Психологія насильницької та необережної злочинності

Реферат на тему:

Психологія насильницької та необережної злочинності.

Загальновідомо, що основою поведінки людини є, насамперед, її потреби, що визначають механізм формування і тип відповідних мотивів. Значна частка потреб має біологічну природу (наприклад, у харчуванні, продовженні роду, самозбереженні та ін.), але методи і засоби їх задоволення у людини соціалізовані, опосередковані соціальною орієнтацією. Більшість потреб — суто людські: у спілкуванні, самоствердженні, визнанні й повазі та ін., а їх задоволення можливе тільки в соціальному середовищі.

Важливо відзначити, що власне антисуспільних, злочинних потреб не існує. Це ті ж загальнолюдські потреби, але деформовані за своєю спрямованістю та інтенсивністю. Так, проведені дослідження свідчать, що у осіб, які вчинили тяжкі насильницькі злочини, потреби деформувались таким чином:

— потреба у спілкуванні — в потребу насильства над оточуючими;

— потреба у самоствердженні — у прагнення владувати, застосовувати силу, принижувати іншу людину;

— потреба у визнанні — в егоцентризм;

— потреба у повазі — в демонстрацію своєї переваги будь-яким чином.

Це свідчить про наявність у носіїв зазначених потреб таких особливостей особистості, як брутальність, примітивізм, невихованість, жорстокість тощо. Поза ситуацією вчинення злочину вони можуть сприйматися досить звичайно, буденно, хоча й не вважаються привабливими. Більше того, їх констатація зовсім не означає, що конкретний злочин було вчинено виключно для їх задоволення або ж що вони характерні для кожного злочинця. Але беззаперечно, що у середовищі, де така потреба сформувалась, культивувалося зневажливе чи вороже ставлення до інших людей, до суспільства в цілому.

Отже, вибір того чи іншого варіанту злочинної поведінки залежить переважно від специфіки взаємовідносин із оточуючими та самого соціального середовища. Не існує вродженої агресивності, навіть якщо злочинець учинив маломотивовану чи зовсім немотивовану, на перший погляд, агресивну дію. Це підтверджується численними експериментальними дослідженнями. Одне з них проведено американськими вченими у Стенфордській тюрмі і мало на меті визначити, як поводитимуться люди, раніше законослухняні, коли вони переберуть на себе роль злочинця чи працівника тюрми (наглядача, вихователя). Кандидати відбиралися із числа добровольців серед студентів юридичних навчальних закладів. Усі вони були фізично та психічно здорові, а їхня участь в експерименті — повністю анонімна і для справжніх в «язнів, і для тюремної адміністрації.

Дослідження свідчать також, що між характером мотиву і правомірністю вчинку прямого зв «язку і строгої відповідності не існує, хоч у більшості випадків позитивна мотивація породжує правомірну поведінку, а негативна — засуджувану, але не обов «язково злочинну. Між мотивом і вчинком є ще одна ланка — прийняття рішення під контролем свідомості. Вона може деформувати соціальне позитивну мотивацію або блокувати негативну, визначити відповідні цілі і засоби задоволення мотивів, прогнозувати перспективи розвитку подій і можливі результати (наслідки).

Кожен злочин безпосередньо пов «язаний із прийняттям суб «єктом певного рішення: діяти чи утримуватися від дій (бездіяльність) у ситуації, що склалася. Прийняття рішення являє собою усвідомлення проблемної ситуації, своїх власних потреб та інтересів, можливостей їх задоволення, постановку відповідної мети, вибір найбільш прийнятного (привабливого) варіанту поведінки.

Таким чином, вибір того чи іншого варіанту рішення є результатом складної взаємодії зовнішньої ситуації із особливостями особистості, в першу чергу — ціннісними орієнтаціями. Функціональний зміст останніх полягає в усвідомлених потребах, інтересах, поглядах. Як показують результати досліджень, визначення варіантів рішення базується на основних, зовнішньо не пов «язаних з правом, цінностях — ціннісні орієнтації законослухняних громадян відрізняються від орієнтацій злочинців переважанням духовності, загально-гуманістичних установок, моральних критеріїв поведінки. У подальшому пророблення варіантів рішення переводиться на рівень конкретної ціннісної орієнтації щодо норми права, оцінки можливої дії з позицій індивідуальної правосвідомості особистості. Необхідно підкреслити, що не кожний із елементів правосвідомості, відповідальний за прийняття того чи іншого рішення, — ні знання правових норм (злочинці досконало володіють цим знанням), ні ставлення до конкретних правових норм (багато працівників правоохоронниї органів ставляться до певних норм негативно, вважають їх неправильними, неадекватними) не відіграють вирішальної ролі. Найбільш відповідальним особистісним чинником у прийнятті рішення є такий елемент правосвідомості, як ставлення до виконання норми права: орієнтується суб «єкт на дотримання чи порушення цієї норми.

На процес прийняття рішення значною мірою впливає відображення в свідомості суб «єкта конкретної ситуації передбачуваної дії. Досить часто таке відображення — внаслідок особливостей особистості та перешкод об «єктивного характеру — виявляється неадекватним. Зокрема, основою злочинів, що вчинюються внаслідок нехтування правилами безпеки, стає або недостатнє розуміння фізичних властивостей ситуації, що загрожує настанням шкідливих наслідків, або ж зневажання пересторогою, пов’язане з неадекватним розумінням можливих соціальних та правових наслідків.

Почасти помилкова оцінка ситуації і формування прогнозу наступної дії визначаються легковажним, безвідповідальним ставленням злочинця до оцінки його діяння суспільством і державою. Проведені кримінологічні дослідження свідчать, що 38% убивць та 47% грабіжників прогнозували загрозу покарання як абстрактну, малозначну чи нездійсненну. На помилковість прийняття рішення може вплинути скороминучість ситуації у поєднанні з поквапливістю дій злочинця. Так, рішення про вчинення умисного вбивства в 59,5% випадків приймались безпосередньо перед злочином, а термін підготовки не перевищував кількох хвилин.

На помилковість прогнозу і прийняття відповідного рішення впливає такий індивідуально-психологічний чинник, як перенос (заміщення). Його дія полягає в тому, що недосягнута раніше мета заміщається новою, яка дає лише видиме чи часткове задоволення існуючої потреби. Характерним прикладом заміщення можна вважати хуліганство, за якого конфлікт у сім «ї чи найближчому оточенні переноситься в іншу ситуацію (побиття перехожого на вулиці, нецензурна лайка на адресу незнайомої людини тощо). Такі злочини значною мірою «випадкові»: суб «єкту важливо забезпечити собі певну «розрядку», задовольнити почуття враженого самолюбства. У 60% випадків хуліган раніше ніколи не бачив потерпілого, 56% з них характеризувалися як хворобливо самолюбиві люди, 69% — підвищено образливі. Майже всі звинувачувані були в момент вчинення злочину нетверезими, а їхня поведінка — нестриманою, цинічною, розбещеною, зухвалою тощо.

У мотиваційну структуру злочинної поведінки включається усвідомлення суспільної небезпеки вчиненого чи можливість такого усвідомлення. Саме цим злочинець відрізняється від незлочинця, тобто невинного заподіяння шкоди, що виключає відповідальність (казус, випадок). Усвідомлюючи зміст діяння (дії чи бездіяльності), суб «єкт, незважаючи на це, приймає рішення діяти саме так, а не інакше. Його здатність до вибірковості поведінки реалізується у злочині, і саме тут виявляється воля індивіда. Вона оформляється через цілеполягання і мотивацію в конкретну дію, що призводить до визначеного у кримінальному законі результату (протиправності вчиненого).

У найбільш загальному вигляді злочин можна розглядати як складний акт вольової поведінки людини, що являє собою суспільну небезпеку і трактується кримінальним законом як злочинний. Але такий підхід трохи спрощений, бо йдеться лише про злочин, що складається з однієї дії і одного наслідку. Злочин же може складатися з однієї дії і кількох наслідків, із двох дій з одним наслідком, з низки дій, об «єднаних єдиним наміром, бути тривалим у часі і т. ін. Якоюсь мірою це суперечить психологічному змісту вчинку як одиничного прояву свідомості і волі особи. Кримінальний закон має інакші відправні положення і не вкладається в звичайні уявлення про людську поведінку через складність конструкції окремих складів злочину, але психологічна сутність її така сама.

Злочинна поведінка є процес, що розгортається у просторі і часі та включає не лише самі дії, але й попередній вплив на особистість, психологічні явища та процеси, які визначають генезис протиправного вчинку.

Психологічна структура злочинної поведінки має такі ж компоненти, як законослухняна, але зміст їх інший. У цілому вона характеризується як антисуспільна, тобто заборонена законом через підвищену суспільну небезпеку. Можна виділити три основних етапи механізму злочинної поведінки:

1) мотиваційний, 2) цілепокладаючий, 3) операціо-нальний (виконавчий), кожен із яких виконує свої функції у взаємозв «язку з іншими. Власне поведінкою є лише заключний етап, коли злочин реалізується зовні і набуває юридичної значимості. Оскільки нас цікавлять психологічні детермінанти злочинної поведінки, необхідно розглядати і попередні етапи, тим більше, що їх розподіл досить умовний: усі компоненти поведінського акту рухливі, міняються місцями, окремі з них можуть немов би випадати, ясно не визначаючись.

На першому етапі злочину формуються його психологічні причини — спонукальні засади. Термін «мотивація», похідний від мотиву, вживається у декількох значеннях. У вузькому смислі — це: 1) процес виникнення мотиву в результаті взаємодії особи з оточуючим середовищем; 2) сукупність спонукань і мотивів, які визначають поведінку, їх система; 5) динаміка розвитку вольового акту, обумовленого певними мотивами (від прийняття рішення діяти до результату). У широкому смислі мотивація включає свідомість індивіда, його соціальні і природні якості (властивості), що визначають ставлення до інших людей, соціальних цінностей, самого себе і знаходять відображення у мотивах поведінки і діяльності. Особливе значення у психології надається так званій «боротьбі мотивів» («добра і зла», «за і проти») та вибірковості засобів їх задоволення.

Мотивація поведінки взагалі і злочинної зокрема, співвідносяться як одиничне, окреме і загальне: мотивація конкретного злочину одинична, вона має свою специфіку і неповторні, притаманні тільки їй риси. Суттєва властивість такої поведінки — суспільна небезпечність і протиправність. Злочин — не просто дія (бездіяльність), зумовлена певними мотивами, фактично — це результат дії, що являє собою суспільну небезпеку і протиправність, які суб «єкт міг чи повинен був передбачити.

Виникнення мотиву звичайно опосередковується потребами особистості та необхідністю їх задоволення. Мотив не є потреба, а лише обґрунтування рішення діяти по її задоволенню на рівні свідомості, після чого — прагнення до цілі у вибраному напрямі; інакше кажучи, мотив — усвідомлене прагнення діяти для задоволення потреб, інтересів та інших спонукаючих стимулів. За соціальною значимістю потреби можна розподілити на нормальні (схвалювані мораллю і правом) та деформовані (засуджувані) і викривлені (аморальні). Кожна з названих груп може спонукати злочинну поведінку, але це не означає, що тільки задоволенням потреб все можна пояснити; наявні окремі факти вчинення злочину заради його самого, незалежно від результату, заради самого процесу здійснення злочинних дій і т. ін., зумовлені своєрідною мотивацією, незалежною від потреб у їх звичайному смислі. Як джерела виникнення мотивів виступають емоції, почуття, переконання, світогляд та інші психічні феномени.

Особлива роль належить тут інтересам, які реалізуються через свідомість індивіда, перетворюючись у прагнення до вчинення конкретного злочину. Інтерес є ланкою між спрямованістю і мотивами; сформувати інтерес — означає зробити дійовим мотив поведінки чи сформувати його заново.

Прагнення можна поділити на чотири групи: 1) до результату дії — при співпаданні цілі і наслідків, що наступили, 2) до самих дій (коли ціль і результати не співпадають), 5) до злочинної поведінки безвідносно її результату, 4) до самоствердження через демонстрацію сили, хоробрості, переваги, незвичності та інших проявів злочинного змісту. Зазначені різновиди прагнень (власне мотивів дій) відрізняються своєрідністю, а їх конкретизація наближає нас до предметного розгляду мотивації злочинної поведінки.

Безпосередньою причиною виникнення мотиву звичайно виступає привід — об «єктивний чинник (випадок, обставина), що використовується при вчиненні злочину; це може бути образа, сварка, насильство тощо. Приводи можуть бути типовими чи нетиповими, суттєвими чи незначними. Мотив також може виникнути без зовнішніх приводів, більш того — спровокуватись потерпілим (наприклад, при хуліганстві). Більш загальним щодо приводу є поняття «стимул», тобто зовнішня необхідність, що є безпосередньою активізуючою ланкою вчинку (раптово виникла небезпечна ситуація, примус, насильство, прохання тощо) і посилює спонукання до дії чи безпосередньо формує її мотивацію.

Мотив слід відрізняти від наміру — мисленого образу дії, яку особа прагне чи вирішила здійснити: при одному й тому ж намірі вчинок реалізується через різні мотиви, а сам мотив не визначає змісту намірів та дій, спрямованих на його задоволення.

Викривлення потреб чи інших спонукань і усвідомлене прагнення діяти так або інакше здійснюється під контролем свідомості суб «єкта та є похідною від його соціальних властивостей, які складають ядро особистості, її «керуючої» системи — особистісної спрямованості (світорозуміння, переконань, поглядів), ціннісних орієнтацій, соціальних установок, провідних мотивів поведінки, притаманних даній особі. Саме вони визначають зміст будь-якої форми діяльності та поведінських проявів соціальної (антисоціальної) активності на всіх її етапах. Особлива роль належить їм при формуванні мотивації поведінки і окремих вольових актів (її компонентів). Соціальні властивості особистості, тобто змістовний бік свідомості, визначають вибірковість поведінки та наступну відповідальність за неї.

Характеризуючи мотиви злочинів, діюче кримінальне законодавство звичайно користується узагальненою термінологією, називаючи «низинні спонукання», «мотиви особистої зацікавленості», «хуліганські спонукання», що завжди потребує пояснення та уточнення. Юридична форма вираження мотивів — статична характеристика найбільш типових, узагальнених форм при багатозначності мотивації і полімотивованості фактично вчинюваних дій, оцінка яких дається законом. Дійсно ж мотив — динамічна категорія, взаємозв «язана з іншими психічним явищами та самою особистістю, змістовна сторона яких може змінитися будь-коли. За джерелами утворення, специфікою відносин мотиви можна поділяти на кілька груп: 1) особистого характеру (помста, ревнощі, особиста зацікавленість); 2) такі, що не мають прямого (безпосереднього) особистісного значення (хуліганство, прагнення протидіяти законним вимогам представників закону, порушення громадського порядку); 3) зумовлені протиправною поведінкою потерпілого чи ситуацією (ексцес оборони, невиправданого ризику), коли утруднена правильна оцінка подій та прийняття адекватного рішення. Особливу групу складають мотиви злочинів неповнолітніх, зумовлені «їх віковими особливостями, що нерідко призводить до розриву між мотивами, недостатньо повно усвідомленими спонуканнями та змістом фактично вчиненого при недостатній сформованості соціальних властивостей особистості та наявності псевдо-соціалізації.

На другому етапі розвитку злочинної поведінки — ціле-покладанні — різноманітні спонуки і почуття особистості оформляються у свідомості суб «єкта у вигляді ідеальних прагнень до певної мети. Кінцева мета дій часто складається із ряду проміжних, що досягаються послідовно для отримання бажаного результату. Мета і результат співпадають при наявності умислу: при прямому наслідки є бажаними, при непрямому — вони допускаються. Злочинна самовпевненість характеризується прагненням уникнути наслідків, що фактично не досягається. Мета дії і наслідки, що наступили, у певних випадках складної вини та при вчиненні злочинів із-за необережності не співпадають, але це не означає, що вони безцільні чи безмотивні. Мета — форма реалізації мотиву, яка втілюється у діях і результатах; взаємозв «язок мотивів і цілей дій — основа змісту заначеного етапу злочину, що завершується прийняттям рішення діяти.

Прийняття рішення — психологічний процес вибору найбільш бажаного варіанту злочинної поведінки; воно безпосередньо зв «язане з вибірковістю поведінки. У рішенні знаходять відображення всі об «єктивні і суб «єктивні чинники, що обумовили вчинення злочину (передували йому) і модель майбутнього злочину, його можливі наслідки не лише як результат, але й як можливість покарання за його вчинення. Тут, безсумнівно, присутня оцінка співрозмірності інтересів, що зумовлюють зміст мотивації і названих наслідків. До можливості покарання кожен із винних ставиться по-різному: один прагне його уникнути, інший — ігнорує, третій — не задумується.

Структура процесу прийняття рішення може бути представлена наступними етапами: 1) підготовчий — переробка інформації і осмислення варіантів наступних дій (бездіяльності), можливих наслідків; 2) основний — вибір одного, найбільш прийнятного варіанту дій; 3) контрольний — оцінка рішення із позицій необхідності і доцільності, його можлива корекція, зміна спрямованості наступних дій і прийняття нового рішення, у тому числі — сполученого з відстроченням задуманого та добровільною відмовою від здійснення злочинного умислу; 4) заключний (операціональний) — реалізація прийнятого рішення, безпосереднє вчинення злочину.

Психологічний зміст злочину може бути розгорнутим чи скороченим, тривати у часі та просторі або ж бути швидкоплинним. На поведінку у момент здійснення злочину вирішальним чином може впливати ситуація: оцінивши її, злочинець нерідко змінює план дій, час, місце та ін., відкладає злочин, відмовляється від його продовження чи планує інший. Найбільш простим варіантом злочину є дія, що призводить до одного чи кількох наслідків; більш складним — злочин, що складається із двох дій, що привели до одного чи кількох наслідків, чи низки дій, об «єднаних єдиним умислом, спрямованих до єдиної мети. Відомі також довготривалі злочини (наприклад, втеча з-під варти); злочинний результат може бути досягнутий одночасними чи різночасними діями декількох осіб у співучасті, у вигляді групової діяльності різноманітних злочинних угрупувань (від звичайних груп до організованих спільностей).

При ознайомленні з проблемою може скластись враження про різний психологічний зміст механізму злочинної поведінки залежно від форми вини — умислу чи необережності. Насправді ж тут більше подібності, ніж відмінностей, а останні фактично стосуються, насамперед, психологічного ставлення суб «єкта до суспільне небезпечних наслідків (коли йдеться про матеріальні злочини) та до самих дій (коли вони визначені у законі як формальні), а не самого механізму злочинного поведінського акту. Спроби трактувати деякі злочини як немотивовані, вчинювані без мети, позавольові тощо викликаються швидше нерозумінням чи змішуванням двох понять — суспільне небезпечної поведінки неосудних осіб та близьких до неї проявів пограничних станів людської психіки і суспільне небезпечних, злочинних дій осудних суб «єктів, носіїв свідомості і волі, здатних до вибіркової поведінки. У останньому випадку йдеться про правосуб «єктність — досягнення відповідного віку кримінальної відповідальності та розвиненість свідомості (рівень дорослості), у соціальному смислі достатніх для оцінки вчинених дій. Поза свідомості і волі немає злочину і відповідальності за нього. Рішення діяти приймається осудною особою і при наявності умислу, і при необережності, але якщо повернутись до попередніх психологічних компонентів, то виявляється, що у свідомості суб «єкта були присутніми мотивація і цілепокладання, які при вчиненні злочину з-за необережності не мали прямого відношення до фактично наступивших наслідків. Йдеться швидше про мотивацію ігнорування, зневажання загальноприйнятими чи спеціальними правилами убезпечення, їх неусвідомлене чи свідоме порушення, незалежно від того, до чого це призвело (наприклад, відволікання уваги водія певними спонуканнями чи обставинами спричинило трагічні наслідки, що не применшує його вини, оскільки він за правилами повинен бути уважним). Перелік тут може бути невичерпним, але очевидно, що при вчиненні злочину у формі злочинної необачності (халатності) мотив і мета стосуються самих дій, а не наслідків, як у злочинних деліктах. Злочинна самонадіяність, поряд з діями, означає не тільки певне усвідомлення суспільне небезпечних наслідків, але й прагнення їх уникнути, скориставшись своїми уміннями, навичками і т. ін.: наслідки наступають, оскільки розрахунки суб «єкта не підтвердилися.

Мотив сам по собі бездіяльний, доки не з «явилось прагнення його задовольнити, що потребує не тільки усвідомлення, але й проявів волі — прийняття рішення діяти у вибраному напрямі та його здійснення. Усвідомленість включає також розуміння суспільної небезпечності вибраних злочинних форм і засобів задоволення потреби або ж реальні можливості такого усвідомлення. У інших випадках має місце казус — невинне спричинення шкоди, незалежно від того, чим керувався суб «єкт і що він при цьому переживав.

Таким чином, якщо прослідкувати генезис злочинної поведінки від її витоків до настання наслідків, можна констатувати, що вона є низкою багатократної взаємодії між особистістю і середовищем, точніше — результатом такої взаємодії, незалежно від того, про який злочин йдеться і яка поведінка йому передувала. Але при цьому завжди очевидні відмінності передкримінальності умисних злочинів та злочинів з-за необережності і неоднозначність особистості самого злочинця.

Література.

1. Антонин Ю. М. Преступное поведение лиц с психическими аномалиями. — М., 1998.

2. Васильев В. Л. Юридическая психология. — С.-Пб., 1997.

5. Виденеев И. А. Психология девиантного поведения. — Харьков, 1997.

4. Еникеев М. И. Основы общей и юридической психологии. — М., 1996.

5. Кудрявцев В. Н. Генезис преступления. Опыт криминологического моделирования. — М., 1998.

6. Оржеховсъка В. М. Профілактика правопорушень серед неповнолітніх. — К., 1996.

7. Пирожков В. Криминальная психология: Кн. I, II. — М., 1998.

8. Ситковская О. Д. Психология уголовной ответственности. — М., 1998.