Міжбюджетні відносини

МІЖБЮДЖЕТНІ ВІДНОСИНИ

1) необхідністю досягнення збалансованності усіх бюджетів;

2) забезпечення виконання завдань центральних органів влади та управління і місцевого самоврядування;

3) здійснення перерозподілу бюджетних ресурсів в зв «язку із розбіжностями у рівнях податкового потенціалу і відмінностями у обсягах видатків в територіальному розрізі.

Основними складовими міжбюджетних відносин є: — розмежування функцій і повноважень між органами державної влади і місцевим самоврядування і на цій основі розподіл доходів і видатків між окремими видами бюджетів;

— надання фінансової допомоги бюджетам тих територій, які мають недостатній податковий потенціал, т.б. здійснення бюджетного регулювання;

— забезпечення перерахування надлишкових коштів з бюджетів територій-донорів;

— здійснення фінансового вирівнювання як гарантії задоволення потреб населення усіх територіальних громад на однаковому рівні.

В збалансуванні бюджетів велике значення має бюджетне регулювання, яке полягає у наданні коштів з Державного бюджету України до республіканського бюджету Автономної Республіки Крим, бюджетів областей, міст Києва і Севастополя з метою збалансування доходів і видатків кожного бюджету. Частина доходів може передаватись у вигляді відсоткових відрахувань від загальнодержавних податків і обов «язкових платежів, які справляються на певній території або у вигляді дотацій і субвенцій.

Найбільшого розповсюдження набув метод відсоткових відрахування від загальнодержавних податків і зборів. Сутність його полягає у наступному. Для цілей бюджетного регулювання всі доходи бюджетів поділяються на дві групи:

1) закріплені, які повністю надходять у той чи інший бюджет;

2) регулюючі, які діляться у певному співвідношенні між бюджетами різних рівнів.

Наприклад, за Державним бюджетом України в останні роки закріплені: податок на додану вартість, мито, акцизний збір, поступлення коштів від державних внутрішніх та зовнішніх позик тощо.

За місцевими бюджетами закріплені такі доходи:

— місцеві податки і збори;

— податок з власників транспортних засобів та інших самохідних машин і механізмів;

— податок на промисел;

— державне мито;

— плата за торговий патент;

— надходження від оренди цілісних майнових комплексів, що перебувають у комунальній власності;

— кошти від муніципальних позик тощо.

Звичайно, що поступлення від закріплених доходів недостатньо для фінансування видатків місцевих бюджетів, і тому для їх збалансування використовуються регулюючі доходи. До них належать такі, які достатньо у великих сумах, а також рівномірно в часі і по території надходять у бюджети. В останні роки це: податок на прибуток підприємств, акцизний збір з вироблених в Україні товарів, прибутковий податок з громадян. До 1997 р. основним регулюючим податком був податок на додану вартість.

Нормативи відрахувань від загальнодержавних податків і зборів до місцевих бюджетів визначаються Верховною Радою України у щорічних Законах про Державний бюджет України. При визначенні конкретного розміру відрахувань враховуються показники, які характеризують економічний, соціальний, природний та екологічний стан відповідних територій.

В практиці бюджетного регулювання за роки незалежності Української держави застосовувались різні види нормативів: індивідуальні, групові та єдині. Так, податок на додану вартість у 1992;1993 рр. та 1995;1996 рр. розщеплювався за індивідуальними, а у 1994 р. − за єдиними нормативами; акцизний збір у 1994;1996 рр. − за єдиними, а у 1992;1993 рр. та 1999 р. — за груповими нормативами; податок на прибуток підприємств у 1994;1998 рр. − за єдиними, а у 1992;1993 рр. та 1999 р. − за груповими нормативами; прибутковий податок з громадян у 1992;1998 рр. − за єдиними, а у 1999 р. − за груповими нормативами.

У 1994 та 1997 рр. використовувались єдині нормативи відрахувань по всім регулюючим податкам. Пізніше у 1998р. була зроблена спроба розподілу податків: за державним бюджетом закріплювалися непрямі (ПДВ і акцизний збір), а за місцевими бюджетами − прямі податки (податок на прибуток підприємств та прибутковий податок з громадян). У 1999 р. відбулося повернення до групових нормативів відрахувань, за якими.

здійснювалося розщеплення трьох регулюючих податків: акцизного збору з вироблених в Україні товарів, податку на прибуток підприємств та прибуткового податку з громадян.

Звичайно, що використання індивідуальних нормативів, особливо по такому регулюючому доходу, як ПДВ давало можливість збалансувати місцеві бюджети з мінімальним використанням дотацій. Але, слід пам «ятати, що індивідуальні нормативи відрахувань ставлять місцеві бюджети різних територій в нерівні умови стососно фінансування покладених на них видатків. В умовах ринку перевага повинна віддаватись єдиним та груповим нормативам.

Крім використання методу відсоткових відрахувань від загальнодержавних податків та доходів збалансування місцевих бюджетів може здійснюватися шляхом надання із державного бюджету допомог у певній визначеній сумі. Такі виплати одержали назву офіційних трансфертів. Термін «офіційні трансферти «запроваджений у вітчизняну практику разом із введенням у 1996 р. нової бюджетної класифікації.

Всі бюджетні трансферти, згідно даного документу, поділяються на дві групи в залежності від цільового спрямування коштів:

1) поточні;

2) капітальні.

До поточних офіційних трансфертів належать грошові допомоги (дотації), які одержують бюджети нижчих рівнів при недостатності доходних джерел, т.б. метою надання поточних офіційних трансфертів є збалансування даних бюджетів.

На відміну від поточних, капітальні офіційні трансферти (субвенції) передбачають цільове використання одержаних коштів і тому безпосередньо впливають на структуру видатків бюджетів, які їх отримують.

В залежності від джерел одержання офіційні трансферти поділяються на:

— офіційні трансферти від органів державного управління;

— офіційні трансферти одержані із-за кордону;

— офіційні трансферти з недержавних джерел.