Класифікація грошових реформ. 
Методи стабілізації національної валюти

КЛАСИФІКАЦІЯ ГРОШОВИХ РЕФОРМ. МЕТОДИ СТАБІЛІЗАЦІЇ НАЦІОНАЛЬНОЇ ВАЛЮТИ.

Кожна грошова реформа є індивідуальною за своїми характеристиками й специфічною за змістом. Реформи значно різняться за цілями, глибиною реформування грошових систем, методами стабілізації валют тощо.

Грошові реформи у вузькому розумінні: грошові реформи формального типу, грошові реформи із деномінацією копійчаного обігу, грошові реформи конфіскаційного типу. Вони предбачають лише введення в обіг нової грошової одиниці (ці види грошових реформ розглянуто нижче).

Грошові реформи у широкому розумінні предбачають, окрім впровадження в обіг нової грошової одиниці, ще і структурну перебудову діючої системи грошово-валютних й кредитних відносин. Такі реформи були характерними при здійсненні в окремих країнах переходу від біметалізму до монометалізму й далі до паперово-грошового обігу. Проведення структурної грошової реформи у широкому розумінні цого поняття передбачає також перехід від грошей адміністративно-командної економіки до грошей ринкової економіки.

Грошові реформи у широкому розумінні в зв’язку із масштабністю й різноплановістю стуктурних змін та інституційних перетворень є тривалими у вартов вимірі. Вони проводяться, як правило, кілька років.

За цією ж ознакою (залежно від мети проведення та глибини перебудови Державою наявної грошової системи) реформи можна класифікувати так:

1.Становлення нової грошової системи. Реформи такого змісту передбачають не лише впровадження в обіг нової грошової одиниці, а і функціональну структурну перебудову всієї системи грошово-валютних й кредитних відносин. Вони були типовими под годину переходу від біметалізму до монометалізму й далі до золотодевізного стандарту та обігу паперових грошей за умови створення нових держав, як це мало — в період розпаду колоніальних імперій чи виходу окремих республік зі складу колишнього СРСР.

2.Часткова зміну грошової системи, коли реформуються окремі її елементи: назва й величина грошової одиниці, види грошових знаків, порядок їхні емісії та характер забезпечення. Наприклад, грошова реформа в СРСР у 1922 — 1924 роках — це перехід від бюджетної до кредитної системи емісії, коли замінили в обігу казначейські білети «радзнаки» на банкноти «червінці». Такий підхід прийнятий за зміни влади.

3.Проведення спеціальних стабілізаційних заходів із метою гальмування інфляції чи подолання її наслідків.

Нерідко грошова реформа має усі три ознаки, як наприклад, грошова реформа у два -16 вересня 1996 року. Нова незалежна держава потребувала власної національної грошової системи, а глибока інфляція — проведення ефективних заходів загальної санації економіки й фінансів.

Важливе значення для успіху реформи має правильний вибір методу стабілізації національної валюти. У процесі грошових реформ можуть застосовуватись такі методи стабілізації валют: дефляція, деномінація, нуліфікація, девальвація, ревальвація.

Нерідко грошовій реформі передує дефляція — процес призупинення чи стримування темпів зростання грошової маси в обігу. За своїм змістом й наслідками дефляція є складовою частиною антиінфляційної програми.

Дефляційна політика проводитися Державою за допомогою фінансових та грошово-кредитних заходів; серед фінансових чільне місце займають підвищення податків, скорочення бюджетних витрат, «заморожування» цін та заробітної плати, пожвавлення продаж державних цінних паперів. Монетарні заходь включають скорочення грошової емісії й кредитних вкладень, шляхом кредитної рестрикції (підвищення процентної ставки, обмеження кредитування банками), підвищення центральним банком дисконтного відсотка та норм обов’язкових резервів комерційних банків.

За своїм змістом й наслідками дефляція — протилежність інфляції. Інфляція — це процес зростання рівня цін. Дефляція, навпаки, є процесом зниження оівня цін. Дефляція може спричинити негативні наслідки — скорочення ділової активності (виробництва), зниження темпів економічного зростання, збільшення безробіття та інше. У результаті вся економіка може опинитися в стані глибокої депресії.

Деномінація — обмін всіх старих грошових знаків на нові в певній пропорції із одночасним перерахуванням у цій пропорції цін, тарифів, заробітної плати, пенсій, стипендій, балансової вартості фондів, платіжних забов’язань тощо. Унаслідок деномінації відбувається укрупнення масштабу цін (стандарту вартості), що Веде до швидкого зменшення грошової маси в обігу; спрощуються й здешевлюються усі розрахунки, зменшуються витрати на забезпечення копійчаного обігу тощо.

У колишньому СРСР деномінації проводилися тричі: дві в 1922;1923 рр. й один на 1961 р. У Україні деномінацію було б проведено 1996 р. у співвідношенні 100.000 крб. за 1 гривню.

Необхідність деномінації пояснюється тім, що внаслідок інфляції занадто збільшується масштаб номіналів грошових знаків. А тому вводяться нові грошові знаки із новим антиінфляційним принципом емісії. Доцільність деномінації, тобто «викреслювання зайвих нулів», очевидна, оскільки відпадає потреба в оперуванні надто великими числами як у готівкових, то й безготівкових розрахунках, що потребує меншої кількості розрядів для проведення операцій й дає можливість економніше вводити інформацію. Крім того, обмінні курси національної валюти щодо більшості світових валют матимуть такі сам порядки величин.

Певне значення має й психологічний чинник. Адже національна валюта, обмінний курс якої щодо основних світових валют виражається числами, далекими від одиниці, інтуїтивно сприймається як слабка, хоча на самом деле це негаразд. З цієї заподій країни, національні валюти які «накопичили» багато нулів, звичайно проводять деномінацію. Пригадаємо хоча б заміну старих франків на нові у Франції у післявоєнні рокта. У 1958 -1960 рр. у Франції було б проведено деномінацію франка у співвідношенні 100:1. З 1960 р. старий франк було б взагалі вилучено із обігу. Відповідно до цого було б перераховано ціни, заробітну плату та змінено співвідношення франка до долара (із 493,7 франка до 4,937 франка за долар).

Проте такі дії не є обов’язковими, й деякі країни зі стабільними валютами деномінацій не проводять (наприклад, Японія, Італія).

Нуліфікація — оголошення Державою знецінених грошових знаків недійсними.

У безнадійних випадках держава вдається до нуліфікації, тобто до анулювання наявних грошових знаків, щоб розпочати все із «чистого аркуша». Проводиться вона за умови надзвичайно великого падіння купівельної спроможності грошей, коли стає недоцільним будь-який обмін на нові гроші. Таким заходом користуються за радикальної зміни влади чи для створення власної національної грошової системи.

Нуліфікація в такій екстемальній формі трапляється рідко. В частности, в кінці XVIII ст. у Франції були оголошені недійсними і вилучені із обігу без викупу повністю знецінені асигнації колишнього королівського уряду. Частіше знецінені гроші вилучаються із обігу обміном на нові знаки в надзвичайно низькій суто символічній пропорції. Наприклад, у СРСР (1922 — 1923 рр.) 1 крб. новими знаками обмінювався на 1 млн. крб. старими; у Німеччині у 1924 р. 1 нова рейхсмарка — на 1 трлн. старих марок; у Греції - 50 млрд. старих драхм на 1 нову. У всіх цих випадках фактично відбувалася нуліфікація знецінених грошей, хоч за формою ця операція мала вигляд деномінації.

Девальвація — знецінення національної грошової одиниці порівняно із іноземною валютою чи міжнародними валютно-розрахунковими одиницями. Проявляється вон у підвищенні валютних курсів іноземних валют щодо національної валюти.

За золотого стандарту, коли Державою законодавчо фіксувався золотий вміст валют й існував прямий чи опосередкований їхні обмін на золото, девальвація виявлялася у зменшенні їхнього золотого вмісту та зростанні ціни на золото. Після відміни золотих паритетів девальвація зводилась лише до зниження офіційного валютного курсу. Девальвація стимулює експорт, робить його дешевшим. Проте імпорт дорожчає, що призводить до зниження внутрішнього попиту. Для населення девальвація має одночасно негативні наслідки: значне подорожчання імпортних товарів та зростання реального рівня цін на усі товари.

Причиною девальвації є інфляція та хронічний дефіцит платіжного балансу. Наприклад, у зв’язку із інфляційним знеціненням радянського карбованця останній був кілька разів девальвований протягом 1990 -1991 рр., унаслідок чого ринковий курс його до американського долара на кінець 1991 року досяг майже 100 крб. за долар. Аналогічна ситуація відбувалася із українським купоно-карбованцем протягом 1992 -1995 рр.

За сучасних ринкових умів девальвація може проводитись цілеспрямовано як метод валютної політики держави із метою впливу на розвиток зовнішньоекономічних відносин: підвищення конкурентоспроможності продукції, урегулювання платіжного балансу тощо. Більше того, за режиму плаваючих курсів валют девальвація може відбуватись стихійно й вигляді тривалого зниження ринкового курсу валют.

Ревальвація — підвищення курсу вартості національної валюти щодо іноземних чи міжнародних валют. Головна причина ревальвації - тривале активне сальдо платіжного балансу держави, що означає наявність дефіцитів у її партнерів. Ревальвацію може спричинити якась велика валютна спекуляція, коли на національну валюту обмінюється така сума іноземної валюти, що перевищує інтервентні можливості центрального банку. Поштовхом до ревальвації може бути також значне фінансування у рамках допомоги із боці міжнародних валютно-кредитних організацій, оскільки збільшується пропорція іноземної валюти на міжбанківській валютній біржі.

Вплив ревальвації на економіку протилежний впливові девальвації. Ревальвація вигідна для імпортерів й кредиторів. Після ревальвації дорожчає експорт, оскільки іноземні імпортери змушені давати понад власної валюти за ревальвовану, проте це погіршує конкурентоспроможність експортера. Одночасно стає дешевшим імпорт, бо для оплати імпортних товарів національної валюти потрібно менше. Кредитори, що надали позики нерезидентам у національній валюті, после її ревальвації отримують значний зиск, й ринкова ціна її в іноземній валюті зростатиме в міру ревальвації. Для населення, із одного боці, ревальвація приваблива тім, що вона спонукає зниження цін на імпортні товари й гальмує інфляцію, проте із іншого — вон призводить до зменшення експорту, що створює реальну загрозу безробіття. Тому оцінювати ревальвацію необхідно, виходячи із макроекономічної ситуації.

За золотого стандарту ревальвації піддавались відносно сталі валюти збільшенням офіційного золотого вмісту грошової одиниці. Відповідно підвищувався їхній курс щодо знецінених валют. Так, 1973 р. німецьку марку було б двічі ревальвовано — у березні її золотий вміст й офіційний курс було б підвищено на 3%, а червні - ще на 5,5%. Проте обмін марки на золото не відновлювався. У такий спосіб проводили ревальвацію швейцарського франка, японської єни. Необхідність ревальвації відносно сталих валют визначалась тім, що їхнього офіційний валютний курс й золотий вміст виявився заниженим порівняно із паритетом купівельної спроможності. Така ситуація був не вигідною для експортерів й боржників та, навпаки, забезпечувала навиправдані доходи імпортерам й кредиторам. Щоб усунути такі «перекоси» у зовнішньоекономічних відносинах, держава підвищувала офіційний валютний курс.

Тепер, коли золотий вміст валют скасовано, ревальвація проявляється в підвищення курсу національної валюти щодо іноземних чи міжнародних валют. Зараз курси валют вирівнюються за паритетом купівельної спроможності, а тому зникла потреба у ревальвації й девальвації як елементах грошової реформи. За умів плаваючих (ринкових) валютних курсів ревальвація проявляється у тривалому (поступовому) підвищенні курсу національної валюти щодо інших валют чи міжнародних розрахункових одиниць.