Осип Мандельштам

Осип Мандельштам.

XX століття завдало людині нечувані страждання, а й у ці випробування навчив його дорожити життям, щастям: починаєш цінувати, що виривають з рук.

У цій ситуації новою силою проявилося приховане, таємне, початкове властивість поезії, якого й інші втрачають силу. Властивість ця — здатність викликати у душі людини уявлення про щастя. Так влаштовані вірші, така природа стиховой речи.

Анненський, Кузмин, Ахматова, Мандельштам повернули слову його предметне значення, а поезії - речі, барвистість, об'ємність світу, його живе тепло.

Осип Емільєвич Мандельштам — поет, прозаїк, критик, перекладач, — творчий внесок якого у розвиток російської літератури вимагає уважного історико-літературного аналізу.

Осип Мандельштам народився 1891 року у в єврейській сім'ї. Від матері Мандельштам успадкував, поруч із схильністю до сердечним захворювань і музикальністю, загострене почуття звуків російського языка.

Мандельштам згадує: «Що хотіла сказати сім'я? Не знаю. Вона стала косноязычна від народження — а тим часом вона не мала що сказати. Наді мною та контроль багатьма сучасниками тяжіє недорікуватість народження. Ми навчалися невтомно говорять, а белькотати — і тільки дослухаючись до наростаючому галасу століття і вибілені піною його гребеня, знайшли язык.».

Мандельштам, будучи євреєм, обирає бути російським поетом — непросто «російськомовним», а саме російським. І це рішення інше належне: початок століття Росії - час бурхливого розвитку єврейської літератури, як у івриті і ідиш, так, почасти, і російською мові. Вибір зроблено Мандельштамом на користь російської поезії і «християнської культури».

Усі творчість Мандельштама може бути розбитий на шість периодов:

1908 — 1911 — це «роки навчання» по закордонах і потім у Петербурзі, вірші у традиціях символизма;

1912 — 1915 — Петербург, акмеїзм, «речові» вірші, робота над «Камнем»;

1916 — 1920 — революція, і громадянської війни, поневірянь, переростання акмеїзму, вироблення індивідуальної манеры;

1921 — 1925 — проміжний період, поступовий відхід стихотворства;

1926 — 1929 — мертва стихотворческая пауза, переводы;

1930 — 1934 — поїздка до Вірменії, повернення до поезії, «московські стихи»;

1935 — 1937 — останні, «воронезькі» стихи.

Перший, найбільш ранній, етап творчої еволюції Мандельштама пов’язані з його «навчанням» у символістів, з через участь у акмеистическом русі. Аналізуючи цей етап Мандельштам виступає серед писателей-акмеистов. Але чого ж у своїй очевидна його особливість у середовищі! Не шукав шляхів до революційним колам поет дійшов середовищі, багато в чому йому чужій. Мабуть, він був єдиним акмеистом, що його чітко відчував відсутність контактів із «світом державним». Згодом, в 1931 року, у вірші «З світом державним був лише по-дитячому пов’язаний…» Мандельштам повідав, що останніми роками юності він насильно примушував себе на «асиміляції» в чужеродном літературному колу, злитім зі світом, який дав Мандельштаму реальних духовних ценностей:

И ні крупицею душі я їй немає обязан,.

Як я зрозумів ні мучал себе по чужому подобью.

У ранньому вірші «Повітря похмурий вологий і гучний…» прямо сказано про відчуженості, разобществленности, гнітючою багатьох в «байдужою вітчизні», — царської России:

Я беру участь у похмурої жизни,.

Де одне одного одинок!

Це усвідомлення соціального самотності породжувало у Мандельштама глибоко індивідуалістичні настрої, призводило його до пошукам «тихою свободи» в індивідуалістичному бутті, до ілюзорною концепції самоотграничения людини від общества:

Незадоволений стою і тих.

Я — творець світів моих…

(«Истончается тонкий тлен…»).

Мандельштам — щирий лірик і майстерний майстер — знаходить тут надзвичайно влучне слово, що визначають її стан: так, і незадоволений, а й тихий, смиренний і смирний, його в уяві постає йому якийсь ілюзорний, сфантазированный світ спокою і примирення. Але реальний світ ятрить душу, ранить серце, тривожить розум і почуття. І звідси у його віршах настільки широко «разлившиеся» з їхньої рядкам мотиви невдоволення дійсністю і собою.

У цьому вся «запереченні життя», у тому «самознищенні» і «самобичевании» є в раннього Мандельштама щось роднящее його з ранніми символістами. З ранніми символістами юного Осипа Мандельштама зближує і це відчуття катастрофічності сучасного світу, виражене в образах безодні, прірви, обступающей його порожнечі. Проте, на відміну символістів, Мандельштам не надає цим образам ніяких двозначних, многосмысленных, містичних значень. Він висловлює думку, почуття, настрій в «однозначащих» образах і порівняннях, в точних словах, які одержують іноді характер визначень. Його поетичний світ — речовий, предметний, часом «ляльковий». У цьому вся мушу відчути впливу тих вимог, які у пошуках «подолання символізму» висунули предакмеистские і акмеистские теоретики і поети, — вимог «прекрасної ясності» (М.Кузмин), предметності деталей, речовності образів (С.Городецкий).

У цих рядках, как:

Трохи червоного вина,.

Трохи сонячного травня, ;

І, тоненький бісквіт ломая,.

Найтонших пальців білизна, ;

(«Наполеглива печаль…»).

Мандельштам надзвичайно близьким до М. Кузмину, до мальовничості і конкретності деталей у його віршах.

Були часи, — роки 1912;1916, — коли Мандельштама вважали «правовірного» акмеиста. Поет на той час сам сприяв такого сприйняття його літературній позиції і, поводився дисциплінований член об'єднання. На насправді він поділяв далеко ще не все принципи, заявлені акмеїстами у тому декораціях. Дуже чітко помітні різницю між них і таким поетом акмеїзму, який був М. Гумільов, зіставивши творчість обох поетів. Мандельштаму були далекі підкреслений аристократизм Гумільова, його антигуманистические ідеї, холодність, бездушний раціоналізм низки Шевченкових творінь. Часом не тільки політично — у ставленні до війні, революції - Мандельштам розійшлася з Гумільовим, а й творчо. Як відомо, Гумільов, претендуючи подолання символізму, його філософії і поетики, капітулював проти нього, повернувся до символічному містицизму та соціального песимізмові. Розвиток Мандельштама була чимось іншим, протилежним: релігійність і містика не були йому властиві, шлях його еволюції був шляхом подолання песимістичного світовідношення.

Літературні джерела поезії Мандельштама лежать у російської поезії ХІХ століття, в Пушкіна, Батюшкова, Баратинського, Тютчева.

Культ Пушкіна починається у творчості Мандельштама вже в сторінках книжки «Камінь». Петербурзька тема у нього овіяне «диханням» пушкінського «Мідного вершника»: тоді й захоплення генієм Петра, тоді й образ пушкінського Євгена, різко протиставлений «світу державному», образу передреволюційного, буржуазно-дворянского Петербурга:

Летить в туман моторів вереница,.

Самолюбний, скромний пешеход,.

Дивак Євген, бідності стыдится,.

Бензин вдихає долю клянет!

(«Петербурзькі строфы»).

Тютчев теж одна із улюблених російських поетів Мандельштама, з його вчителів. У одній зі своїх ранніх статей «Ранок акмеїзму» автор «Каменя» прямо символізував те, що заголовок його першої книжки викликана до життя тютчевским впливом. «…Камінь Тютчева, що, «з гори скотившись, ліг в долині, зірвавшись саме по собі чи скинуть рукою" — є слово», — написав Мандельштам.

Поет, закоханий у вітчизняну пам’ятати історію та у рідній російську мову, Осип Мандельштам, подібно своїм великим вчителям, був чудовим знавцем і приймачем низки кращих традицій світової літератури. Він знав і тільки античну міфологію і щедро користувався її мотивами і образами, знав і тільки поетів античних часів — Гомера, Гесіода, Овідія, Катулла.

У 1915 й у 1916 років у поезії Осипа Мандельштама з’явилися чіткі антицаристские і антивоєнні мотиви. Цензура не дала поетові оприлюднити вірш 1915 року «Палацева площа», у якому вона із повним підставою побачило виклик Зимового палацу, двуглавому орлу. У 1916 року поет написав два антивоєнних вірші, одна з яких з’явилося пресі тільки в 1918 року. Цей вірш «Збиралися елліни войною…» цілеспрямовано проти підступній, загарбницької політики Великобританії. Інше антивоєнний твір — «Звіринець» — побачило світ після революції, в 1917 року. Яке Прозвучало у ньому вимога світу, виражало настрій мас, як і цей заклик до приборкання урядів воюючих країн.

Так ще переддень Революції творчість Осипа Мандельштама ввійшла соціальна тема, розв’язувана з урахуванням загальнодемократичних переконань і настроїв. Ненависть до «світу державному», до аристократії, до вояччині поєдналася у свідомості поета з ненавистю до буржуазним урядам низки воюючих європейських і до вітчизняної буржуазії. Саме тому Мандельштам іронічно поставився до діячам Тимчасового уряду, до цих ворогам світу, що стояв за продовження війни «до переможного конца».

Історичний досвід військових років, сприйнятий чуйною серцем поета, підготував Мандельштама до політичного розриву з колишнім світом і сприяють прийняттю Жовтня. У цьому виникле в поета відразу сердечно-холодной інтелектуальну еліту, до снобізму також сприяло його відходу від акмеистической групи. Літератори з «Цеху поетів» стали йому духовно чужими. Морально звільнені естети викликали в нього роздратування і обурення.

«Жовтнева революція не могла не спричинити мою роботу, оскільки відібрала перемогу в мене „біографію“, відчуття особистої значимості. Я вдячний їй через те, що вона раз назавжди поклала край духовної забезпеченості і існуванню на культурну ренту… Почуваюся боржником революції…», — писав Мандельштам в 1928 году.

Усі яку написав поет у тих рядках було зазначено з повним, з граничною щирістю. Мандельштам справді тяготився «біографією» — традиціями сімейної середовища, хто був йому чужі. Революція допомогла рубати пута, стримуючі його духовні пориви. У відмові від відчуття особистої значимості було самоприниження, бо духовне самопочування, що було властиво ряду писателей-интеллигентов (Брюсову, Блоку та інших.) і виражало готовність пожертвувати особистими інтересами в ім'я загального блага.

Такі настрої висловилися зі сторінок другий книжки поета — збірника «Tristia», — віршем, написаних у період революції" і громадянську війну.

Книжка «Tristia» представляє проти книгою «Камінь» принципово новий етап естетичного розвитку Мандельштама. Структура його віршів як і архитекторична, але прообрази його «архітектури» лежать тепер в середньовічної готиці, а давньоримському зодчестві, в елліністичному зодчестві. Цю особливість виявляють і самі мотиви багатьох віршів, мотиви інтерпретацій культурам античної Греції та Стародавнього Риму, до пошукам відображення елліністичних традицій в Тавриді, у Криму.

Вірші, які до збірки «Tristia», підкреслено класицистичні, дехто з них своїми розмірами, своєї поетичної «ходою»: «Золотавого меду струмінь з пляшки текла…», «Сестри — тягар і ніжність, однакові ваші приметы…».

У «Камені» людина нерідко постав іграшкою року, долі, «несправжнім», жертвою всепоглинаючою порожнечі. У «Tristia» людина — центр всесвіту, трудівник, творець. Невеликий, восьмистрочное, вірш із властивою Мандельштаму точністю слів — «визначень» висловлює гуманістичні основи його миропонимания:

Нехай імена квітучих городов.

Пестять слух значущістю бренной.

Не місто Рим живе серед веков,.

А місце людини в вселенной.

Їм опанувати намагаються цари,.

Священики виправдовують войны,.

І нього презирства достойны,.

Як жалюгідний сміття, будинки і алтари.

Цим схилянням перед людиною, вірою до нього, любові до нього просякнуті і вірші про Петербург, створені у роки громадянську війну. Вірші ці трагічні, Петербург — Петроград — Петрополь здавався Мандельштаму умираючим містом, гибнущим «у прекрасній злиднях». І вже не слова — «визначення», а слова — метафори висловили цього разу мандельштамовскую віру на людину, безсмертного, як природа:

Усі співають блаженних дружин рідні очи,.

Усі цвітуть безсмертні цветы.

(«У Петербурзі ми зійдемося снова…»).

Любовна тема займає невеличке місце у ліриці Мандельштама. Але вона в «Tristia» істотно інша, ніж у «Камені». Якщо «Камені» улюбленої виконаний суму, віддаленості у світі, безтілесності (вірш «Ніжніше ніжного…»), то «Tristia» він земної, плотський, і самі любов, — хоч і болісна, трагічна, — земна, плотська (вірш «Я які з другими…»).

Осип Мандельштам пройшов певний шлях розвитку від «Каменя» до «Tristia», він прийняв революцію, привітав нову сучасність, але, будучи вихований на традиціях ідеалістичної філософії історії, не збагнув її соціалістичного забезпечення і характеру, і це, безумовно, стала перешкодою до того що, щоб відкрити сторінки власних творів новим тем і новим образам, рождаемым нової эпохой.

Тим більше що революційна сучасність дедалі більше владно входило у життя і народу. Осип Мандельштам, безсумнівно, відчував, що його поезія, щира та емоційну, нерідко виступає в не стоїть осторонь сучасності. Дедалі більше він почав замислюватися над можливостями і що шляхами подолання відомої відчуженості його поезіях від сучасного життя. Немає сумніву у цьому, що він серйозно думав і щодо власного духовного зростання, але цього зростання гальмувався пережитками загальнодемократичних уявлень, і ілюзій, подолання яких ще не давалося поетові з належної повнотою і грунтовністю. Думав і про мовної «перебудові» своєї лірики, про можливості й шляхах відновлення языка.

Вірші у першій половині двадцятих років відзначені прагненням до «опрощенню» мови, до «обмирщению» слова, — по мови, образності, жанровим особливостям і поетичному строю вони значно від віршів збірника «Tristia». Оновлення мови йшло у Мандельштама у різних напрямах — до граничною простоті, до воістину прекрасної ясності і до несподіваних, «небувалим», ускладненим порівнянь і метафоричним конструкциям.

Отже, велика простота і ясність, простота найпростішого розповіді, пісеньки, романса:

Сьогодні вночі, не солгу,.

По пояс в тающем снегу Я йшов із чужого полустанку,.

Гляжу — хата, ввійшов у сенцы ;

Чай з сіллю пили чернецы, И із нею балує цыганка.

Мандельштам — поет з загостреним інтересом до своєї історії, до історичним паралелей, з прагненням мислити широкими історичними узагальненнями — пору напружено думає тільки про минулому, про сучасність, про майбутнє, зв’язки минулого з прийдешнім, про ставлення сучасності до минулому і до історичної перспективе.

У роздумах про сучасність у Мандельштама — поета виступає вперше настільки чітко «сформульована» тема гострих ідейних конфліктів. У вірші «1 січня 1924» вона постає у вигляді сильного, драматичного конфлікту. Поет почувається бранцем вмираючого ХІХ століття, його «хворим сином» з твердеющим у крові «вапняним шаром». Він почувається втраченим в сучасності, вскормившей його — свого нині «старіючого сына»:

Про глиняна життя! Про умиранье века!

Боюся, лише те зрозуміє тебя,.

У кому найбезпорадніша усмішка человека,.

Який втратив себя.

Проте Мандельштам як хотів здаватися «влади преданья», підкоритися тиску минулого. Він протиставляє цієї фатальну владу, цьому важкій тиску голос совісті й вірність присязі, яку переміг у революції новому миру:

Мені хочеться бігти від мого порога.

Куди? На вулиці темно,.

І, як сиплють сіль мощеною дорогой,.

Біліє совість переді мной.

Якось на зорі нового десятиліття, тридцятих років, Мандельштам поринув у життя. Він зробив надзвичайно важлива йому подорож у Вірменію, яка дала у творчості багатий «врожай» — поетичний і прозаїчний. З’явилися цикл віршів про Вірменії, нарисова повість «Подорож Вірменії». Твори ці стали великими удачами письменника, які й по це час читаються з любовним вниманием.

Багато чого схвилювало Вірменії поета — її історія, її давня культура, його барви і його каміння. Але найбільше потішили зустрічі з людьми, з народом молодий радянської республіки.

Мандельштам не лукавив, ніколи й нічого. Його поезія дедалі більше, все відвертіші висловлювала стан власної духовної світу. І вона доводила, що приплив бадьорості, випробуваний їм у Вірменії, був саме припливом. Але невдовзі хвиля бадьорих почуттів пішла на спад, і львівський поет знову впав у болісні, нервові роздуми про своє ставлення до сучасності, до нового веку.

Приїзд до Ленінграда наприкінці 1930 року, — приїзд у місто його дитинства юності, до міста революції - викликало в поета дуже різні вірші: і ясні, прояснені, й, скорботні. Тема спокути перед минулим сильно вже прозвучала у вірші «З світом державним був лише по-дитячому пов’язаний…». Але вже кількома тижнями раніше Мандельштам написав вірш «Я повернулося на мій місто, знайомий до сліз…», де виражено відчуття трагічної через відкликання минулим — зв’язку емоційної пам’яті, де немає залишалося місця до нового, современного.

Поэзия Мандельштама стає у початку 1930;х поезією виклику, гніву, негодования:

Час вам знати, також современник,.

Я людина епохи Москвошвея, ;

Смотри, як у мені стовбурчиться пиджак,.

Як я зрозумів ступати і говорити умею!

Спробуйте мене століття відірвати, ;

Ручаюся вам — собі звернете шею!

В середині 1931 року у вірші «Північ у Москві…» Мандельштам знову продовжує розмову з епохою. Він знову з думкою у тому, може бути не зрозумілий новим століттям. Він — пише про вірності демократичним традициям.

Цур! Не просити, не скаржитися, цыц!

Не хныкать!

А чи разночинцы.

Рассохлые топтали сапоги,.

Щоб я тепер їх предал?

В листопаді 1933 року Мандельштамом було написано вірші проти Сталина.

Ми, під собою не відчуваючи страны,.

Наші промови за ці десять кроків не слышны,.

Де вистачить полразговорца,.

Там пригадають кремлівського горца…

У своїх спогадах поета Мандельштаме Анно Андріївно Ахматова привела знаменну фразу, вимовлену їм у Москві початку 1934 року: «Вірші нині мають бути цивільними» і прочитав їй своє «крамольне» вірш про Сталіна — «Ми, під собою не відчуваючи страны…».

13 травня 1934 року Мандельштам був заарештований і висланий в Чердынь. Арешт дуже важко позначився на Мандельштаме, часом в нього наставало затьмарення свідомості. Не визнаючи але що щодня відчуваючи себе «тінню», виверженої зі світу людей, поет проходить через свій останній спокуса: піддатися ілюзорного спокусі повернутися до життя. Так виникає «Ода Сталіну». Та все ж робота над «Одою» не можна було потьмаренням потужні мізки і саморуйнуванням гения.

Вірш «Якби мене наші вороги взяли…» була така ж задумано задля слави Сталіна під впливом тугіше затягується петлі навколо шиї ще живого поета. Проте, припускаючи скласти щось на кшталт хвалебної оди, Мандельштам захопився силою опору і урочисту клятву в ім'я Поезії та традиційної народної Правди. І тільки фінал виглядає у цьому є пристебнутим і фальшивим добавлением:

Якби мене наші вороги взяли.

І перестали зі мною говорити люди,.

Якби позбавили мене найбільше в мире,.

Права дихати і відмикати двери.

Та можна стверджувати, що буття будет,.

І що, як судія, судит;

Якби мене змели тримати зверем,.

Їжу мою на підлогу кидати стали б,.

Не змовчу, не заглушу боли,.

І розгойдавши дзвін стін голый,.

І розбудивши ворожої пітьми угол,.

Я запряжу десять волів в голос.

І поведу руку у темряві плугом,.

І на океан братніх очей сжатый,.

Я впаду вагою всієї жатвы,.

Стислістю всієї рветься вдалину клятвы,.

І на глибині сторожовий ночи.

Чорнороби спалахнуть землі очи.

І промайне полум’яних років стая,.

Прошелестить спілої грозою Ленин,.

І землі, що уникне тленья,.

Буде будити розум життя й Сталин.

Всупереч постійної життєвої невлаштованості, наперекір все розвивалася нервової хвороби, тривав идейно-эстетический зростання поета. Накопичувалися думки, почуття, образи, висловлювали як рішучість Мандельштама бути з століттям, але його реальну, нерозривний духовну зв’язку з ним.

Так звані «воронезькі зошити» (1935;1937) — безумовно, велике поетичне явище. Попри незавершеність, фрагментарність низки віршів, «зошити» представляють нам високі зразки проникливої патріотичної лірики. Чимало шляхетних думок та почуттів, які накопичувалися і росли у свідомості та серце Мандельштама, отримали своє поетичне собі втілення у рядках «воронезьких зошитів», залишалися довге час, до 1960;х років, невідомими радянським читателям.

У воронезьких віршах панують мотиви сповідальні, мотиви саморозкриття духовного світу поета. Та заодно значно ширше, ніж раніше, постають у яких риси епічні, риси образу сучасності, освітлені авторським ставленням.

Наскільки чіткіше, чіткіше, політично конкретніше стали ліричні визнання поэта:

Мушу жити, дихаючи і большевея…

(«Стансы»).

Перед обличчям яка зачепила нього бід хворий поет зберігає собі силу й мужність, щоб у тієї ж «Стансах» заявить:

Не пограбований я, і надломлен,.

Але тільки що навіть переогромлен.

Як «Слово про полку», струна моя туга…

У тому 1937 року, хворий, предчувствующий швидку смерть, поет писав про дружбу з життям, про своє відданості людям:

І коли помру, отслуживши,.

Усіх які живуть прижиттєвий друг,.

Щоб пролунав й ширші і выше.

Відгук неба на повну мою грудь!

(«Заблудився зробив у небі, — що робити?..»).

2 травня 1938 року повторний арешт. У таборі біля Владивостока 27 грудня 1938 року Осип Мандельштам помер. Усе було кончено..

Эпоха, століття чекали від Осипа Мандельштама більшого, що вона зробив, — він теж знав звідси, знав і мучився цим. Він зумів швидко розлучитися з усіма «рідними плямами» минулого. Але всі, було він написав, усе було створено чесно, переконано, щиро, талановито. Усе було написано розумним, трепетним, які шукають майстром.

СПИСОК ВИКОРИСТОВУВАНОЇ ЛИТЕРАТУРЫ:

1.М. Л. Гаспаров «Еволюція Метрики Мандельштама».

2. Є.Г. Герштейн «Про громадянської поезії Мандельштама».

3.Александр Кушнер «Выпрямительный вздох».

4.Александр Димшиць «Нотатки творчість О. Мандельштама».