Державне регулювання процедур банкрутства

ДОНЕЦЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ ТЕХНІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ МАГІСТЕРСЬКА РОБОТА НА ТЕМУ:

«ДЕРЖАВНЕ РЕГУЛЮВАННЯ ПРОЦЕДУР БАНКРУТСТВА»

ДОНЕЦЬК 2012 р.

ВСТУП Важливим напрямом державного регулювання процедур банкрутства є забезпечення конкурентоспроможності як національної економіки в цілому, так і окремих суб`єктів господарювання. Це здійснюється як при розробці та реалізації промислової і конкурентної політики, так і при врегулюванні питань відновлення платоспроможності підприємств чи визнання їх банкрутами.

Механізм банкрутства підприємств є інструментом перерозподілу ресурсів виробництва та їх передачі ефективному власнику, а також засобом захисту майнових прав кредиторів. В той же час протягом періоду становлення ринкових відносин в Україні механізм банкрутства не завжди використовували за своєю метою і він став засобом, що є альтернативним приватизації та для перерозподілу прав власності. Крім того, враховуючи особливість національній економіки, що полягає у наявності значної кількості збиткових підприємств, необхідно забезпечити можливість відновлення їх платоспроможності. Отже, дослідження формування та функціонування механізму відновлення платоспроможності підприємств чи визнання їх банкрутами та пошук шляхів його вдосконалення є надзвичайно важливим і актуальним для України.

Розумне регулювання сфери банкрутства в Україні повинно стати ефективним засобом оздоровлення економіки, інакше існуючі проблеми в питаннях банкрутства будуть гальмувати розвиток країни та заважати залученню інвесторів в українську економіку. Завдання, що вирішуються за допомогою законів про банкрутство в країнах з ринковою економікою, цілком конкретні. Найважливішим з них є максимальне використання існуючих можливостей порятунку підприємства або його частин, які за допомогою процедури банкрутства можуть бути відновлені, щоб в подальшому внести свій внесок до економіки країни. В той же час держава повинна підтримувати захист активів підприємства-боржника на користь кредиторів і розподіл цих активів з метою максимального задоволення вимог кредиторів.

Теоріям економічних циклів та дослідженню змін ринкової кон’юнктури, періодичності виникнення кризових ситуацій, а також державного регулювання банкрутства, діагностики кризових ситуацій і пошуку оптимальних шляхів їх подолання приділялося багато уваги у працях як вітчизняних, так і іноземних вчених-економістів. В той же час ще існує низка неврегульованих питань, у зв’язку з чим необхідне уточнення понятійного апарату, удосконалення нормативного і методичного забезпечення такого важливого напряму політики держави як регулювання процедур банкрутства з метою усунення існуючих недоліків. Саме це зумовило вибір теми магістерської роботи, її мету, структуру та основні задачі.

Метою магістерської роботи є узагальнення теоретичних основ і розробка практичних рекомендацій щодо удосконалення державного регулювання процедур банкрутства в Україні.

Для досягнення мети в роботі поставлено та вирішено такі задачі:

— визначено сутність державного регулювання процедур банкрутства;

— проаналізований історичний розвиток державного регулювання банкрутства паралельно із змінами у законодавстві з банкрутства;

— розглянутий закордонний досвід державного регулювання банкрутства;

— проаналізовані недоліки правового і організаційного механізму державного регулювання процедур банкрутства;

— визначені можливі заходи удосконалення регулювання процедур банкрутства.

Об'єктом дослідження є процедури відновлення платоспроможності підприємств чи визнання їх банкрутами в Україні.

Предметом дослідження є теоретичні та практичні питання державного регулювання відновлення платоспроможності підприємств чи їх банкрутства та напрями його вдосконалення.

Методи дослідження. Теоретичною і методологічною основою дослідження є положення сучасної економічної науки, які викладені в монографіях і наукових статтях вчених з проблем розвитку державного регулювання процедур банкрутства і відновлення платоспроможності боржника, використовуються: метод порівняння, зокрема, у порівнянні існуючого механізму регулювання банкрутства і відновлення платоспроможності боржника в Україні із закордонною практикою у цій сфері; метод аналіз і синтезу — щодо аналізу діючого законодавства з банкрутства в Україні та узагальнення отриманих результатів з метою зроблення відповідних висновків.

Новизна наукових результатів дослідження полягає в поглибленні та розвитку науково — методологічних основ механізму державного регулювання процедур банкрутства в Україні.

Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що теоретичні положення і висновки, викладені в магістерській роботі, є основою для розв’язання практичних проблем, пов’язаних із ефективним використанням інституту банкрутства в системі державного регулювання ринкової економіки.

Отримані в магістерській роботі результати мають як теоретичне, так і практичне значення, дають змогу об'єктивно оцінити розвиток інституту банкрутства в Україні, виявити суперечності процесу реорганізації неплатоспроможних вітчизняних підприємств та їх взаємозв'язок з динамікою соціально-економічного розвитку.

Обсяг і структура роботи:

Магістерська робота складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків, списку використаних джерел, додатків. Основний зміст роботи викладено на 87 сторінках комп’ютерного набору. Список використаних джерел налічує 45 найменувань.

РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИЧНІ ТА ІСТОРИЧНІ АСПЕКТИ ДЕРЖАВНОГО РЕГУЛЮВАННЯ ПРОЦЕДУР БАНКРУТСТВА.

1.1 Сутність державного регулювання процедур банкрутства Багато відомих юристів та економістів в своїх публікаціях піднімають тему банкрутства: Вітрянський В.В., Баренбой П., Лопач В., Зінценко С., Лівшиц Н., Нікітіна О., Світ Ю. та інші. Це говорить про те, що тема банкрутства зацікавила достатньо велике коло учасників господарського обороту.

Впродовж розвитку інституту банкрутства використовувалися різні терміни для визначення стану боржника, коли він не в змозі виконувати свої зобов’язання через брак коштів або майна. Наприклад, у середньовічних джерелах права італійських міст використовувались терміни «fuggitivi» та «decoctor». Термін «fuggitivi» застосовувався у випадках, коли неспроможний боржник тікав від своїх кредиторів, «decoctor» походив від decoquo, що означало поступове зменшення майна боржника. Тих осіб, які припинили платежі, статути називали falliti або falentes.

Сучасне поняття «банкрут» походить від італійського виразу — banca rotta. Він означав звичай перекидати лавку банкіра, що стояла на площі міста у разі нездатності останнього провести розрахунки з кредиторами. Термін «конкурс» широко застосовувався у німецькому законодавстві через те, що у межах законодавства про банкрутство існувала єдина процедура — конкурсне провадження. У законодавстві США взагалі не міститься поняття «банкрутство», хоча цей термін використовується у назві основного нормативного акту у цій сфері — Кодексу про банкрутство. А в самому Кодексі дається визначення поняття неспроможності. У країнах, які не мали своїх традицій правового регулювання, найчастіше застосовувалися терміни «неспроможність» та «банкрутство».

Перші законодавчі акти багатьох європейських країн в основному виходили з тлумачення банкрутства як злочину. Але в результаті дії економічних законів та розвитку суспільних відносин зміст понять неспроможності та банкрутства змінюється.

В українському законодавстві під терміном «банкрутство» розуміють визнану господарським судом неспроможність боржника відновити свою платоспроможність та задовольнити визнані судом вимоги кредиторів не інакше як через застосування ліквідаційної процедури.

Проблема уникнення банкрутства суб'єктів господарювання в Україні з кожним роком стає все більш актуальною, особливо це стосується промислового сектора. Спочатку на розвиток та діяльність підприємств негативно вплинула глибока структурна криза, яка вразила економіку України у 90-роках. Ця криза характеризувалась глибоким спадом виробництва в більшості галузей вітчизняної економіки, невирішеною проблемою взаємних неплатежів, нестабільною фінансовою ситуацією та збільшенням числа збиткових підприємств, що в свою чергу призвело до заборгованості виплати заробітної плати, відсутності самофінансування програм розвитку суб'єктів господарювання, зниження надходжень до державного бюджету.

На рис. 1. 1. визначені основні причини, які приводять до такого негативного явища як банкрутство господарюючих суб'єктів.

Причини банкрутства зовнішнього впливу: внутрішнього впливу:

Рис. 1.1 Причини банкрутства Наступний негативний вплив на економіку України відбувся під дією світової фінансової кризи, яка розпочалась у 2007 р. Економіка України не готова була протистояти проявам світової кризи ні технологічно, ні технічно, а також економічно. Все це призвело до масштабної кризи в України та спричинило падіння вітчизняної економіки до такого рівня, який суттєво перевищив рівень зниження економічних показників більшості країн світу.

В період формування ринкових відносин в Україні, в умовах мінливості політичних, економічних та соціальних факторів система управління фінансовим станом підприємств потребує змін. Відсутність досвіду роботи у конкурентному середовищі призвела до поглиблення кризових явищ на вітчизняних підприємствах. У зв’язку з цим гостро постала проблема банкрутства суб'єктів господарювання, виникла необхідність його регулювання на державному рівні, потреба у розробленні системи діагностики і запобігання банкрутству, а також стратегій виходу з кризових ситуацій на самих підприємствах. Виконання зазначених завдань пов’язане передусім із розумінням сутності банкрутства як невід'ємного елемента ринкової економіки, який дозволяє перерозподіляти обмежені ресурси для ефективного їх використання, а також є засобом захисту майнових прав власників. При цьому запровадження заходів зі збереження життєздатних підприємств як одиниць економічного потенціалу країни повинно стати пріоритетним напрямом державної політики.

В табл. 1.1. наведені дані про кількість порушених справ про банкрутство підприємств в Україні у 2002;2010 роках.

Таблиця 1.1 Показники порушення справ про банкрутство протягом 2002;2010 років в Україні

Аналізуючи інформацію, надану у таблиці 1.1., бачимо, що кількість порушених справ про банкрутства підприємств протягом 2002;2010 років щорічно зростала, причому перше найбільш активне зростання їх кількості відбулося в 2006 році (на 2892 підприємства проти приросту на 276 підприємств у 2005 році відносно 2004;го).

Надалі кількість банкрутств також зростала, і в 2007 році їх чисельність збільшилася ще на 3109 підприємств. Проте у 2008 році, як і у 2010 році спостерігається деяке зменшення кількості порушених справ у порівнянні з попереднім роком. Більшість збанкрутілих в 2002;2010 роках підприємств належать до недержавної форми власності (97,6%).

Початок економічної кризи наприкінці 2008 року справив негативний вплив на статистику банкрутств підприємств в Україні. Характерним є також те, що переважна більшість підприємств-банкрутів знаходяться у стадії ліквідації. Так, наприклад, впродовж січня 2010 року було ліквідовано 452 підприємства, тоді як відновлення платоспроможності відбулося тільки на 9 підприємствах (з них одне державне). Лише на шести підприємствах було укладено мирову угоду, і на двох — виконано боржником всі зобов’язання перед його кредиторами.

Проблеми розгортання кризи на рівні окремого підприємства не є локальними. Окреме підприємство є частиною національної, територіальної і галузевої господарської системи. Кризові явища в його діяльності, загроза визнання підприємства банкрутом мають негативні наслідки не тільки для його кредиторів (з точки зору ризику незадоволення вимог), а й для усіх суб'єктів макроекономічної системи. Населення не отримує необхідні йому товари та послуги. Порушується баланс між попитом та пропозицію на споживчому ринку, що може призвести до зростання цін. Партнери підприємства з господарської діяльності не отримують продукцію та послуги, необхідні їм для власної виробничої діяльності, що призводить до погіршення їхнього фінансового становища. Працівники підприємств втрачають роботу, можливість отримання заробітної плати та поповнюють армію безробітних, які потребують державної фінансової підтримки.

Держава, з одного боку, втрачає платника податків та обов’язкових платежів, що зменшує надходження до державного бюджету і ще більше посилює його дефіцит, з іншого — погіршується макроекономічна ситуація в країні у зв’язку з розбалансованістю економіки та її невідповідністю ринковим вимогам. Таким чином, у банкрутстві підприємств не зацікавлений жоден суб'єкт макроекономічної системи. Отже, проблема кризи та банкрутства, його прогнозування та запобігання, має не тільки локальний (для окремого підприємства), а й загальнодержавний характер.

Визнання цього факту об'єктивно обумовлює необхідність створення певної державної системи контролю, діагностики та захисту підприємств від фінансового краху (системи протидії банкрутству).

Основними цілями функціонування інституту банкрутства в сучасних умовах можна назвати таке: справедливе й ефективне врегулювання випадків неспроможності при забезпеченні захисту інтересів усіх кредиторів та інших зацікавлених сторін, включаючи боржника; захист і максимальне підвищення вартості активів боржника; сприяння збереженню підприємств, що перебувають у тяжкому фінансовому становищі, заради захисту інвестицій та збереження робочих місць.

Державну політику щодо запобігання банкрутству, а також забезпечення умов реалізації процедур відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом стосовно державних підприємств та підприємств, у статутному капіталі яких частка державної власності перевищує двадцять п’ять відсотків, суб'єктів підприємницької діяльності інших форм власності у випадках, передбачених Законом України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», здійснює державний орган з питань банкрутства, який діє на підставі положення, затвердженого у встановленому порядку. На сьогодні повноваження державного органу з питань банкрутства згідно з Указом Президента України від 06.04.2011 N395/2011 покладено на Міністерство юстиції України. [13]

Положенням про Головні управління юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, в областях, містах Києві та Севастополі, затвердженим наказом Міністерства юстиції України від 23.06.2011 № 1707/5, визначено, що одним із основних завдань головного управління юстиції є реалізація державної політики з питань банкрутства.

Сутність державного регулювання процедур банкрутства полягає у виконанні державним органом з питань банкрутства наступних повноважень:

— сприяння створенню організаційних, економічних, інших умов, необхідних для реалізації процедур відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом;

— запропонування господарському суду кандидатур арбітражних керуючих (розпорядників майна, керуючих санацією, ліквідаторів) для державних підприємств або підприємств, у статутному капіталі яких частка державної власності перевищує двадцять п’ять відсотків, щодо яких порушена справа про банкрутство, та в інших випадках, передбачених Законом;

— організація системи підготовки арбітражних керуючих (розпорядників майна, керуючих санацією, ліквідаторів);

— ліцензування діяльності фізичних осіб — суб'єктів підприємницької діяльності, які здійснюють діяльність як арбітражні керуючі (розпорядники майна, керуючі санацією, ліквідатори);

— забезпечення реалізації процедури банкрутства щодо відсутнього боржника;

— здійснення ведення єдиної бази даних про підприємства, щодо яких порушено провадження у справі про банкрутство, встановлення та затвердження форми подання арбітражним керуючим інформації, необхідної для ведення єдиної бази даних про підприємства, щодо яких порушено провадження у справі про банкрутство;

— організація проведення експертизи фінансового становища державних підприємств і підприємств, у статутному капіталі яких частка державної власності перевищує двадцять п’ять відсотків, при підготовці справи про банкрутство до розгляду або під час її розгляду господарським судом у разі призначення судом експертизи та надання відповідного доручення;

— готування на запити суду, прокуратури або іншого уповноваженого органу висновків про наявність ознак приховуваного, фіктивного банкрутства або доведення до банкрутства щодо державних підприємств чи підприємств, у статутному капіталі яких частка державної власності перевищує двадцять п’ять відсотків;

— готування та подання на затвердження Кабінету Міністрів України у встановленому порядку типових документів щодо здійснення процедур банкрутства;

— здійснення інших передбачених законодавством повноважень.

1.2 Закордонний досвід державного регулювання банкрутства Більшість економічних процесів взаємопов`язані один з одним настільки, що інколи навіть не помічаєш, що вони абсолютно легально перетинають як географічні, так і економічні кордони. Власне те саме можна сказати і про проблему банкрутства, яка, звичайно, не є характерною тільки, приміром, для України, Росії чи економіки країн, що розвиваються. Навіть у найбільш розвинутих державах час від часу голосно лунають проблеми дуже відомих компаній та корпорацій — досить згадати хоча б пріснопам'ятне банкрутство південнокорейської Daewoo, американської Enron, німецької Grundig. Навіть в Японії кілька років тому число банкрутств досягло найбільш високого рівня за весь повоєнний період. У країнах Євросоюзу також щороку банкрутує значна кількість підприємств і підприємців — з кожних 100 новостворених підприємств на ринку залишаються 20−30. Тобто саме тому, що банкрутство є, передусім, економічною, а не юридичною категорією, дуже складно знайти економіку, якій би це явище тією чи іншою мірою не було б властиве. Однак попри всю транснаціональність такого явища, як банкрутство, все-таки кожна країна має свої особливості стосовно його регулювання, подолання, а інколи навіть мети. Скажімо, законодавство Англії і Німеччини більше захищає кредиторів, а США і Франція віддають пріоритет боржникам. Проте не можна твердити, що у світі існують «продебіторські» чи «прокредиторські» концепції регулювання банкрутства у їх чистому вигляді, оскільки основна ідея всіх сучасних розвинених систем правового регулювання неспроможності полягає в тому, що доцільніше зберегти діюче підприємство, ніж розпродати його вроздріб. Тим більше, що, незважаючи на банкрутство частини фірм, економіка, наприклад, європейських країн розвивається досить значними темпами, що пояснюється тим, що законодавство і процедури банкрутства використовуються у них, насамперед, для оздоровлення економіки.

Зазвичай виділяють три концепції розвитку законодавства про неспроможність:

1. створення механізму розподілу максимізованих активів боржників (концепція Манфреда Бальца);

2. ефективний розподіл активів і захисту кредиторських вимог (англійська система);

3. ефективний розподіл і виконання макроекономічних функцій (американська, французька, українська системи).

При цьому у більшості країн основною процедурою все ж залишається конкурсне провадження, у ході якого всі дії з майном здійснюються на користь кредиторів. До того ж, як правило, використовується заборона індивідуальних дій кредиторів, формування конкурсної маси, відсторонення боржника від керування бізнесом, призначення конкурсного керуючого. Водночас, захист кредиторів є дуже поміркованим, позаяк часто та чи інша держава, застосовуючи систему пріоритетів та черговості задоволення вимог, захищає не лише деякі категорії позивачів і свої бюджетні інтереси, але й інтереси самого боржника. Тому, окрім конкурсного провадження, значне місце в системах регулювання займають так звані реабілітаційні режими.

Щодо ознак, які є визначальними для початку провадження у справі про банкрутство, то на сьогодні у межах світового законодавства про неспроможність існують дві основні підстави для порушення провадження щодо визнання боржника неспроможним:

— платіжна неспроможність;

— недостатність майна.

Для першої достатньо довести, що у боржника бракує коштів для виконання майнових зобов’язань, строк яких настав, а для другої - необхідно встановити такий стан боржника, коли пасиви боржника перевищують вартість його активів. У деяких країнах існують додаткові підстави. Така ознака, як загроза неспроможності, була введена у Німеччині. Подібні підстави також передбачені у чинному законодавстві Російської Федерації. Натомість у чинному законодавстві про неспроможність Японії справа про неспроможність може бути порушена за наявності двох несплачених (опротестованих) векселів, а у країнах англосаксонської системи права вирішення таких питань, як знаходження достатності підстав для порушення провадження у справах, традиційно віддано на розгляд суду.

Законодавство про банкрутство у країнах, у яких розвиток економіки заснований на конкуренції і безупинних структурних змінах, націлено на виховання дисципліни і дотримання правил ділового фінансового обороту, а також призначено сприянню реструктуризації неефективних підприємств або цивілізованому їхньому виводу з ринку. Завдання, розв’язувані за допомогою законів про банкрутство в країнах з ринкової економікою, цілком конкретні.

Найважливішим з них є максимальне використання існуючих можливостей «порятунку» підприємства чи його частин, що за допомогою процедури банкрутства можуть бути відновлені, щоб у наступному внести свій внесок в економіку країни. У той же час держава підтримує захист активів підприємства-боржника в інтересах кредиторів і розподіл цих активів відповідно до закону з метою максимального задоволення вимог кредиторів. Закон визначає порядок повернення боргів кредиторам за допомогою розподілу виторгу від продажу активів і/чи у вигляді акцій реорганізованого діючого підприємства, або використання чи відстрочки скорочення боргу підприємства у випадку наявності можливості відновлення його платоспроможності (світова угода), що у законодавстві України називається мировою угодою.

І, нарешті, законодавчо забезпечений механізм розгляду справ про порушення і зловживання в керуванні збанкрутілими підприємствами й анулювання неправомірних угод. Відповідно до застосовуваної концепції банкрутства, процедури, що реалізують вищеописані завдання, забезпечують інтереси і боржників, і кредиторів. Боржник чи його бізнес може бути звільнений від боргів, що виникли внаслідок збиткової господарської практики, а також від продовження реалізації колишньої управлінської стратегії. Кредитори ж зацікавлені у встановленні відповідального чи контролюючого спостереження за справами боржника, у скороченні його збитків і, якщо бізнес боржника вдається зберегти, у збереженні ділових відносин з боржником у майбутньому. Як показує практика більшості країн з розвинутою ринковою економікою (США, Канада, Великобританія, Австралія, Швеція, Нідер-ланди та ін.), одним з ключових елементів сучасної системи економічної неспроможності є наявність спеціального державного органа (відомства) з конкретними обов’язками з питань банкрутства. До повноважень цього органа входить контроль за дотриманням законодавства, підготовка відповідних рекомендацій уряду щодо дій останнього в даній області. Іншими ключовими елементами системи неспроможності є законодавство, інститут фахівців, судова система і розуміння необхідності банкрутства в суспільстві. Як правило, компетенція і функції державних органів по банкрутству установлені законом. Разом з тим, державні органи по банкрутству багатьох країн мають свої специфічні особливості. Так, державні органи по банкрутству країн Європейського Союзу мають повноваження подавати в Суд ЄС запити щодо постанов Суду про тлумачення положень Європейської Конвенції по банкрутству.

В Австралії державним органом по банкрутству є державна Комісія з корпоративних справ, що має повноваження аналізувати фінансовий стан підприємств у процедурах неплатоспроможності; забезпечувати адекватність інформації про боржника; робити висновки про міру відповідальності директорів боржника за доведення підприємства до банкрутства; дискваліфікувати винних директорів самостійно або клопотати про таку дискваліфікацію в суді.

Основні функції і повноваження державних органів по банкрутству, що частіше за все зустрічаються в закордонних країнах, визначені у таблиці 1. 2.

Багаторічний багатий досвід державного регулювання банкрутств існує у Сполучених Штатах Америки. З 1934 року роль державного органа з питань банкрутства стала виконувати Комісія по біржам і цінним паперам (КБЦП) уряду США. Відповідно до реформованого в 1978 року американського Закону про банкрутство КБЦП має три функції.

Перша: виступати в суді і бути заслуханою по будь-якому питанню справи про банкрутство, у тому числі, кандидатури і рівня оплати арбітражного керуючого, призначення комісій кредиторів і акціонерів, використання, продажу й оренди власності.

Друга: контролювати і забезпечувати адекватність заяви підприємства-боржника щодо свого фінансового стану і наявності активів.

І третя — заперечувати проти затвердження судом плану реорганізації у випадку зловживань з боку боржника.

Таблиця 1.2 Основні функції і повноваження державних органів по банкрутству в закордонних країнах

У ряді випадків КБЦП втручалася в умови продажу діючих неплатоспроможних підприємств, наполягаючи і домагаючись інших умов продажу. У 1983 р. на додаток до КБЦП як до державного органа по банкрутству в США з’явилися державні федеральні конкурсні керуючі, завдання яких, серед іншого, полягають в контролі за діяльністю й оплатою незалежних конкурсних керуючих, а також у запобіганні шахрайства, нечесності і порушення законності при здійсненні процедур банкрутства.

Державний орган по банкрутству Швеції знаходиться в єдиній системі з податковою службою й органами судового виконання і складається з спільної компетенції Міністерства фінансів і Міністерства юстиції. Цей орган, що має відділення у всіх провінціях країни, контролює і регулює здійснення процедур неплатоспроможності. Повноваження його такі:

— контроль за здійсненням державної політики в сфері банкрутств;

— консультування судів, що займаються процедурами неплатоспроможності;

— підготовка, ліцензування, консультування арбітражних керуючих;

— консультування кредиторів при здійсненні процедур банкрутства;

— контроль рівня оплати конкурсних керуючих, доплата за послуги цих фахівців у випадку недоліків ресурсів у підприємства-боржника;

— контроль за дотриманням інтересів забезпечених кредиторів;

— здійснення публікацій про визнання підприємств банкрутами.

У Великобританії роль державного органа по банкрутству виконує Служба неплатоспроможності, що входить до системи Міністерства торгівлі і промисловості. Функції цієї Служби наступні:

— розробка рекомендацій уряду у відношенні політики в сфері банкрутства;

— обстеження фінансового стану і контролю за фінансовою діяльністю всіх фізичних і юридичних осіб, у відношенні яких у суді порушена справа про неплатоспроможність (банкрутство), з метою виявлення ймовірних причин банкрутства боржника і понесених їм збитків;

— здійснення функцій арбітражного керуючого в справах, що представляють суспільний інтерес;

— здійснення функцій конкурсного керуючого в справах, по яких активів підприємства-банкрутства не вистачає для оплати незалежного професіонала;

— виявлення кримінальних порушень у справах про неплатоспроможність (банкрутство) і порушення в судах справ про судове переслідування відповідних осіб (керівників боржників чи арбітражних керуючих); направлення відповідної інформації в правоохоронні органи;

— у разі потреби — одержання від конкурсного керуючого звіту про діяльність колишніх керівників підприємства-боржника;

— у випадку виявлення зловживань і злісної некомпетентності - порушення в суді справи про дискваліфікацію таких керівників на максимальний термін до 15 років;

— ліцензування і регулювання діяльності фахівців з банкрутства (або безпосередньо, або шляхом делегування відповідних повноважень акредитованим професійним асоціаціям);

— контроль відповідності діяльності арбітражних керуючих професійно-етичному кодексу і законодавству про банкрутство;

— одержання статистичних даних від судів і від призначених арбітражних керуючих для складання бази даних не тільки по кількості і галузевій приналежності банкрутств, але також за результатами рішення справ про банкрутство з тим, щоб рішення, що будуть прийматися в майбутньому, були краще обґрунтовані і підкріплені відповідною інформацією;

— виявлення причин подачі заяви про банкрутство директорами боржника, як тільки стало ясно, що порятунок бізнесу неможливий (невиконання цього обов’язку — порушення закону);

— перевірка документації будь-якої компанії у випадку надходження скарг від клієнтів, чи партнерів, громадськості;

— розпорядження щодо проходження неблагополучними компаніям аудиторської перевірки за рахунок компанії і призначення аудиторів;

— порушення справи про ліквідацію будь-якої компанії у випадку, якщо Служба неплатоспроможності прийшла до висновку, що це відповідає інтересам суспільства. На такі випадки приходиться приблизно 1% усіх банкрутств у Великобританії.

В Росії функції спеціального органу з питань банкрутства виконує Федеральна служба Росії з фінансового оздоровлення і банкрутства, яка є федеральним органом виконавчої влади, що здійснює виконавчі, контрольні, дозвільні, регулюючі і організаційні функції, передбачені законодавством Російської Федерації про фінансове оздоровлення і неспроможність організацій. Цей орган:

— розробляє і реалізує заходи щодо фінансового оздоровлення і реструктуризації неплатоспроможних організацій; проводить державну політику із запобігання банкрутства осіб, що здійснюють підприємницьку діяльність відповідно до цивільного законодавства, а також забезпечує умови реалізації процедур банкрутства;

— виконує повноваження державного органу у справах про банкрутство і фінансове оздоровлення, а також органу, уповноваженого забезпечувати захист інтересів Російської Федерації при вирішенні питань про неспроможність (банкрутство) організацій;

— розробляє і реалізує заходи щодо забезпечення аналізу фінансового стану організацій і контролю за дотриманням ними платіжно-розрахункової дисципліни;

— веде облік платоспроможності великих, а також економічно або соціально значущих організацій, формує переліки таких організацій, аналізує їх фінансовий стан і представляє в Уряд Російської Федерації пропозиції щодо фінансового оздоровлення вказаних організацій;

— організовує в установленому порядку залучення необхідних фінансових коштів для реалізації заходів щодо реструктуризації і фінансового оздоровлення неплатоспроможних організацій, зокрема зарубіжних інвесторів; бере участь у справі про банкрутство боржника і здійснює відповідні процесуальні права при розгляді справ про неспроможність (банкрутство);

— забезпечує за запитами арбітражного суду або за зверненнями кредиторів реалізацію процедури відбору арбітражного керівника за наявності декількох запропонованих кандидатур;

— забезпечує реалізацію процедури банкрутства відсутнього боржника; затверджує вимоги, які пред’являються до фізичних осіб — арбітражних керівників, проводить ліцензування їхньої діяльності;

— аналізує фінансовий стан організацій-боржників і оцінює їх платоспроможність, який є структурним підрозділом центрального апарату Міністерства економіки.

Цей орган займається розробкою і реалізацією державної політики щодо попередження економічної неспроможності; вживає заходів із фінансового оздоровлення і попередження економічної неcпроможності комерційних організацій та індивідуальних підприємців; здійснює в установленому порядку ліцензування діяльності антикризових керуючих у справах про економічну неспроможність і контролює діяльність цих осіб; забезпечує проведення процедур економічної неспроможності відсутніх боржників; організовує підготовку і проведення атестації на відповідність фізичних осіб професійно-кваліфікаційним вимогам, що пред’являються до керуючих в справах про економічну неспроможність.

Не всі країни мають спеціальний державний орган з питань банкрутства. До таких країн належить Італія, Німеччина, Нідерланди, Франція, Бельгія та інші.

В Нідерландах розгляд справ щодо банкрутства контролюється Окружними судами. У кожній конкретній справі вони призначають суддів по банкрутству. Суддя по банкрутству має право допитувати свідків, виносити накази про опитування або дослідження експертів, наприклад бухгалтерів, і пропонувати повному складу суду винести ухвалу про затримання не бажаючого співробітничати з судом боржника або члена правління боржника. Крім того, Окружний суд призначає конкурсного довірчого керуючого (куратора). Конкурсний довірчий керуючий управляє майновою масою боржника під контролем судді по банкрутству.

В Бельгії участь держави в процедурі банкрутства в особі своїх органів досить обмежена. Законодавці цієї країни прагнули до того, щоб система банкрутства була побудована на судовій, а не на виконавчій владі. Проте держава не повністю усунена від участі в процедурах — її інтереси представляє прокуратура. В такому випадку держава, коли це необхідно, вважається рядовим кредитором, і її інтереси беруться до уваги з урахуванням всіх покладених привілеїв.

В Італії не існує спеціального органу виконавчої влади, що займається питаннями банкрутства. Відповідно до Закону про банкрутство державні органи влади не втручаються в процедуру банкрутства.

В Німеччині справи про банкрутство та неспроможність розглядаються виключно у судовому порядку. Роль судів у справах про неспроможність виконують місцеві суди (Amtsgerichte). До компетенції місцевих судів входить надзір за діяльністю конкурсних керуючих, складання переліку всіх юристів компетентних і правомочних на здійснення процедур банкрутства.

Законодавство про банкрутство передбачає як процедури реабілітації неплатоспроможного боржника, так і його банкрутства (примусової ліквідації).

Функції арбітражних керуючих в різних процедурах виконують судовий адміністратор (admistrateur judiciare), уповноважений ліквідатор (mandataires-liquidateurs) і судовий уповноважений (juge commissaire). Процедури фінансового оздоровлення (реабілітації боржника) здійснюють адміністратори, а процедури банкрутства — ліквідатори. Одна і та ж людина не може суміщати обидві ці професії. Судовий комісар контролює як хід здійснення всієї процедури, так і діяльність судового адміністратора, уповноваженого ліквідатора і судового уповноваженого. Адміністратор процедури, відповідно до закону, зобов’язаний регулярно надавати судовому комісарові звіти про свою діяльність. Основними функціями судового комісара є:

— загальний контроль за діяльністю адміністратора, представника кредиторів і контролерів;

— участь у розробці плану фінансового оздоровлення, участь у дослідженні боржника (зокрема, складання обов’язкових для відповідей запитів в міністерство фінансів, податкові і інші державні органи);

— ухвалення рішень при конфліктних ситуаціях в питаннях включення до реєстру вимог окремих кредиторів, управління боржником, розпорядження його майном, вирішення трудових суперечок .

У Франції існує також професійний орган, що забезпечує доступ до професії адміністратора і накладає на них професійну відповідальність. Таким органом є Національна комісія адміністраторів, що складається з одинадцяти членів (суддів вищої кваліфікації, вчених і найбільш авторитетних адміністраторів) і допоміжного персоналу. Комісія складає «Національний список адміністраторів», і лише особи, представлені в цьому списку, можуть призначатися судами на процедури фінансового оздоровлення.

Як вже наголошувалось, законодавство про банкрутство у кожній країні має свої відмінності, але при настанні стійкої неспроможності за законодавством більшості країн, зокрема України, суд однозначно визнає підприємство-боржника банкрутом, тобто події дається належна саме господарсько-правова оцінка. Так, у США з усіх справ по банкрутству суди у 80−85% приймають рішення про реорганізацію підприємств, 15−20% - їх ліквідацію і лише 1,1% винних у навмисному банкрутстві притягують до відповідальності. До речі, щодо відповідальності у справах про банкрутство якраз і містяться найбільші відмінності.

Сучасне законодавство багатьох країн світу розрізнює кілька видів банкрутства та встановлює різну відповідальність за його настання. Так, у Кримінальному кодексі Нідерландів передбачено цілий розділ за спричинення шкоди кредиторам або керуючим особам. У ньому зібрано вісім норм, які встановлюють відповідальність за злочини, пов’язані з банкрутством, серед яких ст. 340, зокрема, встановлюється відповідальність особи за просте банкрутство у тому випадку, якщо вона:

— мала надмірні видатки;

— з метою відстрочити банкрутство, знаючи при цьому, що його не можна уникнути, позичила гроші на кабальних умовах;

— не може пред’явити бухгалтерські книги, документи чи інші звіти в їх первинному стані.

У Франції чималий акцент робиться і на належне ведення процедури банкрутства, а тому там не забули передбачити кримінальну відповідальність і щодо судових адміністраторів, представників кредиторів, ліквідаторів і комісарів з виконання плану. Наприклад, такі особи можуть притягатися до відповідальності у випадках, якщо вони:

— навмисно посягали на інтереси кредиторів або боржника, використовуючи із користю для себе суми, отримані ними в процесі здійснення їх діяльності, або привласнюючи собі майно, яке їм не належало, і вони про це знали;

— у своїх інтересах використовували надані їм повноваження всупереч інтересам кредиторів або боржника.

За законодавством Німеччини нести відповідальність за банкрутство взагалі можуть будь-які особи (фізичні або юридичні) незалежно від предмета їх діяльності та комерційного статусу, які стали неплатоспроможними. В інших країнах суб'єктом банкрутства також може бути визнаний будь-який громадянин, який через відсутність коштів не сплачує свої боргові зобов’язання, наприклад, особа, яка протягом певного часу не сплачує комунальних послуг, зобов’язань за кредитними договорами тощо. Однак в Україні банкрутами можуть бути визнані лише юридичні особи, зареєстровані як суб'єкти підприємницької діяльності в органах державної статистики, а також фізичні особи-суб'єкти підприємницької діяльності.

У Швейцарії у кримінальному законодавстві хоча й відсутній термін «банкрутство», норми, що встановлюють відповідальність за подібні дії, все ж існують. Зокрема, це статті Кримінального кодексу Швейцарії з дуже промовистими назвами: «Шахрайський конкурс і шахрайство, пов’язане з накладенням арешту на майно боржника», «Завдання шкоди кредитору шляхом зменшення майна», «Безгосподарність», «Невиконання обов’язків щодо ведення бухгалтерського обліку», «Надання переваги одному з кредиторів», «Підкуп при примусовому виконанні рішень», «Придбання через суд будь-яких вигод шляхом обману в судовому договорі по неплатоспроможності» тощо. Досить цікавою з огляду на можливе застосування в українському законодавстві є норма Кримінального кодексу Швейцарії, що встановлює відповідальність за підкуп при примусовому виконанні рішення.

Таким чином, аналіз розвитку зарубіжного законодавства про неспроможність та банкрутство дозволяє дійти висновку, що лише належне державне регулювання цієї галузі дозволить мінімізувати збитки, що можуть бути завдані законними правам та інтересам господарюючих суб`єктів та самої держави.

В українському законодавстві, як і в деяких інших країнах, також існують такі риси, які є унікальними, наприклад, порівняно із законами інших країн Центральної та Східної Європи. Передусім, це положення про те, що боржник може сам подавати заяву про порушення справи. Хоча сам закон не визначає подальших дій стосовно того боржника, який не подасть добровільної заяви про порушення справи про банкрутство.

У тому разі, якщо підприємство-боржник досягає такої угоди з більшістю кредиторів, то меншість кредиторів і акціонерів, які не погоджуються з цим, за законом повинні погодитися з рішенням. У жодній країні континентальної системи права не накладають подібних примусових зобов’язань на меншість кредиторів, які не погоджуються з більшістю. Прикладом цього може слугувати хорватський закон про банкрутство.

Крім цього, як відомо, неспроможний боржник може уникнути ліквідації у випадках укладення мирової угоди з кредиторами та успішного проведення реорганізаційних процедур. Реорганізаційні процедури поділяються на два види — зовнішнє управління і санацію. Проте детально така реорганізаційна процедура, як санація, передбачена лише чинним законодавством України, Росії та Казахстану.

Підсумовуючи, можна сказати, що аналіз законодавства України та законодавства окремих країн світу про банкрутство дозволяє дійти таких висновків:

— однією з характерних рис законів про неспроможність є те, що вони складаються із норм матеріального та процесуального характеру, які є однаково важливими для розв’язання проблем неплатоспроможності та здійснення провадження у справі про неспроможність,

— на сучасному етапі інститут неспроможності у правових системах світу розвивається переважно двома шляхами, що зумовлюється різними концептуальними підходами, які умовно називають «проборжниковими» та «прокредиторськими», але для України найкращим підходом було б поєднання елементів обох концепцій законодавства про неспроможність,

— стабільність економіки держави, захист майнових інтересів і фінансового благополуччя кредиторів від недобросовісних дій боржників залежить значною мірою і від кримінально-правових норм, які передбачають відповідальність за банкрутство.

Таким чином, завдання нашої держави на сьогодні полягає в упорядкуванні питань неспроможності (банкрутства) підприємств з пріоритетом державних інтересів. Продуманий і науково обґрунтований синтез досягнень ряду зарубіжних країн дозволить у перспективі створити в Україні ще більш ефективно дієвий інститут банкрутства та могутні кримінально-правові й організаційні основи протидії кримінальним формам банкрутства.

1.3 Розвиток державного регулювання процедур банкрутства в Україні

Інститут банкрутства в Україні пройшов тривалий шлях становлення та розвитку. За радянських часів процедура неплатоспроможності практично не застосовувалася. Якщо підприємство погано працювало, то держава його або реорганізовувала (приєднувала до прибуткового підприємства), або надавала фінансову допомогу (особливий режим кредитування, фонди міністерств), або списувала борги (наприклад колгоспам).

У законодавчому полі України фактично був відсутній юридичний механізм вирішення проблем неплатоспроможності господарюючих суб'єктів. Лише проголошення України незалежною державою та визначення економічного вектора на розвиток ринкових відносин сприяло відродженню інституту банкрутства. У зв’язку з цим виникла необхідність нормативно-правового врегулювання підстав, процедур та наслідків неплатоспроможності боржника.

Новелою у вітчизняному правовому полі став Закон України «Про банкрутство», введений в дію Постановою Верховної Ради України від 14.05.92 N 2344-XII, який був чинний сім років, проте він окреслював лише контур системи державного регулювання сфери неплатоспроможності і мав значні недоліки.

Цей Закон був порівняно простий, він складався з преамбули, трьох розділів і двадцяти двох статей. Суть його викладалася в преамбулі і зводилася до визначення умов і порядку визнання юридичних осіб банкрутами з метою задоволення претензій кредиторів, іншими словами, — до ліквідації підприємств. Практично він не вирішував питань фінансового оздоровлення підприємств, не містив пільг для боржників. Він був прокредиторським. Іншими словами, його задача зводилася до спонуки боржника будь-якими шляхами, навіть на шкоду виробництву, розрахуватися з кредиторами. Незважаючи на те, що Закон «Про банкрутство» встановив процедуру ухвалення рішення про санацію, однак фактично, на практиці її не було. Мали місце лише одиничні випадки затвердження господарським судом санації. За своєю суттю це не була санація, а свого роду поручительство чи прощення боргів в обмін на майно чи права боржника. Така тверда схема без гарантій її реалізації лише відштовхувала потенційних санаторів. Більш того, для великих підприємств вона була взагалі невірогідною. Тому для боржників залишалося два шляхи: просити суд «потягнути» справу, щоб поступово розрахуватися з кредиторами (поточні борги міг не платити), чи бути визнаним банкрутом. Однак, будучи визнаними банкрутами, підприємства спокійно продовжували свою діяльність. Закон «Про банкрутство» не діяв і не міг застосовуватися для промислових підприємств. По своїй суті він був розрахований на дрібний бізнес.

Крім того, Закон України «Про банкрутство» не передбачав створення спеціалізованого органу державного регулювання з питань банкрутства, а також існування однієї з головних фігур процедури банкрутства — арбітражного керуючого (розпорядника майна, керуючого санацією, ліквідатора).

Хоча такі персонажі, як розпорядник майна боржника та ліквідатор, законодавець передбачив. Повноваження щодо розпорядження і контролю за майном боржника арбітражний суд покладав на банк, що здійснював розрахунково-касове обслуговування боржника, Фонд державного (комунального) майна, якщо боржник — державне підприємство, організація, або іншу особу за пропозицією боржника (боржників) чи кредитора (кредиторів), і втрачали силу надані повноваження з моменту утворення ліквідаційної комісії (стаття 9).

Що стосується ліквідаторів, то вони призначалися постановою арбітражного суду про визнання боржника банкрутом з числа представників зборів кредиторів, банків, фінансових органів, а також Фонду державного (комунального) майна, якщо банкрутом визнано державне підприємство або організацію. На них покладалися обов’язки проведення процедури задоволення вимог кредиторів (стаття 13).

Крім того, призначені ліквідатори утворювали ліквідаційну комісію, до складу якої входив також розпорядник майна боржника.

До функцій ліквідаційної комісії входило: управління майном банкрута; здійснення інвентаризації та оцінки майна банкрута; визначення ліквідаційної маси і розпорядження нею; вжиття заходів до стягнення дебіторської заборгованості; реалізація майна банкрута і здійснення інших заходів, спрямованих на задоволення вимог кредиторів (стаття 16).

Прогалини, які містилися у цьому Законі, значно ускладнювали його застосування господарським судом.

Важливим кроком на шляху до удосконалення державного регулювання у сфері відновлення платоспроможності та банкрутства підприємств та організацій стало створення Указом Президента України від 17.06.96 N 435/96 центрального органу виконавчої влади, підпорядкованого Кабінету Міністрів України, — Агентства з питань запобігання банкрутству підприємств та організацій.

Положенням про Агентство з питань запобігання банкрутству підприємств та організацій, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 22.08.96 N 990, було визначено такі основні завдання створеного органу: реалізація заходів щодо запобігання банкрутству підприємств та організацій; проведення за участю міністерств, інших центральних органів виконавчої влади аналізу фінансово-господарського становища підприємств та організацій, майно яких перебуває у державній власності, з метою визначення неплатоспроможних підприємств та організацій; ведення реєстру неплатоспроможних підприємств та організацій, майно яких перебуває у державній власності; здійснення функцій щодо управління майном підприємств та організацій, занесених до реєстру; проведення експертизи проектів програм оздоровлення фінансового становища та запобігання банкрутству підприємств та організацій, занесених до реєстру; здійснення заходів щодо реорганізації та санації неплатоспроможних підприємств та організацій, занесених до реєстру; методологічне забезпечення вирішення питань, пов’язаних з неплатоспроможністю підприємств та організацій.

Указом Президента України від 13.05.98 N 465/98 Агентство з питань запобігання банкрутству підприємств та організацій було перейменовано на Агентство з питань банкрутства, а вищезазначені завдання доповнено таким: формування і ведення єдиної бази даних про підприємства-банкрути; організація навчання фахівців з питань банкрутства.