Культурне надбання рідного краю (Київська область)

Реферат з краєзнавства.

Культурне надбання рідного краю (Київська область) Київщина — край, багатий на культурну спадщину сукупність успадкованих від попередніх поколінь об'єктів, що донесли до нашого часу цінності археологічного, етно­графічного, історичного, мистецького, наукового і худож­нього значення, які є скарбницею української культури. Адже тут, у самому серці України, з давніх-давен селилися люди, вирувало життя, відбувалися важливі історичні події.

У Київській області взято під охорону держави 5430 па­м'яток історії та культури. Серед них 1844 -археології, 3171 — історії, 188 — мистецтва, 159 — архітектури, 68 — заповід­них об'єктів природи, зокрема 12 пам’яток садово-парково­го мистецтва, чотири з яких — національного значення.

Про найдавніший період історії Київщини свідчать музеєфіковані залишки одного з господарсько-побутових ком­плексів стоянки первісних людей кінця кам’яного віку — па­леоліту (близько 12 тис. років тому) в с. Добраничівці Яготинського району. Стоянка складалася з чотирьох відокрем­лених господарсько-побутових комплексів. Центром кожно­го з них було велике округле житло діаметром близько чо­тирьох метрів. Під час багаторічних розкопок виявлено і зі­брано кілька тисяч кісток мамонта, різних предметів та знарядь праці з каменю і кістки, рогу і янтарю, гірського криш­талю, граніту, кварциту і пісковику.

Нещодавно минуло 24 роки від дня відкриття (1977 р.) музею «Добраничівська стоянка». Досліджував давнє посе­лення і заснував унікальний музей видатний вчений, Заслу­жений діяч науки і техніки України, доктор історичних наук І. Г. Шовкопляс.

Немало зусиль доклав для створення цієї установи вели­кий ентузіаст збереження культурної спадщини, колишній директор Яготинського історичного музею ім. Т. Г. Шев­ченка О. С. Непорожній.

На території Київщини залишила сліди одна з прадавніх цивілізацій — легендарна трипільська культура.

Відкриття трипільської культури належить археологу, чеху за походженням, В. В. Хвойці, який у 1893 р. виявив поблизу с. Трипілля стародавнє поселення. Як з’ясувалося, носії цієї цивілізації населяли наприкінці VIII тис. до н. е. величезні обшири Нижньої Наддунайщини, Наддністрян­щини, Побужжя і частково Середньої Наддністрянщини. Розквіт трипільської культури припадає на період між 3500 і 2700 рр. до н. е. Усього вчені знайшли понад тисячу три­пільських поселень.

Ранні поселення трипільців складалися з кількох десят­ків жител і господарських споруд, розташованих рядами або коламиїх споруджували на зручних для оборони, важкодоступних місцях: на берегах річок, схилах долин. У цент­ральній частині поселень були великі громадські будівлі і вільні площі, що використовувалися як загін для худоби. З часом вони розросталися. Як правило, такі поселення на­лічували 100 — 200 глиняних будівель. Водночас археологи знайшли низку поселень, що мали понад тисячу різних спо­руд. Залишки «поселень-гігантів», площею 300 — 450 га, що налічували по 15 — 20 тис. населення, знайдено на Черкащи­ні поблизу сіл Майданецьке, Доброводи і Тальянка. Це були справжні протоміста, які конфігурацією нагадували величез­не коло з оборонними спорудами.

Жили трипільці в глинобитних наземних і напівземлянкових будівлях з дерев’яним каркасом. У помешканні була глиняна долівка, поверхня якої обпалювалася багаттям. Дах будови двосхилий, вкритий соломою. У трипільських будин­ках було кілька кімнат, де дослідники знайшли багато гли­няних печей, домашніх вівтарів, керамічного посуду, кам’я­ні та кістяні знаряддя праці. Відомо, що трипільці одними з перших на території України використовували мідь, але міцних виробів у них було небагато.

Трипільська культура мала яскраво виявлений землероб­ський характер. Трипільці вирощували пшеницю, ячмінь, просо, жито, а також бобові, коноплю тощо. Для обробітку землі використовували мотику з кам’яним або роговим на­конечником. Землю зорювали дерев’яним ралом, застосову­ючи робочу силу волів. Крім землеробства, трипільці займа­лися приселищним скотарством (велика і дрібна рогата ху­доба, коні тощо). Специфіка господарювання (земля безу­пинно оброблялася 50 — 100 років до початку зниження вро­жаїв) змушувала давніх землеробів залишати старе поселен­ня й будувати нове.

Крім високого рівня землеробства, трипільці досягли також великої майстерності у виготовленні глиняного посу­ду. Вони залишили унікальну розписну кераміку, вміло ви­користовуючи червону, чорну і жовту фарби. Нерідко трипільський посуд був прикрашений різним орнаментом і штампом.

Особливого розвитку набула пластика. Трипільці виліп­лювали з глини хлібці, моделі жител, фігурки тварин, жіночі статуетки. Останні були символами родючості, господар­ського добробуту кожної сім'ї й общини загалом. Різні сим­волічні знаки на посуді, виготовленому трипільцями, пов’язані з землеробським характером господарства і світорозу­мінням (зображення сонця, місяця, води тощо).

На думку вчених, суспільна організація трипільців грун­тувалася на патріархально-родових відносинах. Рід очолю­вав старійшина, який здійснював керівництво як господар­ським, так і суспільним життям родової общини. Не ви­ключено, що в трипільців були елементи приватної влас­ності. Чимало особливостей трипільської культури — систе­ма господарювання, топографія поселень, будівництво жит­ла, характер орнаментальних мотивів розмальованої керамі­ки та ін.- органічно увійшло до культури українського на­роду1.

Про все це і йдеться в експозиції обласного археологіч­ного музею у Трипіллі.

До найвизначніших історичних пам’яток Східної Європи в першому тисячолітті н. е. належить черняхівська культура (слов'янський період, II ст. н. е.), що дістала назву від с. Черняхова Кагарлицького району. Відкрив її знову-таки В. В. Хвойка. Досліджували черняхівську культуру визначні вчені В. П. Петров, П. П. Єфіменко.

З черняхівською культурою можна грунтовно ознайоми­тися в Національному музеї історії України, де тільки з мо­гильника поблизу с. Черняхова е матеріали понад 600 оди­ниць збереження.

Серед предметів черняхівської культури, знайдених на Київщині, привертають увагу керамічна чаша з Черняхова і глек з могильника с. Ромашки Рокитнянського району із зображеннями слов’янського календаря. Рельєфи, розмі­щені по окружності посудин, відповідають дванадцяти міся­цям року, їх значення зумів розшифрувати академік Б. О. Рибаков.

На території Київської області виявлено й інші археоло­гічні культури, зокрема пізньотрипільського періоду софіївську і лукашівського типу, назви яких походять відповідно від с. Софіївки (входить до с. Проців Бориспільського райо­ну) і с. Лукаші Баришівського районупізньої бронзи — лебедівська від с. Лебедівка Вишгородського районуран­нього залізного віку (І-III ст. до н. е.) — підгірцівська — від с. Під гірці Обухівського району.

Відомі на Київщині й найрізноманітніші археологічні пам’ятки давнини. Це — неолітичне поселення дніпро — донецької культури в с. Житні Гори Рокитнянського району, епохи бронзи — в Дибинцях Богуславського, городища скіф­ського часу в Ходосівці та Хотові Києво-Святошинського, кургани цього періоду Переп’ят біля Фастівця Фастівського і Переп’ятиха біля Мар’янівки Васильківського районів. Про кургани згадував у своїх творах і брав участь у їх дослідженні Т. Г. Шевченко, працюючи в Археографічній комісії.

Внаслідок господарської діяльності - прокладання шля­хів, газопроводів, спорудження дачних будинків, буває, й оранки — археологічні пам’ятки нерідко опиняються під за­грозою. Саме так трапилося із слов’янським поселенням поблизу с. Ходосівки. Спочатку зруйнувала культурний шар на площі близько чотирьох гектарів нова автомобільна до­рога. Згодом розпочалися земляні роботи, пов’язані з будів­ництвом дач, які знищили ще п’ять гектарів. Цього разу, правда, завдяки адміністративному втручанню спорудження дач було припинено.

Майже на 800 км простяглися полями та лісами, зде­більшого над річками, Змієві вали. Загадкова назва, вража­ючі розміри. Ширина їх основи — від 8 до 20 мвисота в окремих місцях, як наприклад, біля с. Іванковичі Василь­ківського району, сягає 10 м. Ким і коли вони насипані, в науці й досі не поставлено остаточної крапки. Одна гіпоте­за — у І тисячолітті до н. е. для захисту від войовничих ко­човиківінша — в період Київської Русі Володимиром Святославовичем і Ярославом Мудрим.

Більше 20 років присвятив вивченню цих дивних старо­давніх земляних оборонних споруд кандидат педагогічних наук А. С. Бугай. Високу оцінку досліднику дав ряд учених, краєзнавців, літераторів. Відомий російський письменник Володимир Чивіліхін у популярному романі-есе «Пам'ять» возвеличив його такими словами: «І давайте перервемо на мить наш загальний поспіх нинішнього різноманітного життя, в яке далеко не завжди входить історія-помічниця, і вклонімося київському математику А. С. Бугаю за його двадцятилітню працю, яка немає, правда, ніякого відно­шення до основної спеціальності цієї людини».

А. С. Бугай досліджував й інші рідкісні пам’ятки. Зок­рема, виявив чимало старовинних валкових і глибоких шляхів, висунув гіпотезу про існування водного шляху з Київської Русі до Західної Європи.

Багато на Київщині пам’яток періоду Київської Русі. І не випадково, адже, власне, центр однієї з наймогутніших дер­жав Європи збігався з межами області.

Цим періодом датуються міста обласного підпорядкуван­ня — Біла Церква, Бориспіль, Васильків, Переяслав-Хмельницький, Ржищів, райцентри — Баришівка, Бородянка, Во­лодарка, Вишгород, Кагарлик, Тетіїв, а також м. Чорнобиль і понад 20 сіл, серед яких Білогородка — славетне в мину­лому м. Білгород. Найбільше літописних населених пунктів в Обухівському районі - Трипілля, Витачів, Козин, Герма-нівка, Халеп'є, Старі Безрадичі.

З пам’яток періоду Київської Русі неабиякий інтерес ста­новлять городище та залишки фундаментів і стін величного храму перших руських святих Бориса і Гліба (XI — XII ст.) в м. Вишгороді.

То ж не дивно, що цей унікальний об'єкт перебував у полі зору Українського комітету охорони пам’яток культу­ри ще в 20-х роках XX ст., а у 1935 р. на його базі створено історико-культурний заповідник. У наш час йому приділяють постійну увагу Головна рада й обласна організація Україн­ського товариства охорони пам’яток історії та культури. Во­ни ініціювали відновлення діяльності Вишгородського історико-культурного заповідника згідно з Указом Президента України і постановою Кабінету Міністрів України. За на­шою участю піднято з руїн Борисоглібський храм середини XIX ст., розташований на частині фундаментів храму XI ст.

У листопаді-грудні 2000 р. Вишгородський заповідник на кошти Товариства музеєфікував фрагменти фундаментів і стіни давньоруського храму.

Залишки споруд періоду Київської Русі є й у Білогородці, зокрема, славетного храму Дванадцяти апостолів. Най­більше їх виявлено в Переяславі-Хмельницькому. Серед них найвизначніша архітектурна будівля кінця XI ст. — Михай­лівський собор. За розмірами й багатством внутрішнього оздоблення його порівнюють із Софією Київською, Чернігівським Спасом, Успенською церквою Києво-Печерської лаври. За 20 м на південний схід від собору відкрито ком­плекс споруд — Єпископські ворота з Феодорівською церк­вою над ними (подібні до київських Золотих воріт), Андрі­ївську церкву і кам’яну стіну, що оточувала єпископську частину дитинця. Виявлено також рештки Єпископського палацу. Усе це експонується в музеї «Архітектура Переясла­ва періоду Київської Русі». Музеєфіковано залишки Спаської церкви (XI ст.). Над ними споруджено павільйон, в якому розмістився археологічний музей. Нині відроджується Воскресенська церква XII ст. Дослідження, збереження, му­зеєфікація і відтворення пам’яток у Переяславі-Хмельни­цькому — заслуга колективу Національного історико-етнографічного заповідника і його невтомного керівника, лауре­ата Державної премії ім. Т. Г. Шевченка М. І. Сікорського.

Монголо-татарська навала та більш ніж столітнє іго за­войовників, постійні наскоки татар, інших нападників за­вдавали великої шкоди нашій землі, перетворювали квітучі міста й поселення на суцільну руїну. Та незнищенним був дух народу. І тільки наставало відносне затишшя, як життя починало відроджуватися, і знову зачаровувала майстерність зодчих, будівельників.

Свідченням цього є найдавніші дерев’яні споруди — церк­ви, що збереглися і діють, Онуфріївська (1706 р.) у Липо­вому Скитку Васильківського району, Миколаївська (1730 р.) у Синяві Рокитнянського, Олександра Невського (1748 р.) у с. Дубівці Таращанського, Мурована-Покровська (1629 р.) у с. Сулимівці Бориспільського районів.

Своєю красою і досконалістю дерев’яна церква Різдва Пресвятої Богородиці (1784 р.) в с. Тулинцях Миронівського району настільки вразила священика церкви святого Михаїла в м. Києві о. Романа, що він докладав багато зусиль для відновлення святині, яка була занедбана. Тепер там проводять богослужіння, а на храмове свято йдуть паломни­ки з Києва.

У 70-ті роки XX ст. врятовано один з найстаріших де­рев'яних храмів країни (1600 р.) — святого Архістратига Михаїла. Із с. Дороганки Фастівського району його перевезено до новостворюваного музею народної архітектури та побуту України. У листопаді 2000 р. ця споруда була в центрі уваги міжнародної наукової конференції «Українська культова ар­хітектура у світовому контексті».

Гармонією і виразністю форм вражають пам’ятки архі­тектури XVIII — першої половини XIX ст. — собори і храми, палаци, садибні будинки в Білій Церкві, Переяславі-Хмельницькому, Яготині, Нещерові Обухівського, Хохітві Богуславського, Томашівці Фастівського районів. Перлиною архітектури вважають собор Антонія і Феодосія у Василькові видатний витвір уславленого будівничого Степана Ковніра, уродженця с. Гвоздова Васильківського району.

Спільними зусиллями охоронців культурної спадщини області і Володарського району відновлюється й реставру­ється пам’ятка архітектури XIX ст. національного значення — Свято-Троїцька церква в Рудому Селі. Велику допомогу в цьому надають громада церкви Введенського монастиря м. Києва і особисто його настоятель о. Даміан.

Найбільша святиня храму Святої Трощі XIX ст.- Рудосільська ікона Божої Матері. Датується XVIII ст.

Привертає увагу жителів області чудовий ансамбль спо­руд Покровської церкви (1907 р.), зведений за проектом академіка архітектури Володимира Покровського в с. Пархомівка Володарського району. Його особлива цінністьдва портали, прикрашені мозаїкою, виконаною за ескізами відомого художника, письменника, громадського діяча, який очолював світовий рух за збереження культурної спад­щини, — М. К. Реріха. їх виявила і дослідила, сприяла рес­таврації голова секції пам’яток містобудування і архітектури Київської обласної організації Товариства охорони пам’яток історії та культури, кандидат мистецтвознавства, лауреат премії ім. І. В. Моргілевського Є. В. Горбенко.