливо близьке и красиве, той ідеал свободи, який для наших західних сусідів є не предметом бажання, а предметом володіння. В нашому російському житті особливо зрозуміла його красота, гармонія і сила"[4, с.219].

Розкриваючи сутність земської діяльності В. Вернадський у листі до дружини писав: «На мене завжди земське зібрання складає враження тим, що я в цей час відчуваю стукіт сірого але самого основного поточного життя країни. Я відчуваю спадкову історичну пасивну силу, з якої в кінці кінців виливаються нові форми життя, і уловлюю гуркіт стукіт безсвідомих і малооформлених її течій. Що з них виллється у майбутньому багато в чому справа випадку"[20, с. 198].

В університеті В. Вернадський став членом своєрідного студентського товариства, куди входив друг його дитинства А. Корнілов і такі, згодом відомі вчені, як брати Сергій і Федір Ольденбурги, Д. Шаховський, І. Гревс та інші. Це було дійсно братство, головними принципами якого були: чесність, дружба, взаємодопомога. Професійні інтереси членів братства були різні: історія, філософія, література, природознавство. Але це їх не роз'єднувало, а взаємно збагачувало. Вірність братству вони пронесли до кінця своїх днів.

Є підстави стверджувати, що В. Вернадський стояв біля витоків політичної організації російських лібералів початку XX ст. У 1899 р. він став членом московського гуртка «Бесіда», а впродовж 1903;1905 рр. приймав участь в організації «Союзу освобождения». Союзу земців-конституціоналістів. Академічного союзу. Бюро земських з'їздів.

Земський опозиційний рух у тому вигляді, в якому він з’явився на суспільній арені після реформування місцевого управління в 1864 p., випливав із дворянського лібералізму дореформеної епохи. Падіння кріпосного права та проведення земської реформи посилили енергію ліберально налаштованого дворянства, яке могло використовувати трибуну земств для популяризації своїх ідей.

Основні положення дворянського лібералізму було сформульовано ще в дореформений період, але впровадження в життя буржуазних реформ, що змінювали соціально-економічні і частково політичні обставини, не могло не відобразитись на тактичних і програмних засадах лібералів. Це виявилося в різних галузях: 1) теоретичній це, передусім, роздуми про форму правління в державі, про поєднання самодержавства з децентралізацією місцевого управління чи відносною самостійністю самоврядування на місцях; 2) політичній визнання необхідності ряду політичних реформ (гарантування свободи слова, гласності, скасування системи тілесних покарань, ліквідація поліцейського диктату, послаблення цензурних утисків тощо), обмеження правлячої бюрократії всестановим представництвом у місцевому самоврядуванні; 3) економічній забезпечення свободи тих видів діяльності, які сприятимуть нарощуванню об'єктів приватної власності, вирішення аграрного питання, створення сприятливих умов для приватного підприємництва, підтримка усіх видів соціально зорієнтованих підприємств, удосконалення податкової системи.

Усі вказані вимоги (в їх поміркованому варіанті, висловлювалися більшістю ліберально-дворянської опозиції, а в більш радикальному нечисельною групою ліволіберальних земських діячів) закладали той теоретичний, політичний і економічний фундамент, на якому вибудовувалася програма земського ліберально-демократичного руху, до якого належав і В. Вернадський.

Земства того часу принесли з собою вибори. Виборчі комісії створювалися для вирішення спірних питань, давали можливість проявити добродійність.

У Тамбовському земстві висувався В. Вернадський, здобувши популярність під час боротьби з голодом, він був вибраний гласним Моршанського повіту і почесним мировим суддею. Незабаром він був вибраний гласним уже губернських Тамбовських земських зборів.

Варто зазначити, що в 90-х pp. XIX ст. всього по всій Росії обиралося біля 1100 губернських гласних. Діяльність в земстві викликала у В. Вернадського глибокі переживання і ще більш глибокі розчарування. He випадково у щоденнику в квітні 1900 р. з’явився такий запис: «Життя в Росії не дає найменшої можливості розвитку легальної громадської діяльності, воно викликає або революційну бойову діяльність опозиційних елементів, або вихід їх з громадської діяльності в інші сфери в науку, мистецтво, капіталістичну сферу».

Наприкінці 1900 р. В. Вернадський записав: «Політична роль земства поступово згладжується, і сама ідея самоврядності виявляється несумісною з державною бюрократичною машиною».

Слід відзначити, що здебільшого представники українських земств певний час стояли на чолі загальноімперського земського ліберально-опозиційного руху, були його лідерами. Біля його витоків був чернігівський поміщик І. Петрункевич (1844−1928), якого «справедливо вважали батьком конституційного руху, що розпочався в епоху великих реформ». Він у брошурі «Очередные задачи земства» (1879 р.) сформулював програму політичної діяльності земського опозиційного руху, в якій передбачалося запровадити громадянські права і свободи та скликати представницький орган, що мав стати гарантом проведення політичної реформи.

Під впливом розмови з Ф. Родічевим майбутнім діячем конституційнодемократичної партії В. Вернадський записав в щоденнику 8 жовтня 1890 г.: «Ліберали, приймаючи політичну програму забувають про те, що якщо вони бажають виступити як політична партія, вони повинні мати ясну програму зовнішньої політики і чітке уявлення про традиційні цілі Російської держави», с.211].

У1902 р. група лібералів заснувала за кордоном журнал «Освобождение», редактором якого став П. Струве. Вони ставили завдання шляхом «мирної і легальної діяльності» домогтися від уряду свободи преси, зборів, спілок, рівності всіх перед законом, скликання представників від усіх земств і міст.

Влітку 1903 р. В. Вернадський взяв участь в зборах російських лібералів, які відбулися в Швейцарії. Підсумком їх роботи стало заснування нелегального «Союз освобождения». У раду якого ввійшли І. Петрункевич, А. Пешехонов, В. Богучарський та ін. Вони виступали за конституційну монархію і загальне виборче право. І. Петрункевич залишив детальний опис перших кроків по створенню «Союзу освобождения» першої політичній організації російських лібералів: «He дивлячись на те, що це відбувалося так давно, я не можу, згадуючи ці дні, не переживати почуття, пережитого тоді і що залишив в моїй душі глибокий слід надії і віри в майбутнє. Тут зійшлися далеко не схожі ні по своїх переконаннях, ні по своєму минулому люди, яких об'єднували саме надія і віра, і в наших незгодах і суперечках важливе питання, яке розділяло нас, було питання організації партії або союзу, і більшістю голосів, притому досить значним, питання було вирішене в користь Союзу, тобто утворення окремих груп, що зберігають свою програму, але пов’язаних основним завданням і основним методом боротьби, які встановлюються зборами всіх груп, що входять до складу Союзу через своїх делегатів. Події виправдали організацію Союзу, який перетворився на Союз союзів, зробив можливим так званий загальний страйк і Маніфест 17 жовтня"[15,с.338−339].

У 1903 р. діячі земств створили «Союз земців-конституціоналістів». У 1904 р. земський ліберальний рух вилився у «земську» і «бенкетну» кампанії. На своїх зборах, з'їздах, бенкетах, у своїх петиціях земці-ліберали зверталися до царського уряду з проханням провести зверху реформи, певною мірою демократизувати країну.

Щоб перебудувати суспільство, недостатньо перебудувати живий організм суспільства, необхідно перебудувати свідомість у найістотнішому в усвідомленні способу свого існування. He випадково академік В. Вернадський надавав великого значення знанням і освіті. Він вбачав у цих складових суспільного розвитку ефективний засіб удосконалення людини, її духовної могутності [2,с.277].

25−28 березня 1905 р. в Петербурзі зібрався установчий з'їзд Академічного союзу, керівну роль в організації якого відіграв В. Вернадський. Ще в грудні р. він вперше виступив з яскравою публіцистичною статтею в газеті «Наші дні», в якій, зокрема, писав: «З'їзди земців, адвокатів, міських представників проклали дорогу, по якій повинні пройти професора, якщо вони хочуть, щоб потреби їх були почуті, щоб університетські порядки були покращені"[6,с.29]. В. Вернадський наголошував: «Ми живемо у відповідальний і важкий час. З невблаганною ясністю перед мислячими російськими людьми розкрилися виразки і хвороби рідної землі. Пристрасно і гаряче, всіма фібрами душі шукається вихід із заплутаного, серйозного положення. Цей вихід може бути знайдений лише тоді, коли в творчій державній роботі стануть брати участь всі живі сили країни, коли кожна російська людина усвідомлюєв собі громадянський обов’язок, який лежить на ній в цей відповідальний історичний момент"[6,с.ЗО].

У квітні 1905 р. В. Вернадський виступив на нараді земських діячів в Москві, де обговорювалося аграрне питання, а в травні в статті «З приводу розгрому», написаній під враженням загибелі російського флоту в ході російсько-японської війни (Цусіма) проголосив конституційну ідею негайного скликання вільно вибраних народних представників, які «повинні реформувати центральну державну владу, вирішити питання про війну і мир"[6,с.34]. земська вернадський дворянський лібералізм.

Є усі підстави стверджувати, що попередниками партії кадетів стали дві ліберальні організації «Союз освбождения» і «Союзу земців-конституціоналісти». Організаційно партія оформилася в період вищого підйому революції 1905;1907 рр.

Після розстрілу демонстрації в Санкт-Петербурзі та початку революції 9 січня 1905 p., програма «Союзу освобождения» радикалізувалася. Ще більше підкреслювалася важливість встановлення політичних свобод та демократії, рівності усіх громадян, відміни станової нерівності. Товариство виступало за самоврядування та культурне самовизначення. Важливим пунктом програми була вимога до уряду почати проведення реформ. У 1906 р. багатьма з цих програмних пунктів скористалася новостворена конституційно-демократична партія (партія кадетів), яка виступала за конституційну та парламентську монархію. Окрема увага у партійній програмі приділялася проблемі місцевого самоврядування. Окрім забезпечення основних прав та свобод людини, партія вимагала відмінити смертну кару, гарантувати свободу робітничих зібрань та союзів. Кадети відстоювали принцип приватної власності, домагалися запровадження в країні правового ладу, парламентської системи.

Конституційно-демократична партія, або Партія народної свободи (друга назва) представляла лівий фланг російського лібералізму. Кадетів ще шанобливо називали «професорською партією», маючи на увазі високий освітній і культурний рівень рядових членів і сузір'я імен в керівництві партії. Професори, вчителі гімназій, адвокати, лікарі, журналісти, земські і міські службовці такий був типовий набір професій для кадета. Конституційні демократи запропонували Росії перевірені конституційні рішення і ліберальні цінності, що давно утвердилися в парламентських державах. Проте ці цінності і ідеали виявилися незатребуваними, що стало трагедією російського лібералізму.

Ядром політичної доктрини кадетів була ідея державності. Соціальну базу кадетської партії складали ліберально-поміщицькі прошарки та інтелігенція. Політична лінія партії визначалася не її чисельністю, а виключно Центральним Комітетом. Третину складу комітету складали професори і юристи. До його складу належав і В. Вернадський. Керівником партії був історик П. Мілюков. Йому належала головна роль у виробленні програми і тактики партії. Власне, варто наголосити, що у партії існувати певні розбіжності у визначені стратегічної лінії. Так, праві кадети, за своїми поглядами наближалися до октябристів «Союзу 17 октября», а центр, до якого належав і лідер партії, вважав доцільним домагатися уступок з боку царизму, використовувати рух народних мас для більш ефективного тиску на нього. «Доповнюючи один одного, пригадували учасники партійного центру, ми зазвичай встигали виробити компромісні рішення і примирити в ньому досить різноманітні партійні елементи"[9,с.6−7].

Д. Шаховськийу своїх «Спогадах» підкреслював, що П. Струве акцентував увагу не на процесі боротьби із самодержавством або бюрократією, але ставив питання саме про введення конституції, як заміни самодержавному володарюванню [19,с.538−54]. Це і було причиною створення конституційно-демократичної партії, яка мала ліберальний характер, вимагала заміни необмеженого самодержавства конституційним ладом. Однак, як потім писав М. Вебер: «Кадетам судилося прокласти дорогу прагненням, носії яких повинні були звільнити у відставку „ідеалізм“ усього ліберального земсько-кадетського руху без розрізнення його помірковано-реформаторських і більш радикальних відтінків. Адже „дух“ цих нових прагнень був настільки ж „матеріальний“, наскільки й антиліберальний, і антибуржуазний» [8,с. 121].

П. Струве був одним із перших, хто відчув необхідність зміни політичного курсу і методів політичної боротьби в Росії. На відміну від позиції П. Мілюкова, що увиразнювала російську звичку будь-що критикувати уряд (навіть попри його ліберальний курс) і солідаризуватися з революціонерами, П. Струве стверджував, що після введення хоч і недосконалого, але конституційного ладу, політична боротьба має стати відкритою та легальною, а ліберальні верстви мають співпрацювати з урядом у справі реформування суспільства. Події 1905 р. спонукали мислителя до остаточної опозиції російським революційним рухам, які дезорганізують життя країни, заважаючи вільному розвитку особистості, культури, державності. Лібералізм П. Струве набув дедалі виразніших консервативних рис. Для нього політичний процес поняття еволюційне, що спирається на теорію компромісів, адже «в компромісах значно більше творчості, ніж у твердженні, що перемогти можна, тільки розтрощивши череп супротивнику… Мені зізнавався П. Струве в одному з листів, ненависний у соціал-демократії культ сили, небажання, а тому й безсилля діяти переконанням, Я вважаю дух компромісу морально цінним» [10,с.95]. Таким чином, П. Струве остаточно залишив ідею про можливість здійснити зміни у країні революційним шляхом.

За уявленнями М. Вебера російське суспільство XX ст. опинилося в цілій серії зачарованих кіл. В своє зачароване коло потрапили й російські ліберали, які на думку М. Вебер, мали дуже непогану генетику в земстві, найблискучішому і благороднішому русі в російській політичній історії.

На установчому з'їзді конституційно-демократичної партії (12−18 жовтня р.). П. Мілюков зазначав: «Єдність поглядів і обов’язковість партійної дисципліни такими були дві основні умови переходу від «Союзу» до партії"[12,с.208]. І пояснюючи сутність новоствореної партії він зазначав: «Партія «конституційна» не повинна бути «республіканською»: це перше обмеження. Партія «демократична» не повинна бути соціалістичною це друге. За ці грані ми повинні були боротися"[12,с.208].

Про свою причетність до створення партії кадетів і участь в ній В. Вернадський згадував: «Став кадетом, з одного боку непомітно, життєво через Братство, „Союз Освобождения“, земське дружнє середовище. Із цих хорій виросла моя партійність кадетська непомітно, побутовим шляхом» [13,с.152].

М. Голубець у статті «Наукова спадщина В.І.Вернадського та її значення для розв’язання сучасних екологічних проблем (до 140-х роковин від дня народження) стверджує, що В. Вернадський був співорганізатором Партії Української народної свободи (к, д.), яка ставила собі за мету:

зближення з Росією і нерозривність з російською культурою, боротьбу за російську мову як рівну в громадському і культурному житті,.

зближення із соціалістами, а не зі самостійниками.

Перед собою особисто учений ставив два завдання:

об ' єднання українців, котрі працюють в українському відродженні, але котрі люблять російську культуру для них також рідну;

збереження зв’язків усіх учених і науково-навчальних установ з російською культурою та аналогічною російською організацією.

В. Вернадський був обраний членом ЦК. Близький друг В. Вернадського по «Братству» історик А. Корнілов, що очолював Секретаріат ЦК кадетської партії, згадував: «Будинок Вернадських в цей час зробився в Москві всім відомим пунктом. Власне, у них в будинку зосереджувалися і секретаріат міського комітету, і свого роду центр по частині всяких університетських справ і питань"[1,с.91]. На перших чотирьох з'їздах конституційно-демократичної партії (четвертий працював 24−28 вересня 1906 р.) В. Вернадський тричі включався в різні комісії і один раз (6 травня 1906 р.) виступав з доповіддю на Пленарному засіданні ЦК. На II З'їзді, що відбувся в січні 1906 р. було прийнято рішення про доповнення до основної назви партії конституційно-демократична слів: партія «народної свободи».

Головною метою кадети проголосили введення в країні демократичної конституції. Необмежена монархія, згідно з їх програмою, мала бути замінена парламентським демократичним ладом (кадети обходили питання про те, чи буде це монархія або республіка, але ідеалом їх була конституційна монархія англійського типу). Вони виступали за поділ влади на законодавчу, виконавчу і судову, за створення відповідального перед Державною думою уряду, за корінну реформу місцевого самоврядування і суду, за загальне виборче право, свободу слова, друку, зборів, союзів, за суворе дотримання «громадянських і політичних прав особи».

Центральний комітет партії (ЦК) складався з двох відділів: Петербурзького і Московського. Петербурзький відділ займався подальшою розробкою програми, законопроектів для внесення до Державної Думи, здійснював керівництво думською фракцією. Функціями Московського відділу були видавнича діяльність і організація агітаційної роботи. На місцях, в губерніях, створювалися губернські комітети, які обиралися терміном на рік губернським з'їздом партії кадетів. Під патронажем губернських комітетів створювалися міські, повіти і сільські комітети партії «народної свободи». У жовтні грудні 1905 р. було організовано 72 кадетських організації. Основна маса місцевих організацій утворилася в період виборчої компанії в І Державну Думу.

Упродовж січня-квітня 1906 р. нараховувалося вже 274 кадетських комітетів, а до 1907 р. понад 300; загальна чисельність партії в 1905;1907 рр. коливалася в межах 50−60 тис. чоловік. Після поразки революції 1905;1907 рр. відбувається скорочення кількості місцевих організацій партії. Вже січні 1908 р. чисельність партії не перевищувала 25−30 тис. чоловік, а в 1912;1913 p. 10 тис. чоловік. Після Лютневої революції 1917 р. розпочинається процес відродження місцевих комітетів партії. Однак після жовтневих подій 1917 р. і розгону Установчих зборів партія була заборонена.

Вивчення матеріалів, пов’язаних з діяльністю ЦК конституційнодемократичної партії, показало, що В. Вернадський не перейшов на рейки професійного політика і його участь в засіданнях ЦК не проявлялася активно в заявах або доповідях. 12 січня 1906 р. Володимир Іванович входив до складу культурної комісії.

Варто зазначити, що партійна діяльність і політична позиція В. Вернадського у роки діяльності кадетів більше проявилася не у політичних промовах на з'їздах і засідання, а на сторінках періодичних видань у публіцистичних і політичних статтях. Досить актуально звучать слова В. Вернадського в гострій статті «Три рішення» (19 березня 1906 p.): «В справжню велику і відповідальну хвилину народного життя виявилися три відповіді на питання про обов’язки і норми поведінки окремого російського громадянина. Одна відповідь вимагає від нього енергійного і безумовного придушення всього визвольного руху. Друга накладає на нього обов’язок участі в збройній боротьбі з урядовою машиною старої держави. На кінець, третя приводить до енергійної роботи над політичними організаціями народу, до роботи в політичних партіях. Тільки ця третя відповідь виключає можливість виснаження народних сил, тобто державну загибель, яка існує при перемозі як ідеологів минулого, так і мрійників майбутнього"[7,с.47].

У березні 1906 р. у статті «Російське життя і позапартійні» він писав: «найвірнішим і самим мирним шляхом до припинення кризи, яку переживає наша Батьківщина, є організація політичних партій і політична організація народу. Йдучи цим шляхом, ми готуємо нову, молоду Росію; Росію, яка народжується на наших очах, велике майбутнє якої нам так близьке і дороге. Вперше в історії велика політична партія, що не має класового характеру, ставить так послідовно і рішуче ідеї політичної рівності і соціальної справедливості, як це робить конституційно-демократична партія. Нам першим доводиться створювати демократичний лад, який забезпечує свободу особи в її сучасному розумінні у величезній державі, яка займає 1/7 частина земної суші, різної за складом і за культурою"[6,с.65].

У березні 1906 р. В. Вернадський був обраний членом Державної Ради від академічної курії (Академія наук і університети), однак в липні подав у відставку на знак протесту проти розпуску Державної Думи. У 1908 р. знову обраний в Державну Раду. З 1909 р. екстраординарний академік, з 1912 р. ординарний академік. У 1911 р. подав у відставку з Московського університету на знак протесту проти реакційної політики міністра народної освіти JI. Kacco і переїхав до Петербургу. Був виключений зі складу Державної Ради. травня 1906 р. на засіданні ЦК кадетів В. Вернадський виступив з повідомленням про діяльність членів конституційно-демократичної партії в Державній Раді, в яку він був вибраний від університетів і Академії наук («академічна курія») у березні 1906 р.

На засіданні ЦК 3 червня 1906 р. В. Вернадського обрали в комісію з міжнародних відносин, а 30 вересня того ж року в комісію із стосунків з іноземними органами друку.

У першій і другій Державних Думах кадети найбільш послідовна і яскрава частина російських лібералів були представлені в максимальній мірі. Центральним пунктом своїх політичних дій, проекту конституції і передвиборної кампанії вони визначили загальне виборче право знамениту чотирьоххвостку.

На думку М. Вебера, етичні міркування педантичних російських лібералів не допускали іншого варіанту. Є, правда, і дуже прагматичні аргументи за загальне виборче право в Росії.

Якщо брати місто, то майновий ценз, що відкидав пролетаріат, ніяк не компенсувався в своїй недемократичності участю середніх міських станів. Це пояснювалося тим, що середній стан в Росії історично був дуже слабкий, а в умовах капіталістичної еволюції кінця XIX початку XX ст. виявився безсилим протистояти жорсткому натиску нової буржуазії, і, закономірно, потерпів поразку.

Обмеження виборчого права для міської Росії, означало б грубу політичну дискримінацію. Але і це не все. Якщо звернутися до російського села, то будь-які обмеження у виборах тут йшли б у протиріччя з традиціями.

Таким чином, кадети просто і не могли б мати навіть абстрактного шансу на перемогу, на масову підтримку без ставки на чотирьоххвостку.

М. Вебер наголошував на недостатній пристосованості російського суспільства до буржуазної демократії (найяскравіше останнє демонстрував архаїчний аграрний комунізм). Проте, недостатньо зрілим для переходу до конституціоналізму був і старий режим, більш того, він (після 1905 р.) вже органічно не здатний був на подібний крок.

Причину невдач М. Вебером вбачав в тому, що спроба здійснити в Росії буржуазну революцію сталася надто пізно, з точки зору загальноцивілізаційного підходу. Адже російська революція епізод в загальному процесі модернізації, подія в ланцюзі інших. Але кожна з попередніх подій в цьому ланцюзі змінювала умови створювала вже інший світовий контекст для кожної наступної події. Тобто, справжній зміст наступного епізоду ніколи не може бути тим же самим, що зміст попередньої події.

Період II Державної Думи (лютий-червень 1907 p.), в якій кадети мали відносну більшість, яскраво відбився в статтях В. Вернадського, який відгукувався на всі перипетії політичного життя: «парламентська робота повинна з’явитися продовженням і здійсненням роботи першої Думи, тобто повинна відповідати реальному виконанню програми партії народної свободи. Іншої парламентської роботи в даний час немає"[6,с.135]. Остання публікація В. Вернадського в газеті «Новь» (11 квітня 1907 р.) містила мудрий політичний прогноз майбутнього Росії в найближче десятиліття: «Для Росії немає вибору. Новий режим для неї неминучий, оскільки на його стороні народні маси і всі розумові сили країни. І є два виходи. Один спокійніший перехід до нового режиму парламентської монархії через Державну Думу, шляхом поступового розширення її прав і знищення бюрократичної анархії. Інший бурхлива і довга дорога революції, яка врешті-решт приведе до нових стійких устроїв життя, невідомо яким, але раніше може змести все, що ще дороге мільйонам російського народу. Люди, що стоять за розгін Думи, легковажно жартують з вогнем. Вони ведуть країну на дорогу революції"[6,с.162].

В кадетській газеті «Речь» В. Вернадський 14 березня 1914 р. сформулював політичну позицію своєї партії до світової війни. «Війна ведеться великими демократіями. В число яких вступила, на кінець, і наша батьківщина. Це війна самозахисту проти імперіалізму. Це війна нового демократичного ладу Європи проти старого ладу, і інтереси кожної, приймаючої участь в ній держави далеко виходять за межі її географічних кордонів» [18].

лютого 1914 р. лідер кадетів П. Мілюков виступив в IV Державній Думі з промовою, в якій назвав будь-які міркування про майбутні можливі федеральні стосунки України (на офіційній мові «Малоросії») з Росією «шкідливим і небезпечним рухом». Це викликало стурбованість не лише серед діячів українського національного руху, але і в самій кадетській партії.

У березні 1914 р. В. Вернадський брав участь у виробленні політичної лінії кадетської партії з «українського питання». На Пленумі ЦК конституційно-демократичної партії 24 березня 1914 р. відбувався жвавий обмін думками. У роботі Пленуму взяв участь М. Грушевський. Він висловив свою позицію так: «Принцип нашої автономії висувається для того часу, коли будуть свободи, а вже наступним етапом буде забезпечення федералістського ладу. Українці добиваються лише щоб к.-д. не виступали проти федералізму, а відносно автономії висловили співчуття"[17,с.318]. В. Вернадський запропонував висловити побажання, щоб П. Мілюков не виступав із запереченням автономії і федералізму, щоб уникнути можливого глибокого розколу в партії конституційних демократів [ 17, с. 321]. У травні 1915 р. В. Вернадський разом з А. Корніловим організовував комісію з українського питання.

У зв’язку з цим В. Вернадський написав грунтовну статтю «Українське питання і російське суспільство», яка, з нез’ясованих причинах, не була опублікована і лежала в архівах аж до 1988 р. Найвірогідніше, що стаття була написана в 1915;1916 pp., під впливом дискусії з українського питання, яка розгорнулася серед кадетів. У статті В. Вернадський повністю підтримав дорогі йому з дитинства ідеї збереження і розквіту української національної культури, сформулював принципи культурно-національної автономії в рамках єдиної Російської держави. Він констатував: «Українська інтелігенція чекає від Росії повного визнання прав на національно-культурне самовизначення, тобто прав на вільну національну роботу у сфері школи, науки, літератури, суспільного життя; українці вважають, що в інтересах не лише місцевої української, але і спільноруської культури не ставити перешкод їх устремлінням до українізації місцевого суспільного і церковно-релігійного життя, а також місцевої самоврядності. Свобода українській культурі потрібна саме інтересами російської справи і що зберегти українців як росіян Росія може лише прийнявши їх зі всією національно-культурною подобою як українців. Оскільки український рух органічний і живиться корінням народного життя, то воно ніколи не згасне, а, отже, позитивний дозвіл українського питання для держави, що не відмовляється від основних початків правового ладу, неминуче, і будь-які відстрочення і тяганина в цьому дозволі лише поглиблюють внутрішній розлад в державі, суспільстві і народі"[6,с.217].

У травні 1916 р. В. Вернадський обирався до складу аналогічної комісії з литовського питання. 10 квітня 1917 р. його включили до складу комісії з підготовки національного питання для обговорення на VIII з'їзді партії кадетів (9−12 травня 1917 p.).

У серпні 1915 р. ліберально-буржуазні кола зажадали створення уряду, що користується довірою Думи, і утворили Прогресивний блок. До нього увійшли 236 з 242 членів Думи і три групи Державної Ради [14,с.294]. У одну з них, «академічну», знов був обраний В. Вернадський. Упродовж 1915;1916 рр. він працював в Економічній комісії Держради, Міжпарламентській торгівельній конференції союзних держав, в комісії з розробки проекту нового університетського Статуту.

У лютому 1917 р. відбулася революція, 26 лютого Державна Рада засідала востаннє, її останньою дією стала телеграма в Ставку. В. Вернадський разом з С. Ольденбургом і іншими діячами Держради направили імператорові Миколі II телеграму з пропозицією зречення від престолу і передачі влади Тимчасовому Комітету Державної Думи [16,с. 108].

У березня 1917 р. В. Вернадського обрали ординарним професором Московського університету. Згодом він став головою вченого комітету при Міністерстві землеробства. Виступав проти виходу кадетів з Тимчасового уряду. 8 липня 1917 р. писав з Києва синові: «Київський комітет конституційних демократів протестував проти виходу міністрів конституційних демократів. Тепер помилка цього рішення ясна всім, вона усюди засуджувалася… людьми різних груп і партій і не розумілася…».

З серпня 1917 р. В. Вернадський став товаришем (заступником) міністра народної освіти; зберіг за собою керівництво обома комісіями і очолив відділ вищої школи і державної організації наукових досліджень (аж до розпуску підпільного Тимчасового уряду 17 листопада).

Програма діяльності міністерства була викладена ним ще в червневій статті «Завдання науки у зв’язку з державною політикою Росії». У ній йшлося проте, що революція не повинна привести до розпаду Росії, як єдиної держави. Слід зазначити, що Тимчасовий уряд складався головним чином з кадетів і їх прибічників (у його склад входив один соціаліст-революціонер — О. Керенський). В. Вернадський висувався в Установчі Збори від Петрограду і Алтая (обраний не був). За час перебування на посаді піднімав питання про створення Академій наук Грузії і України.

В. Вернадський мав величезний моральний авторитет в конституційнодемократичній партії, постійно обирався членом ЦК на всіх з'їздах партії, включаючи IX, який відбувся 23−28 липня 1917 г. Судячи по щоденнику, який Володимир Іванович вів восени 1917 р. щодня, він не приймав участі в роботі останнього, десятого з'їзду кадетської партії, який відбувся 14−16 жовтня 1917 р.

В. Вернадський, судячи по його щоденниковим записах, продовжував брати участь в засіданнях ЦК аж до жовтневого перевороту і перших післяреволюційних днів, коли кадети збиралися вже нелегально. Останній раз Володимир Іванович був на ЦК 10 листопада (ст. ст.) 1917 p., а в ніч з 19 на листопада виїхав з Петрограду, рятуючись від неминучого арешту як член партії «ворогів народу».

Певний час В. Вернадський у 1918 р. перебував у Полтаві. На початку квітня з’явилася інформація у газеті «Свободная мысль» про припинення діяльності полтавської партії народної свободи як всеросійської. Кадетська партія була представлена впливовими силами: членами ЦК Я. Імшенецьким, В. Вернадським та відомими кадетськими діячами П. Долгоруковим, С. Семенченко, Е. Ефимовичем. Полтавські кадети мали намір вирішувати партійні справи, створивши на базі полтавського комітету фактично нову українську партію народної свободи. Впродовж кількох днів тривали засідання комітету партії. Була навіть створена комісія для підготовки статуту і програми партії. До її складу увійшли: Я. Імшенецький, В. Вернадський, С. Семенченко, Бельговський та Ярошевський [3,с.68].

Ймовірно, що щоденниковий запис В. Вернадського від 3 квітня 1918 р. містить начерк програми нової української партії народної свободи. Перш за все, він безапеляційно констатував: «Повинна бути партія українська народної свободи». У начерках пропонував вказати на необхідність зближення з Росією і нерозривності з російською культурою. Передбачалася широка культурна діяльність, як з підтримки культурних організацій і товариств загальноросійських (бібліотек, журналів, наукових товариств). Боротьба за російську мову як рівну в громадському і культурному житті за права меншин. Наголошувалося на значенні російської мови як світової мови для підйому освіти народу і інтелігенції і підкреслювалося, що вона не може бути замінена чужими і важкими для розуміння англійською, німецькою або французькою мовами. Однак при цьому В. Вернадський зазначав: «Ще 1−2 покоління не дожене й українську, якщо не буде падіння культурного росту Росії"[3,с.68].

Досить дивною здавалася вимога у сфері внутрішньої політики передбачалося боротьба за автономію Полтавщини проти будь-якого шовінізму. У шкільній програмі необхідно добиватися державного плану з наданням широкої самостійності місцевим органам самоуправління. В. Вернадський задавався питанням чи потрібна організація повітового і волосного земства. чи може фінансова програма допустити вилучення землі з грошового обігу. Планувалося підтримувати й розвивати економічний обмін. Водночас зазначалося, що «великий борг лягає на Україну, і вона втрачає своє право на величезні території, які належали Росії. Потрібна російська орієнтація і її необхідність заснувати, виходячи з потреб України і українського населення"[3,с.68]. Йшлося також проте, що «необхідна боротьба з шовінізмом в усіх його формах. Практично потрібно орієнтуватися і погоджуватися з національними партіями (польською, єврейською) і соціалістами. В українській політиці соціалісти більш близькі, ніж українські самостійники"[3,с.68].

У листі до М. Василенка з Полтави від 4 квітня 1918 р. В. Вернадський писав: «Треба б з'їхатися. Тут ми вважаємо необхідн[им] створити особливу українську партію нар[одної] св[ободи] з незалежним центральним] к[омітетом] в Києві з новою платформою. Діяльність старої партії ми припинили і про це оголосили у пресі. Зараз закінчується платформа нової української партії. Що Ви думаєте?» [21,арк.7−8]. На жаль, позицію М. Василенка стосовно створення нової партії знайти не вдалося.

У наступному листі від 27 квітня 1918 р. В. Вернадський розповідав М. Василенку, що «уже у нас багато обговорювалося питань, пов’язаних з утворенням особливої української партії народної свободи, з новою платформою. Я пришлю Вам при першій нагоді проект нашої платформи. Старий полтавський комітет закритий. Необхідний з'їзд ми в газетах читали про припущення киян, але нічого не отримуємо оскільки пошти між Києвом і Полтавою немає. Якщо вони послали поштою, то ми можливо отримаємо через місяць"[21,арк.27].

2 квітня 1918 р. В. Вернадський з Я. Імшенецьким і Бельговським обговорювали звернення і платформу української партії народної свободи.

Події в Полтаві підштовхували ініціаторів створення партії народної свободи до дій. В. Вернадський писав: «Зараз в Полтаві дуже тривожне почуття в зв’язку з насильственною українізацією. Через три тижні вивіски магазинів повинні бути по-українськи. Новий податок і повне порушення рівності національностей. Повсюди наказано ввести діловодство українською мовою» [3,с. 70].

З приводу української мови відбулася цікава розмова В. Вернадського з Я. Імшенецьким і Бельговським про українську мову і українське питання. На підставі розмови В. Вернадський зробив наступні висновки: «обидва вважають себе українцями, однак вважають, що культура духовна спільна Толстой, Тургенев, Гончаров настільки ж рідні українському мужику, як і великоруському. Я в цьому багато в чому з ними згоден, однак вважаю, що їх ставлення до української мови недостатнє. Мені здається необхідно розрізняти російське, українське й великоруське"[3,с.70].

«Вдивляючись в те, що відбувається, констатував В. Вернадський, я більш всього боюся німців і вважаю крок Ради найбільшою зрадою і зрадою всьому слов’янству. Але невідомо, що врешті-решт буде. Відродження української мови і інтересу і відчуття своєї національної особи я гаряче переживаю і в цьому відрізняюся від тутешніх кадетів. Проте треба сказати, що в Полтаві серед українців майже немає людей і справжнього національного міцного середовища немає. Чи можна за цих умов створити що-небудь міцне? Особливо, якщо вони діятимуть кулаком і палицею"[21,арк.7−8].

3 травня 1918 р. відбувся з'їзд партії кадетів, в якому брало участь 130 осіб. З основною доповіддю виступав Д. Григорович-Барський. Головував В. Вернадський. Недостатньо вдалим, з точки зору В. Вернадського був виступ М. Василенка в якості міністра іноземних справ. В своїй промові на з'їзді він акцентував увагу на самостійності України та значенні історичних зв’язків з Німеччиною в сфері культури, науки, політики і на частих розходженнях інтересів з Англією.

Загалом оцінюючи з'їзд В. Вернадський констатував, що з'їзд до цього часу неясно усвідомлює відділення України. Промова А. Ржепецького про окрему валюту та включення Криму в Україну зробила велике враження. В доповіді Київського обласного комітету кадетів про українську мову йшлося як про одну з державних мов. А підсумовуючи В. Вернадський зазначив: «Закінчився з'їзд. Загалом, я думаю, він буде мати велике значення, так як створив організацію в Україні"[3,с.86]. Ідея створення Української партії народної свободи так ніколи й не була реалізована.

28 листопада 1918 р. була заборонена партія кадетів і почалося полювання на її керівників. На цьому кадетський етап діяльності академіка закінчився.

Офіційно В. Вернадський припинив членство в партії в листопаді 1918 р. після обрання його Президентом Української академії наук, причому до цього часу партія як загальноросійська політична організація вже не існувала. Мотивуючи свій вихід з партії В. Вернадський констатував: «я зробив цей крок, бо вважав і вважаю принципово, що президент Академії наук не повинен належати до якоїсь політичної партії на час свого президентства"[5,с.290]. І далі він зазначив, що «я залишався з того часу безпартійним, і участь у політичному житті країни брав з того часу остільки, оскільки бере в ньому участь кожен рядовий громадянин"[5,с.290].

16 жовтня 1919 p., будучи в Ростові, де кадети відіграли важливу роль в державних структурах і уряді А. Денікіна, В. Вернадський брав участь в засіданні ЦК кадетської партії. В Парижі наприкінці 1921 p., В. Вернадський отримав запрошення взяти участь в засіданні кадетської партії в еміграції, але він не бачив сенсу повертатися в політику і від запрошення відмовився.

Підсумовуючи, варто зазначити, що ідеї лібералізму посідали значне місце в житті і поглядах В. Вернадського. Будучи членом московського гуртка «Бесіда», організацій «Союзу освобождения». Союзу земців-конституціоналістів. Академічного союзу. Бюро земських з'їздів, членом кадетської партії вчений пропагував і відстоював ідеї лібералізму. Особливо яскраво це проявилося в публіцистичних статтях 1906;1916 рр. Однак є всі підстави стверджувати, що В. Вернадський так і не став професійним політиком, це не було його бажанням, пошук, дослідження, власне, наука, завжди були домінуючими в житті першого президента Української Академії наук.

Список використаних джерел

Аксенов Г. П. Сила братства //Природа. -1988. -№ 3.

Бараиівський В.Ф. Освіта та культура особистості в контексті сучасних реалій глобалізації // Зб. наукових статей: «Людина і культура в умовах глобалізації». K.: Видавець ПАРАПАН, 2003.

Вернадский В. И. Дневники. 1917;1921. -K.: Наукова думка, 1994.

Вернадский В.И. «Основой жизни-искание истины» //Новый мир. -1988. -№ 3.

Вернадський В.І. Перший рік Української Академії наук // Вернадський В.І. Вибрані праці. K.: Наукова думка, 2005.

Вернадский В. И. Публицистические статьи. М.: Наука, 1995.

Вернадский В. И. Три решения // Слово. 1990. № 2.

Давыдов Ю. Макс Вебер и Россия // Социологические исследования. М., 1992.-№ 3.

Думова Н. Кончилось ваше время… М.: Политиздат, 1990.

Колеров М.А., Плотников Н. С. Творческий путь П.Б. Струве//Вопросы философии. 1992.-№ 12.-С. 95.

Мизес JI. Либерализм в классической традиции: Пер. с англ. —М.: «НачалаПресс», 1994.

Милюков П. М. Воспоминания. М.: Политиздат, 1991.

Мочалов П.П. В. И. Вернадський. М.:Наука, 1982.

Наше Отечество. Опыт политической истории. Часть I /Куликов С.В., Волобуев О. В., Пивовар Е. И. и др.-М.: Терра, 1991.

Петрункевич П. П. Из записок общественного деятеля. Берлин, 1934.

Политические партии России. Конец XIX первая треть XX века. Энциклопедия. М.: Российская политическая энциклопедия, 1996.

Протоколы ЦК конституционно-демократической партии. 1912;1914. М.: Росспэн. 1997. Т. 2.

Речь. 1914. 14 марта.

«Союз освобождения». Воспоминания Д. И. Шаховського // Либеральное движение в России. 1902;1905 гг. М.: «Российская политическая энциклопедия» (РОССПЭН), 2001.

Страницы автобиографии В. Вернадського. М.: Наука, 1981.

Центральний державний архів-музей літератури і мистецтва України. Ф. 542. Оп.1. Спр.20.