Піаніст Горовиц Володимир Самійлович

Піаніст Горовиц Володимир Самійлович

Концерт Володимира Горовича завжди подія, завжди сенсація. І не тільки зараз, коли його концерти настільки рідкі, що кожний грозить стати останнім, але й у пору початку — завжди так було. З тієї провесни 1922 року, коли зовсім молодий піаніст уперше з «явився на естрадах Петрограда і Москви. Правда, найперші його концерти в обох столицях проходили при напівпорожніх залах — ім «я дебютанта мало що говорило публіці. Лише деякі знавці і фахівці чули про цьому дивно талановитій молодій людині, що закінчила в 1921 році Київську консерваторію, де його вчителями були В. Пухальский, С. Тарновський і Ф. Блуменфельд. А наступного дня після його виступів газети одностайно повідомляли Володимира Горовича висхідною зіркою на піаністичному обрії.

Зробивши кілька концертних поїздок по країні, Горович у 1925 році відправився «скоряти» Європу. Тут історія повторилася: на перших його виступах у більшості міст — Берлин, Парижеві, Гамбурзі — було присутнє небагато слухачів, на наступні квитки бралися з бою. Правда, на гонорарах це мало відображалося: вони були мізерними. Початок же гучній славі поклала, як часто буває, щаслива випадковість. У тім же Гамбурзі до нього в номер готелю прибіг захеканий антрепренер і запропонував замінити захворілого соліста в Першому концерті Чайковського. Виступати треба було через півгодини. Нашвидку випивши склянку молока, Горовиц кинувся в зал, де пристарілий диригент Э. Пабст тільки і встиг сказати йому: «Стежите за моєю паличкою, і бог дасть нічого страшного не случиться». Уже через кілька тактів приголомшений диригент сам стежив за грою соліста, а коли концерт скінчився, публіка за півтори години розкупила квитки на його сольний виступ.

Так тріумфально входив Володимир Горовиц у музичне життя Європи. У Парижеві після його дебюту журнал «Ревю мюзикаль» писав: «Часом усе-таки є артист, що володіє генієм інтерпретації — Лист, Рубінштейн, Падеревський, Крейслер, Касальс, Корто… Володимир Горовиц належить до ці категорії артистів-королів». А от як описував критик вигляд молодого піаніста: «Здавалося, що повернулися прекрасні дні Падеревського. Цей квітучий, стрункий юнак, що небагато нагадує Листа в тім же юному віці, володіє самою приголомшливою технікою, яку тільки можна уявити. Треба чути, як він грає „Мефисто-вальс“ чи „Жалобний хід“ Листа, щоб віддати собі в цьому звіт. Свою чудову техніку він цілком віддає служінню добутку, що виконується, і, буквально, зачарувавши публіку своєю надзвичайною віртуозністю, викликає сльози па очах, граючи з хвилюванням, величчям і простотою піднесене Анданте Баха».

Нові овації приніс Горовицу дебют на американському континенті, що відбувся на початку 1928 року. Після виконання спочатку Концерту Чайковського, а потім сольної програми, йому була улаштована, за свідченням газети «Таймі», «сама бурхлива зустріч, на яку може розраховувати піаніст». В наступні роки, живучи в США, Парижеві і Швейцарії, Горовиц надзвичайно інтенсивно гастролює і записується. Число його концертів за рік досягає ста, а по кількості випущених пластинок він незабаром перевершує більшість сучасних піаністів. Його репертуар широкий і різноманітний; основу складає музика романтиків, особливо Листа, і росіян композиторів — Чайковського, Рахманінова, Скрябіна. Кращі риси виконавського вигляду Горовица тієї, довоєнної пори відображає його запис Сі-мінорної Сонати Листа, зроблений у 1923 році. Вона уражає не тільки технічним вихром, інтенсивністю гри, але і глибиною почуття, істинно листовською масштабністю, рельєфністю деталей. Цими ж рисами відзначені і листовскі рапсодії, експромти Шуберта, концерти Чайковського (№ 1), Брамса (№ 2), Рахманінова (№ 3) і багато чого іншого.

Але поряд з достоїнствами критики справедливо знаходили в грі Горовица і поверховість, прагнення до зовнішніх ефектів, до фраппировання слухачів технічними ескападами. От думка видного американського композитора В. Томпсона: «Я не затверджую, що інтерпретації Горовица в основі своєї фальшиві і невиправдані: іноді вони такі, іноді — немає. Але гот, хто ніколи не слухав добутку, що виповнювалися їм, легко міг би укласти, що Бах був музикантом типу Л. Стоковського, Брамс — свого роду легковажним, працюючим у нічному клубі Гершвином, а Шопен — циганським скрипалем». Ці слова, звичайно, занадто різання, але подібна думка не була одиничним. Горовиц іноді виправдувався, захищався. Він говорив: «Фортепіанна гра складається зі здорового глузду, серця і технічних коштів. Все повинне бути розвито рівною мірою: без здорового глузду ви терпите фіаско, без техніки ви дилетант, без серця — машина. Так що професія таїть у собі і небезпеки». Але коли в 1936 році через операцію апендициту й ускладнень, що пішли, він змушений був перервати концертну діяльність, то зненацька відчув: майже всі докори не були необґрунтованими.

Пауза змусила його по-новому глянути на себе як би з боку, переглянути свої взаємини з музикою. Треба, щоправда, помітити, що з юного років він був далекий від «вундеркіндскої обмеженості». «Коли всі мої однолітки в Києві грали фуги Баха, — згадував він недавно, — я грав Вагнера. У 9 років я знав напам «ять партитуру «Загибелі богів»; я вивчав всі інструменти і всі жанри музики, міг грати всі опери — французькі, італійські, росіяни, напам «ять». По все-таки безперервне концертування призупинило його музичний ріст. «Я виконував деякі п «єси так часто, — визнавався піаніст, — що більше не міг їх чути. Навіть тоді не чув, коли мої пальці їх виконували. Думаю, що як художник я за ці змушені канікули виріс. У всякому разі, у моїй музиці я відкрив багато нового». Справедливість цих слів підтверджується порівнянням пластинок, записаних до 1936 і після 1939 юда, коли Горовиц на настійну вимогу Рахманінова і Тосканіні (на дочці якого він одружений) повернувся до інструмента.

У цей другий, більш зрілий період, що продовжувався 14 років, Горовиц значно розширює свій діапазон З одного боку, він з кінця 40-х років постійно і всі частіше грає сонати Бетховена і цикли Шумана, мініатюри і великі добутки Шопена, прагнучи знайти своє трактування музики великих композиторів; з іншого боку — збагачує свої програми сучасною музикою. Зокрема, після війни він першим зіграв в Америці 6-ю, 7-ю і 8-ю сонати Прокоф «єва і 2-ю і 3-ю сонати Кабалевського, причому зіграв з дивним блиском. Горовиц дає життя деяким творам американських авторів, у тому числі Сонаті Бар-бера, і поряд з цим включає в концертний побут добутку Клементи і Чорни, що вважалися тоді усього лише частиною педагогічного репертуару.

Діяльність артиста в ту пору стає дуже інтенсивною. Многим здавалося, що він знаходиться в зеніті своїх творчих можливостей. Але в міру того, як «концертна машина» Америки знову підкоряла його собі, знову почали лунати і голосу скептичні, а нерідко й іронічні. Дехто називає піаніста «фокусником», «крисоловом»; знову говорять про його творчий тупик, про байдужність до музики. На естраді з «являються перші наслідувачі, точніше, навіть імітатори Горовица — чудово оснащені технічно, але внутрішньо порожні.

Учнів же, з якими він займався б систематично, у Горовица не було, за одним хіба що виключенням: Байрон Джайнис. І даючи уроки, він постійно призивав його «краще робити власні помилки, чим копіювати помилки інших». Але ті, хто копіював Горовица, не бажали додержуватися цього принципу: вони «ставили» на вірну карту.

Артист болісно усвідомлює ознаки кризи. І от, зігравши в лютому 1953 року урочистий концерт із нагоди 25-річчя з дня його дебюту в «Карнегі-холі», він знову залишає естраду — цього разу надовго.

Правда, повне мовчання музиканта продовжувалося менше року. Потім потроху він знову починає записуватися — переважно будинку, де фірма «Ар-Си-Эй» обладнала цілую студію. Знову виходять одна за іншої пластинки — сонати Бетховена, Скрябіна, Скарлатті, Клементи, рапсодії Листа, твору Шуберта, Шумана, Мендельсона, Рахманінова, «Картинки з виставки» Мусоргського, власні транскрипції березня Ф. Соузи «Зірки і смуги», «Весільного маршу» Мендельсона— Листа, фантазія з «Кармен».. У 1962 році артист пориває з фірмою «Ар-Си-Эй», незадоволеної тим, що він дає мало їжі для реклами, і починає співробітничати з фірмою «Коламбія». Кожна нова його пластика переконує, що піаніст не утрачає своєї феноменальної віртуозності, по стає ще більш багнистим і глибоким інтерпретатором.

«Художник, що змушений постійно стояти віч-на-віч з публікою, стає спустошеним, навіть не усвідомлюючи цього. Він постійно дає, не одержуючи замість. Роки відмовлення від публічних виступів допомогли мені зрештою цілком знайти себе і свої власні, дійсні ідеали. Під час божевільного років концертування — там, тут і всюди — я відчув, що німію — духовно і художньо», — скаже він пізніше.

Шанувальники артиста вірили, що ще зустрінуться з ним «віч-на-віч». І дійсно, 9 травня 1965 року Горовиц відновив концертну діяльність виступом у «Карнегі-холлі». Інтерес до його концерту був небачений, квитки розкупили за лічені годинник. Значну частину аудиторії складали молоді люди. «Він виглядав точно так само, як при своїй останній появі тут 12 років тому, — коментував Г. Шонберг.— Високі плечі, корпус майже нерухомий, злегка нахилений до клавіш: діяли тільки руки і пальці. Для багатьох молодих людей у публіці це було майже так, ніби грали чи Лист Рахманінов — легендарний піаніст, про яке усі говорять, але якого ніхто не чув». Але ще важливіше, ніж зовнішня незмінність Горовица, була глибока внутрішня трансформація його гри. «Час не зупинився для Горовица за ті 12 років, що пройшли з дня його останнього публічного виступу, — писав рецензент газети «Нью-Йорк геральд трібюн» Алан Річ.— Сліпучий блиск його техніки, неправдоподібна сила і інтенсивність виконання, фантазія її барвиста палітра — усе це збереглося недоторканим. Але разом з тим у його грі з «явилося, так сказати, новий вимір. Зрозуміло, коли він залишив концертну естраду у віці 48 років, це був цілком сформувався артист. Але тепер у «Карнегі-холлі» виступив більш глибокий інтерпретатор, і новий «вимір» у його грі може бути названо музичною зрілістю. Воно виявлялося в багатьох, але, мабуть, найбільше помітно в підвищеній увазі до вираження простих ліричних думок. Це стало ясно вже в повільній частині Токкаті Баха — Бузоні, що відкрила програму, а потім у Фантазії Шумана, коли настільки знайома п «єса показалася нам ожилої заново.

За останні кілька років перед нами пройшла ціла плеяда молодих піаністів, що переконували пас, що вони можуть грати швидко і технічно впевнено. Цілком можливо, рішення Горовица повернутися па концертну естраду саме тепер було викликано свідомістю, що є щось таке, про що необхідно нагадати навіть самим блискучої з цих молодих людей. Під час концерту він дав цілу серію найцінніших уроків. Це був урок витягу тріпотливих, блискаючих фарб; це був урок застосування рубато з бездоганним смаком, особливо яскраво продемонстрований у добутках Шопена; це був блискучий урок сполучення деталей і цілого в кожній п «єсі і досягнення вищих кульмінацій (особливо в Шумана). Проникнення в просту красу приходить до більшості людей пізно, і пізніше всього — до виконавців. Це, бути може, неминуче в нервозному світі, що оточує сучасного артиста. Горовиц дав нам відчути, які сумніви мучили його всі ці роки, коли він обмірковував своє повернення в концертний зал. Він продемонстрував, яким дорогоцінним дарунком тепер опанував».

За тим пам «ятним концертом, що сповістили про відродження і навіть нове народження Горовица, пішли чотири роки частих сольних виступів (з оркестром Горовиц не грає з 1953 року). «Я утомився грати перед мікрофоном. Хотілося грати для людей. Досконалість техніки теж стомлює», — визнавався артист. У 1968 році він до того ж уперше знявся на телебаченні — у спеціальному фільмі для молоді, де виконував більшість перлини свого репертуару. Потім нова п «ятилітня пауза, і замість концертів — нові чудові записи: Рахманінов, Скрябін, Шопен. А у переддень свого 70-річчя чудовий майстер знову — утретє— повернувся до публіки. Тепер він виступає не занадто часто, причому тільки в денних годинник («по ранках я почуваю себе сонним, але вечорам — утомленим»), по його концерти як і раніше — сенсація. Усі ці концерти записуються, і, що випускаються після цього пластинки дають можливість уявити собі, яку дивну піаністичну форму зберіг артист до 70 років і яку художню глибину і мудрість він придбав, дозволяють хоча б почасти зрозуміти, який стиль «пізнього Горовица». Почасти, тому, що, як підкреслюють американські критики, у цього артиста ніколи не буває двох однакових інтерпретацій. «Він оцінює кожен свій виступ гостро самокритично, і щораз дає нову іноді кращу, іноді гіршу, — відзначалося недавно в журналі «Мюзікал Америка». — Звичайно, стиль Горовица так своєрідний і певний, що будь-який мало-мальськи спокушений слухач здатний довідатися його відразу. Один-єдиний такт кожної з його інтерпретацій па роялі може визначити цей стиль краще всяких слів. Але не можна, не виділити самих видатних якостей — разюче колористичну розмаїтість, лапідарну урівноваженість його дрібної техніки, величезний звуковий потенціал, часом надто розвиті рубато і контрасти, ефектні динамічні протиставлення в лівій руці».