Особливості договору перевезення на різних видах транспорту

Особливості договору перевезення на різних видах транспорту

Зміст

• Вступ
• Розділ 1. Теоретично-правове регулювання транспортних перевезень
• 1.1 Поняття, види та суб'єкти транспортних перевезень
• 1.2 Законодавчі засади перевезень транспортом
• 1.3 Правове регулювання договору перевезення різними видами транспорту
• 1.4 Договір про перевезення
• Розділ 2. Договір перевезення транспортом: проблеми та тенденції правового регулювання
• 2.1 Права і обов`язки перевізника та відправника за договором перевезення
• 2.2 Проблеми та тенденції правового регулювання договору перевезення
• Розділ 3. Шляхи вдосконалення організації транспортних перевезень
• 3.1 Шляхи та способи вдосконалення організації транспортних перевезень
• 3.2 Зарубіжний досвід міжнародних транспортних перевезень
• Висновки
• Список використаних джерел
• Додатки

Вступ

Актуальність теми моєї курсової роботи зумовлена тим, що на даному етапі розвитку економіки України роль вантажного транспорту має велике значення. Але поряд з технічними й економічними змінами, які відбуваються у транспортній сфері, вдосконалюються і правові відносини щодо перевезення вантажів транспортом. Вказане зумовлює необхідність постійного наукового дослідження як правового регулювання транспортування вантажів, так і питань договорів перевезення вантажів.

Слід зазначити, що договір перевезення відноситься до договорів про надання послуг. Головною особливістю договорів про надання послуг, на відміну від договорів про виконання робіт, є те, що надання послуг невіддільне від діяльності особи, яка надає послуги. Зміст спеціальної правоздатності деяких підприємств становить виробнича діяльність з надання послуг. Одні послуги являють собою результат певних видів діяльності або праці (споживні вартості) і втілюються у товарах, інші, навпаки, не залишають реальних результатів, які б існували окремо від виконавців цих послуг.

Корисний ефект такої діяльності не виступає у вигляді певного осяжного матеріалізованого результату, як це має місце у підрядних договорах, а полягає в самому процесі надання послуги. Зобов’язання з надання послуг виникають, зокрема, з транспортних договорів.

Метою теми про договори перевезення є висвітлення таких питань як поняття та правова характеристика договору перевезення, сторони договору перевезення, відповідальність сторін за невиконання договору перевезення.

При написанні курсової роботи ставилися такі завдання:

— визначити правову характеристику транспортних перевезень;

— дати характеристику правового регулювання на різних видах транспорту;

договір перевезення транспортне правовий

— розглянути процедуру укладання, припинення та відмови від договору перевезення;

— розкрити зміст договору перевезення;

— визначити основні права та обов’язки перевізника за договором;

— дослідити проблеми правового регулювання транспортних перевезень та шляхи їх подолання;

— дослідити зарубіжний досвід міжнародних транспортних перевезень.

Об`єктом дослідження даної роботи є суспільні відносини, які виникають у сфері наукового пізнання та практичного застосування цивільних правовідносин з договору перевезення.

Предметом дослідження особливості договору перевезення на всіх видах транспорту.

При розгляді вищезазначених питань доцільним буде звернутися до наукових праць таких вчених як В. С. Щебини, Н.С. Кузнєцової, О. В. Дзери, Ч.Н. Азімова, М.М. Сібільова, В. А. Кройтора, С.А. Сліпченка, Є.О. Харитонова, Я. М. Шевченко.

Розділ 1. Теоретично-правове регулювання транспортних перевезень

1.1 Поняття, види та суб'єкти транспортних перевезень

Договори перевезення — договори, які опосередковують важливу функцію перевезення вантажів, пасажирів, багажу і пошти та мають важливе значення в умовах ринкової економіки та вільної конкуренції на ринку транспорту, але у той же час викликають багато спорів та дискусій з приводу їх юридичної природи та законодавчого визначення.

Ч.Н. Азімова який зазначає, що договором перевезення є угода, у відповідності до якої одна сторона (перевізник) зобов’язується доставити довірений їй другою стороною (відправником) вантаж до пункту призначення та видати його особі, яка має право на одержання вантажу (одержувачеві), а відправник зобов’язується сплатити за перевезення вантажу встановлену плату [24,c. 19].

Цивільним та Господарським кодексами України регулюються такі види договорів перевезення, як:

1) договори перевезення вантажу;

2) договори перевезення пасажирів;

3) договори фрахтування;

4) угоди транспортних організацій про порядок організації перевезень у прямому змішаному повідомленні;

5) договори про організацію перевезень;

6) договори між транспортними організаціями різних видів транспорту про організацію роботи із забезпечення перевезень вантажів [2,3].

Слід підкреслити, що всі ці договори відрізняються за своїми ознаками, правовим значенням, суб'єктним складом, предметом зобов’язань тощо. Але об'єднуючою ознакою для них є те, що вони регулюють правовідносини, які виникають у процесі перевезення. Слушною з цього приводу є думка В. Вітрянського, який вважає, що в сучасних умовах вже не можна говорити тільки про один договір, який сконструйований за моделлю реального договору, відповідно до якого перевізник зобов’язаний доставити ввірений йому вантаж у пункт призначення і видати його одержувачу або іншій уповноваженій на те особі, а вантажовідправник — сплатити провізну плату, а про систему договорів перевезення, до якої відносить всі вище перераховані договори стосовно усіх видів транспорту.

Підприємства транспорту здійснюють перевезення та надають послуги на основі державних контрактів і договорів про перевезення пасажирів і вантажів з урахуванням економічної ефективності перевізних та переробних можливостей транспорту.

Транспортні договори поділяються на основні та допоміжні. Основні транспортні договори опосереднюють головну сферу взаємовідносин транспортних організацій та клієнтури (договори про перевезення пасажирів, вантажів, багажу та пошти, договори буксирування). Допоміжні договори сприяють нормальній організації перевізного процесу (договори на організацію перевезень, експедиції, на експлуатацію під'їзних колій, подачу і забирання вагонів тощо) [17,c.172].

Найбільш поширеною, є класифікація у якій перевезення пасажирів, вантажів, багажу та пошти залежно від видів транспорту, якими вони здійснюються, поділяються на:

а) залізничні;

б) внутрішніми водними шляхами (річкові);

в) морські;

г) повітряні;

д) автомобільні.

Крім того, перевезення у межах територіальної сфери дії однієї транспортної організації вважаються перевезеннями місцевого сполучення; перевезення двома чи кількома організаціями одного виду транспорту є перевезеннями у прямому сполученні, а перевезення за єдиним транспортним документом організаціями різних видів транспорту — перевезеннями у прямому змішаному сполученні.

На морському транспорті перевезення та буксирування бувають:

а) каботажні - між портами України;

б) міжнародні - між іноземними портами [12,c.89].

На думку Ю.І. Заїки, «…кожен із видів транспорту є окремою господарською системою, що взаємодіє з іншими транспортними системами. Крім перелічених, існує ще один вид транспорту — трубопровідний, який перекачує нафту, газ, воду тощо. Проте відносини, що складаються при транспортуванні цих продуктів трубопроводами, регулюються або законодавством про поставки, або законодавством про постачання енергетичних та інших ресурсів через приєднану мережу. Організація, що експлуатує трубопровід, водночас є й володільцем продукції, яка перебуває у трубопроводі.

У Цивільному кодексі України визначено загальні норми щодо договорів про перевезення пасажирів і вантажів. Детальніше умови перевезення пасажирів, вантажів і багажу та відповідальність сторін за цими перевезеннями регулюють статути (кодекси) окремих видів транспорту та правила, прийняті у встановленому порядку.

На залізничному транспорті діє Закон України «Про залізничний транспорт» від 4 липня 1996 р., Статут залізниць України, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 6 квітня 1998 р., на річковому — Статут внутрішнього водного транспорту СРСР, затверджений постановою Ради Міністрів СРСР від 15 жовтня 1955 р., на морському — Кодекс торговельного мореплавства України, затверджений Верховною Радою України 9 грудня 1994 р., на повітряному — Повітряний кодекс України, затверджений Верховною Радою України 4 травня 1993 р. Умови перевезення пасажирів, вантажів та багажу автомобільним транспортом і відповідальність сторін за ці перевезення визначаються Законом України «Про автомобільний транспорт» від 5 квітня 2001 р., Статутом автомобільного транспорту УРСР, затверджений постановою Ради Міністрів УРСР 27 червня 1969 р., та іншими нормативними актами" [4,5].

Слушною є думка Л. Свистун, що зазначає зокрема: «…серед транспортних договорів особливе місце займає договір перевезення вантажу. Так, договір перевезення вантажу — це договір, за яким перевізник зобов’язаний доставити довірений йому відправником вантаж і видати особі, яка має право на його одержання, а відправник зобов’язується сплатити за перевезення встановлену плату (ст. 909 ЦК). Укладення такого договору підтверджується складанням і видачею відправнику вантажу транспортної накладної, коносамента або іншого документа на вантаж, передбаченого відповідним транспортним статутом або кодексом.

Цей договір є реальним, оскільки зобов’язання перевізника виникають лише до того вантажу, який був зданий вантажовідправником і прийнятий перевізником для його доставки у пункт призначення, та двостороннім договірним зобов’язанням, бо права і обов’язки має і перевізник, і відправник вантажу. Крім цього, угоди між транспортними організаціями про організацію перевезень вантажу являють собою договори, у яких передбачено порядок передачі, прийому вантажу з одного виду транспорту на інший, коли перевезення провадиться різними його видами за єдиним перевізним документом, а також умови здійснення перевезень" [13,c.82].

В. Вітрянський вважає, що договірне регулювання перевезень вантажу сьогодні не вичерпується реальним договором його перевезення і починається із подачі транспортних засобів під завантаження і пред’явлення вантажу до перевезення. Уже на цій стадії виникають зобов’язальні правовідносини між відправником останнього і перевізником. Підставою виникнення цих зобов’язань при систематичних перевезеннях і довгострокових відносинах сторін є договори про організацію перевезень, в інших випадках — консенсуальні договори перевезення (договір фрахтування на повітряному транспорті). За їх відсутності джерелом зобов’язань стосовно подачі транспортних засобів і їх використання слугують договори, що укладаються шляхом прийняття перевізником заявки відправника вантажу. Наступна стадія перевізного процесу — транспортування вантажу — охоплюється реальним договором його перевезення, виконання якого (при видачі вантажу одержувачеві у місцях загального користування) є підставою для припинення відносин з перевезення вантажу.

Разом з тим зазначена послідовність зобов’язань і підстав, що їх породжують, характерна лише для елементарної організації перевізного процесу. У реальному майновому обороті використовуються більш складні схеми правовідносин, які опосередковують перевезення вантажу. Зокрема, нерідко його відправники укладають з автотранспортними організаціями або з товарними (експедиційними) конторами інших видів транспорту договори централізованого перевезення вантажу на станції, у порти, аеропорти. У таких випадках між транспортними організаціями укладаються договори про організацію роботи із забезпечення перевезень вантажу (наприклад, договір на централізоване завезення (вивезення) вантажу на станції залізниць, у порти, аеропорти). При його перевезеннях за єдиним транспортним документом між транспортними організаціями різних видів транспорту укладаються угоди про порядок організації перевезень вантажу в прямому змішаному повідомленні [11,c.127].

Відносини перевезення вантажів регулюються системою договорів, які слугують підставою виникнення відповідних цивільно-правових зобов’язань перевезення вантажів.

Усі названі договори можуть розглядатися як окремі види договору перевезення, які виділяються ся за різними класифікаційними ознаками. У цій системі договорів, котрі опосередковують перевезення вантажів, договір перевезення останнього розуміється як традиційно реальний договір, змістом якого є доставка перевізником довіреного йому відправником вантажу в пункт призначення і видача його особі, яка має право на одержання останнього (одержувачеві) [14,c.94].

1.2 Законодавчі засади перевезень транспортом

На сучасному етапі розвитку економічної і правової системи України роль транспорту займає все більше значення, оскільки без стабільного функціонування елементів єдиної транспортної системи країни неможливий сам процес виробництва. На сьогоднішній день не існує жодної сфери суспільного життя, яка б так чи інакше не була пов’язана з процесом перевезення.

У забезпеченні високої якості та культури обслуговування одержувачів транспортних послуг значна роль належить правовому регулюванню діяльності транспортного комплексу.

Правове регулювання діяльності транспорту має максимально сприяти перетворенню його в передову галузь суспільного виробництва, розвитку народного господарства, посиленню відповідальності за виконання договірних зобов’язань, забезпеченню схоронності вантажів, які перевозяться, безпеки руху і ліквідації аварійності, додержанню строків доставки вантажів, вдосконаленню договірних відносин щодо перевезень, суворому дотриманню договірної дисципліни, поліпшенню експлуатаційної роботи на підприємствах транспорту.

Слід, однак, зазначити, що правова база, котра регулює перевезення вантажів залізничним, водним, авіаційним та автомобільним транспортом була прийнята в 60−70 роках. Щоправда, за останній час можна спостерігати значну активність в ліквідації відставання правової організації перевезень, розвитку нормотворчої діяльності стосовно транспорту [25,c.120].

В даний час правове регулювання перевезень дещо змінилось, що пов’язано, передусім, з прийняттям нових нормативно-правових актів, в першу чергу Цивільного та Господарських кодексів України. Разом із тим, правові нормі, які регулюють взаємовідносини між сторонами у транспортній сфері, є досить стабільними і незмінними протягом багатьох років, але наряду з цим існують спірні висловлювання відомих науковців щодо деяких аспектів транспортного законодавства. Необхідно зазначити, що транспортно-правові норми являють собою сукупність законодавчих і підзаконних (відомчих) нормативно-правових актів і складають достатньо великий обсяг [19,c.113].

Законодавство про автомобільний транспорт складається з Кодексу автомобільного транспорту України, законів України «Про транспорт», «Про дорожній рух», «Про функціонування єдиної транспортної системи України в «та інших нормативно-правових актів України 9.

Закони, що видаються в порядку поточного законодавства, регулюють різні сторони транспортних суспільних відносин. Базовим виступає Закон України «Про транспорт» від 10 листопада 1994 р. Він визначає правові, економічні, організаційні й соціальні основи діяльності транспорту. Разом з тим видається і на цей час є чинними ціла низка законів, що регулюють відносини у конкретних транспортних підгалузях. Це Закон України «Про дорожній рух» від 30 червня 1993 p, який визначає правові та соціальні основи дорожнього руху з метою захисту життя і здоров’я громадян, створення безпечних і комфортних умов для учасників руху й охорони навколишнього природного середовища [6,7].

1.3 Правове регулювання договору перевезення різними видами транспорту

Договори перевезення на загальному рівні регулюються гл. 64 ЦК. Глава 32 ГК регулює перевезення вантажів; ч.6 ст. 306 цього Кодексу вказує, що відносини, пов’язані з перевезенням пасажирів та багажу, регулюються ЦК та іншими нормативно-правовими актами [2,3].

Спеціальне правове регулювання відносин перевезення вантажів, пасажирів і багажу залежить від виду транспорту, яким здійснюється таке перевезення. Так, згідно зі ст. 2 Закону «Про транспорт» відносини, пов’язані з діяльністю транспорту, регулюються вказаним Законом, кодексами (статутами) окремих видів транспорту, іншими актами законодавства України.

Стаття 21 Закону «Про транспорт», визначаючи складові єдиної транспортної системи, виокремлює такі вили транспорту:

— транспорт загального користування (залізничний, морський, річковий, автомобільний і авіаційний, а також міський електротранспорт, у тому числі метрополітен);

— промисловий залізничний транспорт;

— відомчий транспорт;

— трубопровідний транспорт.

Частина 3 ст. 306 ГК доповнює цей перелік космічним транспортом та іншими видами транспорту.

Перевезення вантажу, пасажирів, багажу, пошти також може здійснюватися кількома видами транспорту за єдиним транспортним документом (пряме змішане сполучення).

Враховуючи специфіку інституту договору перевезення та наявність різних видів транспорту, правові особливості його функціонування закріплено у спеціальному транспортному законодавстві. Порядок перевезення пасажирів і вантажів залізничним транспортом регулюється Законом України від 4 липня 1996 р. «Про залізничний транспорт», Статутом залізниць України, затв. постановою Кабінету Міністрів України від 6 квітня 1998 р. № 457, Правилами перевезення пасажирів, багажу, вантажобагажу та пошти залізничним транспортом України, затв. наказом Міністерства транспорту та зв’язку України від 27 грудня 2006 р. № 1196, а також спеціальними правилами перевезення вантажів. Річкові (внутрішні) перевезення врегульовано Статутом внутрішнього водного транспорту Союзу PCP, затв. постановою Ради Міністрів СРСР від 15 жовтня 1955 р. № 1801, а морські - Кодексом торговельного мореплавства України та іншими нормативними актами.

Діяльність користувачів повітряного простору України, в тому числі в галузі повітряних перевезень, регулюється Повітряним кодексом України; застосовуються також Правила повітряних перевезень вантажів, затв. наказом Державні служби від 14 березня 2006 р. № 186. Основні умови перевезення вантажів, пасажирів, багажу і пошти автомобільним транспортом визначаються Законом «Про автомобільний транспорт», Статутом автомобільного транспорту Української PCP, затв. постановою Ради Міністрів Української PCP від 27 червня 1969 р. № 401, Правилами перевезень вантажів автомобільним транспортом в Україні, затв. наказом Міністерства транспорту України від 14 жовтня 1997 р. № 363, та іншими нормативними актами. Транспортування вуглеводнів, хімічних продуктів, води та інших продуктів і речовин регулюється, зокрема, Законом України від 15 травня 1996 р. «Про трубопровідний транспорт» [5,8].

Діяльність міського електричного транспорту загального користування врегульовано Законом України від 29 червня 2004 р. «Про міський електричний транспорт» .

1.4 Договір про перевезення

Зміст договору перевезення складають його умови (Додаток А).

Істотними умовами договору перевезення є:

1) предмет договору;

2) транспортний засіб;

3) провізна плата;

4) строки доставки за договором.

Предмет договору.

За предметом договір перевезення поділяється на три види:

перевезення вантажу;

перевезення пасажира;

перевезення багажу (вантажобагажу).

Вантаж — всі предмети з моменту прийняття для перевезень до

здачі одержувачу вантажу.

Пасажир — фізична особа, яка перевозиться відповідним видом транспорту на підставі проїзного документа, або є членом організованої групи осіб, яка проїздить на підставі групового проїзного документа.

Ці особи вважаються пасажирами з моменту

прибуття на вокзал (автостанцію, порт, аеропорт) для здійснення поїздки (чи пересадки на інший транспортний засіб) до моменту завершення поїздки.

Термін пасажир (и) застосовується також до осіб, що перебувають у пунктах продажу проїзних документів, пунктах обслуговування з метою скористатися послугами цих пунктів щодо проїзду транспортом, перевезення ручної поклажі, багажу, вантажобагажу, отримання довідки тощо.

Багаж — речі та інші матеріальні цінності, що відправляються пасажиром за окрему плату за наявності проїзних документів у багажному вагоні, який прямує в тому ж напрямку, що і пасажир;

Вантажобагаж — вантаж, що перевозиться в пасажирських і поштово-багажних поїздах;

Ручна поклажа — особисті предмети або речі пасажирів, які перевозяться разом з ними.

Транспортний засіб.

Залежно від виду транспортного засобу перевезення поділяються на:

перевезення залізничним транспортом;

перевезення автомобільним транспортом;

перевезення повітряним транспортом;

перевезення морським транспортом;

перевезення річковим транспортом

Залізничні транспортні засоби — залізничний рухомий склад (вагони

всіх видів, локомотиви, моторейковий транспорт) і контейнери.

Автомобільний транспортний засіб — колісний транспортний засіб (автобус, вантажний та легковий автомобіль, причіп, напівпричіп), який використовується для перевезення пасажирів, вантажів або виконання спеціальних робочих функцій.

Повітряне судно — це літальний апарат, що тримається в атмосфері за рахунок його взаємодії з повітрям, відмінної від взаємодії з повітрям, відбитим від земної поверхні, і здатний маневрувати в тривимірному просторі.

Торговельне морське судно (річкове судно) означає самохідну чи несамохідну плавучу споруду, що використовується для перевезення вантажів, пасажирів, багажу і пошти.

Транспортні засоби або їх окремі частини можуть бути передані відправникові на умовах договору чартеру (фрахтування).

Стаття 912 ЦК. Договір чартеру (фрахтування)

За договором чартеру (фрахтування) одна сторона (фрахтівник) зобов’язується надати другій стороні (фрахтувальникові) за плату всю або частину місткості в одному чи кількох транспортних засобах на один або кілька рейсів для перевезення вантажу, пасажирів, багажу, пошти або з іншою метою, якщо це не суперечить закону та іншим нормативно-правовим актам.

Провізна плата.

Стаття 916. Провізна плата

1. За перевезення вантажу, пасажирів, багажу, пошти стягується провізна плата у розмірі, що визначається за домовленістю сторін, якщо інше не встановлено законом або іншими нормативно-правовими актами. Якщо розмір провізної плати не визначений, стягується розумна плата.

Стаття 7 (Закону України «Про транспорт»). Тарифи і платежі на транспорті.

Тарифи на транспортні послуги встановлюються відповідно до законодавства України.

Рівень тарифів на транспорті визначається відповідно до нормативних витрат на одиницю транспортної роботи, рівня рентабельності та оплати податків.

Строки доставки за договором.

Стаття 919. Строк доставки вантажу, пасажира, багажу, пошти

1. Перевізник зобов’язаний доставити вантаж, пасажира, багаж, пошту до пункту призначення у строк, встановлений договором, якщо інший строк не встановлений транспортними кодексами (статутами), іншими нормативно-правовими актами та правилами, що видаються відповідно до них, а в разі відсутності таких строків — у розумний строк.

Розділ 2. Договір перевезення транспортом: проблеми та тенденції правового регулювання

2.1 Права і обов`язки перевізника та відправника за договором перевезення

Зобов’язання за договором перевезення вантажу. Від імені залізниць і пароплавств договір перевезення вантажу укладають керівники станцій, портів і пристаней, від інших підприємств транспорту — органи цих юридичних осіб, призначені або обрані у відповідності до їх статутів чи положень (ст. 909 Цивільного кодексу України, ст. 307 Господарського кодексу України).

За своїм змістом договір перевезення вантажу є двостороннім: кожен з його учасників наділений правами і обов’язками. Договір перевезення вважається укладеним з моменту прийняття вантажу перевізником. З цього моменту перевізник несе відповідальність за втрату, пошкодження, псування, прострочку доставки вантажу, а відправник — за несвоєчасну оплату перевезення і зазначення неправильного найменування зданого до перевезення вантажу.

Договір перевезення вантажу укладається між перевізником і відправником, як правило, на користь відсутнього одержувача (третьої особи). За таким договором одержувач набуває право вимагати видачі вантажу, а у разі втрати або пошкодження — відшкодування його вартості.

Одержувач зобов’язаний прийняти і здійснити перевізні платежі, що не внесені відправником при здаванні вантажу для перевезення.

Договір перевезення оплатний, оскільки кожна із його сторін має за мету задоволення майнового інтересу.

Внутрішні перевезення здійснюються за плату, яка визначається у відповідності з затвердженими у встановленому порядку тарифами (ст. 916 Цивільного кодексу України, ст. 311 Господарського кодексу України, ст. 7 Закону України «Про транспорт») і не може бути предметом угоди сторін. Розмір плати за перевезення вантажів залежить від ваги, відстані і способу перевезення.

Як правило, перевізні платежі й додатковий збір нараховуються при укладенні договору перевезення і відправник здійснює попередню оплату транспортної послуги. У випадках, передбачених договором чи транспортними правилами, допускається переведення платежів на одержувача.

Правові наслідки несплати перевізних платежів у встановлені договором чи правилами терміни полягають у сплаті штрафу на залізничному і річковому транспорті; окрім цього залізниця і річкове пароплавство можуть затримати відправлення вантажів до сплати транспортної послуги, а підприємства повітряного транспорту приймають вантаж для перевезення тільки після здійснення оплати відправником.

У разі, якщо за договором перевезення на морському транспорті сплата за перевезення чи інші послуги була покладена на одержувача, перевізник може не видавати вантаж до виплати відповідних сум (оплата фрахту, оплата за простій, відшкодування витрат перевізника, пов’язаних з вантажем, та ін.).

Пред’явленням вантажу до відправлення закінчується підготовча стадія укладення договору перевезення вантажу, а приймання вантажу перевізником є фактом, що свідчить про його укладення. Ці зобов’язання можуть бути встановлені окремими договорами: договором надання транспортних засобів і пред’явлення вантажу до перевезення і договором завантаження та вивантаження вантажу.

Доставка вантажу в пункт призначення — основний обов’язок перевізника. Останній повинен забезпечити доставку вантажу у терміни, передбачені транспортним законодавством або угодою сторін.

Вручення вантажу одержувачеві завершує виконання договору перевезення. Перевізник зобов’язаний повідомити одержувача про час і адресу прибуття вантажу. Порядок повідомлення встановлюється перевізником і узгоджується з одержувачем. Останній зобов’язаний одержати вантаж, який прибув на його адресу. Ця процедура здійснюється шляхом розкредитації документації товарною конторою станції чи порту, яка вносить в перевізні документи відповідні відомості про видачу вантажу, що прибув.

З моменту видачі вантажу і відповідного про це документального підтвердження припиняється відповідальність перевізника за збереження вантажу, починається перебіг строку позовної давності [15,c.142].

У залежності від виду транспорту і засобів перевезення можна виділити такі договори перевезення вантажу: договір залізничного перевезення і перевезення внутрішніми водними шляхами, договори повітряних, морських та автомобільних перевезень.

Залізничні перевезення і перевезення внутрішнім водним транспортом поділяються на перевезення місцевого і прямого сполучення.

Перевезенням місцевого залізничного сполучення є перевезення між станціями однієї залізниці, а перевезенням прямого залізничного сполучення — між станціями різних залізниць.

Перевезенням місцевого сполучення внутрішніми водними шляхами вважається перевезення на суднах порту або пристані в межах закріплених за ними районів діяльності; перевезенням у прямому водному сполученні - між різними портами. Морські перевезення поділяються на каботажні (перевезення між портами України) та міжнародні.

Існує ще один вид перевезення: перевезення вантажів у прямому змішаному сполученні, тобто перевезення вантажів, у якому беруть участь різні види транспорту (насамперед, залізнично-автомобільні, залізнично-водні перевезення). Правовою особливістю договору перевезення вантажу у прямому змішаному сполученні є його оформлення одним транспортним документом на весь шлях слідування від пункту відправки до пункту призначення, незалежно від кількості й виду транспортних організацій, які беруть участь у перевезенні. При здійсненні перевезення у такому сполученні вантаж із одного виду транспорту на інший передається без участі вантажовласника.

Вантажовідправник укладає договір перевезення у прямому змішаному сполученні з транспортною організацією пункту відправлення. Ця організація виступає представником усіх транспортних організацій, що беруть участь у перевезенні, але різні види транспорту виступають у цьому випадку як самостійні учасники відносин, які виконують зобов’язання кожен на своїй дільниці.

Статути залізниць і внутрішнього водного транспорту передбачають спеціальні норми, які регулюють перевезення у прямому змішаному сполученні.

Усі договори перевезення вантажів укладаються в письмовій формі. При цьому складаються перевізні документи: накладна; при перевезенні багажовантажу — іменна багажна квитанція; документами, що підтверджують наявність і зміст договору морського перевезення вантажу, є рейсовий чартер, коносамент, інші документи [20,c. 198].

Зміст перевізних документів та їх форма встановлюються транспортними кодексами і статутами, а також правилами перевезень.

Зобов’язання за договором надання транспортних засобів і пред’явлення вантажу до перевезення. Кількість вантажу, що пред’являється для перевезення, визначається угодою сторін або планом чи графіком перевезень.

Відправник вантажу зобов’язаний подати всі відомості стосовно нього: точне найменування за виробничим чи споживчим призначенням і властивості. Окрім цього, відправник повинен своєчасно передати перевізнику всі документи стосовно вантажу, як цього вимагають митні, санітарні та інші адміністративні правила.

Водночас відправник зобов’язаний забезпечити транспортабельність вантажу: повинні бути виконаними зафіксовані у правилах перевезення окремих видів вантажів вимоги стосовно тари. Це має велике значення для забезпечення зберігання вантажів, а також для виконання навантажувально-розвантажувальних робіт і раціонального використання засобів перевезення.

При прийманні вантажів, для яких встановлений вид тари і упаковки, вимоги зводяться до того, щоб вона забезпечувала повне зберігання вантажу при перевезенні. При прийнятті до перевезення вантажу з порушенням правил стосовно тари чи упаковки на перевізника може бути покладена відповідальність за пошкодження або втрату вантажу під час транспортування [16,c.119].

Суттєвою умовою договору, яка має велике правове значення, є визначення ваги вантажу. Розрахунок перевізної плати при укладенні договору перевезення і видача вантажу одержувачу як завершальна стадія договору пов’язані з визначенням ваги вантажу.

Вага вантажу може бути визначена відправником і перевізником окремо або разом. Правове значення участі представника перевізника у визначенні ваги вантажу полягає у підтвердженні достовірності ваги, яка вказана відправником у накладній. Якщо перевізник приймає вантаж без перевірки його ваги, то він несе відповідальність за зменшення ваги при видачі вантажу, якщо не буде доведена наявність обставин, які впливають на цю відповідальність.

Спосіб визначення ваги встановлений транспортними статутами, кодексами і правилами перевезень. Про спосіб визначення ваги повинно бути зазначено в перевізних документах, і він (спосіб) повинен бути ідентичним як при прийнятті, так і при видачі вантажу.

Одним із заходів, що забезпечує збереження вантажів при перевезенні, є його маркування, яке полягає в нанесенні на вантаж надписів та умовних знаків для визначення належності вантажу і його особливостей.

Маркування є важливою умовою прийняття вантажу для перевезення, і тому ця процедура ретельно відображена в транспортному законодавстві.

Виконання правил маркування вантажів значною мірою забезпечує їх збереження, а у разі втрати перевізних документів дає можливість встановити їх належність та пункт призначення. Маркування вантажу здійснюється відправником і незалежною транспортною організацією.

Зобов’язання за договором завантаження та вивантаження вантажу. Обов’язки сторін по навантаженню і розвантаженню розподіляються таким чином:

навантаження і розвантаження здійснюється засобами транспортних організацій на складах і шляхах загального користування, які знаходяться у віданні транспортних організацій;

навантаження і розвантаження здійснюється засобами відправників і одержувачів у місцях не загального користування, за межами вантажних станцій, портів, пристаней, на під'їзних шляхах і пристанях відправників і одержувачів.

Особливості навантаження і розвантаження регламентовані правилами перевезення вантажів залізничним, автомобільним, повітряним, морським і річковим транспортом.

Окрім цього, транспортне законодавство встановлює нормативні строки навантаження і розвантаження вантажів. У деяких випадках термін, протягом якого вантаж повинен бути навантажений чи вивантажений, може бути визначений угодою сторін. Початком терміну навантаження і розвантаження вважається момент надання засобів перевезення для навантаження чи розвантаження. Задля боротьби з нераціональним використанням засобів перевезень практично на всіх видах транспорту (крім повітряного) існує система санкцій (у вигляді штрафів) за несвоєчасне виконання навантажувально-розвантажувальних робіт.

Однією з умов збереження вантажу при перевезенні є його правильне розміщення, улаштування і кріплення при навантаженні. Відповідальність за це покладається на сторону, яка здійснює навантаження. Але вказівки перевізника відносно завантаження, кріплення і сепарації вантажу обов’язкові для юридичних і фізичних осіб, які виконують вантажні роботи (зокрема ст. 146 Кодексу торговельного мореплавства України).

Після закінчення вантажних робіт одержувачем вантажу засоби перевезення повинні бути очищені, а в необхідних випадках, на вимогу перевізника, помиті і піддані дегазації, дезинсекції або дезинфекції. Якщо ці заходи не будуть здійснені, транспортна організація має право відмовитися від прийняття неочищених засобів перевезень і стягнути з одержувача вантажу штраф за їх простій з цього приводу [18,c.92].

Зобов’язання за договором експедирування. З перевезенням вантажів тісно пов’язане експедиційне обслуговування (ст. ст.929−935 глави 65 Цивільного кодексу України, ст. 316 Господарського кодексу України) Закон України «Про транспортно-експедиторську діяльність» від 01.07.2004 р.

Договором транспортного експедирування може бути встановлено обов’язок експедитора організувати перевезення вантажу транспортом і за маршрутом, вибраним експедитором або клієнтом, зобов’язання експедитора укласти від свого імені або від імені клієнта договір перевезення вантажу, забезпечити відправку і одержання вантажу, а також інші зобов’язання, пов’язані з перевезенням, у т. ч. додаткові послуги експедитора (перевірка кількості та стану вантажу, його завантаження та вивантаження, сплата мита, зборів і витрат, покладених на клієнта, зберігання вантажу до його одержання у пункті призначення, одержання необхідних для експорту та імпорту документів, виконання митних формальностей тощо).

Правове регулювання зобов’язань з експедирування поширюється також на випадки, коли обов’язки експедитора виконуються перевізником.

Договір транспортного експедирування укладається у письмовій формі. Відносини по транспортно-експедиційному обслуговуванню регулюються цим договором, а також вимогами спеціальних актів, які регламентують порядок і умови надання подібних послуг.

Права і обов’язки сторін за договором експедиції полягають в зобов’язанні експедитора здійснити доручені операції і обов’язку клієнта сплатити встановлену плату за ту чи іншу послугу. Операції, які доручені експедитору, можуть бути різними: підготовка та відправлення вантажів, проведення взаєморозрахунків, контроль за проходженням і одержанням вантажів та інше, але у будь-якому договорі експедиції до них належать укладення договору перевезення або завершення договору перевезення і дії, що сприяють цим операціям. Клієнт повинен видати експедиторові довіреність, якщо вона є необхідною для виконання експедиторських обов’язків.

Зобов’язання за договором перевезення пасажира та багажу. Основні зобов’язання за цим договором наведені в ст. 910 Цивільного кодексу України. Детально відносини з перевезення пасажирів і багажу регламентуються в транспортних статутах, кодексах і правилах, які діють на залізничному, автомобільному, повітряному, морському і річковому транспорті. Зокрема, пасажир зобов’язується не тільки сплатити встановлену за проїзд плату, а й виконувати правила користування транспортними засобами.

Договір перевезення пасажира є оплатним, оскільки пасажир сплачує перевізнику встановлену плату, і двостороннім, оскільки кожна із сторін має як права, так і обов’язки: пасажир має право на перевезення, але зобов’язаний сплатити за проїзд плату, а перевізник має право на отримання плати, але зобов’язаний надати послугу (виконати перевезення).

Документом, що свідчить про укладення цього виду договору, є квиток на проїзд. Виключенням є легкове не маршрутне таксі, де укладання договору здійснюється в усній формі пасажира з водієм, а сплата за проїзд здійснюється після надання транспортної послуги.

У квитку на проїзд вказуються основні умови договору: пункт призначення, ціна послуги, дата і час її виконання, назва станції (пункту) відправлення транспортного засобу та інше.

іншим особам такий договір вважається недійсним.

Безквитковий проїзд не породжує жодних прав і обов’язків. Перевізник зобов’язаний надати пасажиру вказане у квитку місце. У виняткових випадках у разі ненадання місця у вагоні згідно з придбаним квитком транспортна організація зобов’язана надати пасажиру за його згодою місце в іншому вагоні, можливо, і вищої категорії, але без додаткової оплати. Якщо пасажиру надається місце нижчої категорії, йому повертається різниця вартості проїзду.

У випадках, якщо пасажир відмовляється здійснити поїздку і своєчасно повертає квиток, йому компенсується вартість проїзного квитка з утриманням у деяких випадках певної суми. Перевезення пасажира повинно бути здійснено у визначений термін, що передбачений розкладом, але за його порушення перевізником транспортне законодавство відповідальності не передбачає.

Разом із пасажиром на один квиток можуть перевозитися діти до 5 років, транспортне законодавство передбачає можливість зупинки пасажира з продовженням терміну дійсності квитка.

Серед послуг, які повинна надати транспортна організація, законодавство передбачає облаштування залів чекання, камер схову, багажних і вантажних сховищ, кімнат для тривалого відпочинку, кімнат для матері і дитини; забезпечення поїздів трьохразовим чаєм, інші послуги.

Деякі особливості мають зобов’язання з перевезення багажу. Багаж необхідно відрізняти від ручної поклажі, яка не приймається перевізником, а лише допускається до перевезення під особисту відповідальність пасажира.

Перевезення багажу здійснюється за умови оформлення спеціального договору між перевізником та особою, з якою транспортна організація уклала договір перевезення.

За цим договором перевізник зобов’язується доставити багаж у пункти призначення й видати його правомочній особі, а пасажир зобов’язується сплатити за це встановлену плату. Даний договір є двостороннім і вважається укладеним із моменту здачі пасажиром відповідного майна перевізнику.

Перевезення багажу оформляється видачею пасажиру багажної квитанції, а перевезення багажу здійснюється у тому ж транспортному засобі, у якому їде пасажир.

Оплата за багаж здійснюється при його здачі перевізнику і визначенні його ваги. Пасажир зобов’язаний своєчасно отримати багаж, доставлений у пункт призначення, де він безкоштовно зберігається протягом 24 годин. За подальше зберігання пасажир повинен сплатити відповідну грошову суму [22,c.90].

2.2 Проблеми та тенденції правового регулювання договору перевезення

Основними причинами виникнення проблеми є:

— недосконалість законодавства щодо регулювання діяльності автомобільних перевізників, а також інших суб'єктів підприємницької діяльності, які забезпечують безпечність перевезень пасажирів та вантажів, та системи контролю за його дотриманням;

— недостатній обсяг фінансування витрат, пов’язаних з наданням соціально значущих послуг, за рахунок бюджетних коштів;

— відсутність системних підходів до забезпечення функціонування автомобільного транспорту.

Актуальною є проблема суперечливості правових норм, що містяться в ЦК України і в ГК України. Так, у п. 3 ст.925 ЦК України передбачається, що до вимог, які випливають із договору перевезення вантажу, пошти застосовується позовна давність в один рік. Одночасно, у ч.5 ст. 315 ГК України зафіксовано, що для пред’явлення перевізником до вантажовідправника та вантажоодержувачів позовів, що випливають з перевезення, встановлюється шестимісячний строк.

Правова позиція ВГС У стосовно вищевказаної колізії є наступною. У ч.1 ст. 223 ГК України передбачено, що при реалізації в судовому порядку відповідальності за правопорушення у сфері господарювання застосовуються загальний та скорочені строки позовної давності, передбачені ЦК України, якщо інші строки не встановлено цим Кодексом. Згідно з ч.5 ст. 315 ГК України для пред’явлення перевізником до вантажовідправників та вантажоодержувачів позовів, що випливають з перевезення, встановлюється шестимісячний строк.

У разі порушення сторонами зобов’язань за договором перевезення, настає цивільно-правова відповідальність, встановлена договором, якщо інше не встановлено ЦК, іншими законами, транспортними кодексами (статутами).

Відповідальність перевізника за порушення договору перевезення характеризується певними особливостями:

по-перше, в актах цивільного законодавства встановлено виключний перелік порушень договору, за які настає відповідальність перевізника;

по-друге, транспортними статутами (кодексами) встановлені конкретні розміри штрафів за окремі порушення договору перевезення, які застосовуються до перевізника;

по-третє, цивільним законодавством встановлено обмежену відповідальність за втрату, нестачу, псування або пошкодження вантажу (багажу);

по-четверте, транспортними кодексами (статутами) встановлені підстави для звільнення перевізника від відповідальності.

До порушень договору перевезення, за які настає відповідальність перевізника, належать:

1) ненадання транспортного засобу;

2) затримка відправлення пасажира та порушення строку доставлення пасажира до пункту призначення;

3) прострочення доставки вантажу (багажу);

4) втрата, нестача, псування або пошкодження вантажу (багажу).

Вантаж, не виданий одержувачеві на його вимогу протягом тридцяти днів після спливу строку його доставки, якщо більш тривалий строк не встановлений договором, транспортними кодексами (статутами), вважається втраченим.

Обмеженість відповідальності перевізника полягає у тому, що відповідно до ч.2 ст. 924 ЦК перевізник відповідає за втрату, нестачу, псування або пошкодження прийнятих до перевезення вантажу, багажу, пошти у розмірі фактичної шкоди, якщо не доведе, що це сталося не з його

Вини.

Транспортними кодексами (статутами) встановлені підстави для звільнення перевізника від відповідальності.

Для розв’язання проблеми необхідно:

удосконалити систему державного управління у галузі автомобільного транспорту, підвищити якість надання послуг з перевезення пасажирів та вантажів шляхом:

координації з іншими програмами, зокрема, розвитку автомобільних доріг, як державного, так і місцевого значення, розвитку національної мережі міжнародних транспортних коридорів, енергозбереження, підвищення безпеки дорожнього руху;

створення механізму надання соціально значущих послуг, зокрема перевезення пасажирів у сільській місцевості та осіб з обмеженими фізичними можливостями;

урегулювання відносин автомобільних перевізників, власників

автостанцій та органів виконавчої влади, суб'єктів господарювання, що здійснюють транспортно-експедиторську діяльність [21,c.122].

Розділ 3. Шляхи вдосконалення організації транспортних перевезень

3.1 Шляхи та способи вдосконалення організації транспортних перевезень

На основі аналізу чинного законодавства України, теоретичного осмислення наукових праць із зазначеної проблеми, сформульовано низку узагальнень, пропозицій та рекомендацій, спрямованих на удосконалення правового регулювання правовідносин у сфері транспортних перевезень:

1. Адміністративні правовідносини у сфері пасажирських перевезень на залізничному транспорті забезпечують всебічний розвиток транспортної мережі як важливого елемента соціальної цінності суспільства, обумовлюють структурні зміни в економічному житті, несуть відповідні матеріальні блага, гарантовані права щодо задоволення зростаючих потреб населення та промисловості.

2. Адміністративно-правове регулювання правовідносин у сфері пасажирських перевезень становлять сукупність норм, прийомів і способів, за допомогою яких держава впливає на суспільні відносини у зазначеній сфері з метою всебічного забезпечення правопорядку, запобігання та припинення правопорушень, притягнення винних до відповідальності та інших способів впровадження в життя державної політики у галузі пасажирських залізничних перевезень.

3. До органів забезпечення пасажирських перевезень на залізничному транспорті належать органи державного управління, підприємства, організації і установи. Серед них: лінійні управління УМВС України на транспорті, господарсько-розрахункова пасажирська служба Державного територіально-галузевого об'єднання (залізниці), пасажирська служба дирекції залізничних перевезень, вагонні депо та ін., які від імені держави забезпечують якість послуг при перевезенні пасажирів на залізничному транспорті та несуть відповідальність у встановленому законом порядку.

4. Адміністративна відповідальність за правопорушення у сфері пасажирських перевезень на транспорті найефективніше реалізується методом адміністративного примусу.

5. Аналіз умов діяльності підприємств, установ та організацій, які входять в інфраструктуру транспортних перевезень, засвідчує необхідність узгодження організаційних заходів з усіма зацікавленими державними органами, з органами місцевого самоврядування та громадськими організаціями з метою забезпечення комплексного впливу на якість надання населенню послуг у перевезеннях, що і є метою організаційних засад правового регулювання.

6. Серед пріоритетних напрямів удосконалення правового регулювання правовідносин транспортних перевезень відзначено:

по-перше, подальшу оптимізацію організаційно-управлінських засад правоохоронної діяльності транспортної міліції, служби охорони, транспортної прокуратури та інших органів;

по-друге, необхідність подальшого розвитку різних форм співпраці між адміністраціями та органами внутрішніх справ на транспорті;

по-третє, необхідність забезпечення удосконалення правової основи роботи служб та підрозділів транспортної міліції, їх взаємодію зі спеціалізованими підрозділами транспорту, які забезпечують охорону майна, безпеки громадян на об'єктах транспорту [25,c.102].

3.2 Зарубіжний досвід міжнародних транспортних перевезень

Досвід експорту транспортних послуг перевезення вантажів та пасажирів автотранспортом міжнародного сполучення підтверджує, що понад 50% усіх прибутків від цих послуг становлять автомобільні перевезення, решта — за рахунок надання послуг транспортно-експедиційного та автодорожнього сервісу.

Нині на шляхах міжнародних коридорів за їх основним спрямуванням та за відгалуженням функціонують 125 комплексів і пунктів транспортно-експедиційного й автодорожнього сервісу, в тому числі - 29 вантажних терміналів, 52 пункти автомобільного та 44 комплекси дорожнього сервісу.

Зарубіжний досвід міжнародних перевезень вантажів і пасажирів автомобільним транспортом, за даними Ас МАП, доводить, що значну частину транспортно-експедиційного та автодорожнього сервісу становлять переробка вантажів, охорона вантажів на автомобільних терміналах, послуги міжнародного зв’язку, у тому числі оперативно-диспетчерського, автоматизованих розрахунків за перевезення, комунально-побутове обслуговування та інші елементи сервісу.

Виконання таких послуг перевізниками у Західній Європі дає змогу гарантувати доставку вантажів у стислі терміни (24−28 годин) по всій території Європи, забезпечує підвищення (на 20−25%) завантаження автопоїздів у зворотному напрямку, скорочення (на 10−15%) потоку незавантаженого автотранспорту, збільшення (на 30−40%) продуктивності, в тому числі збільшення (на 15−20%) прибутків від перевезень [27,c.173].

За орієнтованими розрахунками на перспективу, рівень міжнародних автомобільних перевезень, автодорожнього сервісу на основних транспортних коридорах України можна збільшити в 2−2,5 рази за рахунок удосконалення нормативно-правової бази і значного переобладнання вантажних терміналів, пунктів автомобільного і дорожнього сервісу.

Для подальшого розвитку і підвищення рівня транспортних послуг та автодорожнього сервісу на автомобільному транспорті України у міжнародному сполученні необхідно:

— виконати комплекс науково-практичних розробок по створенню нормативної правової бази, впровадженню прогресивних технологій, організації і управлінню міжнародними автомобільними перевезеннями, у тому числі транзиту, більш ефективному інвестуванню експортного потенціалу транспортного комплексу України, зрощуванню податкової системи та інвестиційної політики у сфері перевезень вантажів і пасажирів автомобільним транспортом міжнародними транспортними коридорами;

— сформувати єдину гнучку та дієспроможну інфраструктуру системи управління перевезеннями й автодорожнім сервісом (на базі діючих УДП «Укрінтеравтосервіс» Ас МАП, АТ «Укртранс» та інших профільних спеціалізованих організацій і підприємств, які мають відношення до міжнародних перевезень), яка б забезпечувала її надійне функціонування та зв’язок з Комітетом по внутрішньому транспорту (КВТ) Європейської економічної комісії (ЄЕК) ООН, Міжнародним союзом автомобільного транспорту (МСАТ) і Асоціаціями міжнародних автомобільних перевезень (Ас МАП) суміжних держав;