Экономические проблеми Співдружності Незалежних государств

Министерство освіти Російської Федерации.

Пензенский державний университет.

Кафедра економічної теорії та світової экономики.

Курсова робота з дисципліни «Світова економіка» на задану тему: «Економічні проблеми Співдружності Незалежних государств».

Виконав студент групи 02АЭ2 Касьянов А.М.

Науковий керівник к.э.н., доцент Дралин А.И.

Пенза, 2003.

|Введение |3 | |Проблема економічної інтеграції країн СНД |5 | |Проблеми розвитку економік країн СНД і проблеми зовнішньої | | |торгівлі |15 | |Інвестиції у перехідній економіці |21 | |Вступ країн СНД на СОТ |26 | |Укладання |33 | |Додаток |34 | |Список використовуваної літератури |38 |.

Останнім часом одним із головних тенденцій у світовій економіці стало освіту інтеграційних об'єднань. У одних груп країн діється добре, в інших — пов’язане з певними проблемами. До них належать і державиучасниці СНГ.

Вони мають великим природним і власне економічним потенціалом, який дає їм значні конкурентні переваги та дозволяє зайняти гідне місце у міжнародний поділ праці. Вони мають 16,3% світової території, 5 — чисельності населення, 25 — запасів природних ресурсів, 10 — промислового виробництва, 12 — науково-технічного потенціалу, 10% - ресурсообразующих товарів. У тому числі існує попит на світовому ринку: нафта і природний газ, вугілля, ліс, кольорові і рідкісні метали, калійні солі й інші копалини, і навіть запаси прісної води та земельні масиви, придатні хліборобства й строительства.

Тільки розвідані родовища нафти на Росії становить 13% світових, в Азербайджані - понад десять, у Казахстані Туркменістані - близько 10%. У Росії її зосереджено близько 35% світових запасів газу, в Азербайджані, Туркменістані, Казахстані та Узбекистані - майже 20%. По сумарною видобутку кам’яного і бурого вугілля Росія, Україна) й Казахстан займають друге у світі. Основні запаси алмазів, бокситів, мідних, нікелевих, кобальтовых і олов’яних руд перебувають у Росії. Великі поклади залізної руди, бокситів, мідних руд розташовані на півметровій Україні, у Казахстані Грузії. У Росії її та Білорусі розміщені найбільші у світі лісові масиви (¼ лісів земної кулі) і запаси калійних солей.

За такої багатстві на природні ресурси і величезному потенціалі цих країн, вони є дуже багато економічних труднощів, пов’язаних в першу чергу, з невмінням (чи небажанням) цих країн працювати спільно, як і належить країнам, які входять у Співдружність, та й суто довгі роки просуществовавшим невідривно друг від друга.

Рубіж XX і XXI століть характеризується, істотним зростанням економічної взаємозалежності держав планети. Це посилює нестабільність у світовій економічному просторі. У разі глобалізації цілеспрямовано зміцнює позиції наш історичний і географічний сусід — Європейський Союз, розвиваючи інтеграцію своїх учасників углиб та вшир. Хіба ж СНД? Йому похвалитися поки що нічим. Метою даної роботи є підставою розгляд сформованій ситуацій і будь-яка спроба розглянути деякі економічні проблеми, сформовані в Співдружності, визначити перепони, які стоять перед країнами Співдружності, заважають їх економікам включитися у світове хозяйство.

1. Проблема економічної інтеграції країн снг.

Коли крекнув Радянський Союз, збереження багатовікових економічних перетинів поміж новими незалежними державами більшості проводирів цих фракцій (крім лідерів країн Прибалтики) уявлялося завданням першорядної важливості, хоча глибинні мотиви цього було різними. Для одних новонароджених держав, зокрема для Росії, важливо було зберегти традиційні ринки збуту неконкурентоспроможних готових виробів, й інших — якомога довше зберегти сформовану у надрах командно-розподільчої економіки систему явного і прихованого донорства в користь менш розвинених союзних республік з допомогою більш развитых.

Тоді здавалося, що зберегти цілісність пострадянського економічного простору не буде важко. Адже тут давно склалися стійкі міжреспубліканські господарські зв’язку, а між новонародженими державами не було ніяких торговельних бар'єрів, на початковому етапі існувала єдина валюта, діяли єдині технічні стандарти, сертифікати якості товарів хороших і т. п. Нарешті, усе це простір пов’язувалося розвиненою транспортної та комунікаційної інфраструктурою, єдиної енергетичної системою та єдиним мовою міжнаціонального спілкування. Здається, з СНД значно більше передумов на інтеграцію, ніж у Євросоюзі, де всі починалося хіба що від початку. Проте упускались з цього виду два найважливіших обстоятельства.

По-перше, перехід від командно-розподільчої економіки до ринкової переміщає національні господарства країн СНД на геть в іншу систему координат, де діють принципово нові правил гри. Тут з’являються такі невідомі колишнім союзних республіках чинники, як національна конкурентоспроможність; вільний вибір зовнішньоекономічних партнерів не лише у ближньому, а й, що особливо важливо, далекого зарубіжжя; асиметрія національних економічних інтересів, обумовлена різними рівнями техникоекономічного розвитку країн, різною структурою їх виробництва, і з другие.

По-друге, реально інтегруватися здатні далеко ще не всі країни. Річ у цьому, що основою реального інтегрування економік є високий рівень індустріалізації і диверсифікацію виробництва та обміну, коли країни взаємодоповнюють одне одного у широкому діапазоні самих різноманітних товарів та послуг, коли внутрішньогалузева торгівля сягає високого рівня, доповнюючи і навіть витісняючи міжгалузеву торгівлю. Лише за такому етапі техніко-економічного розвитку все тісніше прив’язуються друг до друга тисячами торгових, виробничих, фінансових та інші зв’язків й більше перетворюються на цілісний економічний організм. Зрозуміло, що таке їх зрощування досягається тільки дуже просунутому етапі розвитку обробній в промисловості й передусім високотехнологічних галузей [16, стор. 99].

Навпаки, аграрно-сырьевые країни, виробляючи значною мірою схожий асортимент продуктів, виступають стосовно друг до друга не стільки як взаємодоповнюють партнери, скільки як конкуренти. Тому не відкриваються назустріч одна одній, а навпаки, прагнуть друг від друга відгородитися і винних шукати ринки збуту на свої товарів у інших, більш розвинених регіонах мира.

Ця закономірність міжнародного економічного інтегрування переконливо підтверджується піввікової практикою. Інтеграція успішно прогресує лише між країнами розвиненими країнами Західної Європи й Америки, щось вдається досягти у цьому напрямі індустріально просунутим країнам Латинська Америка. Ще близько як три десятки «зон вільної торгівлі «, «митних спілок », і «загальних ринків «у решті та розвитку регіонах світу уже багато десятиліть залишаються пустоцветами. І це природно: у Європі та Північній Америці понад ¾ експорту посідає готові вироби, зокрема 40−50% - на продукцію машинобудування, що має підвищену здатність пов’язувати країни-партнери узами міжнародного поділу праці (див. табл. 1 докладання). У меншою мірою підготовлена така матеріальний грунт для інтегрування і Південній Америці, ще менша — у регіоні СНД, котрий за галузевої структурі його експорту, особливо експорту машин і транспортних засобів, тяжіє немає Західній Європі чи Північній Америці, а швидше Близькому Сходу чи Африці, де, починаючи з 1960;х років, виявилася цілком невдалою жодна з багатьох спроб интегрирования.

Тож не дивно, що, попри всі зусилля інтеграторів і окремі приклади щодо вдалого господарського взаємодії країн СНД двосторонній основі, економічного простору Співдружності неухильно розповзається по швах. Загальновизнаним показником інтенсивності межстрановых економічних зв’язків є частка їх взаємної торгівлі в загальному обсязі товарообігу з усіма країнами світу. У цьому вся показнику знаходить відбиток і культурний рівень техніко-економічного розвитку країнпартнерів, і цьогорічні масштаби обміну інвестиціями, й нинішній стан виробничого кооперування підприємств, і ще аспекти реального зрощування їх національних экономик.

Ще важливіше, з погляду інтеграції, відсоткове співвідношення обсягу взаємної торгівлі (або взаємного експорту) країн-партнерів до сукупного обсягу ВВП. Це характеризує ступінь економічної відкритості країн стосовно друг до друга. Розрахунки вчених показують, що таке взаимосцепление убуває рішуче, ніж частка взаємної торгівлі країн Співдружності (див. рис. 1 докладання). Загалом в СНД цей показник від 1990;го р. впав у 6,4 разу, зокрема в Росії - в 7,3 разу. Це означає, що національні господарства цих країн — усі більш відокремлюються друг від друга. Інакше висловлюючись, неухильно поглиблюється їх дезинтеграция.

Становище поглиблюється тим, що у товарообігу всередині СНД частка готових виробів, особливо машин і транспортних засобів неухильно зменшується, а частка базових ресурсів зростає. З 1990 р. по 2001 р. питомий вагу базових ресурсів у взаємній експорті СНД зріс у 2,2 разу, у цьому числі палива й сировини — більш як вчетверо. У той самий час частка машин і транспортних засобів впав у 1,7 разу, а виробів легку промисловість — в 2,5 раза.

Це відбувається, передусім, через неконкурентоспроможності місцевих готових виробів проти аналогами, імпортованими із зарубіжжя. І рядові споживачі, і інвестори воліють купувати нехай дорожчі, зате якісні і надійні товари, виготовлені розвинених країн ринкової економіки, де конкуренція змушує виробників постійно удосконалювати своєї продукції. Імпортовані з далекого зарубіжжя товари хіба що видавлюють готові вироби з внутрирегионального товарообігу Співдружності, що веде до зростання в ньому частки паливно-сировинних ресурсів, металів та інших базових товарів [16, стор. 105].

Отже, об'єктивні передумови для інтегрування національних економік не поліпшуються, а погіршуються. З одного боку, для взаємної торгівлі залишаються дедалі більше аграрні і паливно-сировинні товари, які, як зазначалося, далеко ще не сприяють інтеграції економік. З з іншого боку, саме такі товари найбільш конкурентоспроможні на світових ринках, оскільки з їхньою якість визначається основному сама природа заклала і тому скрізь більш-менш однаково, а витрати їх виробництва, у Співдружності досить низькі за мірками. Тому і конкурентоздатність у країнах далекого зарубіжжя гарантирована.

За цих умов виробники базових ресурсів закономірно кидаються до ринків цих країн, тим паче, що в ній експортні ціни значно вища, ніж всередині країн СНД чи торгівлі з-поміж них. Природно, що найбільша переорієнтування далекому зарубіжжі спостерігається в тих країн СНД, які володіють такими на природні ресурси і потужностями із їх видобування (див. табл. 2 докладання). Це насамперед, Азербайджан, експорт що його далекому зарубіжжі 2000 р. перебував на 93% з нафти, її похідних та інших мінеральних продуктів; Росія (частка нафти та інших мінеральних продуктів — 55,4%); Україна (чорні і кольорові метали — 45%, мінеральну сировину -10%); Казахстан (метали — 34%, мінеральні продукти — 54%); Узбекистан (бавовну — близько 80%); Таджикистан (мінеральні ресурси — 61%, кольорові метали — 56%)[4, стор. 17]. Характерно, що швидкий зростання на останні роки частки далекого зарубіжжя експорті Вірменії, України та Казахстану значною мірою обумовлений збільшенням у його структурі частки продукції базових деяких галузей і зменшенням частки готових изделий.

Навпаки, країни СНД, в експорті яких значне місце займають готові вироби і харчові продукти, наприклад, Білорусь чи Молдова невідь що процвітали лідера в освоєнні ринків поза СНД і зколишньому більшу частину неконкурентоспроможного далекого зарубіжжя експорту направляють у країни Співдружності. І це почасти належить до Грузії і Киргизії. У цьому вся одну з основних причин щодо помірної переорієнтації цих чотирьох країн на далеке зарубежье.

Обмеженість виходу цих країн межі СНД як експортерів обумовлює й щодо скромний питому вагу далекого зарубіжжя їх імпорті. Це означає, крім іншого, і обмеженість їх можливостей ввозити новітнє обладнання переоснащення власної промисловості лише на рівні світових рівнів. Отже, таким країн загальмований вихід до ринків далекого зарубіжжя є, очевидно, довгострокової тенденцією, яка зумовлює тривалу їх орієнтацію ринку СНГ.

Але чому аж до останнього часу такі типові експортери палива й кольорових металів, як Туркменія, Киргизія та Казахстан відставали від інших країн Співдружності за рівнем виходу ринки далекого зарубіжжя? Вони могли не менш успішно, ніж Азербайджан чи Росія збувати там свої мінеральні ресурси, якби була відповідна транспортна інфраструктура. Свого часу вона створювалася те щоб забезпечувати паливом і сировиною основні індустріальні регіони СРСР — Центр, Урал, Алтай, Донбас тощо. п. Необхідні для перевезення таких великотоннажних вантажів залізничні і трубопровідні магістралі, які зв’язували б ці континентальні республіки з далеким зарубіжжям, майже відсутні. А спроби Туркменії поставляти свій газ Європу через російські газопроводи виявилися разочаровывающими. Такі магістралі поступово уводять у лад, і це, швидше за все прискорить переорієнтування Центральноазіатських країн до ринків Китаю, Туреччини, Ірану та інші регіони далекого зарубіжжя. І якщо їхній зовнішньоекономічні переваги закономірно ще більш перемістяться із Росії та СНД загалом далеке зарубежье.

Тому національні економіки країн СНД продовжують «розбігатися «в різні боки. Росія, звісно, залишається головним центром економічного тяжіння інших країн Співдружності. Але їхня частка в експортних поставках навіть найближчих сусідів (Білорусі, України, Молдавії й Казахстану є) неухильно знижується. Ще швидше слабшають торговельні зв’язки між іншими країнами СНГ.

Минуле десятиліття засвідчило, що об'єктивні умови для інтегрування економік країн СНД не поліпшилися, а значно погіршилися, а у тому, що й господарські механізми здебільшого менш схожими, отже, і менше сумісними, ніж було на початку 1990;х років. Так, за оцінками Європейського банку реконструкції й розвитку, 2002;го р. частка приватного сектора формуванні ВВП Вірменії й Росії становила 80%, Грузії, Казахстану й Україна — 65%, Азербайджану й Киргизії - 60%, Молдови Таджикистану — 50%, Узбекистану — 45%, Туркменії - 25%, а Білорусі - лише 20%. Чи можна інтегрувати білоруську економіку з російської, якщо участь держави там вп’ятеро вище, ніж в нас? Або хоча б із української й казахської, де вона в 3,3 рази менше, ніж у Білорусі? У такі умови годі розраховувати те що, що ситуація з економічним інтегруванням цих країн недалекому майбутньому може змінитися на краще [4, стор. 22].

Всупереч таким реаліям ряді країн СНД завзято прагне переломити дезінтеграційні процеси. І роблять це шляхом послідовного ускладнення висунутих завдань і повноважень інтеграційних інститутів. Зверніть увагу: спочатку (щоправда, після явного провалу Угоди 1992 р. про принципи митної політики) передбачалося створити зону вільної торгівлі. Це найбільш проста і прийнятна всіх форма організації взаємного товарообміну, яка пов’язує тарифно-таможенную політику держав-членів лише у частини їхнього взаємної торгівлі, залишаючи повну свободу дій щодо від інших торгових партнерів. Цілком очевидно, що замість велика частка зовнішньоторговельного обороту країни орієнтована на таких «зовнішніх «партнерів, тим менше їй хочеться пов’язувати собі руки в стосунки з ними єдиної тарифно-торговой політикою [13, стор. 73].

Проте, попри зростання такого об'єктивно гальмуючий чинник (див. табл. 2 докладання), в 1995;1996 рр., як зазначалося, п’ять країн у главі з Росією, не завершивши формування зони вільної торгівлі, вирішують створити митний союз. Це зобов’язує всіх учасників мати єдину митну територію України й, відповідно, єдиний тарифний бар'єр по відношення до третіх країн, отже, і проводити єдину зовнішньоторговельну політику щодо решти світу. Тим самим було повинен бути покладений край самостійності держав-членів «п'ятірки «у тому торговельних відносинах із іншими країнами. Це, природно, йде з їх національними економічними интересами.

Адже менш индустриализированные країн СНД не збираються вводити високих імпортні мита на готові вироби (наприклад, на автомобілі) з далекого зарубіжжя, тоді як Україна, Білорусь та інших розвинені держави Співдружності, навпаки, за-цікавлені створити всередині митного союзу тепличні умови для своєї обробній промисловості. Тож у митний спілка перетворилася на 1995;1996 рр. вдалося включити тільки п’ятьох країн. Та й у такому вузькому складі кожна з яких наполягає на довгому списку вилучень з одного узгодженого тарифу, залишаючи собі солідні проломи у тому бар'єрі. Тож не дивно, що з років існування «п'ятірки «вдалося узгодити лише десять% єдиних імпортних тарифів. Разом з 50% спочатку совпадавших це справді дає 3/5, але інші 2/5 зачіпають життєво значущий кожної країни-учасниці імпорт і піддаються приведення до спільного знаменника. Однак, то єдиний тарифний бар'єр у цілому запровадити невозможно.

Тоді ми вирішили перетворити майбутній Митний спілка перетворилася на Євразійське економічне співтовариство, яка передбачає ще більше високу ступінь інтеграції. У цьому зроблено спробу посилити процедуру прийняття колективних рішень: принцип одноголосності замінений принципом кваліфікованої більшості. Теоретично це дозволяє тій чи іншій коаліції країн всередині «п'ятірки «нав'язувати своєї волі нерішучим чи непокірливим її членам.

Нарешті, нова ініціатива ще більше амбіційна, оскільки єдине економічного простору — це загальна митна територія, але і загальний ринок послуг, капіталів робочої сили, що у принципі передбачає або найтісніший ув’язку ринкових курсів національних валют, або запровадження єдиної валюти типу євро до ЄС. З іншого боку, це означатиме єдину модель господарювання і дуже близькі політичні режими високорозвиненою демократії. Примітно, що у цьому випадку уникнути посилення наддержавного початку: оголошено про намір створити міждержавну комісію з торгівлі та тарифами, незалежну від національних урядів. Схоже, у цьому плані ми опинимося попереду планети всієї. Органів, незалежних від держав-членів, немає до ЄС, ні з іншому інтеграційному объединении.

Отже, інтеграція у країнах Співдружності гальмується з такого ряду причин:. неготовність країн Співдружності до самостійної економічної діяльності;. неконкурентоспроможність товарів, які у країн СНД, проти кращими зарубіжними товарами, або ж невигідність продаж деяких товарів всередині Співдружності через їх понад високу ціну поза ним;. розбіжність цілей, переслідуваних різними країнами Співдружності;. неможливість (поки що) створення єдиного простору та митного союза.

Усе це перешкоджає інтеграції всередині СНД і робить складним вливання економік на світовий хозяйство.

Отже, протягом вже десятиріччя на пострадянському просторі спостерігається унікальне явище: що менше країн СНД по об'єктивних причин здатні до реального інтегрування, тим паче непідйомні інтеграційні проекти висуваються і тих більший наголос робиться на институционально-административный ресурс. Вектор реального економічного розвитку та вектор політичних зусиль направлені на протилежних напрямах. Схоже, що лідерам «п'ятірки », «четвірки «і російсько-білоруської «двійки «розраховують змінити ситуацію вольовими прийомами. Можливо, позначається те, що лідери, у цілому політичні еліти країн СНД виховувалися за доби, коли всі економічні процеси відбувалися «волею партії й уряду ». Але час вже засвоїти, що закони економіки так само об'єктивні і невблаганні, як закони фізики чи хімії. Через коліно їх переломишь. Хоч би скільки перейменовувалися їх багатосторонні об'єднання, хоч би як переробляли їх міжурядові організації, вдіяти об'єктивно обумовлений процес дезінтеграції економічного простору Співдружності невозможно.

У цих умовах єдиним розумним є орієнтація звичні двосторонні торгово-економічні відносини, які Росія й інші держави СНД успішно розвивають із країнами Прибалтики, Східної Європи, Південної та Азії. У такій моделі відносин всередині Співдружності фактично давно склалася. І краще було б, не наступаючи щоразу одні й ті самі граблі, змогли ефективно використати цю виправдала себе форму сотрудничества.

2. Проблеми розвитку економік країн СНД і Проблеми зовнішньої торговли.

У 1991 р. усі держави СНД почали економічних реформ, які характеризуються як загальними (лібералізація цін, і зовнішньоекономічної діяльності, прагнення конвертованості національних валют, приватизація державної власності), і специфічними (подолання зовнішньої залежності у сировинної, продовольчої, військової техніки та інших галузях) заходами. Але лібералізація цін обумовила неефективність багатьох добросусідських відносин, а лібералізація, зовнішньоекономічної діяльності виявила неконкурентоспроможність більшості виробництв. Приватизація власності породила некерованість і в економічної сфере.

Істотно обмежують можливості інтеграції складаються в країнах Співдружності економічні та соціальні умови: нерівномірність розподілу економічного потенціалу, посилюється недоліком топливноенергетичних ресурсів немає і продовольства; воєнні конфлікти територій країн Співдружності; протистояння між цілями національної політики і якими інтересами МВФ, Світового банку; неунифицированность національних правових баз [17, стор. 52].

Тенденції соціально-економічного розвитку країн Співдружності характеризують таблиці 3 і 4 докладання. Обсяг ВВП, промислового й сільськогосподарського виробництва, рівень інвестицій впали, різко скоротилися транспортні потоки, реальні доходи населення зменшилися, зросла безробіття і посилилися інфляційні тенденції. У цьому глибина спаду у промисловості було більше, ніж у сільське господарство, що дозволяє дійти невтішного висновку про деіндустріалізації виробництва, зниженні його ефективності. Це було головним чинником падіння доходів населення, відповідно споживання, зафіксованого зменшенням роздрібного товарообороту СНГ.

Економічне зростання, позначився останніми роками країн СНД, доки може подолати сформовані у яких деформації відтворювального процесу. Можна лише про деякому ослабленні їх негативних наслідків макроекономіки за минуле десятиріччя. У країнах СНД за 1991;2000 рр. ВВП знизився на 34%, обсяг промислового виробництва — на 40, продукція сільського господарства — на 28, інвестиції в основний капітал — на 67%. Майже у всіх країнах Співдружності ще досягнуть дореформений рівень ключових економічних показників. Так, ВВП в Росії 2000 р. становив 68% обсягу 1991 р., Білорусі - 90, Казахстану — 78, Киргизії - 72, України — 47, Молдови — 60, Азербайджану — 60% [21, стор. 83]. У країнах СНД обсяг ВВП 2000 р. дорівнював 66% рівня 1991 р. Усі країни формували дефіцитні бюджети, а, починаючи з 1998 р., стурбовані виплатами по зовнішнім боргом. Іноземні інвестиції так і досягли великих обсягів, промисловість залишалася на низькому технологічному рівні, і окремо не змогла розпочати випуск конкурентоспроможної продукції. Тільки за останні роки темпи зростання ВВП стабилизировались.

Наслідком структурної деформації виробництва та інвестицій стало надмірне розвиток видобувних галузей. Це перетворює держави Співдружності в ресурсні сегменти світового фінансового ринку, позбавляє їх економічні системи взаємозалежності і взаємодоповнення і, виступає об'єктивним на заваді їх інтеграції, бо видобувних моноотраслевых країн вона бессмысленна.

У Росії її посилення сировинної спеціалізації в промисловості й структури вітчизняного експорту призвело до надмірної імпортної залежності внутрішнього ринку, погрожує зростанню державного зовнішнього боргу, сопровождающемуся неконтрольованої витіканням коштом російського капіталу за рубеж.

Більшість держав Співдружності переорієнтували зовнішньоекономічні зв’язку на треті країни. Так, обсяг торгівлі Росії з країнами Співдружності знизився зі 138,1 млрд. дол. 1991 р. до 19 млрд. в 1999 р. У 2000р. тільки в Білорусії та Таджикистану більшість експортноімпортних операцій припадала частку партнерів у Співдружності (див. табл. 5 докладання). Вартість взаємних товарних поставок дедалі більше зростає, які фізичний обсяг скорочується. З важливих товарів (нафтопродукти, алюміній, целюлоза, цукор, вершкове олію, легковики та інших.) ціни на торгівлі між державами СНД перевищили рівень світових, що нерідко робить дешевшою їх закупівлю поза межами угруповання. Росія, наприклад, щодо окремих товарам упускає вигоду торгівлі з ближнім зарубіжжям (див. табл. 6 докладання). Перехід на світові ціни визначив високий рівень незбалансованості структури промисловості, створив сприятливі умови у розвиток сировинних деяких галузей і несприятливі - для переробних, в першу чергу для машинобудування, легкої і харчової промышленности.

Хоча у окремих випадках частка взаємної торгівлі досить висока, її загальний обсяг у межах Співдружності як і поступається обсягу торгівлі з далеким зарубіжжям. Росія нині залишається більшість країн Співдружності їх основним партнером, що переважно залежністю від неї постачання енергоресурсів, окремих видів сировинних товарів хороших і машиннотехнічної продукції. Частка Росії у зовнішньоторговому обороті окремих країн СНД становить від 54 до 88%. Дуже істотно її й у торговому обороті з далеким зарубіжжям (78% експорту і 57% импорта).

Включення країн СНД на в світову економіку — головне досягнення їх незалежного господарювання. Загальний обсяг експорту із СНД в інший світ становив середині 90-х цілком рр. 80 млрд. дол. Проте загальний обсяг зовнішньої торгівлі відповідає їх економічним потенціалом. На країн СНД припадає лише 4,5% світового обороту. Експорт товарів та послуг у країни поза СНД на розрахунку населення середині 90-х цілком рр. становив у середньому по Співдружності всього 277 дол. на рік (у Росії - 443, Білорусі - 72, Казахстані - 141, Туркменістані - 125, Україні 108, Таджикистані - 85, Узбекистані - 75, Молдові -64, Азербайджані - 44, Киргизстані - 31, Вірменії - 28, Грузії - 13 долл.)[14, стор. 83].

У експорті країн СНД знизилася частка готових товарів та послуг, і навіть комплектуючих виробів, зросла частка неопрацьованого сировини. Більше 40% експорту Росії - сиру нафту і природного газу, мало не третину загального обсягу експорту Білорусі становить сиру нафту (реекспорт із Росії), 80% експорту Азербайджану — нафта та природний продукти її переробки; 52% експорту Казахстану — кам’яне вугілля, сиру нафту, продукти її переробки, феросплави, мідь і мідні необроблені сплави, нікель, алюміній; 50% експорту центрально-азійських республік — бавовняне волокно.

Утворену у зв’язку з падінням вітчизняних нішу на споживчому ринку країн СНД все інтенсивніше заповнює імпортна продукція. У 1991 р. товарне забезпечення роздрібного товарообігу приблизно на 90% формувалося з допомогою продукції власного виробництва, а 2000 р. у Росії в Україні, наприклад, воно наполовину складався з імпортних товарів, на окремі види одягу та взуття — на 60−80%. Тим більше що надмірна залежність внутрішнього ринку від імпортних поставок продовольства та споживчих товарів загрожує економічної безпеки (у світі граничним рівнем безпеки вважається 30%-ная частка імпорту у внутрішньому споживанні, зокрема 25% по продовольствию).

Стабільне становище на споживчих ринках Співдружності останні роки багато в чому досягнуто з допомогою імпортної продукції. Дедалі більше проявляється тенденція залежність від країн далекого зарубіжжя у сфері високотехнологічних виробництв, а й звичайних споживчих товарів. Водночас витісняють неконкурентоспроможні товари національних виробників. Через війну цілі галузі витіснені з рынка.

Структури імпорту й експорту країн Співдружності свідчать, що у далекому зарубіжжі стійко поставляються невідновлювані товари, а близьке надходять споживчі товари. З іншого боку, немає ефективного механізму, який переорієнтував б виручку від зовнішньоекономічної діяльності країн СНД на сферу реального виробництва. Вона сягає або у офшори, або поповнює спекулятивний капітал, збудливий фінансовий ринок. Усе це створює передумови закріплення ту модель господарювання, коли він переважне розвиток отримують сировинні отрасли.

Один із найгостріших проблем економічного розвитку країн СНД на початку XXI в. — погашення і обслуговування зовнішнього боргу. Сумарний обсяг державного зовнішнього боргу в Росії 2000 р. становив 158,4 млрд. дол., зокрема 103,6 — борги колишнього СРСР і 54,8 — РФ. Україна входить у 30 країн світу, мають зовнішній борг більш 12 млрд. дол. По відносного рівню заборгованості лідирує Киргизстан, чий зовнішній борг становив стосовно ВВП 104%, а до експорту товарів та послуг — 228%. По затратам обслуговування зовнішнього боргу Туркменистаном виділяється 14,5% до ВВП і 31% до експорту (5-те у світі) [21, стор. 86].

Незбалансованість торгівлі, і низька платоспроможність країнучасниць СНД призвели до утворення їх великої заборгованості Росії - понад 8 млрд. дол. Попри те що, що коли частина боргів була переоформлена в технічні кредити, прострочена заборгованість за постачання за прямим господарським договорами стає дедалі більше і може бути зарахована до розряду безнадійних боргів. Лише у енергоресурси країни близького зарубіжжя заборгували Росії більше 2,5 млрд. дол., зокрема Україна — 1,4 млрд. дол. У цьому Росіяпродає газ країн Заходу по 110 дол. за 1000 м³, а Україні - по 80, Вірменії - по 53 та Грузії - по 50 дол. [8, стр.136]. Уряд РФ і він розглядає про можливість збільшення обсягів кредитування партнерів у інтеграції, тоді як надання нових кредитів було б пов’язати з цим поверненням боргів, їх трансформацією в державні борги, чи, що як дієво, майновим забезпеченням боргу. За рахунок погашення заборгованості государство-должник може передавати свої об'єкти власності, чи пакети акцій деяких підприємств, особливо цікавлять кредитора.

Отже, можна визначити ряд проблем, що з економічним розвитком країн-учасниць СНД: деіндустріалізація виробництва та його ефективності, деформації відтворювального процесу, перетворення країн СНД на ресурсні сегменти світового фінансового ринку через занадто сильного розвитку видобувної промисловості, зниження частки готових товарів у експорті країн СНД, проблеми з погашенням зовнішнього боргу. Ці проблеми є нині найбільш гострими і вимагають термінового решения.

3. Інвестиції у перехідній экономике.

У світовій практиці інвестиції обчислюються як різницю між вартістю вироблену продукцію і розміром поточного споживання (в статистиці країн СНД цей показник називається валовим накопиченням). У широкому значенні слова відбивають загальний обсяг заощаджень, включаючи капіталовкладення у виробництві, соціальної сфери, людський капітал, індивідуальне до житлового будівництва, цінних паперів, банківські рахунки і навіть заощадження «в панчосі». У розвинутих індустріальних країнах заощадження, по даним від Світового банку, складають у середньому 20−23% ВВП (до ФРН — 22%, США — 16%), а середній темп його приросту у 90-ті рр. — відповідно 1,5 — 2,5% на рік. У молодих державах накопичення загалом досягають 17%. При швидких (тоді як Європою і Японією) темпи зростання населення приріст ВВП там становить 3−4% на рік, а розрахунку населення — 1,5−1,8% [15, стор. 113].

Обсяг внутрішніх інвестицій, за підрахунками від Світового банку, у Росії інших країн СНД у 90-ті рр. становив 27−30% ВВП (1996 р. — 21%). З 1997 р. ВВП СНД збільшується, і вельми повільно — менш як на 1%.

Для оплати зростаючого обсягу імпорту слід збільшити «далекий» експорт видобувних галузей. Тож у країнах Співдружності, попри зниження частки коштів, які направляються виробничі інвестиції (з 67% 1991 р. до 59% 2000 р.), зросла частка капітальних капіталовкладень у паливну промисловість і енергетику: в Азербайджані - з 73 до 84%, у Росії - з 40 до 57, в Україні - з 31 до 46% [7, стор. 137]. Збільшилася також частка інвестицій, які направляються металургію, але повсюдно знизилася частка капіталовкладень у машинобудування легку промышленность.

Небезпечно, що ці тенденції мають наростаючий характер. Чим інтенсивніше представляють видобувну галузь країн СНД «вростають» до системи світогосподарських зв’язків, то глибше спад виробництва, у їх обробних галузях. Це своє чергу неминуче підштовхує держави Співдружності до ще більше енергійним зусиллям в розвитку торгівлі з далеким зарубіжжям, в основі якої - прискорене розвиток видобувних галузей і їхнім орієнтація на світовий ринок, що, зрозуміло, перешкоджає інтеграції з СНД, перетворюючи його в ресурсні придатки світового рынка.

Росія 1994;2000 рр. інвестувала на що близького зарубіжжя чималу суму — 1,5 млрд. дол. Проте факт її «інвестиційного присутності» більшості країн нерідко розглядають як загрозу суверенітету й пожвавлення залежність від Росії, потребуючи різнобічної допомоги. Разом про те насторожено сприймають проекти наддержавного характеру, старанно захищають свою самостійність, особливо коли мова йдеться про вихід на світових ринках, отриманні зарубіжної допомогу й залученні іноземних инвестиций.

Структура й географічна спрямованість зовнішньоторговельного обороту відбивають прагнення країн Співдружності утримати традиційні і проникнути налаштувалася на нові, привабливіші в умовах торгівлі сировинні ринки «третіх країн», зберегти конкурентну здатність експортоорієнтованих деяких галузей і виробництва, і навіть підтримати і розширити асортимент споживчих товаров.

Обмеженість фінансових ресурсів Демшевського не дозволяє змінити ситуацію в цілому: зміни структури економіки на 1% потрібні фінансові ресурси, еквівалентні 2−3% ВВП. З одного боку, фінансові обмеження сприяють відносної стійкості структури від попиту й виправдовують прагнення збереженню колишньої спеціалізації і кооперування на теренах СНД. З інший — невизначеність економічної політики підштовхує ряді країн Співдружності для пошуку ресурсів (зокрема і зовнішніх) щодо структурних змін у цілях забезпечення економічної безопасности.

Фінансовий криза 1998 р. негативно позначилося на банківську систему країн Співдружності і призвела зникнення багатьох інших інвесторів зі своїми ринків. Однак на цей час простежується певна стабілізація у сфері інвестування реального сектору економіки, про що свідчить динаміка інвестицій у основний капітал. У 1999;му р. проти 1998 р. обсяг інвестицій у основний капітал у середньому країнам Співдружності збільшився п’ять%, що досягнуто завдяки чотирьом учасникам інтеграції: Казахстану (8%), Росії, Узбекистану й України (по 1−3%). У Вірменії обсяг інвестицій зберігся лише на рівні 1998 р., тоді як у Грузії скоротився на 57%, в Молдові - на 25, Киргизії, Азербайджані, й Білорусі - на 2−5%. У 2000р. проти 1999 р. обсяг інвестицій у основний капітал у середньому Співдружності зріс на 15%, щоправда, проти 1991 р, він становив лише 33%. У Білорусі, Казахстані та Туркменістані капітальні вкладення на свою душу населення 1999 р. перевищили рівень 200 дол., у Росії вони становили 187, Узбекистані - 177, Азербайджані - 141, Україні - 86 дол. У третю групу ввійшли Вірменія — 39 дол., Грузія — 34, Киргизстан — 36, Молдова — 41, Таджикистан -16 дол. [15, стор. 95].

Складність перехідною економіки у тому, що водночас доводиться виконувати завдання системних і структурних перетворень, і навіть антикризової макроекономічну стабілізацію. Системні перетворення неминуче супроводжуються трансформационным спадом виробництва та інвестицій. Власних джерела фінансування задля подолання рецесії, і більше для назрілих структурні зміни, ще досить. Нові форми господарювання потребують фінансової підтримки, навіщо не вистачає внутрішніх ресурсів. У цьому для дальшого поступу економіки важливі прямі іноземні інвестиції. Вони сприяють структурної реформи базових галузей економіки, зростанню науково-технічного потенціалу комунікаційних зв’язків. З 1989 по 1998 рр. на що Росії вкладено в в цій формі 510 млн. дол., Казахстану — 2761 млн., України — 1167 млн., Узбекистану — 342 млн., Молдови — 150 млн., Киргизії - 132 млн., Білорусі - 110 млн. Грузії - 94 млн., Вірменії - 47 млн. дол. Показники дуже скромні. До того ж перевагу віддасться сировинним галузям. Так було в Туркменистані та Азербайджані переважна частина інвестицій іде на розвиток нафтогазового сектори й обслуговуючі його галузі, гірничовидобувну і обробну промисловість, в Узбекистані, крім топливноенергетичного комплексу, — в машинобудування автомобілебудування, в золотодобувну отрасль.

В усіх країнах Співдружності знижується частка валового накопичення, що результат зменшення частки інвестицій у основний капітал у загальному обсягу ВВП (попри деякий зростанні ВДВ у ньому частки змінюються запасів матеріальних оборотних засобів). У 2000р. у середньому СНД питому вагу інвестицій у основний капітал оцінювався (в поточних цінах) приблизно 22%, що менше, ніж у 1994 р. Без накопичення будь-яка країна неминуче «проїдає» накопичення, распродаёт власність, що визначає втрату державного суверенитета.

Фінансові ресурси практично всіх держав-учасників СНД досі над обсязі виконують найважливішу функцію грошей — кошти платежу (розрахунків з товарним і нетоварним операціям). Вони недостатньо забезпечують потреби взаємної торгівлі країн Співдружності. Пряма взаємна конвертованість національних валют, хоч і здійснюється, тим щонайменше, обсяги їх поки що не великі. На 300 валютних біржах країн СНД середньоденний оборот не перевищує 0,3 млрд. дол. (у світі - 2 трлн. дол.) Так, на Московської міжбанківської валютної біржі щодня обсяг торгів за рублі становить 100−200 млн. дол., обсяг конвертації української гривні на місяць вбирається у кількох тисяч доларів, казахстанських тенге — кількох тисяч доларів. Аби вирішити інтеграційних завдань, зокрема до створення зон вільної торгівлі, дуже важливо якнайшвидше формування єдиного біржового простору, налагодження механізму поточних котирувань м’яких валют.

Слід перейнятися партнерам та прийдешнім збільшенням частки національних валют в обслуговуванні взаємного товарообігу, що передбачає відповідну організацію розрахунків у рамках ефективної платіжної системи. У цьому важливо втрачена перспективу, що з рухом до взаимоконвертируемости валют держав Співдружності, застосуванню обмінного курсу валют, формованого відповідно до попитом й пропозицією. Необхідно якнайшвидше домовитися про взаємній присутності валют в резервах національних банків держав-учасників СНД. Інакше національні «м'які» валюти не в змозі обслужити взаємний товарообіг більше, ніж сьогоднішні 15% [11, стор. 121].

4. Вступ країн СНД на ВТО.

Після завершення 10 років тому після розпаду СРСР країн СНД досі намагаються знайти хорошу структури управління їх взаємних торговельних відносин за. У час безліч наполовину виконуваних двосторонніх угод і ряд паперових угод регулюють внутрішні торговельні стосунки СНГ.

Прогрес у виконання торгових положень двосторонніх і багатосторонніх торгових угод між державами СНД утруднений лібералізацією імпорту. Країни СНД беруть участь у процесі лібералізації торгівлі з 1992 р., відкриваючи себе для імпорту й залучення інвестицій з країн не СНД. Вступ у СОТ визначить кульмінацію процесу у вигляді кодування лібералізації торгівлі до законів кожної страны-претендента.

Поки країн СНД продовжують залежати від ринків одне одного у області експорту, протягом останніх десяти років кожна з яких намагалася диверсифікувати свої фінансові ресурси і асортимент імпорту. Для кожної країни можна було що у ВПС, у своїй забезпечуючи тривалий доступом до ринків СНД, проте значно скоротивши концесії перед входом з їхньої ринки продукції з «традиційних постачальників». У результаті навіть, де застосовувалися двосторонні угоди, продукти чутливих секторів було звільнено, а нетарифні бар'єри стали зростаючим перешкоджанням законної торговле.

До того часу, доки завершиться процес вступу до СОТ, малоймовірно, що відбудуться якісь серйозні зрушення у бік глибокої форми інтеграції, саме, митних чи економічних спілок. Оскільки механіка процесу вступу до СОТ включає у собі як двосторонні, і багатосторонні переговори з вхідним імпортним концессиям, то країнам набагато легше домовитися, якщо де вони обмежені обговоренням таких питань з іншими партнерами по митному союзу. Через те, що ССТ (система сертифікації послуг на транспорті) дозволяють країнам встановлювати рівень тарифного захисту та решта обмежень торгувати свій розсуд (до того часу, це торкнеться торгівлі між самими цими двома країнами), то подібні домовленості набагато простіше, ніж коли країни замішані у тому складний процес, як вступ до ВТО.

Вступ у СОТ можуть стати наміри до подальшої регіональної інтеграції з СНД. Наприклад, більшість пов’язаних ставок мит, які Кыргызская Республіка узгодила під час своїх переговорів про вступ, варіюється (здебільшого) від 5% до 10%. Пов’язані тарифні ставки Грузії становлять 10−15%. Через війну, економічна вигода від участі у угоду з Грузією перевищить через згаданих встановлених тарифів. Так як приєднання до СОТ торкнеться зниження тарифних і нетарифних бар'єрів в торгівлі після перетину кордону, це він може скоротити тарифні прагнення до регіональної інтеграції в регіоні. Проте, необхідно відзначити, що з країн СНД така лібералізація повинна, зрештою, стати процесом, що створює торгівлю, навіть якщо наявними в країн проблемам шляху до ринкової економіки додасться либерализация.

До того ж правила СОТ із ВПС означають, що ВПС переглядаються в рамках регіону. Правила СОТ вимагають, щоб термін дії тимчасових домовленостей, які ведуть висновку ВПС, перевищував 10 років виняткових випадках. Існуючі багатосторонні угоди не передбачають будь-якого розкладу з виконання зобов’язань. У результаті згаданих вище процесів, у майбутньому виконання цієї угоди видається малоймовірною. Звідси випливає, що перетворення торговельних відносин за може відбутися лише за завершеному процесі вступу до СОТ. Підписання Євразійського Економічного Союзу, і зовнішня підтримка у формуванні ГУУАМ (Грузія, Україна, Узбекистан, Азербайджан, Молдова) можуть бути перших кроків у тому процессе.

Нині зрозуміло, що ССТ є підходящої формою ВПС вагітною країн СНД. Хоч деяких країнах СНД і планують глибші форми інтеграції, саме, між Росією і Білоруссю, навряд чи це здійснити разом з процесом вступу до СОТ. Насправді одне може зашкодити іншому через складність механізму досягнення поставленої мети одновременно.

Насправді регіональна інтеграція може більше просунутися вперед не завдяки підписання додаткових ВПС, а завдяки ретельному підходу до цілої низки питань, стосовних к:

. роботі митниці (наприклад, стандартизації вимоги до документації, взаємного визнання сертифікації, узгодженню розробки та застосуванню правил про происхождения);

. видатках транспортування між державами СНД і крізь них;

. проблеми з платежами можуть бути кориснішими сприяти торгівлі між державами СНД, ніж підписання наступних РТС.

Як показав попередній аналіз, у разі виникнення проблеми з торгівлею між державами СНД уряду мають тенденцію ігнорувати становища ВПС і встановлюють нові барьеры.

Справді, цьому плані приєднання до СОТ можуть призвести до виникненню конкуренції між державами СНД. Коли країна-претендент приєднується до СОТ, може бути членом Робітничої партії інших членипретендентів. Це дає новому члену право брати участь у двосторонніх і багатосторонніх переговори з країнами-претендентами, присвячених відкриттю ринків. У ситуації, схожою на ту, де Україна так стикається з торговими перешкодами під час експорту у Росію деяких чутливих секторах (особливо, цукор), можна буде спробувати домогтися концесій і розпочати СОТ раніше, ніж Россия.

Попри конкуренцію у процесі вступу до СОТ і несподівано труднощі гармонізації правил зовнішньої торгівлі, треба сказати кілька переваг встановлення єдиного тарифу за українсько-словацьким кордоном ЗВТ (зону вільної торгівлі) СНГ.

. По-перше, контроль за виконанням значно простіше, отже й дешевше. У імпортерів підстав для шахрайства. Нині важливу проблему багатьох країн СНД у тому, що через дуже складних правил по імпортним тарифами існують реальні змогу торговців імпортувати продукти під різними назвами чи класифікацією з метою мати прибуток з нижчих ставок мита за українсько-словацьким кордоном. Простий єдиний тариф вирішив більшу частину таких труднощів і, то, можливо, збільшив б митні доходы.

. По-друге, єдиний тариф не спотворює відносних цін. Важливим наслідком економічної неефективності високих і специфічних тарифів і те, що вони призводять до спотворення ціни на всі імпорт, роблячи деякі продукти штучно дешевими, інші - штучно дорогими.

. По-третє, єдиний імпортний тариф легко узгоджується з правилами ВТО.

Попередні і поточні зобов’язання країн СНД на переговорах про вступ в.

СОТ розуміють, що обмеження розмірів тарифів 0−20%. Це щодо маленька різниця, щоб спричинити відносні ціни на всі ринку [10, стор. 18].

Попередній аналіз показав, у межах ЗВТ тарифні ставки можуть природним чином збігатися завдяки торговельному відхилення. Понад те, процес вступу до СОТ може гарантувати, що ця конвергенція відбувається, якщо ставки нижче від тих, що у сьогодні застосовуються політичними діячами з СНД. Наприклад, якщо та інші члени Євразійського Економічного Союзу отримують зиск із своїх обіцянок сформувати Митний спілку і стати розпочати застосовувати єдиний економічний політику, то їм, то, можливо, доведеться понизити їх науковий рівень мит рівня Кыргызской Республіки. Інакше, Кыргызская Республіка то, можливо виключено зі Економічного Союзу і збереже право лише з висновок домовленості про ЗВТ коїться з іншими країнами-учасницями Євразійського Економічного Союза.

Регіональні торгові угоди навряд чи надалі стануть настільки нечітко визначено. Оскільки ринкові структури СНД починають ефективніше передавати цінові сигнали та інші ринкові сигнали, то користь від торгівлі через виробництво, заснований на порівняльному перевагу, і економічне прагнення ринкової інтеграції може бути очевиднішим. Проте, нині ряд нетарифних бар'єрів, і навіть процес лібералізації імпорту та її диверсифікації означає, що економічне обгрунтованість ближчих торговельних відносин за значно викривлена. Тільки коли чинники, стимулюючі «де-факто» інтеграцію, почнуть функціонувати, «де-юре» угоди почнуть застосовуватися на практике.

ЗАКЛЮЧЕНИЕ

.

Зараз перед країнами СНД умовах погіршення світової господарської кон’юнктури поставлено завдання зберегти й підвищити потенціал стабільності. У умовах значної ролі відіграватиме забезпечення узгодження проведеної економічної політики. Завдяки досягненню відносної стабільності згадані країни СНД з’явилася можливість швидше нарощувати свій економічний потенціал. Від цього, у кінцевої ступеня переважно і залежатиме їхнє входження до мирохозяйственную систему, можливість створення базі СНД нового центру світового соціальноекономічного развития.

Тільки зміцнивши інтеграційні процеси, за повною мірою задіяти економічний потенціал Співдружності в національні інтереси його, подолати нинішнє відставання від постіндустріальних держав Заходу та Сходу, активно використовувати процеси інтернаціоналізації і глобалізації, успішно захищати суверенітет дружбу наших народів в стрімко теряющем стабільність мире.

Країни СНД мають колосальними перевагами над іншими країнами країн світу. Проте, щоб ними скористатися, потрібно вирішити назавжди і безповоротно: що їм йти разом (кращий варіант), вирішуючи всі проблеми спільно, або стоїть забути про все, що у протягом довгого часу пов’язувало їх, та продовжити розвиток за окремішності, не гальмуючи і дёргая розвиток друг друга.

Додаток. Таблиця 1. Товарна структура експорту різних регіонів (в % від виробленого) [4, стор. 17]. |Азербайджан |9,4 |19,6 |54,9 |51,6 |90,4 | |Вірменія |5,3 |10,5 |36,4 |57,2 |74,3 | |Білорусь |12,5 |26,9 |36,9 |35,1 |39,8 | |Грузія |2,2 |28,4 |36,2 |40,5 |55 | |Казахстан |11,9 |16,9 |44,2 |53,2 |69,6 | |Киргизія |7,6 |13,4 |33,4 |45,3 |64,7 | |Молдова |11,2 |14,7 |36,6 |34,5 |39,3 | |Росія |33,2 |37,2 |72,2 |80,8 |85,7 | |Таджикистан |20,6 |52,6 |65,5 |61,4 |67,5 | |Туркменія |6,1 |30,7 |49,7 |52 |48,2 | |Узбекистан |13,8 |27,2 |44,8 |64,5 |65,9 | |Україна |19,3 |20 |46,1 |58,8 |71,3 |.

Таблица 3. Основні макроекономічні показники країн СНД (2000 р. в % до 1991 р.) [21, стор. 82]. | |СНД |Дальнє зарубіжжі | |Нафта сира, т |66,4 |110,6 | |Газ природний, тис. |51,3 |63,1 | |Вугілля, т |15,6 |15,9 | |Нафтопродукти, т |116,4 |91,3 | |Алюміній необроблений, т |1619,1 |1153,0 | |Лісоматеріали необроблені, тыс.|39,4 |43,5 | |Автомобілі легкові, прим. |3226,1 |3095,7 |.

Малюнок 1. Частка внутрирегионального експорту до ВВП країн СНД* [4, стор. 19]. [pic].

Примітки до рисунку:

* ВВП виражений у міжнародних доларах по ППС.

** зважена средняя.

Список використовуваної літератури. 1. Світова економіка: Підручник/ Під. Ред. О. С. Булатова.- М.:Юристъ, 2002. 2. Світова економіка: Учеб. посібник/ Під. Ред. Маслова — Пенза: Изд-во.

Пенз. держ. ун-ту, 2001. 3. Мацнев Д. СНД: Потрібні нові модель// Державна служба. — М. 2003.

№ 4. 4. Шишков Ю. Неинтегрируемое Співдружність: парадокс чи закономерность?//.

Зовнішньоекономічний бюлетень. — М. 2003. № 8. 5. Шумський М. Економічний союз держав співдружності: можливості і// Питання економіки. — М. 2003. № 6. 6. Єремєєв І. Можливість застосування російської валюти в платёжно-расчётных взаємовідносинах країн СНД // Суспільство і економіка. — М. 2003. № 2. 7. Єремєєв І. Економіка країн СНД на 2002 року// Суспільство і економіка. — М.

2003. № 2 8. Барковський А. Економічні стратегії країн СНД: поляризація интересов//.

Проблеми прогнозування. — М. 2003. № 3. 9. Плышевский Б. Економіка країн СНД на показниках СНС// Питання статистики. — М. 2003. № 4. 10. Лівшиць А. Приєднання країн СНД до СОТ: проблеми освіти й решения//.

Зовнішньоекономічний бюлетень. — М. 2003. № 2. 11. Петраков М., Шагалов Р. Валютний чинник у економічної інтеграції країн СНД// Питання економіки. — М. 2003. № 2. 12. Виробництво і ВВП країн СНД в 1999;2002 гг.//.

Питання статистики. — М. 2003. № 1. 13. Економічна інтеграція на теренах СНД: Доповідь робочої группы.

Національного економічного ради.// Російський економічний журнал.

— М. 2002. № 5/6. 14. Покровський У. Створення спільного простору в СНГ//.

Суспільство і економіка. — М. 2002. № 1. 15. Зевин Л. Інвестиційні проблеми СНД// Суспільство і економіка. — М. 2002.

№ 1. 16. Щербаков У. Глобалізація економіки, регіональна інтеграція, вплив цих процесів на становище трудящих держав-учасників СНГ//.

Суспільство і економіка. — М. 2002. № 2. 17. Нєкіпелов А. Процес глобалізації, і вибір державами СНД сценаріїв соціально-економічного розвитку// Суспільство і економіка. — М. 2002. № 2.

18. Економіка СНД на 1-му півріччі 2002 р.// Суспільство і економіка. — М.

2002. № 7. 19. Крилатих Еге. Строкова Про. Питання сільського господарства для вступу країн СНД на СОТ// Суспільство і економіка. — М. 2002. № 9. 20. Кохно П. Економічні проблеми під час створення союзного государства//.

Суспільство і економіка. — М. 2002. № 10−11. 21. Зиядуллаев М. Сучасна економічна ситуація у СНД// Економіст. -.

М. 2002. № 1.