Правда про проголошення російськими більшовиками радянської влади в Харкові (грудень 1917 р.)

Правда про проголошення російськими більшовиками радянської влади в Харкові (грудень 1917 р.).

.

.

Якщо Лютнева революція була по суті наслідком падіння влади, то причиною другої революції, яку називають Жовтневою, стало захоплення влади, її здійснили більшовики на чолі з Леніним — група, яку лише шість місяців тому вважали маловірогідним кандидатом на владу в Росії.

На початку 1917 р. більшовицька партія Росії, що в основному складалася з російської та єврейської інтелігенції й робітників, налічувала менше 24 тис., у той час як інші соціалістичні партії об'єднували сотні тисяч членів. Але більшовикам були властиві риси, що в ті хаотичні часи мали куди більшу вартість. Вони являли собою дисципліновану, суворо централізовану партію відданих і досвідчених революціонерів, які в особі Леніна мали геніального вождя, неперевершеного майстра революційної тактики.

Впевненість Леніна, його цілеспрямованість, а також обіцянки дати масам «мир, хліб і землю» завойовували дедалі більше прихильників його партії. До осені 1917 р. більшовицькі лави зросли до 350 тис. Вирвавши більшість у Радах із рук інших соціалістичних партій і піднявши гасло «Вся влада Радам», 7 листопада (25 жовтня за юліанським стилем) більшовики скинули тонучий Тимчасовий уряд і заявили від імені Рад робітничих і селянських депутатів про свої претезії на владу.

Більшовики в основному зосереджувалися в промислових центрах Росії і на Україні мали мізерний вплив: у 1917 р. їх налічувалося тут якихось 4−5 тис., головним чином у Донбасі. Відтак, серед понад 2 млн. робітників України прибічники більшовиків.

— 1;

складали крихітний відсоток. Для порівняння: самі лише українські соціал-революціонери в цей час мали понад 300 тис. членів. До того ж оскільки більшовицька програма була в основному звернена до пролетаріату, серед якого українці Микола Скрипник були слабко представлені, вона мало їх приваблювала. Промислові робітники України були переважно росіянами та євреями й складали 75% членів партії. Відтак, за словами радянського історика Миколи Попова, «більшовики на Україні були партією росіян і русифікованого пролетаріату».

Як і більшість росіян на Україні, більшовики вороже поставилися до українського руху. Як марксисти, вони побоювалися, що цей рух підірве єдність робітничого класу; як представники панівної меншості, вони відчували загрозу нещодавно покірної більшості, що мобілізувалася; і мешканці міста, вони з презирством дивилися на рух, котрий спирався на селянство. Для одного з провідних більшовиків Християна Раковського проблематичним було визнати навіть сам факт існування українського народу. Про поширеність таких поглядів у партії свідчив один із небагатьох видатних українських більшовиків Микола Скрипник: «Для більшості членів нашої партії Україна не існувала як національна одиниця».

Один із найвпливовіших більшовицьких вождів на Україні Георгій Пяаков відверто заявив, що партія повинна остаточно відкинути гасло права націй на самовизначення. З іншого приводу він казав: «Ми не повинні підтримувати українців, оскільки їхній рух невигідний пролетаріатові.

— 2;

Росія не може існувати без українського цукру, промисловості, вугілля, крупи тощо". Проте Ленін був надто обережним політиком, щоб дозволити таким підходам формувати партійний курс.

Він зрозумів, хоч і з деяким запізненням, що націоналізм є могутньою силою, якою партія могла б скористатися. Тому він сформулював досить плутане твердження, що більшовикам належить визнати й навіть сприяти здійсненню права пригноблених народів на культурний розвиток і самоврядування, доти, — і тут йшло дуже важливе застереження, — доки це не перешкоджало Пролетарській революції. Так, наприклад, якщо український націоналізм вів до відокремлення українських робітників від російських, то це, за Леніним, являло собою буржуазний націоналізм, з яким належало неухильно боротися. Інакше кажучи, в теорії національні прагнення українців визнавалися, а на практиці — відкидалися. Велика перевага такого підходу полягала в тому, що він дозволяв робити вигляд, наче більшовики симпатизують прагненням українців і тому заслуговують на підтримку з їхнього боку, ще й при цьому не зраджуючи справу соціалістичної революції. Вплив ідей Леніна на його послідовників на Україні виявився у серпні 1917 р., коли до Центральної Ради приєдналося 10 більшовиків.

Після того як більшовики захопили владу в Росії, постало питання, хто ж правитиме на Україні. Не маючи достатньо сил, щоб розбити і Центральну Раду, й прибічників Тимчасового уряду в Києві, які згуртувалися навколо штабу армії, більшовики вирішують на деякий час утримувати добрі стосунки з українцями, намагаючись.

— 3;

водночас покінчити зі штабом армії. 10 листопада в Києві вибухнули бої майже 6-ти-сячних сил більшовиків із штабом армії, в розпорядженні якого було до 10 тис. чоловік.

У вирішальний момент Центральна Рада наказала 8 тис. своїх бійців прийти на допомогу більшовикам, змусивши штаб армії до евакуації з Києва. Але більшовики оторопіли від здивування, коли Центральна Рада оголосила, що бере на себе верховну владу в усіх дев’яти губерніях, де українці становлять більшість. Формально це підтверджував її Третій універсал від 22 листопада, що проголошував установлення автономної Української Республіки. Все ще не наважуючись остаточно розірвати зв’язки з Росією, Центральна Рада заявила про одну і своїх цілей — створення в колишній Російській імперії федерації вільних і рівноправних народів.

Сподіваючись, що Центральна Рада стане стабілізуючим чинником в анархії, що поширювалася, владу українського уряду визнали українські та неукраїнські партії, більшість Рад і навіть більшовики (хоч для останніх це був крок вимушений і тимчасовий).

Проте незабаром стало очевидним, що конфлікт між Центральною Радою та більшовиками був невідворотним. Якщо Центральна Рада критикувала Леніна за насильство при захопленні влади в Петрограді, то Ленін скаржився на те, що українці пропускають козацькі війська через свою територію, дозволяючи їм зосередитися на півдні, де формувався російський антибільшовицький рух. Тим часом на Україні більшовики зазнали кількох політичних невдач. У грудневих виборах до Всеросійських.

— 4;

Установчих Зборів, пізніше розігнаних більшовиками, українські партії отримали понад 70% голосів, тоді як більшовики — лише 10%.

Ще відчутнішою була їхня невдача на Всеукраїнському з'їзді Рад, який-вони самі скликали 17 грудня в Києві й який сподівалися поставити під свій цілковитий контроль. Але українські партії закликали на з'їзд своїх прибічників із села, переваживши близько сотні більшовицьких делегатів двома з лишком тисячами своїх. Розлючені члени невеликої більшовицької фракції покинули з'їзд, переїхали до Харкова, кваліфікували Центральну Раду як «ворога народу» й проголосили створення Радянської Української Республіки.

У своїй відозві з «їзд обвинувачував Центральну Раду в антинародній і дрібнобуржуазній політиці, шовінізмі і націоналізмі. Цим покладено початок більшовицькому українському урядові, який проголосив обрання Центрального Виконавчого комітету Рад, як найвищої влади в Україні.

Так постали в Україні два осередки: Генеральний Секретаріат з Центральною Радою у Києві та Центральний Виконавчий Комітет Рад у Харкові.

Більшовицький уряд розпочав негайну збройну боротьбу проти Української Центральної Ради. В цій боротьбі українське село залишилось нейтральним: селяни очікували хто переможе.

Більшовики спиралися на червону гвардію, що прийшла з Петрограду та Москви. Значну допомогу давали зкумунізовані латинські війська. Командувачем цих військ був В. Антонов-Овсієнко.

— 5;

Трагедія України була в тому, що ніде більшовизм не знаходив спротиву. Між ідеологіями Центральної Ради та більшовиками було мало різниці і тому Центральна Рада немогла вести з ними боротьби, немала зброї проти них у головних питаннях села, а саме — в справах ліквідації поміщицьких земель.

— 6;

План Причини жовтневої революції.

Скинення більшовиками Тимчасового уряду і заяви про свої претензії на владу.

Ставлення більщовиків до українського руху.

Наслідки боїв у Києві.

Назрівання конфлікту між Центральною Радою і більшовиками.

Війна Центральної Ради з більшовиками.

Використана література:

Орест Субтеленик — «Історія України»;

М.В. Коваль, С. В. Кульчицький, Ю. О. Курносов — «Історія України»;

Л.Ф. Гайдеков, В. Ю. Крушицький — «Історія україни»;

В.І. Панцюра — «Політична історія України».

— 7;

.

.

_.

.