Давньогрецька культура

Давньогрецька культура

Давньогрецька культура увібрала у собі традиції крито-міноиської культури. Чарівна, витончена, абсолютно завершено у своїй майстерності, ця культура розквітла у III та II тис. до зв. е. у східній частині Середземного моря — на острові Кріт. Давньогрецька міфологія прославила цей острів легендами про закоханих богів й царівен, про героїв. На Криті народився головний еллінський бог Зевс, й туди ж, прийнявши подобу бика, приніс він на хвилях викрадену ним фінікійську царівну Європу. На Криті відважний Тесей вбивши чудовисько Мінотавра, напівлюдину-напівбика, що живий у лабіринті. Нитка Аріадни, доньки критського царя Міноса, допомогла вибратися Тесею із лабіринту. Будь-який міф відрізняється від простого поетичного образу, метафори тім, що розповідає нам про події, що малі місце на самом деле. Міф є поєднання ідеального й реального. Саме таке розуміння міфу дало змогу англійському археологу А. Евансу у 1900 р. відкрити доти невідому культуру. Він назвавши її мінойською, за ім «ям царя Міноса, сина Зевса. А. Еванс датував цю культуру й визначив три її періоди: ранньомінойський — 2800—2200 рр. до н.е.; середньомінойський—2200—1600 рр. до н.е.; пізньомінойський — 1600—1100 рр. до н.е. Вочевидь, із давніх часів на територї Балканського півострова та на сусідніх островах існувало землеробство, що пройшло шлях від кам «яного віку до мідно-кам «яного — халколіту. Перекази зберегли назву племен — пелазги на материку та карийці на островах, а також критяни (чи, як знаходимо у Гомера, етеокритяни — дійсно первісні критяни). Критяни, на відміну від пелазгів та карийців, що залишилися на примітивному рівні, на рубежі III—II тис. до зв. е. розвинули високу культуру епохи бронзи. Вони створили оригінальну державну систему із великими палацовими центрами: Кноссом, Малією та Фестом.

Приблизно у 2000 р. до зв. е. у Кноссі на місці ранньої резиденції місцевого правителя було б збудовано величезний й розкішний палац із тесаного каменю. Він проіснував до XVI ст. до зв. е. Це був комплекс приміщень у два чи три поверхи. Тут були парадні приміщення, кімнати под житло, коридори, комори, ванні кімнати та туалети. Приміщення освітлювалося за допомогою світлових колодязів. Центральний зал — мегарон—був місцем багатолюдних зборів. Стіни парадних приміщень були розписані фресками. При побудові критські архітектори використовували колони, що розширювалися догори. Особливої уваги заслуговує настінний живопис, що прикрашав внутрішні покої, коридори і портики палацу. «Деякі із них зображували рослин, птахів, морських звірів. На інших зображено мешканців самого палацу — •чоловіків із довгим волоссям й «пані» із тонкою «осиною» талією та широкими плечима у величезних дзвіноподібних спідницях й оголеними грудьми. Люди, зображені на фресках, беруть доля в складних, не завжди зрозумілих церемоніях. Мінойські маляри володіли мистецтвом передавання рухів тіла. Зразком цого можуть служити чудові фрески «забави із биками». Зміст цієї сцени не зовсім зрозумілий. Однак можна стверджувати, що це релігійний обряд, заговорили українською у «язаний із головним божеством — культом бика. Символ бика — це чоловічий вухо, героїчне. Цю символіку зустрічаємо на Криті скрізь. Однак мінойському мистецтву зовсім не характерні жорстокість, сцени мисливства і війн. Ця культура святкова. Тут немає кріпосних мурів, оборонних ровів та інших військових споруд. Море захищало острів із всіх боків, а критяни були чудовими мореплавцями. Не випадково елліни вважали Міноса першим таласократом — володарем моря. Кріт був сильною морською Державою й панував у всьому Середземномор «ї, збираючи данину із жителів островів Егейського моря. Звідси й міфологема страху перед лабіринтом та Мінотавром.

Особливою красою відзначалися твори ювелірної майстерності з золота та емалі. На Криті створювали витончений посуд із рослинно-морським орнаментом, теракотові статуетки богів й богинь, людей та звірів.

При розкопках Кносського палацу були знайдені глиняні таблички із письменами, печатки із піктографічними і ієрогліфічними зображеннями. У Фесті було б знайдено диск обпаленої глини з спіралеподібними піктограмами.

Приблизно до XVII ст. до зв. е. тут виникла система складового лінійного листи — лінійне лист А. а із XV ст. до зв. е. із «являється нове лист — лінійне лист Б. У 1953 р. вдалося дібрати ключ до читання листи Б, написи першої групи не дешифровані.

З середини XV ст. до зв. е. починається різкий занепад Критської культури. Він заговорили українською у «язаний із потужним землетрусом та виверженням вулкана на острові Фера, а також із приходом із півночі племен греків-ахейців. Поява нових племен викликала суттєві зміни у мистецтві. Розвинене реалістичне мистецтво поступається місцем сухій та грубій стилізації. Традиційні для мінойського вазопису мотиви — рослини, квіти, восьминоги — перетворюються в абстрактні графічні схеми.

Віднині центр й осередок культурного прогресу зміщується на північ, на територію материкової Греції, де розквітає мікенська культура. До ХГУ—ХПІ ст. до зв. е. ахейські ллеменні союзи досягай розвитку й могутності. Центром державного утворення стають золоторясні Міке-ни, як їхнього називає Гомер.

Це було б добро укріплене місто. На відміну від мінойських палаців, палаци Мікен захищені циклопічними стінами, що складалися із блоків до 12 т, 4,5 м завтовшки й 7,5 м заввишки. Най-більший інтерес серед палаців мікенського періоду становить Палац Нестора у Пілосі. Це чітко спланована споруда з суворою симетрією, із прямокутним залом — мегароном, де перебував вогонь. До найцікавіших архітектурних пам‘яток мікенської епохи належати царські усипальниці — толоси, чи банні гробниці. За міцними стінами палаців й гробниць було б що ховати. Мікени володіли великими скарбами — результат вдалої господарської діяльності та військових походів. Однією із останніх військових операцій був війна ахейців проти Трої, міста у північно-західній частині Малої Азії, неподалік від входу до Гелеспонту. Троя був зруйнована, але й ця перемога дорого обійшлася для ахейців. Проте Троянська війна для грецького народу стала тією ключовою подією, навколо якої почалася кристалізація міфу — ядра гомерівського епосу. Цей епос наче заговорили українською у «язав крито-мікенську культуру із класичною Елладою.

Поеми «Іліада» та «Одіссея» є найбільш ранніми, що дійшли до нас, літературними пам «ятками античності, їхнім автором вважається сліпий співає Гомер.

Епос пояснює причину війни — зневага, якої сін троянського царя Пріама Паріс наніс спартанському цареві Менелаю: Паріс викрав у нього дружину — прекрасну Єлену. За закликом Менелая та його могутнього брата, царя «рясно-златих» Мікен, Агамемнона, греки-ахейці й виступили проти Трої. А втім, відповідно до міфу, коріння війни було б глибшим: незгода між ахейцями та троянцями був лише земним завершенням зварювання між богами. Не запрошена на бенкет богів богиня ворожнечі Ерида із «явилася на ньому й у розпалі свята кинула на стіл яблуко із написом «найчарівншіій». Між трьома богинями: Герою, Афіною й Афро-дітою спалахнула суперечка через цей подарунок. Зевс доручив розсудити його цінителю жіночої краси Парісу. Яблуко дісталося Афродіті, котра стала покровителькою Паріса й Трої. А принижені Гера і Афіна стали на бік греків-ахейців.

Відзначимо один суттєвий штрих: створюючи поему у рамках Троянської війни, Гомер зображує протистояння двох героїв — Ахіллеса та Гектора. Не приховуючи свій еллінський патріотизм, Гомер усе ж таки таки віддає перевагу герою із ворожого табору — Гектору. Гектор — улюблене дитя Гомера, це символ людського шляхетності. Ахіллес знаходить задоволення у війні, Гектор ж її ненавидить. Протиставлення героїв — це не лише зіткнення людських темпераментів, а і двох стадій еволюції людства. Велич Ахіллеса висвітлюється відблисками пожежі приреченого світу — ахейського світу пограбунків та війн.

Гектор — провісник світу міст, людських колективів, що відстоюють свій край й своє право.

Мить смерти — це і мить боротьби. Останній заклик Гектора — це заклик людини, Яка породжує более досконале людство, він звертає його до «людей майбутнього».

Перемога ахейців у Троянській війні був певним підсумком й провісником лихий. У кінці XIII ст. до зв. е. племенний світло північнобалкансько-го регіону залучився до руху. Виникло багато варварських племен, до які належали як народи, що розмовляли на діалекті грецької мови — дорійців, то й народності негрецького походження — фрако-іллірійського. Це був трагедія. Господарству мікенських держав було б завдано невиправних збитків. Стрімко занепадали ремесло та торгівля, різко скорочувалася чисельність населення. Дорійці знищили правлячу верхівку палацових держав, мікенську культуру було б зруйновано. Проте слід зазначити, що окремі острівці мікенської культури впереміш з знову заснованими поселеннями дорійців продовжували існувати до кінця XII ст. до зв. е. Настає доба так званих «темних століть».

Для матеріальної культури Греції субмікенської доби (XII— IX ст. до зв. е.) притаманні прояви поступової варваризації, аграрного анабіозу суспільства. Мистецтво «відгукнулося» появою у XI—Х ст. «протогеометричного» стилю та в ІХ—УІП ст. до зв. е. «школи геометричного вазопису» (так звані дипілонські амфори та кратери).

Грецька культура із XII ст. й аж до кінця VIII ст. до зв. е. розвивалася в цілому в одному темпі із культурами варварської периферії. Перші ознаки самостійності і оригінальності із «є до УН ст. Справжній тріумф античного стилю відбувся у VI ст. до н.е. у вигляді монументальної скульптури «куросів» та «корів», у розписі античних чорнофі-гурних ваз. Шлях цей був надзвичайно складним і унікальним. Практично одночасно із цими подіями естетичної революції у Греції подібні явища, але й зовсім іншого плану, розгорнулися у степовій й лісостеповій зонах Євразії. Від Ілірії та Подніпров я до Південний Сибіру формується мистецтво «звіриного стилю». Це пряма антитеза класичному грецькому мистецтву. Історичні шляхи античної культури та варварських суспільств Євразії розходяться. У давньогрецькій культурі цого години перемагають раціоналізм та рефлекторність. «Звіриний стиль» був породженням «первісного гілозоїзму», тобто загального одухотворення світу й безперервних взаємоперетворень його форм.

Наступні етапи давньогрецької культури датуються так:

? архаїчний період — VII—VI ст. до зв. е.;

? класичний період— V— до останньої третини IV ст. до зв. е.;

? елліністичний період — остання третина IV ст.—І ст. до зв. е.

Архаїчний період. Знаменує остаточну перемогу людського початку, зник жах перед Звірем.

Людина, у всій своїй складності й непередбачуваності, стає героєм поезії й театру. Лірика й театр переповнені людськими пристрастями.

Давньогрецька культура подарувала нащадкам системи віршованих форм. Гомер та Гесіод писали уповільненим помірним шестистопником (гекзаметр) й виконувалися ці вірші под звуки флейти, а епічні — под звуки ліри (звідси — лірика), але й уже двохчи трискладовим столом. Арзилох почав використовувати хорей та ямб. Інший характер мала творчість поетеси Сафо (Сапфо) із острова Лесбос, її вірші — це поєзія взаємного кохання, уклін культурі Афродіти. Сафо очолювала громаду дівчат, «будинок служниць муз», школу жіночих божеств кохання. краси й культури. Тут складається ідеал жіночої краси та вміння жити у шлюбі. Кінцева позначка всього — досягнення краси. Обличчя жінки винне бути осяяним мерехтливим світлом, її очі — переповнені чарівності, похіть збуджує бажання. Поетична культура, якої Сафо прищеплювала своїми строфами та якої поширював хор дівчат, у Стародавній Греції мала назву «еротика» й був культурою кохання.

Найважливішим досягненням цого періоду у давньогрецькій культурі були виникнення театру й, відповідно, поява трагедії. Культ бога Діоніса та свята на його честь — діонісіГ, пісня козлоногих супутників Діоніса — сатирів, майданчик для перевдягання акторів, суена для хору-оркестру — все це атрибути великого відкриття. Феномен давньогрецької трагедії криється у «відкритті свідомості».

Трагедія — це видовище свідомості й свідомість як видовище. Героїзм трагічного героя — героїзм надзвичайної свідомості. Це пробудження від міфу. Це битва за людську справедливість. Боротьба трагічного героя проти долі був відображенням соціальних потрясінь VII—V ст. до зв. е. за політичну рівність й справедливість. Трагедії Есхіла готували грунт для демократичних перетворень в Афінах, були провісниками «золотого століття» Перікла.

Вільні люди античних міст безумовно розуміли ті, що їхня країна має досить високий рівень духовної культури. У еллінів було б поширене уявлення про особливий дарунок, яким божественне провидіння наділило їхні. Ці уявлення втілилися у сказання про титану Прометея (дослівно означає «провидець»), який врятував людство від жалюгідного життя, і взагалі від загибелі.

У трагедії Есхіла «Прометей прикутий» титан розповідає про заслуги перед людством. Смолоскип Прометея символізує велике значення творчого пориву, без якого людина не був 6 людиною.

Раціоналізм та творчий порив еллінів привели до рішучого повороту від релігійно-міфологічного сприйняття світу До нового наукового його тлумачення. Цей поворот, здійснений зусиллями багатьох видатних умів, був зумовлений глибинними зрушеннями у житті давньогрецького народу. Перемога демократичного ладу та укріплення міської громадянської общини — полісу, закони Салону та Велика грецька колонізація, поява залізних знарядь роботи і чужоземне рабство — все це дало можливість более глибоко, науково переосмислити світ.

Пізніше систематизуючий розум еллінів склав канон семи мудреців, першим із які ставши Фалес Мілетськші (бл. 625— 547 рр. до н.е.) — учредитель іонічної натурфілософії. Однак кульмінацією раннього розвитку науки був Геракліт, а Ефесу (бл. 520— 460 рр. до зв. е.). Суть філософського вчення Геракліта полягає у цілісності розвиненого ним погляду на єдину природу світу й єдину проникаючу його закономірність. Головне у його картині світу — діалектич-ність. Цей прорив забезпечив появу великої філософської тріади — Сокрлта, Платона й Арістотеля.

Слід зазначити, що до середини V ст. до зв. е. відбулося виділення політичної інтелектуальної еліти з сильним впливом на носіїв політичної влади. Реформи, що їхні проводили Фемістокл, Ефіальт та Перікл потребували. професійних політиків, людей, здатних філософськи мислити. Цим пояснюється популярність, якої сягали в Афінах софісти — платні вчителі мудрості. Багато видатних політиків із аристократичних кіл були тісно заговорили українською у «язані із філософами, прислухалися до їхніх порад. Великий вплив на Перікла мав Анаксагор. Існував цілий гурток Перікла — інтелектуальне оточення, яку впливало на вироблення політичної лінії. Основна ж маса громадян завжди ставилася до інтелектуальної еліти із недовірою й зневагою. Так, ще за життя Перікла громадяни домоглися розправи над Анаксагором та Фідієм. Пізніше ці тенденції посилилися. Яскравим прикладом може бути трагічна частка Сократа, приреченого до страти.

Сократ (470/469—399 рр. до зв. е.), за визначенням Цицерона, «спустивши філософію із неба на грішну землю». Заклик до цнотливого удосконалення, послідовний раціоналізм, віра у силу розуму — вісь найприваблнвіші риси вчення Сократа. Сократ був загадкою для сучасників, загадкою він лишається і донині. Він прагнув збудити думку й закликав до знань, але й стверджував: «Мені відомі лише ті, що нічого не знаю». Він критикував полісну мораль й називав собі оводом, що безперервно жалити могутнього, але й ледачого коня — афінський народ. Сократ не приховував своїх аристократичних симпатій й критикував недоліки демократичного ладу Афін.

У останньому слові на суді Сократ сказавши громадянам Афін: «Прирікаючи мене до страти, ві вважали, що позбудетеся викривача. Умертвляючи людей, ві не позбавитеся від осудження. Такий засіб захисту ненадійний. Набагато кращий інший засіб: не затикаючи рота іншим, намагатися самим бути якнайкращими». Сократ відмовився зберегти собі життя ціною втечі із Афін. Підкорившись вироку, він випив отруйний сік цикути.

Учні Сократа — Платон (428 чи 427—348 чи 347 рр. до н.е.), а ще через нього і Арістотель (384—322 рр. до н.е.) — створили філософські школи, котрі малі й мають великий вплив на формування ідей. За влучним висловом І. Кіреєвського, візантійське православ «я завжди за природою платонічне, як латинський католицизм за природою арістоте-личний.

Середина V ст. до зв. е. — це найвищий щабель давньогрецької культури, це її напівдень. «У полуденній духоті, — слова Аристо-фана, — коник, ошалілий від сонця, волає». Грецька культура цієї пори — це дійсно крик радості, що йде із середини людського роду, що дає світові геніальні твори. Найбільша перемога еллінів у греко-персидських війнах привела до небаченого раніше злету культури.

Найбільшого розмаху досягло монументальне будівництво в Афінах за часів Перікла: за неповних два десятиріччя було б споруджено Пар-фенон. Пропілеї, храм Афіни-Переможниці, Ерехтейон.

Найчудовішими зразками грецької архітектури, що збереглися до відома наших часів, є храм Афінського акрополю Парфенон та Ерехтейон архітекторів Іктіна та Калікрата. Ці шедеври світової архітектури створювалися под загальним керівництвом Фідія.

Аргоський скульптор Поліклет зображував головним чином прекрасних хлопців — ідеальних громадян. Особливо відомі його статуї «Списоносець» та «Діадумен». Поліклет у трактаті «Канон» теоретично розробив систему ідеальних пропорцій людської постаті, як її уявляли елліни V ст. до зв. е. — голова мала становити 1/7 всього зросту, обличчя та кисті руки — 1/10, ступня — 1/6.

Одним з друзів Перікла був прекрасний грецький скульптор Фі-дій. Найвідомішою його скульптурою був статуя богині Афіни з золота, дерева й слонової кості, Яка стояла в Акрополі перед Парфеноном. Висота її сягала 12,5 метри. Для храму Зевса в Олімпії Фідій вирізьбив статую Зевса Олімпійського, що сидить на троні. Ця скульптура Фідія належала сьомої чудес світу.

Елліни настільки ж скульптори, наскільки і поети. Ми уже зазначали, що античність — скульптурна. Проте вон ще і тілесна. Зображення оголеного тіла — основний сюжет для скульпторів. Антична пластика є мистецтво тілесної близькості й миттєвості. Статую елліни розглядали як частину природи, як явище, що уже відбулося. Це перемога краси над хаосом. Проте давньогрецька скульптура бездушна, тут тіло перемагає душа. У Мирона, Фідія, Поліклета скульптури безособові, смердоті сповнені бездушної життєвості. Еллінський храм — це також форма тілесності, це «житло» для величних статуй богів. У пропорцію храму закладено тілесну пропорційність. «У грецького храму немає розмірів, у нього є пропорція». Краса Парфенона — це краса «простоти», породження рідної землі, він вписаний у навколишнє середовище, є складовою й невід «ємною частиною Акрополя й завершує пейзаж.

Грецька класика поступається місцем добі еллінізму. Це епоха синтезу культур. Полісний світло Еллади підірвав собі зсередини війнами. Імперський дух Олександра Македонського зробив спробу про «єднати світло, узявши за традицію еллінську культуру. Для пластичного мистецтва ІІІ—І ст. до зв. е. не були годиною занепаду. Прикладом може бути славнозвісна скульптурна група «Лаоокон» — твір родоських митців Агесандра, Полідора й Афінодора, шедевр елліністичної пластики. Історик Пліши Старший вважав її найвищим досягненням, якого коли-небудь досягав скульптор. Риси того ж стилю знаходимо в уславленій статуї Афродіти Мілоської. Символом нової культурної традиції із еллінським початком стало місто Александрія. Це місто — останній оплот й сховище античної мудрості. Еллінізм передавши естафету новій традиції у рамках античності. Настає століття Риму, золота осінь античності.