Розуміння і влада дискурсу

РОЗУМІННЯ І ВЛАДА ДИСКУРСУ

Поняття дискурсу у філософському словнику з’явилось у середині минулого століття. Можемо виокремити щонайменше три джерела його формування в самостійне філософське поняття й проблему. Перше — це герменевтична філософія та її ключова ідея про радикальний вплив соціальної дійсності на особу в її здійсненні інтерпретацій світу. У першу чергу, це стосується праць Мартіна Гайдеґґера, Ганса-Георга Гадамера та Поля Рікера. Друге — прагматичні концепції мови та проблем впливу безпосередньої мовної активності на продукування значень, зокрема концепцій Людвіга Вітгенштайна та Джона Остіна. Третім джерелом експлікації проблеми дискурсу є рефлексія страшного й трагічного досвіду Другої світової війни, тоталітарних ідеологій та їхнього впливу на масову свідомість через мову та пропаганду. Цей шлях формування проблеми дискурсу торували філософи-постмодерністи, зокрема Мішель Фуко, Жан Франсуа Ліотар, Жак Дерріда.

В українській філософській літературі осмислення дискурсу та його вплив на розуміння та інтерпретації дійсності людиною та спільнотою обмежено розроблене. В основному поняття дискурсу сприймається як поняття лінгвістичне. Саме цьому аспекту дискурсу й присвячена основна маса наукових текстів. Філософський аспект феномену дискурсу висвітлюється в працях таких українських філософів, як Анатолій Карась, Андрій Свящук, Роман Височанський, Ірина Пухта.

Пропонована стаття є спробою на підставі аналізу дефініцій та інтерпретацій дискурсу в працях указаних учених осмислити механізм формування дискурсивних практик, які, з одного боку, актуалізують фрагменти реальної дійсності, а з іншого — насичують новими інтенціями картину світу учасника дискурсу.

Метою статті є філософський, зокрема, герменевтичний аналіз поняття дискурсу та його впливу на те, як розуміє оточуючий світ конкретна людина та культурна спільнота.

Поняття «дискурс» має безліч дефініцій та інтерпретацій. Так, український лінгвіст Григорій Почепцов уважає дискурс визначником семіотичних характеристик мовлення, які допомагають формувати тексти. Однорідність певного дискурсу та його відмінність від інших визначається особливостями семіотичного (знакового) позначення комунікативної ситуації. Особливість дискурсу формується трьома чинниками, а саме: особливостями мовлення в контексті цього дискурсу, особливостями знакового відображення реальної ситуації та особливостями комунікативної ситуації. Відповідно до цих критеріїв Г. Почепцов виділяє такі дискурсивні формації - теледискурс, театральний, політичний, кінодискурс, релігійний тощо [2, с. 75−76]. Залежно від того, під впливом якого дискурсу ми знаходимось, так і розуміємо дійсність. Наприклад, телевізійний дискурс таку знакову ситуацію як «армія» відінтерпретовує через показ чистого охайного солдата в чистій формі з автоматом у руках або ж на бойовому танку, але зовсім не через показ солдата в подертому камуфляжі та з недопалком у руці [Там само, с. 77].

Голландський філософ Тео ван Дейк розглядає дискурс як комплексну комунікативну подію, яка відбувається між мовцями. До комплексу цієї події входять мова, якою бесіда проводиться, ситуація та контекст, а також певні екстралінгвістичні компоненти, як-от: знання про світ, установки та цілі мовців. Розуміння текстів дискурсу, на думку голландського вченого, відбувається на основі ситуативних моделей, з якими до кожного акту комунікації підходить мовець. До таких ситуативних моделей входять особисті знання носія мови, попередній індивідуальний досвід, установки, наміри та емоції. Ми розуміємо текст тоді, коли розуміємо ситуацію, про яку йдеться. У такому разі «моделі ситуації» є основою для розуміння [1, с. 8]. Крім цього, дискурс може бути потрактований як жанр загальної сфери комунікації, наприклад, науковий дискурс, релігійний дискурс тощо. У найзагальнішому значенні дискурс означає комунікативну специфіку певної історичної спільноти. У такому сенсі дискурс прирівнюється до поняття культурної традиції.

Поль Рікер дав визначення дискурсу через формулу «хтось колись комусь щось сказав» [3, с. 35]. Дискурс для французького філософа — не стільки обмін між мовцями вже готовими фразами, скільки постійний та безперервний процес породження нових значень в актах міжособистісного спілкування. Схожу думку висловлює Норман Фейрклоу в книзі «Дискурс і суспільні зміни». Філософ зазначає, що, з одного боку, дискурс може бути лише віддзеркаленням специфіки соціальних інститутів та ними обмежуватись, але з іншого, він сам бере участь у їх конституюванні. Дискурс укладає та формує всі ті сегменти суспільної структури, що можуть пізніше обмежувати сам дискурс, їхні власні норми та умовності, а також специфіку відносин. Отже дискурс — це практика не стільки опису та репрезентації дійсності, скільки її конституювання в значенні [7, с. 64]. І П. Рікер, і Н. Фейрклоу говорять про дискурс як про практику що систематично формує об'єкти, про які говорить.

Мішель Фуко, який уважається найбільшим авторитетом у названій галузі, визначає дискурс як систему висловлювань, що належать до єдиної системи формацій. Дискурсом є не простий набір висловлювань, що стосуються окремого об'єкта чи окремої теми в плані його описування. Це є система висловлювань, котрі складаються за єдиною системою правил формулювання. Дискурс — «це правило, що приписує, між чим саме слід встановити зв’язки в мовній практиці для того, щоб вона вказувала на той чи інший об'єкт» [5, с. 118]. Відштовхуючись від наведеної цитати з «Археології знання», спробуємо розгорнути аналіз фукіанської концепції дискурсу, а також виявити ті моменти, що є важливими для поставленої теми. З. Сокулер зазначає, що головною метою для М. Фуко «було остаточно розвінчати уявлення класичного раціоналізму про прозорість свідомості для самого себе, а світу для людської свідомості. Ані свідомість, ані світ у своїй соціокультурності не прозорі, вони приховані в історичних дискурсивних практиках» [4]. Прихованість свідомості та світу в глибині дискурсивної практики означає, що дискурсом є не тексти чи висловлювання, що стосуються певного об'єкта чи ситуації, а навпаки. Конституювання певного дискурсу продукує об'єкти та ситуації цього дискурсу. Дискурс є не мовою опису об'єктів певного роду, а механізмом формування об'єктів та обставин, а також відношень між ними. Прихованість також означає, що свідомість у своєму формуванні світу в дискурсивних практиках використовує тексти дискурсу несвідомо та нерефлективно. Сам дискурс наштовхує на використання своїх понять та своїх правил встановлення відношень між об'єктами. Дискурс виступає анонімною системою, що обмежує мислення та змушує його рухатися у власному предметному полі. Отже, дискурсом є сукупність анонімних історичних правил, завжди визначених та конкретних у часі та просторі, що встановили в певну епоху та для певного соціального, економічного, географічного чи лінгвістичного простору умови формування та виконання висловлювань.

У своєму погляді на соціокультурність та можливості й засади її розуміння М. Фуко пропонує відмовитись від розгляду історичного та соціокультурного світу як змістовно цілісного та неперервного ряду, а також від усіх понять, які встановлюють наперед задану єдність між певного роду об'єктами, такими як еволюція, дух чи ментальність. На думку французького філософа, такі єдності не є безпосередньою даністю. У статті «Ніцше, генеалогія, історія» він закликає піддати системному демонтажу «традиційні засоби конструювання всеохопної історії та відновлення минулого як спокійного та неперервного розвитку», указуючи, що історія є ефективною лише настільки, наскільки вона привносить ідею розриву в саме людське існування [6]. На думку філософа, соціокультурна дійсність, що в ній ми перебуваємо, не є змістовною єдністю однозначних загальних інтерпретацій, сумою накопиченого знання, а мережею різного роду дискурсів. Кожен із них постулює власну структуру дійсності та наділяє об'єкти власними значеннями, кожен об'єкт вводить до власної системи зв’язків з іншими об'єктами. Кожна дискурсивна формація має також власні коди та зразки розуміння. Тому те, що називається розумінням дійсності, є рухом думки в системах координат різних дискурсивних практик, своєрідні інтелектуальні стрибки з одного дискурсу в інший [Там само].

Як було зазначено, дискурс є системою висловлювань, поєднаних між собою єдиною системою правил формування. Отже, дискурсом не є якась сума висловлювань про певний об'єкт, адже саме розуміння об'єкта змінюється впродовж історії. Також він може порізному тлумачитись у різних предметних полях. Тому механізм утворень висловлювань про певний об'єкт буде відрізнятись. Візьмемо для прикладу таке поняття як божевільність. У середньовічному дискурсі воно трактується як причетність до диявола, боже — вільний тощо. У дискурсі сучасної психіатрії воно трактується абсолютно по-іншому, без будь-яких диявольських конотацій. У цьому сенсі говорити про дискурс божевілля як органічну єдність немає підстав. Адже це не дві інтерпретації одного й того ж, а зовсім різні об'єкти [5, с. 5053]. Тому дискурс характеризується не існуванням у ньому центральних об'єктів чи тем, що описуються та обговорюються, а механізмами та правилами утворення своїх об'єктів. Справа в тому що функціонування дискурсу лежить не в описі та оперуванні вже готовими об'єктами, а в їх продукуванні. Оточуючий нас світ є сумою розсіяних подій, позбавлених між собою необхідного логічного зв’язку та лише горизонтом для встановлення певних смислових єдностей та констант Саме встановлення такого зв’язку відбувається через дискурсивні практики. Кожна дискурсивна формація володіє своїми правилами та настановами. Кожен дискурс через власні правила формує власну дискурсивну дійсність, розуміти яку поза дискурсом та дискурсивними практиками неможливо.

Отже, дискурс — це не просто тексти та висловлювання, це система текстів, пов’язаних із тією соціальною практикою, до котрої ці тексти належать та яка визначає механізми продукування об'єктів, встановлення зв’язків між ними, способи розуміння та опису певних тем та постановки проблем, а також типи зв’язків з іншими темами. Це нормативна практика, яка містить у собі визначену систему правил. Тексти, слова та зразки розуміння набувають визначеного значення лише в контексті дискурсивної формації через дискурсивні практики.

Важливо зазначити, що самі правила дискурсу конституюються не в ментальності чи свідомості особи, а в самому дискурсі. Для М. Фуко дискурс є анонімною системою норм розуміння та практики, яка змушує їх застосовувати всіх, хто рухається в межах цього дискурсивного поля. Власне, норми певного дискурсу містяться в його архіві. Архів є центральною фігурою дискурсу саме він є принципом відмінності однієї дискурсивної формації від іншої. Це є центральні тексти дискурсу відштовхуючись від яких розгортається вся подальша конструкція дискурсу.

Висновки

Говорячи про дискурсивні механізми розуміння, зазначимо, що те, як ми розуміємо соціальну дійсність, події, а також співрозмовника в конкретній комунікативній ситуації, цілком залежить від того дискурсу у якому відбувається розуміння, тобто в якому ми перебуваємо. Вище ми вже зазначали, що дискурсивні норми та правила недоступні для свідомості та рефлексивного осмислення, тобто ми несвідомо користуємось поняттями та обґрунтуваннями дискурсивної формації, у якій перебуваємо. Дискурс по відношенню до конкретної особи є даністю. Рух його дискурсивних практик уже мав місце перед народженням особи та після її смерті. Життя людини є включенням у дійсність уже існуючих дискурсивних практик через школу соціальну комунікацію, засоби масової комунікації та безліч соціальних практик, у яких ми змушені брати участь. Отже, людина завжди розуміє дійсність тільки в рамках тих інтерпретативних схем, котрі постулюються в дискурсі.

Розуміння здійснюється через дискурсивні практики. Ключовою тезою для розуміння дискурсивних практик є нероздільна єдність мови з її використанням у конкретній комунікативній ситуації. Слова, а отже, і позначувані ними об'єкти, набувають значення лише в контексті певної комунікативної (дискурсивної) практики. Виривання слів із контексту конкретної дискурсивної практики призводить до хибного розуміння та спотворення значення. Значення не є незалежно від мови існуючий реальний чи ідеальний об'єкт, а зв’язок мовного вираження, виговорювання із контекстом комунікації. Саме дискурсивна практика як виговорювання певних слів є джерелом їх адекватного розуміння. Утім, кожна дискурсивна подія відбувається в межах визначеної дискурсивної формації, вона виступає контекстом конкретної мовної та герменевтичної практики. За словами М. Фуко, кожне висловлювання та поняття імпліцитно містить у собі ряд конотацій, котрі при говорінні так само вводяться в контекст дискурсивної ситуації. Уживання певного поняття відсилає нас до своїх конотацій, котрі, у свою чергу, до центральних текстів цього дискурсу. Розуміння цього чи іншого поняття чи події уможливлюється через існування конотацій, ряд яких встановлюється винятково в межах дискурсу.

Література

• 1. Дейк ван Т А. Язык, познание, коммуникация / Т А. ван Дейк. М.: Прогресс, 1989. 310 с.
• 2. Почепцов Г. Теорія комунікації / Г. Почепцов. К.: ВЦ Київський університет, 1999. 308 с.
• 3. Рікер П. Інтелектуальна біографія / П. Рікер. К.: Дух і літера, 2002. 114 с.
• 4. Сокулер З. А. Методология гуманитарного познания и концепция «власти-знания» Мишеля Фуко [Електронний ресурс] / З. А. Сокулер // Философия науки. 1998. Вып. 4. С. 174−182. Режим доступу: http://iph.ras.ru/page52581917.htm.
• 5. Фуко М. Археологія знання / М. Фуко. К.: Основи, 2003. 326 с.
• 6. Фуко М. Ницше, генеалогия, история [Електронний ресурс] / М. Фуко // Ступени. 2000. № 1 (11). Режим доступу: http://filosof.historic.ru/books/item/f00/s00/z0000552/.
• 7. Fairclough N. Discourse and Social Change / N. Fairclough. London: W. p., 1993. P. 259.
• 8. Karlberg M. The power of discourse and discource of power: puruing peace throught discourse intervention [Електронний ресурс] / M. Karlberg // International Journal of Peace Studies. 2005. Vol. 10, № 1, Spring/Summer. Режим доступу: http://www.gmu.edu/programs/icar/ijps/vol1 0₁ /Karlberg_ 101IJPS.pdf.