Сучасна екологія: наукові, етичні та філософські ресурси

Л.І.Сидоренко СУЧАСНА ЕКОЛОГІЯ:

НАУКОВІ, ЕТИЧНІ ТА ФІЛОСОФСЬКІ РАКУРСИ.

Навчальний посібник.

Київ, 2002.

АНОТАЦІЯ.

Ціль навчального посібника познайомити читача з проблематикою сучасної екології як науки, представити для вивчення спектр світоглядних, методологічних і етичних її проблем. Наведені лекційні матеріали розкривають науково-теоретичний зміст і філософський контекст основних понять екологоорієнтованої свідомості - екосистема, біосфера, екологічна ситуація, екологічна криза, глобальні проблеми, екологічний світогляд, екологічна культура тощо.

Для студентів природничих і гуманітарних спеціальностей і всіх, хто вивчає філософські, методологічні і етичні проблеми сучасної екології.

ЕПІГРАФИ.

Людині суджено знищити саму себе, після того як вона.

зробить Землю непридатною до життя.

Ж.-Б.Ламарк Людина підкорила собі планету і тепер повинна навчитися управляти нею, осягнути непросте мистецтво бути.

лідером на Землі. Якщо вона знайде в собі сили повністю і.

до кінця усвідомити всю складність і неусталеність.

свого сьогоденного стану і прийняти на себе певну.

відповідальність, якщо вона зможе досягнути того рівня.

культурної зрілості, яка дозволить їй здійснити цю нелегку.

місію, тоді майбуття належить їй.

А.Печчеї.

ЗМІСТ.

HYPERLINK «internet Передмова.

HYPERLINK «internet Тема 1. ЕКОЛОГІЯ: ПРО ЩО СПОВІЩАЄ НА ПОЧАТКУ ХХI СТ. ЦЕЙ ТЕРМІН?

Категоріальні засади екологічного пізнання природи.

Становлення предмету екології.

Змістовна багатоманітність сучасного використання поняття «екологія.

Література до теми 1.

Питання для перевірки вивченого .

Теми рефератів.

HYPERLINK «internet Тема 2. ОСНОВНІ ІСТОРИЧНІ ЕТАПИ РОЗВИТКУ ЕКОЛОГІЇ .

Екологічні питання в розвитку науки.

Парадигмальні орієнтації класичної екології.

Предмет сучасної екології: думка вчених і методологів.

Література до теми 2.

Питання для перевірки вивченого.

Теми рефератів.

HYPERLINK «internet Тема 3. ВІТЧИЗНЯНАТРАДИЦІЯ В ЕКОЛОГІЇ: МЕТОДОЛОГІЧНІ І КОНЦЕПТУАЛЬНІ ОСНОВИ ПІЗНАННЯ БІОСФЕРИ.

Єдність живого і довкілля як онтологічна засада вчення про біосферу.

Складність феномену біосфери і визначення її сутності.

Біосфера як глобальна екосистема.

Література до теми 3.

Питання для перевірки вивченого.

Теми рефератів.

HYPERLINK «internet Тема 4. ВЗАЄМИНИ ЛЮДИНИ І ПРИРОДИ В ПРЕДМЕТІ ЕКОЛОГІЇ.

Людина як частина природи і її протилежність.

Людська діяльність як геологічна сила (концепція В. Вернадського).

Аксіологічні аспекти в науково-екологічному пізнанні.

Література до теми 4.

Питання для перевірки вивченого.

Теми рефератів.

HYPERLINK «internet Тема 5. ЕКОЛОГІЯ І ТЕХНОГЕННА ЦИВІЛІЗАЦІЯ.

Особливості техногенної цивілізації і вплив техніки і технології на природу.

Поняття екологічної ситуації.

Кризовість як суттєва ознака сучасної екологічної ситуації.

Література до теми 5.

Питання для перевірки вивченого.

Теми рефератів.

HYPERLINK «internet Тема 6. ФЕНОМЕН ЕКОЛОГІЧНИХ КРИЗ В ПРЕДМЕТІ СУЧАСНОЇ ЕКОЛОГІЇ.

Сутність і класифікування екологічних криз.

Природні і антропогенні екологічні кризи.

Філософія екологічної кризи.

Література до теми 6.

Питання для перевірки вивченого.

Теми рефератів.

HYPERLINK «internet Тема 7. МІСЦЕ ЕКОЛОГІЧНИХ ПРОБЛЕМ СЕРЕД ГЛОБАЛЬНИХ ПРОБЛЕМ ЛЮДСТВА.

Поняття глобальних проблем і усвідомлення екологічних проблем як глобальних.

Наукова і суспільна діяльність Римського клубу: пошук шляхів запобігання екологічній катастрофі.

Сучасна екологічна ситуація в Україні.

Література до теми 7.

Питання для перевірки вивченого.

Теми рефератів.

HYPERLINK «internet Тема 8. ЕКОЛОГІЯ І ЕТНОС.

Роль природного довкілля в формуванні етносу.

Екологічні проблеми в контексті української культури.

Поняття екологічної культури. Екологічна культура українського етносу.

Література до теми 8.

Питання для перевірки вивченого.

Теми рефератів.

HYPERLINK «internet Післямова. Коеволюційна парадигма як обгрунтування можливості майбуття людини і біосфери.

HYPERLINK «internet Словник основних понять.

ТЕМА 1. ЕКОЛОГІЯ: ПРО ЩО СПОВІЩАЄ НА ПОЧАТКУ ХХІ ст. ЦЕЙ ТЕРМІН?

1.1.Категоріальні засади екологічного пізнання природи.

1.2. Становлення предмету екології.

1.3.Змістовна багатоманітність сучасного використання поняття.

" екологія " .

1.1. КАТЕГОРІАЛЬНІ ЗАСАДИ ЕКОЛОГІЧНОГО ПІЗНАННЯ ПРИРОДИ.

За відомими словами І.Канта, існують дві абсолютні речі - зоряне небо над людиною і моральний закон в ній. В цих словах закладено багато глибинних смислів. Утім, безумовно одне. Вони окреслюють проблему відношення людини і світу. Образно кажучи, безмежний Всесвіт і є світом людини. Світом, до якого вона ставиться, тобто впливає, діє, пізнає тощо. Та вплив якого відчуває.

Якщо поставити питання про ставлення до природного середовища (а не до світу взагалі), ми потрапимо в сферу екології. Хоча екологія вивчає не тільки людину в її природному довкіллі, а взагалі живе, біоту в певному оточуючому середовищі. Екологія вивчае взаємозв «язок, відношення біологічної системи (в тому числі і людських популяцій) і середовища.

Найбільш широко і умовно визначаючи, можна назвати екологію вченням про природний дім живого, в тому числі - людини.

Екологія виходить з принципу цілісності: особина (організм) і довкілля — цілісна система, що функціонує за певними законами. Порушення цілісності спричиняє деградацію або знищення живого (в тому числі і людини). Тобто, цілісність — суттєва риса екологічного.

Утім, це не означає, що цілісність є незмінною, статичною. Відношення «живе — середовище «є динамічним і передбачає певні зміни. Але такі, що дозволяють зберігти цілісність. І вона зберігається завдяки можливості самоорганізації. Отже, екологічні системи — цілісність, що самоорганізується. Як тільки порушуються закони самоорганізації, виникає екологічна криза.

Отже, в методологічному сенсі екологія — це уявлення, що базуються на принципах системності і самоорганізації. Тому такі діалектико-категоріальні відношення, як ціле — частина, система — елемент — структура, структура — функція є засадами екології.

В сучасному методологічному аналізі структури екологічних знань як базові категорії визначають такі як стійкість, розмаїття, єдність, прогрес, мінливість, мета, структура тощо. У своїх взаємозв «язках вони утворюють категоріальні структури, котрі дають змогу осмислити самоорганізацію та розвиток світу живого, водночас постаючи проявом більш загальних форм буття природи.

На становлення норм і ідеалів екологічного знання вплинула культурно-філософська концепція гармонії - гармонійності світу, природи, гармонії між людиною і природою, що зародилася ще в античності. Саме гармонійність увійшла в екологію як уявлення про ідеал екологічного, а саме про таке відношення живої системи (людини) і довкілля, коли вони максимально пристосовані одне до одного. В сучасній екології гармонійним відношенням вважається таке відношення «людини — природа », коли людина не завдає шкоди, не руйнує природу.

Конструювання образів екологічної реальності базується на певній сукупності методологічних принципів. Серед них методологи сучасної екології називають принципи дискретності, функціонального зв «язку, цілісності, еволюції, природного добору, системності, популяціонізму та ін.

Так, дискретність постає у сучасній екології як урахування єдності перервності та неперервності органічного покриву планети. Принип функціонального зв «язку проявляє себе в дослідженні єдності структури і функціонування екологічних систем. Принцип еволюції є методологічною основою осмислення історичного розвитку екосистем. Принцип системності дозволяє зрозуміти цілісність екологічних систем як складних ієрархічних утворень, що підкоряються законам самоорганізації.

Завдання еколога на засадах окреслених категорій та принципів певним чином описати досліджуваний об «єкт. Опис є традиційною пізнавальною процедурою і завершується феноменологічним уявленням об «єкту. Результати опису дозволяють ставити цілу низку запитань, які приводять до питання «чому? «Тобто, для того, щоб зрозуміти сутність екологічної системи лише описати її недостатньо. Потрібно пояснити, чому поведінка об «єкту є саме такою. В свою чергу, пояснення є важливим для здійснення таких процедур, як прогнозування майбутньої поведінки об «єкта, а на цій основі - управління ним. Саме ефективність останнього підтверджує або спростовує достовірність екологічних знань, отриманих в описі та поясненні.

1.2. СТАНОВЛЕННЯ ПРЕДМЕТУ ЕКОЛОГІЇ.

Термін «екологія «- від грецького «ойкос «- дім та «логос «- слово, думка, розум, закон. Появу екології як самостійної науки пов «язують з ім «ям видатного німецького біолога Е.Геккеля. Саме він ввів термін «екологія «в науку. В 1866 р. Ернст Геккель у праці «Загальна морфологія організмів «назвав екологією науку про відношення організмів і оточуючого середовища: екологія — наука, що досліджує економію та домашній побут живих організмів, їх складні стосунки з неорганічним та органічним світом: «Під екологією ми розуміємо загальну науку про взаємини організму і навколишнього світу, до якого ми зараховуємо всі умови його існування в широкому розумінні. Вони частково органічної, частково неорганічної природи, але як ті, так і інші змушують до себе пристосовуватись » .

Тобто, класична екологія — це біологічна наука. Або — «біоекологія ». З часом домінуючим став термін «екологія «замість — «біоекологія » .

Відомий сучасний еколог Ю. Одум вважає, що екологія сформувалась в період до 1890 р., а надзвичайного розквіту набула в 60-ті роки ХХ ст. За цей період структура екології ускладнилась на підставі диференціації і інтергації наукового знання.

Загальна тенденція розвитку екології подібно до інших природничих наук виявлялася у визначенні специфіки об «єкта та його складному структуруванні, в якому реалізуавався принцип ієрархічності структур біоти й екологічних чинників. Водночас формувалась система методів якісного та кількісного аналізму екосистем.

Так, у другій половині XIX ст. К. Клаус описав фенотипічну зміну рослинності, О. Седтнер розробив еколого-топографічну класифікацію, В. В. Докучаев — генетичне ґрунтознавство, А. Кернер докладно дослідив структуру (ярусність) ценозів, О. Н. Краснов — історичні причини зміни екосистем тощо. Орієнтація на вивчення внутрішньої структури ценозів і пошук їх інваріантних компонентів реалізувалася як у просторовому аспекті (типологія біоти земної кулі, а також головних її репрезентантів — степів, лісів, пустель), так і в ієрархічному (пізнання підпорядкованості між угрупуваннями всередині екосистем). Таким чином, сформувалися описово-аналітичні, класифікаційні та структурні напрями пізнання. Вплив еволюційної парадигми проявився в пошуках історичних підвалин екологічних об «єктів та їх взаємозв «язків, що перетворило екологію на еволюційну науку.

Перша половина XX ст. — час активного концептуального та методологічного оформлення екології, багатоаспектного емпіричного та теоретичного розвитку.

Слід передовсім підкреслити тенденцію набуття екологією рис точної науки. Це досягалося за рахунок широкого використання математичних методів та моделювання. На засадах популяційного стилю мислення, започаткованого ще Ч. Дарвіном, праць А. Кегле з вивчення природної мінливості фізичних параметрів людини, традицій англійської школи біометрії (Ф. Гальтон, К. Пірсон), імовірнісних підходів у генетиці (Г. Мендель), тобто на основі принципів імовірнісно-статистичного аналізу, екологія набула спроможності строгого опису закономірностей та структурно-системних параметрів об «єктів дослідження. Сформувалась математична екологія, яка, використовуючи імовірнісно-статистичні методи, розглянула проблеми природного добору та боротьби за існування, конкурентні взаємини всередині екосистем, динаміки чисельності тощо (А. Лотка, В. Вольтерра, С. О. Сєверцов, Г. Ф. Гаузе та ін.).

Важливою основою для екологічного пізнання було вивчення динаміки популяцій тварин, особливо промислових та рідкісних видів. Суттєві коливання, що притаманні виду протягом життя декількох поколінь, були названі «хвилями життя «(Четвериков, 1916; Х «юіт, 1921). Теоретичному обгрунтуванню цих явищ сприяла висунута у 1928 р. Р. Чепменом гіпотеза про біотичний потенціал та опір середовища, а також студії А. Нікольсона (1933) з балансу популяцій тварин, що стверджували наявність автоматичного регулювання щільності населення. На рівні ієрархічної спільноти біосистем питання саморегуляції докладно проаналізував у 1961 p. І. І. Шмальгаузен. Нарешті, природним був синтез екологічного та еволюційного напряму в біології, чому особливо сприяли праці Ч. Елтона та С. О. Сєверцова.

Отже, процесі історичного розвитку під впливом певних парадигм наукового пізнання змінювався образ екології як науки. Проблемне поле екології розширювалося. Так. досить широко визначає предмет екології Ч. Елтон (1928): це наука про природничу історію, область застосування якої надзвичайно велика — від питань патогенезу клітин та органів, еволюції та адаптації до проблем соціології (теорія народонаселення тощо). Інакше кажучи, з одного боку, виявилася тенденція зняття суперечності між аутта синекологією, а з іншого — намітилося принципове розширення компетенції екології на всю ієрархічну сукупність екосистем, включаючи і ті, в яких живе людина.

Отже, до середини ХХ ст. в основному сформувалося розуміння екології як самостійної, прогресуючої галузі біології. На думку методологів екології, наприклад В. Крисаченка, з 2-ої половини ХХ ст. екологія розвивалась у напрямі перетворення у самостійну гілку природознавства. Водночас, дослідження взаємин людини з довкіллям стає однією з центральних проблем сучасної екології.

В результаті сучасна екологія відображає природу як складну цілісність, пізнання якої потребує як аналітичної, так і синтетичної методології. Наприклад, адекватне уявлення про біосферу, як глобальну екосистему, неможливо сформувати, не аналізуючи кожен рівень. А зрозуміти суттєві особливості певного її рівня важко, якщо не розкрити закони біосфери як цілого.

Отже, пізнання екологічних систем потребує єдності загального, особливого і одиничного. Тобто, не лише окремі частини біосфери відображають її природу, а й вона — як цілісність — відображається в сутності своїх частин.

Розподіл екологічного знання здійснюється за принципом вивчення взаємин екосистем різного рівня — починаючи з організмового — з довкіллям. Відповідно виділяють такі напрямки екології:

— аутекологія (екологія особин) — наука про взаємини окремого організму (особини) з довколишнім середовищем;

— демекологія (екологія популяцій чи видів) — наука про взаємини популяцій чи видів із довкіллям з врахуванням внутрішньопопуляційних та внутрішньовидових процесів;

— синекологія — наука про взаємини спільнот живих організмів (ценозів. екосистем тощо) з довкіллям та їх структурно-функціональну організацію;

— біосферологія (вчення про біосферу) — вчення про глобальну екосистему Землі, область системної взаємодії живої та неживої природи.

Втім, екологічне знання розподіляють і за типами організмів таксономічний розподіл. За цим критерієм виділяють, наприклад, екологію тварин, екологію рослин. А вони в свою чергу поділяються на більш спеціалізовані розділи — екологія комах, екологія хребетних, екологія мікроорганізмів тощо.

За типами середовища — біому, екологія поділяється на екологію моря. екологію лиманів, екологію пустелі тощо.

Значний пізнавальний інтерес для вчений становлять біоми зі складними і навіть екстремальними умовами середовища. Це Арктика, тундра, пустелі. В гносеологічному відношенні вони відіграють роль ідеалізацій, «спрощень », вивчаючи які можна відкрити, пізнати ті риси і закономірності, яких не «видно «в розвинених біоценозах.

За видами впливу антропогенних факторів на природне середовище виділяють ресурсознавство, екологію міста (урбанізаційну екологію), агрохімічну екологію тощо.

Отже, ми бачимо, що за час з 1866р. і до сьогодні екологія вийшла далеко за межі, окреслені Е. Геккелем — вивчення стосунків організму і середовища. Зрозуміло, що в її предметному колі зберігається цей пласт — вивчення структури і функціонування біологічних систем і її складних стосунків з середовищем. Так. в «Біологічному енциклопедичному словнику «дається наступне визначення. Екологія — це біологічна наука, що вивчає організацію і функціонування надорганізмових систем різного рівня: популяцій, біоценозів, біогеоценозів та біосфери. Екологія — наука про взаємини організмів між собою і оточуючим середовищем.

Вітчизняна традиція в екології пов «язана з концепцією біосфери. Саме біосфера як складна, диференційована, багаторівнева цілісність і закономірності її струкрути і функціонування вважаються предметом екології. Ця традиція закладена В. Вернадським і наслідується сучасними фахівцямиекологами.

На думку методологів екології (Кисельов М., Шеляг — Сосонко Ю. та ін.) в сучаній екології межі дослідження розширені від вивчення відношення «організм — середовище «до — «людина — природа ». Таким чином, проблематика сучаної екології стикається з філософською проблематикою.

Структура екології ускладнювалась на підставі диференціації та інтеграції наукового знання. Оскільки рівні організації життя взаємозв «язані між собою, їх пізнання потребує взаємодії різних напрямів екології. А на стику між різними науками виникають нові наукові галузі, які мають на меті дослідити екологічні виміри існування тих чи інших об «єктів. Так, скажімо, взаємодія екології та фізіології призвела до виникнення екологічної фізіології (П. А. Коржуєв), екології та гістології - екологічної гістології (А. Г. Кнорре), а на пограниччі всіх названих наук виникає екологічна гістофізіологія (Н. Д. Гербільський). Аналогічним чином постають такі науки, як екологічна хімія, екологічна фізика, екологічна біохімія, хімічна екологія тощо.

Практична потреба оцінити можливості екології в житті людини виявилася в появі таких напрямів прикладної екології, як інженерна екологія, урбоекологія, сільськогосподарська екологія та ін.

Аксіологічні виміри екологічного знання пов «язані з оцінкою етичних, естетичних, художніх, зрештою — філософських аспектів екології. На цих засадах виникала «органічна школа «в архітектурі, екологічна етика, які орієнтовані на організацію життя людини і світу за законами краси і добра.

Найвищим рівнем осмислення всіх вимірів існування сучасної екології є філософія екології. Саме в її межах формується «образ екології «, тобто сучасне уявлення про різноманітні виміри і аспекти екологічного пізнання і екологічної діяльності. Відтворюючи образ еколог, філософія екології дає можливість оцінити реальний стан емпіричного і теоретичного розвитку екології, проектує напрямок можливого чи потрібного розвитку. Образ екології виникає як осмислення теоретичних, практичних і соціокультурних аспектів функционування науки, що дозволяє оцінити глибину пізнання її об «єкта. Тому, створюючи образ екології, філософія екології відіграє важливу пізнавальну і культурно-освітню роль в суспільстві.

БАГАТОАСПЕКТНІСТЬ ПРЕДМЕТУ СУЧАСНОЇ ЕКОЛОГІЇ.

Отже, в результаті еволюції предмету класичної екології сформувався багатоаспектний предмет сучаної екології. Відомий сучасний еколог М. Реймерс наводить цілий спектр сучасних поглядів на предмет екології:

1. Частина біології - вивчає відносини організмів між собою ті навколишнім середовищем. Це система біоекологій. Наприклад, фізіологічна кологія, цитоекологія тощо.

2. Загальна дисципліна, що вивчає загальні закони функціонування екосистем різних рівней. Причому, до аналізу екосистем крім біологічних даних залучаються математика, хімія, геологія географія та інші науки. Такими розділами екології є, наприклад, біоценологія, біосферологія тощо.

3.Комплексна наука — дослідження «місця проживання «живих істот (включаючи людину).

4. Дослідження стану людини як виду та суспільства в екосистемі планети, її зв «язків з екологічними системами та меж впливу на них. В цьому випадку враховується людська діяльність і відношення «людина — природа «включається в предмет екології.

В.Крисаченко вказує на існування сучасній науці таких основних напрямів потрактування сутності екології:

— екологія — це наука про взаємини організмів з навколишнім середовищем;

— екологія — наука про функціонування екосистем різного рівня організації;

— екологія — комплексна наука про довкілля біосистем;

— екологія — система знань про взаємини об «єктів реальності з якимось одним, центральним об «єктом;

— екологія — наука про унікально-космічний статус людини як виду у біосфері.

— екологія — наука про взаємини біосистем з природним довкіллям, котре визначає просторові та часові параметри їх існування та розвитку. Отже, в такому баченні екології в неї включена еколюційна складова.

Саме через включення в предмет сучасної екології проблеми відношення людини і природи виникає група «загальних екологій ». Так С. Тулмін вводить поняття «інтелектуальної екології «, Д. Ліхачов — «екологічної культури », П. Дракер — «політичної екології «, І.Круть — «екологічної філософії «.

Як специфіку предмету екології дослідники відмічають його синтетичний характер: наявність природничонаукових і гуманітарних пластів в її знанні. Ю. Одум (1986) пише: «Екологія — цілісна дисципліна, що зв «язує природничі і гуманітарні науки. Зберігаючи міцні корені в біологчіних науках, вона не може бути віднесена цілком лише до них. Екологія — точна наука. В тому розумінні, що вона використовує концепції, методи та прилади математики, фізики, хімії та інших природничих наук. Але водночас вона гуманітарна наука, оскільки на структуру і функцію екосистем дуже сильно впливає поведінка людини » .

На цьому ж наголошують відомі екологи П. Дювиньо і М. Танг, підкреслюючи, що екологія — синтетична наука, що використовує дані самих різних дисциплін. Прийоми і методи екології різномантні. Вона використовує сучасні методи фізики і хімії для вивчення природи.

Екологія досліджує найвищі рівні інтеграції живої матерії і в процесі пізнаня переходить від популяцій одного виду до спільнот і екосистем. І, нарешті, до біосфери в цілому. Тому екологія поєднує в науковому пошуку ботаників, зоологів, мікробіологів. Тобто, виконує інтеграційну функцію. Екологія поєднує генетику і сучасну еволюційну теорію, відносячи їх до реального природного процесу.

За допомогою екології, яка досліджує взаємозв «язок людини з біосферою, здійснюється інтеграція природничих і суспільних (економічних і соціальних) наук.

Методологи сучасної екології підкреслюють інтеграційну орієнтованість екології, визначаючи її місце в системі наук. Екологія є самостійною галуззю наукових знань і, водночас, наукою, яка пов «язана або суміжна з багатьма ділянками природничих, гуманітарних чи технічних наук, різноманітними сферами людської діяльності. Екологія спирається на різні науки, з якими пов «язана своїм походженням (наприклад, з біологією) чи об «єктом дослідження (географія, геологія).

Найтісніше екологія пов «язана з природничими науками — землезнавством, біологією, космологією, оскільки кожна з цих наук розкриває істотні риси власне екологічних об «єктів — екосистем та взаємин між організмами. Землезнавство створює образ неорганічної природи, біологія — живих систем, а космологія — міжпланетного довкілля, у якому постала і функціонує біосфера Землі.

Екологія має тісні зв «язки з фундаментальними теоріями — еволюційною, систем, а також інформатикою та соціологією. На базі цих узагальнень дістають раціональне пояснення численні екологічні явища. Медицина, біотехнологія, сільськогосподарські науки, урбаністика, охорона природи і космонавтика окреслюють прикладні можливості екології. Дійсно, починаючи з рільничої справи і закінчуючи вивченням космосу люди мають справу з певним довкіллям — сприятливим чи несприятливим. Урахування його особливостей, змін, принципів управління ним дають змогу підтримувати сталість людського існування на рівні окремого індивіда та людських спільнот.

Академік С. Шварц (1975) розглядає екологію ще ширше. Екологія — загальнонауковий підхід до розв «язання складних проблем стосунків людини і природи. Більш того, він вважає, що «екологія на наших очах стапє теоретичною основою поведінки людини в природі «.

Треба також навести міркування дослідників, що позначають ситуацію останнього десятиліття. Так, Т. Гардашук результатом виходу екології як науки далеко за власні межі наприкінці ХХ ст. вважає перетворення її на «екологізм «- різновид сучасної ідеології і сучасного світогляду. На відміну від екології, екологізм вже не задовільняється суто науковим дослідженням стану довкілля, а входить у всі сфери суспільно-політичної діяльності, економіки, культури, етики.

Західні дослідники пропонують розрізняти «екологізм «(ekologism) та «инвайронменталізм «(environmentalism). Инвайронменталізм грунтується на переконанні, що самих лише упрвлінських підходів може бути достатньо для вирішення сучасних екологічних проблем. Натомість екологізм наполягає на визнанні самоцінності природи, отже — на необхідності радикальних змін у ставленні людини до неї.

Отже, в результаті еволюції предмету екології, структурування її знання та осмислення цих процесів філософсько-методологічними засобами, сформувався сучасний образ екології як науки. Що ж він собою являє? Так, передовсім треба підкреслити, що відбулася диференціація екології та її експансія на нові предметні сфери. Розвивається загальна та теоретична екологія. І, водночас, сукупність часних та прикладних екологічних наук. Фахівці-екологи відмічають нерівномірність темпів розвитку окремих галузей екології. Особливо швидкими темпами розвивалась аутекологія, синекологія, урбоекологія, фітоценологія, екологія людини. Найбільш теоретично розвинуті галузі екології намагаються поширити наявні теоретичні моделі на всю екологію. В результаті можливим є поглинання однією галуззю екології інших. Подібну орієнтованість можна побачити в розвитку фітоценології, яка є лідером біоекології.

Теоретична та методологічна сфера екології є покищо недостатньою. На сьогодні функції теоретичної екології виконує сукупність найвагоміших досягнень аутта синекології. Фахівці-екологи висловлюють побоювання, що за таких обставин досить легко виникають дилетанські схеми і дії в галузі екології.

Сучасна екологія виконує практико-прогностичну функцію. Зростає її роль у прогнозуванні розвитку біоти на планеті, визначенні міри і наслідків антропогенного впливу на біосферу, раціональному підході до творення штучних ценозів, розв «язанні глобальних проблем сучасності.

Нарешті, сучасна екологія тісно взаємодіє зі сферою філософського знання. Філософія екології вивчає та оптимізує сам процес екологічного пізнання, осмислюючи можливості його подальшого розвитку. В результаті людинознавство отримує від екології нове розуміння людини і її життя.

Сучасна екологія посідає особливе місце в суспільстві. Це пов «язано з наскрізною людиновимірністю екологічної проблематики та практичними можливостями екології для розв «язання проблем культурно-цивілізаційного розвитку.

1.3. ЗМІСТОВНА БАГАТОМАНІТНІСТЬ СУЧАСНОГО ВИКОРИСТАННЯ ПОНЯТТЯ «ЕКОЛОГІЯ » .

Отже, предмет екології - багатоаспектний. Ця особливість відбивається в багатоманітності визначень поняття «екології «в сучасних наукових і філософських джерелах. Включення в предмет екології проблеми відношення людини і природи призводить до появи багатьох нових екологій, так би мовити, «небіологічних ». Крім того, майже водночас з біоекологією (тобто, з класичною екологією), виникає «екологія людини », З часом вона диференціюється на власно екологію людини як живого організму і соцільну екологію.На думку американського дослідника Дж. Л «юіса, на таку диференціацію вплинула лінія «географія людини — екологія людини — соціологія », що зародилася в працях видатного французького соціолога О. Конта в 1837 р. Цей напрямок далі розвивався під назвою «біологія людини » .

" Соціальна екологія «- напрямок, початок якого, як вже зазначалося відноситься до ідей О. Конта, які були розвинуті відомими англійським філософом Д. Міллем і Французьким філософом Г. Спенсером. Однак до 20-х років ХХ ст. поняття і термін «соціальна екологія «в прийнятому сьогодні сміслі не існували. Соціальною екологією називали розділ біоекології, що досліджував, так званих, «суспільних тварин », наприкад, мурашів, бджіл. Новий контекст соціальної екології почав формуватися в роботах американських соціологів Р. Парка і Е. Берджеса, які включили в соціальну екологію вивчення закономірностей поведінки людських популяцій в урбанізованому середовищі. В російській (Гірусов Е., Марков Ю. та ін.) і вітчизняній (Бачинський Г., Голубець М. та ін.) науці проблеми соціальної екології вважаються сферою філософського осмислення.

За межі природничої науки виходить і предмет «глобальної екології «. Вона вивчає екосистему Землі. В результаті виникають питання охорони природи і охорони оточуючого людину середовища, які не є лише біологічними, природничонауковими, а мають і соціальний зміст.

Вони також зачипають таку сферу людської діяльності і впливу, як політика. Тобто, екологічні питання стають політичними. Досить згадати рух «зелених «в світі, включно до «екологічного тероризму «на Заході. Політизація екологічних питань призвела до валіфікування екологічних феноменів в поняттях «екорозвиток ». «екополітика », «екологічна безпека «тощо. Зв «язок екополітичних проблем з економікою визначив появу сиснетичних дисциплін, таких як економіка природокористування. Причому, саме природокористування набуло екологічного забарвлення.

Ще однією з «загальних екологій «є «екологія культури ». Предметно-речові і світоглядні цінності, архітектурне і ландшафтне середовище, література, взагалі мистецтво, аудіовізуальні технології стали предметом екології культури. Вона має досліджувати культурне середовище людини, його формування, вплив на людину.

Утім, сама екологія як наука є частиною культури і може впливати на пізнавальні і ціннісні орієнтації особистості. Такий вплив може відбуватися через, так звану, «глибоку екологію «(М.Реймерс) — систему поглядів, що заперечує виключну цінність людини, порівняно з іншими біологічними видами. Світоглядний пафос глибокої екології можна висловити тезою: «Земля — перш за все! «Тобто, вихідною і домінуючлю світоглядною цінністю вважається не людина, а планета Земля. Найбільший вплив на особістість глибока екологія здійснює не в рамках науки, а як екоцентриський соціальний рух. Рух, що кваліфікує сучасну екологічну кризу як прояв кризи соціальної, спричиненої певним ставленням людини до природи.

Отже, в сучасній екології ми маємо вихід за межі суто науки до світоглядних проблем, таких як питання про світогядні засади людської діяльності в природі - якими вони є і якими вонимають бути? Ці і подібні проблеми стали предметом галузі, яку називають «екологією духа ». Вона також має досліджувати екологічні феномени як морально відношення. Йдеться про питання такого роду. Як: чи включена природа в моральну сферу людини? Сьогодні це все ще проблематичним.

Таким чином, сучасна екологія включає цілий пласт гуманітарних і філософських проблем, що є ознакою нового етапу її розвитку як науки — постнекласичного.

Постнекласична науки — це новий тип раціональності, порвняно з класичною (декартівською) і некласичною (енштейнівською). Цей новий тип наукової раціональності виникає на підставі потреби не спричиняти в результаті цивілізаційного розвитку кризового стану культури, природи і людини. За висновками В. Стьопіна, сучасного філософа науки, що активно досліджує ці проблеми, наука збереже свою основну пізнавально-ціннісну орієнтацію — на пошук об «єктивної істини. Але тип наукової раціональності зміниться. Характер об «єктів, що їх ствоює наука, приведе до зміни її картини світу, методологічних настанов, філософсько-світогядних засад — їх поле розшириться.

Новий тип раціональності зараз стверджується в науці і технологічній діяльності зі складними системами, що розвиваються і є людиновимірними. Він проявляє себе через такі суттєві риси:

по-перше, на відміну від новоєвропейської науки, сучасна наука розглядає природу як цілісний організм, в який включено і людину, а біосферу — як глобальну екосистему;

по-друге, вивчення системних об"єктів, що розвиваються і є людиновимірними, потребує нових стратегій пізнання. Так, синергетичні підходи доводять, що суттєву роль в таких системах відіграють несилові впливи, а теорія біфуркації передбачає можливість декількох сценаріїв поведінки системи;

по-третє, суттєву роль починають відігравати моральні засади. В діяльності зі складними системами орієнтирами є не лише знання, а й моральні принципи, що є заборонами на небезпечні для людини і природи дії .

Сучасний стан екології як науки за параметрами, які означені дослідниками, може кваліфікуватися як становлення постнекласичної науки. М. Кисельов (1998) зазначає, що дослідження екологічних систем, які є нерівноважними, складно-динамічними, комплексними, зі складним переплетінням соціально-полтичних, економічних, технологічних та природних виявів, потребує орієнтаії на статистичність, нелінійність, поліваріантність, полісемантичність, плюральність. Отже, об «єктивізм, однозначність, аналітичність, жорстке кваліфікування, що є вимогами класичного природознавства втрачають свою вагомість.

Загальновідомо, що в вітчизняній науковій традиції, починаючи з В. Вернадського, предметом екології вважається біосфера. А засади концепції біосфери, відповідно, розглядаються як методологічні і світогядні орієнтації екологічного пізнання. За наведеними в сучасних методологічних дослідженнях міркуваннями, в екології існує розбіжність між визначенням поняття біосфери класичною екологією і сучасним станом існування людини і природного довкілля як єдиної системи, відсутнє чітке визначення місця і ролі людини в біосфері як глобільній екосистемі. Так, А. Буровський вважає, що класичні біолого-екологічні уявлення про біосферу приводять до погляду, що на Землі в даний момент існує біосфера, в межах якої виникло, функціонує і розвивається людство.

Насправді, з появою людини і розвитком культури біосферна стадія розвитку ландшафтної оболонки Землі закінчилась. Сукупність людських культур створює нову якість ландшафтної оболонки, яку дослідник визначає як антропогеосферу. Ця об"єктна реальність відображається пізнавальними особливостями постнекласичної екології, що працює з категоріями, пов"язаними з суб"єктивністю.

Тому, в світлі постнекласичної науки дихотомія природнє - штучне, природне — культурне виглядає анахронізмом. Класичне екологічне бачення, на думку дослідника, не відповідає реальній ситуації тому, що Земля вивчається так, мов би людина на ній не існує, або її діяльність — лише шкідливий фактор. В той час, як з розвитком суспільства планету Земля творить культура, яка й робить антропогеосферу більш різноманітною порівняно з біосферою.

Отже, з точки зору постнекласичної науки, в якій дослідник розглядається як частина того, що він пізнає, філософські і світоглядні орієнтації стають тим, що визначає отримання вченим самого об"єктивного знання.

На методологічній обмеженості концепцій класичної екології наголошує і М.Рац. Повертаючись до біосферної концепції і теорії біотичної регуляції довкілля, він доводить, що вони не можуть вважатися сучасною екологічною парадигмою, бо є результатом використання класичних підходів і уявлень біоекології для вивчення світу людини. В дійсності природа живе в світі мислення і дяльності. Дослідник вважає, що кінець кінцем, екологічна проблема постає перед нами не в зв"язку із стосунками людини і природи, а в зв"язку з зіткненням різних людських інтересів і різних позицій щодо можливостей використання територій і матеріалів. Тому екологічна ситуація розкривається як ситуація конфілікту між представниками різних позицій.

Потреба розробки сучасної екології на нових концептуальних засадах висловлюється і в зв"язку з невідповідністю теоретико-методологічних орієнтацій теорії біотичної регуляції довкілля екологічній реальності.

На думку В. Алексенка, недостатньо обгрунтованим є положення цієї теорії про необхідність стабільності планетарних умов, незмінності складу і властивостей біосфери. І тому не можна вважати причиною екологічної кризи глобальну біотичну кризу. Як вважає дослідник, погляди на біосферу як стабільну систему призводять до відродження атмосфери мальтузіанства в ставленні до людини, відроджують тезу про необхідність значного скорочення населення.

Не виводить за межі класичних екологічних уявлень і теорія компенсації біотою негативних людських впливів, тому що базується на уявленні про біосферу як стійку систему. З таких позицій антропогенні впливи вважаються зовнішніми по відношенню до біосфери, що давно не відповідає рельності. Більш евристичним в методологічному смислі дослідник вважає принцип коеволюції всіх форм планетного життя.

Про що свідчать наведені точки зору і міркування? Перш за все, про потребу і відповідне намагання оцінити сучасну екологію в межах методологічної концепції постнекласичної науки. Крім того, про реальну методологічну і світоглядну обмеженість класичних екологічних уявлень.

Очевидно, що сучасна екологія вийшла за межі класичної науки, оскільки екологічна реальність потребує усвідомлення на нових засадах, в межах нової форми наукової раціональності - раціональності постнекласичної науки. І хоча є проблематичною наукова достатність введеного терміну «антропогеосфера» і тези про життя природи виключно в сфері «культури» і «мислення» — як сучасних еквівалентів поняття біосфери в постнекласичній екології (живе, біологічне — існує, та й людина загалом не перестала бути живою!), незаперечуваним є те, що предметність, методологічні і світогядні засади екології потребують оцінки в параметрах постнекласичної науки.

Якщо рух до постнекласичної науки пов"язаний з включенням аксіологічних аспектів в наукове пізнання, то в екології це, відповідно, усвідомлення природи як морально-світоглядної цінності, введення її в сферу морального відношення.

Видатний німецький філософ О. Розеншток-Хюссі в 30-ті роки обговорював проблему становлення нової наукової раціональності як такої, що долає обмеженість декартівського раціоналізму. Він наголошував, що захоплення класичної науки абстракціями привело до недооцінки «біологічного елементу» в природі і суспільстві і тому не відповідає дійсній людині як творцю, «прискорювачу» оточуючого світу. Оскільки засади класичного раціоналізму призвели до глобальної кризовості людського снування, сучасна людина не вірить в надійність існування, заснованого на абстрактному мисленні. Вихід з кризового стану потребує як пошуку нових засад науки і технології, так і переосмислення самої людини — як водночас траекту і проекту.

Продуктивною для розв"язання екологічних проблем така настанова може бути, якщо мати на увазі не просто «історичну складову» людського існування, а глобальну націленість людського буття на рух від осмислення минулого до намагань і спроб передбачити майбутнє, що вочевидь пов"язано з відповідальністю людини за пройдений щлях, отже — і за екологічні наслідки свого існування.

Тому логічним є рух думки від кваліфікування нового типу наукової раціональності в екології до постановки проблеми етичної відповідальності людини за сучасний стан довкілля. Дійсно, людина відповідає за те, що зробила з природою і власне з собою.

Отже, після обговорення таких питань, як виникнення класичної екології, еволюція її предмету, багатоманітність сучасного використання поняття екологія ми можемо зробити певні висновки.

ВИСНОВКИ .

Класична екологія є природничою наукою, що виникає в межах біології - біоекологією. Її предмет загальним чином визначається як вивчення багатоманітності стосунків організму і середовища.

Сучасний стан екології як науки характеризується значним розширенням її предмету в результаті диференціації і інтеграції науково-екологічного знання, зв «язку екології з іншими природничими і гуманітарними науками. Нові трактування предмету екології можна побачити як в роботах вчених — екологів (М.Голубець, І.Круть, Ю. Одум, М. Реймерс, Ю. Шеляг-Сосонко та ін.), так філософів і методологів екології (Т.Гардашук, Е. Гірусов, М. Кисельов, В. Крисаченко, М. Моісеев, Л. Сидоренко та ін.). Серед нових методологічних ознак екології визначають: включення відношення людини і природи в предмет екології, єдність гуманітарного і природничонаукового знання і підходів, її існування як загально-наукового підходу, переростання екології в різновид сучасної ідеології та сучасного світогляду — екологізм.

Західні алармісти (алармізм — позиція, відповідно до якої людству загрожує загибель через екологічну катастрофу), наприклад, О. Тоффлер, У. Дуглас, А. Печчеї обгрунтували розуміння сучасної екології як світогляду людства, що прагне не дійти до екологічної катастрофи. Продовженням цієї лінії є трактування екології як основи сучасної ідеології і сучасного світогляду — «екологізму », що не обмежується суто науковим дослідженням стану довкілля, а входить у всі сфери суспільно-політичної діяльності, економіки, культури, етики. Західні дослідники пропонують розрізняти «екологізм «(ekologism) та «инвайронменталізм «(environmentalism).

Розширення предмету екології призвело до виходу науково-екологічного пізнання за межі природничої науки в сферу гуманітарного знання і філософії. Філософські проблеми входять в предмет таких розділів екології, як соціальна екологія, інтелектуальна екологія, екологія культури, екологія духа.

Сучасний етап розвитку екології як науки можна визначити як постнекласичний. Вивчення екологічних систем, що є складно-динамічними, нерівноважними, розвиваючимися, людино-вимірними потребує нових методологій і включення морально-аксіологічних орієнтацій в сам процес дослідження і дій з ними.

В межах сучасної екології здійснюється синтез природничонаукових (біологічних, фізико-хімічних, геологічних, географічних), соціогуманітарних і філософсько-світоглядних знань і концептуальних підходів. Отже, сучасна екологія стала метанаукою. Її ціль — розробити стратегію виживання сучасного людства.

Література.

Одум Ю. Основы экологии. М., 1975.

Дювиньо П., Танг М. Биосфера и место в ней человека. М.:1973.

Шварц С. С. Экологические основы охраны биосферы. М.:1975.

Реймерс Н. Экология. Теории, законы, принципы и гипотезы. М.: 1994.

Киселев Н. Н. Мировоззрение и экология. К.: 1990.

Хесле В. Философия и экология. М.:1994.

Голубець М.А. Від босфери до соціосфери. Львів: 1997.

Кисельов М. Екологія як чинник трансформації методології сучасної науки // Філософська думка. — 1998 — № 3.

Булатов М.О., Малєєв К.С., Загороднюк В. П., Солонько Л. А. Філософія ноосфери. К.:1995.

Наука и культура. «Круглый стол «журнала «Вопросы философии «// Вопр. филос.- 1998. № 10.

Розеншток-Хюсси О. Прощание с Декартом// Вопр. филос. -1997 — № 8.

Буровский А. М. Человек из биосферы. Постнеклассическое знание versus классическая экология //Обществ. науки и современность — 1999. № 3.

Алексенко В. Л. Новейшие теории биотической устойчивости как отражение кризиса мировоззрения//Обществ. науки и современность. — 1999. — № 3.

Рац Н. В. Экология Природы или Экология Человека? // Общественные науки и современность. — 1999 — № 3.

Сидоренко Л.І. Філософія сучасної екології: єдність наукових, етичних і філософських ракурсів// Практична філософія. — 2000. — № 1.

Гардашук Т. В. Сучасний екологізм: теоретичні засади та практичні імплікації //Практична філософія. — 2001 — № 1.

Кордюм В. А. Биологическая опасность — критический порог //Практична філософія. — 2001 — № 2.

Крисаченко В.С., Хилько М.І. Екологія, культура, політика. К.: 2001.

Питання для перевірки вивченого.

Які категорії і принципи є засадами екології?

Яку роль в екології відіграють концепції цілісності і самоорганізації?

Що означає термін гармонійність в екології?

Яким є предмет класичної екології і коли вона виникла?

Чи вірно вважати екологію біоекологією?

Як проявляються процес диференціації і інтеграції в екології?

Що є предметом сучасної екології?

Які «небіологічні» розділи екології ви можете назвати?

Чи взаємодіє сучасна екологія зі сферами гуманітарного і філософського знання?

Яким є предмет філософії екології?

Теми рефератів.

Виникнення класичної екології та її предмет.

Еволюція предмету екології.

Диференціація і інтеграція екологічного знання.

Категоріальні засади екологічного знання.

Багатоаспектність предмету сучасної екології.

Парадигмальні орієнтації сучасної екології.

Гуманітарні проблеми в сучасній екології: глобальна екологія, екологія культури, екологія духу.

Світоглядні аспекти екологічного знання.

Постнекласичний етап в сучасній екології.

Сучасна екологія як метанаука.

Екологізм як ідеологія нового цивілізаційного розвитку.

Філософія сучасної екології та її проблеми.

ТЕМА 2. ОСНОВНІ ІСТОРИЧНІ ЕТАПИ РОЗВИТКУ ЕКОЛОГІЇ.

2.1.Екологічні питання в розвитку науки.

2.2.Парадигмальні орієнтації класичної екології.

2.3.Предмет сучасної екології: думка вчених і методологів.

2.1. ЕКОЛОГІЧНІ ПИТАННЯ В ІСТОРІЇ НАУКИ.

Екологія як наука пройшла певний шлях розвитку. В методологічних дослідженнях цього процесу розрізняють тривалий період передісторії науки і власне історію екології. На першому етапі головною прикметою є наявність екологічного знання, не завжди осмисленого теоретично; на другому — теоретично-концептуальне, термінологічне й соціальне утвердження науки. Крім того, екологічне знання в його історії існувало як у контексті різних наук (ботаніки, зоології, географії тощо), так і набувало різних форм втілення у предметно-діяльнісній, етнокультурній та духовно-практичній сферах. Тому для відтворення історії екології як науки потрібна експлікація екологічного знання з відповідного тла і оцінка його з точки зору загальних закономірностей розвитку науки.

Знання про довкілля було притаманне людині з найперших кроків антропогенезу. В той час воно було необхідною умовою виживання наших предків. Ці знання використовувалися під час облаштування житла, полювання, рибальства тощо. З часом, коли постали міфологія та релігія, знання про довкілля органічно увійшли у найдавніші світоглядні системи.

У міфології природа зображується за аналогією з людьми та закономірностями їхнього життя. Тобто, людина антропоморфізує природу, не відділяє себе від неї. Понад те, природа ототожнюється з людиною, а сили її постають у вигляді людей-богів. Інакше кажучи, міфологія постає системою знань, що інтрепретовані світоглядним чином. На їх підставі давня людина уявляла собі природу, сила якої проявляється у вигляді вчинків героїв міфів. Унаслідок цього і сама природа, і її стихії знайшли своє понятійно-образне втілення. Так, за іменами верховних богів — Зевса, Юпітера, Дажбога тощо, постає життєдайна живильна сила сонця-вогню.

В античності відбуваються істотні зрушення світоглядного і теоретико-пізнавального характеру. Мова йде передовсім про перехід від прямого ототожнення людини і природи, людини і суспільства, матеріального й ідеального, поняття й образу до їхнього розмежування, розрізнення і, зрештою, протиставлення. Водночас формується нова галузь освоєння людиною світу — наука, результатами пізнання якої є екологічні знання. При цьому, однак, зберігається традиція розгляду світу в цілому, як єдності. Цим визначаються і сутнісні ознаки космологічно-цілісного підходу в пізнанні екологічних систем.

Космологічно-цілісний підхід загалом відповідає орієнтованості давньогрецької науки про природу. Так, Арістотель, грунтуючись на засадах метафізики і виходячи в трактуванні природи з уявлення про активність форми і пасивность матерії, ентелехію — душу природних предметів, пропонує таке бачення довкілля, в якому представлені усі наявні формотворчі начала світу, включаючи людину. У цій системі поєднані і конкретні описи екологічних обставин та живих організмів зі схемою гармонії устрою органічного світу — у вигляді «драбини істот ». Слід зауважити, що взаємні стосунки відповідності живих істот довкіллю у такій концепції трактуються як визначально притаманні речам та істотам. Отже, мова може йти не про генезу, виникнення чогось нового, а лише про реалізацію потенцій вже існуючого.

Інше джерело зародження екологічної думки — антична медицина та географія. У працях Геродота, Фукідіда, Полібія, Страбона, Клавдія Птолемея та інших мислителів представлені влучні описи природи, флори та фауни різних частин світу, залежності людності певних регіонів від умов, що там є. Особливо виразно подібні спостереження відобразились у працях батька медицини Гіппократа. Вже у фундаментальному зібранні книг (понад 70), яке приписують цьому вченому, «Корпусі Гіппократа «- глибоко і послідовно обгрунтована думка про те, що до пацієнтів слід застосовувати індивідуальний підхід — враховувати особливості як самого хворого, так і тієї природної місцевості, у якій він народився та перебуває. Відтак одним із профілактичних і лікувальних засобів за Гіппократом виступає рідна природа пацієнта — клімат, вологість, повітря, земля тощо. Щоб вилікувати людину, часто достатньо повернути її на Батьківщину.

Учень Арістотеля Теофраст у своєму трактаті «Дослідження про рослини «обгрунтував методологічні та методичні вимоги до вивчення будови та життя рослин. Учений вважав, що відмінності між рослинами і їхню природу взагалі слід розглядати, досліджуючи їхні частини, властивості, виникнення та життя. Частини — об «єкт дослідження морфології рослин, властивості та виникнення — фізіології, а життя — екології. Як же потрібно здійснювати науковий, пошук? Необхідно з «ясувати, наголошував Теофраст, які частини е у всіх рослин, а які - у деяких, якщо є можливість, то слід провести аналогії, причому порівнювання треба здійснювати стосовно найбільш подібного та найдосконалішого. У цьому — зародок методів аналогії та ідеалізації, а також порівняльно-морфологічний метод, котрі у їхній екологічній інтерпретації широко використовуються сучасною фітоценонологією.

Загальний підхід та метод, запропоновані Теофрастом, досить прикметні. За всіма ознаками це є аналітичний підхід. А саме: розгляд частин, властивостей, будови — дає змогу побачити своєрідність кожного об «єкта, кожної рослини, її унікальні якості; гомологічний (порівняння на основі аналогії) дає можливість виявити місце досліджуваного в системі типологічне однорідних об «єктів. Причому, порівняння з подібним та досконалим окреслює межі типологічної сукупності. А звернення до вивчення «життя «засадничо стимулює пошук корелятивних зв «язків між організмами та довкіллям, розкриття формотворчої ролі останньої. Не випадково підхід Теофраста знайшов втілення у таких екологічних дисциплінах, як хорологія, анатомія рослин, систематика та ін. Отже, Теофраст заклав основи аналітичного підходу в екології.

Глибокі думки екологічного спрямування залишив енциклопедист середньовіччя Альберт Великий. Про це свідчить його праця «Про рослини ». Передовсім його цікавили питання переходу («мутації «- у термінології вченого) рослин з дикого стану у культурний: яким чином змінює воно спосіб життя від стану до стану, коли з дикого воно перетворюється у культурне або городнє, а з городнього стає диким. На його думку, головними є чотири чинники таких змін — їжа, оранка, посів та щеплення. Згідно з цим Альберт Великий розглядає питання про те, яким чином і які добрива змінюють «природний звичай рослин », яким є вплив води, оранки, як слід обробляти поля на рівнині й у горах, як треба «лікувати «їх, тобто готувати до вирощування певних рослин.

За цими роздумами та порадами стоїть припущення про можливість зміни форми рослини та способу її життя, теза про залежність таких змін від чинників довколишньої природи, визнання різноякісності природи рослин і, як наслідок, висновок про можливість управління образом життя та формоутворенням живих істот. Не кажучи вже про вагомі світоглядні висновки подібних поглядів, вони були новаторськими і з суто природознавчого боку, бо закладали підвалини екології та географії рослин, розуміння феномена екобіоморф — цілісних систем вза-ємообумовлених еколого-морфологічних адаптацій, що визначають загальну конституцію тіла організму відповідно до конкретних напрямів еволюції виду в умовах конкретного біотопу.

Структуроутворюючу роль в екології як науці відіграли ідеї і методологічні орієнтації К. Ліннея. Він принципово реформував систематику (таксономію), був автором конкретних екологічних досліджень, зокрема описів вертикальної поясності рослинності гір, типів тундр та боліт, а також оригінальної типології місцезнаходження рослин.

Основна праця К. Ліннея — «Філософія ботаніки «(1751) суттєво вплинула на екологічне мислення, затвердивши засади систематичного підходу в екології. Систематика Ліннея грунтується на таких фундаментальних засадах, як визнання ієрархії об «єктів живого (передовсім таксонів); визнання нерівноцінності ознак організму, щонайменше для зручностей визначення виду; уніфікована мова опису біосистем (бінарна номенклатура). Все це давало змогу сформувати картину органічного світу як типологічно розчленованої, складно організованої цілісності, частини якої взаємопов «язані.

Вертикальна ієрархія, введена Ліннеєм, тобто нисхідне членування більших спільнот організмів на менші (наприклад: царство — тип — клас — ряд — сімейство — рід — вид — варіація) являла собою рішучий крок до визнання множинності не лише одиничного, а й особливого та загального, якісної данності біосистем, багаторівневості живої матерії. Спочатку це вирішувалося як проблема прагматична — розрізнення самих таксономічних категорій. Однак постулат про нерівнозначність ознак таксонів різного рівня фактично означав переорієнтацію на розкриття багатоякісності реального світу живого.

Новий етап в становленні екології як науки пов «язаний з науковою творчістю французького натураліста Ж.-Л.Бюффона. Зводячи споруду грандіозної «Природничої історії «, він намагається охопити світ у цілому, виходячи при цьому практично лише з природних причин. Тому природа для Бюффона — суть велична й величезна цілісна споруда, пронизана функціональними та генетичними (історичними) зв «язками. Бюффон висловив також чимало прогресивних міркувань щодо історичної мінливості тварин та рослин, вбачаючи причинами зміни клімату вплив їжі на форму шлунку, антропогенний вплив тощо, тобто розглядав органічний світ з еколого-еволюційних позицій.

Запропонований Бюффоном підхід розвинув німецький натураліст О.Гумбольдт. У своїй багатотомній праці «Космос «він цілеспрямовано реалізував засади цілісного бачення універсуму у єдності його органічного та неорганічного складників, організованого та функціонуючого за певними законами та правилами, єдиного та цілісного. Гумбольдт розвивав також думку про те, що царства рослин 1 тварин, так само як і людське суспільство, мають свою власну історію. Він намагався охопити цілісним поглядом явища еволюційного сходження від найпростіших форм матерії до найскладніших: від людини до космічних утворів (туманностей, планетних систем тощо). Сам хід історії органічного світу закономірно пов «язаний з геологічними, кліматичними та іншими змінами на поверхні Землі. А дослідження закономірностей подібного роду має бути повністю підпорядковане цілісному баченню природи. По суті, Гумбольдт окреслив контури своєрідної метанауки, об «єктом дослідження котрої є життя як космічний феномен. Пізніше можливості такого підходу блискуче реалізував В. І. Вернадський у своєму вченні про біосферу, попередниками якого справедливо вважаються і Бюффон, і Гумбольдт.

2.2. ПАРАДИГМАЛЬНІ ОРІЄНТАЦІЇ КЛАСИЧНОЇ ЕКОЛОГІЇ.

В ході історичного розвитку і процессі формування предмету екології виявлялися певні парадигмальні орієнтації цієї науки. Першою за значимістю і в історичному сенсі в екології є еволюціоніська парадигма. Її концептуальні засади були утверджені переважно у працях англійських натуралістів Ч. Лайєля та Ч. Дарвіна. Суть її полягає у розробленні нової методології і теорії виникнення екологічних феноменів — адаптацій, доцільності, прогресу та ін.

Ч. Лайель, передовсім у праці «Основи геології «, заперечує традицією залучення надприродних сил для з «ясування природних явищ. Для пояснення подій минулої геологічної історії Землі знання сутності нині діючих сил. Запропонований принцип уніформізму (актуалізму) грунтувався на тезі: вивчення сучасного є ключем до пізнання минулого.

Ч. Лайєль обгрунтував, що геологічні шари земної кори неоднорідні та відмінні одні від одних, а тому неподібність, зафіксована стратиграфічне, може слугувати водночас і показником тяглості відповідних груп організмів у часі. Він вважав також, що види здатні змінюватися, пристосовуючися до довкілля, що ці зміни відбуваютьcя поступово, повільно але неминуче, що добуті властивості успадковуються та ін. Загалом ці висновки досить адекватно відображали феноменологію біогенезу. А принцип уніформізму став наріжним каменем будь-якого дослідження, пов «язаного з реконструкцією минулих подій.

Вирішальний вплив на впровадження наукової методології в екологію справили праці Ч. Дарвіна. Запропонована ним теорія еволюції шляхом природного добору є одним з найвидатніших інтелектуальних здобутків людства, і тому значення її виходить далеко за межі біології та екології.

За теорією еволюції, сенс розвитку полягає не у сходженні до ідеального типу організації, а в постійному, невпинному пристосуванні видів до довкілля, досягненні з ним стану рівноваги. Мірилом прогресу виду постає вже не досконалість будови, а здатність виживати в конкретних умовах середовища. Зрозуміло, що цей висновок має і суто екологічний зміст.

Сам Дарвін досліджував і конкретні екологічні питання. Аутекологічні спостереження, зокрема, спонукали до формування багатьох тез раннього дарвінізму. Відомо, що порівняння споріднених видів птахів Південної Америки та Галапагоських островів, сучасних та викопних лінивців було поштовхом до трансформізму. Опис видів, що заселили ту чи іншу ділянку суходолу чи моря, засвідчував, що доцільність будови та способу життя вказаних організмів адаптивна, конкретна і визначається умовами природного оточення. У разі зміни останнього неминуче мають настати і зміни біоти: міграція, вимирання або виникнення нових пристосувань.

Дарвін виконав і низку синекологічних досліджень. У праці «Будова та розподіл коралових рифів «(1842) аналізуються надвидові системи, фактично — цілісний біогеоценоз. Екологічна характеристика окремих видів, що заселяють атоли, коралові рифи, морське середовище, доповнюється думками щодо закономірностей існування їх у певній системі вищого порядку. Такий підхід є необхідним, коли довколишні зміни стосуються всього біогеоценозу. Останнє буває, зауважував Дарвін, коли атоли опускаються під воду, внаслідок чого його мешканці опиняються в зовсім іншій екологічній ситуації. У такому разі відбувається зміна одних видів іншими, котрі краще пристосовані до життя на певній глибині. Отже, змінюється вся екосистема.

В розвитку екології як самостійної науки суттєва роль належить дослідженням і методологічним узагальненням В.І.Вернадського. Вчення про біосферу утвердило нові парадигмальні виміри і орієнтації екології і природознавства в цілому.

Про біосферу (як сукупність живих істот) писав ще Ж.-Б. Ламарк у праці «Гідрогеологія «(1802). Австрійський геолог Е. Зюсс використовував цей термін для позначення утворених живими організмами викопних порід («Про походження Альп », 1875). Німецький геолог І. Вальтер вживав цей термін у традиції Зюсса. Український геолог П. Тутківський писав про біосферу як про просторове розміщення біоти на планеті. В. І. Вернадський у низці праць, передовсім у книзі «Біосфера «(1926), що була практично одночасно видана основними європейськими мовами, розробляє принципово нове розуміння феномена біосфери — як якісно відмінного від усіх інших об «єкта, як області існування життя на планеті, як найбільшого біокосного тіла на Землі. Тобто біосфера — це своєрідна «плівка життя », що огортає поверхню планети, залишаючись при цьому цілісним, динамічним, самоорганізованим утвором, що постійно розвивається. Як ціле, у свою чергу, біосфера включена у ще обширніше довкілля — глибинні породи Землі, з одного боку, космічний простір — з іншого. Таким чином, біосфера постає об «єктом не лише земним, а й космічним. Згодом у середині XX ст. самим В. І. Вернадським, а також видатним французьким мислителем П. Тейяр де Шарденом була сформульована концепція ноосфери. Остання — це такий стан біосфери, котрий визначається діяльністю людини.

Наприкінці XIXна початку XX ст. в науковому пізнання починає стверджуватися системний підхід до аналізу об «єктів. Вимоги системності були опрацьовані в праксеології Т. Котарбінським, тектології А. Богдановим, викладені у загальній теорії систем Л. фон Берталанфі, вченні про гомеостазис К. Бернара та ін. Системна парадигма почала проявляти свої орієнтири і в екології. Найвідсутнішим чином вони реалізувалися в обгрунтуванні концепцій екосистеми та біогеоценозу, що означало перехід до системного мислення в екології. Особливу роль у цьому зіграли праці Й. Пачоського, В. Сукачова та А. Тенслі.

Й. Пачоський, український еколог та ботанік, ще наприкінці XIX ст. запропонував виділити для вивчення рослинних угрупувань науку флорологію (пізніше, в 1910 р. він зупинився на терміні фітосоціологія). Члени рослинної спільноти, за доказами вченого, зв «язані не лише екологічними умовами, а й «певною залежністю соціального гатунку », внаслідок чого утворюєьбся нове ціле — «життєва одиниця вищого порядку ». Тобто, він обгрунтував факт єдності ценозів з певним ландшафтом, унаслідок чого утворюється якісно інший об «єкт, що відповідає методологічним орієнтаціям системного аналізу.

Російський еколог В. Сукачов є автором терміна «фітосоціологія «(1908). Незалежно від інших дослідників він уводить поняття і розробляє концепцію біогеоценозу і відповідно визначає біогеоценоз як сукупність на певному проміжку земної поверхні однорідних природних явищ (атмосфери, гірської породи, рослинності, тваринного світу та світу мікроорганізмів, грунту і гідрологічних умов), яка має свою особливу специфіку взаємин цих утворюючих цю сукупність компонентів і певний тип обміну речовиною й енергією між собою та іншими явищами природи, яка являє собою внутрішньо суперечливу діалектичну єдність, що перебуває у постійному рухові, розвитку. Найважливіший результат біогеоценотичних досліджень полягав в обгрунтуванні тези про реальність біогеоценозу як природного тіла, окресленого у просторі, зі специфічними зв «язками між компонентами, здатного до самоорганізації та саморозвитку.

Потужні імпульси для утвердження системного підходу пов «язані також з іменами Ч. Елтона та А. Тенслі. У книзі «Екологія тварин «(1927) Ч. Елтон сформулював теоретичні засади таких узагальнень, як піраміда чисел, екологічна ніша, ланцюги та цикли харчування, сукцесії тощо. Продовжуючи цю традицію, А. Тенслі дійшов висновку, що несистемних об «єктів в екології практично не буває, що відобразила запропонована ним концепція екосистеми. За Тенслі (1935), екосистемами слід вважати біотичні угруповання найрізноманітнішого об «єму та рівня разом із притаманними їм екологічними умовами. Отже, екосистема — це безрозмірна стійка система живих та неживих компонентів, у яких здійснюється зовнішній та внутрішній кругообіг речовин та енергії.

В 1959 р. на симпозіумі з уніфікації основних понять екології, що працював у рамках 1Х Міжнародного ботанічного конгресу (Канада) було визнано рівнозначність понять «біогеоценоз «та «екосистема ». Отже, їх можна вживати як синоніми.

Наведений історичний екскурс, зрозуміло, не є вичерпним. Але він дає певне уявлення про час та причини постання найважливіших ідей сучасної екології, які істотно визначали її становлення як науки. В межах формування певних парадигм ці ідеї продовжують впливати на її подальший теоретичний розвиток у різноманітності форм пізнання.

2.3.ПРЕДМЕТ ЕКОЛОГІЇ: ДУМКА ВЧЕНИХ І МЕТОДОЛОГІВ.

Отже, предмет екології - сукупність складних проблем, що стосуються як буття природи, так і існування людини. З точки зору природничників, екологія як наука повинна мати визначені закони, які вона розкриває. Будь-який закон, як відомо, є таким узагальненням, яке відображає необхідне, істотне, стійке, повторюване, загальне в окреслених межах відношення між явищами об «єктивної дійсності. Наявність специфічних законів, властивих якійсь галузі знань, — суть необхідна умова інституалізації її як науки.

Свого часу відомий еколог Баррі Коммонер запропонував розрізняти наступні чотири закони екології. Вони сформульовані на якіснозмістовому рівні і являють собою зразок надзвичайно влучного «перекладу «науково-екологічних узагальнень на повсякденно-світоглядну мову. Ось ці закони:

все зв «язано з усім;

все мусить кудись діватися;

природа знає найкраще;

не існує такої речі, як дармова трапеза, тому що хтось повинен за це розплачуватися (Коммонер, 1972).

Вчені - екологи наголошують, що екологія досліджує свої власні специфічні закони, що не співпадають з законами фізики, або термодинаміки, або біології. Втім, щодо точної визначеності їх кількості, немає єдиної думки. Так, Ю. Одум в книзі «Основи екології «(1975) зазначає, що існує 66 основних екологічних принипів і концепцій. К. Уатт розглядає як принципово важливі 38 загально-екологічні принципи. В. Оллі - 9 групп таких принципів.

М.Реймерс в «Природокористуванні «називає 60 екологічних узагальнень на рівні законів. Утім, покищо, на його думку, не виконано завдання структурно і логічно упорядкувати еколого-теоретичне знання і структурувати основні теоретичні поняття екології.

За классифікуванням В. Крисаченка, екологічні узагальнення за рівнем їх теоретичної зрілості і відповідності критеріям строгих законів поділяються на чотири групи:

1 — дескриптивні (описові) моделі. Ці узагальнення мають переважно феноменологічний характер і фіксують зовнішню данність сутнісних зв «язків між екологічними об «єктами. До їх кола слід віднести численні палеонтологічні літописи, філогенетичні ряди, моделі конкурентних взаємин та життєвих циклів, спонтанної сукцесії та ін.

2 — емпіричні закономірності, які постають як індуктивні умовиводи, закорінені безпосередньо у чуттєве пізнання. В екології вивчаються різноманітні градієнти — температурні, кисневі та ін.), правила (наприклад, Балмера, Аллена, Бергмана, Ван Алена, Глогера, екологічної ніші, зміни адаптивних норм та ін.), емпіричні закони (Бера-Дарвіна, Ковалевського-Осборна, гомологічних рядів, аллометричного зростання тощо).

3 — номотетичні узагальнення — строгі, емпірично обгрунтовані, логічно несуперечливі, теоретично достовірні висновки, які найповнішою мірою відповідають вимогам, що висуваються до законів. До них слід віднести передовсім моделі Харді-Вайнберга, Лотки-Вольтерра, закон Гаузе, математичну теорію боротьби за існування загалом та деякі інші. У номотетичних узагальненнях особливої ваги набувають гіпотетико-дедуктивні та математичні підходи, завдяки чому такі висновки мають значну прогностичну евристичність.

4 — конструктивістські програми — узагальнення, які поєднують теоретичні висновки з діяльнісною компонентою і мають на меті обгрунтування та побудову об «єктів (ідеальних чи реальних), що функціонують на засадах екологічних взаємин. Серед таких програм чільне місце посідає вчення про ноосферу В. І. Вернадського, теорії агротехніки та біотехнології, проекти «Екомісто », «Біосфера-II », МАВ («Людина та біосфера ») та ін.

Фундаментальним теоретичним узагальненням, на якому грунтується вся сучасна екологія, є теорія природного добору. Неможливо уявити сутність взаємин між живими організмами та довкіллям, якщо не залучати до пояснення природний добір. І якщо еволюція здійснюється через посередництво природного добору, то самі екологічні взаємини, тобто стосунки, у які вступають організми між собою та неорганічною природою, якраз і є його безпосередньою данністю. Природний добір є реальним фактом існування живого. Суттю його є порівняння можливостей одних істот (видів) з іншими.

Живі істоти мають такі атрибутивні ознаки, як мінливість та спадковість.Тобто, постійні ухили (флуктуації) в будові організмів, з одного боку, і наявність яскравої спадкоємності у розвитку, з іншого. Існування цих явищ зумовлює єдність та розмаїття форм життя, створює вихідний матеріал для еволюції. Головна функція добору — визначення шляхів закріплення спадковості та меж мінливості, а боротьби за існування — контроль результатів еволюції, тобто забезпечення коеволюції видів та середовища їх проживання.

Субстанційними засадами існування живих істот постійна взаємодія організмів з довкіллям, яке сприймається поєднанням абіотичних, біотичних та антропогенних чинників; доцільне пристосування організмів до конкретних умов проживання; унікальність кожної біосистеми і будь-якої особини, що створює безмежні можливості для системної їх диференціації та порівняння; здатність організмів до потенційно швидкого (в ідеалі - на рівні геометричної прогресії) зростання чисельності; обмежена кількість засобів існування та природних ресурсів загалом — лімітуючих чинників біосфери; збереження чисельності організмів на сталому рівні у послідовному ряду біологічних поколінь (з незначними флуктуаціями) і стабільності біомаси живої речовини загалом.

Означені феномени мають, безперечно, екологічний характер. Вони здобувають логічне і обгрунтоване пояснення саме у рамках теорії природного добору та боротьби за існування. Так, обмеженість ресурсів і тенденція до швидкого розмноженая спричиняє конкуренцію за джерело їжі та боротьбу за існування. Як свідчить закон конкурентних взаємин Г. Ф. Гаузе, два види, що претендують на одну й ту саму екологічну нішу, не можуть нескінченно довго перебувати у стані стійкої рівноваги. Тобто витіснення одного з них неминуче. Теорія природного добору пояснює і можливість переходу організмів до іншої екологічної ніші. Саме боротьба за існування та її наслідки і спадкова (тобто, невизначена) мінливость створюють передумови вивільнення організмів від конкретних лімітуючих чинників, отже — перехід до нової екологічної ніші.

Наслідком екологічних взаємин живих істот та добору репродуктивно успішних видів чи організмів є вибіркове виживання одних та вимирання інших. Тобто — реальний процес функціонування та розвитку біосистем.

Отже, взаємодія у системі «організм — довкілля «призводять до боротьби за існування. Репродуктивні наслідки та вибіркове переживания породжують природний добір як головну творчу силу еволюції та усталення структури екосистеми і біосфери. Тому, очевидно, що екологія існує в тісних інтеграційних стосунках з теорією еволюції.

Структура екологічного знання, як і будь-якої науки, характеризується наявністю двох рівнів пізнання: емпіричного та теоретичного.

На емпіричний рівні головними є методи спостереження, порівняння та експеримент. На емпіричному рівні відображаються істотні зв «язки між явищами, дається їх опис у формі графіків, таблиць, рядів тощо.

На теоретичному рівні відтворюється сутність об «єкта. Це здійснюється в формі теорії, тобто систематизованого, узагальненого, внутрішньо несуперечливого, достовірного знання про сутність екологічних явищ, розкриває причини та внутрішні, необхідні зв «язки між ними.

Різні науки мають різне співвідношення емпіричного і теоретичного знання. За даними, що наводять Ю. Шеляг-Сосонко, В. Крисаченко та Мовчан (1991), можна стверджувати, що в сучасній екології емпіричний пласт знань переважає над загальнотеоретичними узагальненнями. Як свідчить наприклад, аналіз тематики публікацій з водної екології та гідробіології у 80-ті роки в англомовній літературі, здійснений К. М. Хайловим, левова частка публікацій була присвячена біології та екології окремих організмів (аутекологія), забрудненню середовища та аквакультурам, а також водним ценозам; питанням загальної екології присвячено лише кілька відсотків публікацій.

Отже, існує потреба в розвитку теоретичного пласту екології. Цей висновок дозволяє говорить і про необхідність активного розвитку філософії екології, яка має осмислити шляхи оптимізації взаємодії емпіричного і теоретичного долідження в екології, співвіднести евристичність різних екологічних дисциплін та напрямків.

Серед основних понять екології слід назвати наступні:

біом — сукупність рослин, тварин, грибів, бактерій. Несчислені живі істоти, що складають біом, поєднані багатоманітними видами зв «язків. Головні з них — харчові і хорологічні, тобто такі, через які здійснюється постійна бороться за простір і їжу.Ця боротьба обумовлена місцем організму в біомі. Струкрура біома визначається боротьбою, яка виникає між видами з подібними, схожими екологічними вимогами.

Екосистема. Вперше термін «екосистема «зафіксував Артур Дж. Тенслі в 1935 р. Пізніше, в 1942 р. Реймонд Ліндеман визначив концептуальні і методологічні основи вивчення екосистем як складних систем, що окреслені в просторі і часі і охоплюють як організми, так і умови довкілля. Якщо врахувати багатоманітність організмів, що створюють біом і об «єднані трофічними і хорологічними зв «язками, то вже зрозуміла величезна складність цієї сукупності. Але ця складність значно зростає, якщо біом розглядається разом з довкіллям. Це відбувається дійсно так, бо екологія вивчає, яким чином і якою мірою кожна жива істота залежить від абіотичних факторів середовища, довкілля.

Сукупність всіх організмів, що створюють біом, а також різноманітних відносин, які пов «язують їх один з одним, і всіх їх взаємодій з довкіллям і є екосистема.

Вона містить в собі:

1.біом — фітоценози, зооценози, мікробіоценози, мікоценози і всі харчові і хорологічні зв"язки, які їх об «єднують.

2.фактори довкілля — екотоп (клімат, енергія, світло).

За визначенням П. Дювиньо і М. Танга, екосистемою в екології позначають найбльш обширну функціональну єдність. Єдність тому, що колоооббіг є замкненим. А найбільш обширну тому, що вона включає і організм, і середовище. Причому кожен компонент впливає на інший, формуючи його особливості. І кожен є необхідним для підтримки відпрацьованого ходу життя.

Отже, функціональна система, яка включає в себе спільноту живих істот і їх довкілля, називається екологічною системою.

Екосистема — це основне теоретичне поняття екології. Узагальнення суттєвих її характеристик здійснено в такому визначенні М. Реймерса: екосистема — цілісна система, що є термодинамічно відкритою сукупністю біотичних і абіотичних (речовин, енергії) компонентів і інформаційно саморозвивається. Єдність структури і функції цієї системи забеспечує перевагу внутрішніх переміщень речовин, енергії і інформації над зовнішнім обміном. На цій основі забеспечується саморегуляція і розвиток системи як цілого.

Біосфера. Взаємозв «язок всіх екосистем планети призводить до уявлення про гігантську екосистему — біосферу. Біосфера — той простір на планеті, де існують живі організми і функціонують коситеми. Це тонка поверхнева плівка, що включає океани і атмосферу. Саме в біосфері енергія сонячної радіації здійснює докорінні зміни фізичних і хімічних властивостей інертної речовини Землі.

Екологічна реальність — це важливе узагальнююче поняття сучасної екології. Екологічна реальність відображується певною системою уявлень про ті дійсні екосистеми, умови та чинники довкілля, в яких існує людина. Екосистемама притаманно ще дуже багато ознак, властивостей, які належить пізнати і включити в нашу картину світу. Отже, екологічна реальність представлена знаннями про об «єкт екології як науки. Ці знання певним чином систематизовані та організовані, вони уточнюються і поглиблюються з розвитком науки. Тому, поняття екологічної реальності відображає історичність та відносність наших екологічних знань.

ОСНОВНІ ЗАКОНИ ЕКОЛОГІЇ.

Закон подібності частини і цілого, або біоголографічний закон. Його було відкрито ще в давні часи. Так, ще китайські мудреці сповіщали про те, що частина є міниатюрною копією цілого. Тому, всі частини одного рівня ієрархії схожі одна на одну.

Наприклад, схожі модель атому і сонячної системи. Людська істота є мініатюрною копією всесвіту. Подібними є багатоклітинний організм і одноклітинний. При цьому кожна клітина генетично є моделлю цілого багатоклітинного організму (ріст, розвиток, розмноження, репарація тощо).

Утім, зрозуміло, закон подібності не є абсолютним. Так, електрон не може бути моделлю організму. І, навпаки, гени видів, що систематично знаходяться далеко однин від одного, є аналогічними і навіть — ідентичними.

Однак такі суперечності виявляються для структур, які ієрархічно є дуже далекими. Наприклад, для структур елементарних і структур дуже складних. Як правило, частини фенотипічно (тобто, у зовнішньому вигляді) відображають властивості цілого і аналогічні між собою. Аналогічні, але не абсолютно ідентичні.

Ще філософам античності було відомо, що ціле «більше «суми частин. Така закономірність дістала назву аксіоми емерджентності (від латин. — emergo — з «являюсь, виникаю): ціле завжди має особливі властивості, які відсутні у його частин. Тому ціле не дорівнює сумі елементів, що не поєднані системоутворюючими зв «язками.

Отже, системне ціле, що сформоване з елементів, має інші закони функціонування і розвитку. Образно кажучи, одне дерево чи декілька дерев — це ще не ліс. Ліс — це складне поєднання всіх екологічних елементів, що входять в його екосистему. Крім того, екосистема лісу — це й певний кругообіг речовин, регуляція потоку енергії, в тому числі і створення власного біоклімату.

З аксіомою емерджентності пов «язані наступні екологічні принипи.

Принцип (закон) необхідної різноманітності, який твердить що жодна система не може сформуватися з абсолютно ідентичних елементів. Для утворення стійкої, саморегульованої системи потрібна певна відмінність елементів один від одного. Тобто, їх різноманітність. Але якою мірою, наскільки елементи мають бути різноманітними?

На це питання відповідає правило повноти складових. Воно визначає міру різноманітності елементів, необхідну для утворення стійкої екосистеми таким чином: елементи мають бути настільки різноманітними, наскільки це необхідно для утворення системи.

Крім того, екологічні системи підкоряються закону надмірності системних елементів при мінімумі варіантів організації. Більш того, надмірність системних елементів часто є умовою існування системи. Наприклад, прагнуть надмірності демографічні і економічні процеси і їх наслідки, скажімо, урбанізація.

Закон надмірності, як і будь який закон, діє в певних границях. Вони існуть і для екологічних систем: окрім надмірності проявляється і стратегія «самообмеження ». Теоретичним чином вона зафіксована в принципі переходу надмірності системних елементів в самообмеження. Це означає, в певний момент часу кількісний ріст замінюється якісним удосконаленням. Наприклад, піклуванням про нащадків в біологічному і соціальному світі або інтенсифікацією виробництва в економічній сфері. Отже, зміст принципа переходу надмірності системних елементів в самообмеження означає, що надмірнсть системних елементів може бути замінена підвищенням якості цих складових. Тобто, самообмеження проявляється в існуванні фіксованої кільності різноякісних елементів.

При цьому, кожен елемент може бути нездатним до самостійного існування. Втім, система, що сформувалась з таких елементів, може існувати і бути цілісною. Така закономірність функціонування екологічних систем зафіксована в правилі конструктивної емерджентності - надійна система може бути сформована з ненадійних елементів (підсистем), що нездатні до самостійного існування. Прикладами таких систем можуть бути корали, суспільні комахи тощо.

В цілому біосфера — глобальна екосистема, тобто складна і багаторівнева. В ній кожен попередній рівень включений в послідуючий, більш складний за організацією. Тобто, саморозвиток будь-якої взаємопов «язаної сукупності, її формування в систему призводить до включення її як підсистеми в надсистему, що існує або утворюється.

Таким чином, в екологічних системах реалізується ієрархічність їх будови та принцип кооперативності. Результатом «кооперативного ефекту «дослідники (див.М.Реймерс) вважають значні переваги системи — порівняно з елементами, підсистемами в речовому і енергетичному відношенні.

Виживання, збереження системи забеспечується правилом системно-динамічної комплементарності і мінливості. Його зміст розкривається в тому, що будь-яка система, що саморозвивається, складається з двох видів структур (підсистем). Один з них зберігає і закріплює будову і функціонування системи, а інший сприяє змінам, які відповідають новим факторам середовища. Це може бути не тільки вдосконалення системи, а навіть її саморуйнування.

Прикладом співіснування двох видів структур — зберігаючих і змінюючих може бути спадковість і мінливість. Навпаки, жорсткі системи, наприклад, тоталітарно-автократичні суспільства та держави не мають таких механізмів самопідтримки.Замість них діють жорсткі зв «язки і механізми примушування. Тому, такі системи приречені на руйнування.

Важливим законом розвитку екологічних систем є системогенетичний закон або закон подібності еволюційно-історичного і індивідуального розвитку екосистем. Він твердить, що індивідуальний розвиток (онтогенез) системи є повторенням суттєвих моментів історичного розвитку (філогенезу). Специфічними проявами цього закону є біогенетичний закон, відкритий Е. Геккелем і геогенетичний закон, сформульований Д. Рундквістом.

Біогенетичний закон твердить, що онтогенез будь-якого організму в короткому вигляді повторює філогенез. Тобто, індивід в своєму розвитку повторює в суттєвих моментах еволюцію свого виду.

За геогенетичним законом мінералогічні процеси в короткі інтервали часу мов би повторюють загальну історію геологічного розвитку.

Подібним чином розвиваються екологічні системи в ряду сукцесій, йде розвиток техніки, пізнання світу дитиною тощо. Отже, існує загальний — системогенетичний закон, який стверджує, що системи в індивідуальному розвитку повторюють в скороченному вигляді і узагальненій формі еволюційний шлях розвитку своєї власної структури.

Існування, функціонування і можливості розвитку екологічних систем визначаються також законами відношення «система — середовище ». Зрозуміло, що речовина та енергія для функціонування системи можуть братися лише з оточуючого середовища. Тобто, в цьому сенсі, розвиток системи є залежним від середовища. Цей суттєвий факт відображає закон розвитку системи за рахунок оточуючого середовища. Він показує, що будь-яка система може розвиватися лише за рахунок використання матеріально-енергетичних і інформаційних можливостей оточуючого середовища. Абсолютно ізольований саморозвиток є неможливим.

Міра відповідності середовища існуючим в ньому живим чи соціальним організмам визначає позитивну чи негатичну перспективу їх існування. Радянський геофізик Г. Хільмі сформулював закон розчинення системи в чуждому середовищі. Він є справедливим для будь-яких систем, в тому числі для екологічних і соціальних. Особливістю соціальних феноменів є те, невеликі системні утворення, що розчинюються, «тягнуть «за собою оточуюче їх середовище, що породжує ефект пасіонарності, який досліджено Л. Гумільовим (наприклад, в книзі «Этногенез и биосфера Земли ». Л., 1989).

Окрім загальноекологічних законів вчені-екологи виділяють низку законів внутрішкього розвитку екологічних систем (М.Реймерс).

Закон вектору розвитку. Цей закон відтворює таку сутнісну особливість розвитку систем, яка проявляється в спрямованості його в одному напрямку. Тобто, і індивідуальний, і історичний розвиток екологічної системи є спрямованим певним чином, в певному напрямку. Так, невожливо повернути еволюцію в зворотньому напрямку, неможливо повернути життя від старості до юності.

Закон ускладнення системної організації. Закон сформульований видатним біологом К. Рул «є, який зазначав, що історичний розвиток живих організмів приводить до ускладнення їх організації шляхом диференціації функцій і органів, що їх виконують. Подібним чином історичний розвиток екологічних систем призводить до більш тонких механізмів пристосування біогенної і абіогенної частин однієї до іншої.

Весь хід еволюції і розвитку екологічних систем підтверджує цей закон. Рушійними механізмами і причинами такого ускладнення є необхідність пристосування до умов середовища, що постійно змінюються. Так, в розвитку живого на Землі і в історії людства все більш складно видобуваються ресурси. В той же час, і живе, і людство прагне відносної незалежності від умов середовища шляхом ускладнення організації.

Закон необмеженості прогресу. Закон пояснює таку важливу особливість розвитку екологічних систем, яка проявляється в принциповій необмеженості еволюційного розвитку екологічних систем. Закон необмеженості прогресу твердить, що розвиток від простого до складного в існуванні екологічних систем в принципі є необмеженим. Втім, як і будь-який закон він має свої межі. Тобто, його не можна абсолютизавати. Ці межі визначаються, перш за все, часом і простором існування об «єкта — живого, людини, планети.

ЛІТЕРАТУРА.

Вернадский В. И. Биосфера. Л.:1926.

Вернадский В. И. Философские мысли натуралиста. М.:1988.

Северцов А.С.

Введение

в теорию эволюции.М.:1981.

Дювиньо П., Танг М. Биосфера и место в ней человека. М.:1973.

Ю.Одум. Основы экологии. М.: 1975.

Дре Ф. Экология. М.:1976.

Бернал Дж. Наука в истории общества. М.:1956.

Гумилев Л. Энтогенез и биосфера Земли. Л.:1989.

Коммонер Б. Замыкающийся круг. Л.:1974.

Реймерс Н. Экология. Теории, законы, принципы и гипотезы. М.:1994.

Кисельов М.М., Крисаченко В. С., Гардашук Т. В. Методологія екологічного синтезу. К.:1995.

Голубець М.А. Від біосфери до соціосфери. Львів:1997.

Крисаченко В. С. Людина і біосфера. К.:1998.

Дерябо С.Д., Ясвин В. А. Две модели экологии// Человек. — 1998. № 1.

Корсак К.В., Плахотнік О. В. Основи екології. К.:2000.

Питання для перевірки.

1.На яких методологічних засадах формувалось екологічне знання в античності?

2. В чому суть космологічно-цілісного підходу до вивчення природи?

3. Якими є принципи систематики К. Ліннея і їх роль в розвитку екології?

4. Яку роль в розвитку екології відіграли дослідження і еволюційні ідеї видатних натуралістів Ламарка, Бюффона, Гумбольдта?

5. Чому еволюційна парадигма утвердила новий етап в розвитку екології?

6. Яким є внесок в розвиток екології Ч. Дарвіна?

7. Яке місце в екології посідає вчення про біосферу?

8. Яким є взаємовідношення емпіричного і теоретичного знання в сучасній екології?

9. Як класифікують екологічні закони теоретики і методологи сучасної екології?

10. Які основні закони вивчає екологія?

11.Що таке екосистема?

Теми рефератів.

Зародження екологічної думки в античності.

Космологічно-цілісний підхід до вивчення природи.

Основні етапи становлення екології як науки.

Парадигмальні орієнтації екології.

Роль методології еволюціонізму в розвитку екології.

Системна парадигма в екології.

Взаємозв «язок емпіричного і теоретичного в екології.

Основні закони, принципи і поняття екології.

Теоретична і методологічна роль поняття «екосистема «в екології.

Методологічні засади основних теоретичних узагальнень екології.

ТЕМА 3. ВІТЧИЗНЯНА ТРАДИЦІЯ В ЕКОЛОГІЇ: МЕТОДОЛОГІЧНІ І КОНЦЕПТУАЛЬНІ ОСНОВИ ПІЗНАННЯ БІОСФЕРИ.

3.1.Єдність живого і довкілля як онтологічна засада вчення про біосферу.

3.2. Складність феномену біосфери і визначення її сутності.

3.3. Біосфера як глобальна екологічна система.

3.1.ЄДНІСТЬ ЖИВОГО І ДОВКІЛЛЯ ЯК ОНТОЛОГІЧНА.

ЗАСАДА ВЧЕННЯ ПРО БІОСФЕРУ.

Останніми роками поняття біосфери можна почути дуже часто. Фахівці біологи, екологи, географи, геологи, представники гуманітарних наук, філософи, публіцисти в разних аспектах обговорюють проблеми біосфери, говорять про її унікальність, про складність функціонування, про людину як елемент біосфери, про негативний антропогенний тиск на біосферу і необхідність її збереження.

Отже, проблеми біосфери знаходяться зараз в центрі наукового, філософського і соціопрактичного осмислення. Цю обставину можна пояснити значимістю біосфери для існування людини, взагалі живого. Крім того, значна увага до біосфери пов «язана і з загрозливим екологічним її станом. Останнє визначає потребу всебічного аналізу біосфери з точки зору сучасної екології.

Коли ми аналізували предмет екології, то дійшли висновку про його багатоаспектність. Один з аспектів відрізняє саме вітчизняну традицію визначення предмету екології, витоки якої ми знаходимо в науковій творчості В.І.Вернадського: вважається, що предметом екології є біосфера.

В.І.Вернадський — видатний біогеохімік — був засновником вчення про біосферу.

Втім, сам він наголошував, що ідею біосфери вперше сформулював видатний французький еволюціоніст Жан-Батіст Ламарк в своїх лекціях в 1800 р., а згодом в книзі «Гідрогеологія «(1802).

У Ламарка ідея біосфери обгрунтована як ідея впливу на земну кору живих організмів. Він доводить, що всі мінерали земної кори є продуктом життєдіяльності рослин і тварин, котрі існували на земній поверхності. Отже, виникла і була обгрунтована в науці така ідея, що живе істотно впливає на земну кору, тобто неживе. В цьому ідейному руслі висловлювались і такі видатні природознавці як французький еволюціоніст, як Ж. Бюффон, видатний хімік А. Лавуаз «є, систематик К. Лінней, російський натураліст М. Ломоносов, які звертали увагу на те, що існує суттєвий взаємозв «язок між живою і неживою природою. І що рослини і тварини беруть участь в газообміні, у формуванні грунтів, природних копалин, в інших планетарних процесах.

Для формування біосферних уявлень велику роль відіграли праці видатного німецького натураліста О.Гумбольдта. Напочатку Х1Х ст. він розвивав ідеї, відповідно до яких органічний світце невід «ємна частина земної кори. Він вважав, що хімічних склад організмів залежить від хімічного складу компонентів середовища. Більш того, О. Гумбольльдт вважав, що існує своєрідна оболонка Землі, в котрій функціонально взаємопов «язані біотичні, атмосферні, гідрологічні і континентальні процеси.

Отже, була сформульована ідея існування особливої оболонки Землі - біосфери.

Але сам термін «біосфера «був запропонований відомим австрійським гідробіологом Е.Зюссом. Він ввів цей термін в науку 1875 р. поряд з термінами атмосфера, гідросфера і літосфера для окреслення ще однієї оболонки Землі, яка залягає на сухопутній і водній поверхнях, хоча напочатку свого існування була пов «язана лише з гідросферою. Отже, була відкрита ще одна оболонка Землі - біосфера, яка, за Зюссом, визначалась як обмежена в часі і просорі сукупність організмів на поверхні Землі.

Ідея взаємозв «язку, взаємообумовленості процесів, що відбуваються в живій і неживій природі, на поверхні планети, була також обгрунтована видатними українськими і російськими вченими — природознавцями. Наприклад, український геолог П. Тутківський писав про біосферу як про просторове розміщення біоти на планеті. Перший ректор нашого університету ботанік М. О. Максимович обгрунтовував ідеї впливу живого, рослинності на неорганічну природу. Російський натураліст В. Докучаєв також наголошував на існуванні суттєвого зв «язку живого і неживого в планетарному масштабі. Він вважав, що такий взаємозв «язок є предметом нової галузі науки. В. Докучаєв писав в праці «До вчення про зони природи «(1899): «Як відомо, в найостанніший час все більше і більше формується і виокремлюється один з найцікавіших предметів у галузі сучасного природознавства. А саме — вчення про певні дуже складні багатогранні співвідношення і взаємовідношення, що існують, між так званою, живою і мертвою природою. Ці закономірні, можна сказати, непорушні, віковічні співвідношення, будучи в основі, в корені найістотніших етнографічних, історичних, побутових, навіть економічних, соціальних і всіляких культурних людських особливостей та проявів, — завжди, від віків, фатально, непереможно, тяжіли над цілим людським світом; і донині, як Дамоклів меч, висять над ним, зв «язуючи уявного пана Землі по руках і по ногах, незважаючи на жодні успіхи цивілізації, на жодні відкриття науки і техніки, на жодні політичні перевороти, катастрофи, зміни і перетасування » .

Отже, була проголошена думка про неперервну суттєву залежність людського існування від взаємозв «язку живого і довкілля. Нова наука, про яку говорить В. Докучаєв, має враховувати існуючі сутнісні зв «язки живого і неживого і місце людини в цих зв «язках. На думку Докучаєва, ця гулузь науки повинна допомогти людині «не робити зайвих рухів », так би мовити, не робити опасних рухів, щоб не стати жертвою цього самого Дамоклова меча.

Але, зрозуміло, що ані В. Докучаєв, ані будь-хто з талановитих вчених не міг передбачити, яким бурхливим буде розвиток цивілізації і в якій складній ситуації опиниться людина.

Отже, на наукових засадах біології, геохімії, географії виникло вчення про певну специфічну оболонку Землі - про біосферу. Але, треба зауважити, що хоча на даний час існує дуже багато досліджень і праць, осмислюючих, що таке біосфера, єдиного визначення, єдиного погляду з цього питання немає. Втім, всі дослідники спираються на вихідні аргументи і концептуальні положення вчення про біосферу В.І.Вернадського.

3.2.СКЛАДНІСТЬ ФЕНОМЕНУ БІОСФЕРИ І ВИЗНАЧЕННЯ ЇЇ СУТНОСТІ.

Біосфера — складна за генезою і будовою глобальна екологічна система. Тому важко визначити її сутність однозначно, в одному аспекті. В.І.Вернадський розглядав біосферу в багатьох ракурсах.

Тому в його роботах представлено не одне, а багато визначень того, що є біосфера.

Біосфера — особлива, охоплена житттям оболонка Землі.

Біосфера — поверхня нашої планети, її зовнішня область, яка відмежовує її від космічного середовища.

Біосфера — область земної кори, де трансформується космічне випромінювання в діяльну земну енергію (електричну, хімічну, механічну, теплову).

В «Роздумах натураліста «В.Вернадський писав: «Земна оболонка, біосфера, що охоплює цілу земну кулю, має різко відокремлені розміри. В значній мірі вона зумовлюється існуванням в ній живої речовини — нею заселена. Між її косною, безжиттєвою частиною…і живими речовинами, що її насіляють, відбувається безперервний речовинний та енергетичний обмін, який матеріально виявляється рухом атомів, зумовленим живою речовиною. Цей обмін у ході часу проявляється закономірно мінливою, неперервно-спрямованою до стійкості рівновагою. Вона пронизує цілу біосферу, і цій біогенний струмінь атомів значною мірою її створює. Так неподільно і нерозривно біосфера протягом усього геологічного часу пов «язана з живою речовиною, що її насіляє «. І далі: » …жива речовина біосфери — це сукупність живих організмів, що в ній живуть » .

З наведених роздумів В. Вернадського, а також на підставі подальших досліджень можна говорити про наступні суттєві ознаки біосфери:

Біосфера — загальнопланетна оболонка.

Структура біосфери: нижні шари атмосфери, гідросфера, верхні шари літосфери.

Склад і будова біосфери зумовлені сучасною і минулою життєдіяльністю всієї сукупності живих організмів.

Біосфра є наслідком взаємодії живих і неживих компонентів, акумуляції та перерозподілу в ній величезної кількості енергії.

Біосфера є термодинамічно відкритою, самоорганізованою, саморегульованою динамічно зрівноваженою, стійкою системою.

Межі біосфери: верхня межа — променева — зумовлена наявністю жорсткого короткохвильового ультрафіолетового випромінювання. Від нього життя захищається озоновим шаром.

Нижня межа — термічна. В певних температурних режимах життя існувати не може.

Ось такими є загальні суттєві ознаки біосфери.

БІОТИЧНА СУТЬ БІОСФЕРИ.

Біосфера є об «єктом вивчення багатьох наук — геології, геохімії, географії, біології, екології. Це також причина певних розбіжностей в її тлумачення. Але біосфера організована живим і є середовищем існування живого. Отже, логічно вважати основою інтерпретувань сутності біосфери саме еколого-біологічне бачення її. Тому виникає питання про місце біосфери серед живих систем.

В біології живе кваліфікується через приналежність до певних рівней організації.

Найбільш широкий і узагальнюючий погляд — це виділення таких рівней організації живого — від молекулярно-генетичного до біосферного.На молекулярному та генетичному рівнях здійснюється конваріантна редуплікація, тобто збереження, відтворення та оновлення інформації. Ці рівні забезпечують таким чином протікання, спадковість та мінливість живого. Рівні органел та клітин формують елементарні середовища протікання життєвих реакцій. Тканинний та органний рівні мають безпосереднє відношення до підтримання цілісності та гомеостазу в організмі. Сам організмовий рівень — сфера реалізації генетичної інформації з одночасним (за принципом зворотного зв «язку) вбиранням (через природний добір) викликів довкілля до живих істот. На популяційно-видових рівнях протікають основні еволюційні процеси, відбувається обмін генетичною інформацією, оцінка довкілля на предмет виживання та конкурентності. Ценотичний рівень — це власне екосистемний рівень. Він формує складну систему взаємопристосувань різних груп та видів організмів. Нарешті, біосфера, або сфера життя на Землі - унікальна складно структурована цілісність живого, що самоорганізується і саморозвивається.

Але в певних концепціях вчених екологів і метолодогів екології акцентується на існуванні лише певних рівней організації. Так, відомий російський еволюціоніст і методолог науки К. Завадський виділяв 4 основні рівні організації живого:

1.організмовий.

2.популяційно-видовий.

3.біоценозний — рівень існування сукупності живих істот у певному природному середовищі.

4.біостромний — рівень існування всієї сукупності живих організмів на планеті.

К.Завадський не відносив до живих систем біосферний рівень, оскільки до структури біосфери належать неживі компоненти середовища.

М.Амосов розподіляє живі системи також на організмовому, популяційно-видовому і біоценотичному рівнях. І крім того, вводить 4-й — біогеоценотичний — існування систем, що об «єднує живі організми певних видів у спільних географічних умовах.

Відомий еволюціоніст М. Тимофєєв-Ресовський вважає природнім включення в біогеоценоз і біосферу неживих елементів середовища, оскільки лише завдяки ним ці системи можуть існувати. Він доводить, що біосфера може розглядатися як жива система.

Отже, існують різні погляди щодо кваліфікування рівнів структурної організації живого і відповідності їм біосфери.

Відомий український еколог М. Голубець пропонує для того, щоб визначити — чи є біосфера живою, спочатку розібратися, що можна називати «живою системою »? Він посилається на В. Вернадського, який вважав, що життя неможливе без постійного обміну речовиною, енергією і інформацією не лише з біотичним, а й з абіотичним середовищем існування організму. Причому, це справедливо не лише для організму, а й для надорганізмових рівней. Отже, відповідаючи на питання: «Чи належить певна система до живого? «- потрібно міркувати не з вузько біологічних, а з комплексних, біогеоценологічних — тобто, екосистемних позицій. І відповідно, до живих систем можна віднести біогеоценози і біосферу. За висновном М. Голубця, живі системи — це:

організми та їх підсистеми.

системи, що є поєднянням живих істот (родини, колонії, стада, популяції .види, роди, біоценози).

системи, центральними організаторами яких є живі організми, їх сукупності чи «жива речовина «в цілому — від консорції і біогеоценозів до біосфери.

Виходячи з таких висновків, М. Голубець визначає 3 рівні організації живого: організмовий, популяційний, екосистемний. Саме в їх межах відбуваються всі біотичні процеси, що забезпечують існування живого, біосфери.

Отже, на наукових засадах біології, геохімії, географії виникло вчення про певну специфічну — живу оболонку Землі - біосферу, біосферу як складне екологічне утворення.

ПОНЯТТЯ БІОСФЕРИ.

Біосфера — не просто зовнішнє середовище існування людини. Ми маємо усвідомити, що це її домівка. Людина становилася за законами живого, біосфери. Тому і сьогодні вона має рахуватися з законами саме біосфери як сфери свого життя. Ігнорування або просто нерозуміння цих суттєвих особливостей людського існування привело до трагічних наслідків — глобальної екологічної кризи антропогенного походження. Проблематичним стає взагалі подальше існування людського роду. Усвідомлюючи ці складні обставини сучасного цивілізаційного розвитку, ЮНЕСКО як одну з комплексних програм, що потребують глибокого вивчення визначило проблему «Людина і біосфера ». Такі дії є яскравою ознакою усвідомлення світовою спільнотою глобальності, всезагальності проблеми біосфери і особливостей людського буття в ній.

Втім, дійсне практичне розв «язання екологічних проблем має спиратися перш за все на професійне науково-екологічне дослідження. Воно не може обмежуватися рівнем вузько-прагматичного захоплення модною проблематикою з ціллю впливу на масову свідомість для реалізації власних цілей певних політичних або бізнесових кіл.

Таким чином, розв «язання екологічних проблем потребує глибокого науково-екологічного вивчення феномену біосфери, закономірностей її функціонування і розвитку, її історії, що триває як найменше 4 млрд. років. Вона породжує людину, але й людина творить біосферу. І тому «підсумкові «сьогоденні негативні впливи людини на біосферу не є лише результатом соціоекономічного, тобто — цивілізаційного розвитку. Вони є також наслідком особливостей еколого-еволюційного розвитку людини, тим типом адаптації, який притаманний роду людському в біосфері.

В сучасній науці біосфера є предметом детального вивчення. Як же розуміють сучасні вчені поняття біосфери?

Треба одразу зауважити, що оскільки різні вчені наслідували різні історичні наукові традиції, крім того, дослідники є представниками різних наук, єдиного визначення поняття біосфери немає, а існує багато різних визначень. Як правило, суттєвим в біосфері вважають певний аспект класичних уявлень про біосферу.

Так, певні автори (В.Ковда, А. Тюрюканов) підкреслюють, що біосфера — це оболонка Землі, склад, будова та енергетика якої зумовлені колишньою і сучасною діяльністю живих організмів. Біосфера охоплює нижню частину атмосфери, гідросферу і верхню частину літосфери.

Інші дослідники (А.Григорьев) визначаєють біосферу як сукупність живих істот на планеті. Дж. Хатчінсон розглядає біосферу як частину земної кулі, в межах якої існує життя.

М. Тимофєєв-Ресовський так структурує біосферу: біосфера в вузькому смислі слова, тобто сума живих організмів — «жива речовина «і область «колишніх біосфер », окреслена розрподілом на Землі біогенних осадових порід.

М.Вассаєвич розуміє біосферу як складну багатошарову оболонку Землі і позначає її терміном мегабіосфера. Вона склалася під впливом життєдіяльності організмів. Зверху відмежована атмосферою, знизу — геологічними покладами, в яких немає слідів життя. Мегабіосфера структурована наступним чином. Апобіосфера — частина біосфери, що знаходиться над шаром атмосфери, в якому перебувають живі форми в стані анабіозу. Парабіосфера — сфера анабіозних форм життя. Далі - власне біосфера. І потім — метабіосфера — глибокі оболонки Землі, котрі колись знаходились під впливом живої речовини.

Ю.Одум характеризує біосферу як найбільшу і найближчу за ознаками самозабезпечення до ідеалу екологічну систему. Біосфера включає всі живі організми Землі у взаємодії з фізичним середовищем, що забезпечує її цілісність та єдність. Одум також називає біосферу екосферою, підкреслюючи таким чином її екологічну сутність.

Такими є характерні точки зору і міркуваня про біосферу і її сутність. Вони демонструють різні сторони вивчення цієї складної екосистеми і відсутність єдиного її визначення.

Втім, характерним є те, що людина в її соціокультурній сутності, діяльність людини не включаються в наведені визначення біосфери, хоча ще В. Вернадський нагалошував, що діяльність людини — це потужна геологічна сила. Отже, переважають трактування сутності біосфери відповідно до вимог класичного типу наукової раціональності. Хоча, як ми вже розглядали в минулій темі, методологи екології наголошують на якісних змінах біосфери і потребі урахування в її існуванні суттєвого впливу людини.

Існуючі парадигмальні пропозиції осягнення місця людини в біосфері В. Крисаченко (1998) систематизує по 3-х напрямках:

1 — соціологічно-актуалістська парадигама, яка визначає місце людини у біосфері з точки зору найбільш сформованої та зрілої форми організації людських спільнот. У цьому випадку вся попередня історія взаємин людини з біосферою аналізується шляхом накладання образу сучасного стану на минулі особливості.

Засади цієї парадигми найбільшим чином оформлені в науках, які безпосередньо вивчають феномени людини і біосфери. Це гуманітарні науки, філософія — з одного боку, і природничі науки, що вивчають оболонки Землі - геологія і еволюціонізм — з іншого. На засадах цієї парадигми людина і біосфера вивчаються як самостійні і мов би незалежні феномени, а сучасний стан їх існування виступає принциповим орієнтиром для пізнання динаміки взаємин людини з біосферою в минулі часи.

2 — натуралістично-генетична парадигма, яка намагається вивести закономірності існування людини у біосфері, звертаючись до генетичних витоків їх взаємин і відтворюючи механізми породження нових властивостей у процесі саморозвитку природних систем.

Натуралістичний підхід спирається на принципи, які стверджують можливість і доцільність виведення людських якостей з тих чи інших властивостей творин. Отже, проблема становлення людини постає як проблема походження її сутнісних властивостей від певних природних ознак. Якщо соціологічний підхід акцентує увагу на принциповій відмінності людських якостей від тваринних ознак, то натуралістичний обгрунтовує їх єдність, подібність.

Натуралістичне осмислення єдності біосфери і людини є важливим тому, що для корегування поведінки людини в біосфері, її впливу на біосферу людина має відчути себе «частиною біоти », живого. Саме тобі можлива коеволюція людини і біосфери, яка дозволить існувати далі як людині, так і біосфері.

3 — космологічно-універсалізуюча парадигма, яка розглядає біосферу і людину як події космічного масштабу і передбачає осмислення їх взаємин як особливий варіант всесвітнього порядку. Прикладами концепцій, що таким чином розглядають взаємозв «язок людини і біосфери є концепції Тейяра де Шардена і В.І.Вернадського, які розглядали життя як космічне явище.

Космологічно-універсалізуюча парадигма кваліфікується як сучасне відродження античного світобачення — відновлення ідеї цілісності Всесвіту. І якщо його центром вважається людина, то обгрунтування тези про відповідальність людини за стан бісфери здійснюється і в контексті безкінечності космосу.

Таким чином, в сучасній екології здійснюється новий синтез методологічних і теоретико-концептуальних знань про біосферу як складну в структурному, функціональному і еволюційному смислі екологічну систему, яка органічно включая в себе людину.

3.3. БІОСФЕРА ЯК ГЛОБАЛЬНА СИСТЕМА.

Творчість В. Вернадського, його дослідження біосфери і концепція біосфери дає вагомі підстави вважати, що він розглядає біосферу як глобальну оболонку, живі організми в якій, а також людина виявилися могутньою геологічною силою. Хоча В. Вернадський не вживав понять біогеоценоз чи екологічна система, його вважають предтечею екосистемології та біоценології.

В.Вернадський розглядав біосферу як структурно, функціонально і організаційно цілісну систему, що існує в природному оточенні. Він розкрив енергетичну суть біосфери — поглинання і трансформацію сонячної та накопичення вільної енергії, біогеохімічні її процеси — синтез оргінічних речовин і біотичний кругообіг, організаційну її суть — взаємозв «язок і взаємозалежність між усіма структурними — біогенною і абіогенною частинами, вплив на середовище — формування такого внутрішнього середовища, яке забеспечило не лище захист живих істот від руйнівного впливу абіотичного довкілля, а й прогресивний розвиток живого. Такий концептуальний підхід дав підставу послідовникам В. Вернадського кваліфікувати біосферу як екосистему.

Так, Б. Соколов називає біосферу глобальною екосистемою. До живих систем її відносять М. Тимофєєв-Ресовський, М. Будико, М.Камшилов. А. Уголєв. Ю. Одум вважає біосферу найбільшою і найближчою до ідеалу в сенсі самозабезпечення біотичну систему і називає її «екосфера ». Він визначає екосферу як саморегульовану систему, що здатна створювати і підтримувати високий ступінь внутрішньої упорядкованості, тобто стан з низькою ентропією.

Визначаючи специфічні характеристики біосфери як глобальної екосистеми, в сучасній спеціальній науковій літературі фахівці (див.М.Голубець) зазначають наступні риси:

Біосфера є унікальною, незамінною і неповторною біотичною системою. Інші екосистеми є взаємозамінними.

Біосфера відрізняється від інших екосистем практично безмежною тривалістю існування. Час існування інших екосистем визначається тривалістю від декількох місяців до сотень і кількот тисяч років. Для біогеоценозів — від тисяч до мільйонів років.

Біосфера зберігає безмежно великий запас генетичної інформації, який накопичувався мільярди років, внаслідок чого ця інформація є практично невичерпною. Генетична пам «ять біосферице інтегральна пам «ять всіх екосистем Землі.

Біосфера є найдосконалішою саморегульованою системою з найповнішими механізмами захисту від руйнівного зовнішнього впливу. В процесі еволюції органічного світу в ній виробився не лише ефективний механізм синтезу органічних речовин за рахунок використання сонячної енергії, але й накопичення в атмосфері вільного кисню, формування озонового екрану як одного з найважливіших засобів захисту живого в біосфері.

На відміну від малих екосистем біосфера характеризується величезними запасами вільної енергії, не лише тієї, що є інтегрованою вільною енергією сучасних підпорядкованих їй екосистем, але й вільної енергії, накопиченої екосистемами минулих епох.

Біосфера вирізняється величезнимм різноманіттям життєвих форм, видів, внутрішньовидових структур і екосистем, просторовою і функціональною асиметрією, потужними механізмами самозбереження, прогресивного саморозвитку, постійним зростанням організованості та неентропійності.

Якщо окремі типи екосистем були середовищем виникнення та розвитку приматів, в тому числі людиноподібних і предків людини, то біосфера в цілому стала колискою людини (Homo sapiens), людського роду.

НООСФЕРА.

За передбаченнями В. І. Вернадського і П. Тейяра де Шардена, у індустріальну та постіндустріальну добу техногенної цивілізації антропогенне перетворення біосфери призводить до стану ноосфери — сфери розуму. Але, якщо вважати, що розумне ставлення людини до біосфери не має спричиняти екологічно-кризової ситуації, то очевидно, що становлення ноосфери потребує адекватних філософсько-світоглядних, етичних і методологічних засад. Вони формуються в умовах постнекласичної науки, яка особливу увагу в виявленні необхідних моментів пізнання світу надає особливостям наук, що вивчають живе, життя. Так, дослідники зараз наголошують на тому, що потрібно врахування більше спонтанності, саморегуляції, які є суттєвими ознаками живого (наприклад. А. Маслоу), його виникнення та розвитку. Необхідно осягнути та врахувати набуту упродовж мільярдів років «стратегію біосфери », яку достовірно обгрунтовують, зокрема, геолого-палеонтологічні дослідження та філогенетичні описи. Саме це надає світоглядні і практико-методологічні орієнтири для екологізації сучасного наукового мислення та виробничих технологій.

Отже, науково-екологічне, глибоко професійне вивчення проблем біосфери може здійснюватись лише в зв «язку з усвідомленням ціннісних аспектів вивчення історії і сьогоденного стану біосфери. Можна сказати, що творення дійсної ноосфери — сфери розуму як екологічної реальності здійснюється на підгрунті взаємопроникнення, синтезу природничонаукового і соціогуманітарного знання, інтегративним центром якого є сучасна концепція біосфери. Людина в реальності біосфери і, відповідно. в сучасній концепції біосфери, постає як її органічний елемент, який, водночас, є якісно специфічним. Немає сумніву, що біосфера «творить «людину. Але, як «геологічна сила », людина також творить біосферу. Так, В. Крисаченко (1998) вважає, що можна говорити про біосферну парадигму антропогенезу, котра окреслює появу та генезу людини як причинно обумовлений природно-історичний процес переростання біосфери у свою якісно нову іпостась — антропобіосферу. При цьому виникнення людини постає не відокремленим наслідком адаптивної еволюції однієї з груп вищих приматів (що стверджує традиційна антропологія), а своєрідними «вагітністю» та «пологами» всієї біосфери. Тому до передумов антропогенезу, наприклад, слід віднести як традиційні генетико-біологічні, так і біосферно-екологічні чинники. У першому випадку це — комплекс центральної нервової системи та органів чуття, морфофізіологічні, генетичні, комунікативні та громадські ознаки, на основі яких постають з часом мозок та мислення людини, її здатність до праці, мови, соціальності тощо. У другому ж слід враховувати потоки речовини й енергії, біогеохімічну міграцію атомів, коадаптивність та наповненість екологічних ніш.

У контексті таких міркувань розвій людини постає не стільки генетико-біологічним, скільки екологічним та етологічним (поведінковим), бо саме внаслідок її виникнення трансформувався устрій всієї біосфери.

Отже, не лише біосфера породжує людину, а й людина творить біосферу. І тому «підсумкові «сьогоденні негативні впливи людини на біосферу не є лише результатом соціоекономічного, тобто — цивілізаційного розвитку. Вони є також наслідком особливостей еколого-еволюційного розвитку людини, тим типом адаптації, який притаманний роду людському в біосфері.

Література.

Вернадский В. И. Размышления натуралиста. Научная мысль как планетное явление. Кн. 2. М.: 1977.

Вернадский В. И. Биосфера и ноосфера М.: 1989.

Тейяр де Шарден. Феномен человека. М.:1987.

Дювиньо П., Танг М. Биосфера и место в ней человека. М.: 1973.

Одум Ю. Основы экологии. М.:1975.

Хатчинсон Дж. Биосфера// Биосфера. М.:1972.

Тимофеев-Ресовский Н. В. Популяции, биогеоценозы и биосфера Земли //Математическое моделирование в биологии.- М.:1975.

Абакумов А. В. Иерархичность организации биосферы // Методологические аспекты исследования биосферы. — М.: 1975.

Амосов М.М.Біологічні системи//Енциклопедія кибернетики.Т.1. К.:1973.

Кордюм В. А. Эволюция биосферы. К.:1982.

Будыко М. И. Эволюция биосферы. Л.:1984.

Моисеев Н.Н., Александров В. В., Тарко А. М. Человек и биосфера.М.:1985.

Уголев А. М. Биосфера и ее тропосфера. М.:1986.

Бигон М., Харпер Дж., Таунсенд К. Экология. Особи, популяции и сообщества. Т.1, т.2. — М.:1989.

Булатов М. Зміна точки зору на феномен ноосфери // Булатов М., Малєєв К.,.

Загороднюк В., Солонько Л. Філософія ноосфери. К.:1995.

Межжерин В. А. Цивилизация и ноосфера. Кн.1. — К.:1996.

Голубець М.А. Від біосфери до соціосфери.Львів: 1997.

Крисаченко В. С. Людина і біосфера. Основи екологічної антропології. К.:1998.

Питання для перевірки вивченого.

Яким є предмет екології з точки зору вітчизняних дослідників?

Ким з екологів була висловлена ідея існування біосфери?

Ким і коли був введений в науку термін «біосфера»?

Чи існує в сучасній екології єдине визначення поняття біосфери?

Якою є структура біосфери і як вона відображена в визначеннях іі сутності?

До якого рівня організації біотичних систем належить біосфера?

Як пов «язані існування біосфери і людини?

Яким є місце людини в біосфері?

Якими є ознаки біосфери як глобальної екосистеми?

Ким запропонований термін «ноосфера » ?

Що сучасні дослідники розуміють під ноосферою?

Реферати.

Біосфера як предмет екології.

Обгрунтування концепції біосфери в науковій творчості В.І.Вернадського.

Складність феномену біосфери і визначення її сутності.

Різноманітність визначень сутності біосфери в сучасній екології.

Філософсько-методологічні засади сучасного пізнання біосфери.

Біосфера як глобальна екосистема.

Місце людини в біосфері.

Коеволюція людини і біосфери.

В.І.Вернадський про перетворення біосфери в ноосферу.

Ноосфера як результат розумного ставлення людини до природи.

ТЕМА 4. ВЗАЄМИНИ ЛЮДИНИ І ПРИРОДИ В ПРЕДМЕТІ ЕКОЛОГІЇ.

План.

4.1.Людина як частина природи і її протилежність.

4.2.Людська діяльність як геологічна сила (концепція В. Вернадського) і.

чинник екологічних проблем.

4.3.Аксіологічні аспекти в науково-екологічному пізнанні.

4.1.ЛЮДИНА ЯК ЧАСТИНА ПРИРОДИ І ЇЇ ПРОТИЛЕЖНІСТЬ.

В минулих лекціях ми з «ясували, що недивлячись на різноманітність визначень предмету екології, яка відображає його багатоаспектність, в її предметі залишається вивчення взаємин організму (взагалі біологічної системи) і довкілля. Крім того, ми знаємо, що людина в ієрархії живих систем репрезентована певним біологічним видом — людина розумна (Homo sapiens). Цілком логічно виникає питання про місце цього виду в біосфері.

Отже, в предмет екології має бути включено вивчення відношення «людина — довкілля ». Причому, вивчення взаємин людини з довкіллям потрібно не тільки для знання природних факторів, необхідних для життя людини, суспільства, а й з точки зору вивчення людського впливу на природу.

Крім того, вивчення відношення «людина — довкілля «в широкому спектрі проблем людського існування виявляє зв «язок з суттєвим світоглядним питанням: що є людина і яке її місце в світі?

Не дивно, що стосунки людини і природи цікавили ще древніх філософів. Причому, саме в ракурсі осмислення сутності людського буття. Органічний зв «язок пізнання стосунків людини і природи зі світоглядними питаннями обумовляє включення пласту світоглядних проблем в предмет екології в зв «язку з дослідженням відносин людини і природи.

Зрозуміло, що оцінюючи взаємини людини і природи, необхідно розуміти сутність обох складових — і людини, і природи. Що ми маємо, виходячи з цього, врахувати? По-перше, людина є людиною не в її природному існуванні, а в її соціальній сутності. Тобто, хоча становлення людини як біологічного виду відбувалося в природному довкіллі, людське буття є буттям соціальним, буттям не в природному, а в штучному світі, створеному людиною — світі культури і цивілізації.

Таким чином, з одного боку, ми маємо підстави включити відношення «людина — природа «в предмет екології. З іншого — вивчення цього відношення виходить далеко за межі екології і є предметом гуманітарних наук і філософії. Тим більше, що в історико-пізнавальному смислі відношення людина — природа вже досить довгий час є предметом філософії. І лише в ХХ ст. воно стало і предметом екології.

В історії пізнання людини і її сутності виявилося, що вона є складна і неоднозначна. Епіцентром складності можна вважати двоїстий характер людської природи. Так, ще в античності софісти підкреслювали єдність безумовного (природного) і обумовленого (людського) в людині. Платон розглядав людину як єдність тіла (матеріального) і душі (ідеального). З точки зору християнства, існує тимчасове тіло і безсмертна душа.

В філософії Нового часу суперечлива людська сутность осмислювалася в творчості багатьох філософів. Наприклад, Декарт говорить про існування духовної субстанції з атрибутом мислення і тілесної субстанції з атрибутом протяжності, що складним чином проявляється в людині.

І.Кант розглядав людину антиномічним чином. Людина водночас належить і світу природи (світ природньої необхідності) і світу суспільства, культури (світ свободи, морального самовизначення).

Отже в історії пізнання сутності людини представлена традиція, за якою людина розглядається як суперечлива єдність духовного і тілесного.

Інша традиція, що представлена творчістю Демокріта, Епікура, Арістотеля в античності, французьких філософів ХУ111 ст. Гельвеція, Гольбаха, Ламетрі. Вони розглядали людину як природну істоту, в єдності її духовних і тілесних якостей.

З точки зору класичних німецьких ідеалістів — Шелінга, Гегеля — сутність людини є ідеальною. Тобто, саме ідеальне, духовне — першопричина людського існування. Гегель доводив, що людина є історична соціокультурна сутність.

Продовжуючи линію Гегеля в визнанні соціальної сутності людини, марксизм формує діяльнісну концепцію сутності людини. На її ідейних засадах людина розглядається як соціальна істота. Причому соціальна сутність людини становиться в процессі діяльності. В цій діяльності людина створює штучні знаряддя праці. Використовуючи ці знаряддя, людина перетворює природний світ, створюючи світ культури і цивілізації і розвиваючи власну сутність. Саме завдяки марксизму природне в людині розглядається як абсолютно підкорене соціальному.

В сучасній літературі, що трактує сутність людини, теж присутні.

2 протилежні точки зору.

Відповідно до 1-ої, людину розглядають як природно-біологічну істоту, продукт еволюціоного розвитку органічного світу.

Прихильники 2-ої точки зору, так званих, інтрасоціологічних уявлень, вважають людину виключно соціальною істотою, яка є результатом економічного і соціального розвитку.

В наведених точках зору біологічне і соціальне в людині розглядаються як незалежне одне від одного. Під впливом таких трактувань в процесі дискусії про предмет екології навіть висловлювалась думка, що необхідно розрізняти екологію людини як біологічної істоти і екології людини як соціальної істоти. Отже, в таких підходах соціальне і біологічне розглядаються як дві незалежні системи.

Треба зау важити, що свого часу, коли людина була «приєднана «до тваринного царства Ч. Дарвіном (середина Х1Х ст.), це мало величезні наслідки в світоглядному плані. Втім, з «явились і концепції, які в методологічному плані кваліфікують як «соціальний дарвінізм », «соціал-біологізм, «і які намагалися пояснити соціальне (людину, суспільство) біологічними законами. Тобто, методологічна сутність цих концепцій — зведення соціального до біологічного і повне ігнорування специфіки соціального. Такою є методологія біологічного редукціонізму і, зрозуміло, вона є обмеженою в пізнанні людини як соціальної істоти.

Діалектичний підхід до проблеми співвідношення біологічного і соціального в людині - це спроби подолати таке біологізаторство. Діалектичне розв «язання проблеми полягає в розумінні соціального в людині як такого, яке «знімає «біологічне. Тобто, соціальне включає в себе біологічне, але в перетворенному вигляді. При цьому має враховуватися і специфіка біологічного.

Втім, залишається проблема відношення біологічного і соціального, а також проблема осмислення специфіки «людського біологічного » .

Для відповіді на ці питання треба подивитися на історію становлення людини. Дійсно, дослідники відмічають, що важко, стосовно антропосоціогенезу, визначити ту, умовно кажучи, точку, де людина стає людиною. Очевидно, що суттєвою ознакою людини є розсудочна діяльність. Але коли ж у людини вона з «являється? В той момент, коли людина бере в руки якесь знаряддя або навпаки — для того, щоб взяти знаряддя праці, людина має вже розвинутися до розсудочної діяльності?

За оцінкою відомого українського філософа В.Іванова, пізнавальна ситуація, що пов «язана з антропогенезом, характеризується наявністю 2-х концептуальних підходів: еволюційно-біологічного і соціально-трудового. Такі підходи відповідають 2-м сміжним рівням організації людини — біологічному і соціальному.

Причому, перша концепція повинна в термінах природничонаукової теорії довести факт появи людини як соціальної істоти. А друга — реконструюючи все більш архаїчні форми труда і соціальності має дійти до виявлення біологічних прототипів праці і соціальності.

Отже, для з «ясування природи і сутності людини кожна з двох концепцій має вийти за свої межі, аналогічно тому, як в дійсній історії людини біологічне перейшло в соціальне.

Ми з «ясували, що людина є людиною завдяки її соціальності. Подальший розвиток людини — і історичний, і індивідуальний — це розвиток соціальний. Виникає питання: а як же пласт біологічного в людині? Тобто, чи еволюціонує людина як біологічний вид, біологічна система? Ця проблема є цікавою, а її розв «язання — принципово важливим і для природничих наук, і для філософії, бо суттєвим чином впливає на світогляд.

Втім, ми маємо дуже різні, навіть протилежні відповіді на поставлені питання. Серед принципових варіацій зазначимо такі.

— людський розвиток є суто культурносоціальним і інтелектуальним. Тому він не потребує біологічної еволюції.

— людина як біологічний вид еволюціонує. Але ця еволюція йде дуже повільно, в той час як соціальна еволюція розгортається дуже швидко.

Крайнім виразом визнання такого росходження біологічної і соціальної еволюції є теорія соціальної дезадаптації. Її відстоюють французькі дослідники Р. Дюбо, В. Гюан, А. Дюссер, П.Делор. У відповідності з цією теорією вважається, що виникає дисгармонія між консервативними біологічними перспективами розвитку особистості і соціальними перспективами. На підставі таких особливостей розвитку людини робиться висновок, що через недосконалість людської природи людству загрожує загибель.

З точки зору цієї теорії оцінюється і сучасна екологічна ситуація. Так, з одного боку, сучасна екологічна ситуація є наслідком соціально-економічної діяльності. З іншого — людина не здатна до неї адаптуватися, оскільки еволюціонує дуже повільно.

— біологічна еволюція людини відбувається. Але відбувається на мікрорівні, тобто — на генетичному рівні, через певні мутації. На цій підставі у людини формуються, так звані, екологічні форми адаптації, завдяки яким людські популяції пристосовуються до життя в різних умовах (клімат, географічні фактори, мінеральний склад води, грунту, рівень радіаційного фону). Одним з суттєвих факторів, що лежать в основі розвитку екологічних форм адаптації, є біологічна мінливість.

Отже, хоча людина досягла висот культури і цивілізації, вона залишається специфічною природнобіологічною системою. Людина саме тому включена в екологічне відношення, що є природною істотою. Втім, вона проявляє себе в екологічному відношенні не лише як біологічна, а і як соціальна істота.

Зважаючи на обидва названі суттєві прояви людини, в сучасній науковій і філософській літературі визнається біосоціальна організація людини. Біосоціальній організації людини притаманна така цілісність, що не можна відокремити свідомість від мозку, а психіку, емоції - від функціонування нервової системи. Інакше цілісність людини втрачається.

Розуміння людини як біосоціальної істоти дозволяє акцентувати на таких важливих в екологічному смислі висновках:

Сучасна екологічна ситуація не є результатом протистояння людини, що вийшла з природи, і самої природи.

Навпаки, сучасна екологічна ситуація є яскравим свідоцтвом того, що людина не може вийти з природи.

Соціокультурне середовище — «друга природа «- не має суперечити природі «першій ». Тобто, штучне середовище, що є результатом соціокультурного і цивілізаційного розвитку людини, який мав зробити її незалежною від природи, ще більш посилює цю залежність і робить її все більш різноманітною.

4.2.ЛЮДСЬКА ДІЯЛЬНІСТЬ ЯК ГЕОЛОГІЧНА СИЛА І ЧИННИК ЕКОЛОГІЧНИХ ПРОБЛЕМ.

Отже, як не парадоксально, але саме людська діяльність є причиною збільшення залежності людини від природи. Хоча й вплив людини на природу є таким, що породжує нову якість біосфери.

Як ми вже з «ясували в минулих темах, біосфера — цілісна, самоорганізована система. Але як ціле біосфера входить в ще більш об «ємне утворення — геокосмічне довкілля. В межах геокосмічного довкілля біосфера виконує функцію зниження ентропії, а також — перетворення енергії. В. Вернадський зазначав: «По суті біосфера може розглядатися як частина земної кори, котра зайнята трансформаторами, які переводять космічні випромінювання в дієву земну енергію — електричну, хімічну, механічну, теплову і т. ін. » .

Втім, з появою людини біосфера починає ставати чимось іншим. За міркуваннями В. Вернадського, виникнення людини знаменую собою нову геологічну добу в історії Землі. ЇЇ визначають як психозойську еру (Д. Ле Конт), антропогенну еру (О.Павлов). Ці назви фіксують новий стан людства, коли воно стає геологічною силою. Силою, що змінює вигляд нашої планети. За допомогою людської діяльності біосфера, на думку В. Вернадського, геологічно швидко переходить у новий стан — ноосферу. Тобто, в такий стан, в якому «повинні проявлятися розум і спрямовувана ним робота людиним як нова, небувала на планеті геологічна сила «(стаття В. Вернадського «Декілька слів про ноосферу », 1944).

Отже, людська діяльність проявляє себе як найпотужніша геологічна сила, що формує нову якість планети. Яким же чином проявився вплив людини на природу, на біосферу протягом тривалої історії людства?

За поглядами дослідників (наприклад, Г. Бачинського), можна говорити принаймні про 3 стадії історії взаємодії суспільства і природи.

1 -ша стадія. Тривала приблизно 2−3 млн років. Це період від появи на Землі перших людей примітивного виду Homo habilis до виникнення близько 40 тис. років тому сучасного людського виду Homo sapiens (людина розумна) напочатку пізньопалеолетичної доби.

Щодо екологічного смислу людського буття, то в цей час взаємодія людини з природою обмежувалась біологічним обміном речовин. В людині як істоті біосоціальній, ще переважало біологічне. Нечисельні первісні стада людей були озброєні недосконалими кам «яними знаряддями. Первісні люди органічно вписувались у природні екосистеми як складові елементи. Своєю діяльністю люди ще не порушували рівноваги природних екосистем. На цій стадії слабкі антропогенні впливи не могли викликати помітних змін у навколишньому середовищі.

2-га стадія. Вона тривала близько 40 тис. років. Від початку пізнього палеоліту до другої світової війни (сер. ХХ ст.). На цій стадії людство вже відчутно впливало на навколишнє середовище. Відповідно до цивілізаційного прогресу, антропогенний тиск на природу неухильно зростав. Людська діяльність спричинила вимирання багатьох видів тварин і рослин.

Але на цій стадії природний кругообіг речовиш та енергетичних потоків на планеті ще не були порушені внаслідок антропогенного впливу. Втім, на цій стадії негативні дії людини почали викликати зворотню реакцію природи.

В межах цієї стадії виділяють 3 етапи:

Примітивний — людина впливала на природне середовище полюванням та рибальством.

Агрокультурний — коли основними засобами антропогенного впливу на природу були скотарство та землеробство.

Машинно-індустріальний — основним фактором руйнування довкілля стало промислове виробництво.

На 1-му етапі взаємодії людини і природи — примітивному — природа вже зазнала значних втрат. Мисливство було провідною галуззю господарства. Мамонти, волохаті носороги, велетенські олені - основними продуктами харчування. В той час для полювання використовували гонний спосіб. Тобто, стада оточували і загоняли на високі кручі. Тварини падали і масово гинули. Поступово це привело до різкого скорочення чисельності цих унікальних тварин. А згодом — до їх повного вимирання. Знахідки кісток мамонтів засвідчують величезні масштаби винищення цих гигантських тварин.

Про великий вплив людей кам «яної доби на природу свідчать крім палеонтологічних і історичні дані. Наприклад, аборігени Тасманії (пізній палеоліт у них зафіксований навіть в Х1Х ст.) систематично випалювали рослинність на величезних просторах острова. Це робили для того, щоб умови життя і мисливства були кращими.

Екологічний ефект цих пожеж був дуже відчутним. Змінювався мікроклімат. Зникали певні різновиди рослин і тварин. Вологі ліси поступалися чагарникам і саванам. Негативні процеси зачипали грунти, в яких посилювалася ерозія.

На 2-му етапі - агрокультурномувплив на природу був спричений розвитком скотарства і землеробства. А ці види діяльності були обумовлені перш за все таким суттєво важливим фактором, як ріст чисельності населення Землі. Крім того, саме за таких обставин виявилась недостатня ефективність мисливства для харчування людей і взагалі для їх життєдіяльності.

Розвиток скотарства і землеробства, виникнення давніх цивілізацій спричинили нові протиріччя між людиною і природою. Тривали і розширювались масові вирубки лісів, їх випалювання. Випас худоби носив нерегулюваний характер. Все зазначене призвело до опустелювання величезних територій у Південій Африці, на Аравійському півострові, у Малій та Средній Азії, в Європейському Середземномор «ї. Наприклад, знамениті ліванські кедри, що мали цінну деревину, яку використовували для будування фінікійських кораблів, храмів Єрусалиму, залишились лише на прапорах Лівану.

Антропогенний вплив на природу значно посилився з використанням металів. З них найдавнішими є мідь, золото, срібло. Так, в Анатолії (Туреччина) знайдено багато мідних речей, що відносяться десь до У11 тисяч. до н.е. В У — 1У тисяч. до н.е. в таких древніх цивілізаціях, як Шумер, Єгипет, Індія, Китай розпочався видобуток золота і срібла.

До речі, спочатку срібло цінувалося більше за золото. Так, срібло видобували в Стародавній Греції - на південь від Афін (зараз це територія сучасних Іспанії, Швеції). В середні віки було відкрито багато родовищ срібла в центральній Європі. З цього часу срібло почали називати «німецьким металом ». І до Х1У ст. Німеччина була головним постачальником срібла в Європі.

У 111-му тисяч. до н.е. почався «бронзовий вік ». А у 11-му тисяч. до н.е. — залізний. Саме залізо стало самим потужним стимулом розвитку виробництва.

На цьому єтапі взаємодії людини і природи сільськогосподарська діяльність спиралась на екстенсивні методи. Перш за все, це розширення територій на основі підсічно-вогневої системи (вирубка лісів, випалювання рослинності). Такі дії мали драматичні екологічні наслідки. Так, в цей час лісова зона в Західній Європі практично зникає, різко скорочується площа лісів у центральній Європі.

На 3-му етапі - машинно-індустріальному — антропогенний вплив призводить вже до суттєвих проблем у взаєминах людини і природи. Почався цей етап з винаходу парової машини і інтенсивного розвитку промисловості. Це стало основою нового суспільства — капіталістичного.

Величезні технічні успіхи людини стали підставою для світоглядних змін. Так, в умовах прогресуючого капіталізму швидко долалося попереднє «обожнювання природи ». Розвиток індустрії підкорював використання природних ресурсів вузькому практицизму.

Отже, за умов капіталізму (особливо з часу промислових революцій ХУ111-Х1Хст.) промислове виробництво стає основним фактором впливу на природу. Більшість регіонів світу у 2-й половині ХУ111 — напочатку Х1Х ст. стають сировинними колоніями промислово розвинутих країн, таких як Іспанія, Португалія. Англія. Ця історія дає яскраві приклади грабіжницького використання природи. Особливо це стосується території Північної Америки в ХУ111 — Х1Х ст. Так, жахливе полювання на бізонів, коли, стріляючи прямо з поїздів, люди винищували цілі стада цих унікальних тварин, є прикладом трагічних наслідків людського впливу на природу. З кінця Х1Х ст. ці терирорії зазнали явища пилових «чорних бурь », що стали наслідком розорювання прерій і знищення родючих земель.

Особливо посилюється негативний антропогенний вплив на природу після застосування паравої машини на морському і залізничному транспорті ві винаходу двигуна внутрішнього згоряння.

Але на цій — 2-й стадії взаємодії людини і природи динамічна рівновага біосфери ще не порушилась.

111 стадія взаємодії природи і людини. Вона почалась в середини ХХ ст. після закінчення 2-ої світової війни. Саме війна стимулювана стрибок у розвитку техніки. З цього часу людина, більш ніж коли раніше, проявляє себе як найбільш могутня геологічна сила на планеті. Можна сказати, що людська діяльність за потужністю і масштабами перевищує найпотужніші стихійні явища.

Втім, наслідки такої діяльності і для природи, і для людини є негативними. Через зростающий антропогенний тиск на природу руйнування біосфери загрожує стати незворотним. Процес може досягти такого ступеню, що природне середовище стане непридатним для подальшого існування людей.

На даній стадії взаємодії людини і природи їх зв «язок є настільки органічним, складнодиференційованим, що дослідники говорять про існування єдиної соціоекосистеми (Голубець М., Бачинський Г.). Соціоекосистему визначають як складну, динамічну систему, що є функціонально замкненою. Вона втратила здатність до природної саморегуляції. А її головним регулятором стала людина (суспільство). Тобто, саме від людини залежить майбутнє і природи, і суспільства. За даними аналізу, здійсненого Міжнародними комісіями при Генеральній Асамблеї ООН, стан соціоекосистеми є кризовим.

Головними факторами, що призвели до кризового стану, є демографічний вибух, урбанізаці, індустріалізація та хімізація господарства. Так, населення Землі за останні десятиліття зросло більше, ніж в 2 рази. Воно вже досягло 6 млрд. і продовжує зростати.

Через потужний техногенний вплив посилилася загроза «парнікового ефекту ». Так, зараз на Землі щороку спалюють приблизно 2 млрд. вугілля. Через це в атмосферу викидаються мільярди тон вуглекислого газу. Наземні рослини не встигають переробляти таку величезну кількість вуглекислого газу. Тому він швидко накопичується. При таких темпах спалювання органічного палива очикується, що в 2010 р. викиди вуглекислого газу досягнуть 10 млрд. тон. В таких умовах проявиться «парніковий ефект », при якому атмосфера буде безперервно нагріватися. Водночас, вміст кисню в атмосфері буде неухильно падати.

Отже, на жаль, людина проявила себе як руйнівна геологічна сила. Ідея В. Вернадського і Т. де Шардена про ноосферу як етап розумного впливу людини на природу, про можливість злиття науки, суспільного розвитку і державної політики, про світ без війн і екологічних проблем проявляє себе як важливий світоглядний орієнтир в сьогоденному прагненні людства розв «язати екологічні проблеми.

4.3.АКСІОЛОГІЧНІ АСПЕКТИ В НАУКО-ЕКОЛОГІЧНОМУ ПІЗНАННІ.

Рух екології до постнекласичного етапу пов"язаний з включенням аксіологічних аспектів в наукове пізнання. Відповідно — з усвідомленням природи як морально-світоглядної цінності, введення її в сферу морального відношення. Видатний німецький філософ О. Розеншток-Хюссі в 30-ті роки обговорював проблему становлення нової наукової раціональності як такої, що долає обмеженість декартівського раціоналізму. Новий тип наукової раціональності є необхідним тому, що захоплення класичної науки абстракціями привело до недооцінки «біологічного елементу» в природі і суспільстві і тому не відповідає дійсній людині як творцю, «прискорювачу» оточуючого світу. Оскільки засади класичного раціоналізму призвели до глобальної кризовості людського існування, сучасна людина не вірить в надійність існування, заснованого на абстрактному мисленні. Вихід з кризового стану потребує як пошуку нових засад науки і технології, так і переосмислення самої людини — як водночас траекту і проекту.

Продуктивною для розв «язання екологічних проблем така настанова може бути, якщо мати на увазі не просто «історичну складову» людського існування, а глобальну націленість людського буття на рух від осмислення минулого до намагань і спроб передбачити майбутнє, що вочевидь пов"язано з відповідальністю людини за пройдений щлях, отже — і за екологічні наслідки свого існування. Тому логічним є рух думки від кваліфікування нового типу наукової раціональності в екології до постановки проблеми етичної відповідальності людини за сучасний стан довкілля.

Проблеми подолання кризи в стосунках природи і культури осмислюються в концепціях етико-екологічного напрямку Дж. Пасмора, Р. Рутлі, П. Міллера, що наголошують на відповідальності людини за природу, подолання «людського шовінізму «в ставленні до неї.

Дійсно, людина відповідає за те, що зробила з природою і власне з собою. І вона мусить змінитися, щоб врятуватися самій і врятувати природу.

Це означає і зміни традиційної системи цінностей, коли етичні засади розумного ставлення до природи мають враховувати екологічну складову. Е. Агацці вважає необхідним для вчених усвідомити важливість універсальних людських цінностей. Водночас, «філософи моралі» мають бути компетентними в реальних питаннях, що виникають в практиці наукового дослідження. Однією з центральних етичних проблем сучасної науки є проблема відповідальності за наслідки втілення результатів науки. Е. Агацці переконаний, що якби наукове співтовариство відмовилось від шкідливих застосувань результатів науки, то таке використання стало б неможливим. На жаль, такі вподобання, мабуть, є нейздійсненими. Навіть якщо наукове співтовариство прикладає значні зусилля, щоб прийняти мораторій на певні небезпечні для людства наукові дослідження (класичним прикладом може були конгрес в Асиломарі в 1975 р., на якому представники світової науки намагалися об «явити мораторій на генно-інженерні дослідження), соціотехнологічні і прагматичні потреби в нових наукових досягненнях все рівно перемагають. Отже, вирішують долю людства зовсім не вчені, а політики і бізнесмени. І тому зрозуміло, що потрібно взяти до уваги соціотехнологічні і політичні фактори, що зумовлюють використання наукових надбань в певному руслі. Крім того, світоглядні та етичні засади певної системи культури спрацьовують як суттєві орієнтири самоусвідомлення наукою результатів досліджень як добра чи зла.

Втім, більш широкий погляд не заперечує етичного аспекту проблеми. К.-О.Апель, оцінюючи екологічну кризу як наслідок технічної цивілізації, констатує, що результати науки постають сьогодні для людства «моральним викликом ». Оскільки екологічна криза впливає на людство глобальним чином, то «люди опинилися перед завданням прийняття солідарної відповідальності за наслідки їхніх дій у планетарному масштабі «. Дійсно, відповідальність має бути солідарною, тобто спільною, взаємною. Але вона також має бути структурованою. І не лише відповідно до інтелектуально-пізнавальних можливостей (наука), але й до владних можливостей щодо практичного впливу на суспільство і його змін.

За висновком А. Маслоу, ціннісно нейтральна класична філософія науки є не лише помилковою, а й дуже небезпечною."Вона не лише позаморальна, вона може бути антиморальною… Тому я знов підкреслюю, що наука створюється людьми; виходить з людських пристрастей і інтересів, як це блискуче пояснив М. Полані в книзі «Особистісне знаня». Наука і сама має бути деяким етичним кодом… Дійсно, якщо визнається імманентна цінність істини, то всі результати отримуються тому, що ми віддаємо себе на служіння цій імманентній цінності… Наука може шукати цінності, і я можу відкривати їх в самій природі людини". Таким чином, сучасна наука можлива за умови врахування природи людини, цінності пізнання і моральних орієнтирів.

З думками А. Маслоу перекликаються дослідження М. Рьюза і Ед. Уілсона, які вважають, що людині притаманна вроджена схильність розглядати певний спосіб дій як справедлливий, а інший — як несправедливий. Ці якості задані людям біологічно. Але мова не йде про повну детермінованість морально гуманістичної поведінки генетичними структурами, а, скоріш, про біологічні засади добра і зла. «Якщо людський рід має вижити і скористатися тими великими досягненнями, які є в його распорядженні, то він може це зробити тільки при повному усвідомленні нашого еволюціного минулого і співвіднести свої дії з ним — але не шляхом бездумного або фаталістичного сприймання. Шлях до майбутнього лежить в розумінні нашої біологічної природи, в визнанні її обмеженості, її потенціальних можливостей і в використанні цієї природи для повернення до неї - для створення кращого світу — морально кращого для всіх людей «.

Зрозуміло, що морально кращий світ — це світ незабрудненої природи, де немає екологічних криз і катастроф. Інакше кажучи, чи може людина вважатися моральною, бути спокійною, впевненою, якщо вона існує як руйнівник, як завойовник, тобто всупереч мудрості живого? Очевидно, що таке ставлення до природи примушує піддати сумніву моральність людини. Отже, в умовах техногенної цивілізації моральний закон в нас, на якому наголошував І.Кант, має бути узгоджений з моральним ставленням до природи, до біосфери, бо це і є умовою морального ставлення людини до самої себе. Така, більш широко зрозуміла моральність, є умовою виходу з екологічної кризи і, взагалі, розв"язання глобальних проблем людства.

Постає питання про нову систему моральних цінностей сучасного людства. Втім, можливо, для виходу з екологічної кризи не потрібно шукати абсолютно мової моралі, нових моральних цінностей. В книзі «Глобальні проблеми та загальнолюдські цінності «обгрунтовується доцільність відродження таких вічних цінностей як благорозумність, справедливість, стійкість і помірність. В поєднанні з раціональним страхом як біологічною функцією, необхідною для виживання, людина проявляє свою цілісність як єдність усвідомленого і безсвідомого.

На думку Р. Хіггінса, до кризових екологічних наслідків призвело ігнорування цілісності людини, але вже в іншому смислі - як єдності чоловічого і жіночого в людському індивіді. В цьому відношенні причиною сучасного екологічного стану є «холодний» і «розсудливий» стиль патріархального суспільства. Гіперчоловічий етос примушує чоловіків приховувати свої тревоги і опасіння. А постійне пригнічення значно редукує почуття. Р. Хіггінс впевнений, що необхідно відродити, відновити жіночність в мисленні, яке оцінює сьогоденний стан і формує політику.Переоцінка жіночних аспектів людської природи проливає несподіване світло на умови людського існування. Воно може звільнити жінку як жінку, а не як суррогат чоловіка, тільки посилюючий маскулінізовану технократію. Це допоможе чоловіку подолати нав «язливий неспокій (за яким криється бездомність Фауста і Дон Жуана), відновити його здатність до почуття прихильності. Головним позитивним результатом може бути відмова від заперечення границь як своїх власних, так і границь нашої планети .

Пошук етичних засад ставлення людини до природи репрезентований розробкою екологічної етики. Напочатку 70-х років ХХ ст. розділи з екологічної етики з"явились в курсах філософії в вищих навчальних закладах на Заході, а з середини 70-х екологічна етика виокремилась як самостійна філософська дисципліна.

На думку Р. Атфілда екологічна етика, як етика екологічної відповідальності, має розроблятися на засадах розуміння єдності біологічної еволюції і соціального прогресу. Х. Ролсон вважає, що як етично значиму цінність слід розглядати збереження природного гомеостазису, бо вона включена в більш загальну моральну цінність — сприяння життю людини. Цікавим є не лише цей висновок, а й сам хід міркувань дослідника. Він розглядає спроби вивести етичні цінності з екологічних, зауважуючи в той же час, що прагнення створити екологічну етику як натуралістичну систему перетворює природу в ідола, що подавляє людину. Водночас це одначає метафізичний розрив з загальнолюдськими цінностями. А тому коректніше розглядати екологічну етику як етику, що звернена до екологічних проблем. Порушувати екологічний закон означає ігнорувати зв"язок з моральними вимогами. Отже, передумовою для поєднання екологічного змісту з вихідними засадами етики є класичний етичний принцип — діяти на благо людині.

Втім, можливий і більш органічний зв «язок екологічного і морального. Етика стає екологічною за сутністю, якщо моральність пов «язується зі збереженням цілісності екосистеми. Слідування екологічній сутності речей при такому підході до екологічної етики стає фундаментальною ціллю. Сама єдність людини з її оточенням визначає основу для людських цінносте. Зрозуміло, що створюючи свої цінності людина виходить за межі екологічних настанов. Але вона має узгоджувати наміри своєї діяльності з екологічними законами, оскільки не впливати на природу деструктивним чином в умовах екологічної кризи є моральним обов «язком людини.

Б.Каллікот вважає, що екологічна етика має відповести на 3 питання: якою є природа природи, якою є природа людини і яким чином людина повинна ставитися до природи? Вона є науковим пошуком реальних альтернатив і навіть метафізичних принипів, що відповідають сучасній екологічній ситуації. Філософська проблематика екологічної етики полягає в конструюванні системи нормативних настанов, що визначають ставлення, поведінку, дії людини, які націлені на довкілля.

Отже, недивячись на певні розбіжності в поглядах на шлях побудови екологічної етики, всі дослідники єдині у впевненості, що потрібно переосмислити самі метафізичні засади нашого мислення і усвідомити «екологічну складову «етичних принципів. Тобто, визнати новий смисл людської моральності, який розкривається в неруйнівному ставленні людини до всіх живих істот, загалом до природи.

Прямою відповіддю на питання — як людина повиння ставитися до природи, є концепція благоговіння перед життям, запропонована А.Швейцером. Етична концепція А. Швейцера може бути яскравим прикладом того, як питання екологічної етики органічно переростають в більш широкі - філософсько-світоглядні. Принцип самоцінності життя (життя взагалі і життя окремої людини) розглядається як засада нового світогляду — оптимістичного, який розвивається в умовах гуманної культури.

Література.

Вернадский В. И. Несколько слов о ноосфере. — Биосфера. М.: 1967.

Вернадский В. И. Биосфера и ноосфера. М.:1989.

Дювиньо П., Танг М. Биосфера и место в ней человека. М.: 1973.

Философия и культура. М.:1987.

Моисеев Н. Н. Экология. нравственность, политика// Вопр.филос.-1989. № 5.

Атфилд Р. Этика экологической ответственности// Глобальные проблемы и общечеловеческие ценности. М.: 1990.

Фоули Р. Еще один неповторимый вид. Экологические аспекты эволюции человека. М.:1990.

Киселев Н. Мировоззрение и экология. К.: 1990.

Основи соціоекології / За ред. Бачинського Г. К.:1995.

Буровский А. М. Человек из биосферы. Постнекласическое знание versus классическая экология // Общественные науки и современность. — 1999. — № 3.

Маслоу А. Новые рубежи человеческой природы. М.: 1999.

Розеншток-Хюсси О. Прощание с Декартом// Вопр. филос.- 1997. № 8.

Агацци Э. Моральное измерение науки и техники. — М.:1998.

Апель К.-О.Апріорі спільноти комунікації та основи етики. До проблеми раціонального обгрунтування етики за доби науки// Сучасна зарубіжна філософія. — К.:1996.

Глобальные проблемы и общечеловечесмкие ценности. М.:1990.

Швейцер А. Культура и этика. М.:1973.

Сидоренко Л.І. Філософія сучасної екології: єдність наукових, етичних і філософських ракурсів//Практична філософія.-2000. № 1.

Питання для первірки вивченого.

1.Який рівень в ієрархії живих систем представляє вид Homo sapiens?

2. Чи є проблема взаємин людини і природи предметом екології?

3.Чи є означена проблема світоглядним питанням?

4.Поясніть слова В. Вернадського: людська діяльність стає геологічною.

силою?

5.Якими є наслідки антропогенного впливу на природу на основних.

стадіях взаємодії суспільства і природи?

6. Як проявляється руйнівний вплив людини на біосферу?

7. Коли в історії взаємин людини і природи виникли перші екологічні.

кризи?

8. Чи була порушена динамічна рівновага в біосфері на примітивному і.

агрокультурному етапах історіїї взаємин людини і природи?

9. Чому виникає потреба включення аксіологічних орієнтацій в.

екологію?

10. Що таке екологічна етика?

Теми рефератів.

Проблема взаємин людини з природою як предмет екології.

В.І.Вернадський про діяльність людини як геологічну силу.

Історичні етапи взаємин людини і природи і їх екологічні ознаки.

Екологічні наслідки людської діяльності в природі.

Людська діяльність як чинник екологічних проблем.

Екологічні кризи як наслідки впливу людської діяльності на біосферу в ХХ ст.

Теорія соціальної дезадаптацій як оцінка перспектив подолання екологічної кризи.

Метологічні засади концепції існування єдиної соціоекосистеми.

Потреба аксіологічних орієнтацій в сучасному екологічному пізнанні.

Розвиток і предмет екологічної етики.

ТЕМА 5. ЕКОЛОГІЯ І ТЕХНОГЕННА ЦИВІЛІЗАЦІЯ.

5.1.Особливості техногенної цивлізації і вплив техніки і технології на природу.

5.2. Поняття екологічної ситуації.

5.3. Кризовість як суттєва ознака сучасної екологічної ситуації.

5.1.ОСОБЛИВОСТІ ТЕХНОГЕННОЇ ЦИВІЛІЗАЦІЇ І ВПЛИВ ТЕХНІКИ І ТЕХНОЛОГІЇ НА ПРИРОДУ.

Поняття цивілізація (civilis) — в перекладі з латинської означає «громадянський », «державний ». В сучасному використанні термін «цивілізація «означає певний рівень суспільного розвитку, певну історичну добу розвитку культури. Так, говорять про цивілізацію напротивагу дикунству, про цивілізацію як суспільство з певними соціальними інститутами.

Суттєвою ознакою цивілізації є поява держави і пов «язане з нею виникнення права. В Європейській історії цивілізація класового суспільства (рабовласницького) прийшла на зміну родовому суспільству. В умовах класового суспільства держава через інститут права бере на себе функцію керувати взаєминами між людьми, станами, класами — замість глави роду в первісному суспільстві.

Причинами виникнення цивілізації є докорінні зміни виробництва, форми власності, форм праці, виникнення нових технологій, що спричиняє докорінні зміни соціальної структури, появу політики, права, філософії, науки.

Проблема виникнення, сутності, закономірностей цивілізаційного розвитку завжди знаходилася в центрі уваги філософів. Існують різні оригінальні теорії цивілізації, які представлені в творчості Ж.-Ж.Руссо, І.Канта, М. Данілевського, О. Шпенглера та ін. У відповідності з теорією сучасного філософа історії А. Тойнбі, цивілізація — це конкретне суспільство, соціокультурне утворення, що локолізовано в просторі і часі, Наприклад, цивілізація стародавнього Єгипту.

О.Шпенглер в праці «Присмерк Європи «обгрунтував думку, що розвиток цивілізації - це ознака, «симптом «руйнування, занепаду культури. За його поглядами чим більше розвинені наука, техніка, технологія, тобто — цивілізація, тим біьше страждає від їх впливу культура.

|.

x017D.

x.

|.

ue.

x0A00&x460B.

x0A00&x460B.

x0A00&x460B.

o.

x6467×418F\x1B00рця, спираючись на техніку. Водночас прогресує процес втрати духовності, що пов «язано з руйнуванням християнських цінностей. Отже, людство стає силою, що руйнує культуру, духовність, людське в людині.

В традиції екзистенціальної філософії, в творчості М.Хайдеггера. М. Бердяєва, Х. Ортеги — і - Гасета проблема техніки розглядається як проблема метафізична, як проблема людського існування.

М.Бердяєв вважав, що негативна роль техніки проявляється тоді, коли засоби (техніка) замінюють цілі життя. Техніка робіть з людини знаряддя виробництва речей, «речі стають вище за людину » .М.Бердяєв, аналізуючи проблему техніки як проблему людського існування, писав: «Техніка хоче оволодіти духом і раціоналізувати його, перетворити в автомат, в раба. Це і є титанічна боротьба людини і технізованої нею природи » .

Відомий представник сучасної західної філософії науки П. Фейєрабенд доводить тезу про негативний — значною мірою — вплив на культуру такого фактора цивілізації як наука. Він вважає, що недивлячись на безумовну цінність науки, її можливості в покращенні життя людини, наука водночас витісняє позитивні досягнення більш ранніх епох. Тобто, наука зменшує таким чином «ступені свободи «діяльності людини, обмежуючи вільний вибір моделей соціальної поведінки, морально-світоглядних орієнтирів і ідеалів. Прагнення науки вважати право на істину власною прерогативою П. Фейєрабенд називає «фетишизмом науки ». Точка зору П. Фейєрабенда це, по суті, протест проти домінування техніциської орієнтованості мислення і діяльності сучасної людини.

Врахування факту суттєвого впливу сучасних технологій на всі сфери життя людини дозволяє дослідникая кваліфікувати сучасний етап розвитку суспільства як технологічну цивілізацію (Нова технократична хвиля на Заході), технократичне суспільство (Е.Фромм), технічну цивілізацію (М.Бердяєв), час технологічних революцій (В.Звегінцев), вік технологічної культури (Грант).

В сучасній філософський літературі сформувалося уявлення про технологію не тільки як засіб, а й як процес активної цілеспрямованої діяльності суб «єкта, в якій реалізуються творчі можливості людини в її ставленні до світу — природи, культури і відтворюються суто людські відносини, а також умови людської діяльності. Формується штучний світ людської життєдіяльності, в якому вплив людини на природу, суспільство, культуру стає все більш технологічним. Останнє проявляється як жорстка обумовленість структури людського ставлення до об «єкта діяльності - природи, людини, культури — практичними цілями людини, як жорстка послідовність операцій діяльності людини.

Сутність процесу технологізації полягає в тому, що результати, які проектуються суб «єктом, досить однозначно визначають порядок, схему діяльності, регламентують способи її, а орієнтири і цілі діяльності обгрунтовуються функціонально, тобто, виходячи головною мірою з можливості функціонування людини в даній системі - виробництва, наукового дослідження, освіти, спілкування, повсякденної життєдіяльності. Так, процесс адаптації людини до соціального середовища стає, так би мовити, освоєнням технології повсякденного життя. Природно, що в таких умовах навіть внутрішній світ особистості зазнає впливу технологізованого середовище, стає об «єктом технологізації.

Отже, технологенна цивілізація — це суспільство з високим рівнем розвитку науки, техніки, технології, в якому всі сфери життя зазнають технологізації.

Особливості техногенного суспільства соціологи і культурологи виявляють порівнюючи його з традиційним.

Традиційне суспільство (в Європі існувало приблизно до ХУ ст.) характеризується повільним суспільним розвитком, повільним розгортанням прогресивних змін, якщо їх порівняти з терміном життя окремої людини і навіть цілих поколінь. За умов традиційної цивілізації види діяльності людини, її засоби, цілі протягом століть існують як стійкі стереотипи.

В культурі традиційних суспільств пріоритетними є традиції, норми, що зосереджують досвід попередніх поколінь. А інновації допустимі лише в межах сталих традицій. Класичними прикладами традиційних суспільств були Древня Індія, Древній Китай, Древній Єгипет, Древня Греція.

Техногенне суспільство виникає в Західній Європі і тому його часто визначають і як «західну цивілізацію ». Техногенне суспільство характеризується значним динамізмом соціального життя. В суспільствах такого типу прогрес здійснюється не за рахунок розширення культурних зон, а за рахунок інтенсифікації діяльності.

Головне, що відрізняє техногенне суспільство — це нова система цінностей. Принипово новим в ній є те, що цінністю вважається інновація, тобто взагалі - принципово нове, оригінальне.

Крім того, характерним і тим, що відрізняє техногенне суспільство від традиційного є те, що цінністю стає автономія особистості. Якщо для традиційних суспільств особистість — це просто елемент в системі корпоротивних зв «язків і якщо людина не залучена до певної сталої системи відносин, вона не вважається особистістю, то в техногенній цивілізації людина може змінювати приналежність до певної соціальної системи, гнучко будувати стосунки з іншими людьми, змінювати систему культури, стан, в якому вона існує.

В.Стьопін наголошує, що техногенна цивілізація формується на підставі античної культури. Суттєвим для розвитку нового, порівняно з традиційним типом суспільства, було, по-перше, виникнення демократії як першого способу регулювання соціуму. По-друге — теоретичної науки, яка починається з першої наукової теорії - геометрії Євкліда. Теоретична наука стала новим способом пізнання світу.

Новим кроком до техногенної цивілізації було європейське середньовіччя. Саме тоді з «являється людський намір розшифровки плану господнього творіння, про що можна судити з розвитку філософії того часу. Крім того, середньовічна філософія обгрунтувала ідею історичного плину часу — рух від минулого, через теперішнє до майбутнього.

За доби Ренесансу закладаються основні закономірності техногенної цивілізації. В. Стьопін називає їх «культурною матрицею «техногенного суспільства.

Власне техногенна цивілізація розгортається з ХУ11 ст. і має три основні стадії: передіндустріальну, індустріальну і постіндустріальну.

Саме в техногенному суспільстві виникає орієнтованість прогресу на майбутнє. Історичний час сприймається як незворотній рух від минулого до теперішнього і майбутнього. На відміну від цього в традиційних суспільствах час кваліфікували або як циклічний, або вважали, що «золоте століття «вже позаду.

Ще однією особливістю існування техногенної цивлізації є тяжіння до домінування, через що її позначають як «агресивну «- таку, що підкоряє, руйнує культуру традиційних суспільств. Такий деструктивний вплив виявляється через ствердження певних світоглядних орієнтирів. Орієнтирів, які спрацьовують в формуванні смислів в розумінні того, що є людина, світ тощо.

Отже, вплив техногенної цивілізації на природу, культуру, людину визначається її світоглядними орієнтирами. Якими саме?

Світоглядні засади техногенної цивілізації є такими, що спрямовують розуміння людини як активно діючої, людини, яка ставить і досягає певних цілей в процесі своєї діяльності. Світ сприймається, перш за все, як обїєкт діяльності і пізнання. Домінуючою стає світоглядна орієнтація, у відповідності з якою вважається, що світ існує для людини. В тому числі для людини існує і природа, яку, як і світ взагалі, людина має підкорити.

Це принциповим чином відрізняється від світоглядних орієнтацій традиційних суспільств, коли діяльнісна активність людини розглядається як скоріш націлена на її внутрішній світ і проявляється в самоспогляданні, самопізнанні, самоконтролі Такі орієнтації можна відкрити в культурі Древнього Китаю, Древньої Індії тощо. Відповідно до них людини мала пристосуватися до дійсності, включитися в традиційний плин життя.

Специфічні світоглядні засади техногенного суспільства визначають і розуміння природи як упорядкованого процесу. Такого, що є пізнаванним для людини і є об «єктом реалізації людських цілей. Принципово іншими є світоглядні засади традиційного суспільства. В ньому природа сприймається як живий організм, в межах якого існує і людина. Закони природи і людського існування сприймаються як щось надраціональне. В техногенному суспільстві формується світоглядне уявлення про те, що необхідно створити певну техніку і технологію, які дозволять оволодіти природою, світом.

Фантастичними у цьому відношенні є можливості новітньої біотехнології. За її допомогою конструюють нові біологічні форми, які здатні виконувати необхідні і наперед визначені функції. Так, якщо ввести в клітину потрібний ген, можна отримати організм, який є стійким до певних хвороб, наприклад — до СНІДу. Можливо також виробляти природним біологічним шляхом необхідні для медицини антигени, вакцини. За допомогою молекул афінного впізнавання і певних методик можна лікувати хворих з пухлинами, розв"язати пробему трансплантації органів. Шляхом введення в певні мікроорганізми генів, що відповідають за продукування інсуліна, гормону росту, інтерферону можна лікувати важкі хвороби.

На основі генно-інженерної технології конструюють біосенсори і біокомп"ютери, які за висновком фахівців вже з 2000 року почнуть витісняти «неорганічні» комп"ютери.

Ще більш значні, ніж у геннії інженерії, є технологічні можливості білкової інженерії - конструювання білків з будь-якими наперед заданими властивостями, які можна використовувати для виконання теж наперед заданих життєвоважливих функцій.

Отже, технологічні можливості новітньої біотехнології можна оцінити як в принципі необмежені. Але чи означає це, що існує «наукова санкція» необмеженого втручання в біологію людини? Якщо враховувати той суттєво важливий світоглядний орієнтир, що вимагає сприймати біологічну основу людини не просто як нейтральний фон соціального буття, а як підгрунтя, на якому і завдяки якому людина здатна стати культурною і цивілізованою істотою, то, зрозуміло, ні. Навпаки, сучасна наука, відповідно до етичних своїх засад, може орієнтуватися на відмову від ідеалу передворення природи — в тому числі і біологічного в людині - в інтересах і за бажанням людини.

Однак це зовсім не означає, що Україна має стояти осторонь бурхливого розвитку новітньої біотехнології. Тим більше, що формування «біотехнологічного світу» людської життєдіяльності стало конкурентним питанням розвитку держав світу. За прогнозами фахівців, з 2000 р. світ розподілиться на дві частини. Одна — країни, що економічно базуються на біотехнології, на підставі чого для них стає можливим розв"язання проблем забруднення оточуючого середовища і генетичної деградації населення. Друга — країни, економіка яких пов"язана переважно з традиційними технологіями, які не дозволяють зменшити негативний тиск на зовнішнє середовище і генофонд населення. На жаль, через об"єктивні обставини приєднання України до 1-ої групи країн є дуже проблематичним.

Крім того, в умовах економіко-технологічної кризи в сьогоденній Україні використання навіть вже існуючих виробничих біотехнологічних процесів може бути небезпечним і мати значні негативні наслідки. Порушення елемантарних технологічних норм здійснення біотехнологічних процесів стає причиною аварій, які загрожують здоров «ю і життю населення. Причому забруднення середовища не може бути локалізоване, небезпека набуває крупномасштабного характеру. Зменшення потенційної небезпеки біотехнології вимагає високої технологічної культури взагалі. Інакше небезпека біотехнології є більш реальною, ніж ті блага, які вона може забезпечити.

Використання пізнаних біологічних законів для створення технічних і технологічних систем обумовлює не лише подальшу експансію людини в природу, а нову якість самої природи, принаймні, біологічного світу — «штучне живе», біологічні системи, що є результатом людської конструкторської діяльності.

В зв"язку з розвитком і функціонуванням біотехнології важливо підкреслити дві обставини. По-перше, біотехнологічний спосіб людської діяльності обумовляє формування певного пласта біологічного світу, який, в певному розумінні, вже не є природою. Природа стає «штучним світом». Це, у свою чергу, веде до зміни не тільки змісту, а й способів взаємодії технології і культури. Тому, друга обставина, яку треба підкреслити, полягає в тому, що штучна природа обумовлює існування світу нової культури — технологізованої культури.

5.2.ПОНЯТТЯ ЕКОЛОГІЧНОЇ СИТУАЦІЇ. ЕКОЛОГІЧНА СИТУАЦІЯ ЯК УЗАГАЛЬНЕНА ХАРАКТЕРИСТИКА СТАНУ ПРИРОДИ.

Отже, є всі підстави вважати, що світоглядні орієнтири техногенної цивілізації спричинили завойовницьке ставлення людини до природи. Наслідком такого ставлення є екологічний стан ХХ ст.

В процесі обговорення екологічних проблем як проблем виживання людини і природи, поняттям, що відтворювало інтегральні характристики планетарного екологічного стану, стало поняття «екологічна ситуація ». З моменту виникнення воно мало здебільшого негативне психологічне навантаження і було науковим індикатором деструктивного впливу людини на довкілля. Вчені - природничники, методологи науки, психологи, соціологи, публіцисти говорили, писали, досліджували «загрозливу екологічну ситуацію », «небезпечну екологічну ситуацію », «кризову екологічну ситуацію » .

Це означає, що за оцінками фахівців — екологів, біологів, метеорологів, астрономів, математиків та інших дослідників функціональні параметри біосфери відхиляються від норми, що цілісність її може бути порушена.

Екологічна ситуація завжди є функцією цивілізації, певний екологічний стан є результатом спричиненого людиною техногенного впливу на природу. Отже, міра зогрозливості чи оптимальності екологічної ситуації залежить від того, в якій мірі екологічні імперативи (заборони) є регулятивами виробничої, технічної, науково-дослідницької діяльності людини.

Сучасна екологічна ситуація визначається дослідниками як кризова.

5.3.КРИЗОВІСТЬ ЯК СУТТЄВА ОЗНАКА СУЧАСНОЇ ЕКОЛОГІЧНОЇ СИТУАЦІЇ.

Поняття криза — одне з найпоширеніших у сучасному бутті людини. Поняття криза характеризує суттєві зрушення атрибутивних ознак, глибоке руйнування, занепад у будь якій сфері - соціально-економічній, духовній, природній. Але принциповим є те, що криза — це такий стан системи, коли процеси можуть як погіршуватись, так і покращуватись. Отже, кризові процеси є зворотніми. Тобто, кризові явища мають місце в межах певної якості, тобто, системи, яка ще не зруйнована як цілісність.

Саме цим стан кризи принципово відрізняється від катастрофи. Катастрофічний стан — це руйнація системи. Це незворотній процес. Після катастрофи відновлення системи вже є неможливим.

Отже, кризові процеси є зворотніми, а катастрофічні - незворотніми. Таким чином, в умовах кризи залишається можливість відновлення нормального стану функціонування системи. Кризові явища нерідко усуваються шляхом самоорганізації системи.

Оскільки життєдіяльність людини протікає в певній екосистемі, з якої людина черпає необхідні для життя ресурси, екологічна криза в цій екосистемі загрожує існуванню людини. Так, коли в степу вигорає від сонця або від пожеж трава, кочові скотарі не знаходять корму для худоби і вижити стає надто складно.

В умовах сучасної цивілізації екологічні кризи певних екосистем зачипають людину опосередковано. Вони впливають на людину через небажані явища демографічного, соціального, політичного, економічного характеру. Так, масові вирубання лісів спричиняють суттєві зміни газового складу атмосфери і клімату і таким чином впливають на здоров «я і самопочуття людей в планетарному масштабі.

Отже, треба розрізняти, з одного боку, феномен власне екологічних криз, а, з іншого, наслідки цих криз для людського життя. Крім того, говорячи про екологічні кризи треба розуміти, що їх причиною не завжди була людська діяльність. Справа в тому, що існували екологічні кризи і до людини. Можуть відбуватися кризові екологічні процеси, що є надзвичайно згубними для екосистем і, водночас, несуттєвими для життя людини. Наприклад, деградація степових ценозів. Хоча плин часу виявляє негативний ефект подібних криз і для людини.

Якщо говорити про сучасні можливості покращення екологічного стану, треба відмітити, що особливості біотехнології дозволяють їй бути основою такого способу людської діяльності, який може не впливати деструктивним чином на природу, людину, культуру. Аналіз можливостей біотехнології дозволяє зробити висновок, що біотехнологія може бути основою неруйнівної щодо природи технології людської діяльності. Водночас вона є способом формування нового середовища людської життєдіяльності, штучної природи. Ця штучна природа як світ людської життєдіяльності створюється, по-перше, в прпоцесі якісної зміни традиційної технології під впливом біотехнології. Біологічні системи використовуються як засоби виробництва, продукти виробництва є результатом функционування природних біологічних систем. По-друге, нове штучне природне середовище стає можливим в результаті формування на основі біотехнології екологічно чистого засобу виробництва, що втілює нові принципи взаємодії суспільства і природи: біотехнологія є моделлю природної технології виробничих процесів. По-третє, в процесі біологічного проектування і конструювання відбувається цілеспрямоване створення штучного живого. Науково-технологічні можливості біотехнології можуть бути втілені в нових напрямках біологічної еволюції, що спрямовуються людиною.

Але біотехнологія не лише створює нове зовнішнє середовище людської життєдіяльності. Вона може зберегти і покращити «внутрішній природний світ» людини, природне в ній.

Оцінка морально-гуманістичного потенціалу біотехнології і можливість його реалізації передбачає виявлення того, чи є морально-гуманістичні орієнтири, виходячи з яких існування і розвиток людини як особистості, індивідуальності, соціальними регулятивами розвитку біотехнології. Зробити відповідний висновок можливо, судячи про «загальну стратегію» ставлення суспільства до біотехнології - яке місце відводиться їй в структурі виробництва, в невиробничих сферах, які взагалі проблеми збираються вирішити за її допомогою, яким є ставлення до біотехнології наукового співтовариства, держави.

Розвиток біотехнології пов «язаний з фундаментальною наукою. Такі дослідження дуже коштовні. Тому велику роль відіграє деержавна політика ставлення до біотехнології. Так, в Японії зростання загальних асигнувань на біотехнологію за один рік становить 15%, кількість співробітників, які працюють в галузі біотехнології в головних біотехнологічних фірмах щорік збільшується на 26%. Загальна кількість фірм, які розвивають біотехнологію, становить 2,5 тис.

Яскравим показником реальності гуманістичної спрямованості біотехнології, коли предметом осмислення стає проблема небезпеки біотехнології, є включення певних аспектів проблеми людини в предмет біотехнологічного дослідження. Як можна судити, значна кількість досліджень з біотехнології, що здійснюються у технологічно розвинутих країнах, орієнтовані на людину. За прогнозами фахівців, саме в галузі біотехнології людини слід чекати на майбутні найбільш значні успіхи. Так, ще в 1990 р. за кордоном для лікування людей передбачалось використання більш 20 терапевтичних продуктів людини, які створені методами біотехнології, крім того, це діагностичні системи для всіх основних паталогій. Генна терапія вирішує проблему знищення у людини певних груп клітин (наприклад, пухлинних), штучного вироблення деяких органів для заміни ушкоджених, регенерацію тканин і органів. Генна терапія може усувати спадкоємні дефекти у подружжя, яке без цього не може мати дітей. Генна терапія робить можливим введення будь-яких заданих генів в запліднену яйцеклітину.

Недивлячись на величезні можливості біотехнології допомогти людині в складній екологічній ситуації, розвиток її має непередбачуваний характер. Її результати можуть бути спрямовані і проти людини. Це стосується біологічної зброї, збільшення вірулентності збудників хвороб, надання їм стійкості до захисних сил організму і ліків. Тобто, використовуючи біотехнологію, водночас, важко прогнозувати абсолютно позитивний екологічний ефект.

Дуже небезпечні і так звані молекулярні химери. Так, одержано генетичну конструкцію, що кодує химерний білок, одна частина якого впізнає рецептор (в кожному випадку такий як треба), а друга — вбиває ктітину. Ввести подібну систему в вірус — чисто технічне питання. І ситуація може стати безконтрольною.

На підсумок треба зробити такий очевидний висновок. Перехід до нового типу цивілізаційного розвитку, що має базуватися на новому типі наукової і технічної раціональності, який враховує екологічні імперативи в соціальнооекономічному розвитку, суттєво пов «язаний з тим, якою мірою людство використає можливості екології як науки і буде виходити з екологічних критеріїв виміру свого буття.

Література.

Коммонер Б. Замыкающийся круг: природа, человек, технология. — Л.: 1974.

Моисеев Н. Н. Алгоритмы развития. М.:1987.

Бобылев С. Н. Экологизация экономического развития.М.:1993.

Межжерин В. А. Цивилизация и ноосфера. Кн. 1. К.: 1996.

Лисичкин В., Шелепин Л., Боев Б. Закат цивилизации или движение к ноосфере. М.: 1997.

Степин В.С., Горохов, В.Г., Розов М. А. Философия науки и техники. М.: 1996. Раздел 1, глава 1.

Наука и культура. Круглый стол «Вопросов философии» //Вопр.филос. — 1998. — № 10.

Крисаченко В.С. Екологічна культура: теорія і практика. К.:1996.

Гардашук Т. Екологічна політика та екологічний рух: сучасний контекст. К.:2000.

Кисельов М., Канак Ф. Національне буття серед екологічних реалій.К.:2000.

Горський В.С. Україна на порозі планетарної цивілізації//Практична філософія. — 2001. — № 2.

Толстоухов А. В. Глобализация. Власть. Эко-будущее// Практична філософія. 2001. — № 2.

Питання для перевірки вивченого.

Що таке цивілізація і які її суттєві ознаки?

Чим відрізняється техногенна цивілізація від традиційної?

Якими є світоглядні засади техногенної цивілізації?

На яке ставлення людини до природи вони орієнтують?

Чому людська діяльність, що базується на засадах техногенної цивілізації, спричиняє екологічну кризу?

Дайте визначення поняття «екологічна ситуація » .

Чому сучасна екологічна ситуація є кризовою?

Чи є кризові процеси зворотніми?

Чим відрізняється екологічна криза від стану екологічної катастрофи?

Чи загрожують кризи природних екологічних систем існуванню людини?

Теми рефератів.

Взаємини людини і природи в умовах техногенної цивілізації.

Світоглядні засади техногенної цивілізації як орієнтації ставлення людини до довкілля.

Поняття екологічної ситуації і його роль в узагальненні суттєвих екологічних параметрів стану природи.

Екологічна криза як функція цивілізації.

Сучасна екологічна ситуація як кризова.

Феномен екологічних криз і їх наслідки для життя людини.

Специфіка новітньої біотехнології і її можливості в усуненні криз екосистем.

Суспільно-політичні аспекти екологічних криз.

Екологічні рухи як суспільні пропозиції розв «язання екологічних проблем.

Екологічні катастрофи і їх наслідки.

ТЕМА 6. ФЕНОМЕН ЕКОЛОГІЧНИХ КРИЗ В ПРЕДМЕТІ СУЧАСНОЇ ЕКОЛОГІЇ.

6.1.Сутність і класифікування екологічних криз.

6.2.Природні і антропогенні екологічні кризи.

6.3.Філософія екологічної кризи.

6.1.СУТНІСТЬ І КЛАСИФІКУВАННЯ ЕКОЛОГІЧНИХ КРИЗ.

Стосунки біологічної системи і довкілля в процесі еволюції прагнуть оптимальності. Але вони не завжди є гармонійними. Зміни життєвоважливих для біологічної системи параметрів зовнішного середовища, різкі зміни суттєвих характеристик гомеостазису приводять до порушення оптимального відношення біологічної системи і довкілля. Виникає такий стан екологічної системи, який проявляє себе як криза. Екологічні кризи є складними ситуаціями, які загрожують існуванню екологічних систем. Тому, екологічні кризи, їх різноманітні прояви, причини, шляхи розв «язання — певний пласт предмету сучасної екології.

Осмислення феномену екологічної кризи потребує пізнання її сутності. А для подолання кризового стану важливо усвідомити — з якого роду кризами людина має справу? Що або хто спричинив стан екологічної кризи? Дуже принциповим є коректне дослідження і визначення феномену негативних змін, бо може скластися ситуація, коли предметом вивчення стають зовнішні прояви кризового стану, а не його сутність.

За визначенням, сутність екологічних криз — це процеси, які відбуваються в екологічних системах і загрожують їх цілісності. Тобто, екологічна криза — це порушення життєвоважливих для системи параметрів її функціонування.

В сучасній літературі (див. В. Крисаченко, 1996) екологічні кризи розполідяють за такими критеріями:

— за причиненням.

— за об «єктною визначеністю.

— за ієрархічним статусом.

— за здійснюваним ефектом.

За першим означеним критерієм — за причиненням — можна говорити про екологічні кризи природного походження і антропогенного походження. Перші - природні екологічні кризи являють собою ті зміни в екологічних системах, що є наслідком природніх біологічних процесів, самоорганізації систем, таких стосунків систем як конкуренція тощо. Вони також можуть бути наслідком стихійних явищ.

Екологічні кризи антропогенного походження є результатом впливу людської діяльності на природу. Загалом кажучи, це наслідок цивілізаційного прогресу.

Другий спосіб типізації екологічних криз — коли вони виділяються за об «ектною визначеністю. Тобто, кваліфікується на підставі виявлення саме того об «єкту, на який впливає дана криза. Наприклад, це ті біологічні види, що зникають в результаті екологічної кризи. В умовах глобальної екологічної кризи таким видом стала людина.

Третій підхід до визначення типів екологічних криз — це їх розподіл відповідно до того, екологічні системи якого рівня організації живого — від простих і до глобальної екосистеми — біосфери — охоплені кризовими явищами. Зрозуміло, що системи більш високого ієрархічного статусу більшою мірою або навіть суттєво впливають на все живе, включно і на людину.

Четверта можливість кваліфікування і розподілу екологічних криз — за ефектом їхньої дії на екологічні системи, на людину. За цією ознакою екологічні кризи проявляють себе як.

1 -локальні - ефект їхньої дії обмежений певним регіоном, певними спільнотами,.

2 — регіональні - такі, що проявляються на більших територіях і стосуються великих екологічних систем,.

3- планетарні - кризові процеси охоплюють більшість екологічних систем Землі або біосферу в цілому.

Треба зауважити, що зв «язок між ієрархічним статусом екологічної кризи і спричиненим ефектом не є абсолютно жорстким. Скажімо, деякі локальні екологічні кризи можуть негативним чином вплинути на світове суспільство. Яскравим прикладом такого впливу може бути виникнення нового штаму вірусу, наприклад, грипу, що призводить до величезних епідемій і навіть пандемій.

6.2.ПРИРОДНІ І АНТРОПОГЕННІ ЕКОЛОГІЧНІ КРИЗИ.

Проаналізуємо детальніше визначені типи екологічних криз. Перш за все — екологічні кризи природного походження. Вони викликаються як абіотичними факторами, так і біогенними.

Абіотичні чинникі екологічних криз — це процеси і об «єкти неорганічної природи — геологічного, космічного характер тощо.

Однією з найвідоміших методологічних концепцій природознавства, виходячи з якою пояснюється виникнення природних екологічних криз, є концепція катастрофізму. Відповідно до неї, в історії Землі, в історії живого було декілька глобальних катастроф, які і спричинили відповідні екологічні кризи. Засновник концепції катастрофізму — великий французький натураліст, еволюціоніст Ж. Кюв «є. В своїй праці «Роздуми про перевороти на поверхні земної кулі «(1821) він застосував принцип катастрофізму до пояснення еволюційних процесів. На думку Ж. Кюв «є, чинниками вимирань видів були глобальні зміни клімату та інших геологічних параметрів.

Історія Землі свідчить про те, що час від часу відбувалися зміни кактастрофічного характеру, внаслідок чого суттєво змінювався видовий склад рослинного та тваринного світу. Палеонтологам відомі такі періоди в історії планети, коли вимирали види, що існували протягом десятків мільйонів років, а також періоди досить швидкого розвитку окремих систематичних груп. Наприклад, на початку палеозою спостерігалося різке зменшення кількості безхребетних організмів. В той же час досить активно почали розвиватися панцирні хребетні (молюски). Наприкінці цього періоду історії Землі вимерли великі земноводні та більшість папоротників. У середині крейдяного періоду швидко розвиваються покритонасінні рослини, а наприкінці цього періоду — вимерли динозаври, але почали швидко розвиватися ссавці. Отже, всі ці події нагадували катастрофи і мали суттєвий вплив на подальшу історію Землі в цілому і біосфери зокрема.

Природні екологічні кризи і катастрофи можуть спричинятися як особливостями в розвитку самої нашої планети, так і космічним середовищем. В останньому випадку екологічні кризи можуть бути викликані впливом на екосистеми метеоритних вибухів, астероїдами, ударами комет тощо. Потрібно зауважити, що природні екологічні кризи, які викликані виверженням вулканів, землетрусами спричиняють велику шкоду і для людини. Так, збитки внаслідок різник стихійних лих в усьому світі становлять щорічно близько 30 млрд. доларів, а кількість людських жертв — 250 тис. чоловік.

На початку і в середині ХХ ст. погляди катастрофізму відродилися у вигляді неокатастрофізму. В працях німецького палеонтолога Отто Шіндевольфа доводилося, що кардинальні зміни живого відбуваються не лише під дією зовнішніх причин, а й внутрішніх, причин біологічного характеру (наприклад, зміни ранніх стадій онтогенезу).

Нова хвиля інтересу до концепції катастрофізму проявилась в 80-ті роки ХХ ст. Американські палеонтологи Вальтер та Луїс Альварс огрунтували «іридієву гіпотезу «масових вимірань. Вони пояснювали явище іридієвої аномалії на межі крейдяного і палеогенового періодів космічним ударом, що здійснився саме в цей час. Ця аномалія зафіксована в більш ніж в 650 геологічних розрізах. Тобто, це — глобальна подія. Модель іридієвої аномалії задовільно пояснює масове вимирання тварин крейдяного періоду.

Взагалі ставлення до іридієвої гіпотези було таким. Приблизно 31% вчених погоджувались, що масові вимирання видів викликані зіткненням Землі з космічними тілами. Приблизно 40% погоджувались, що космічний удар міг відбутися, але мали сумніви з природу того, що він спричинив масові вимирання життєвих форм. Решта вчених взагалі не погожувалась з твердженням, що масові вимирання біологічних видів пов «язані з космічними факторами.

Однією з дуже оригінальних гіпотез, що намагалася пояснити масові вимирання рослинних і тваринних форм у минулі геологічні часи є припущення, що певна зірка — гіпотетичні зірка Немезида, невідомий досі супутник Сонця — здійснила збюючий вплив на живе. На жаль, практичні астрономічні спостереження не дозволили відкрити цю зірку. Отже, гіпотеза не підтвердилася.

Це, однак, не знімає саму проблему екзопланетного спричиненння екологічних криз. Хоча більшість фахівців доволі скептично ставляться взагалі до спроб пояснити природні екологічні кризи космічними факторами. Вони справедливо зауважують, що не існує бездоганних доказів зв «язку космічних ударів і масових вимирань. І, крім того, немає підстави вести мову про строгу циклічність масових вимирань видів ростин і тварин.

Однак, не можна не взяти до уваги науковий факт самих масових вимирань. Це з одного боку. А з іншого — існування у протікання астрофізичних процесів циклічних явищ. Так, відомі періоди коливань сонячної активності - з кроком у 9−11 років, рівня сонячної радіації з кроками 1800 років, 4000 років, 20−25 млн. років, 90 млн. років. Вчені вважають цілком ймовірним існування великого циклу в 170−190 млн. років, що пов «язано з регулярністю проходження сонячної системи через площину Галактики. Водночас відомі такі глобальні вимирання видів рослин і тварин: 480 млн. років тому — на межі ордовика і силура, 240 млн. років — на межі пермського і тріасового періодів, 195 млн. років — кінець тріасового періоду, 65 млн. років — так зване, велике мезозойське вимирання. Саме в останньому випадку зникло багато груп морських, наземних і крилатих рептилій, зокрема — динозаври.

Отже, ми розглянули абіогенні причини природних екологічних криз. Щодо біосфери це причини зовнішні - екзогенні. Але існують і ендогенні по відношенню до біосфери чинники екологічних криз — геологічні, кліматичні, термічні, оптичні тощо. Так, чималу традицію мають пояснення глобальних вимирань живого радикальними змінами кліматичних факторів на похолодання чи на потепління. Так міркують відомий західний палеонтолог С. Стенлі, вітчизняний еколог М. Будико та ін. Відповідно до праць відомого вітчизняного геолога і методолога науки С. Мороза, чинником екологічних криз є вулканічна діяльність.

Екологічні кризи можуть спричинятися і факторами органічного походження, тобто — біогенніми. Внутрішні біогенні чинники екологічних криз проявляють себе як різка зміна норми реакції організму, генетичні мутації тощо.

Зовнішні біогенні чинники природних екологічних криз виявляються в певних взаєминах біологічних систем. Наприклад, конкуренція — боротьба за існування як боротьба за енергію, світло, джерела їжі тощо. Класичні взаємини конкурентного характеру — «хижак — жертва «або «паразит — господар », конкуренція популяцій за екологічну нішу, коливання чисельності видів та інші особливості в життєдіяльності екосистем можуть прпоявитися в природних екологічних кризах.

Найбільш прийнятим теоретичним поясненням такого роду екологічних криз є модель, що базується на теорії Ч. Дарвіна, Відповідно до неї, менш досконалі, історично давніші форми внаслідок конкуренції з молодими, досконалішими, новітніми біологічними системами поступаються їм через конкурентну боротьбу.

В сучасній науці таке пояснення існує як певна модель, певний віріант. Тобто, він має і заперечення. Дійсно, якщо говорити про прогресивний розвиток живого, то треба враховувати, то він є явищем різнобічним. Біологічний прогрес проявляє себе як прогрес форми — морфологічний, прогрес функцій — фізіологічний, прогрес пристосування до середовища — екологічний. Саме таку багатоаспектність біологічного прогресу не повною мірою враховує пояснення природних екологічних криз, що базується на дарвінівській теорії.

В сучасній науці для пояснення зовнішніх причин природних екологічних криз пропонуються методологічні орієнтації градуалізму і пунктуалізму.

Градуалізм як модель пояснень суттєвих змін біологічних систем виходить з того, що еволюція є поступовим, емерджентним чи коммулятивним процесом. Тобто, відповідно моделі градуалізму, незначні зміни, що відбуваються в біологічній системі, з часом накопичуються і набувають сукупного ефекту.

Пунктуалізм є спробою пояснити принципові зміни, що відбуваються в біологічних системах, виходячи з протилежних міркувань. А саме: еволюція розглядається як сукупність різких стрибків. Внаслідок такого роду стрибків і виникають нові форми.

Розвиток сучасної генетики дозволив більш глибоким чином пояснити утворення нових форм, проблему еволюції живого. Так, вивчаючи тонкі механізми функціонування генотипу вчені довели, що один і той самий генотип може реалізувати різні частини своєї програми еволюційного розвитку. Що мається на увазі? Перш за все, стан довкілля — чи воно є стабільним чи змінюється. Так, у стабільному довкіллі генетична програма фенотипічно відтворюється без змін. Зрозуміло, що можливими є фенотипічні зміни, що не виходять за межі норми реакції виду на дане середовище. Під час збурень довкілля взаємини біологічної системи і довкілля порушуються, тому звична норма реакції вже не може забезпечити виду виживання. Саме тому спрацьовують інші, «додаткові «пласти генетичної інформації.

АНТРОПОГЕННІ ЕКОЛОГІЧНІ КРИЗИ.

Ми розглянули природні екологічні кризи і абіотичні і біогенні чинники їх. Але, як ви вже знаєте, екологічні кризи можуть спричинятися не тільки природними факторами, а й людською діяльністю. Такого роду кризи називають антропогенними екологічними кризами.

За визначенням антропогенні екологічні кризи — це такі неурівноважені стани екосистем, які спричинено діяльністю людини (прямо чи опосередковано). Зрозуміло, що в сучасній біосфері саме антропологічні кризи є переважаючими. Це обумовлено принаймні 2-ма суттєвими обставинами. По-перше, потужним впливом сучасної людини на біосферу. Недарма В. Вернадський назвав людство найпотужнішою геологічною силою. Так, зараз на Землі під загрозою зникнення знаходяться близько 20−25 тис. видів рослин. Якщо казати про Україну, то її чудові природні умови сприяли величезній різноманітності флори. Тут зростає близько 5 тис. видів диких рослин та близько 1 тис. культурних. Але негативний техногенний тиск на біосферу спричиняє знищення багатьох унікальних видів рослин. Саме тому вже в 1982 р. в Україні було прийнято Закон про Червону книгу, до якої занесено вже більше 800 видів рослин та тварин, що зникають і потребують збереження. За даними екологів, щоденно в світі гине в середньому декілька видів рослин і тварин і темп цього процесу збільшується І, по-друге, антропогенні екологічні кризи мають своїм наслідком багато негативних ефектів у житті самої людини. Тобто, вони діють за правилом бумерангу. Пам «ятаєте 4-й закон Б. Коммонера: «Нічого не дається дарма »? Тобто, за все треба сплачувати.

Отже, негативна дія антропогенних екологічних криз обертається на саму людину, тобто на суб «єкта негативного впливу на екосистеми.

Зараз у науці існує багато спроб осмислити причини антропогенних екологічних криз, їх наслідки і шляхи подолання. В. Крисаченко загалом розглядає їх в межах 3 -х основних підходів:

1 — прагматично-утилітарний.

2 — атрибутивно-апріорний.

3- адаптивно-універсальний.

Прагматично-універсальним підходом називають підхід до оцінки причин антропогенних екологічних криз, коли основними чинниками їх вважається високий розвиток науки, техніки і технології. Головною світоглядною засадою цього підходу є розуміння людини як такої, що існує для панування в навколишньому світі, що здійснює шляхом його впорядкування на основі науки, техніки і сучасної тенології.

Атрибутивно-апріорний підхід пропонується концепціями, які виходять з того, що змінювати, перетворювати довкілля — це атрибутивна властивість людини. Інакше кажучи, людина внаслідок своєї власної сутності таким чином перетворює природу, що спричиняє кризові стани. Отже, якщо слідувати засадам цього підходу, доходиш висновку, що людина спричиняє негаразди в природі вже внаслідок того, що вона є собою, тобто — людиною. Таким чином, вважається, що людина просто не може не руйнувати довкілля. Не може не спричиняти екологічних криз.

Така логіка думок обгрунтовує певну модель людського ставлення до природи як апріорну щодо людського існування. Отже, руйнування, нищення природи кваліфікується як атрибутивна риса людського існування.

Адаптивно-універсальним вважається такий підхід до пояснення причин антропогенних екологічних криз, коли негативний вплив людської діяльності людини на природу розглядається як такий, що пов «язаний з особливостями життєдіяльності людини як родової істоти. Що мається на увазі? Справа в тому, що людина як родова істота набула специфічних форм адаптації до природи. Зрозуміло, що адатпуючись до довкілля таким чином, людина не може не впливати на природу. Такі видатні екологи, як В. Вернадський, Е. Майр, Ю. Одум обгрунтовують саме такий підхід. Йдеться про те, що людина володіє такими засобами та механізмами впливу на довкілля, котрі неминуче спричиняють в ньому зміни. Якщо розмірковувати таким чином, проблема причин антропогенних екологічних крих і шляхів їх подолання переміщується в іншу площину. А саме: людина може і має використати свої адаптивно-універсальні можливості для регулювання своїх стосунків з природою. Такий підхід до осмислення антропогенних екологічних криз є перспективним і продуктивним тому, що дозволяє включити до чинників впливу людини на біосферу найрізноманітніші прояви її життєдіяльності, а не лише розвиток науки, техніки і технології.

6.3.ФІЛОСОФІЯ ЕКОЛОГІЧНОЇ КРИЗИ.

Проблема екологічної кризи не вичерпується науково-екологічним або соціопрактичним аспектом, а є більш широкою — філософсько-світоглядною.

Йдеться про те, що розв «язання екологічних криз, а також таке ставлення людини до довкілля, що не спричиняє кризових екологічних станів пов «язане з формуванням нових світоглядних орієнтацій — проекологічних. Якщо засади нового світогляду мають виходити з самоцінності живого, як про це пише А. Швейцер, то вони мають відноситися і до людини. Очевидно, що людина, як будь-яка жива істота намагається розвиватися у відповідності зі своєю природою. Але в умовах технологізації людської життєдіяльності вона повинна відмовитись від більшості своїх дійсних бажань, інтересів, волі і сприймати світ і діяти у відповідності із стандартами техногенного суспільства. За таких умов внутрішні особистісні потреби не знаходять реалізації і замінюються іншими типами стосунків, неадекватними природі і орієнтаціям духовного світу людини. Е. Фромм розгядає таке порушення людської природності через форми існування людини, доходячи висновку, що в техногенному суспільстві потреба існувати «за принципом буття» витісняється існуванням «за типом володіння».

Зрозуміло, що екологоорієнтований світогляд вимагає подолати таке ставлення людини як до природи взагалі, так і до себе самої. Перспективною в цьому аспекті може бути орієнтація на принцип коеволюції природи і людини. Це не означає відмови від впливу на довкілля. М. Моісеєв вважає, що основою покращення сучасної екологічної ситуації має бути регульована коеволюція (Моисеев Н., 1988). Оптимальне управління сучасною екологічною ситуацією на засадах екологічного світогляду передбачає регулюючі впливи людини на природу на науково-теоретичному, політико-практичному і технологічному рівнях (Толстоухов А.В., 1988).

Багатоманітність ракурсів і підходів осмислення сучасної екологічної ситуації, які виходять за межі власно науки, потреба узгодити метанаукові, етичні і світоглядні аспекти екологічної проблематики обумовлюють потребу створення загальної філософії екології. Особливий статус філософії екології - метаекології, пов"язаний з інтегральним характером проблем, трансдисциплінарними тенденціями, поєднанням разноманітних стилей, методів та інтерпретацій робить її, за висновком М. Кисельова, «постмодерністським» науковим напрямком, де долаються недоліки класичної науки (Кисельов М., 1998). В. Хьослє підкреслює необхідність створення «філософії екологічної кризи». Причому, на його думку, ця галузь не може обмежуватись метафізичним фіксуванням загрози екологічної катастрофи. В філософії екологічної кризи теоретична частина має доповнюватись практичною.

Пріоритет в міркуваннях щодо практичного спрямування філософії екології віддається Х. Йонасу, який включає в спектр її проблем не лише етичні, а й політико-філософські. Необхідність практичної орієнтованості філософії екології підкреслюється в сучасних дослідженнях. Так, шляхами виходу з екологічної кризи вважаються цілеспрямовані зміни соціоекономічних і політичних вимірів людського буття (Моисеев Н.Н., 1998, Реймерс Н. Ф., 1994), суттєві зміни людського буття в природі, а саме — гармонізація взаємовідносин суспільства з природою на підставі влючення всіх продуктів промислової діяльності людини в природний колообіг речовин (Основи соціоекології. К., 1995). П. Водоп"янов і В Крисаченко шляхом подолання екологічної кризи вважають методологію співвіднесення завдань НТП з закономірностями біосфери (Водопьянов П., Крисаченко В., 1993).

Отже, розумність ставлення до природи кваліфікується в межах нового типу наукової і технологічної раціональності. Заслуговує на увагу вітчизняних екологів і філософів екології пропозиція створення в Україні дієвої інтелектуальної організації на зразок Римського клубу (Толстоухов А., 1998). Саме цьому сприяє створений центр «Практична філософія», що намагається об «єднати зусилля вчених, філософів, діячів культури, політиків з метою розробки сучасних програм покращення екологічного стану в Україні.

Створення практично орієнтованої філософії екологічної кризи не є «останнім завданням» філософії по відношенню до екології, взагалі до сучасної науки в ракурсі глобальної екологічної кризи. Відповідно до ситуації, виникає потреба поставити питання більш широким чином — про створення нової філософії науки, що здійснює синтез як сучасних розділів природознавства і гуманітарних наук, так і соціоекономічних наук, етики і філософії. Ця інтенція реалізується не лише через рух від конкретних наук до метанаукових досліджень, а й в зворотньому напрямку — від глибинного суто філософського обгрунтування до власно наукового — екологічного пізнання. Якщо, слідом за В. Хьослє погодитися з подібністю екології як науки про дім і «ідеальної домівки людства» — сукупності буття як предметом філософії, зрозуміло, що загроза руйнування нашого планетарного дому призведе і до руйнування дому ідеального. Отже, тільки відновлення «ідеальної будівлі», яка б поєднувала автономію розуму із самодовліючою гідністю природи, допоможе людині зберегти планетний дім і довго жити в ньому (Хесле В., 1994). Таким чином, значимість створення філософії сучасної екології виявляється не лише в теоретико-філософському, а й практико-соціальному смислі.

Сьогоденна ситуація загрожує розв «язатися через ряд цивілізаційних претворень катастрофічного характеру. Кінець кінцем, людина втратить своє пануюче положення. Вона не є «вінцем творіння», а залежала і буде залежати від природи. Можливо, ще не пізно звільнитися від залишку ілюзій і утопічних надій, що «якось все обійдеться». На початку ХХ1 ст. людство має визначитися остаточно.

На підсумок треба зауважити, що філософія екології залишається «відкритою системою», елементи якої потребують означення і осмислення. Сучасна інтеграція України в систему європейських держав потребує не лише економічної стабільності, а й гарантування екологічної безпеки, питання якої складають важливий пласт філософії екології. За межами обговореного залишаються такі важливі для існування природи і людини питання, як можливість еволюції штучного біологічного світу, як необхідність нового осмислення розвитку генної інженерії, зокрема — генної терапії і дуже багато інших. Іх дослідження прояснить ставлення сучасної людини до свого майбутнього — як до реальності чи як до утопії.

Література.

Вернадский В. И. Биосфера. Л.: 1926.

Одум Ю. Основы экологии. М.:1975.

Коммонер Б. Замыкающийся круг: Природа, человек, технология.Л.:1974.

Катастрофы и история Земли: Новый униформизм. М.: 1986.

Мороз С.А. Історія біосфери Землі. У 2-х кн. — К.: 1996.

Майр Э. Эволюция //Эволюция. М.: 1981.

Будыко М. И. Глобальная экологи. М.:1977.

Эволюция и биоценотические кризисы. М.:1987.

Фромм Э. Иметь или быть? М.:1988.

Моисеев Н. Н. Экология глазами математика. М.:1988.

Моисеев Н. Н. Расставание с простотой. М.:1998.

Крисаченко В.С. Типологія екологічних криз антропогенного походження//Ойкумена.Український екологічний вісник. — 1991. — № 4.

Зербино Д. Д. Антропогенные экологические катастрофы. К.:1991.

Крисаченко В.С. Екологічна культура: теорія і практика. К.:1996.

Хесле В. Философия и экология. М.:1994.

Толстоухов А. Проблема засад оптимального управління сучасною екологічною ситуацією// Studia methodologika — 1988; Вип.5.

Голубець М.А.Від біосфери до соціосфери.Львів: 1997.

Кисельов М. Екологія як чинник трансформації методології сучасної науки// Філос.думка. — 1998. № 3.

Сидоренко Л.І. Сучасна екологія: філософські та етичні аспекти//Філософія. Антропологія. Екологія. Альманах.- 2000. — Вип.1.

Питання для перевірки вивченого.

Чому для розв «язання екологічних криз є важливим визначення типу і сутності екологічної кризи?

Що є сутністю екологічних криз?

Як класифікують екологічні кризи в сучасній еколого-методологічній літературі?

Чи завжди екологічні кризи спричиняються людською діяльністю?

Якими є чинники природних екологічних криз?

Як розкривається суть концепції катастрофізму?

Що таке екзогенні і ендогенні природні екологічні кризи?

Які екологічні кризи називають антропогенними?

Які підходи до осмислення сутності антропогенних екологічних криз представлені в сучасній науково-екологічній і методолологічній літературі?

Чи має проблематика екологічних криз філософсько-світоглядні ракурси?

Чому філософи вважають за необхідне створення «філософії екологічної кризи » ?

Реферати.

Екологічні кризи: поняття і осмислення сутності.

Типи класифікування екологічних криз.

Природні екологічні кризи і причини їх виникнення.

Історичні і сучасні методологічні концепції сутності природних екологічних криз.

Екологічні кризи антропогенного походження.

Причини, наслідки і шляхи подолання антропогенних екологічних криз.

Філософсько-світоглядні аспекти проблеми екологічних криз.

Принцип коеволюції людини і природи як основа екологоорієнтованого світогляду.

Метанаукові, етичні і світоглядні аспекти в осмисленні екологічних криз.

Філософія екологічної кризи як єдність теоретичних і практичних аспектів.

ТЕМА 8. ЕКОЛОГІЯ І ЕТНОС.

8.1.Роль природного довкілля в формуванні етносу.

8.2. Екологічні проблеми в контексті української культури.

8.3.Поняття екологічної культури. Екологічна культура українського.

етносу.

8.1. РОЛЬ ПРИРОДНОГО ДОВКІЛЛЯ В ФОРМУВАННІ ЕТНОСУ.

Пошук оптимальних шляхів розв «язання екологічної кризи, оптимальних форм людської діяльності в природі потребують не лише досконалого знання сучасних методологічних підходів і технологій, а й культурно-історичних особливостей ставлення народу, нації до природи. Тому питання про роль довкілля в становленні і розвитку етносу знаходиться в центрі сучасних філософських досліджень. І, зрозуміло, воно стосується і сучасної екології.

Чому предметом дослідження є саме етнос? Справа в тому, що в етносі поєднані екологічні, соціальні і національні особливості людини. В сучасній літературі етнос розглядається як вихідна еколого-соціальна система, в якій зафіксовані особливості реальності національного буття. А етногенез відповідно визначається як процес еволюції етносу, кінцевим результатом якого є поява нації. Тобто, поява найвищої таксономічної спільності, яка відрізняється специфічністю відносин між людьми і між людьми і природою.

На етапі формування нації властиві територіальна, мовна і економічна єдність. В подальшому її існуванні важлива роль належить ментальним складовим — усталеній національній самосвідомості, рисам національної психології та національному характеру, відданості національним символам та цінностям.

У вивченні ролі довкілля в розвитку суттєвих соціокультурних проявів людини представлені принаймні 2 визначених протилежних підходи:

1 — соціофілософський,.

2 — природничонауковий.

Так, А.Дж.Тойнбі в «Осягненні історії «розглядає розвиток суспільства як взаємовпливи внутрішніх і зовнішніх факторів. На його думку, кожна цивілізація виникає як Відповідь, Відгук на Виклик середовища. Причому, середовище, за Тойнбі, є подвійним за своєю суттю — суспільно-природне. Тому воно є джерелом викликів як природних, так і людьських.

Як постулат, А.Дж.Тойнбі формулює закон компенсації природних і людських викликів. Його зміст можна сформулювати наступним чином: надмірно сильний Виклик з боку природного середовища компенсується слабкістю Виклику з боку людського. І навпаки. Цілком можливо, що життя нації поєднано з таким динамічним сполученням чинників природного і соціального характеру, яке є унікальним і дозволяє нації зберегти внутрішню сталість.

Лев Гумільов в своїх теоретичних міркуваннях представляє другий напрямок обгрунтування ролі природних факторів в становленні етносу. В його теорії етногенезу етнос не стільки результат історичного процесу розвитку людських спільнот, скільки результат контактів, зв «язків цих спільнот з природою, довкіллям. Л. Гумільов вважав, що, по-перше, «поведінка «є головною, визначальною прикметою етносу і, по-друге, вона — поведінка етносу — детермінується ландшафтом — місцем на планеті, де склався і самовизначився етнос. Рушійна сила етногенезу, за Л. Гумільовим, не стільки суспільне виробництво, скільки специфічний вид енергії. Її джерело — променеві флуктуації космічного походження. Коли вони потрапляють в певні географічні зони, де мешкають люди, то породжують ефект, так званого, «пасіонарного вибуху » .

Отже, на думку Л. Гумільова, етноси, як і популяції тварин, живуть за рахунок енергетичного обміну з природою. І при цьому підтримують чи порушують баланс енергетичної рівноваги. Пасіонарний вибух — це надлишок енергії, яку отримують люди. Вона змушує їх активно діяти в напрямку експансії, тобто — розширення зон свого життєвого простору. Стадії етногенезу — це фази поступового згасання енергії, що виникла від початкового імпульсу.

Л.Гумільов вважає, що цього імпульсу вистачає в середньому на 1200 — 1500 років. І, відповідно, таким є період існування етносу. Протягом всього цього часу поєднаність з ландшафтом певного типу є суттєвою характеристикою ентосу, бо відчутна зміна ландшафту визначає кінець буття даного етносу.

Таким чином, на засадах природничонаукової етнології, етнос визначається як категорія природи, а не історії чи культури. За визначенням Л. Гумільова, етнос — колектив людей, що виник природним чином на грунті оригінального стереотипу поведінки. Цей колектив існує як енергетична система, котра протиставляє себе усім іншим таким же колективам, виходячи із відчуття комплементарності. Термін «відчуття комплементарності «вказує на характер зв «язків між членами етнічної спільноти. В його основі - генетичний потяг між людьми, що мають спільний стереотип поведінки.

Л.Гумільов обгрунтовує існування як симбіотичних зв «язків етносів, що проявтяються як приязнь, доброзичливість в контактах етносів, так і негативну комплементарність, яка проявляє себе в існуванні «етнічних химер » .

Зрозуміло, зв «язок етносів з певним довкіллям, їх визначеність особливостями ландшафтів є очевидним. І це обов «язково треба враховувати, аналізуючи віхідні фази етногенезу. Але, як підкреслюють в роботі «Національне буття серед екологічних реалій М. Кисельов і Ф. Канак, стосовно сучасних етносів «ландшафтна прикмета є здебільшого умовна і ненадійна. Втім, існує принаймні один аспект детермінованості етносу ландшафтом, який і сьогодні заслуговує на увагу дослідників. Йдеться про множину первинних, традиційних, пов «язаних з географічними умовами способів діяльності етносів у природі, які в сучасному існуванні нації проявляються у трансформованому вигляді, але опосередковано зберігають спорідненість з певними ландшафтами. В екологічному смислі значимим є те, що така спорідненість визначає певні етнокультурні способи природоставлення і природокористування. Врахування цих моментів, на думку М. Кисельова і Ф. Канака, дозволяє визначити риси екологічно безпечної концепції природокористування. По-перше, аналіз етнокультур відкриває шлях до експлікації та системної реконструкції традиційних форм природокористування. А також до їх кваліфікованої експертної оцінки з екологічної, економічної та гуманістичної точок зору. Сьогодні є очевидним, що спосіб природокористування, домінуючий в техногенній цивілізації, зруйнував інші, традиційні способи. Зайняти домінуюче положення «західний «спосіб природокористування зміг завдяки його ефективності та гуманістичній орієнтації, що реалізувалася в турботі про збільшення обсягів масового споживання та зростання якості життя сучасних поколінь західного суспільства. Екологічна ж складова до середини ХХ ст. взагалі не прораховувалась.

По-друге, аналіз етнокультур дає можливість проаналізувати сучасними методами перспективу використання тих із відсунутих на другий план способів природокористування чи їхніх елементів, які є екологічно значимими і можуть дати людству шанс на виживання. Зрозуміло водночас, що такі форми природокористування мають утворювати задовільне підгрунтя для виходу людства зі стану, в який воно приречено впадати існуючи в умовах техногенної цивілізації - стану безперервного балансування між вимиранням від нестатків та самознищенням внаслідок вичерпання ресурсів та екологічної катастрофи.

Витіснення або деформація способів господарювання, що вплетені в буття живої природи і ритмічно налаштовані на фази природних змін — збирання плодів, полювання, пасовищне скотарство, землеробство було для людства визначальним кроком у самоствердженні. Кроком на шляху виходу, вивільнення людини із системи залежностей від природних сил і руху її до реальності свободних дій і ілюзії влади над природою.

Упродовж сторіч людина накопичувала і удосконалювала науково-інтелектуальні та техніко-технологічні можливості для реалізації своїх цілей в природі. Але вже від середини Х1Х ст. на рівні наукової свідомості стає очевидним, що існуючі форми природокористування, що базувалися на завойовницькому ставленні до природи спричинили надмірний техногенний тиск на довкілля, що приведе через дуже нетривалий час до екологічної катастрофи.

Але якщо люди в процесі освоєння природи зруйнували якийсь ландшафт чи пошкодили певний біоценоз, то вони могли б виправити становище — створити штучний ландшафт. Теоретично можна припустити і можливість «вписування «створеного, штучного ландшафту в природну систему, щоб допомогло відтворитися зруйнованим ландшафтам та біоценозам.

В.І.Вернадський оптимістично ставився до питання про позитивні людські можливості в природокористуванні. Однак, він застерігав, що не будь-яке перетворення природи може давати тривалий позитивний наслідок. Звісно, можна перетворити первісний ліс на культурний, ліс — на сад, дюну у лісовій зоні - на ліс. Але гарантовано і надовго перетворити, скажімо, степ на ліс людина не може. Не може, тому, що через деякий час почнеться зворотній процес, і всі зусилля будуть націлені на те, щоб протистояти «наступу «природних процесів.

8.2.ЕКОЛОГІЧНІ ПРОБЛЕМИ В КОНТЕКСТІ УКРАЇНСЬКОЇ КУЛЬТУРИ.

Розглянутий напрямок проблем — осмислення ролі довкілля в формуванні історико-національних форм існування людини — має такий цікавий ракурс — проблему становлення національної культури під впливом специфіки довкілля. Кожна національна культура складається з багатьох компонентів, що синтезуються у складну органічну цілісність. Вона і характеризує певну історичну спільність людей з усіма специфічними виявами. Серед багатоманітності аспектів виявлення специфіки певної національної культури присутній і екологічний аспект. У контексті екологічного аналізу стають зрозумілішими складні специфіковані риси і ознаки національної культури — як предметні, так і духовні. Причому осмислені як в історичному минулому, так і в сьогоденні та в прогнозуваному майбутньому.

Осмислення екологічного буття нації є зараз дуже актуальним для України. Це важливо як для розвитку самосвідомості нації, так і для розв «язання екологічних проблем. Серед досліджень, проведених в цьому напрямку треба назвати роботу професора М. Кисельова і професора Ф. Канака «Національне буття серед екологічних реалій » .

Якщо говорити про ідейно-історичні витоки названої проблематики, то слід згадати творчість російського культуролога М. Данілевського. Зокрема, його роботу «Росія та Європа ». М. Данілевський розглядає культурно-історичні типи та народи, з яких ці типи складаються як глибоко укорінені на певному географічному просторі. Він доходить висновку, що загальні суттєві риси культури по-різному реалізуються в конкретно-географічних і конкретно-історичних умовах. Отже, національна культура залежить від природного оточення, ландшафту, в якому існує нація.

Серед українських дослідників слід особливо назвати М.Грушевського. В його грунтовній праці «Історія України — Руси «значне місце належить історичному аналізу залежності розвитку української культури від природного середовища. Йдеться про вплив природного середовища на культурні орієнтації, про осмислення історії українського народу крізь призму відношення «культура — природне середовище » .

Одним з перших в Україні питання впливу природного середовища на культуру дослідив П.О.Тутківський. Він доводив, що через рел «єф, грунти, гідросферу і клімат здійснюється вплив на флору, а через неї - і на фауну; і через усі елементи ландшафту — на побут, культуру, сільсько-господарську, економічну та духовну діяльність людини.

Є.Маланюк підкреслює, що слово «гарний «у значенні «красивий «вживали і позначаючи внутрішні якості, доброти. Такої ж думкі дотримувався і Г. Сковорода, наголошуючи: «У нас користь є красою, краса ж з користю неподільна. «Таке ставлення до землі, зачарування природою, тісний внутрішньодуховний зв «язок украінця з довкіллям не відповідає західноцивілізаційним світоглядним орієнтаціям на перетворення природи, завоювання її. Екофільність українського етносу як риса його культури скоріш орієнтує на дотримання законів природи, інтуїтивне проникнення в її суть.

Специфічними світоглядними орієнтаціями ментальності українців є спрямованість на внутрішній емоційно-почуттєвий світ людини, де панує не логіка раціо, а палкий поклик серця. Цю особливість визначають як «кордоцентризм » .

Якщо ж говорити взагалі про вихідні тези аналізу взаємовпливу природного середовища і етносу, що здійснюється українськими дослідниками, треба особливо виокремити 3 тези:

Наша культура не лише національна, а її глибший та ширший зміст визначений саме географічним положенням.

Культура розглядається як форма адаптації нації до того природного і культурного простору, в межах якого вона виникає і розвивається.

Культура України, її специфіка пов «язана зі специфічним географічним положденням України — «між Сходом і Заходом «.

В умовах яскравого виявлення обмеженості техногенної цивілізації, що проявляється в глобальних кризах різних сфер життя людини, виявляється суперечність традиційних техногенних орієнтацій прогресу і гуманістичних складових людського розвитку. Ця ситуація активізує принциповий перегляд методологічних пропозицій та світоглядних засад наукового і практичного освоєння світу. Актуальними стають вимоги повернення до людини в багатоманітності її природних, життєвих і соціопрактичних рис.

8.3.ПОНЯТТЯ ЕКОЛОГІЧНОЇ КУЛЬТУРИ. ЕКОЛОГІЧНА КУЛЬТУРА УКРАЇНСЬКОГО ЕТНОСУ.

Дослідження взаємовпливу соціального і природного в житті людини дозволяє говорити про специфічні прояви культури в екологічному смислі. В сучасній філософії екології це відтворено в понятті «екологічна культура » .

Екологічна культура визначається як одна з форм культури, як здатність людини відчувати живе буття світу, пристосовувати його до себе, взаємоузгоджувати власні потреби і устрій природного довкілля (Див. В.Крисаченко. Екологічна культура.К.:1996).

Екологічна культура — це цілепокладающа діяльність людини (включаючи і наслідки такої діяльності), спрямована на організацію та трансформацію природного світу (об «єктів та процесів) відповідно до власних потреб та намірів. Вона звернена водночас і до природного довкілля, і до внутрішнього світу людини.

Екологічна культура — це функціональна основа існування людини. Вона уможливлює доцільне і ефективне природокористування.

Екологічна культура українського етносу формувалась в його історії. Так, дослідники звертають увагу на те, що вже в первісних общинах з «явилося не лише практично-утилітарне, а й естетичне ставлення до природи.

Наприклад, місця, де жити, вибиралися, зрозуміло, за принципом зручності (близкість води, добрий захист), але й красота місця (наприклад, положення Києва), можливо, впливала (бо були аналогічні за зручністю місця в районі Вишгорода, Трипілля).

Так, І.Нечуй-Левицький, досліджуючи міфологічну культуру українського народу в творі «Світогляд українського народу. Ескіз української міфології «(1876) наголошує на зв «язку української міфології зі ставленням до природи. Він зауважує, що небесні явища «вразили фантазію і мисль українського народу. Нібо, засіяне зірками, сонце, місяць, хмари, дощ, вітер, грім, блискавка — все те поперед усього звертало на себе увагу, зачіпало фантазію і розбуджувало мисль дужче і раніше, ніж земля і все, що на землі. Ще більш зачіпало людську думку зміна літа й зими, тепла й холоду, дня й ночі, вічна і незмінна боротьба на небі світлих і темних сил » .

І.Нечуй-Левицький підмічає цікаву закономірність.Однаковість сприйняття часу всіма членами етносу було предметом суворої регламентації. Саме цей фактор — однаковість часосприйняття — є домінантою психичного наслідування спільности. Однаковість часосприйняття була закріплена в обрядах, традиціях, ритуалах, усній творчості. І через них перетворювалась в програму відтворення такого ставлення до природи, де продукти життєдіяльності етносу (подібно до інщих ценозів) включаються до кругообігу речовин у біосфері.

В певному розуміні, це була своєрідна програма «екологічного виховання ». Причому, дуже дієвого, порявняно з сьогоденним.

І.Нечуй-Левицький підкреслює і «природоорієнтованість «давньоукраїнської релігії. Образи своєї релігії українці брали з природи. Так. зенмля сприймалася не просто як територія, А саме в ній існували корені етносу, традиції. В рідній землі зберігалися могили пращурів, землю ж берегли для нащадків.

Крім того, своєрідним чином зв «язок людини і природи відображався в українській міфології. Так, форми українських міфів дуже близькі до природних форм. І.Нечуй-Левицький підкреслює, що в українських міфах ми не бачимо схильності до негарних, неестетичних велетенських міфічних образів (головатих, рогатих, з антинатуральними інстинктами), які характерні для німецької і великоруської міфології. Український народ в міфах «держиться міри ». Відчувається тяжіння до правди і естетичності, про що свідчать яскраві колядки і щедрівки.

Такі особливості культури, ставлення до природи було зумовлено специфікою буття українців на землі - землеробством, яке характеризувалося такими рисами як постійність праці, спокійність її, розмірінність, незалежність. Такі буттєві обосливості проявилися в становленні в українському характері в прагненні покладатися насамперед на власні сили. А також в становленні раціонального підходу до побуту, формуванні власної відповідальності.

Вважається, що саме близкість до землі, «землеробське буття «є засадами найцікавішої риси соціальної генези української культури — схильності до утворення специфічних спільнот. Так, феномени «гурту «- групи людей, що об «єднуються для реалізації певної цілі та «громади «- товариства рівноправних вільних працівників є явищами української культури.

Землеробство є своєрідним символом української культури. Весь уклад життєдіяльності українця — праця. Звичаї, відпочинок, ментальні орієнтації - були детерміновані природними циклами та сільськогосподарським календарем. Саме звідци фахівці виводять типові риси національного характеру: тонке відчуття гармонії довкілля, працелюбство, терплячість, м «який гумор, ліричність, відчуття господаря та певний індивідуалізм, розвинене почуття справедливості, що спонукає до постійних пошуків правди. Землеробство — складний феномен, в якому органічно перетинаються практичні і духовні орієнтації. Воно давало змогу здобувати не лише хліб насущний, а і хліб духовний.

Визнано, що українська культура за своїми витоками є переважно сільською. Але це цілком відповідає першому історичному смислу поняття «культура «- оброблювання грунту, землі, певні традиції, що виростають на цих засадах. Саме традиційність людського, що і виражає сутність культури, протистоїть наступу техногенної цивілізації, що руйнує культуру. В межах філософських концепцій, що розглядають цивілізацію ак антогоніст культури (О. Шпенглер, М. Бердяєв, М. Хайдеггер), розвиток техногенної цивілізації розглядається як формування умов, в яких культура руйнується і гине. Щось подібне сталося із українською сілянською культурою. Культура поребує існування коренів. Для українського етносу і нації - це землеробство і відповідне ставлення до землі, відповідні світогляд і мораль. Цивілізація «вирубає «коріння. О. Шпенглер визначає стан цивілізації як наявність сталого, що змінює становлення, як смерть, що настає за життям.

Ставлення українського селянина до землі було схоже на обожнення. Землю називали «святою », «матір «ю. Навіть окремі сузір «я українці називали за аналогією з предметами землеробства. Так, Велику Ведмедицю називали Возом, Малу Ведмедицю — Пасікою. Уся міфологічна космологія стародавніх українців є перенесенням із землі на небо форм землеробського сімейного побуту. У зверненнях своїх до сил небесних українці насамперед присили: «Роди, Боже, як торік » .

Характерним для української культури є також і те, що в українському землеробському етносі органічно поєднувалися етичні та естетичні компоненти. Моральність, практичність та краса в світосприйманні українця були єдиним цілим.

Отже, органічний зв «язок традиційних форм життєдіяльності етносу з його ставленням до природи, з особливостями ландшафту є предметним полем для вивчення синтетичних за характером етноекологічних проблем. Вони стали предметом нової галузі, що формується останніми роками — етноекології. Традиційні форми життєдіяльнсті, властиві певному етносу, проявляються не лише в специфічному ставленні до природи, в певних формах природокористування. В цих проявах можна знайти і вихідні засади національної духовної культури.

На підсумок потрібно наголосити на таких суттєвих моментах розглянутих проблем.

В історії культури українського етносу присутній як загальноцивілізаційний вплив, що спричиняєьться дією світоглядних засад Європейської культури у відношенні людини до природи, так і діють специфічні - внутрішньокультурні - засади ставлення українського етносу до природи.

Так, спільність дії світоглядних засад можна побачити у первісні часи, коли жоден етнос не може не ставитися до природи утилітарним чином. Подібне ставлення і є стороною розвитку землеробства.

Втім, вже за часів Київської Русі відношення до природи українського етносу є не лише утилітарним, а й духовно-естетичним. Багатство культури відбивало розмаїття природи. Тобто, слід наголосити на значній ролі природного довкілля і на специфічному ставленні до нього, яке зафіксовано в українській культурі.

Специфіка землеробського способу буття українського етносу спричинила спрацювання таких своєрідних культурних засад у ставленні людини до природи, як образи матері-землі і сина-хлібороба; осягнення внутрішньодуховної залежності людини від природи; більш споглядальне, ніж активне ставлення до світу, що породжує орієнтацію на збереження природи як на дійсно людське ставлення до неї.

Хоча засади християнського світогляду суттєвим чином вплинули на українську культуру, вона є результатом специфічного з «єднання інноваційного з традиційним, християнського з язичницьким, що відбилося в трактуваннях взаємин людини з природою. Так, з одного боку, опозиція «людина — природа «трактується так, що перша (людина) — активне начало, а друга (природа) — пасивне. Втім, присутні і погляди, за якими одухотворюється і обожнюється сама природа.

Якщо західна філософська традиція, що втілена в історії Європейського суспільства, вилучає природу і ставлення до неї зі сфери дії моральних категорій, то в культурі українського етносу навпаки — морально-етичні регулятиви відносяться до всього світу, отже — і до природи. На підставі таких міркувань в літературі, що присвячена етноекологічним проблемам, висловлюється думка про позитивні можливості в розв «язанні екологічної кризи «незахідного «способу природоставлення — адаптованого до сучасних умов і трансформованого відповідно до них. Способу, який би грунтувався на екофільних етнічних традиціях як східної, так і західної культури.

Західна цивілізація з її етичними настановами на напружену пряцю як шлях створення якнайкращих умов для життя людини, формувала стимули для бурхливого розвитку науки, техніки і новітніх технологій. В цих умовах домінуючими стали світоглядні орієнтації, на підставі яких стверджувалася віра в можливість людської раціональності розв «язати всі проблеми людського буття, в тому числі - керувати природою. Така ситуація спостерігалася до середини ХХ ст., коли усвідомлення глобальної екологічної кризи породило сумніви в правильності методології, що базувалася на класичному типі раціональності. Пошук методологічної стратегії пізнання і діяльності, яка є адекватною специфіці коеволюційного розвитку біосфери і людини призвів до вивчення, поряд з іншими, і етноекологічної проблематики. Екофільні традиції етнокультур являють собою багате евристичне поле для виявлення світоглядних і методологічних засад природонеруйнівних форм людської життєдіяльності.

Література.

Грушевський М. Історія України — Руси. К.:1991. Т.1.

Этническая екология.М.:1991.

Гумилев Л. Н. Этногенез и биосфера Земли. М.:1993.

Гумилев Л. Этносфера: история людей и история природы. М.:1993.

Тойнби А.Дж. Постижение истории. М.:1991.

Природа і етнос. К.1994.

Гиренок Ф. И. Ускользающее бытие. М.:1994.

Крисаченко В.С. Екологічна культура. К.: Заповіт, 1996.

Життя етносу: соціокультурні нариси. К.: 1997.

Кисельов М. Екологічна свідомість українців: традиція та сьогодення. //Вісник НАН України.- 1998. — № 7−8.

Канак Ф. Г. Сковорода про єдність з природою як прикмету людського буття //Григорій Сковорода: образ мислителя. К.: 1997.

Кисельов М.М., Канак Ф. М. Національне буття серед екологічних реалій. К.: 2000.

Питання для перевірки вивченого.

1.Чи впливає на розвиток етносу динамічне сполучення чинників природного і соціального характеру?

2. Якими є суттєві тези теорії етногенезу Л. Гумільова? Що таке «пасіонарний вибух»?

3. Чи детерміновані суттєві особливості етносу його зв «язком з певними ландшафтами?

4. Чи визначає зв «язок етносу з певним ландшафтом прородоорієнтовані способи його діяльності?

5.Чи впливає довкілля на формування особливостей національної культури?

6.Які суттєві риси взаємовпливу довкілля і етносу фіксують вітчизняні дослідники щодо української культури (погляди М. Грушевського, П. Тутківського, Є.Маланюка та ін.).

7. Що таке екологічна культура?

8. Якими особливостями характеризується екологічна культура.

українського етносу?

9. Які риси духовної культури українців визначаються особливостями їх природоставлення?

10.Чим відрізняється західно-цивілізаційне ставлення людини до природи?

11.Чому таке ставлення до природи стричинило глобальну екологічну кризу?

12.Чи є плідними пошуки нового — адекватного коеволюції біосфери і людини — способа діяльності людини і її ставлення до природи в екофільних традиціях минулого?

Теми рефератів.

Традиції природокористування в українській культурі.

Природна детермінація розвитку етносу.

Зв «язок етнічного буття і специфіки ландшафтів в концепції Л. Гумільова.

Проблеми ставлення до природи в історії української культури.

Екофільні орієнтації в бутті українського етносу.

Гармонія людини і природи в образах української міфології.

Традиційні ентоекологічні форми природоставлення як шлях до покращення сучасної екологічної ситуації.

Екологічна культура як підгрунтя для відтворення неруйнівних форм природоставлення.

Екологічна культура українського народу.

Предмет та методологічні засади етноекології.

ТЕМА 7. МІСЦЕ ЕКОЛОГІЧНИХ ПРОБЛЕМ СЕРЕД.

ГЛОБАЛЬНИХ ПРОБЛЕМ ЛЮДСТВА.

7.1.Поняття глобальних проблем і усвідомлення екологічної проблеми як глобальної.

7.2.Наукова і суспільна діяльність Римського клубу: пошук шляхів запобігання екологічній катастрофі.

7.3. Сучасна екологічна ситуація в Україні.

7.1.ПОНЯТТЯ ГЛОБАЛЬНИХ ПРОБЛЕМ І УСВІДОМЛЕННЯ ЕКОЛОГІЧНОЇ ПРОБЛЕМИ ЯК ГЛОБАЛЬНОЇ.

Поняття «глобальні проблеми «походить від латинського globus (terrae) — куля земна. Отже, це проблеми, що охоплюють всю планету. За визначенням в сучасній літературі глобальні проблеми — це сукупність життєвоважливих проблем людства, від розв «язання яких залежить подальше існування людства, можливість соціоекономічного і культурного прогресу. Взагалі термін «глобальні проблеми «можна назвати символом ХХ ст.

Глобальні проблеми спричинені діяльністю людини техногенної цивілізації. Діяльністю, що розгорталася на засадах класичного раціоналізму. Відповідно до них, світ сприймався людиною як об «єкт реалізації її цілей і потреб. Тобто, людина і природа не розглядалися як цілісна система.

Глобальні проблеми відображають суттєві негаразди, що охоплюють економічну, енергетичну, демаграфічну, соціальну, екологічну та інші сфери людського існування.

Причому, глобальні проблеми зачипають людське життя не лише в певних регіонах світу, а мають планетарний характер.

Отже, глобальні проблеми є всезагальними — як за їх об «єктом — земна куля, так і за суб «єктом їх вивчення і розв «язання — світова спільнота, держави світу.

Крім того, глобальні проблеми є такими, що одна з них обумовлює іншу. Тому, як предмет наукового дослідження і з точки зору необхідності іх розв «язання, глобальні проблеми потребують співпраці вчених різних галузей — біології, фізики, хімії, геології, гоеграфії, кібернетики, гуманітарних наук. Тобто, ці проблеми є комплексними. Глобальні проблеми потребіють співпраці вчених різних країх, бо ці проблеми не знають державних меж і кордонів.

В сучасній літературі називають такі глобальні проблеми.

По-перше, проблема виживання людства. Вона постала в умовах небувалого в історії людства розвитку науки і техніки, особливо військової.

По-друге, екологічна проблема. Визначення її як глобальної пов «язане з ситуацією глобального деструктивного впливу людини на біосферу, що призвело до глобальної екологічної кризи. Розв «язання цієї кризи — умова подальшого снування людського роду.

По-третє, як глобальну проблему визначають проблему збереження людської особистості. Ця проблема виявляє суть антропологічної кризи. Кризовий стан в існування людської особистості в сучасному світі пов «язаний з тим, що штучний світ, створений людиною відчужується від людини і тисне на неї.

Усвідомлення екологічних проблем як глобальних починається десь с середини ХХ ст. Це означає, що людство почало усвідомлювати загрозу руйнування природного середовища як середовища свого існування як спричиного власною техногенною діяльністю. Так, за даними ООН, в атмосферу щорічно викидається 110 млн. т оксиду сірки, 180 млн. т оксиду вуглецю, 70 млн. т. неочищених отруйних газів, 500 тис. т. свинцю та інших отруйних речовин. Внаслідок техногенної діяльності, впливу отруйних речовин під загрозою знаходиться рівновага морських екосистем, в той час як саме морський фітопланктон продукує 80% кисню потрібного для існування життя на Землі. Однак кількість кисню в атмосфері щорічно зменшується на 10 млрд. т., в той час як промислове споживання його не зменшується.

Значне зростання виділення вуглекислого газу може призвести до порушення енергетичного балансу планети. Протягом тисячоліть середньодобова температура на Землі дорівнювала 15 градусам за Цельсієм. Однак впродовж останніх 100 років вона підвищилась на 0,5−0,6 градуса, а до середини ХХ1 ст. може зрости на 1,5−2,5 градуси, що призведе до відомого «парнікового ефіекту «- до підвищення температури поверхні Землі внаслідок затримки вуглекислим газом тепла розігрітої Сонцем земної поверхні. Це може спричинити багато небажаних для існуючих екосистем, в тому числі і для людини, наслідків. Одне з них — підвищення рівня Світового океану за рахунок танення льодовиків Антарктиди. А це потягне за собою затоплення величезних прибережних територій. За даними спеціалістів, за останнє століття рівень Світового океану піднявся на 10−12 см. Нині цей процес ще й прискорився в декілька разів.

Дуже небезпечним для життя на Землі є руйнація озонового шару, що відбувається внаслідок попадання в верхні шари атмосфери оскидів азоту, брому, хлорорганічних сполук, в результаті чого озон розкладається на кисень. Існування озонового шару є дуже важливою умовою для існування життя на Землі, оскільки він поглинає руйнівне для живого ультрафіолетове випромінювання. Зменшення цього шару лише на 1% призводить до посилення ультрафіолетового випромінювання на 2% та значного зростання захворювань людей на рак шкіри та катаракти очей. Великої шкоди завдається озоновому шару внаслідок висотних польотів літаків та космічних кораблів. Фреони, що широко застосовуються в холодильниках, також руйнуючим чином впливають на озоновий шар. Щорічно виготовляється біля 1 млн. т фреонів.

Дуже негативним з екологічної точки зору є витік антарктичного озону. Але якщо раніше пульсуюча діра в озоновому шарі відновлювалась, то з в останні десятиліття вона спостерігається цілорічно і розширюється. Так, за даними дослідників, у 1987 р. озонова діра охоплювала площу в 5 млн. кв. км, а в 1990 р — біля 10 млн. кв. км.

Розуміючи необхідність негайних спільних дій, 28 держав виробників фреону уклали в 1985 р. Віденську конвенцію з охорони озонового шару. В 1987р відбулася Монреальська конференція, рішення якої були підтримані понад 50 державами, які вважали за необхідне змінтити виробництво озоноруйнівних речовинтаким чином, щоб у 1998 р. їх вироблялося вже на 50% меньше, а потім поступово вони були повністю замінені на безпечні сполуки.

Важким є екологічний стан Світового океану, який в умовах техногенної цивілізації ризикує загинути як глобальна екологічна система. Загальна вага забруднюючих відходів, що скидаються в Світовий океан, дорівнює мільярдам тонн на рік. Це нафта і нафтопродукти — 5−10 млн. т., залізо — 320 млн. т., ртуть 5 млн т. та інші шкідливі для живого речовини. Внаслідок ядерних військових випробуваннь, затоплення підводних човнів тощо, води Світового океану забруднені радіоактивними відходами. Внаслідок величезного забруднення, океанська та морська флора та фауна гине. За даними дослідників, щорічно знищується 250 тис. дельфінів, а загалом за останні 20 років кількість живих організмів в морях і океанах змншилась майже в чотири рази.

В наслідок промислових, техногенних аварій постійно збільшується зона екологічних катастроф. Вони спричиняються, наприклад, внаслідок витоку в морський простір нафти в результаті аварій величезних нафтових танкерів, як це було в Балтиці, Баренцевому, Ірландському морях та інших місцях. Нафтова плівка, щільно покриває водну поверхню, створюються умови, що стимулюють гігантське розмноження водоростей, які подвоюються у розмірах менш ніж за добу — «червоні припливи ». Біля берегів Скандинавій спостерігали такі «чорвоні припливи «висотою у 2 м та шириною до 50 км. Ці гигантські колонії водоростей інтенсивно споживають кисень, що призводить до задухи і загибелі всієї морської флори та фауни. Отже, спостерігаються сучасні зони екологічних катастроф. Але ситуація залишається загрозливою, тому що в таких морях, як Балтійське, Баренцеве, Каспійське і Чорне діючими є 15 тис. нафтових та газових свердловин.

Глобальною проблемою в сьогоденному світі є проблема забезпечення людства прісною водою Сьогодні її споживання на одну людину становлять 200 — 400 л на добу. Величезну кількість водних ресурсів споживає промисловість. За останнє століття споживання води зросло майже в 7 разів. Жахливим є те, що в наш час мільйони жителів Землі не мають доступу до питної води, а 1,7 млрд людей вживають забруднену воду, що не відповідає санітарним нормам. За підрахунками фахівців, для того, щоб людство могло вживати нормальну воду, потрібно витрачати на її ощищення приблизно 60 млрд. доларів на рік.

За підсумком екологів, водне середовище більш ніж половини всіх річок та озер планети непридатне для життя. Екосистеми таких найбільших річок світу, як Амазонка. Міссісіпі, Сена, Дунай, Дністер, Волга, Дніпро знаходяться в катастрофічному стані.

Життя людей на нашій планеті безпосередньо залежить від стану родючих грунтів. В умовах техногенної цивілізації прогресують процеси ерозії та засолення грунтів. Так, втрати продуктивних грунтів становлять 6−7 млн га за рік. В результаті тільки ерозії з сільськогосподарських угідь щорічно вивітрюється 26 млрд. т. грунту. За прогнозами ООН, за таких обставин людство на початок ХХ1 ст. втратить третину грунтів. Відповідно, засуха і опустелювання сприяють голоду та зубожінню, в наслідок чого гинуть мільйони людей на планеті.

Спочатку усвідомлення екологічних проблем як глобальних здійснювалось на рівні наукової і філософської свідомості. І через них здійснювався відповідний вплив на масову свідомість. Останнє десятиліття характеризується осмисленням глобальності екологічної кризи і на равні державно-політичного усвідомлення.

Втім, як закономірність можна відмітити таку особливість сучасного стану речей. Шкідлива діяльність людини за масштабами переважає над «швидкістю осмислення «екологічної загрози і розгортанням заходів по регулюванню сучасної екологічної ситуації.

Але головне все ж таки те, що людство все більше розуміє власну цілісність, необхідність спільних дій, бо екологічна катастрофа нікого не обмине! А вона загрожує стати незворотньою і тоді людство загине.

Отже, виникає потреба виробити єдину глобальну екологічну стратегію людства. Інакше кажучи, людина ставить питання про управління сучасною екологічною ситуацією.

Зрозуміло, що перш за все йдеться про регулювання споживання ресурсів. В більш широкому смислі - про створення здорового життєвого середовища для людини. Втім, головне знайти такі форми діяльності людини в природі, які б не зашкодили подальшому існуванню як людини, так і природи. Не можна зупинити науково-технічний прогрес. Отже, треба зменшити негативний техногенний тиск на природу.

Зараз світова громадськість дуже стурбована сучасною екологічною ситуацією. Як зазначав відомий еколог і географ Г. Уайт, кризовий стан довкілля відображається у ставленні до нього більшості людей. З метою філософсько-світоглядного і методологічного осмислення процесів глобалізації в розвитку сучасного світу в жовтні 2001 р. в Києві за ініциативою благодійного центра «Практична філософія «була провелена міжнародна конференція, учасники якої підкреслювали органічну взаємопов «язаність соціального і культурного розвитку країн світу, намагалися теоретично спроектувати можливість існування людства в ХХ1 столітті як залежного від розв «язання екологічних проблем.

Отже, стурбованість громадськості забрудненістю планети, тим, що вона може стати непригодною для життя, є також критерієм екологічної кризи.

Таким чином, в кінці ХХ ст. екологічні проблеми були усвідомлені як глобальні.

7.2.НАУКОВА І СУСПІЛЬНА ДІЯЛЬНІСТЬ РИМСЬКОГО КЛУБУ: ПОШУК ШЛЯХІВ ЗАПОБІГАННЯ ЕКОЛОГІЧНІЙ КАТАСТРОФІ.

Якщо шукати вихідні для ХХ ст. просторово-часові параметри, в яких спрацьовують світоглядні засади, які орієнтують на покращення екологічної ситуації, то це друга половина ХХ ст., Європейська неполітична організація — Римський клуб.

Римський клуб був заснований у 1968 р. і об «єднав близько ста відомих вчених з понад 30 країн світу.

Вперше членами Римського клубу була запропонована методологія оцінювання можливостей природи не взагалі, не просто з точки зору потреб розвитку суспільства, а з позиції врахування можливостей природи витримати антропогенний тиск, який в ХХ ст. страшенно зростає.

Члени Римського клубу наголосили на існуванні реальних екологічних меж в науково-технологчному розвитку людства. Вони дійшли висновку, що глобальність екологічних проблем потребує для їх розв «язання колективних зусиль людства, об «єднання держав і народів.

Втім, як вважали члени Римського лубу, безпосередньо людством ніхто не займається, бо домінують класові, національні, державні інтереси. Доля ж людства залишається без конкретного носія, ніхто не відповідає за стан справ в світі.

Тому, саме цю функцию — відповідати за стан справ в світі взяв на себе Римський клуб.

У відповідності з програмою діяльності було поставлено 2 цілі.

По-перше, сприяти швидшому і глибшому пізнанню труднощів розвитку людства.

По-друге, використати всі наявні знання для стимуляції формування нових відносин, політичних орієнтацій, що б сприяли покращенню ситуації.

Результати своїх досліджень і рекомендації щодо розумних і необхідних дій людства члени Римського клубу представляли у формі доповідей. Перша доповідь Римського клубу була підготовлена професорами з США Д. Медоузом і Дж. Форрестером у вигляді математичної моделі розвитку світової ситуації на засадах врахування таких взаємозалежних змін, як капіталовкладення, використання ресурсів, забруднення середовища, виробництво продуктів споживання. Доповідь і особливо її висновки викликали світову сенсацію.

Так, за оцінками групи Д. Форрестера, кам «яного вугілля мало вистачити на 110 років, хрому — на 96, нафти — на 36, природного газу — на 24. Подібних же висновків дійшли в 1976 р. експерти ЮНЕСКО. Саме з цього часу такі вичерпні копалини, як мідь, олово, срібло отримали позначку «стратегічні «і стали предметом особливої уваги розвинених країн в країнах «третього світу » .

За висновком авторів доповіді, за умови збереження існуючих тенденцій науково-технічного прогресу, неконтрольованих демографічних процесів, забруднення середовища на людство в першій половині ХХ1 ст. чекає глобальна катастрофа. Висновок викликав шок і розгубленість у одних, недовіру — у інших.

Як шлях запобігання глобальній екологічній катастрофі Д. Медоуз і Дж. Форрестер запропонували ідеї, що стали основою концепції встановлення глобальної рівноваги між природою і людством. Такого стану можна досягнути і підтримати, якщо не нарощувати виробництво і звести приріст народонаселення до нуля. Ця концепція отримала назву концепції нульового приросту.

Отже, концептуальні засади уявлень Римського клубу орієнтують на певні соціоекономічні зміни в існуванні людства, що дозволило б зберігти природу такою, якою вона є.

Згодом члени Римського клубу представили грунтовні і яскраві доповіді, які підсумковували дослідження в галузі глобальних проблем людства і прпопонували шляхи виходу з кризового становища, в якому воно опинилося. Це доповідь М. Месаровича (США) та Е. Пестеля (Німеччина) «Людство на поворотному рубежі «, Е. Ласло (США) «Цілі людства », Б. Гаврилишина (США) «Путівники в майбутнє: до більш ефективних суспільств «та ін.

Свого часу увагу вчених і громадськості всього світу привернула робота 1-го президента Римського клубу А. Печчеї «Людські якості «(1977). Вона носила програмний характер. А. Печчеї сформулювал видатні ідеї стосовно майбутнього існування людства, якщо спосіб його існування радикально зміниться.

Розглядаючи витоки і причини глобальних проблем, в тому числі і екологічної кризи, А. Печчеї вважав, що вони знаходяться не поза людиною, а саме всередені її. Проблеми виникають тому, що люди в процесі соціального розвитку не встигають адаптувати свою культуру до тих змін, які самі ж вносять в цей світ.

Отже, за висновками дослідника, розв «язання екологічних проблем потребує передусім змін самої людини, її власної сутності .

Міркуючи таким чином, А. Печчеї пропонує відповідний проект практичних дій, які націлені на подолання глобальних проблем. Він адресує його видатним вченим, політичним діячам, широкій громадськості. Головна думка дослідника полягає в тому, що для розв «язання глобальних проблем світове суспільство має згуртуватися. Потрібна інтеграція навіть попри відмінність класових, національних чи групових інтересів.

Програма А. Печчеї націлює людство на реалізацію 6-ти провідних цілей.

1 — перша ціль визначається дослідником як «зовнішні межі «. Вона орієнтує на бережливе ставлення до природи, її ресурсів, життєвого потенціалу.

2 — друга ціль — «внутрішні межі «. Вона звертає увагу на важливість врахування такого важливого фактору, як внутрішні можливості людини. Дійсно, як підкреслює А. Печчеї, неможна безкінечно експлуатувати її властивості до приросування. З цього випливає, що науково-технологічна діяльність і соціополітичні зміни мають відбуватися таким чином, щоб не піддавати людину новим напругам і стресам.

3- третя ціль в програмі А. Печчеї визначається як «культурна спадщина ». Вона формує соціальну установку на перетворення загальнокультурних надбань в визначальний орієнтир прогресу і самовизначення людства. Культурна самовизначеність, на думку дослідника, є принипом нового світового економічного порядку, суттєвою орієнтацією стратегії розвитку людства.

Водночас, як наголошує А. Печчеї, треба рятувати цінності культури від руйнування. Це принципово важливо для можливості подальшого існування людства, оскільки саме культура є світом людської традиції. Зберігаючи культурну традицію, людство отримує шанс на майбутнє.

4 — четверта ціль — «світове співтовариство ». Вона має спрацювати в об «єднання міжнародних зусиль для вирішення глобальних проблем сучасності. Для цього А. Печчеї пропонує створити центри, що скоординують прийняття розумних виважених рішень на всіх рівнях людської організації - від локального до глобального.

5 — п «ята ціль названа «людське житло ». На думку дослідника, важливе значення для розв «язання глобальних проблем має оптимальне розселення людей на планеті. Для цього потрібно створити всезагальний план, який би передбачав заходи національного і регіонального масштабу.

6 — шоста ціль визначена як «виробнича система «і орієнтує на створення оптимальної, розумної, єдиної в масштабах цивілізації економічної і фінансової систем, єдиної системи ресурсозабезпечення і зберігання, територіального розміщення виробництва.

Визначивши ці 6 глобальних цілей людства А. Печчеї зауважує, що головним для їх здійснення і для процвітання людства в майбутньому є відродження людського духу. Без цього людство може прямувати лише до власного знищення.

Таким чином, проаналізувавши науково-аналітичну і суспільну діяльність Римсього клубу можна дійти висновку, що творчість членів клубу суттєвим чином вплинула на світову суспільну думку і оцінку «стану справ «в планетарному масштабі. Діяльність Римського клубу сформувала певну межу між попереднім (до ідей членів клубу) і подальшим (починаючи з доповідей Римського клубу) розумінням взаємин людини і природи. Стало очевидним, що настав такий момент в існуванні техногенної цивілізації, коли в прогнозах соціоекономічного і культурного розвитку людства треба виходити не з абстрактно безмежних можливостей людини, а зі стану природного середовища.

Саме завдяки творчості Римського клубу екологічні проблеми набули величезного міжнародного суспільного резонансу. Доповіді членів клубу заклали теоретичні і світоглядні основи формування екологічної свідомості як глобальної, як планетарного явища.

Дослідження груп Д. Медоуза і Дж. Форрестера, розробки математичних моделей динаміки глобального розвитку вплинули на розвиток подібних досліджень в інших регіонах світу. Так, в Радянському Союзі глибоке вичення глобальних проблем здійснювалось під керівництвом проф.Д.Гвішиані.

Проте методологічна програма «нульового росту «виявилась нездійсненою. Це пов «язано з певними важливими особливостями суспільного розввитку. Так, по-переше, очевидно, що розвиток людства пов «язаний з нарощуванням продуктивних сил і прирістом виробництва. По-друге, рівень розвитку країн світу є вкрай нерівномірним. А розв «язання екологічних проблем потребує досить високого технологічного рівня розвитку і вирішення хоча б елементарних проблем повсякденного життя людей. По-третє, щоб не впливати деструктивним чином на біосферу потрібно не те що не нарощувати виробництво, а взагалі його скорочувати, бо існуючий стан викликає досить серьйозне руйнування екосистем і загрожує існуванню біосфери. Втім, зрозуміло, що таке скорочення суттєво знизило б рівень добробуту людства.

Етапною з точки зору формування екологічно орієнтованої свідомості була відома конференція ООН з питан стану довкілля та подальшого розвитку людства, яка відбулася в Ріо-де-Жанейро в 1992 р. і недарма була названа програмою на ХХ1 століття. В її матеріалах зафіксовані нові - антитехніциські світоглядні орієнтації розвитку цивілізації, що є засадами розробки стратегії і філософії виживання напротивагу прагматизму і споживацтву у ставленні до природи.

На конференції були присутні представники 179 держав. Було прийнято ряд принципових з точки зору екологічного майбутнього людства документів. Зокрема, Декларацію про довкілля й розвиток, 27 принципів якої окреслюють права та обов «язки країн у справі забезпечення розвитку і добробуту людей, Заяву про використання і захист лісів та прилеглих до них всіх форм життя, Конвенцію про стабілізацію концептрацій газів на рівнях, що не викликають дисбалансів у світовій кліматичній системі, Конвенцію про збереження біологічного розмаїття. І, нарешті, документ, що нараховує 700 сторінок — «Порядок денний на ХХ1 століття » .

Прийнятий документ базувався на екологічних засадах як в теоретичному обгрунтуванні його основних положень, так і в запропонованих практичних мірах. Він підсумкував і узагальнив результати досліджень, проведених за ініціативою ООН після Стокгольмської конференції з людського довкілля (1972) і діяльності створеної ООН Всесвітньої комісії з довкілля і розвитку (1983). Вже в першому звіті цієї комісії, який було виразно названо «Наше загальне майбутнє «(1987) було сформульоване серьйозне застереження людству, яке має змінити свій спосіб життя і ставлення до природи, інакше на людство чекають досить важкі випробування внаслідок деградації і руйнації довкілля. Комісія під керівництвом Г. Брутланд, на відміну від авторів перших проектів Римського клубу, не наполягала на обмеженні людської активності в сфері природокористування, але однозначно висловилася за те, що зростання економіки, яке зумловлене потребами людей, має корегуватися екологічними засадами і утримуватися в межах екологічних можливостей планети.

Продувжуючи ці традиції, «Порядок денний на ХХ1 ст. «констатує, що головними чинниками змін у довкіллі є населення, споживання та технології. В документі пропонуються програми і заходи, які можуть вивести людство на рубіж стійкої рівноваги між споживанням, населенням та спроможністю Землі підтримувати життя. Головна відповідальність за здійснення запропонованих програм «Порядком денним «покладена на національні уряди, які повинні активно співпрацювати з міжнародними організаціями.

7.3. СУЧАСНА ЕКОЛОГІЧНА СИТУАЦІЯ В УКРАЇНІ.

Отже, говорячи про Римський клуб, ми визначили вихідні для ХХ ст. просторово-часові параметри спрацювання світоглядних засад, що орієнтують на оцінку екологічної ситуації як кризової і необхідність її покращення.

Таким чином, в межах західної культурно-філософської і наукової свідомості начало осмислення сучасної екологічної ситуації пов «язане з творчістю членів Римського клубу.

Вітчизняна традиція оцінювання екологічного стану, екологічної ситуації пов «язана з оцінюванням біосфери. Саме стан біосфери як глобальної системи, частиною якої є людина, в умовах техногенної цивілізації розглядається як кризовий. Тобто, такий, коли динамічна рівновага біосферних процесів знаходиться під загрозою (В.Лось, Е. Гірусов, Ф. Гіренок, М. Ребане, М. Голубець та ін.).

Отже, в вітчизняній традиції екологічна криза розглядається як результат деструктивних змін в біосфері як глобальній системі під впливом людського тиску. Тому вихід з кризового стану передбачає дослідження того, на які саме екологічні структури направлений «тиск «людства і як ці структури зв «язані між собою. Без такого дослідження неможливо ані передбачити наслідки людського втручання в біосферу, ані прогнозувати природний хід подій в біосфері.

Важливою методологічною концепцією, з позицій якої можливо оцінити стан біосфери, є системний підхід. З розвитком системної методології біосфера почала розглядатися як система систем, тобто — глобальна система. Так, за баченням М. Реймерса, біосфера — цілісна система, що включає як підсистеми біогеоценоз, біокомплекс, біолокус і тощо.

Б.Коммонер вважає продуктивним застосування системного підходу до вивчення відношення людина — природа. За його поглядами, суспільна діяльність і природні процеси становлять зараз одне ціле. Тому Б. Коммонер формулює свій 4-й закон — «закон бумерангу »: нічого не дається дарма. Отже, руйнування природи відбивається на людині у вигляді таких змін довкілля, що роблять проблематичним нормальне, здорове подальше життя людства.

Оцінюючи сучасний стан біосфери як екологічну кризу, дослідники намагаються зрозуміти, якими можуть бути шляхи виходу з неї. Головне, що потрібно зберегти — це цілісність біосфери, а для цього потрібно визначити суттєві засади розумної діяльності людини в природі.

Наприклад, М. Моісеєв вважає, що умовою виходу з кризи є єдність людства, колективний розум, що проявляється в спільних діях. М. Реймерс як принциповий фактор, що дозволить розв «язати проблему екологічної кризи, визначає відкритість державних кордонів.

Таким чином, суттєвими факторами виходу з екологічної кризи в таких міркуваннях вважаються певні соціоекономічні і політичні виміри людського буття, точніше кажучи — їх цілеспрямовані зміни.

Інша позиція в світоглядному відношенні притаманна концепціям, в яких за головне береться природна обмеженість можливостей біосфери ваитримувати втручання людини. Так, Г. Бачинський виходить з розгляду суспільства і природи як єдиної системи. Він наголошує, що якщо негайно не зупинити прогресуюче руйнування біосфери, то наслідком стане деградація соціоекосистеми до повного розпаду. І тоді людство буде просто відторгнуте природою як шкідливий чинник, а пошкоджена біосфера знову почне поступово відновлювати свою динамічну рівновагу, але вже без людей, які перестануть існувати на Землі.

Таким чином, як вважає Г. Бачинський, людство не має вибору і повинно змінити спосіб свого буття в природі. Воно має гармонізувати взаємовідносини суспільства з природою. Це можливо, якщо всі продукти промислової діяльності людини будуть включені в природний кругообіг речовин.

П.Водоп «янов і В Крисаченко вважають, що подолання екологічної кризи можливо на шляху співвіднесення завдань науково-технічного прогресу з закономірностями біосфери. В методологічному плані це можна вважати перспективним. Але як це здійснити практично? Зрозуміло, що ефективного просування на цьому шляху можна досягнути на основі системних досліджень, на підставі спільних зусиль математиків, природничників — біологів, географів, геологів, суспільствознавців — соціологів, філософів, економістів, гуманітаріїв. Очевидно, що завдання, яке було поставлене Римським клубом — створити цілісну картину сучасної ситуації на планеті і оцінити місце в ній людини — не втратило своєї важливості.

В певному розумінні оцінки екологічного стану в Україні сьогодні подібні оцінкам Римського клубу в 60-ті роки ХХ ст. Тобто, вони дуже песимістичні. Але для такого спрямування оцінок є вагомі підстави.

По-перше, лише в останні роки в зв «язку з лібералізацією суспільного життя з «явилася можливість на повний голос обговорювати екологічний стан в Україні.

По-друге, наслідки Чорнобильської трагедії є серьйозною підставою для втрати екологічного оптимізму.

Безперечно, сучасний екологічний стан — наслідок існування України в межах СРСР. Так, за оцінками експертів, внаслідок панування в СРСР планової, командно-адміністративної системи, економіка розвивалась не беручи до уваги екологічні наслідки. В результаті економіка України є однією з екологічно найбрудніших з усіх країн бувшого СРСР. Вона перенасичена хімічними, металургійними, гірничорудними виробництвами із застарілими технологіями. Екологічну небезпеку створюють також значні обсяги відвалів пустої породи, золи, шлаків, шкідливі викиди у воду і атмосферу. На території України накопичено більш ніж 17 млрд. тон промислових відходів. Їх обсяг щорічно зростає на 1 млрд. т. Це наслідок дуже щільного розміщення промислових підприємств.

Як і в інших сферах діяльності, у ставленні людини до природи панувала ідеологія діяльнісного перетворення світу в інтересах людини. Тобто, панувала орієнтація на те, що не треба чекати дарів від природи, взяти все, що можливо — ось завдання людини. Такою є ідеологія загарбника. Її орієнтири формуються в межах світоглядних засад техногенної цивілізації: наука і техніка можуть і мають творити світ за проектом людини.

В умовах тоталітарної системи заперечувалося існування конфліктних відносин між суспільством і природою. Втім, існуюча в СРСР державно-монополістична економіка будувалась на хижацькому визиску можливостей як природи, так і природного в людині. Наслідок — важкий екологічний стан, пов «язаний з забрудненням довкілля. А також тяжкі хвороби мільйонів людей.

Руйнівного впливу, великої шкоди зазнав земельний фонд України. За останні 30 років його втрати перевищили 22 млн. га через розміщення на родючих землях промислових об «єктів, а також — твердих промислових відходів. Значно поширилась ерозія грунтів. Загалом щороку руйнується приблизно 200 тис. га земель. Крім того, вони надмірно забруднені важкими металами, залишками мінеральних добрив, отрутохімікатами.

Захоплення хімізацією сільськогосподарських земель призвело до того, що в продуктах харчування міститься значна кільксть нітратів, пестицидів та інших шкідливих для людини і живого речовин.

Екологічно небезпечним є в Україні стан повітря. В деяких регіонах — Маріуполі, Кривому Розі, Запоріжжі - він є просто загрозливим. В багатьох районах забруднення повітря у десятки разів перевищує допустимі норми. Основними забрудниками атмосфери в Україні були підприємства металургії, вугільної та хімічної промисловості. В атмосферу в величезній кількості викидалися такі хімічно отруйні речовини як оксид сірки, азоту, аміак, феноли тощо. Значне забруднення повітря викликається працюючим автотранспортом — більш ніж третина загального об «єму викидів забруднюючих речовин в Україні. А в деяких містах — навіть більше. Наприклад, у Чернівцях — 75%, Києві - 77%, Львові - 79%, Ужгорожі - 91%.

Парадоксальним є те, що таке багате на паркові зони місто як Київ, місто, що стоїть на березі великої річки, місто, що не має металургійної та видобувної промисловості, знаходиться в важкому екологічному стані. Наприклад, загазованість повітря в нашому місті більше, ніж в таких промислових центрах як Запоріжжя, Кривий Ріг, Макіївка та інші. Індекс забруднення в Києві в 6 разів вищий, ніж у Львові. Щорічно природне довкілля міста забруднюється 330 тис. т шкідливих промислових і технічних викидів.

Внаслідок завойовницького ставлення до природи зазнали руйнування екосистеми головних річок України. Так, за радянських часів перспективним для забезпечення населення і промисловості водними ресурсами вважалося будування водосховищ, для чого затоплювалися величезні територїї, а самі водосховища, сбудовані в рівнинній місцевості, потім зоболочувалися. Наслідком таких процесів є, наприклад, руйнація цілісної екосистеми Дніпра. Річкова екосистема все більш перетворюється на озерну, про що свідчать різко уповільнений водообмін і утворення зон замору.

Зонами екологічної кризи є і наші моря — Азовське і Чорне. Водне середовище Азовського моря отруєно пестицидами, важкими металами, іншими отрутохімікатами. Як наслідок — загроза отруєнь при споживанні азовської риби. Складна екологічна ситуація і в Чорному морі, яке потерпає від отруєння сполуками амміаку та нафтопродуктів, забруднення промисловими і комунальними стоками.

Жахливими є екологічні наслідки аварії на ЧАЕС. В літературі її причинами називають:

— ірраціональні соціоекономічні відносини, що панували в державних, промислових і наукових структурах колишнього СРСР (Г.Бачинський);

— сучасну розумову діяльність людини (М.Голубець);

— ненадійність реакторів типу РБМК, які, до того ж, здатні спрацьовувати в режимі атомної бомби (В.Крисаченко, П. Водоп «янов).

Ще й нині в Україні діє 15 атомних енергоблоків, а 3 є недобудованими. Взагалі, в Україні було сконцентровано майже 40% всієї ядерної енергетики СРСР. Після вибуху на Чорнобильській АЕС в атмосферу було викинуто близько 50-ти тон ядерного палива у вигляді дрібнодисперсних частинок діоксиду урану, йоду-131, плутонію-139, цезію-137, стронцію-90 та ін. З 30-ти кілометрової зони було евакуйовано 200 тис. осіб, 75 млн. осіб одержали малу дозу опромінення. А концентрація радіонуклідів у Київському водосховищі та Прип «яті є небезпечною і перебільшує норму в 10 — 100 разів Всі наведені дані доводять, що висновок фахівців про вкрай небезпечну екологічну ситуацію в Україні не є перебільшенням. Дійсно, вона є кризовою. Ця екологічна криза спричинена як спрацюванням світоглядних засад техногенної цивілізації, що практичним чином проявилося в завойовницькому ставленні до природи, так і особливостями політико-економічного розвитку України в межах колишнього СРСР.

Як відповідь на таку ситуацію розгортається інтенсивний філософський і науковий пошук. Пошук нових засад діяльності людини в природі.

Нова парадигма природорористування, взагалі - нова парадигма людського ставлення до природи — починає формуватися з кінця 60-х років ХХ ст. Втім, треба зауважити, що на рівні наукової і філософської свідомості, нова парадигма починає формуватися в Україні ще за радянських часів. Про це переконливо свідчить ціла низка наукових і методологічних праць, а також законодавчі акти, які націлені на захист локальних чи великих природних зон.

Втім, захистити природне середовище було неможливо. За міркуваннями вітчизняних методологів науки (див., наприклад, В. Крисаченко), причиною такого стану справ було те, що сама концепція охорони довкілля і раціонального природокористування будувалась на принципово невірних положеннях. Такими були твердження про те, що забруднення природи в принципі є неминучим, що раціональне природокористування ведеться в інтересах держави, що існує припустимий рівень забруднення і можливим є відновлення зруйнованих екосистем.

Дійсно, в наукових колах СРСР багато хто з дослідників розумів хибність існуючої стратегії природокористування. Але партійно-бюрократичні структури не стільки не хотіли, скільки об «єктивно не могли взяти висновки науки до уваги і спиратися на них в законотворчій і економічній діяльності.

В останні 10 років відбулися певні позитивні зрушення, проявляється прагнення докорінним чином змінити підходи до розв «язання екологічних проблем. Відчувається вплив екологічного світогляду як на рівні масової свідомості, так і на рівні політичної і правової свідомості. Як можна судити з низки екологоорієнтованих законів, прийнятих в Україні в останні роки, покращення екологічного стану є державною справою. Вже декілька десятиліть існує і поширюється в Україні екологічний рух — «зелений рух », створюються і активно працюють екологічні органцізації - Українська екологічна організація, «Зелений світ », «Грінпіс-Україна », Національний екологічний центр України «Довкілля », Українська екологічна Ліга та інші. Ріст екологічної свідомості та розвиток екологоорієнтованого світогляду проявився в визнанні Партії Зелених України як парламентської.

Втім, серйозні програмні екологічні наміри дуже важко реалізуються. І зараз, все ж таки, існує розбіжність між концептуальним баченням — «як треба «- і практичним здійсненням — «як є «. Це суттєве протиріччя, розв «язання якого і є основою покращення сучасної екологічної ситуації в Україні.

Література.

Вернадский В. И. Размышления натуралиста. Научная мысль как планетное явление. Кн.2.М.:1977.

Глобальные проблемы и общечеловеческие ценности. М.: 1990.

Медоуз Д.Х., Медоуз Д. Л., Рендерс Й., Беренс В. В. Пределы роста. Доклад по проекту Римского клуба «Сложное положение человечества» М.: 1991.

Печчеи А. Человеческие качества. М.:1977.

Форрестер Дж. Мировая динамика. М.:1978.

Наше общее будущее. Доклад Международной комиссии по окружающей среде и развитию (МКОСР). М.: 1989.

Программа действий: Повестка дня на ХХ1 век и другие документы конференции в Рио-де-Жанейро в популярном изложении. Женева:1993.

Андрущенко В., Михальченко М. Сучасна соціальна філософія.К.:1993, том 1, розділ 11, глава 2.

Толстоухов А. Засади концептуальних підходів до осмислення сучасної екологічної ситуації// Вісних Дніпропетровського державного університету. Історія і філософія науки і техніки. — 1998. Вип.95.

Гардашук Т. Екологічна політика та екологічний рух: сучасний контекст. К.:2000.

Голубець М.А. Від біосфери до соціосфери. Львів: 1997.

Кисельов М. Поняття «національного прогресу» в екологічному вимірі. // Генеза. — 1997. — № 1.

Алексенко В. Л. Новейшие теории биотической устойчивости как отражение кризиса мировоззрения // Общественные науки и современность. — 1999. — № 3.

Данилов — Данильян В. И., Лосев К. С. Глобальный экологический взрыв — главный вызов ХХ1 века // Практична філософія. 2001. — № 2.

Питання для перевірки вивченого.

Дайте визначення глобальних проблем.

Які проблеми в сучасному існуванні людства існують як глобальні?

Чи пов «язане виникнення глобальних проблем з техногенною діяльністю людини?

В чому полягає особливість дослідження і розв «язання глобальних проблем людства?

Чому розв «язання глобальних проблем потребує міжнародної наукової і державної співпраці?

Чи можливо розв «язати глобальні проблеми на засадах традиційних методологій?

Коли виник «Римський клуб «і яка його роль в становленні і дослідженні глобалістики?

Яка методологія оцінки проблем людства була запропонована «Римським клубом » ?

Яке значення для виходу з сучасної глобальної екологічної кризи мають документи і проекти Конференції 1992 р. в Ріо — де Жанейро?

Як ви можете визначити сучасний екологічний стан в Україні?

В чому полягають причини екологічної кризи в Україні?

Яка діяльність сприяє розвитку екологоорієнтованого світогляду і покращенню екологічного стану в Україні?

Теми рефератів.

Глобальні проблеми в існуванні людства.

Екологічна проблема як глобальна.

Осмислення сутності глобальної екологічної кризи і шляхів виходу з неї.

Сучасні стратегії і методології дослідження глобальної екологічної проблеми.

Екологічна діяльність «Римського клубу » .

Світоглядні і методологічні засади основних проектів «Римського клубу «в подоланні глобальної екологічної кризи.

Екологічне спрямування відомих міжнародних конференцій і проектів як ознака нового цивілізаційного розвитку.

Екологічні проблеми в Україні.

Екологічні організації і екологічні рухи в Україні.

Зони екологічного лиха в Україні і шляхи виходу з існуючої екологічної кризи.

ТЕМА 8. ЕКОЛОГІЯ І ЕТНОС.

8.1.Роль природного довкілля в формуванні етносу.

8.2. Екологічні проблеми в контексті української культури.

8.3.Поняття екологічної культури. Екологічна культура українського.

етносу.

8.1. РОЛЬ ПРИРОДНОГО ДОВКІЛЛЯ В ФОРМУВАННІ ЕТНОСУ.

Пошук оптимальних шляхів розв «язання екологічної кризи, оптимальних форм людської діяльності в природі потребують не лише досконалого знання сучасних методологічних підходів і технологій, а й культурно-історичних особливостей ставлення народу, нації до природи. Тому питання про роль довкілля в становленні і розвитку етносу знаходиться в центрі сучасних філософських досліджень. І, зрозуміло, воно стосується і сучасної екології.

Чому предметом дослідження є саме етнос? Справа в тому, що в етносі поєднані екологічні, соціальні і національні особливості людини. В сучасній літературі етнос розглядається як вихідна еколого-соціальна система, в якій зафіксовані особливості реальності національного буття. А етногенез відповідно визначається як процес еволюції етносу, кінцевим результатом якого є поява нації. Тобто, поява найвищої таксономічної спільності, яка відрізняється специфічністю відносин між людьми і між людьми і природою.

На етапі формування нації властиві територіальна, мовна і економічна єдність. В подальшому її існуванні важлива роль належить ментальним складовим — усталеній національній самосвідомості, рисам національної психології та національному характеру, відданості національним символам та цінностям.

У вивченні ролі довкілля в розвитку суттєвих соціокультурних проявів людини представлені принаймні 2 визначених протилежних підходи:

1 — соціофілософський,.

2 — природничонауковий.

Так, А.Дж.Тойнбі в «Осягненні історії «розглядає розвиток суспільства як взаємовпливи внутрішніх і зовнішніх факторів. На його думку, кожна цивілізація виникає як Відповідь, Відгук на Виклик середовища. Причому, середовище, за Тойнбі, є подвійним за своєю суттю — суспільно-природне. Тому воно є джерелом викликів як природних, так і людьських.

Як постулат, А.Дж.Тойнбі формулює закон компенсації природних і людських викликів. Його зміст можна сформулювати наступним чином: надмірно сильний Виклик з боку природного середовища компенсується слабкістю Виклику з боку людського. І навпаки. Цілком можливо, що життя нації поєднано з таким динамічним сполученням чинників природного і соціального характеру, яке є унікальним і дозволяє нації зберегти внутрішню сталість.

Лев Гумільов в своїх теоретичних міркуваннях представляє другий напрямок обгрунтування ролі природних факторів в становленні етносу. В його теорії етногенезу етнос не стільки результат історичного процесу розвитку людських спільнот, скільки результат контактів, зв «язків цих спільнот з природою, довкіллям. Л. Гумільов вважав, що, по-перше, «поведінка «є головною, визначальною прикметою етносу і, по-друге, вона — поведінка етносу — детермінується ландшафтом — місцем на планеті, де склався і самовизначився етнос. Рушійна сила етногенезу, за Л. Гумільовим, не стільки суспільне виробництво, скільки специфічний вид енергії. Її джерело — променеві флуктуації космічного походження. Коли вони потрапляють в певні географічні зони, де мешкають люди, то породжують ефект, так званого, «пасіонарного вибуху » .

Отже, на думку Л. Гумільова, етноси, як і популяції тварин, живуть за рахунок енергетичного обміну з природою. І при цьому підтримують чи порушують баланс енергетичної рівноваги. Пасіонарний вибух — це надлишок енергії, яку отримують люди. Вона змушує їх активно діяти в напрямку експансії, тобто — розширення зон свого життєвого простору. Стадії етногенезу — це фази поступового згасання енергії, що виникла від початкового імпульсу.

Л.Гумільов вважає, що цього імпульсу вистачає в середньому на 1200 — 1500 років. І, відповідно, таким є період існування етносу. Протягом всього цього часу поєднаність з ландшафтом певного типу є суттєвою характеристикою ентосу, бо відчутна зміна ландшафту визначає кінець буття даного етносу.

Таким чином, на засадах природничонаукової етнології, етнос визначається як категорія природи, а не історії чи культури. За визначенням Л. Гумільова, етнос — колектив людей, що виник природним чином на грунті оригінального стереотипу поведінки. Цей колектив існує як енергетична система, котра протиставляє себе усім іншим таким же колективам, виходячи із відчуття комплементарності. Термін «відчуття комплементарності «вказує на характер зв «язків між членами етнічної спільноти. В його основі - генетичний потяг між людьми, що мають спільний стереотип поведінки.

Л.Гумільов обгрунтовує існування як симбіотичних зв «язків етносів, що проявтяються як приязнь, доброзичливість в контактах етносів, так і негативну комплементарність, яка проявляє себе в існуванні «етнічних химер » .

Зрозуміло, зв «язок етносів з певним довкіллям, їх визначеність особливостями ландшафтів є очевидним. І це обов «язково треба враховувати, аналізуючи віхідні фази етногенезу. Але, як підкреслюють в роботі «Національне буття серед екологічних реалій М. Кисельов і Ф. Канак, стосовно сучасних етносів «ландшафтна прикмета є здебільшого умовна і ненадійна. Втім, існує принаймні один аспект детермінованості етносу ландшафтом, який і сьогодні заслуговує на увагу дослідників. Йдеться про множину первинних, традиційних, пов «язаних з географічними умовами способів діяльності етносів у природі, які в сучасному існуванні нації проявляються у трансформованому вигляді, але опосередковано зберігають спорідненість з певними ландшафтами. В екологічному смислі значимим є те, що така спорідненість визначає певні етнокультурні способи природоставлення і природокористування. Врахування цих моментів, на думку М. Кисельова і Ф. Канака, дозволяє визначити риси екологічно безпечної концепції природокористування. По-перше, аналіз етнокультур відкриває шлях до експлікації та системної реконструкції традиційних форм природокористування. А також до їх кваліфікованої експертної оцінки з екологічної, економічної та гуманістичної точок зору. Сьогодні є очевидним, що спосіб природокористування, домінуючий в техногенній цивілізації, зруйнував інші, традиційні способи. Зайняти домінуюче положення «західний «спосіб природокористування зміг завдяки його ефективності та гуманістичній орієнтації, що реалізувалася в турботі про збільшення обсягів масового споживання та зростання якості життя сучасних поколінь західного суспільства. Екологічна ж складова до середини ХХ ст. взагалі не прораховувалась.

По-друге, аналіз етнокультур дає можливість проаналізувати сучасними методами перспективу використання тих із відсунутих на другий план способів природокористування чи їхніх елементів, які є екологічно значимими і можуть дати людству шанс на виживання. Зрозуміло водночас, що такі форми природокористування мають утворювати задовільне підгрунтя для виходу людства зі стану, в який воно приречено впадати існуючи в умовах техногенної цивілізації - стану безперервного балансування між вимиранням від нестатків та самознищенням внаслідок вичерпання ресурсів та екологічної катастрофи.

Витіснення або деформація способів господарювання, що вплетені в буття живої природи і ритмічно налаштовані на фази природних змін — збирання плодів, полювання, пасовищне скотарство, землеробство було для людства визначальним кроком у самоствердженні. Кроком на шляху виходу, вивільнення людини із системи залежностей від природних сил і руху її до реальності свободних дій і ілюзії влади над природою.

Упродовж сторіч людина накопичувала і удосконалювала науково-інтелектуальні та техніко-технологічні можливості для реалізації своїх цілей в природі. Але вже від середини Х1Х ст. на рівні наукової свідомості стає очевидним, що існуючі форми природокористування, що базувалися на завойовницькому ставленні до природи спричинили надмірний техногенний тиск на довкілля, що приведе через дуже нетривалий час до екологічної катастрофи.

Але якщо люди в процесі освоєння природи зруйнували якийсь ландшафт чи пошкодили певний біоценоз, то вони могли б виправити становище — створити штучний ландшафт. Теоретично можна припустити і можливість «вписування «створеного, штучного ландшафту в природну систему, щоб допомогло відтворитися зруйнованим ландшафтам та біоценозам.

В.І.Вернадський оптимістично ставився до питання про позитивні людські можливості в природокористуванні. Однак, він застерігав, що не будь-яке перетворення природи може давати тривалий позитивний наслідок. Звісно, можна перетворити первісний ліс на культурний, ліс — на сад, дюну у лісовій зоні - на ліс. Але гарантовано і надовго перетворити, скажімо, степ на ліс людина не може. Не може, тому, що через деякий час почнеться зворотній процес, і всі зусилля будуть націлені на те, щоб протистояти «наступу «природних процесів.

8.2.ЕКОЛОГІЧНІ ПРОБЛЕМИ В КОНТЕКСТІ УКРАЇНСЬКОЇ КУЛЬТУРИ.

Розглянутий напрямок проблем — осмислення ролі довкілля в формуванні історико-національних форм існування людини — має такий цікавий ракурс — проблему становлення національної культури під впливом специфіки довкілля. Кожна національна культура складається з багатьох компонентів, що синтезуються у складну органічну цілісність. Вона і характеризує певну історичну спільність людей з усіма специфічними виявами. Серед багатоманітності аспектів виявлення специфіки певної національної культури присутній і екологічний аспект. У контексті екологічного аналізу стають зрозумілішими складні специфіковані риси і ознаки національної культури — як предметні, так і духовні. Причому осмислені як в історичному минулому, так і в сьогоденні та в прогнозуваному майбутньому.

Осмислення екологічного буття нації є зараз дуже актуальним для України. Це важливо як для розвитку самосвідомості нації, так і для розв «язання екологічних проблем. Серед досліджень, проведених в цьому напрямку треба назвати роботу професора М. Кисельова і професора Ф. Канака «Національне буття серед екологічних реалій » .

Якщо говорити про ідейно-історичні витоки названої проблематики, то слід згадати творчість російського культуролога М. Данілевського. Зокрема, його роботу «Росія та Європа ». М. Данілевський розглядає культурно-історичні типи та народи, з яких ці типи складаються як глибоко укорінені на певному географічному просторі. Він доходить висновку, що загальні суттєві риси культури по-різному реалізуються в конкретно-географічних і конкретно-історичних умовах. Отже, національна культура залежить від природного оточення, ландшафту, в якому існує нація.

Серед українських дослідників слід особливо назвати М.Грушевського. В його грунтовній праці «Історія України — Руси «значне місце належить історичному аналізу залежності розвитку української культури від природного середовища. Йдеться про вплив природного середовища на культурні орієнтації, про осмислення історії українського народу крізь призму відношення «культура — природне середовище » .

Одним з перших в Україні питання впливу природного середовища на культуру дослідив П.О.Тутківський. Він доводив, що через рел «єф, грунти, гідросферу і клімат здійснюється вплив на флору, а через неї - і на фауну; і через усі елементи ландшафту — на побут, культуру, сільсько-господарську, економічну та духовну діяльність людини.

Є.Маланюк підкреслює, що слово «гарний «у значенні «красивий «вживали і позначаючи внутрішні якості, доброти. Такої ж думкі дотримувався і Г. Сковорода, наголошуючи: «У нас користь є красою, краса ж з користю неподільна. «Таке ставлення до землі, зачарування природою, тісний внутрішньодуховний зв «язок украінця з довкіллям не відповідає західноцивілізаційним світоглядним орієнтаціям на перетворення природи, завоювання її. Екофільність українського етносу як риса його культури скоріш орієнтує на дотримання законів природи, інтуїтивне проникнення в її суть.

Специфічними світоглядними орієнтаціями ментальності українців є спрямованість на внутрішній емоційно-почуттєвий світ людини, де панує не логіка раціо, а палкий поклик серця. Цю особливість визначають як «кордоцентризм » .

Якщо ж говорити взагалі про вихідні тези аналізу взаємовпливу природного середовища і етносу, що здійснюється українськими дослідниками, треба особливо виокремити 3 тези:

Наша культура не лише національна, а її глибший та ширший зміст визначений саме географічним положенням.

Культура розглядається як форма адаптації нації до того природного і культурного простору, в межах якого вона виникає і розвивається.

Культура України, її специфіка пов «язана зі специфічним географічним положденням України — «між Сходом і Заходом «.

В умовах яскравого виявлення обмеженості техногенної цивілізації, що проявляється в глобальних кризах різних сфер життя людини, виявляється суперечність традиційних техногенних орієнтацій прогресу і гуманістичних складових людського розвитку. Ця ситуація активізує принциповий перегляд методологічних пропозицій та світоглядних засад наукового і практичного освоєння світу. Актуальними стають вимоги повернення до людини в багатоманітності її природних, життєвих і соціопрактичних рис.

8.3.ПОНЯТТЯ ЕКОЛОГІЧНОЇ КУЛЬТУРИ. ЕКОЛОГІЧНА КУЛЬТУРА УКРАЇНСЬКОГО ЕТНОСУ.

Дослідження взаємовпливу соціального і природного в житті людини дозволяє говорити про специфічні прояви культури в екологічному смислі. В сучасній філософії екології це відтворено в понятті «екологічна культура » .

Екологічна культура визначається як одна з форм культури, як здатність людини відчувати живе буття світу, пристосовувати його до себе, взаємоузгоджувати власні потреби і устрій природного довкілля (Див. В.Крисаченко. Екологічна культура.К.:1996).

Екологічна культура — це цілепокладающа діяльність людини (включаючи і наслідки такої діяльності), спрямована на організацію та трансформацію природного світу (об «єктів та процесів) відповідно до власних потреб та намірів. Вона звернена водночас і до природного довкілля, і до внутрішнього світу людини.

Екологічна культура — це функціональна основа існування людини. Вона уможливлює доцільне і ефективне природокористування.

Екологічна культура українського етносу формувалась в його історії. Так, дослідники звертають увагу на те, що вже в первісних общинах з «явилося не лише практично-утилітарне, а й естетичне ставлення до природи.

Наприклад, місця, де жити, вибиралися, зрозуміло, за принципом зручності (близкість води, добрий захист), але й красота місця (наприклад, положення Києва), можливо, впливала (бо були аналогічні за зручністю місця в районі Вишгорода, Трипілля).

Так, І.Нечуй-Левицький, досліджуючи міфологічну культуру українського народу в творі «Світогляд українського народу. Ескіз української міфології «(1876) наголошує на зв «язку української міфології зі ставленням до природи. Він зауважує, що небесні явища «вразили фантазію і мисль українського народу. Нібо, засіяне зірками, сонце, місяць, хмари, дощ, вітер, грім, блискавка — все те поперед усього звертало на себе увагу, зачіпало фантазію і розбуджувало мисль дужче і раніше, ніж земля і все, що на землі. Ще більш зачіпало людську думку зміна літа й зими, тепла й холоду, дня й ночі, вічна і незмінна боротьба на небі світлих і темних сил » .

І.Нечуй-Левицький підмічає цікаву закономірність.Однаковість сприйняття часу всіма членами етносу було предметом суворої регламентації. Саме цей фактор — однаковість часосприйняття — є домінантою психичного наслідування спільности. Однаковість часосприйняття була закріплена в обрядах, традиціях, ритуалах, усній творчості. І через них перетворювалась в програму відтворення такого ставлення до природи, де продукти життєдіяльності етносу (подібно до інщих ценозів) включаються до кругообігу речовин у біосфері.

В певному розуміні, це була своєрідна програма «екологічного виховання ». Причому, дуже дієвого, порявняно з сьогоденним.

І.Нечуй-Левицький підкреслює і «природоорієнтованість «давньоукраїнської релігії. Образи своєї релігії українці брали з природи. Так. зенмля сприймалася не просто як територія, А саме в ній існували корені етносу, традиції. В рідній землі зберігалися могили пращурів, землю ж берегли для нащадків.

Крім того, своєрідним чином зв «язок людини і природи відображався в українській міфології. Так, форми українських міфів дуже близькі до природних форм. І.Нечуй-Левицький підкреслює, що в українських міфах ми не бачимо схильності до негарних, неестетичних велетенських міфічних образів (головатих, рогатих, з антинатуральними інстинктами), які характерні для німецької і великоруської міфології. Український народ в міфах «держиться міри ». Відчувається тяжіння до правди і естетичності, про що свідчать яскраві колядки і щедрівки.

Такі особливості культури, ставлення до природи було зумовлено специфікою буття українців на землі - землеробством, яке характеризувалося такими рисами як постійність праці, спокійність її, розмірінність, незалежність. Такі буттєві обосливості проявилися в становленні в українському характері в прагненні покладатися насамперед на власні сили. А також в становленні раціонального підходу до побуту, формуванні власної відповідальності.

Вважається, що саме близкість до землі, «землеробське буття «є засадами найцікавішої риси соціальної генези української культури — схильності до утворення специфічних спільнот. Так, феномени «гурту «- групи людей, що об «єднуються для реалізації певної цілі та «громади «- товариства рівноправних вільних працівників є явищами української культури.

Землеробство є своєрідним символом української культури. Весь уклад життєдіяльності українця — праця. Звичаї, відпочинок, ментальні орієнтації - були детерміновані природними циклами та сільськогосподарським календарем. Саме звідци фахівці виводять типові риси національного характеру: тонке відчуття гармонії довкілля, працелюбство, терплячість, м «який гумор, ліричність, відчуття господаря та певний індивідуалізм, розвинене почуття справедливості, що спонукає до постійних пошуків правди. Землеробство — складний феномен, в якому органічно перетинаються практичні і духовні орієнтації. Воно давало змогу здобувати не лише хліб насущний, а і хліб духовний.

Визнано, що українська культура за своїми витоками є переважно сільською. Але це цілком відповідає першому історичному смислу поняття «культура «- оброблювання грунту, землі, певні традиції, що виростають на цих засадах. Саме традиційність людського, що і виражає сутність культури, протистоїть наступу техногенної цивілізації, що руйнує культуру. В межах філософських концепцій, що розглядають цивілізацію ак антогоніст культури (О. Шпенглер, М. Бердяєв, М. Хайдеггер), розвиток техногенної цивілізації розглядається як формування умов, в яких культура руйнується і гине. Щось подібне сталося із українською сілянською культурою. Культура поребує існування коренів. Для українського етносу і нації - це землеробство і відповідне ставлення до землі, відповідні світогляд і мораль. Цивілізація «вирубає «коріння. О. Шпенглер визначає стан цивілізації як наявність сталого, що змінює становлення, як смерть, що настає за життям.

Ставлення українського селянина до землі було схоже на обожнення. Землю називали «святою », «матір «ю. Навіть окремі сузір «я українці називали за аналогією з предметами землеробства. Так, Велику Ведмедицю називали Возом, Малу Ведмедицю — Пасікою. Уся міфологічна космологія стародавніх українців є перенесенням із землі на небо форм землеробського сімейного побуту. У зверненнях своїх до сил небесних українці насамперед присили: «Роди, Боже, як торік » .

Характерним для української культури є також і те, що в українському землеробському етносі органічно поєднувалися етичні та естетичні компоненти. Моральність, практичність та краса в світосприйманні українця були єдиним цілим.

Отже, органічний зв «язок традиційних форм життєдіяльності етносу з його ставленням до природи, з особливостями ландшафту є предметним полем для вивчення синтетичних за характером етноекологічних проблем. Вони стали предметом нової галузі, що формується останніми роками — етноекології. Традиційні форми життєдіяльнсті, властиві певному етносу, проявляються не лише в специфічному ставленні до природи, в певних формах природокористування. В цих проявах можна знайти і вихідні засади національної духовної культури.

На підсумок потрібно наголосити на таких суттєвих моментах розглянутих проблем.

В історії культури українського етносу присутній як загальноцивілізаційний вплив, що спричиняєьться дією світоглядних засад Європейської культури у відношенні людини до природи, так і діють специфічні - внутрішньокультурні - засади ставлення українського етносу до природи.

Так, спільність дії світоглядних засад можна побачити у первісні часи, коли жоден етнос не може не ставитися до природи утилітарним чином. Подібне ставлення і є стороною розвитку землеробства.

Втім, вже за часів Київської Русі відношення до природи українського етносу є не лише утилітарним, а й духовно-естетичним. Багатство культури відбивало розмаїття природи. Тобто, слід наголосити на значній ролі природного довкілля і на специфічному ставленні до нього, яке зафіксовано в українській культурі.

Специфіка землеробського способу буття українського етносу спричинила спрацювання таких своєрідних культурних засад у ставленні людини до природи, як образи матері-землі і сина-хлібороба; осягнення внутрішньодуховної залежності людини від природи; більш споглядальне, ніж активне ставлення до світу, що породжує орієнтацію на збереження природи як на дійсно людське ставлення до неї.

Хоча засади християнського світогляду суттєвим чином вплинули на українську культуру, вона є результатом специфічного з «єднання інноваційного з традиційним, християнського з язичницьким, що відбилося в трактуваннях взаємин людини з природою. Так, з одного боку, опозиція «людина — природа «трактується так, що перша (людина) — активне начало, а друга (природа) — пасивне. Втім, присутні і погляди, за якими одухотворюється і обожнюється сама природа.

Якщо західна філософська традиція, що втілена в історії Європейського суспільства, вилучає природу і ставлення до неї зі сфери дії моральних категорій, то в культурі українського етносу навпаки — морально-етичні регулятиви відносяться до всього світу, отже — і до природи. На підставі таких міркувань в літературі, що присвячена етноекологічним проблемам, висловлюється думка про позитивні можливості в розв «язанні екологічної кризи «незахідного «способу природоставлення — адаптованого до сучасних умов і трансформованого відповідно до них. Способу, який би грунтувався на екофільних етнічних традиціях як східної, так і західної культури.

Західна цивілізація з її етичними настановами на напружену пряцю як шлях створення якнайкращих умов для життя людини, формувала стимули для бурхливого розвитку науки, техніки і новітніх технологій. В цих умовах домінуючими стали світоглядні орієнтації, на підставі яких стверджувалася віра в можливість людської раціональності розв «язати всі проблеми людського буття, в тому числі - керувати природою. Така ситуація спостерігалася до середини ХХ ст., коли усвідомлення глобальної екологічної кризи породило сумніви в правильності методології, що базувалася на класичному типі раціональності. Пошук методологічної стратегії пізнання і діяльності, яка є адекватною специфіці коеволюційного розвитку біосфери і людини призвів до вивчення, поряд з іншими, і етноекологічної проблематики. Екофільні традиції етнокультур являють собою багате евристичне поле для виявлення світоглядних і методологічних засад природонеруйнівних форм людської життєдіяльності.

Література.

Грушевський М. Історія України — Руси. К.:1991. Т.1.

Этническая екология.М.:1991.

Гумилев Л. Н. Этногенез и биосфера Земли. М.:1993.

Гумилев Л. Этносфера: история людей и история природы. М.:1993.

Тойнби А.Дж. Постижение истории. М.:1991.

Природа і етнос. К.1994.

Гиренок Ф. И. Ускользающее бытие. М.:1994.

Крисаченко В.С. Екологічна культура. К.: Заповіт, 1996.

Життя етносу: соціокультурні нариси. К.: 1997.

Кисельов М. Екологічна свідомість українців: традиція та сьогодення. //Вісник НАН України.- 1998. — № 7−8.

Канак Ф. Г. Сковорода про єдність з природою як прикмету людського буття //Григорій Сковорода: образ мислителя. К.: 1997.

Кисельов М.М., Канак Ф. М. Національне буття серед екологічних реалій. К.: 2000.

Питання для перевірки вивченого.

1.Чи впливає на розвиток етносу динамічне сполучення чинників природного і соціального характеру?

2. Якими є суттєві тези теорії етногенезу Л. Гумільова? Що таке «пасіонарний вибух»?

3. Чи детерміновані суттєві особливості етносу його зв «язком з певними ландшафтами?

4. Чи визначає зв «язок етносу з певним ландшафтом прородоорієнтовані способи його діяльності?

5.Чи впливає довкілля на формування особливостей національної культури?

6.Які суттєві риси взаємовпливу довкілля і етносу фіксують вітчизняні дослідники щодо української культури (погляди М. Грушевського, П. Тутківського, Є.Маланюка та ін.).

7. Що таке екологічна культура?

8. Якими особливостями характеризується екологічна культура.

українського етносу?

9. Які риси духовної культури українців визначаються особливостями їх природоставлення?

10.Чим відрізняється західно-цивілізаційне ставлення людини до природи?

11.Чому таке ставлення до природи стричинило глобальну екологічну кризу?

12.Чи є плідними пошуки нового — адекватного коеволюції біосфери і людини — способа діяльності людини і її ставлення до природи в екофільних традиціях минулого?

Теми рефератів.

Традиції природокористування в українській культурі.

Природна детермінація розвитку етносу.

Зв «язок етнічного буття і специфіки ландшафтів в концепції Л. Гумільова.

Проблеми ставлення до природи в історії української культури.

Екофільні орієнтації в бутті українського етносу.

Гармонія людини і природи в образах української міфології.

Традиційні ентоекологічні форми природоставлення як шлях до покращення сучасної екологічної ситуації.

Екологічна культура як підгрунтя для відтворення неруйнівних форм природоставлення.

Екологічна культура українського народу.

Предмет та методологічні засади етноекології.

Післямова.

КОЕВОЛЮЦІЙНА ПАРАДИГМА ЯК ОБГРУНТУВАННЯ МОЖЛИВОСТІ МАЙБУТТЯ ЛЮДИНИ І БІОСФЕРИ.

Наукові, етичні та філософські проблеми сучасної екології, що були розглянуті в попередніх темах, переконливо свідчать, що подальший розвиток суспільства і біосфери як самостійних систем є неможливим. І дійсно, він вже давно не є таким. Неможливе також прогнозування майбутнього розвитку суспільства в різних сферах — соціальній, економічній, політичній, культурній — без врахування сучасної екологічної ситуації і глибокого наукового і філософсько-методологічного осмислення її перспектив.

Саме тому адекватним сучасному стану речей є розуміння взаємозва «язку розвитку суспільства і природи як коеволюційного феномену. Відповідно світоглядні і методологічні засади концепції коеволюції можна визнати тими орієнтирами пізнання і діяльності людини в природі, що спроможні гарантувати екологічну безпеку. Отже — гарантувати майбуття людини і біосфери.

Якщо розглянути певні варіанти методологічних пропозицій оцінки перспектив розвитку суспільства і природи в їх взаємодії, то треба сказати, по-перше, про Римський клуб і концепцію «нульового приросту «(Дж.Форрестер, Д. Медоуз). Пропонувалася методологія досягнення глобальної рівноваги шляхом регулювання росту народонаселення, витрат природних ресурсів, ненарощування виробництва. Позитивні риси і труднощі цієї методології ми розглянули в темі 7.

По-друге, це пропозиції розробки нового типу промислового виробництва — нешкідливого для природи. Таке виробництво уявлялося як працююче на природних або аналогічних природним технологіям — енергія сонця, вітру, припливів тощо. Тобто, в розв «язанні екологічних криз надії покладалися на екологічно чисті технології. В руслі цих методологічних настанов знаходилася і концепція «безвідходного виробництва «(М.Камшилов), коли передбачається, що виробничо-технологічний процес буде побудований за принципом кругообігу речовин в природі. Загалом названі методологічні пропозиції можна поєднати тезою: природне — ідеал екологічного.

Концепція коеволюції суспільства і природи є обгрунтуванням декількох пластів теоретико-методологічних схем розуміння взаємозв «язку розвитку людини і біосфери.

У науково-методологічний оббіг ідеї коеволюційної концепції були введені в зв «язку зі знайомством з концепцією західних дослідників Е. Уілсона і С.Ламздена. Вони запропонували теорію генно-культурної коеволюції, яка мала на меті пов «язати в єдине ціле генно-еволюційний розвиток живого і культурну еволюцію людини. Для цього автори концепції намагалися аналітично виявити в еволюції живого ту вихідну біологічну структуру, яка б мала певні елементарні ознаки соціальності. Такою в теорії Е. Уілсона і С. Ламздена вважається культурген.

Так було закладено певний напрямок в західній і вітчизняній методології осмислення взаємозв «язку розвитку суспільства і природи, де з різних науково-теоретичних позицій — природничих наук, таких як біологія, науки про Землю і водночас на засадах еволюціонізму дослідники пропонували відповіді про перспективні моделі майбутнього існування людини і природи.

В вітчизняній традиції оригінальними були дослідження Л. Гумільова, який коеволюційним чином розглядав етнічне становлення людини і ландшафтні структури. Дослідник обгрунтував багато ідей в цьому плані, показавши, зокрема, що руйнація рідних ландшафтів або міграція етносів до інших земель з часом призводить до руйнації етносів.

В останні десятиліття ХХ ст. евристичні можливості концепції коеволюції підкреслювались в багатьох дослідженнях стосовно пошуку шляхів розв «язання глобальних проблем людства, і головне — глобальної екологічної кризи. Серед них треба виділити роботи відомого російського вченого і методолога науки М. Моісеєва, вітчизняних філософів і методологів екології М. Голубця, Т. Гардашук, М. Кисельова, В. Крисаченка, Л. Сидоренко, які розглядають коеволюційну парадигму в її методологічних і світоглядних можливостях.

В сучасній філософії екології терміном «коеволюція «дослідники позначають такий спільний розвиток людства і біосфери, який не виводить параметри біосфери зі стану гомеостазису. Інакше кажучи, коеволюція людини і біосфери забеспечує збереження людського роду як біологічного виду і умови для подальшого розвитку людства в системі культури і цивілізації.

Відповідно, основною вимогою, якій має відповідати розвиток людства, є забезпечення коевюції людини і біосфери. Враховуючи це М. Моісеєв пропонує розглядати позитивний корегуючий ввплив людини на екологічну ситуацію не як «управління «нею, а як «направляння ». Тобто, досягнення оптимального екологічного стану здійслюється на підставі врахування в діяльності людини в природі різних аспектв її знання біосфери — наукового, соціального, ціннісного тощо.

Ю.Одум в «Основах екології «(1975) в руслі осмислення буття людини в екосистемі біосфери наголошує на потребі вивчення багатьох важливих проблем, серед яких виділяє демографічний аспект — дослідження оптимальної кількості населення, планування сім «ї тощо, ресурсно-енергетичний аспект — врахування можливостей природи і людини, природоохоронний — охорона води, грунтів, повітря від забруднення. Загалом, дослідник обгрунтовує принцип єдності людини і довкілля.

В методологічному руслі коевлюційної парадигми природнім є виникнення таких синтетичних галузей знання, як, наприклад, екологічна антропологія — наука про межі буття людини, засторога у переході її з буття у небуття (В.Крисаченко, 1998).

Коеволюційна парадигма в сучасному осмисленні взаємозв «язку розвитку суспільства і біосфери обгрунтовує як суттєве для світогляду сучасної людини розуміння того, що її майбуття істотно залежить від того, на яких засадах людина, як домінантний вид, буде діяти в природі, в біосфері. Людина має усвідомити, що для її виживання і культурно-цивілізаційного розвитку необхідно існування біосфери як природної глобальної екосистеми у всій різноманітності її біотичних структур і абіотичних компонентів.

Отже, коеволюційна парадигма без перебільшення може вважатися теоретико-методологічним обгрунтуванням можливості існування людини ХХ1 століття в екологічно безпечному світі.

Словник основних понять.

Абіотичний — має витоки в неживій природі.

Аксіологія — філософське вчення про цінності.

Антропогенез — процес становлення людини, її свідомості, навичок трудової діяльності, ціннісно-духовних орієнтацій поведінки і діяльності.

Антропогенні екологічні кризи — неурівноважені стани екосистем, які спричинені діяльністю людини. Відповідно до здійснюваного ефекту, можуть загрожувати існуванню людини і суспільства (планетарні екологічні кризи).

Аутекологія — екологія особин, наука про взаємини окремого організму (особини) з довкіллям.

Біогеоценоз — складна природна система, яка поєднує на основі обміну речовин і енергії сукупність живих організмів (біоценоз) з простором довкілля.

Біосфера — загальнопланетна оболонка, склад, будова і особливості якої визначаються сучасною і минулою життєдіяльністю всієї сукупності живих організмів. Це складна за генезою і функціонуванням глобальна екосистема.

Біосферологія — вчення про біосферу — вчення про глобальну екосистему Землі, область системної взаємодії живої та неживої природи.

Біотичний — походить з живої приоди.

Біоценоз — сукупність живих організмів (рослин, тварин, мікроорганізмів), що перебуває у певних стосункаї між собою і довкіллям.

Глибока екологія — система поглядів, що заперечує виключну цінність людини порівняно з іншими біологічними видами і біосферою в цілому. Екологічною самоцінністю вважається планета Земля, а не людина як така.

Глобальна екологічна криза — стан біосфери, спричинений техногенною діяльністю людини, що загрожує порушенням саморганізації цієї складної екосистеми і руйнацією життєвоважливих для існування її і суспільства структурних і функціональних зв «язків.

Глобальна екологія — наука, що вивчає екосистему планети Земля, включаючи прородоохоронні питання, світоглядні і етичні проблеми, пов «язані з впливом на біосферу людської діяльності.

Глобальні проблеми — сукупність життєвоважливих проблем людства, які спричинені техногенною діяльністю людини і від розв «язання яких залежить подальше її існування, можливість збереження природного довкілля, соціоекономічний і культурний розвиток. Однією з глобальних є екологічна проблема.

Демекологія — екологія популяцій чи видів, наука про взаємини популяцій чи видів з довкіллям з урахуванням внутрішньопопуляційних та внутрішньовидових процесів.

Екологізм — система світоглядних і ідеологічних орієнтацій, яка виходить з визнання самоцінності природи і необхідності радикальних змін у ставленні людини до неї, що передбачає перетворення головних сфер суспільного життя — соціоекономічної, ідеологічної, культурної на екологічних засадах.

Екологічна безпека — стан природного довкілля, що не загрожує цілісності біосфери і соціокультурному прогресу. Стан екосистем, де відсутня загроза екологічної кризи.

Екологічна експертиза — система комплексної оцінки проектів техніко-економічного розвитку і використання природних ресурсів на предмет їх відповідності принципам екологічниї безпеки.

Екологічна етика — галузь, яка вивчає формування етичних засад ставлення людини до довкілля, її поведінку і дії, націлені на нього. Обргунтовує екологічний імператив як моральну засаду людського ставлення до світу.

Екологічна криза — порушення життєвоважливих параметрів функціонування екологічної системи, яке може привести до катастрофічного стану — руйнації системи.

Екологічна культура — одна з форм культури, яка проявляється в здатності людини відчувати себе частиною природи, живого, пристосовуватися до них і пристосовувати природу до свого існування. Тобто, взаємоузгоджувати власні потреби і устрій природного довкілля.

Екологічна реальність — знання про об «єкт екології як науки. Певна система уявлень про ті дійсні екосистеми, умови та чинники довкілля, в яких існує людина.

Екологічна система — складна система, що окреслена в просторі і часі і охоплює сукупність біологічних огранізмів і умови їх існування в довкіллі як єдину структурну і функціональну цілісність.

Екологічна ситуація — поняття, яке відтворює інтегральні характеристи планетарного екологічного стану. Має здебільшого негативне психологічне навантаження і є науковим індикатором дектруктивного впливу людини на довкілля.

Екологічний імператив — світоглядно-етичний принцип, що регулює ставлення сучасного суспільства до природи, його поведінку, діяльність в природі і вимагає виключення будь-якої можливості руйнації природних екосистем.

Екологія — наука про взаємини біологічних систем з природним довкіллям, котре визначає просторові та часові параметри їх існування та розвитку.

Екологія культури — галузь, що вивчає предметно-речові та світоглядні цінності, архитектурне і ландшафтне середовище, мистецтво, аудіовізуальні технології тощо як елементи структури довкілля існування людини і його вплив на неї.

Екофільність — традиція етнокультури, зокрема української, що проявляється в приязному, доброзичливому ставленні людини до природи і визначає внутрішньодуховний зв «язок з нею.

Етноекологія — галузь, що вивчає органічний зв «язок традиційних форм життєдіяльності етносу з його ставленням до природи, з особливостями ландшафту.

Коеволюція — спільна еволюція природи і суспільства, що відбувається у їх взаємодії і не завдає шкоди одне іншому.

Інвайронменталізм — система світоглядних і ідеологічних орієнтацій, що грунтується на переконанні в достатності лише управлінських методів регулювання сучасної екологічної сикуації. Тому, фундаментальні зміни ціннісних орієнтацій суспільства і основних сфер його життєдіяльності не визнаються необхідними.

Межі росту — межі нарощування споживацького ставлення до природи. При їх порушення саморегуляція і самоорганізація біосфери стає неможливою, що загрожує існуванню людини як біологічного виду і відповідно — суспільству.

Ноосфера — в концепціях В. Вернадського і Т. де Шардена «сфера розуму ». У В. Вернадського ноосфера — нова якість біосфери, що є результатом розумного впливу людини на природу на основі злиття науки, суспільного розвитку і державної політики.

Популяція — сукупність особин одного виду, що населяє певну територію і здатна відтворювати себе протягом значного числа поколінь.

Постнекласична наука — сучасна наука. Пізнання здійснюється на основі нового типу раціональності, що стверджується в дослідженні складних систем, що саморозвиваються і є людиновимірними. Пізнання таких систем потребує нових стратегій пізнання (наприклад, синергетичної) та врахування ролі людини і моральних орієнтацій. Прикладом систем такого типу є екологічні системи.

Природні екологічні кризи — суттєві зміни в екологічних системах, що є наслідком впливу природних факторів абіотичного або біотичного характеру, і можуть привести до порушення самоорганізації екосистеми.

Римський клуб — європейська неполітична організація. Був заснований в 1968 р. з ціллю сприяти пізнанню труднощів в розвитку людства. Вперше в доповідях Римського клубу було звернено увагу світової спільноти на існування меж можливостей природи витримувати техногенний тиск, виникнення в зв «язку з ним глобальних проблем людського існування і потреби відповідної методолгії їх розв «язання.

Синекологія — наука про взаємини спільнот живих організмів (ценозів, екосистем тощо) з довкіллям та їх структурно-функціональну організацію.

Соціоекологія — сфера знання, в якій людство і природа в умовах техногенної цивілізації розглядаються як єдина система.

Стійкий розвиток — концепція подальшого розвитку людства, що була обгрунтована і запропонована на конференції в Ріо-деЖанейро в 1992 р. і передбачає стійке покращення якості життя людей без нанесення шкоди природному довкіллю.

Філософія екології - вивчає різноманітні виміри і аспекти екологічного познання і екологічної діяльності. Галузь, що аналізує емпіричний та теоретичний розвиток екології, світоглядні методологічні, соціокультурні та етичні проблеми сучасної екології і перспективи її подального розвитку. В межах філософії екології формується цілісний образ екології як науки.