Розвиток етнополітичних концепцій і теорій у Німеччині ХVІІІ-п.ХІХ ст

Реферат на тему:

Розвиток етнополітичних концепцій і теорій у Німеччині ХVІІІ-п.ХІХ ст.

Етнополітичні ідеї І.Канта За переконанням автора, важливий внесок у розвиток етнополітичних ідей в епоху Просвітництва внесли німецькі мислителі, зокрема, І.Канх Й-Г. Гердер, Й-Г. Фіхте, Г.-В.-Ф.Гегель та багато інших, їх теоретичні погляди формувались під впливом трьох основних факторів. По-перше, особливостями внутрішнього життя Німеччини, яке характеризувалось політичною роздробленістю (відсутністю єдиної держави та існуванням багатьох карликових монархій), небезпекою втрати незалежності держави та частини її території, економічною відсталістю, етнічною строкатістю населення тощо. По-друге, уповільненою ходою процесу індустріалізації та запізнілим характером модернізації усіх сфер суспільного життя держави. По-третє, впливом Американської і особливо Французької революцій. Все це і обумовило певну непослідовність та внутрішню суперечливість творчого доробку представників німецького Просвітництва.

Одним із найбільш відомих серед них був німецький філософ і правознавець, ідеолог раннього лібералізму, професор Кенігсберзького (Калінінградського) університету Іммануїл Кант (1724−1804 pp.). Він був засновником німецької класичної філософії й автором багатьох соціальних та політичних теорій і концепцій, зокрема, про правову державу. Разом із тим, він вніс вагомий внесок у методологію суспільно-політичних наук та розвиток етнополітичної думки.

Заслуговує на увагу, зокрема, його вчення про місце і роль протиріч та антагонізмів у суспільно-політичному житті. Він одним із перших дав чітке визначення антагонізму і переконливо довів, що протиріччя й антагонізми є не перешкодою чи гальмом, як вважалось раніше, а рушійною силою суспільного розвитку. Важливо, що І.Кант розглядав причини й характер протиріч і антагонізмів на мікрота макрорівнях, тобто між окремими особами, групами та народами й державами, а також висловлював чимало цікавих думок щодо їх «зняття », тобто подолання й запобігання сутичок.

Головними шляхами досягнення цієї благородної мети він вважав побудову правової держави, відмову від революційних дій, проведення своєчасних і поступових реформ, забезпечення людини й народів рівними правами, дотримання ними внутрішніх і міжнародних законів та ін.

Надзвичайно велике значення для розвитку етнополітичної думки мали роботи І.Канта з антропології. Саме його без перебільшення можна вважати одним із найпомітніших тогочасних антропологів, а працю «Антропологія з прагматичної точки зору «(1798 р.) — кращим для свого часу підручником з цієї поважної на Заході дисципліни. У цій фундаментальній праці, в основу якої були покладені його лекції з антропології, розглядається чимало питань теорії народу і нації «. Тут, зокрема, заслуговують на увагу термінологічний апарат та визначення, які дає І.Кант. «Під словом «народ » , — писав він, — розуміють об «єднану в тій чи іншій місцевості безліч людей, оскільки вони становлять одне ціле. Ця безліч або частина її, яка з огляду на спільне походження визнає себе об «єднаною в одне громадянське ціле, називається нацією… «.

У цій же праці дається ґрунтовний аналіз проблем національного характеру взагалі і, зокрема, таких народів, як англійський, італійський, німецький, французький та ін. Це свідчить про те, що І.Кант вніс свій внесок і у розвиток етнопсихологічної думки.

Надзвичайно актуальною сьогодні є висунута І.Кантом концепція світового союзу незалежних правових держав. Такий союз, на думку німецького мислителя, мав би виступати у ролі охоронця свободи й незалежності суверенних держав, захисником і гарантом вічного миру. Щоправда, свій омріяний союз І.Кант називав «державою народів «та «федерацією вільних держав ». Однак, і це слід особливо підкреслити, йшлося не про світову республіку чи світову імперію, як вважали деякі дослідники теоретичної спадщини І.Канта, а про співтовариство, конфедерацію вільних і незалежних держав, яка могла б бути розпущена у будь-який час. Пропонуючи таку трактовку світового союзу І.Канта, автор виходить, перш за все, з його загальних етнополітичних поглядів. А вони полягали у тому, що німецький вчений в своїх працях однозначно й послідовно відстоював, з одного боку — ідею єдності роду людського, а з іншого — принцип самовизначення і рівноправності народів. Окрім того, він рішуче засуджував ідею світового державного утворення та космополітичного устрою суспільства.

Досить оригінальною була ідея І.Канта про «право всесвітнього громадянства ». Під ним малось на увазі, право будь-якої людини на відвідання, перебування й проживання у будь-якому куточку земної кулі, а також право на гостинність з боку місцевого уряду і народу. Однак, це право не поширювалось далі можливості пришельців встановлювати дружні стосунки з корінним населенням і виключало можливість його завоювання та експлуатації. І хоча при цьому І.Кант посилався на «право спільного володіння земною поверхнею », він не заперечував право кожного народу на власну територію.

Обґрунтовуючи доцільність введення права всесвітнього громадянства, І.Кант слушно відзначав, що «тісне спілкування між народами землі розвинулось всюди настільки, що порушення права в одному місці відчувається у всіх інших ». Показово, що німецький мислитель не протиставляв право всесвітнього громадянства праву державного громадянства і не заперечував останнє. Отже, йшлося не про космополітизм, а про пошуки нових форм співжиття народів і людей в умовах переходу до епохи національного існування.

Загалом, ці та інші ліберальні концепції І.Канта, які значно випередили свій час, були величезним внеском у розвиток світової етнополітичної думки і цілком природно перетворились на вселюдську цінність.

Отже, мав рацію сучасний англійський філософ і етнополітолог Е. Геллнер, зазначаючи, що «Кант, поза всякий сумнів, належить до прометеївської течії в європейській думці…

Етнополітичні концепції Й.-Г.Гердера Помітний внесок у формування етнополітичних концепцій і теорій зробив філософ Йоган Готфрід Гердер (1744−1803 pp.). Він був учнем, а деякий час і другом І.Канта та автором багатьох праць, які пізніше вийшли у тридцяти тритомному виданні. И.-Г.Гердер вважається засновником першої історичної теорії мови, яку він виклав у своїх досить відомих працях «Про походження мови «(1772 р.) та «Ідеї до філософії історії людства 1784−1791 pp.). У цих же працях він запропонував ідею належності кожної людини до якоїсь групи (етнічної, релігійної, соціальної, професійної тощо). Найбільш природною серед усіх груп і найпривабливішою для будь-якої особи, на думку німецького вченого, є етнічна група, народ або нація. Згідно із Гердером, кожна з цих груп має народний дух (Volksgeist), тобто спосіб життя, почувань і поведінки, котрі цінуються понад усе лише тому, що вони є «своїми власними ». Слід відзначити, що з цього часу ідея належності людини до етнічної групи та/чи нації стала однією з найважливіших складових етнічної та національної парадигм.

Особливої уваги, на погляд автора, заслуговують думки Гердера про різноманітність і рівноправність культур, про цінність й значимість кожної з них, про можливість та потребу їх мирного співіснування. Він був одним із перших, хто поставив питання про культурне самовизначення народів, хто побачив негативні наслідки руйнування чи нівелювання культурних відмінностей, поширення універсалістських і космополітичних ідей, особливо в їх спотвореному та гіпертрофованому вигляді. Він засуджував походи А. Македонського, Цезаря, К. Великого та інших завойовників, оскільки вони руйнували й нищили самобутні культури поневолених народів. Він заперечував імперську форму державного устрою, яка перешкоджала збереженню і вільному розвиткові культур, включених до неї народів. Мав рацію професор Оксфордського університету, автор відомої на Заході праці «Доба Просвітництва «Ісайя Берлін, який охарактеризував Гердера як «пророка різноманітності «. Більше того, на думку автора, є підстави вважати, що Гердер започаткував розробку ідеї, яка пізніше, вже у XX ст., була покладена в основу поширеної сьогодні концепції багатокультурності.

Чимало уваги присвятив Гердер подальшій розробці концепцій нації та національної держави. Головною визначальною рисою нації, на думку вченого, була мова, оскільки саме в ній «сконцентровано розум даного народу та його характер ». Іншими рисами нації він вважав спільність етнічного походження та території. «Найбільш природною державою є держава, яка складається з одного народу з єдиним національним характером… Народ — це природне утворення, подібне родині, тільки значно обширніше » , — писав він в «Ідеях до філософії історії людства » .

У цій же роботі він висунув і обґрунтував концепцію «природних кордонів ». Згідно із цією концепцією, кордони держави мають співпадати із т. зв. «етнічними кордонами », тобто охоплювати територію, заселену представниками «своєї нації «». Не дивно, що Кант, будучи справжнім лібералом, одним із перших побачив у цій роботі ірраціональний романтизм і піддав його критиці, за що нажив собі в особі Гердера довічного опонента. Щодо сучасних західних етнологів та етнополітологів, то більшість із них слушно вважають його одним із засновників модної сьогодні на Заході «етнічноїтеорії нації «.

" Німецький вчений, — пише американський етнолог П. Уайт, маючи на увазі Гердера, — несе найбільшу відповідальність за популяризацію етнічної концепції національності (нації) " .

Слід також відзначити, що Гердер у роботі «Про походження мови «вперше ввів у науковий обіг термін «націоналізм. Це дало підстави деяким сучасним західним фахівцям охарактеризувати згадану працю «основною роботою про націоналізм «того часу; а його самого — засновником німецького націоналізму, вченим, який «підкреслював більш етнічні, ніж демократичні аспекти націоналізму ». Тут варто враховувати/що зазначена робота готувалась до друку майже за двадцять років до Великої Французької революції і націоналізм Гердера був досучасного типу. Природно, що німецький мислитель радісно вітав Французьку революцію, її гасла й перші кроки, всіляко підкреслював її історичне значення. Однак, він не сприйняв якобинської диктатури і гостро засудив наполеонівські війни.

му.

Внесок Й.-Г.Фіхте у розвиток етнополітичних концепцій Суттєвий внесок у розвиток етнополітичних ідей вніс ще один представник німецької класичної філософії Йоганн Готліб Фіхте (1762−1814 pp.). Його наукові погляди були досить оригінальними і не менш суперечливими. Якщо перші роботи Фіхте відзначались духом лібералізму; реформізму і космополітизму, то праці більш пізнього часу були пронизані ідеями консерватизму, радикалізму та націоналізму. Пояснити це можна, перш за все, тим, що на перші його праці вплинули ідеї Американської та Французької революцій, а на наступні роботи — наполеонівські війни, загарбання французькою армією Німеччини, боротьба німецького народу за своє визволення і об «єднання тощо.

Показово, що почавши із привітань і підтримки Великої Французької революції, Фіхте 1813 p., будучи вже не молодою людиною, записався до народного ополчення для боротьби проти французької окупаційної армії.

Однією з найбільш цікавих робіт Фіхте, як на автора, була його праця «Замкнена торговельна держава «(1800 p.). В ній досить докладно обґрунтовувалась і висвітлювалась ідея національної держави.

Згідно цієї ідеї, на території Прусії, одного з тодішніх німецьких князівств, мала б бути створена централізована замкнена держава із обов’язковим залученням до праці всього працездатного населення, регульованою самодостатньою економікою, до того ж незалежною від економік інших країн.

Згодом ця модель мала б бути поширена і на майбутню об'єднану Німеччину.

Обґрунтовуючи ідею централізованої замкненої держави, Фіхте посилався на досвід народів давнього світу, які були відокремлені один від одного і розглядали чужинців як своїх «ворогів або варварів ». «Держава, — писав німецький філософ, — повинна, перш за все, замкнутись від іноземної торгівлі і створити з цього моменту такий же відокремлений торговий організм, який вона вже створила — відокремлений юридичний та політичний організм » .55 Не важко помітити, що запропонована Фіхте модель держави несла в собі елементи прадавніх племінних відносин і водночас зародки того, що пізніше було названо «закритим суспільством » .

Фіхте доклав чимало зусиль і до розробки теорії націоналізму, про що свідчать його роботи «Основні риси сучасної епохи 1806 p.), «Промови до німецької нації «(1807−1808 pp.) та ін. Недарма практично у всіх працях західних вчених, присвячених проблемам націоналізму, він згадується як один із засновників теорії націоналізму взагалі, і німецького, зокрема.56.

Проте, у працях пізнішого періоду Фіхте вже починає пропагувати консервативний націоналізм, базований на німецькій мові та культурі й спрямований проти багатьох народів, зокрема, слов «янських, які в ті часи населяли Німеччину і ще не були асимільовані.

Загалом, Фіхте увійшов до історії розвитку етнополітичної думки як засновник концепції національної держави та теорії сучасного націоналізму.

Вплив Г. Ф. Гегеля на формування етнополітичних концепцій і теорій Величезний вплив на розвиток етнополітичних ідей мали праці видатного німецького філософа Георга Вільгельма Фрідріха Гегеля (1770−1831 pp.), зокрема, його «Конституція Німеччини », «Феноменологія духу », «Філософія права ». «Філософія історії «та ін. В них містились геніальні для свого часу, але вкрай не послідовні і суперечливі ідеї й концепції про закони суспільного розвитку, громадянське суспільство, національну державу, націю, націоналізм тощо. Погляди Гегеля формувались під впливом ідей Платона і Арістотеля, Канта і Фіхте та інших західноєвропейських просвітників, а також Великої Французької революції, яка була для нього «чудовим сходом сонця «та переможних походів, а потім і поразок його кумира Наполеона. Не дивно, що ці погляди мінялись неодноразово протягом життя, але при цьому постійно зміщувались у бік консерватизм) », авторитаризму, а подекуди й тоталітаризму. Недарма його теоретична спадщина мала діаметрально протилежні оцінки, а на основних її положеннях намагались спекулювати найрізноманітніші сили, від марксистів до фашистів.

Перш за все, Гегель започаткував обробку психологічно-історичної теорії нації. За його твердженням, нація — це спільність людей, об «єднаних спільністю походження духу, душі, волі, самосвідомості, товариськості, яка виявляється в часи національної небезпеки та існування наявного або уявного ворога тощо. Завданням кожної нації, її історичним призначенням є вихід на «сцену історії «і боротьба з іншими націями за світове панування.

Для здійснення цього призначення нація має створити свою власну національну державу. «У наявному бутті народу субстанціальна мета полягає у тому, щоб бути державою і підтримувати себе як таку. Народ без державного устрою (нація як така) не має, власне, жодної історії, подібно народам, котрі існували ще до створення держави і тим, які ще й дотепер існують як дикі нації «.

Варто зазначити, що Гегель, мабуть, як ніхто інший до нього, абсолютизував і обожнював національну державу.59 Для нього вона була наслідком розвитку, з одного боку — родини, а з іншого — громадянського суспільства, вищою етно-соціально-духовною цінністю, яка вже сама по собі мала «божественну значимість » .60 Із цього приводу відомий французький історик П. Альтер писав: «Гегель пішов так далеко, що стверджував, що народи можуть знайти свою справжню долю лише у націях-державах » .61 Слід враховувати також, що на думку Гегеля, верховна влада і суверенітет у цій національній державі мав належати не народові/ нації, а монархові.

Гегель розробив також концепцію історичних і не історичних народів/націй. Історичними, на його погляд, є ті і тільки ті нації, які мали або мають власну державу, оскільки світова історія «рахується лише з тими націями, які оформили себе в державах ». Історичними народами, зокрема, оголошувались північноамериканські та західноєвропейські народи. При цьому, німецький народ розглядався як «всесвітньо історичний », за англійським народом закріплювалась роль «місіонера цивілізації у всьому світі «, а США — характеризувались як «країна майбутнього ». До неісторичних народів Гегель зараховував абсолютну більшість тогочасних народів Азії і Латинської Америки. Африка взагалі була оголошена «неісторичною частиною світу ». Щодо Польщі, Росії та.

інших слов «янських країн і народів, то вони, за твердженням Гегеля, лише «вступають до лав історичних держав » .

Надзвичайно великим був внесок Гегеля у подальшу розробку теорії сучасного націоналізму. Він, по суті справи, завершив розпочату Фіхте роботу по трансформації концепції досучасного націоналізму на теорію сучасного націоналізму.

Отже, Гегель вдосконалив і розробив цілу низку концепцій та теорій, які мали величезний вплив на розвиток етнополітичної дутики і багато з яких ще й досі не втратили своєї актуальності та значимості.

Підсумовуючи аналіз розвитку етнополітичної думки в Німеччині у XVIII-початку XIX ст., автор вважає необхідним відзначити:

По-перше, саме ця країна — поліетнічна за складом населення, економічно відстала і політично не розвинута, поділена на дрібні князівства, не раз принижена й окупована іноземними військами — подарувала світові цілу плеяду видатних мислителів і вчених, зокрема, І.Канта, И-Г.Гердера, Й-Г Фіхте, Г.-В.-Ф.Гегеля та багатьох інших. Німеччина виявилась «колискою «цілої низки концепцій і теорій, які стали етапними у розвитку світової етнополітичної думки.

По-друге, надзвичайно велику актуальність і значимість мали й мають висунуті німецькими вченими концепції самовизначення особи і народу (І.Кант), етнічної /національної належності (Й.-Г.Гердер), етнічної та психологічно-історичної теорій нації (Й.-Г.Гердер та Г.-В.-Ф.Гегельвідповідно) тощо.

По-третє, німецькі науковці, слідом за американськими вченими і політиками, одними з перших у Європі висловились на користь різноманітності культур, зрозуміли і відзначили вселюдську цінність кожної з них.

По-четверте, німецькі мислителі, зокрема Гегель, першими виявили процес політизації етнонаціональних груп і започаткували його вивчення. Вони розпочали також дослідження проблем національних конфліктів і боротьби націй за «місце під сонцем » .

По-п «яте, Німеччина виявилась однією з найбільш придатних країн для розвитку досучасного націоналізму та його перетворення на націоналізм сучасного типу, а з часом і розколу на дві основні течії: ліберально-демократичну та консервативну. Німецькі вчені одними з перших зафіксували і теоретично оформили ці досить складні й суперечливі процеси. Вони першими звернули увагу на величезну потенційну силу націоналізму. Водночас Фіхте та Гегель почали перетворюватись на прихильників консервативного націоналізму, намагались поставити його на службу авторитарно-тоталітарному режиму та закритому суспільству.

По-шосте, німецькі вчені висунули чимало ідей і розробили чимало концепцій з проблем війни і миру між народами. Далеко не з усіма цими концепціями можна погодитись. Але деякі з них, зокрема, концепцію вічного миру (І.Канта) можна віднести до вселюдських цінностей.

Загалом концепції й теорії німецьких просвітників XVIII-початку XIX ст. збагатили світову етнополітичну думку і значною мірою вплинули на розвиток етнополітичних процесів у всьому світі.

Література:

Васюта О. А. Проблеми екологічної стратегії України в контексті глобального розвитку. — Тернопіль, 2001. — С.311−338.

Галеева Г. А. Экологическое воспитание: проблемы, решения // Город, природа, человек. — М., 1982. — С.41−74.

Киселев Н. Н. Мировоззрение и экология. — К., 1990. — С.117−160.

Кочергин А.Н., Марков Ю. Г., Васильев Н. Г. Экологическое знание и сознание. — Новосибирск, 1987. — С. 176−200.

Крисаченко B.C. Екологічна культура. — К., 1996. — С.47−55.

Маркович Д. Социальная экология. — М., 1991. — С.154−161.

Моисеев Н. Н. Человек и ноосфера. — М., 1990. — С.247−268.

Національна доповідь про стан навколишнього природного середовища в Україні в 2001 році. — К., 2003. — С.158−161.

Платонов Г. В. Диалектика взаимодействия общества и природы. — М., 1989. — С.168−177.

Соціальна екологія: Навч. посіб. / За ред. Л. П. Царика. -Тернопіль, 2002. — С.166−172.

Социально-философские проблемы экологии / И. В. Огородник, Н. Н. Киселев, В. С. Крысаченко, И. Н. Стогний. Под. ред. И. В. Огородника. — К., 1989. — С.225−239.