Біографія Євгена Маланюка

Фізико-математична гімназія № 17.

Реферат на тему:

«Біографія Євгена Маланюка».

Виконав: Месюра Сергій Прийняв: Вернигора Василь Васильович Вінниця.

Євген Маланюк.

(1879 — 1968).

Євген Филимонович Маланюк — український поет, культуролог, літературний критик. Народився 20 січня 1897 року в Архангороді на Херсонщині (тепер село Новоархангельск Кіровоградської обл.). Закінчив Єлисаветградське реальне училище і вступив до Петербурзького політехнічного інституту. Але з початком світової війни став слухачем Військової школи в Києві, після закінчення якої його направили на Південно-Західний фронт, де Є. Маланюк познайомився з начальником штабу першої Туркестанської дивізії полковником Євгеном Мєшковським, який після вибуху Жовтневої революції закликає його повернутись на Батьківщину, щоб взяти участь в обороні Української Держави. Євген Маланюк працює в Генеральному Штабі України, пізніше стає ад’ютантом генерала Василя Тютюнника, командуючого Наддніпрянською Армією УНР. У 1920 році опиняється в таборі для інтернованих поблизу польського міста Коліша. Разом із кількома друзями (Ю. Дараган, М Чирський, М. Грива та інші) видає журнал «Веселка», де побачили світ його перші поезії. 1923 року разом із Михайлом Селегієм і Михайлом Осикою випускає в світ невелику збірку поезій «Озимина». Пізніше перебрався до Чехословаччини, там у Подєбрадах закінчив гідротехнічний відділ Української господарської академії. Брав активну участь у суспільно-політичному житті. У міжвоєнний період з’являються в світ його збірки поезій «Стилет і стилос» (1925), «Гербарій» (1926), «Земля й залізо» (1930), «Земна Мадонна» (1934), «Перстень Полікрата» (1939). Наприкінці другої світової війни Євген Маланюк переїжджає до Німеччини, а пізніше до Нью-Йорка. Вже за океаном виходить його поема «П'ята симфонія» (1954), збірки «Влада» (1951), «Остання весна» (1959), «Серпень» (1964). Культурологічні розвідки та літературно-критичні праці зібрані в двох томах «Книги спостережень» (1962, 1966). Вже після його смерті побачила світ збірка «Перстень і посох» (1972).

Ідея утвердження державності України — центральна ідея поетичного Універсуму Євгена Маланюка. Поет звертається до витоків української державницької традиції - князівсько-дружинницької доби, періоду гетьманування Б. Хмельницького, І. Мазепи, П. Орлика, в ній прагне відшукати підстави для творення сучасної держави. Однак образ України — внутрішньо роздвоєний, дуалістичний, він постає перед читачем в двох своїх іпостасях: Степова Еллада та Чорна Еллада. І саме ця антиномія є для Євгена Маланюка джерелом внутрішньої неструктурованості українського суспільства, втрати вольового, динамічного, державницького начала. Поет вибудовує своєрідну історіософську концепцію буття України, елементами якої є Еллада, варяги та Рим. Еллінський гіпертрофований індивідуалізм, панестетизм має бути згармонізований варязьким активізмом та ієрархічністю Риму, ці три елементи мають існувати не окремо, лиш в своєму поєднанні, синтезі. У творенні свого образу України Євген Маланюк виходить із конкретних історичних та географічних реалій, бо саме Україна — це місце трагічної зустрічі Заходу та Сходу, цією обставиною зумовлене те, що вона довгий час лишалася суб'єктом, а не об'єктом історичного процесу. Українець — «пісняр, мудрець і гречкосій» — здатний швидше до ліричної рефлексії, пасивного споглядання навколишньої дійсності, а не до адекватної вольової реакції на зовнішню загрозу. На противагу цьому Євген Маланюк розвиває цілу комплексну теорію «мазепинства», центральне місце в якій займає пророча візія майбутнього провідника України, який має поєднати державний досвід Мазепи, патріотизм та дипломатичний хист Пилипа Орлика, цільність світогляду Тараса Шевченка, в постаті якого поєднались поет та державотворець. Водночас Євген Маланюк — це і ніжний лірик, тонкий метафорист, що в своїй поезії поєднує сувору аскетичність вислову, здатність до сильних почувань з витонченою ритмомелодикою, проникненням в глибини людської психології.

Помер 16 лютого 1968 року.

«Для Євгена Маланюка не існує альтернативи: традиції чи новаторство? Вони нерозривні. І так само в дилемі: новаторство як мета чи зумовленість форми змістом? Поет віддає перевагу доцільності. Бо краса — тільки у відповідності змісту й форми, в симфонізмі почуттів й інтелекту, інтуїтивного й конструктивного начал.

Природно, зо поет послуговується найбагатшим арсеналом поетичних засобів: ліричних, епічних і драматичних, традиційних і новочасних, близьких до народнопоетичних (умовно кажучи — простих) і вишукано «класичних». А головне, що симфонізм (за визначенням М. Грушевського — синкретизм) його поетики відбиває симфонізм (єдність, цілісність і багатоманітність) світу: буття українського народу як процесу, його долю, характер, що бачаться в конкретних виявах і мисляться як наслідок розвитку десятків віків та поколінь.".

П. Кононенко.