Математична школа в політичній економії

Реферат на тему:

Математична школа в політичній економії.

Математичні концепції політекономії беруть початок у працях Кур­но і спираються, переважно, на теорії суб'єктивної корисності та про­дуктивності факторів виробництва. Виникнення математичної концеп­ції економічної рівноваги зумовлене перетворенням капіталізму на розвинуту господарську систему з високим рівнем взаємозв'язку та од­норідності всіх її частин і елементів, а також розвитком математики.

Самостійність і конструктивність математичного методу полягає в тім, що це не тільки метод описування, а й метод дослідження, причому не лише кількісного, а і якісного.

Поряд з Курно перші спроби застосування математики в еконо­міці зробили італієць Дж. Сева, швейцарець Д. Бернуллі, француз Ф. де Форбонна, німець Й. фон Тюнен.

У цілісному вигляді математичну теорію економічної рівноваги ре­презентують праці великого французького економіста-математика, ос­новоположника лозаннської школи Леона Вальраса (1834 — 1916).

Головним у творчості Вальраса було опрацювання теорії макро-економічної рівноваги. Рівновагу Вальрас характеризував як «стан, за якого ефективний попит і пропозиція виробничих послуг є рівни­ми, існує постійна стійка ціна на ринку продуктів і, нарешті, прода­жна ціна продуктів дорівнює витратам, втіленим у виробничих по­слугах. Дві перші умови належать до рівноваги обміну, третя — до рівноваги виробництва». Ці умови Вальрас відобразив за допомогою чотирьох взаємозв'язаних систем рівнянь.

Сам Вальрас сприймав природу рівноваги в такий спосіб. Людина приходить на ринок з певною кількістю товарів і з певним бажанням реалізувати їх за різними цінами. Якщо всі товари пощастило реалізува­ти за цими цінами, то попит і пропозиція є рівними, а на ринку існує рівновага. Але якщо попит і пропозиція різні, то ціни будуть змінюва­тися, аж поки не буде досягнуто певної рівноваги. Це і є загальна теорія рівноваги обміну, завдяки якій Вальрас став відомим у політекономії.

1874 p. він опублікував свою головну працю «Елементи чистої політичної економії», в якій намагався описати замкнену математи­чну модель загальної економічної рівноваги. Вона претендувала на те, щоб об'єднати всі категорії економіки на грунті принципу суб'єктивної корисності. Вальрас не визнавав трудової теорії варто­сті й поділяв усіх агентів виробництва на дві групи: власників вироб­ничих послуг (землі, праці й капіталу) та підприємців. Щодо держа­ви, то він визначив їй функції гаранта безпеки громадян, захисника їх соціальних інтересів, здатного створити умови для ефективної конкуренції в суспільстві й забезпечити всім однакові права.

У Вальраса власники виробничих послуг є продавцями цих по­слуг і одночасно покупцями предметів споживання. Підприємці, навпаки, є покупцями виробничих послуг і продавцями споживчих продуктів. Виробництво й споживання виявляються зв’язаними за допомогою ринків виробничих послуг та споживчих продуктів.

Отже, в основу математичної моделі Вальраса покладено ринко­вий підхід до економічних явищ. Рівновага в економіці не зводиться до ринкової рівноваги, але її можна досягнути тільки через ринко­вий механізм, через обмін.

Основний інструмент у цьому механізмі - ціна. Вирівнювання попиту і пропозиції товарів відбувається за допомогою пошуку вза­ємоприйнятних цін, які є цінами рівноваги.

Рівноважна ціна встановлюється у точці рівноваги між корисніс­тю товарів і витратами на їх виробництво. Ціна є регулятором про­порцій обміну. Вона забезпечує сполучення ступеня корисності споживної вартості з рівнем витрат. Для покупця ціна — критерій оцінки корисності даного товару щодо корисності інших товарів. Для продавця корисність ціни визначається співвідношенням при­бутку і витрат, необхідних для виробництва товару.

Концепція маржинальної корисності була тільки першим кроком у розвитку теорії, відомої як Вальрасова система загальної рівнова­ги. Його система, на відміну від систем, опрацьованих його поперед­никами, включає всю сферу прояву вартості й ціни.

Вальрас допускав досконалу конкуренцію та однакові ціни за умов даного ринку. Він, використовуючи математичні методи, пока­зав, що досягнення загальної рівноваги за даних умов ринку потре­бує виконання певних правил. По-перше, для будь-якого індивідуу­ма існує крива корисності кожного товару або послуги, наданих на ринку. По-друге, індивідуум максимізує корисність товару або по­слуги шляхом обміну. По-третє, він має отримати максимальне за­доволення, якщо ціна, сплачена за обміну, пропорційна маржинальній корисності купленого товару. По-четверте, пропозиція кожного товару й послуги має дорівнювати попиту на них, а відтак ціна кож­ного товару або послуги — дорівнювати змінним витратам, які зро­блено в процесі довготривалого виробництва.

Основні закони, дотримування яких забезпечує рівновагу:

1) товари одного класу на ринку повинні мати тільки одну ціну;

2) ціна товару зрівнює кількість запропоновану і кількість спо­живану;

3) ціна має забезпечувати максимальне задоволення і покупцеві, і продавцю.

Дія цих законів забезпечить рівновагу. Їх можна застосувати до товару або послуг не лише на споживчому рівні, а й на виробничому.

Треба, проте, зауважити, що теорія Вальраса — це теорія еконо­мічної статики, яка не враховує факторів ризику та невизначеності, циклічних коливань, технічних нововведень тощо.

Вільфредо Парето (1848−1923) — італійський економіст і со­ціаліст, що також зробив великий внесок в економічну науку. Голо­вна ідея, яку він пропагував, полягала у створенні економічної тео­рії, «очищеної» від понять цінності й корисності.

На його думку, політична економія має вивчати механізм встано­влення рівноваги між потребами людей та обмеженими ресурсами для їхнього задоволення. Намагаючись теоретично обгрунтувати модель взаємозалежності всіх економічних факторів, що впливають на суспільне виробництво і споживання, він широко користувався математичними методами аналізу.

Парето розвинув теорію добробуту або, як її інакше називають, теорію економічного оптимуму, суть якої полягає в оптимальному розподілі економічних ресурсів і благ, що виробляються. За Вальра-сом, як відомо, в результаті еквівалентного обміну кожен його учас­ник отримує максимум корисності. Удосконалюючи теорію загаль­ної економічної рівноваги Вальраса, Парето уточнив критерії стій­кої рівноваги, сформулював її умови, що отримали назву «оптимуму Парето». Рівновага трактувалася ним як економічний стан, за якого неможливо поліпшити становище когось з учасників обміну, не по­гіршивши становища хоча б одного з них. Рівновага настає тоді, ко­ли діаметрально протилежні сили та бажання й усі численні пере­шкоди буде збалансовано.

На відміну від Вальраса, він розглядав стан рівноваги в часі, а також допускав коливання коефіцієнтів виробничої функції залежно від розмірів випуску продукції, намагався «очистити» теорію рівно­ваги від «психології», виключивши етичні мотиви економічної по­ведінки суб'єктів господарювання.

Парето обгрунтував неправомірність визначення сукупної кори­сності як суми індивідуальних корисностей. Корисність можна ви­міряти, але не кількісно, а шляхом оцінювання ступеня пріоритет­ності для покупця. Це означає, що споживчі вартості («корисності») ранжуються за критерієм переваги, за рівнем пріоритетності. Кори­сність для окремої особи чи фірми не рівнозначна корисності для всього суспільства.

За споживацькими перевагами здійснюється й порівнювання ре­зультатів і витрат. Коли економіка досягає оптимуму, то дальше по­ліпшення будь-яких важливих показників, за Парето, можливе лише внаслідок глибоких структурних зрушень. На підставі цього він зробив важливий соціальний висновок. Для того щоб підняти рівень мінімального доходу або зменшити розрив у доходах, необхідно за­безпечити прискорене збільшення багатства порівняно з кількістю населення. Отже, стверджував Парето, проблема поліпшення умов життя найбідніших верств населення є насамперед проблемою ство­рення багатства.