Германия наприкінці ХІХ — початку XX веков

Німеччина на конце.

XIX — початку XX веков.

Ивлиева Ксенія Брянськ 2002.

У Німецьку імперію ввійшли 22 німецькі монархії і 3 вільних міста — Любек, Бремен і Гамбург; столиця Пруссії - Берлін стала столицею об'єднаній Німеччині. Конституція, затверджена квітні 1871 року передбачала федеративний устрій Німеччини. Конституція закріплювала гегемонію Пруссії, встановлюючи, що імператором Німеччини може лише Прусський король. Важлива роль відводилася рейхсканцлерові (глави уряду), їм, зазвичай, був міністр — президент Пруссії. (У 1871−1890 рр. рейхсканцлером був Бісмарк). Рейхсканцлер призначався імператором і не відповідальний перед парламентом (Рейхстагом). Конституція 1871 року передбачала вибори до рейхстагу. Але від участі у виборах відсторонялися жінки, військовослужбовці та молодь до 25 років. До того ж права рейхстагу істотно обмежувалися наявністю другий палати — бундесрату (Союзний рада) із тих представників держав, які увійшли до імперію; бундесрат, у якому на вирішальній ролі грала Пруссія, міг накласти вето на закон, ухвалений рейхстагом.

У разі Німеччини майже головною опорою бонапартизму була вояччина, а спільна боротьба проти робітничого руху скріплювали союз великої буржуазії і юнкерства, що ні перешкоджало швидкому капіталістичному союзу Германии.

У 1870 промислова розбудова Німеччини різко прискорився; був проведено ряд заходів, створили сприятливі умови для промислової власності й торгової діяльності: запроваджені єдина валюта і єдина поштова система, грунтується імперський банк. Німеччина отримала величезну контрибуцію від Німеччині й придбала Східну Лотарингію, багату залізної рудою. Наприкінці ХІХ століття велике розвиток отримали нові галузі промисловості, хімічна промисловість та електротехнічна, що створювалися з урахуванням новітньої техніки. Створення промислових і банківських монополій почалося Німеччини раніше, ніж у деяких країнах Європи — й йшло швидше. У банківській справі наприкінці ХІХ століття основну масу кредитних операцій зосередили 6 банков-гигантов, тісно пов’язаних із сформованими промисловими монополіями. За підсумками зрощування банківського і промислового капіталу йшло, особливо у 90-ті роки, освіту фінансового капіталу. У процесі формування монополій виділилися найбільші магнати капіталу (Кирдорф, Крупп і ін.). Великі промислові і банківські магнати зосередили в себе гігантську економічну мощь.

Політичний курс уряду Бісмарка направили на зміцнення юнкерско-буржуазного мілітаристського держави й встановлення гегемонії Німеччині Європі. У 1872−1875 рр. імперське уряд завдало сильного удару по сепаратистським тенденціям, виразником яких стала католицька партія «Центру» (виникла 1870−1871), боротьби з ній проводилася у вигляді очищення культури від засилля католицизму. У 1874 року за підтримки партії націоналлібералів уперше проведено закон, який передбачає асигнування на армію на майже 7 років наперед. Це сприяло подальшому зростанню мілітаризму (з 1874 до 1893 року німецька армія мирного часу зросла на 40%, у разі зростання населення 25%). У 1879 юнкерство і промислові магнати, підтримувані Бісмарком, домоглися прийняття Рейхстагом протекціоністського тарифу на залізо, папір, пряжу і хліб; надалі ввели мита і багато іншого товару, погіршилося економічне становище народних масс.

У 1970;х роках робітничий клас Німеччини домігся значних успіхів. У 1875 року у результаті об'єднання партій з Загальним німецьким робочим союзом було створено Соціалістична робоча партія Німеччини. Освіта партії відповідало насущним потребам робітничого руху. З допомогою і Енгельса та за підтримки передових робочих партія була на шлях послідовної боротьби з мілітаризму і експлуатації. У 1877 року виборах у рейхстаг соціал-демократична партія отримала підлогу мільйона голосів. Відповіддю це був проведений через рейхстаг в 1878 року Винятковий закон проти соціалістів, надзвичайно затруднивший всю діяльність партії. Проте партія виявили життєздатність, умножила зв’язки України із масами і зуміла стати справжнім авангардом німецького пролетаріату. Вплив партії зростало, марксизм здобув в ній перемогу. Спроби Бісмарка з допомогою законів про соціальний страхуванні відвернути робочих від класової боротьби успіху мали. У кінці 80-х у Німеччині почалося піднесення робітничого руху (страйк курських землекопів (1889) з вимогою 8-часового робочого дня, що супроводжувалась зіткненнями працівників з поліцією, страйку гірників Саксонії, Сілезії та інших.). У ситуації Винятковий закон був отменен.

У сфері зовнішньої політики України Бісмарк, який прагнув ізолювати Францію, вміло використовував протистояння між європейськими державами. У 1873 року створили «Союз трьох імператорів» (Росія, Австро-Угорщина, Німеччина); в 1881 року він з консультативного пакту було перетворено на договору про взаємній нейтралітет. У 1879−1882 рр. уклали Троїстий союз, куди ввійшли Німеччина, АвстроУгорщина та Італія, спрямований проти Франції та Росії. Двічі (в1874- 1875 і 1887) між Німеччиною і Францією виникала так звана «військова тривога», викликана погрозами Німеччини розпочати війну проти Франції, але планам правлячих кіл Німеччини завадила позиція Росії, а частково і у Великобританії. Бісмарк побоювався війни з Росією, як надзвичайно небезпечну Німеччини, але прагнення юнкерства і буржуазії встановити гегемонію Німеччині Європі, а як і усилившиеся економічні протиріччя Німеччини з Росією вели до загострення російсько-німецьких відносин. «Союз трьох імператорів» розпався. Зближення Росії із Францією, яке прагнув запобігти Бісмарк, завершилося тим не думка укладанням світу. У цьому загострювалися і англо-германские отношения.

Крах спроб придушення робітничого руху й невдачі у зовнішню політику визначили відставку Бісмарка в 1890 року. Чималу роль цьому відіграли розбіжності Бісмарка із німецьким імператором Вільгельмом II, який обійняв престол в 1888 року. Приймач Бісмарка Л. Каприви почав відходити у сфері промислових магнатів від політики аграрного протекціонізму. З поруч держав було укладено торгові договори, облегчавшие, завдяки взаємному зниження мит збут німецьких промислові товари. Це спричинило проникненню на німецький ринок іноземного хліба і низки викликало сильне невдоволення юнкерства. У 1894 року посаду канцлера зайняв Х. Гохенлоэ, який, як і Бісмарк, намагався з допомогою репресій призупинити що тривала консолідацію сил німецького пролетариата.

Показником зрілості соціал-демократичної партії, було прийняття у 1891 року Эрфуртской програми. Ця програма містила норму закону про оволодінні робітничий клас політичної влади, про знищенні класів та класового панування, як кінцевої мети партії. Однак у програмі були відсутні навіть згадування про диктатурі пролетаріату, вимоги демократичної республіки, як найближчій мети. У 1893 року соціал-демократи викликали появу рейхстаг 44 депутата, а 1898 року — 56. Робоча рух стала серйозним чинником політичного життя країни. Німецька соціал-демократія грала в той час провідної ролі в міжнародному робочому русі. Але вже у кінці ХІХ століття заявила про собі опортуністи, виступили на чолі з Еге. Бернштейном з ревізією марксизму. Опорою опортунізму була робітничу аристократію, з якою аристократія ділилася частиною прибутку, і це з дрібнобуржуазних слоев.

У 90-х роках ХІХ століття керівні діячі важкої промисловості висунули програму експансії, так званої «світової політики». Ще великій ролі, ніж раніше, почав витрачати час на життя в країні генеральний штаб. Висувалися вимоги про «місці під Сонцем» для Німеччини. Першочергове завдання у виконанні експансії вважалося створення великого військово-морського флоту, який допоміг би покласти край пануванню Великобританії на морях. Завдяки підтримці партії «Центру» рейхстаг навесні 1898 схвалив перший законопроект про будівництві флоту. У 1897 Німеччина захопила в Китаї Цзяочжоу, а в 1900 прийняла активну участь у придушенні Цхэтуанького повстання. У 1899 року Німеччина придбала в Іспанії Марсіанські острова.

Розпочаті 90-х років спроби Великобританії домогтися встановлення угоди з Німеччиною не мали успіху через нараставших імперіалістичних протиріч з-поміж них. У 1900 року рейхстаг прийняв новий проект, що передбачав значне збільшення німецького флоту. Наступ епохи імперіалізму супроводжувалося поширенням теорій, покликаних підготувати думку країни — до війні за межа світу, і створення шовіністичних організацій. Особлива агресивність німецького капіталу випливала речей, що він уперше вийшов на світову сцену, коли було в основному поділений. До 1914 року Німеччина мала 2,9 мільйона квадратних кілометрів колоніальних територій, що у 3,5 разу менше, ніж в Німеччині й. У 1,5 рази менше, ніж в Великобритании.

У XX століття Німеччина вступила імперіалістичної державою з високорозвиненою економікою. За рівнем промислового виробництва країна вийшла на 1-ое в Європі, обігнавши недавню «майстерню світу» Великобританію. Попри періодичні кризи, кілька замедлявшие економічного розвитку, вона йшла все швидше. Тож з 1900 по 1913 виробництво чавуну зросло більш як вдвічі, видобуток вугілля — як і вдвічі, виплавка стали — майже втричі. Стрімкий підйом важкої індустрії в значною мірою визначався ростучими потребами німецького мілітаризму. Під знаком мілітаризму відбувалася перебудова всієї економічної і політичною громадської структури Німеччини. На ринку країни відбувався постійний підвищення, У цілому Німеччини збільшилося кількість монополій, картелів, важливого значення придбали банки.

На початку ХХ століття у Німеччині посилився вивезення капіталу. У 1902 німецькі інвестиції по закордонах становили 12,5 мільярдів франків, а ще через 10 років — 44 миллиарда.

Німеччина нарощувала озброєння, у своїй витрати за 30 років зросли 5 раз, перевищивши 1600 мільйонів марок, що становить понад половина державного бюджету. Армія поповнилася до 800 тисяч людина, у неї оснащена найсучаснішим зброєю. На початку першої Першої світової Німеччина мала 41 лінійним кораблем, в тому числі 15-тью надпотужними «дредноутами». Правлячі кола вели посилену ідеологічну обробку населення дусі шовинизма.

Підготовку до світової війни німецьке уряд проводило переважно по рахунок пролетаріату (офіційними даними середня зарплата робочого людини підвищилася на 30%, а вартість життя на 40%).

Початок ХХ століття відзначалося новим підйомом робочого руху. Вплинув на німецький пролетаріат справила перша російська революція. У 1905 року у страйках у Німеччині брало участь 800 тисяч жителів, не менше, скільки впродовж останніх п’ятнадцяти років. У Гамбурзі 17 січня 1906 роки, відбулася перша група у історії німецького руху масова політична страйк. З пропагандою російського революційного досвіду виступили керівники лівих социалдемократів (Р. Люксембург, До. Цеткін та інших.) Праві соціал-демократи пропагували «класовий світ». Після поразки першої російської революції" у політики Німеччини посилився реакційні курс. На социалдемократичну партію лягала велика відповідальність, як у силу, здатну завадити розв’язанню Першої світової. Коли на початку XX століття німецька соціал-демократія загалом стояла на позиціях класової боротьбу, то наступному її керівництві дедалі більше вплив набували праві комуністи. Величезний шкода приносила і центристська угруповання на чолі з М. Каутским.

Невдовзі знову стало наростати робоче рух (страйкувало близько 350 тисяч робочих). У тому 1910 у Берліні, під гаслом запровадження загального виборчого права, відбулася масова робоча демонстрація, розігнана кінної поліцією (зване «німецьке кривава неділя»). У вересні - жовтні 1910 року у пролетарського районі Берліна розгорнулися барикадні бої стачечников з поліцією. У тому 1912 почалися страйку 250 тисяч гірників Руру; влітку 1913 відбувалися великі страйку у Гамбурзі, Штеттині, Бремені. У Німеччині назрівав політичну кризу. Проте численна социалдемократична партія (1 мільйон чоловік) і профспілки (2,5 мільйон людина) не зуміли повісті робітничий клас на штурм імперіалізму, розгорнути боротьбу перед загрозою войны.

Готуючись до війни, німецьке уряд прагнуло підірвати франко-росіянин союз, ізолювати Францію, а як і ліквідувати англо-французький угоду 1904 року. Але Німеччини зірвалася відвести Франції ні Росію, ні Великобританію; в 1907 ці три країни створили Антанту, що протистояла Потрійному союзу.

Переоцінюючи свою військову могутність і вплив вважаючи, що Великобританія не підтримає Росію, імперіалістична Німеччина розв’язала. Першу Світову війну. Як приводу вона використовувала вбивство сербськими націоналістами 28 червня 1914 року спадкоємця австрійського престолу Франца-Фердинанда (зване Сараевское убийство).

Використовувана литература.

1. «Дитяча енциклопедія для середнього і старшого возраста»;

Академія педагогічних наук; тому восьмий; видання друге, Видавництво «Просвітництво», Москва, 1967.

2. «Світ на початку ХХ століття» О.С. Сороко-Цюпа, В. П. Смирнов, В.С.

Посконин, видавництво «Просвітництво», Москва, 1992.

3. «Історія світових цивілізації давніх часів остаточно ХХ століття», У. М. Хачатурян, ТОВ «Дрохва», 2001.

4. Велика радянська енциклопедія", тому шостий, Москва.