Сестри Марія та Ірина Лепкалюки

Сестри Марія та Ірина Лепкалюки

СЕСТРИ МАРІЯ ТА ІРИНА ЛЕПКАЛЮКИ.

Рід Лепкалюків славився на підгір" ї здавна. Ще в ХІХ столітті старокосівський газда Костин Лепкалюк був відомий на всі гори не лише як умілий господар, а й як громадсько-політичний діяч. Маючи багато власних грунтів і навіть полонину, був розумним, чесним і справедливим. Тож недарма його обрали послом (по-теперішньому депутатом) до парламенту у Відні, де стійко захищав інтереси горян. Коли їхав туди, то завжди одягав свій святочний гуцульський одяг. Не позичав і відваги. Коли якось у віденській ресторації якісь австрійські батяри хотіли покепкувати з нього, то повикидав їх через двері і вікна, поламав на них стільці. Знався й з опришками, які навідувалися на полонину.

Від сина Юрія у нього народилися три онуки. Михайло (1887) закінчив Коломийську гімназію (1906), правничий факультет Віденського університету. Працював у Коломиї, Вижниці. З початком світової війни — в австрійському війську, звідки перейшов до легіону Січових Стрільців (поручник), а потім — в УГА. На Наддніпрянщині був слідчим охорони Симона Петлюри (1920). Після війни — повітовий суддя в Галичі, де і помер (1936). Похований у Старому Косові. Один з найвпливовіших тогочасних галицьких часописів львівський «Новий Час» у некролозі відзначив, що Михайло Лепкалюк «був людиною сильного характеру, добрим громадянином і суддею, що серед несприятливих обставин не сплямив ніколи національної чести» .

Наймолодший з трьох братів Дмитро загинув у 1944 році, дочка Марія була засуджена до 10 років ув" язнення, а дружину вивезли в Сибір.

Середущий Микола був жонатий з Параскою Девдюк. Її батько, Девдюк Василь, син Григорія, відомий на Гуцульщині різьбяр, зорганізував у себе вдома різьбярську школу, був одним з засновників Вижницького та Косівського художніх училищ, у яких викладав різьбярство. Був нагороджений золотими медалями. Брат Параски Микола Девдюк, теж знаний різьбяр. У 1939 році був засуджений на довгі роки ув" язнення. Повернувся з Казахстану аж у 1958 році.

Ось в якій родині виховувалися три доньки Миколи і Параски Лепкалюків. Мало не в кожній хаті на Косівщині виростала і виховувалась національно свідома дівчина, яка пронесла ідею боротьби за волю через усе своє життя. Виховувала тих, що були поруч, і вже разом ішли до великої мети, оголошуючи на цілий світ, що є на планеті Україна і настане той час, коли вона буде визнана Державою. І кожна знала, що доведеться, можливо, віддати молоде життя, готувала до цього себе і своїх рідних. У більшості випадків саме так і було.

Найстарша Марія (1920) після Станиславівської гімназії вступила до Львівського медичного інституту. Приятелювала з землячкою, героїнею проти польського опору Дариною Гнатківською — Лебідь, яка була родом зі Смодного. Коли її вперше арештували польські жандарми, то переховувалася в будинку Лепкалюків. Медичний інститут Марія не закінчила, бо звела її доля з відомим на Гуцульщині хірургом-патріотом Ярославом Хомином, коли була в Косові на практиці. Він народився 19 березня 1914 року в Белзі, гімназію закінчив у Радехові, а в 1941;му — Львівський медичний інститут. Працював у хірургічних клініках, а в 1943 році перебрався до Косова, де був головним лікарем і хірургом місцевої лікарні. Там зійшовся з бандерівським підпіллям і таємно лікував поранених повстанців. Під його впливом Марія вирішила залишитися лікаркою куреня «Скуби». В одній з гебистських облав була поранена в обличчя і втратила око. У довідці СБУ від 31 травня 1993 року сказано, що «в матеріалах архівної кримінальної справи Лепкалюк Марії Миколаївної є відомості про те, що вона була лікарем госпіталю УПА і 12 травня 1945 року під час перестрілки сотні УПА „Маніва“ з підрозділами червоної армії отримала наскрізне кульове поранення в ліву щоку з виходом у праве око». Її намагалися переправити на лікування до доктора Хомина, але в Косові потрапила в полон і була засуджена до 10 років ув" язнення.

Молодша від неї на чотири роки Ірина, навчаючись у Коломийській гімназії вступила до Юнацтва ОУН, а в 1942;му очолила юнацьку повітову сітку Коломийщини. Того ж року після похорону подруги, яку замордували німці, в селі Перерові склала приречення члена ОУН. Вибрала псевдо «Ольга Хмара». У 1943 році призначена окружним провідником Юнацтва. У серпні 1944;го юнацьку сітку розв" язали і всі її члени влилися в актив УПА. Розпочалася боротьба не лише проти німців, як досі, але й проти большевиків, що знову зайняли наші міста і села. Уже під псевдом «Леся» пройшла курси пропагандистів і стала працювати в ідеологічній референтурі Косівського та Коломийського районів.

Так минув 1944 рік. У Космачі увесь окружний провід, старшинська школа та військові відділи невибагливо, але по-домашньому відсвяткували Різдво 1945 року. «Леся», на той час уже член окружного проводу, була однією з організаторів того свята.

Від травня 1945 року працює при окружному проводі Коломийщини в осередку пропаганди. Разом з нею були ще дві дівчини: Ліда Німа («Ксеня»), родом з Галицького району та Дарина Кошак («Христя») з Косова. Дівчата були дуже дружні між собою, а старша від них «Леся», користувалася авторитетом і повагою. Виготовляли летючки, відозви, звернення до населення, до відділів УПА, до червоноармійців, видавали підпільну газету «За Волю». Так у роботі, в тривогах, серед облав минули літо і осінь 1945 року. Становище повстанців було дуже важке, приходилося часто міняти місця постою. 27 вересня того року на Воскресінецькій горі загинув курінний «Скуба». Боротьба загострювалася. Друга світова війна уже скінчилася і большевики, скаженіючи, кинули всі сили, щоб знищити повстанський рух.

У день Чудотворця Миколая підпільники зійшли в село Спас, де мав зимувати увесь окружний провід. Для дівчат була підготовлена криївка у господаря Миколи Семотюка, а чоловіки заквартирували у бункері в іншій хаті під лісом. Десь під весну потрапив у засідку і загинув кур" єр з поштою і сталінці здогадалися, що окружний провід знаходиться десь у Спасі, хоч і стояв тут озброєний до зубів військовий гарнізон. На село впали великі облави. Соладати перевіряли кожен крок землі, кожний корч, усі забудови, обстукували стіни, стелі, зривали підлоги. Під вечір підійшли до вулиці, де перебували в криївці дівчата. Спинилися, бо настала ніч. Село було оточене військом так, що не прошмигне і миша. Пізно вночі дівчатам сказали про облаву. Вони перебралися в чисті сорочки, помолилися і з 3 гранатами напоготові чекали на ворогів. Живими вирішили не здаватися. Удосвіта облава відновилася, але криївку не знайшли, хоч і чули підпільниці, як над головою гупали большевицькі чоботи.

У червні гарнізон з села вибрався і дівчата попрощалися зі своїми господарями-рятівниками. Минула осінь, якось раптово наступила зима. Випали глибокі сніги. «Христя» і «Ксеня» відправилися зимувати на Жаб" ївщину, а «Леся» залишилася в Березовах. Де зимувала — невідомо, а третього серпня 1947 року потрапила в засідку поблизу Нижнього Вербіжа і була важко поранена. Разом з нею була Бойчук Марія з Нижнього Вербіжа, але їй удалося врятуватися. «Леся» ж, зі слів Марії, бігти не могла, бо перебула перед тим важку форму тифу і була дуже ослаблена. Наказала їй рятуватися, а сама почала відстрілюватися з пістолета. Останню кулю випустила собі в голову.

У звіті станіславського партійного керівника Слоня Кагановичу від 16 серпня 1947 року сказано (переклад з російської автора):

" Вдень третього серпня на виставлену засаду біля села Нижній Вербіж, Печеніжинського району, що складалася з групи солдатів першої стрілецької роти 141 СП ВВ МГБ під командою сержанта Набаєва, вийшла невідома громадянка з кошиком в руках. На пропозицію зупинитися кинулася втікати, відстрілюючись з пістолета. Вогнем у відповідь з засади була убита. При огляді трупа встановлено, що вона — Лепкалюк І.М., 1924 року народження, пропагандист Коломийського окружного проводу ОУН на кличку «Леся». У неї вилучено пістолет «ТТ», медикаменти і естафету та ім" я №-35. Кому належить цей №-35 — установлюємо" .

Навчаючись у гімназії, «Леся» квартирувала у колишнього січового стрільця, відомого фотографа і есперантиста, гімназійного учителя біології та хімії Ореста Кузьми (1892−1968). Чекісти знали про це і покликали його ідентифікувати труп убитої. Підтвердив, що вона — Лепкалюк Ірина. Але чи було це в Коломиї, чи в Печеніжині - нині ніхто не знає.

Третя сестра Ганнуся народилася 12 вересня 1931 року. Початкову освіту здобула в Косові, у 1943;1944 роках навчалася у Коломийській гімназії. Квартирувала теж у професора Кузьми, але Ірини в нього уже не було: вона закінчила гімназію у 1943 році. На Святий Вечір 1945 року, рятуючись від вивозу в Сибір, разом з мамою утекла від хати і пішла у Космач до своїх сестер. Працювала у розвідці та санітаркою у партизанському шпиталі, де лікаркою була сестра Марія, псевдо якої тоді було «Галя» .

А мати з трирічною Ольгою направилася снігами до чоловіка на полонину Кринта, до якої десь дві години ходу від Жаб" я. Ще під час фронту (1944) він, усамітнившись, залишився там на постійне місце проживання. Влітку брав участь у полонинському житті, а в довгі зимові ночі до зимарки вривалися лише скажені вітри та завивання вовків. Мав якусь маржину і так зводив кінці з кінцями.

Перед Великоднем 1945 року Ганнуся супроводжувала з Космача поранених стрільців і дійшла з ними до Нижнього Березова, але простудилася і важко захворіла. Як рідну, прийняли її до себе з великою гарячкою родина Антона Пригродського, син якого Бореслав («Лук») теж був в УПА і загинув трохи згодом, у 1948 році. Лежала десь понад місяць. По одужанні її направили у Спас у розпорядження осередку відділу пропаганди. Під псевдом «Марійка» працювала в мережі зв" язку та розвідці. Мешкала в якоїсь старенької жінки і під прізвищем Тим" як Марії, родом нібито з Микитинців, пішла до сьомого класу місцевої школи (мотивувала це тим, що в Микитинцях тоді була тільки початкова школа). Під час облав ховалася в криївці. Дуже боялася, коли чула, як над головою човгають чоботиськами москалі. Іноді її водили до криївки «Лесі», але з зав" язаними хусткою очима. Носила туди медикаменти, книжки, записки. Десь тоді, мабуть, у хаті Василя Симотюка склала присягу вояка УПА. Приймав присягу провідник «Грім» (Ярослав Василик).

Одного дня, перед кінцем навчального року, до неї прийшли стрибки і почали розпитувати про Микитинці. Коли не відповіла, хто там голова сільської ради, — заарештували і замкнули у сільській школі. Але підпільникам удалося тоді її визволити. Зі школи вночі її випустив «начальник стрибків», сільський хлопець, який пішов на службу большевикам за завданням підпілля. Прийшла в Коломию до професора Кузьми, склала іспити і записалася до восьмого класу другої школи. Літні канікули за розпорядженням підпілля перебула у Нижньому Вербіжі. Ночами до неї у помешкання приходила іноді «Леся» .

Коли розпочалося навчання в школі, повернулася до професора Кузьми. По Різдві 1947 року прийшла зі школи і застала вдома гебистів, що проводили обшук. Не знайшли нічого особливого, але заарештували дівчину і відвели в МГБ на тодішню вулицю Чкалова (тепер там державний банк). Начальник «відомства» Захаров відразу визвірився: «Гдє Лєся?!». П" ятнадцятирічна дитина в страху не зрозуміла, що питає москаль, бо і російської мови тоді ще не знала. Це врятувало її від засудження і концтаборів. Аж потім здогадалася, що чекіст питав про Ірину. Якби відразу щось відповіла, то згубила б себе, бо то означало би, що знає псевдо сестри, а отже причетна до повстанського руху. Але все одно її кілька разів оперезали дротяною нагайкою, так що на плеченятах розірвалася блузка. «У тьомную єйо!» — проричав Захаров. Наказали роззутися і відвели у підвальне приміщення, в якому вікон не було, а світло не горіло. Мабуть, то був «відомчий» карцер.

На бетонній, покритій льодом підлозі довго стояла, припершись до холодної стіни, а потім всілася на босі ноги, яких уже не відчувала, і так закам" яніла. Згубила лік дням і ночам. Здогадувалася, коли був день, бо тоді з тротуару доносилося рипіння снігу і човгання людських ніг. Перебувала в якомусь трансі, напівзабутті, так що вже майже не реагувала на писк щурів, що шмигали попри ноги. Коли покликали на допит, то іти уже не могла і її потягнули попід руки, бо до колін обморозила ноги так, що вони густо покрилися болючими водянистими пухирами.

Щоправда, слідчий капітан Смолін не бив. Та бити й не було кого, дівчина-підліток була напівжива-напівмертва. Покликав солдата і заставив розрізати пухирі на гомілках. З них витікала холодна сукровиця. Через двері в суміжній кімнаті мигцем побачила зрадника «Самбірського» (Миколу Сенюка) і зрозуміла, що «здав» її він. На щастя, крім того, що Ганнуся — сестра «Лесі» — нічого більше про неї не знав. А Смолін наполегливо доводив, що хоче «врятувати» Ірину і бажає з нею зустрітися. Дівчина ж стояла на своєму. Мовляв, знати не знаю, де перебуває сестра, і тоді її перевели в загальну камеру. Там стояло відро зі снігом і жінка-співкамерниця стала розтирати ним обморожені ноги. Від болю качалася по підлозі, до крові кусала губи, але не кричала. Смолін і далі намагався завербувати школярку, але вона про Павлика Морозова ще не знала. І нарешті два солдати вночі повели її мокрим снігом босу до професора Кузьми. «Дитино, ти боса?» — закричала професорова і заламала руки. Професор взув знесилене дівча у свої снігурці відпровадив до дитячої лікарні, де довго лікувала розранені ноги та жовтяницю. Одного дня отримала записку від «Лесі» і зрозуміла, що за нею стежать і гебисти, і повстанці. Бо ніхто не знав, як повела себе на катівських допитах. Мабуть, щоб відвернути лихо від родини Кузьми, дівчині поміняли місцеперебування. Її поселили на Старій Дорозі у пані Камінської, де проживали майбутні ще тоді членкині підпільної організації «Воля або Смерть» Параска Левицька та Ганна Скільська.

Одної днини напроти Святомихайлівського собору зустрілася з «Лесею», яка наказала прийти на цвинтар Монастирок. На цьому цвинтарі, а також у священика о. Русина, сестри зустрічалися і до того. Детально розповіла Ірині про свій арешт і вона порадила дівчині піти до сповіді. Тоді Ганнуся бачила Ірину востаннє, а священник Святомихайлівської церкви влаштував їй справжній допит. Залишився відповідями задоволений.

Під час літніх канікул була з батьками на полонині Кринта, а коли повернулася в Коломию, професор Кузьма сказав, що Ірини серед живих уже немає. Першого вересня, як звичайно, пішла у дев" ятий клас. Але провчилася недовго: новий арешт. Забрали з шкільного класу. Та ж тюрма МГБ і вибір: або починає працювати на чекістів і стає сексотом, або 25 років заслання в Сибір. Вибрала останнє. З конвоєм прийшла на квартиру, забрала коц та деяку невибагливу одежину, яку віддали Скільська та Левицька, і опинилася в товарняку на вокзалі. Відразу відчула якесь полегшення, що арешти і допити, нарешті, скінчилися, що вистояла в катівнях, нікого не видала. Проспала цілу добу. А коли прокинулася, то людей у вагоні стало, як оселедців у бочці. Уночі знайомі хлопці підкупили охорону, викликали з вагона і пропонували утікати. Але відмовилася, бо знала, що ніде не заховається від недремного ока чекіста чи стукача.

У сусідньому вагоні опинилися і професор Кузьма з дружиною Марією та дочкою Вірою. Формальним приводом для їхнього виселення було те, що син Богдан, студент медицини у Львові, у 1944;му емігрував на Захід. Але насправді ця славна коломийська родина опинилася на засланні через те, що професор Кузьма був останнім гімназійним учителем, що ще залишився в місті. Отже, його треба було позбутися. Бо присилали учителів зі Східної України.

22 жовтня 1947 року вщент набитий галичанами товарний ешелон вирушив у холодний Сибір. До Омська добиралися десь понад місяць. Коломийців залишили у радгоспі «Тюкалінський», Омської області. Були там до 1956 року. За цей час біолог Орест Кузьма розвів у радгоспі величезний сад десь на 10−15 гектарах, який перетворили на дослідну ділянку сільськогосподарського науково-дослідного інституту. На це сибірське диво приїжджали поглянути делегації з усього совітського червоного царства. А наші жінки знайшли в саду неважку працю і засіб існування. Директор Коломийської щіткової фабрики Володимир Боднарчук з пасербицею Оксаною Воробець, яка працювала в радгоспі медичною сестрою, зорганізували драматичний гурток. П" єси ставили виключно українською мовою, але на них з" їжджалися люди з усіх околиць, а зал завжди був переповнений. Віночки сплітали з розмальованого паперу, а взуття часто доводилося у когось позичати.

Повернулася з Сибіру у липні 1956 року. Маму застала на Кринті, а батька вже не було. Під час облави довго лежав у снігу, простудився і помер у березні 1952 року. Дружина викопала яму таки на полонині, але гуцули звезли небіжчика на доли і поховали коло церкви у селі Ільці. Хату в Старому Косові влада забрала ще в 1945 році, а після повернення Ганнусі порадили перебратися кудись за межі області. Поселилася у Вижниці, заочно закінчила Чернівецький університет, вчителювала на Буковині, в Дебеславцях, Корничі.

З початком українського відродження почалося для неї нове життя. У 1991 році стала секретарем осередку ТУМ імені Тараса Шевченка, зорганізувала у Воскресінцях мішаний хор (диригент Іван Гуцуляк), з її ініціативи на Луганщину відправлено 16 пакунків з українськими підручниками для шкіл. У 1990;му пікетувала Верховну Раду в Києві, збирала кошти для розкопок жертв большевицького терору в Дем" яновому Лазі, за дорученням демпартії серед інтелігенції міста та району збирала підписи колишніх членів КПСС за те, що вони осуджують ідеологію цієї злочинної партії і протестують проти її відновлення. На Всеукраїнському грудневому референдумі була спостерігачкою в селах Верховинського району.

А три дні ГКЧП пані Ганна згадує з особливим душевним трепетом. Саме тоді Коломия урочисто святкувала своє 750-річчя. І коли на другий день свята усі ЗМІ з понурою тривогою оповістили про московський заколот, здавалося, що серед коломийців запанує найголовніший і найнебезпечніший ворог — страх. Бо постала реальна загроза повернення конаючого Червоного Дракона. Але не тут то було! Після освячення кошиків з садовиною (бо було Спаса) середмістя заполонила безмежна людська повінь. Стало зрозуміло, що народ просто так свою свободу не віддасть. На площі Шевченка десятки синьо-жовтих прапорів, церковні хоругви, духовенство, багато молоді. Відчувалася напруженість, наелектризованість велелюддя, але страху не було. Після панахиди за усопшим Тарасом та освячення першої плити його пам" ятника слово надали і Ганні Лепкалюк.

Вставай, хто живий, в кого думка повстала,.

Година для праці настала!

Ці огненні слова безсмертної Лесі завершуються звичним «Слава Україні!», а чоловіча самодіяльна народна хорова капела медичних працівників вибухає лунким триразовим «Слава!», «Слава!», «Слава!» .

13 січня 1980 року несподівано помер доктор Ярослав Хомин. У 1950;му він був заарештований і 9 місяців перебував у тюрмі, а потім його засудили до 10 років і вислали у табори Красноярська та Норильська, де працював хірургом серед політв" язнів. У 1954 році повернувся і став ведучим хірургом Коломийської центральної лікарні. У 1957;му перейшов на роботу в онкологічний диспансер завідувачем хірургічного відділу. У 1972 році йому була присвоєна вища категорія хірурга-онколога.

А в 1979 році по Коломиї прокотився рунівний вал політичних арештів. У місто прибула велика зграя київських міліціонерів та кагебистів з наперед заготовленими списками осіб, яких мали заарештувати. Основний удар нанесли по медицині. Вибирали найкращих фахівців, родичі яких колись мали якісь зв" язки чи стосунки з бандерівським підпіллям. Першого схоплили талановитого 34-річного Ігоря Хомина, що спеціалізувався по дитячій хірургії. Мав воістину золоті руки, ніхто не міг краще від нього прооперувати хворе дитя. Опери, перевернувши тисячі історій хвороби, наполегливо вишукували мерзотників, які погоджувалися фальшиво свідчити проти лікарів. Один з них засвідчив і проти Ігоря, так що дали йому нізащо чотири роки посиленого табірного режиму.

Таку жахливу душевну травму батько знести не зміг і на 66-му році життя раптово помер за кермом автомобіля. Син відбував термін у Товмачику під Коломиєю, але на похорон батька його, звичайно, не відпустили. Повернувся з таборів з підірваним здоров" ям і теж передчасно помер 4 грудня 1995 року. Зі славної лікарської династії Хоминів залишився наймолодший Зиновій. Теж хірург, працює у Косові, де його батько ставив колись на ноги поранених повстанців.

У 1981 році Ганна Лепкалюк привезла з Сибіру свою сестру Марію. Перебувала вона в будинку інвалідів і померла у 1944 році. Похована у Коломиї. Ще перед тим реабілітована.

Ганнусю реабілітували 24 березня 1992 року. Але в обласному відділі СБУ випадково наткнулися на справу Ірини і написали таку довідку: «Лепкалюк Ірина Миколаївна, 1924 року народження, уродженка Старого Косова третього серпня 1947 року була убита біля села Вербіж Нижній, Печеніжинського району під час проведення військової операції, являлася провідником Коломийського окружного проводу ОУН-УПА, була пропагандистом, мала псевдонім «Леся» .

Саме з цієї довідки Ганнуся вперше дізналася про точну дату загибелі своєї сестри. Згодом були знайдені згадані вище архівні матеріали. А вже недавно люди розповіли таке. Коли чекісти вкинули на фіру тіло убитої «Лесі» хтось вночі зібрав з землі її пролиту кров і похоронив у Нижньому Вербіжі коло церкви, поставив березовий хрест. Панні Ганна на тому місці хотіла встановити пам" ятник, але через якісь конфесійні непорозуміння від свого задуму відмовилася і поставила його на цвинтарі Монастирок. Збереглося таке запрошення: «29 жовтня 1995 року о 14 годині в Коломиї на цвинтарі біля церкви Благовіщення Пресвятої Богородиці відбудеться панахида і посвята пам» ятника Лепкалюк Ірині, референтові пропаганди Коломийського окружного проводу ОУН-УПА «Лесі», посмертно нагородженій постановою УГВР Срібним Хрестом Заслуги". Бо в архівах УПА віднайшли такий документ.

ПОСТАНОВА УКРАЇНСЬКОЇ ГОЛОВНОЇ ВИЗВОЛЬНОЇ РАДИ.

За видатні заслуги в національно-визвольній боротьбі українського народу проти московсько-більшовицьких окупантів нагороджуються Срібним Хрестом Заслуги:

" Сталь" (Савчак Василь), крайовий провідник ОУН Буковини.

" Борис" (Легкий Григорій), провідник ОУН Коломийської округи.

" Грім" (Василь Ярослав), окружний референт пропаганди Коломийщини.

" Леся" (Лепкалюк Ірина), окружний референт пропаганди Коломийщини.

" Уляна" (Водоставська Надія), окружний організаційний референт Коломийщини.

" Діоген" (Ковалюк Василь), член Косівського надрайонового проводу ОУН.

Постій. 23 серпня 1948 року.

А наш незабутній коломийський композитор Дмитро Циганков у 1993 році написав пісню «В пам» яті вічно жива". Зверху над нотапи — напис:

" Світлій пам" яті вірної дочки України Лепкалюк Ірини, референта пропаганди Коломийського окружного проводу ОУН-УПА «Лесі» .

У Карпатських лісах вже палала червона калина.

І свій лист золотий осипали додолу гаї,.

Там спочила навік молода партизанка Ірина,.

Та не знає ніхто, де згубилась могила її.

Там боролась вона за свободу і честь України,.

У нерівних боях смерті в очі дивилась не раз,.

В серці віру несла молода партизанка Ірина,.

Що життя віддала за Вітчизну, за волю, за нас.

Плачуть в горі батьки, брат з сестрою і ціла родина,.

А в Карпатських лісах ні могили нема, ні хреста,.

Але ім" я твоє, дорога наша «Леся» — Ірино,.

Як молитву, завжди промовлятимуть наші уста!

Член-кореспондент Академії наук, професор фізики Чернівецького університету, соратник по боротьбі і побратим Олега Ольжича поет Корній Товтсюк (Андрій Воля) у передмові до поеми «Марія» написав:

" … краще розповім про Марію, яка не вигадана, а взята із життя. Дві жінки склали прототип Марії. Це Ірина Лепкалюк та її сестра Марія Лепкалюк з Косівщини" .

Делегат Другої конференції ТУМ імені Тараса Шевченка, почесний член «Просвіти», володарка багатьох грамот, дипломів, ювілейної медалі «50 років УПА», Ганна Лепкалюк (Шепетюк) — «Марійка» брала участь в організації у Коломиї хору політв" язнів, читає лекції у школах, коледжах, військових частинах. Бо молоді мусять знати про ті великі жертви, які поклало на вівтар свободи старше покоління.

Членкиня Братства ОУН-УПА, інвалід другої групи (пов" язаної з репресіями), пані Ганна рішуче, наполегливо і енергійно іде до здійснення ще одної своєї мрії - побудови пам" ятника курінному «Скубі» та його побратимам у селі Трач та курінному «Лісовому» у Баня-Березові.

Ювілейними медалями «50 років УПА» посмертно нагороджені і Марія та Ірина Лепкалюки. Отже, вони з нами, серед нас, сущих. Бо людина помирає тоді, коли зникає пам" ять про неї. А імена «Лесі» та «Галі» вписані в нашу історію золотими літерами навічно.

Ім" я Ореста Кузьми увічнене в назві вулиці, де він колись проживав, а на фасаді Косівської районної лікарні незабаром буде установлена меморіальна плита доктора Ярослава Хомина.

З ініціативи уродженки Нижнього Вербіжа, голови Коломийського міськрайонного Товариства «Меморіал» Ганни Вінтонюк (Долішняк) на місці загибелі «Лесі» над річкою Сопівкою у 1995 році був установлений і освячений пам" ятний хрест. Після того біля хреста щороку у день Пророка Іллі відбувається панахида.

Склалося так, що в родині Лепкалюків хлопців, які б пішли в повстанці, не було, але їх гідно замінили дівчата. Була ще одна героїня з цієї знаменитої гуцульської родини, уродженка Старого Косова, троюрідна сестра Марії, Ірини та Ганни Орися Лепкалюк, дочка Івана. Народилася у вересні 1923;го, освіту здобула у Косові - початкову, а потім у приватній гімназії Довганюка. Членкиня ОУН «Ярина», в підпіллі від весни 1944 року, працювала у Жаб" ївському районовому проводі. Героїчно загинула 16 грудня 1946 року під горою Піп Іван. Того дня червоні карателі оточили групу повстанців, у якій було п" ять жінок та чотири чоловіки. У запеклому бої усі хлопці полягли, а з дівчат загинула тільки Орися. Відстрілювалася з пістолета до останку і застрелилася. Розлючені чекісти прив" язали убитих до коней і так тягнули аж до Жаб" я. Закопали їх у протитанковий рів. Тепер на тому місці стоїть пам" ятник «воїну-освободітєлю» .

Чоловіком Орисі був Іван Ожудляк, родом з Львівщини, псевдо «Маєр», керівник боївки СБ. У бою з чекістами загинув ще десь до того. Єдиний синочок Богдан ріс у бабусі Марії, але її звинуватили у «куркульстві», засудили і відправили в Сибір. Тоді дитину забрала двоюрідна сестра Орисі Ліля Ходан, мати нині заслуженого архітектора України, головного архітектора області Михайла Ходана.

Твої реферати.

Всі права збережено.

internet.