Гетьман Петро Дорошенко

Міністерство освіти України Одеський державний економічний університет Кафедра історії України Реферат на тему:

Гетьман Петро Дорошенко Виконав:

студент 14 групи, ФЕУВ Брель Олександр Науковий керівник:

доц. Красовський В.М.

Одеса-2000.

В атмосфері деморалізації і зневіри, яка охопила українське суспільство за гетьманування Тетері й Брюховецького, з «явився державний діяч, який зумів піднестися над сучасниками, вдихнути (принаймні, на певний час) в суспільство віру в можливість знову з «єднати Україну і зробити її незалежною. Цим ідеалістом, який знову поставив громадські інтереси над особистими й героїчно йшов до високої мети, був Петро Дорошенко. Його діяльність контрастувала з останніми кроками лівобережного гетьмана Брюховецького. У вересні 1665 р. Брюховецький зробив нечувану в Україні річ — поїхав з величезним почтом на поклін до Москви, де підписав новий договір, статті якого звели до мінімуму автономію України: всі податки населення мали перейти до царського скарбу, на Україну поширювалася царська горілчана монополія. Новообраний гетьман відтепер мав приїздити на затвердження до Москви. В Україну мало прийти майже 12-тисячне царське військо, воєводи з залогами розміщалися у всіх більших містах Лівобережжя й частково Правобережжя. В обмін на ці поступки, викладені у формі грамоти від 11 грудня 1665 р., гетьман отримав щедру платню: титул боярина, земельні володіння неподалік від кордону з Москвою і … «московську дівку «в дружини. Народ бурею гніву зустрів дії московської адміністрації: царських воєвод, переписувачів податків, військ, які безоглядно почали стягати податки. Духовенство, схвильоване чутками про підпорядкування московському патріархові, заявило, що воліє вмерти, а не скоритися Москві. Піднесла голову й старшинська опозиція, пишучи на гетьмана донос за доносом. Брюховецький остаточно втрачав свою популярність «захисника «народу, а разом з гетьманом втрачала прихильників і московська орієнтація.

Цю зміну ситуації на Лівобережжі вміло використав Дорошенко. Вже в лютому 1666 р. на старшинській раді він виклав свою мету: звільнити Правобережжя з-під влади Польщі, укласти союз із Кримом і Туреччиною і йти на Лівобережжя, щоб об «єднати всю Україну. Восени кримський хан подав гетьманові поважну допомогу—прислав 30 тисяч орди, а на початку грудня на Поділля з шеститисячним каральним загоном вступив польський полковник Маховський, щоб придушити непокору. Між Браїловом і Брацлавом на нього напав Дорошенко з татарами й ущент розгромив карателів, а самого Маховського віддав татарам.

Для виснаженої Польщі, яка щойно ліквідувала заколот Любомирського, це було страшним ударом. Вона змушена була терміново укласти мир з Росією, що й було зроблено в Андрусові на початку 1667 р. Без українських представників Україну поділили на дві частини. Москва зреклася на користь Польщі Києва, який за Хмельницького знову став символом державної єдності нації, релігійним і духовним центром України. До того ж на Запоріжжя мали право впливати як Москва, так і Польща. Все це викликало страшне обурення в Україні. Почалося повстання. Брюховецький намагався змусити Москву до енергійних дій, але марно. Тоді, в порозумінні з Дорошенком, який обіцяв свою допомогу, Брюховецький вирішив сам очолити повстання й поширив універсали про це по Лівобережжю. Московським воєводам Брюховецький запропонував залишити Україну, інакше погрожував завоювати їх. І справді, майже всі російські залоги, налякані ворожістю народу, вийшли з України.

А на Правобережжі Дорошенко вів війну з Польщею. Ще раніше він здійснив реформу війська, утворивши регулярну армію з найманих частин, так званих серденят, значно менш залежних від настроїв старшини. Сучасники відзначають, що гетьман завжди прагнув до згоди і єдності всього народу, часто скликав ради й не починав ніякої важливої справи, не підготувавши до неї маси й не довідавшись про її настрої. Найближчим порадником Дорошенка став визволений з ув «язнення київський митрополит Й. Тукальський. Гетьман провадив систематичну колонізацію спустошених околиць Правобережжя, створив новий Торговицький полк, нову митну лінію на кордоні, організував карбування власної монети.

У вересні 1667 р. Дорошенко зі своїм 24-тисячним військом, трьома тисячами яничарів (це було наслідком Дорошенкового посольства до Стамбула) й кількома десятками тисяч орди вирушив у Галичину. Проти нього вийшло 15-тисячне польське військо Яна Собеського. Собеський сподівався на підтримку І. Сірка, який у січні 1667 р. у Львові заявив, що не визнає Дорошенка і вчинить у потрібний момент диверсію проти Криму. Вирішальна битва відбулася біля Підгайців у жовтні 1667 р. Собеський, оточений у своєму таборі, кілька тижнів витримував облогу. До переговорів козаків змусили татари: Сірко таки напав на Крим і наполохані татари почали шукати миру. За умовами миру Польща зобов «язувалася вивести війська з України, кордон якої знову мав пройти по Горині. Але про приєднання до України західних земель поляки не хотіли й чути. Так само й Москва, якій Дорошенко пропонував прийняти під свою протекцію всю Україну в етнічних межах, запропонувала гетьманові далі коритися королеві й не укладати союзу з невірними.

мрію— об «єднати всю Україну. Його сил вистачило, щоб успішно відбити наступ Ромодановського, але закріпити успіх він не зумів. Отримавши звістку про несподіваний наступ поляків, він змушений був піти на Правобережжя для організації оборони. Наказним гетьманом на Лівобережжі Дорошенко залишив чернігівського полковника Дем «яна Многогрішного.

Найбільше клопотів Дорошенкові завдали «свої «недруги — Запоріжжя висунуло одного за одним двох претендентів на гетьманство — Петра Суховія й Михайла Ханенка. Суховія несподівано підтримали татари, і боротьба з ним розтягнулася на рік, протягом якого Дорошенко втратив Лівобережжя. Втративши лівобережні полки, Дорошенко звернув увагу на Туреччину. Рада старшин виробила умови договору з Туреччиною, сподіваючись за турецькою допомогою визволити всю Україну від Путивля й Мінська до Перемишля. На початку березня 1669 р., коли посли повернулися із Стамбула, в Корсуні відбулася загальна рада, яка ухвалила союз з Туреччиною. Це хоч і допомогло Дорошенкові влітку, коли його оточили запорожці Суховія з татарами, але значно ослабило популярність гетьмана, вороги якого поширювали чутку, що він «запродав Україну «туркам. Таким аргументом, зокрема, послуговувався уманський полковник Ханенко, якого козаки обрали замість Суховія. З «ясувавши, що турецька протекція не наближає його до мети, Дорошенко спробував знову порозумітися з Польщею, висуваючи умови, що повторювали Гадяцьку угоду 1658 р. Натомість Ханенко висунув набагато скромніші вимоги, отож Польща визнала саме його гетьманом Правобережної України й погодилася надати певну автономію лише козацькій верстві. Це, як не дивно, піднесло авторитет Дорошенка.

У 1671 р. знову почалася війна з Польщею і Ханенком. Восени 1671 р. Ян Собеський розгорнув широкий наступ на Поділля, захопив Бар, Вінницю, Меджибіж, Брацлав, Могилів. Допомогу від Порти й Криму Дорошенко отримав тільки наприкінці року й почав відвойовувати Поділля. А навесні 1672 р., коли Туреччина завершила тривалу війну з Венецією, в Україну прийшла величезна турецька армія. Турків було до 200 тисяч, до них приєдналося 50 тисяч татар на чолі з ханом і 12 тисяч козаків Дорошенка. В липні Дорошенко розгромив на Поділлі польський корпус Лужецького (6 тис.) і кілька тисяч Ханенкових козаків, які пробували перешкодити його з «єднанню з турками, і підійшов до Кам «янця. Облога фортеці тривала три тижні й завершилася її капітуляцією. Водночас козаки й татари рушили на Галичину, захоплюючи одне місто за другим. На початку вересня почалася облога Львова, і Собеський відступив на захід. Та за кілька днів прибули посли від короля з пропозицією мирних переговорів, а Львів заплатив викуп.

Війна завершилася Бучацьким миром 18 жовтня 1672 р., за яким Польща віддала Туреччині Поділля, а Брацлавщина й Південна Київщина визнавалися вільною козацькою територією. Польща зобов «язувалася вивести свої залоги з Білої Церкви й інших фортець, заплатити Туреччині контрибуцію. Страшним лихом стала для Поділля турецька окупація. Мусульмани поводилися не згірше за московитів, перетворювали церкви на мечеті, чинили насильства і грабунки. Все це настроювало народ проти гетьмана. Та й поляки, які не ратифікували умов Бучацького договору, не вивели своїх залог і готувалися до нової війни. Тим часом на Лівобережжі 13 березня 1672 р. Дем «яна Многогрішного заарештували і відіслали до Москви. Там його судили за зносини з Дорошенком, «зраду », себто невдоволення московською політикою, і заслали до Сибіру, де він і помер.

Наступником Многогрішного на раді в Козачій Діброві було обрано генерального суддю Івана Самойловича (1672—1687). Владу він не збирався ділити з Дорошенком, тому, коли вплив Дорошенка послабшав, він почав переговори з правобічними полковниками. Дорошенко ж мовчки приглядався до воєнних приготувань Польщі, в якій страшна поразка й ганебний мир викликали патріотичне піднесення. 11 листопада 1673 р. під Хотином Собеський розгромив частину турецької армії і захопив сам Хотин. Самойлович, скориставшись зайнятістю Польщі й Туреччини, переконав московський уряд, що саме час покінчити з Дорошенком і приєднати Правобережжя.

Взимку 1674 р. московсько-козацькі сили перейшли Дніпро. Дорошенко ж замкнувся в Чигирині й боронився з останніх сил, чекаючи допомоги від турків і татар. І справді, хан за дорученням султана рушив до Чигирина й відігнав московитів і Самойловича від Чигирина, а султан разом з Дорошенком взялися впокорювати Правобережжя, заливаючи весь край кров «ю. Особливо дісталося уманцям, які свого часу винищили Дорошенкову залогу й піддалися Ханенку. Руїну Правобережжя довершив Ян Собеський, який після обрання королем захопив Бар, Брацлав, Рашків, Могилів. Брацлавці повстали проти поляків, але Дорошенко не мав сил допомогти їм, і місто було знищене вогнем і мечем. Останні події, похід татар і турків на Україну 1675 р., а також смерть вірного дорадника митрополита Тукальського змусили Дорошенка, покинутого друзями й однодумцями, зректися свого великого плану.

На раді в Чигирині, в якій узяли участь і запорожці, Дорошенко склав гетьманські клейноди на руки козаків, а згодом присягнув цареві й відіслав свої регалії, як і даровані султаном «санджаки «(прапори), до Москви, але з «явитися перед Самойловичем і Ромодановським не побажав. Тоді 30-тисячна московсько-козацька армія оточила Чигирин. Після короткого бою Дорошенко, який мав лише дві тисячі козаків, здався. На прохання запорожців і Сірка, колишнього гетьмана заслали не в Сибір, а в підмосковне село Ярополче, де він прожив аж до смерті (9 листопада 1698 р.).

Зі смертю Дорошенка завершилася й ціла епоха в житті Правобережжя. «Останній козак », як назвали його згодом, зійшов зі сцени, виснаживши всі сили Правобережжя у боротьбі за створення єдиної самостійної Української держави. Серед загального морального занепаду панівних класів тих часів Дорошенка вирізняла безкорисливість, щире прагнення дати народові волю, нелюдська енергія і наполегливість у досягненні мети.