Поняття й осоновні види спеціалізованих кредитно

Поняття й осоновні види спеціалізованих кредитно.

.

.

Окрім банківських установ, важливе місце у кредитних системах переважної більшості країн належить спеціалізованим кредитно-фінансовим інститутам, котрі в останні десятиліття набувають усе більшого розвитку та починають складати серйозну конкуренцію для комерційних банків на ринку фінансових послуг.

Спеціалізовані кредитно-фінансові інститути являють собою установи кредитної системи небанківського типу, що акумулюють грошові доходи, капітали та заощадження населення, підприємств, держави, спеціалізуючись на виконанні кількох операцій чи обслуговуючи обмежене коло клієнтури.

Хоча спеціалізовані кредитно-фінансові інститути діють, як й банки, у різних секторах ринку позичкових капіталів, смердоті не виконують всіх основних банківських функцій, а найважливішою рисою, котра їм притаманна та відрізняє від банківських установ, є вузька спеціалізація. Законодавством багатьох країн світу проводитися чітке розмежуванні сфер діяльності банків й небанківських установ, що в значній мірі обумовлене історичними особливостями розвитку виробництва й кредитної системи.

Об «єктивні передумови становлення й розвитку кредитно-фінансових інститутів заговорили українською у «язані із необхідністю обслуговування тихий секторів ринку позичкових капіталів, де необхідні спеціальні знання і особливі технічні прийоми й котрі із тихий чи інших причин (наприлад, економічна невигідність чи законодавча заборона) не обслуговуються комерційними банками. Спеціалізовані кредитно-фінансові інститути у сучасному розумінні, як окрема ланка кредитної системи, почали формуватися у XIX ст., хоча деякі їхні операції виконувались кредитними установами й раніше. У першій половині XX ст. значного розвитку набули насамперед страхові компанії, а подальшому ¾ пенсійні фонди й кредитні спілки, котрі поступово почали займати значні сектори ринку позичкових капіталів. Цей процес був зумовлений поруч про «єктивних причин. По-перше, економічний ріст у ряді країн в післявоєнний період супроводжувався зростанням доходів й заощаджень різних верств населення, а потреби у їхні прибутковому використанні зумовлювали необхідність у відповідних фінансових послугах. По-друге, зростання життєвого рівня населення та оптимізація структури виробничих витрат підприємств викликали необхідність у створенні ефективної системи соціального страхування та пенсійного забезпечення. По-третє, зростання обсягу операцій на ринку цінних паперів зумовлювало потребу у функціонуванні спеціалізованих фінансових посередників, що полегшують рух капіталів в економіці та забезпечують довгострокове інвестування коштів.

Останній момент є особливо важливим у процесі розвитку спеціалізованих кредитно-фінансових інститутів та набуття ними Сучасної ролі в економічній системі. Їх здатність акумулювати значні суми коштів на тривалі рядки був однією із основних причин стимулювання урядами ряду країн у післявоєнний період активного розвитку тихий кредитних установ, котрі здійснювали інвестиції на відновлення господарства. По завершенні відновлення держава стимулювала інвестиційні процеси уже суто як такі, що заговорили українською у «язані із потребами економічного зростанню, у чому важлива роль належала спеціалізованим кредитно-фінансовим інститутам. У цілому ряді розвинутих країн такі інститути були створені самою Державою із метою фінансування інвестицій у провідні галузі економіки, стимулювання зростанню споживчого попиту, фінансування програм розвитку порівняно відсталих регіонів. При цьому доля держави виявлялась в заснуванні спеціалізованих кредитно-фінансових інститутів, але й і наданні гарантій уряду за їхні вол «язаннями, а окремих випадках й бюджетних субсидій на розвиток й розширення операцій.

Основні напрями діяльності сучасних спеціалізованих кредитно-фінансових інститутів заговорили українською у «язані із: акумуляцією заощаджень населення шляхом залучення коштів на вклади, випуску власних акцій, облігацій, продаж страхових полісів; кредитуванням певної сфери економіки, виду господарської діяльності, групи населення; наданням іпотечних кредитів; організацією пенсійного та соціального забезпечення населення; здійснення операцій у межах кредитної взаємодопомоги.

Залежно від обраної сфери діяльності розрізняють різні види спеціалізованих кредитно-фінансових інститутів, функції й назви які, а також обсяги й типи операцій, роль у кредитній системі та економіці значно відрізняються у різних країнах. Найбільш характерними й поширеними у промислово розвинутих країнах видами спеціалізованих кредитно-фінансових інститутів є: страхові компанії, пенсійні фонди, інвестиційні фонди, фінансові компанії, кредитні спілки, ломбарди.

СТРАХОВІ КОМПАНІЇ.

Страхові компанії ¾ це спеціалізовані інститути, що виконують функції страхування, тобто за рахунок підприємств, організацій, населення формують цільві фонди грошових коштів та здійснюють виплати із них при настанні певних подій (страхових випадків). Мобілізація коштів страховими компаніями здійснюється шляхом залучення страхових внесків (страхових премій) юридичних та фізичних осіб на основі укладених із ними договорів про відшкодування збитків чи виплату певної суми у разі настання страхового випадку. При цьому страхові компанії відшкодовують збитки, завдані тому чи іншому видові майна внаслідок стихійних лихий чи інших несприятливих явищ, а також виплачують громадянам чи їхнього сім «ям певні суми при настанні різних подій у їхньому житті (наприклад, досягнення певного віку чи втрата працездатності).

Страхові компанії здебільшого спеціалізуються на якомусь одному виді страхування, серед які прийнято розрізняти:

майнове (чи загальне) страхування, про «єктом якого виступають різноманітні ціності ¾ будинки, споруди, обладнання, машини та інше майно. Окрема роль у цьому виді належить транспортному страхуванню ¾ морському, автомобільному, авіаційному;

особове страхування, при якому про «єктом страхових відносин є події у житті фізичних осіб (вік, здоровий «я, працездатність людини), а саме страхування служити як матеріальною допомогою при несприятливих обставинах, то й формою організації заощаджень до певного віку, встановленого рядок чи на певні цілі;

страхування відповідальності, предметом якого є відповідальність перед третіми особами за можливими вол «язаннями по відшкодуванню збитків (наприклад, гарантії банкам й фінансовим компаніям у випадку неплатоспроможності позичальника);

перестрахування, що полягає у страхуванні уже застрахованих про «єктів із метою зниження ризику та перерозподілу відповідальності по оплаті страхових збитків.

Окрім зазначених форм страхування та відповідно видів страхових компаній, що їхні здійснююють, існують також змішані компанії, котрі поєднують різні види діяльності (найчасіше страхування майна та особове страхування).

За формою організації страхові компанії поділяються на акціонерні та взаємні. Капітал акціонерної страхової компанії формується шляхом випуску акцій, котрі розміщуються серед юридичних та фізичних осіб й дають декларація про отримання пропорційної частки прибутку компанії у вигляді дивідентів. У цьому відношенні організація страхової справ практично нічим не відрізняється від акціонерних форм організації бізнесу в інших галузях економіки. Акціонерні страхові компанії здійснюють практично усі види страхування.

На відміну від акціонерних, капітал взаємних страхових компаній формується за рахунок страхових платежів індивідуальних страхувальників. Це означає, що власниками компанії можуть бути лише тих особини, котрі в ній застрахувались, а страховий внесок є одночасно й вступним паєм до компанії. З придбанням страхового полісу страхувальник набуває права й не лише на страхове відшкодування, але й і на частину прибутку від діяльності страхової компанії у вигляді дивідентів на поліс. Взаємні страхові компанії займаються переважно особовим страхуванням.

Особливе місце серед організаційних форм діяльності страхових компаній належить структурі зразка британської страхової корпорації «Ллойд «з», котра хоч й має статус компанії, але й усі операції проводяться окремими синдикатами індивідуальних страховиків, тисячі які вона про «єднує. Члени синдикату вносять депозити, від розмірів які належати масштаби їхні діяльності, та добровільно формують групи для здійснення тихий чи інших страхових операцій. У цілому корпорація «Ллойд «з» очолюється комітетом, що здійснює контролю над діяльністю синдикатів та приймає нових членів. Пріоритетною сферою діяльності «Ллойд «з» є морське страхування, хоча компанія здійснює також операції із всіх інших видів страхування.

Особливістю діяльності страхових компаній у багатьох країнах є ті, що страхові домов між страхувальником та страховиком укладаються не безпосередньо, а й за участю страхових агентів чи брокерів. При цьому страхові агенти діють, як правило, у межах довгострокового договору із певною фірмою-страховиком, продаючи поліси від її імені. Брокери діють переважно від імені страхувальника, маючи заподіяння укласти договір із тією страховою компанією, умови якої найбільше влаштовують клієнта.

Залучені у формі страхових внесків кошти, а також власний капітал страхової компанії вкладають в акції й облігації приватних корпорацій, а й у державні боргові вол «язання. На сьогодні це головні з статтею активів страхових компаній. У зв «язку із тім, що рядки нагромадження коштів страховими компаніями (особливо заговорили українською у «язаними із особовим страхуванням) є дуже тривалими і рахуються на рокта, страхові компанії виступають основними постачальниками довгострокових капіталів на фінансових ринках.

Окрім цінних паперів, страхові компанії можуть використовувати свої ресурси для видачі довгострокових кредитів підприємствам різних галузей економіки (переважно у формі іпотеки), а також вкладень у нерухомість. У зв «язку із цим страхові компанії вступають у конкурентну боротьбу із інвестиційними банками, фондами та іншими інститутами крдитної системи, що оперують на ринку довгострокових капіталів.

ПЕНСІЙНІ ФОНДИ Пенсійні фонди ¾ це спеціалізовані фінансові установи, основним завданням які є збір й акумуляція грошових коштів, призначених для пенсійного забезпечення громадян при досягненні ними певного віку.

За формою власності пенсійні фонди можуть бути приватними чи державними.

Приватні пенсійні фонди створюються різними фірмами й корпораціями для виплати пенсій та допомог своїм робітникам й службовцям. Кошти цих фондів формуються за рахунок регулярних відрахувань з заробітної плати працівників, відрахувань із прибутку підприємств, а також за рахунок прибутку від операцій самих фондів.

Пенсійні фонди можуть можуть функціонувати як самостійні юридичні особини, однак частіше смердоті знаходяться под контролем корпорацій, що їхнього створили, чи перебувають у довірчому управлінні траствідділів комерційних банків чи срахових компаній. Якщо страховій компанії доручається не лише управління акумульованими коштами фондів, тобто їхні активними операціями, але й і врегулювання всіх вол «язань за пасивами, то такий пенсійний фонд вважаєтся застрахованим. У всіх інших випадках фонд є незастрахованим.

Як й діяльність страхових компаній, операції пенсійних фондів заговорили українською у «язані із нагромадженням значних торб коштів на тривалі рядки, що надає широкі можливості у здійсненні довгострокових інвестицій. Дані обставини визначають структуру активів пенсійних фондів, основна частина в які належить цінним паперам приватних підприємств, а також державним борговим вол «язанням. Досить часто значна питома ваги у вкладеннях пенсійного фонду належить акціям й облігаціям тієї корпорації, Яка його створила, що дозволяє впливати на її політику.

У зв «язку із тім, що майбутні виплати пенсійних фондів у значно більшій мірі піддаються чіткому розрахунку та плануванню, ніж виплати за пасивами страхових компаній, пенсійні фонди відзначаються значно вищим рівнем фінансової стійкості, що надає їм можливість підгримувати власну ліквідність на мінімальному рівні. У свою чергу це сприяє формуванню пенсійними фондами активної інвестиційної політики, спрямованої на досягнення більшої дохідності за вкладеннями, причому в цінні папери, але й і за рахунок довгострокових кредитних операцій.

Державні пенсійні фонди створюються за ініціативою центральних та місцевих органів влади, а їхні ресурси формуються за рахунок відрахувань із бюджетів різних рівнів, а також внесків працівників державних структур. як правило, розміщення активів державних пенсійних фондів здійснюється на основі более обережної інвестиційної політики, ніж приватних й передбачає вкладення коштів здебільшого в облігації державних позик.

ІНВЕСТИЦІЙНІ ФОНДИ.

Інвестиційні фонди ¾ являють собою особливий вид фінансово-кредитних установ, що забезпечують посередництво в інвестиційному процесі. Шляхом випуску власних цінних паперів інвестиційні фонди акумулюють грошові грошові кошти приватних інвесторів (переважно населення) та вкладають їхні в акції й облігації різних підприємств у своїй стране та за кордоном.

У зв «язку із тім, що значна частина інвесторів не має можливості й належних знань у тому, щоб регулярно слідкувати за станом ринку цінних паперів та приймати ефективні інвестиційні рішення щодо вкладення своїх заощаджень у різні види фондових інструментів, смердоті звертаються до спеціалізованих організацій ¾ інвестиційних фондів. Інвестор, який бажає, щоб інвестиційний фонд узявши на сбе управління його коштами, винен придбати цінні папери, що випускаються фондом (як правило, акції). Це гарантує вкладникам розміщення їхні заощаджень у професійно сформовані портфелі цінних паперів, тобто розподілені досвідченими фахівцями між різними напрямами інвестицій у багато інструментів фондового ринку. Завдяки цьому досягається суттєва мінімізація ризику інвесторів внаслідок широкої диверсифікації акумульованих фондом коштів, вложенных у цінні папери десятків різних емітентів. Інвестиційний фонд відповідно до ситуації на ринку здійснює постійну купівлю й продажів цінних паперів, перерозподіляючи капітали у найбільш перспективні підприємства й галузі. Вкладникам фонду, як правило, надається можливість вибору між кількома портфелями цінних паперів, кожен із які має свої інвестиційні особливості і переваги.

Перші інвестиційні фонди із «явилися у Бельгії в 1822 р. У 60-х рр. XIX ст. смердоті виникли в Англії із метою придбання цінних паперів колоніальних компаній, а пізніше набули поширення США. У 1899 р. США утворюється перший інвестиційно-консультаційний фонд. Однак найбільший розвиток інвестиційних фондів припадає на період после другої світової війни, що заговорили українською у «язано із розширенням інвестиційної активності широких верств населення. У цих умовах інвестиційні фонди уже починають складати конкуренцію на ринку капіталів крупним банкам та іншим фінансовим інститутам.

За формою організації інвестиційні фонди можуть бути відкритого чи закритого тпу.

Інвестиційні фонди відкритого типу випускають власні акції у необмежених кількостях відповідно до попиту, що ними перед «являється. При цьому допускається вільне Повернення акцій фонду їхнього власникам. Закриті інвестиційні фонди випускають акції лише у певній наперед визначеній кількості. І хоча смердоті можуть вільно обертатися на ринку цінних паперів, та їхнього власники не мають можливості перед «являти ці акції інвестиційному фонду для викупу.

У розвинутих країнах более поширеною є відкрита форма організації інвестиційних фондів, оскільки їхні акції володіють високим рівнем ліквідності, що привабляє потенційних інвесторів. Такі фонди ще називають взаємними. У США, наприклад, їм належить третє місце за обсягами акумульованих коштів после страхових компаній й пенсійних фондів.

Окреме місце серед відкритих інвестиційних фондів належить взаємним фондам копійчаного ринку, котрі вперше із «явилися США в 1971 р. Вони випускають акції, що можуть бути погашені інвестором, а акумульований капітал вкладають у короткострокові цінні папери (казначейські векселі, комерційні папери, депозитні сертифікати). Фонди відкривають власникам своїх акцій чекові рахунки, за якими можуть здійснюватися платежі. Розмір рахунку відповідає вартості акцій фонду. Перевагою такого рахунку є более високий дохід, ніж за звичайними поточними й ощадними рахунками в банках. Власник акцій взаємного фонду отримує не проценти за своїм поточним рахунком, а доходи від інвестицій у формі дивідентів за випущеними акціями.

Акумульовані шляхом випуску акцій кошти відкриті й закриті інвестиційні фонди вкладають у різні види цінних паперів ¾ переважно акції і облігації приватних корпорацій, а також деякі види державних цінних паперів. як правило, інвестиційний фонд самостійно обирає тієї тип цінних паперів, згідно якого він визначає напрям своєї спеціалізації, а принцип диверсифікації активів стосується насамперед різних емітентів. У багатьох країнах із метою захисту інтересів вкладників та усунення невиправданих ризиків накладаються певні законодавчі обмеження на формування активів інвестиційними фондами. У США, наприклад, заборонено вкладати понад 5% активів інвестиційних фондів у цінні папери однієї компанії. При цьому частка акцій, придбаних фондом, не винна перевищувати 10% всіх акцій із правом голосу, випущених компанією. То в ФРН інвестиційні фонди можуть вкладати не понад 5% своїх активів у цінні папери одного емітента. За певних умів ця частка може бути збільшена до 10%.

Таким чином, інвестиційні фонди пропонують своїм клієнтам диверсифіковані портфелі інвестицій, котрі важко сформувати одному дрібному інвестору. Маючи апарат досвідчених фахівців, інвестиційні фонди можуть здійснювати відносно ризиковані але й водночас й високодохідні інвестиції, структура які постійно перебуває под професійним контролем. Прибуток інвестиційних фондів утворюється як різниця між доходами за операціями із цінними паперами (дивіденди за акціями, проценти за облігаціями, зростання курсу) та вплатами, що здійснюються фондами за власними акціями. Ринкова вартість акцій інвестиційного фонду безпосередньо залежить від ринкової вартості його активів. Інакшими словами, якщо зростає ринкова вартість цінних паперів, якими володіє інвестиційний фонд, то зростає й ринкова вартість акцій самого фонду, й навпаки.