Голод 1932-1933 р.н.

Рівненський обласний ліцей-інтернат РЕФЕРАТ.

на тему:

«ГОЛОД 1932;1933 р.р.».

ВИКОНАЛА: учениця 10-В класу.

Ковальчук Наталія.

ВИКЛАДАЧ: Мала Л.М.

Рівне, 2002.

Зміст (план) Епіграф. П. Тичина «Загупало в двері прикладом».

Вступ. Причини голодомору …1.

Курс на індустіалізацію за рахунок села…1−2.

«Хлібна проблема»…2.

Початок I-ої п’ятирічки. Рік великого перелому…2−3.

Наслідки колективізації. Початок голодомору…3−4.

Хлібозаготівельні кампанії. «Чорна дошка»…4−5.

Експорт хліба за кордон…5.

Відгуки в пресі про становище в Україні.

іноземна преса…5−6.

преса української діаспори…6.

10.Кульмінація голоду. Свідчення очевидців…6−7.

11.Наслідки та численні втрати України після голоду… 7.

12.Висновок. Цинізм Сталіна…7−8.

13.Додатки…8.

14.Список використаної літератури.

«Загупало в двері прикладом…».

Загупало в двері прикладом, заграло, зашкрябало в шибку.

Ану одчиняй, молодице, чого ти там криєшся в хаті. -.

Застукало серце, різнуло: ой горе! Це ж гості до мене.

Та чим же я буду вітати — іще ж не вварився синочок…

Біжить одмикає сінешні, гостям уклоняється низько.

Гостей вона просить проходить — сама ж замикає за ними.

Проходять солдати у хату: один з них писати сідає,.

Два інших стають коло печі, а два при рушницях на дверях.

— Ну, як живеш, молодице? Показуй, що вариш-готуєш? -.

Стоїть молодиця — ні з місця — і тільки всміхається тихо.

Горщок витягають із печі, в нім скрючені пальчики видно.

Стоїть молодиця — ні з місця — і тільки всміхається чудно.

Знаходять одрізані ноги, реберця, намочені в цебрі,.

І синю голівку під ситом, що вже почала протухати.

Стоїть молодиця — ні з місця — і тільки всміхається страшно.

— Ну, як же живеш, молодице? Чого ти мовчиш, не говориш?

— Отак і живу я… — та й змовкла. Ой чий же це голос у неї?

Хрипкий, а тремтючий, веселий. -Та так і живу, — проспівала.;

Хіба ж то йому я не мати? Чи їсти, скажіть, не хотілось?

Ви хочете їсти? — Сідайте. Між вами і я молодая.

Повірите, люди їй-богу: — отак тільки тут полоснула -.

затріпалось зразу і стихло. Повірите, люди, — їй-богу…

Отак і живу, — проспівала. — Отак удова молодая, ;

і раптом уся затрусилась, мов щось би вона пригадала.

Очима так дико по хаті і кинулась вся до синочка, голівку вона йому гладить і ротика стулює міцно;

заплакала б тяжко — не може, лиш б'ється об піл головою:

Синочку, дитя моє любе! Ой що ж я з тобою зробила! -.

Солати підводять нещасну, її освіжають водою.

А писар все пише, все пише — та сльози писать заважають.

Павло Тичина, із збірки «Вітер з України».

Багато трагедій пережив український народ, але страшнішого лиха, ніж голод 30-х років, історія України не знає. Його причини досі остаточно не з’ясовані. Одні вважають, що голод був спланований Сталіним та його спільниками заздалегідь, щоб винищити українське селянство, в якому вбачали оплот націоналізму та приватновласницької психології. Інші доводять, що це був наслідок безтямної політики добування коштів на індустріалізацію, коли доля селян просто не бралася до уваги. Очевидно одне — голод в Україні виник не внаслідок стихійного лиха, а був організований штучно.

Протягом багатьох десятиліть у наших шкільних підручниках стверджувалося, що на початку 20-х років голод охопив лише район Поволжя. Саме так оголошувалося в той час і перед західним світом, звідки Ленін і його соратники просили продовольчої допомоги саме в названий регіон. Про те, що такий же голод охопив усю південну Україну, звідки масово вивозився хліб на північ і на експорт, Москва мовчала.

Цю трагедію для України можна було вже передбачувати в 1925 році, коли XIV з «їзд більшовицької партії взяв курс на індустріалізацію. Вона мала здійснюватися за рахунок села, для чого і було ухвалено невідповідність цін на промислові та сільськогосподарські товари.

За підрахунками радянських економістів через штучно встановлену різницю цін на товари промисловості й сільського господарства з метою викачувати гроші на розвиток індустрії, головним чином у Росії, українське селянство втрачало щорічно 300 мільйонів золотих довоєнних карбованців, що становило 20 карбованців на десятину посівної площі. Іншими словами: якщо український селянин до першої світової війни міг придбати якийсь промисловий виріб за 1 пуд збіжжя, то тепер мусів віддавати за те ж 4−5 пудів хліба.

Швейцарська «Journal de Geneve «(23.02.1929p.)ось таким чином коментувала подорожні нотатки американського фермера Тома Кампбела, який знайомився з проблемами хліборобства в СРСР. «Поки українець бачить, що він працює «pour Ie гоі de Prusse », хазяїна з Кремля, поки лишки, що він продукує, конфіскуються або купуються по такій ціні, що не оправдовує зайве зусилля, поки навіть успіхові, що він мас, заздрять, поки придбання худоби для роботи автоматично його ставить в класу т.зв. «куркулів » , — звичайно, він не йтиме до розвитку продукції, ніщо його до цього не підштовхує, навпаки, це все підрізує йому всі можливості «.

Комуністична влада не збиралася робити українського селянина вільним. Вона навіть у неврожайний 1928 рік змусила його продати перед жнивами торішні запаси за державними цінами, що прирікало наших хліборобів на голод. Але факт його Уряд УСРР визнав лише в листопаді, повідомляючи, що в Україні є 76 неврожайних районів з 732.000 селянських господарств (Пролетарська правда, 1928, 13 лист.). Про становище українських селян після неврожаю 1928 року засвідчує і лист із Ставропілля, опублікований у «Тризубі «(1929, 16−17 квітня), «Херсонських людей наїхало сюди до нас гибель, тут їмують багато коней, а то й так з семействами наїхали та зімуються тут. Котрий явиця сюди, то просто непохожий на чоловіка, а на якесь опудало. Росказують про своє життя, що така біда, що хоч живими закопуйся в землю; в кого була яка коняка, повозка, молотилка, упраж, килими, рядна все сюди до нас повивозили на продаж. Суша в Херсонські, Катеринославські та Тавричеські г. г. була така, що через пилюгу й світа не видко. Хліб зовсім не вродив, а здирства безперестані. У нас буцім вродилось, але все одно не стане, бо щодня їздять по хатах наші хлібозаготовителі — і дай, дай хоч трісни та дай; молоти не дозволяють, а мелене — висівати, «їж, мужло прокляте, з висівками ». Оце недавно один дядько висказався на проти цього, то його зараз заарештовано, а він сказав їм: судіть мене, висилайте куди хочете, тільки не туди, де люди свободою не пользуються, такою, як оце ми в СССР. Хліб, який уродив тепер, влада забрала до чиста, і на насіння не лишила, а обіцяє видать нам якесь чистосортне; люде приїзжжі покупили собі тут потрохи хліба до дому для сімейства, пуда по два, по три, то пишуть, що в Знаменці у них відібрали той хліб; не дозволяє влада провозити нізвідки хліба і сама не дас голодающим, просто хоч пропадай. При тім єдинолічним хліборобам не дають хлібопашити, а заганяють силою в комуну, а в комуні хто пробуде та вирветця, то проклинає на чому світ стоїть того, хто цюю комуну та совітську вдасть видумав » .

Щодо допомоги голодуючим, — зазначав Голова ВУЦВКу Петровський у грудні 1928 року, — ми розраховували, що на цю мету треба асигнувати 67 млн.карб., проте нам врізали до 42 млн.карб., але й це хочуть тепер урізати й не додати ще 5 млн.карб., про які говорив тов. Порайко " .

Українська влада змушена була за таких умов бути співорганізатором голоду, свого народу, оскільки не могла сама затверджувати навіть свій бюджет.

Тоді ж той же Петровський констатував, що з своїм 30-мільйонним населенням Україна за багатствами «майже дорівнює Франції, а бюджет її подібний до бюджету Московської губерніальної Ради — навіть 500 млн. не доходить «(«Комуніст », 1928 p.), важко сприймати це визнання найвищої посадової особи нібито «самостійної «УСРР, але й справді, виробляючи хліб, Україна залишалася без нього, прирікаючи своїх громадян на черговий голодомор. А він, Петровський, заспокоював себе й своїх соратників тим, що, мовляв, за «царизму таке лихо призводило до більшої смертності сільського населення » .

Оскільки промисловість «посадили» на бюджет, треба було вишукувати нові джерела бюджетних доходів. Керуючись в основному дерективами, Держплан розробив два варіанти п’ятирічки — відправий і оптимальний. У квітні 1929р. XVI конференція ВКП (б) схвалила оптимальний варіант, а через місяць, на V з’зді Рад він став законом. Проте цей закон залишився на папері. Перша п’ятирічка, яка почалася з жовтня 1928р., виконувалась за сумою щорічних планів, які не мали майже нічого спільного із затвердженим п’ятирічним планом. Справа у тому, що п’ятирічка ще у формі деректив ХV з'їзду ВКП (б) мала фундаментальний недолік: «ножиці цін"(розрив у цінах). Селяни не давали на це згоди і взимку 1927;1928 років практично припинили підвезення хліба на ринки. У країні спалахнула хлібозаготівельна криза. Виїхавши у січні 1928р. на хлібозаготівлі до Сибіру, Сталін у серії виступів перед партійними працівниками розгорнув програму з трьох пунктів:

зажадати від куркулів негайної здачі всіх надлишків хліба за державними цінами, а на випадок відмови — застосувати надзвичайні заходи і конфіскувати надлишки;

у найближчі 3−4 роки провести часткову колективізацію сільського господарства;

услід за частковою провести суцільну колективізацію сільського господарства.

Колгоспи були потрібні Сталіну, щоб подолати хлібозаготівельну кризу і одержати від села додаткові кошти на індустріалізацію.

Рік великого перелому характеризувався остаточним відступом до політики воєнного комунізму. Початок форсованої колективізації збігся з практичною забороною торгівлі і введенням практики планових завдань щодо здавання державі хліба та інших сільськогосподарських продуктів з розкладкою плану по кожному селу, колективному або індивідуальному господарству. Проте розкладка виявилася ефективною тільки наступного року, коли кількість колгоспів зросла, а невиконання плану стало каратися розкуркуленням. З літа 1930р. поширилась практика твердих завдань щодо здачі всіх «лишків». Повернення до непопулярного воєнного комунізму термінологічно маскувалося.

Перша колгоспна весна 1930р. була обіцяючою. Україна одержала непоганий урожай. Було здано по 4,7 центнера з гектара — рекордний показник товарності за всі роки Радянської влади. Створювалися уявлення, що колгоспне село здатне забезпечити «стрибок» в індустріалізації. Селян результати першого року суцільної колективізації привели в шоковий стан. Хоч грізне слово «продрозкладка» не вживалося, в колгоспне село повертався напівзабутий побут десятирічної давнини. Ринок зникав. Гроші втрачали свою купівельну спроможність. Фонд отоварення заготівель був мізерний, а заробітки в громадському господарстві - злиденними. Щоб прогодуватися, треба було розраховувати в основному на присадибну ділянку. Проте кількість колгоспів зростала. Після березня 1930р. адміністративний тиск на одноосібників став вважатися перегином. Це не означає, що колективізація втратила примусовий характер. Господарювати індивідуально ставало дедалі важче: одноосібників розкуркулювали, обкладали «твердим завданням «та високими податками, тоді як колгоспники одетжували податкові пільги. До кінця 1932р. на Україні колективізували майже 70% селянських господарств з охопленням понад 80% посівних площ. Не менш високого рівня колективізації досягнули в інших зернових районах. Колективізація супроводжувалася експропріацією заможного прошарку селянства і руйнування розвинутої системи сільськогосподарської кооперації. Продрозкладка вела до швидкого зростання кризових явищ. Найістотнішим проявом кризи, яка охопила молодий колгоспний лад, була цілковита незацікавленість селян у розвитку громадського господарства, їхнє пряме небажання працювати.

Колективізація призвела до різкого падіння продуктивності сільського господарства. У 1930 р. валовий збір зерна в Україні становив 23 млн. т., у 1931р. — 18, у 1932 р. — 13. Цього ще цілком вистачало, щоб прогодувати населення республіки, однак союзний уряд продовжував встановлювати для України непомірні хлібозаготівельні плани. У 1931 р. республіканське керівництво звернулося до Москви з проханням знизити планові цифри. Сталін погодився на незначне зменшення плану, але це не могло врятувати ситуацію. Як наслідок, вже наприкінці 1931р. в Україні почався голод.

Отже, природно, що насильницька колективізація, яка почалася масово з 1929 року, остаточно розвалила українське село й відкрила дорогу ще страшнішому голодомору 1932;1933 років. Він повинен був поставити нашого хлібороба не лише власне в Україні, але й на всіх українських етнічних територіях — у першу чергу на Кубані, Ставрополлі, Вороніжчині…

Саме під приводом невиконання хлібозаготівель на Кубані Москва 14 грудня 1932 року заборонила українізацію там. А наступного дня ЦК ВКП (б), і РНК СРСР ухвалили постанову, підписану також Сталіним і Молотовим, про негайне призупинення українізації на Далекому Сході, в Центрально-Чорноземній області й Казахстані.Ось чому треба погодитися з словами американського дослідника Чемберлена, що «Радянський уряд послугувався голодом як засобом національної політики в безприкладних розмірах, щоб знищити тих, що ставили опір його політиці». (Цит. за: Тризуб, 1934).

TH.

a.

a.

e.

i.

z.

z.

|.

~.

x20AC.

‚.

".

†.

x02C6.

x0160.

x0152.

x017D.

r.

I.

2У серпні 1932р. було прийнято закон, який передбачав смертну кару за розкрадання колгоспного майна. Навіть за крадіжку жмені зерна можна було поплатитися життям. Незабаром з’вився закон про «боротьбу зі спекуляцією», який передбачав ув’язнення в концтаборх від 5 до 10 років для тих селян, які, рятуючись від голоду, намагалися обміняти домашні речі на харчові продукти в містах. Купити продукти вони не могли, бо з 1928 р. продовольство в містах розподілилося за картками. Селяни опинилися в безвихідному становищі.

Тим часом хлібозаготівельні плани зростали. У 1931р. українські селяни здали державі 39% валового збору зернових, у 1932р. — 55%. У жовтні 1932р. в республіку для нагляду за хлібозаготівельною кампанією прибула надзвичайна комісія на чолі з В. М. Молотовим. Діяльність її розпочалася з прийняттям постанов ЦК КП (б)У від 18 листопада і РНК УРСР від 20 листопада 1932р., майже ідентичних за змістом і під однаковою назвою — «Про заходи по посиленню хлібозаготівель». Постановами передбачалося, що в артілях, де під час жнив допускали авансування колгоспників понад встановлену норму (15% від фактичного обмолоту), мають організувати повернення незаконно розданого хліба. Комісія діяла брутальними методами. «Для роботи» на селі були мобілізовані партійні активісти. До сіл входили регулярні війська і підрозділи ДПУ, які силою відбирали у селян останнє зерно. Партійні та радянські працівники, голови колгоспів, які робили спроби перешкодити насильству, за вказівкою Сталіна були репресовані. Комісія Молотова не приймала власних постанов, а діяла від імені партійно-державного керівництва республіки. Вводилася практика натуральних штрафів (м'ясом, картоплею та іншими продовольчими продуктами — на випадок відсутності запасів зерна) колгоспників та одноосібників-боржників по хлібозаготівлях. Ключовим серед репресивних заходів був дозвіл райвиконкомам перераховувати в хлібозаготівлю всі створені в колгоспах натуральні фонди — насіннєвий, продовольчий і фуражний.

Села, які мали особливо велику заборгованість по хлібозаготівлях заносились на «чорну дошку». Статут «чорної дошки» означав фактичну блокаду: селяни позбавлялися права на виїзд, і якщо в селі не було продовольчих запасів, люди гинули голодною смертю. Велике село Гаврилівка загинуло майже повністю. Лише з 15 грудня 1932р. було дозволено продавати гас, сірники та інші промтовари у селах, за винятком 82 районів 5 областей, які найбільше заборгували по хлібозаготівлях.

До організації голоду доклали руку Л. М. Каганович, який прибув в Україну слідом за Молотовим, генеральний секретар ЦК КП (б)У С.В. Косіор, голова Раднаркому УСРР В. Я. Чубар. У січні 1933р. Сталін відрядив в Україну свого уповноваженого П. П. Постишева, який став другим секретарем ЦК КП (б)У, а фактично — диктатором України. За його вказівкою в селах були проведені обшуки і вилучене останнє зерно.

У 1932;1933 роках, коли бракувало в Україні хліба, більшовицька влада не припиняла його експорту: його вивезено відповідно 1,72 і 1,68 мільйона тонн. Можна погодитись з тією думкою, що цей експорт практикувався не тільки для того, щоб придбати необхідні машини чи матеріали, а й з метою справити за кордоном враження про достатню кількість хліба в Радянському Союзі. Було відомо, що на початку 1930;х років Україні належала роль найбільшого постачальника зерна в Європі. Тому інформація про жахливий голод на її теренах викликала здивування у всіх країнах Заходу, серед яких була і Франція. І хоча французька преса присвячувала українській тематиці значно менше публікацій, аніж англійська чи німецька, — помилково було б вважати, що український чинник сприймався французами несерйозно. Громадськість цієї країни назагал відгукнулася зі співчуттям до українського народу, за винятком комуністів і тих, хто покладався на запевнення радянської пропаганди про щасливе життя народів СРСР.

Французька преса, поінформована про трагедію України, переважно (крім органів, що визначали свою лінію за інструкціями з Москви) засуджувала радянський режим за нелюдський спосіб голодною смертю зламати опір селянства, яке відмовлялося прийняти колективізацію та національну дискримінацію. Під рубрикою «Голод на Україні» почали з’являтися статті з викриттям практики радянського геноциду. Журналістка С. Бертійон поставила собі за мету демаскувати кривавий режим совєтчини. С. Бертійон не тільки побачила сумну дійсність, а й правильно оцінила імперські наміри Москви. «Саме, щоб знищити всі ірредентні елементи, радянський уряд, у надії повністю винищити весь народ, який не має за собою жодної провини, крім прагнення до волі, планомірно організував жахливий голод…», — писала вона.

Подібно до Бертійон реагували й інші французькі друковані засоби масової інформації. Автор провінційної газети «Le Petit Marseillais» Робер де Боплян писав, що громадська думка стурбована відомостями про голод, який спустошує Україну, де переставали існувати цілі села. «Ясно, що цей голодомор значною мірою виник з бажання Совєтів, які намагаються таким способом покарати Україну за її тривалий національний опір. Історія України й червоного терору, який там лютує, належить до найсумніших за повоєнного часу…».

Природньо, що загибель мільйонів людей влада намагалася приховати. Засоби масової інформації мовчали. Радянський уряд відкинув пропозиції про допомогу з-за кордону, твердячи, що вигадки про голод навмисне поширюють вороги СРСР. Колишній прем'єр Франції Едуар Ерріо, який на той час подорожував по Радянському Союзу, заявив на цілий світ, що ніякого голоду в країні немає. Про це свідчать дві обсягові статті про голод 1932;1933 років у Радянській Україні, які опублікував паризький щоденник «L'ordre». У матеріалі «Про те, що не скаже нам Е. Ерріо після повороту зі своєї тріумфальної подорожі» автор Шарль де ПереШаппюї іронічно висловлюється про візит французького дипломата, який міг на підставі побаченого заявити, що «французьку опінію зле поінформували щодо нужди українських селян». Та й яку правду мав би розповісти Е. Ерріо, коли після так званих мандрівок до Радянського Союзу писав: «У нас іноді говорять про Україну, але ж це свого роду департамент Босс (одна з найбільших хлібних провінцій у Франції). Мене привезли в село, яке, як говорять, зазнало багато лиха. Я бачив там фруктові сади, бачив, як збирають хліб машинами. Бачив трудолюбиве населення, зовсім не злиденне, бачив гарних і здорових дітей. Коли спокійно оцінювати стан справ у СРСР, то слід заявити, що СРСР поступово стає державою, яка матиме таку саму міць, як США». «Квітуче» життя настільки засліпило очі п. Ерріо, що той так і не встиг побачити, як вмирали з голоду цілі села.

На жаль, повторювали вслід за ним казки про заможне життя в Україні і Ромен Ролан, Анрі Барбюс, Бернард Шоу… Кричала криком лише українська діаспора. Представник уряду УНР екзилі проф. Олександр Шульгин, змалювавши жахливу картину голоду в Україні, звертався з таким проханням по Хлібної комісії, яка була створена Лондонською економічною конференцією: «В час, коли дорадчий комітет має встановити кількість збіжжя, яке СРСР має вивезти за кордон, ми просимо вас во ім «я гуманності заперечувати проти будь-якого вивезення їстивних продуктів і особливо хліба з СРСР. Цей хліб по праву належить тим, хто його сіяв і хто нині вмирає з голодуселянам України і Кубані. З свого боку ми рішуче протестуємо проти такого вивозу, який ми не можемо інакше кваліфікувати як злочинним ». (Тризуб; 1933). Та світ лишався глухим. І вмирали мільйони українців.

А 27 вересня 1933 року «Le Matin» опублікувала у передовій статті два листи про голодомор, передані до редакції колишнім петроградським професором І.Бузиною. Ось їхній зміст: «Перед 1 травня голодні йшли походом на місто, між ними злодії та бездомні, що вмирали на вулицях. Щоби не показати перед чужинцями нашої нужди, вантажні авта забирали їх силоміць і відвозили як скажених псів»; «щораз частіше трапляються випадки вбивства людей з голоду, буває, що декого заарештують на базарі за продаж людського м’яса».

Москва ж мовчала. Аж до 1987р. жодної згадки про голод 1933 р. у радянській історіографії і пресі не було.

Апогею голод досяг узимку і навесні 1933р. Люди їли товчену кору дерев, солому, перемішану з гнилою перемерзлою капустою, котів, собак, щурів, потім перейшли на слимаків, жаб, кропиву і вмирали від тяжких шлункових захворювань. Були і численні випадки людожерства, деякі селяни, збожеволівши від голоду, вбивали і їли власних і чужих дітей. Вимирали цілі села, а пошуки і вилучення продовольства тривали. Голод охопив цілу Радянську Україну, а також Північний Кавказ, Крим, Курщину, нижнє Поволжя, Казахстан. Про це свідчать розповіді очевидців страшного голодомору, зокрема Індик Н.М. с с. Андріївка, Полтавської області:

«Народ був настільки знесилений голодом, що деякі вимирали цілими сім'ями. А інші боролися за своє життя знаходили собі харчі. Влітку було легше: ягоди, яблука, абрикоси. Восени люди виходилив поле, шукали картоплю, яка залишилась після збору, корінці буряків, залишки качанів кукурудзи, навіть було таке, що люди розбивали кісточкі від вишень чи абрикос і виїдали середину цих кісточок, їли траву, навіть листя, м’які корінці з дерев, або гілочки. Звичайно, люди їли квасолю, кормовий буряк, який спочатку варили, а потім терли і робили млинці, також млинці робили з кукурудзяного борошна, вони були земного кольору, але смачні, також їли макуху-відходи від насіння.

Страшніші випадки були коли люди їли живцем птахів, жуків, комах, черв’яків. Коли люди їли людей. Бабуся розповідала, що в їхньому селі жила сім'я Козубів, в них було 5 дітей, вони завжди бігали голодні, голі, босі, і, коли наймолодша дитина захворіла і була на грані смерті, то мати вирішила не ховати дитину, а залишити її щоб з'їсти. Звичайно, це жахливо, але факт.".

Кількість померлих від голоду неможливо точно підрахувати. Різні дослідники називали цифри від 2,5 до 8 млн. жертв. За підрахунками Роберта Конквеста, автора книги про радянську колективізацію і голодомор «Жнива скорботи», від голоду померло 5 млн. селян в Україні і ще 2 млн. за її межами. На початку 90-х років С. Кульчицький (Україна) і С. Максудов (США) спробували уточнити ці цифри на підставі щойно розсекречених матеріалів радянської демографічної статистики. За оцінкою Кульчицького, прямі втрати від голоду 1933р. в Україні коливаються в діапазоні від 3 до 3,5 млн. осіб, повні втрати (з урахуванням зниження народжуваності) — від 4,4 до 5 млн. На думку Максудова, від голоду померло 4 — 4,5 млн. осіб, повні втрати становили 5,5 — 6 млн. Дослідники дійшли висновку, що всі відомі людству випадки геноциду за своїми масштабами не йдуть ні в яке порівняння з тим, що скоїлося в Українській РСР на початку 30-х років. Голод 1933р. — найстахітливіший серед численних злочинів сталінщини.

Сталін любив поєднувати драконівську політику з незначними пропагандистськи;

ми поступками. Так, у 1934 р., коли йшла кампанія централізації, столицю України з Харкова було переведено до її традиційного центру — Києва. У 1936 р. Сталін повторив свій хід. Напередодні «Великої чистки» він дарував народові СРСР нову конституцію, що забезпечувала йому всі громадянські права, якими користувалися громадяни «буржуазних демократій». Він оголосив Верховну Раду, що складалася з палати Союзу та палати Національностей, найвищим органом державної влади. Він також підтвердив право республік на вихід із Союзу і збільшив їхню кількість із 4 до 11, поділивши Середньоазіатський і Кавказький регіони. Знаменитим зразком сталінського цинізму стала його фраза, сказана в апогеї страхіть 30-х років: «Жити стало краще, жити стало веселіше»…

…У 1997 році у Франції вийшла «Чорна книга комунізму» («Le Livre noir du communisme», Ed.R.Laffont). Автори зосередили свою увагу на найважливішому «питанні без відповіді»: чому комуністи уникнули покарання за масові вбивства? На це запитання частково відповідає англійський публіцист П. Джонс: «Провина вмерла у комфортабельних ліжках чи живе у добре влаштованих пенсіонерах і навіть тих, хто при владі».

Комуністи досконало оволоділи мистецтвом маскувати свої дії, змушувати критиків мовчати. І тому світ знає про сталінізм, хоч зачинателем масового терору, концентраційних таборів, етноцидів, геноцидів був В. Ленін. «Можна обдурювати деяких людей весь час, можна обдурювати всіх людей деякий час, але не можна обдурювати всіх людей весь час». Цей крилатий вислів американського президента А. Лінкольна особливо актуальний, коли говоримо про голод 1932;1933 років в Україні. Адже правда, як пише французький публіцист у газеті «Таn», все одно стає «явною, прилюдною тайною», незважаючи на дезінформацію таких нерозумних «туристів», як Е. Ерріо, У. Дюранті та інших.

Д о д, а т к и Додаток 1(малюнок до ст.).

Червоноармійці руйнйють церкву. Початок 30-х років.

Додаток 2 (малюнок до ст.).

Станіслав Косіор і Микита Хрущов. 1927р.

Список використаної літератури:

1. Жуковський А. Тогочасна франкомовна преса про голод на Україні 1932;1933 років//Сучасність. — 1983. — Ч.10.

2. Конквест Р. Жнива скорботи: Рад. колективізація і голодомор. — К., 1993.

3. Daily Mail. — 1997. — 19 december.

4. L’ordre. — 1933. — 10 september, 13 september.

5. Le Matin. — 1933. — 30 august, 04 october.

6. Le mond sliav. — 1933. — 9 september.

7. Le Petit Marseillais. — 1933. — 30 august.

8. Сергійчук В. «Як нас морили голодом»; Бібліотека українця. — К., 1997.

9. С. В. Кульчицький «Трагедія голоду 1933»; т-во «Знання» ;К. 1989.

10. С. В. Кульчицький, М. Котляр; «Довідник з історії України»; в-цтво «Україна» ;

К.1996.

11. В. Баран, Я. Грицак, О. Зайцев; «Історія України»; в-цтво «Світ»; Л.1996.