Наближене обчислення означених інтегралів, які не беруться через елементарні функції

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ ТА НАУКИ УКРАЇНИ ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ФАКУЛЬТЕТ СИСТЕМ І ЗАСОБІВ МАСОВОЇ КОМУНІКАЦІЇ.

РЕФЕРАТ З курсу «Історія російської журналістики».

ПУБЛІЦИСТИКА Є. ЗАМЯТІНА Студента гр. ЗЖ-98−1.

Довженка Отара Дніпропетровськ, 2001.

ПУБЛІЦИСТИКА Є.І.ЗАМЯТІНА.

«Наша вітчизняна література відрізнялася від європейської. У нас — наполегливе „вчительство“, проповідницьке, що йде від Аввакума, начало, певна зневага до „форми“; там — витонченість, вивершеність, вишуканість, завершеність. Замятін — один з небагатьох в російській літературі „європейських“ письменників, письменників-інтелектуалів…».

Ці слова О. Н. Михайлова, відомого дослідника творчості Є.І.Замятіна, могли б послужити своєрідним епіграфом до всієї творчої спадщини письменника та публіциста. Замятін — один з найбільших російських письменників ХХ століття, один із фундаторів нової російської літератури радянського періоду — став відомий широкому колу сучасних читачів лише в 1988 році, коли в журналі «Знамя» був опублікований його славнозвісний роман-антиутопія «Мы». Минуло більше 10 років, майже всі твори Замятіна вже опубліковані, але багато фактів з його творчої біографії лишаються невідомими й досі.

Євген Іванович Замятін народився у 1884 році в повітовому тамбовському містечку Лебедянь. Його матір була всебічно освіченою жінкою, батько — священником. У 1893−1896 роках Замятін вчився в місцевій гімназії, потім у Воронезькій гімназії, яку майбутній письменник закінчив у 1902 році з золотою медаллю і вступив до Політехнічного інституту. Вже в гімназії стало очевидним гуманітарне спрямування його розуму. Паралельно з навчанням Замятін захоплюється революційним рухом, і в 1905 році його, вже члена РСДРП, затримують за більшовицьку агітацію; врятуватися після п «яти місяців за гратами вдалося дивом.

В 1908 році Євген Замятін закінчив Політехнічний, отримавши спеціальній морського інженера, але залишився на кафедрі корабельної архітектури і з 1911 року почав викладати цей предмет. Літературний дебют Замятіна відбувся восени 1908 року, коли в журналі «Образование» було опубліковано новелу «Один». Через незадовільний стан здоров «я в 1913 року Замятін мусить переїхати до Миколаєва, де починає активну літературну діяльність. Повість «На куличках», що в сатиричному ключі описувала царський режим, написана в Миколаєві, була заарештована разом з номером журнала «Заветы», в якому була надрукована, а письменника заслали на північ. У березні 1916 року Замятін виїжджає до Англії, де працює на будівництві суден для Росії. Тут починається новий, з іншими акцентами та вирішеннями період творчості письменника. Після звістки про революцію Замятін поспішив додому. Післяжовтневі події внесли у трагікомічний, але в цілому життєрадісний колорит його творів депресивний відтінок. У творчості Замятіна проявляється заклик до порятування людської особистості від розпаду та нівелювання. Подією в літературі став роман «Мы», написаний в 20 році.

У 20-ті роки Замятін багато працює, разом із оповіданнями створює ряд драматургічних творів. Після скандалу з публікацією роману «Мы», коли Замятіна врятувало від репресій лише заступництво Горького, він мусить покинути СРСР. З лютого 1932 року Замятін живе в Парижі, не міняючи радянського громадянства. Він активно працював у якості пропагандиста російської літератури, кіно та театру за кордоном. Відірваний від батьківщини, письменник уважно стежив за життям в СРСР. Свої твори старався передавати на батьківщину, в емігрантській пресі принципово не друкувався. Ставлення до нього на батьківщині стало кращим, у травні 1934 року його заочно прийняли до Спілки письменників СРСР. Помер він у 1937 році, похований в Парижі.

Літературна творчість Замятіна досить неоднорідна. Після того, як його перші оповідання, про які він, втім, був не дуже високої думки («Один», «Уездное» тощо), не були помічені критикою, він створив вже згадувану вище сатиричну повість «На куличках», в результаті чого про нього заговорила критика, ставлячи його в один ряд з Горьким, Прішвіним, Буніним, Купріним. Повість викликала гнів цензури, що побачила в ній лише образу російського офіцерства. Під час заслання на північ Замятін під враженням від нових місць створює повість «Север», оповідання «Африка» та «Ела». Твори ці свідчили про зміцнення у творчості Замятіна лірико-романтичного начала, ідеї опору людського в людині.

З 1918 по 1922 рік Замятін створив цілу серію оповідань, казок, повістей: «Землемер» (1918), «Ловец человеков» (1918), «Дракон» (1918), «Сподручница грешных» (1918), «Иваны» (1919), «Огненное А» (1919), «Мамай» (1920) тощо. До цього ж періоду відноситься створення книги «Герберт Уеллс» (1922), в якій Замятін розглядав наукову фантастику як найкращий метод відображення дійсності. Роман «Мы» також містить елементи наукової фантастики.

В 1927 році в видавництві «Круг» вийшла збірка творів письменника «Нечестивые рассказы», куди були включені його найновіші твори. У 1929 році - у видавництві «Федерация» чотирьохтомне зібрання творів, перерване перед 4 томом. Після цькування в СРСР Замятін, виїхавши до Франції, працював над романом «Бич божий». Крім того, постає цілий ряд статей, нарисів, спогадів про діячів російської культури: Станіславського, Мейєрхольда, Олексія Толстого, Лавреньова тощо.

Замятін — передусім блискучий прозаїк, автор оповідань та повістей, що став першим письменником-антиутопістом, фактичний творець цього жанру в літературі. Але також справедливим можна вважати твердження, що він був одним з найкращих російських публіцистів першої половини ХХ століття. Внесок Замятіна в розвиток публіцистики ще буде оцінений та досліджений, але безперечно, що вплив, який справила його творчість на всю подальшу російську, а особливо радянську літературу, є надзвичайно великим. Але, на жаль, якщо його проза в останні роки стала відома багатьом російським читачам, то його публіцистика й досі перебуває майже в повному забутті, тим часом як колись багато хто, в тому числі, приміром, М. Горький, М. Волошин, вважали його чудовим публіцистом, хоча деякі сучасники й не були повною мірою згодні з його суспільно-політичними поглядами.

Перу Замятіна належать такі літературно-критичні нариси: «Андрей Белый», «М.Горький», «Москва-Петербург», «Новая русская проза», «О литературе, революции, энтропии и прочем», «О моих женах, о ледоколах и о России», «О равномерном распределении», «О сегодняшнем и современном», «О «Генри», «Скифы ли?», «Советские дети» тощо. Також серед опублікованих листів Замятіна явною публіцистичною спрямованістю відзначаються лист до Сталіна, лист до Л.Н.Замятіної 3(16) квітня 1916 року, а також лист до Голови Раднаркому А.І.Рикова тощо.

Замятінська публіцистика має свої яскраво виражені особливості. Багато в чому його манера писати та ставлення до сучасності відрізняють статті Замятіна від творів інших авторів. Виходячі з суворого визначення «публіцистики» як «суспільно-політичної літератури», що є способом «організації та передачі соціальної інформації», багато текстів Замятіна важко можна віднести до цього боку літературної творчості, та все ж таки переважна частина дослідників без жодних застережень вживають цей термін. В одній зі статей, що була присвячена саме цій темі, стверджується, зокрема, що публіцистика Замятіна прямо продовжує давні традиції російської публіцистичної думки, що має свої, відмінні від загальноєвропейських, особливості. Далі автор статті пише, що замятінська публіцистика «за суто російською традицією та обставинами післяреволюційного часу — літературно-критично в переважній більшості своїй» і навіть знаходить термін, щоб визначити її - «літературна публіцистика». І дійсно, хоча число публіцистичних (в сучасному, вузькому розумінні цього слова) у Замятіна невелике, проте решта його творчості наскрізь просякнуте мотиваи, що характерні саме для публіцистики більшою мірою, аніж просто для літературної критики. Термін «літературна критика» також завузький для визначення творчості Замятіна і тому, якщо підійти до питання про термінологію суворо, доведеться визначити його роботи як літературно-критичні статті в публіцистичному вспекті. І все ж таки термін «публіцистика» певною мірою може бути застосований, адже в одному з визначень його є слова про те, що ця область літератури має своє головне призначення — «піднімати значущі для суспільства та актуальні проблеми сучасного життя». Уже в самій етимології цього слова прихований його основний зміст, бо саме проблеми суспільства, становище особистості в суспільстві були у творчості Замятіна завжди найголовнішими. Вони хвилювали його не тільки як громадянина, а й як письменника та публіциста, тобто людину, що може і повинна написати про це.

Публіцистика Замятіна є найменш вивченою областю його літературної творчості. Досі про Замятіна-публіциста написано катастрофічно мало і найбільше число «білих плям» в дослідженні його спадщини перепадає саме на публіцистику. Разом із романом «Мы», статті Замятіна вже на початку 20-х років оголошуються «пасквільними» та «контрреволюційними», чужими ідеалам революції, а в 1936 році, вже після його від «їзду в еміграцію, в Малій Радянській енциклопедії про нього пишуть як про «буржуазного письменника», що «малює картину, що абсолютно спотворює радянську дійсність». Це було останнє видання, в якому згадувалося ім «я Замятіна та його твори. Після цього протягом довгих десятиліть його творчість фактично замовчувалося в Радянському Союзі, і практично жодних спроб вивчення його творчої спадщини не здійснювалося. Поодинокі згадки його імені зустрічаються в дослідницьких роботах з історії літератури та журналістики 20−30-х років, та й ті лише в тиз випадках, коли це вкрай необхідно. Його публіцистика трактувалася дослідниками лише з негативного боку, найчастіше згадувалася стаття «Я боюсь», в якій, за словами К.А.Федіна», Замятін «Прочитав заупокійну молитву російській літературі».

В п «ятдесяті-сімдесяті роки вивченням творчої спадщини Замятіна займаються переважно дослідники російської еміграції та іноземні спеціалісти. Їхні роботи стали початком визнання його як одного з великих російських класиків ХХ століття (поряд з М. Булгаковим та І.Бабелем). В 1955 році в Нью Йорку, у видавництві імені Чехова вийшла книга його статей та спогадів «Лица». Вона стала першою збіркою, в якій було опубліковано більшість публіцистичних творів Замятіна, написаних у 20−30 роки. У вступній статті до цього видання, написаній анонімним автором та названій «От издательства», була вперше здійснена спроба проаналізувати та узагальнити його публіцистику, і в кінці автор робить висновок, що «Лица» Замятіна роблять зрозумілим те, що зараз він більше відомий емігрантам, аніж радянським читачам. Друге видання «Лиц» було здійснене в 1967 році. В ньому вже набагато більш детально та глибоко розглядається його публіцистика в контексті літературного процесу 20−30 років. У цьому виданні дві статті присвячені Замятіну: вступна «Лица и хари», написана М. Коряковим, та стаття-післямова «Евгений Замятин и советский период русской литературы», написана В.Бондаренком. Автор останньої статті уважно проаналізував статті Замятіна, звернув увагу на особливості його творчого методу.

Найповнішою роботою про творчість Замятіна є до сих пір єдина наукова біографія, яку опублікував у 1968 році в Лос Анджелесі відомий американський дослідник Алекс Майкл Шейн. Велика праця Шейна включає детальний опис життя та творчості Замятіна. Багато уваги автор приділяє його публіцистиці, використовуючи для порівняння приклади з радянської періодики тих років. Одною з позитивних рис цієї монографії є наявність бібліографії публіцистики Замятіна — найповніша з усіх до сих пір написаних. В ній зібрані як усі твори самого Замятіна, так і все, що було написано про нього в Радянському Союзі та за кордоном до 1968 року.

Найзначнішою, напевно, подією у дослідженні творчості Замятіна за кордоном став вихід зібрання творів письменника, четвертий том якого, надрукований у 1988 році, містить практично всі відомі роботи Замятіна в області публіцистики та літературної критики. Але, на жаль, головним недоліком цього видання стала практично повна відсутність будь-яких коментарів та зносок, що затруднює роботу дослідників.

У 60-ті роки в СРСР поступово починають з «являтися поодинокі публікації про творчу спадщину Замятіна, перевидаються деякі написані ним у 20-ті роки критичні статті. Але самі твори не перевидаються. Як і раніше, вважалося, що вся післяреволюційна творчість Замятіна просякнута «ворожим ставленням до революції, глибоким песимізмом». Його стаття «Я боюсь» оголошується «зверхньою», такою, що оцінює сучасну літературу з позицій «чистого мистецтва». Замятіна навіть називають «одним усіма забутим критиком», який писав про «літературу високого рангу» та про «літературу спрощеного змісту, розраховану на величезні верстви». У 70-ті роки ставлення до Замятіна стає більш позитивним, і тепер його розглядають лише як письменника, що «не зрозумів революційну дійсність».

Перше видання публіцистичних творів Замятіна відноситься до 1987 року, коли О. Михайлов здійснив публікацію статті «М.Горький» в газеті «Литературная Россия». Тоді з цих спогадів були вирізані найбільш різкі та неузгоджені з державною ідеологією моменти, важливі для цілісної оцінки Замятіним особи Горького. В тому числі, наприклад, з ідеологічних міркувань у публікації відсутня розповідь про допомогу Горького багатьом особам, заарештованим ЧК і слова про те, що Горький зробив все, щоб урятувати Миколу Гумільова — він добився цього, але більшовики поспішили стратити поета. «Я ніколи не бачив Горького в такому роздратуванні, як у ту ніч, «- згадує Замятін. Михайлов написав і вступну статтю до цієї публікації, що стала фактично першою спробою дослідження публіцистики Замятіна в Радянському Союзі. В тому ж році було опубліковано дослідження Н. Прімочкіної про історію літературних взаємин Горького та Замятіна, в якому аналізуються деякі зразки замятінської публіцистики. Але найзначніший внесок у справу повернення Замятіна здійснило видання однотомника його творів у 1988 році в московському видавництві «Книга». В ньому зібрана майже вся публіцистика Замятіна, є детальна післямова М.О.Чудакової та коментарі Є.Барабанова — перша серйозна спроба проаналізувати тексти Замятіна. З тих пір з «явилося багато однотомників його творів, здійснені газетні та журнальні публікації більшості його статей, але окремих робіт з його публіцистики немає і досі, а паризький період творчості Замятіна практично не вивчається і є найменш дослідженим. На думку І.Шайтанова, його можна визначити формулою «Не написав нічого значного». З цим не погоджуються інші, хоча Шайтанов наводить нібито неспростовні докази про те, що сам Замятін в «Автобіографії» писав, що не зміг би нічого написати, якби не повернувся до Росії, і що, приміром, Н. Берберова в книзі спогадів «Курсив мой» пише, зокрема, і про те, що Замятін «ні з ким не знався, не вважав себе емігрантом і жив з надією за першої можливості повернутися додому». З думкою Шайтанова та Берьерової дозволили собі погодитися також автори статей у згадуваних вище «МСЭ», «БСЭ» та «Краткой литературной энциклопедии», а також у словнику «Русские писатели». Автор монографії про Замятіна Л. Шишкіна, приміром, взагалі нічого не пише про цей період, обмежуючись двома короткими реченнями: «У 1931 році Замятін виїжджає за кордон. В 1937 році помер у Парижі». Але це, напевно, найбільш рідкісне формулювання; зазвичай автори використовують спогади Берберової, щоб виправдати формулу «неважливості» паризького періоду у творчості Замятіна, хоча існує велика кількість спогадів про нього, здійснені публікації його листів тих років, з яких стає ясно, що Замятін працював в еміграції дуже напроужено і написав багато цікавого, особливо це стосується його роботи з кіносценаріями, а публіцистика тих літ дуже цікава та своєрідна, і якщо навіть існує думка, що вона «незначна» — то від незнання особливостей цього підсумкового періоду творчості Замятіна.

Твори Євгена Замятіна, що писав у революційну епоху, так чи інакше пов «язані з нею і стали найяскравішим художнім документом свого часу, міцно ввійшли в історію російської та світової літератури. Один з визначних художників ХХ століття, в своїй творчості Замятін прагнув до тієї «справжньої правди», яка «завжди неправдоподібна» (ці слова з «Бесов» Достоєвського були його улюбленими). Незважаючи на різні етапи в творчості письменника, можна говорити про цілісну художню систему Замятіна.