Пошуки шляхів виходу з екологічної кризи

ПОШУКИ ШЛЯХІВ ВИХОДУ З ЕКОЛОГІЧНОЇ КРИЗИ.

Отже, етично-філософські принципи технократичної цивілізації, націлені на подальше і все більше збільшення влади Людини над Природою, виявилися неспроможними. Людство стоїть перед вибором, результатом якого є вирішення питання про його власне виживання і про подальший розвиток. Мова йде про вибір шляху.

З самих суворих розрахунків ми сьогодні вже знаємо, що ніякі безвідходні технології і інші природоохоронні дії при всій їх абсолютній і життєвій необхідності самі по собі не здатні вирішити проблему рятівного взаємовідношення Людини і Природи. Треба, ймовірно, набагато більше. При нинішній незбалансованості виробництва і споживання з природними циклами біосфери подібні заходи допоможуть лише виграти деякий час для більш радикальної перебудови всієї системи загалом, і в найбільшій мірі — людської свідомості.

Отже, шлях названий: це перебудова передусім людської свідомості щодо природи, розробка принципово нових засад взаємодії Людини і Природи, принципово інший шлях розвитку цивілізації. А до такої перебудови не можна приступити без досить цілісної філософської концепції того, що ми називаємо місцем Людини у Всесвіті.

Не маючи можливості розглянути в даній роботі основні етапи еволюції філософських поглядів на цю проблему, ми зупинимося на основних спробах її вирішення в XIX ст., які мають опосередковану проекцію і на день сьогоднішній. XIX по праву можна назвати століттям видатних наукових відкриттів. Створення еволюційної теорії Дарвіна привнесло і в біологію, також як в механіку і фізику, ідеї руху і розвитку. Саме в середині XIX століття, тобто в той час, коли створювалася теорія походження видів, був встановлений другий початок термодинаміки, і розуміння його значення для фізики співпало із затвердженням дарвінізму. У II пол. XIXст. сталося очевидне розмежування наук на точні, природні і суспільні. І всі ці дисципліни розвивалися окремо. Вважалося, що кожна з 3-х сфер нашого світу існує кожна сама по собі, і, принаймні, підкоряється своїм власним законам. Однак в тому ж XIXст. почали формуватися і інші тенденції. Вони йшли, головним чином, від філософії і релігійного мислення. Ще Кант звернув увагу на суперечність в тій картині світу, яка склалася до XVIIIст.: Космос, Всесвіт самі по собі і феномен людини сам по собі. У такій постановці дуже багато чого виявилося за кадром наукового мислення. Ще більш різко сказав про це І.Одоєвський: «європейський раціоналізм підвів нас до схованок істини, але відкрити він їх не зможе» [11,3].

І ось в Росії у II пол. XIXст. виникає своєрідний умонастрій, званий тепер російським космизмом. Ця течія, яка в філософії була представлена цілим рядом блискучих розумів, таких, як І.Киреєвський, Вл. Соловьев, Н. Федоров, П. Флоренський, Н. Лосський; а в літературі — Л. Толстим, Ф. Достоєвським. Воно не було школою в суворому науковому розумінні цього слова. Це був сам умонастрій широких кіл російської демократичної інтелігенції. Ось його основні межі:

— Людина — основна частина Природи;

— Людину і Природу не треба протиставляти одне одному; а розглядати їх треба в єдності;

— Людина і все, що її оточуєце частки єдиного, Цілого;

— відповідальність Розуму перед Природою. До течії російського космизму були близькі багато дослідників і вчених (К. Циолковський, Д. Менделеєв, І. Сеченов і ін.). Незважаючи на всю строкатість цієї течії думки, саме в її рамках зародилося розуміння неминучості протиріч між Розумом і Природою, між Людиною і навколишнім середовищем. Разом з ним прийшло розуміння відповідальності Розуму за відшукання шляхів його дозволу і того, що ці протиріччя можуть одного разу призвести людство до катастрофи. Виникли ідеї вдосконалення етичного початку, створення деякого нового світового правопорядку, актуальність якого зросла в наш час на фоні грандіозних досягнень природних наук, техніки і технологій. Новий правопорядок і нова моральна основа людського суспільства — необхідні умови подальшого розвитку цивілізації, усього людського роду.

За 80 років до Печчеї і Форрестера, — людей, безперечно, цікавих, — Н. Федоров писав: «Отже, світ йде до кінця, а людина своєю діяльністю навіть сприяє наближенню кінця, бо цивілізація що експлуатує, а не поновлює, не може мати іншого результату, крім прискорення кінця.» [3,301]. У розумінні Федорова влада над природою зовсім не тотожна встановленню підкорення природи Ф.Бекона. Вона означає таку здатність втручатися в природний хід природних і суспільних процесів, яка забезпечить людству його майбуття. Іншими словами, потрібне не сліпе підкорення обставинам і констатація фактів, а спроби конструктивного вирішення виникаючих колізій і труднощів, спроби зрозуміти той загальнопланетарний порядок, який необхідний для продовження історії цивілізації. Саме загальнопланетарний, бо біосфера і суспільство це єдине ціле, і ніякі локальні заходи щодо порятунку того або іншого не можуть дати задовільного результату.

Твір Н. Федорова, який був процитований, так і називається «Філософія спільної справи». Його загалом можна розглядати як одне з ідейних джерел сучасної системи поглядів про коеволюцію суспільства і природу. Незважаючи на релігійний характер твору, основний його зміст — це пошук конструктивного порядку у взаємовідносинах людини і навколишнього середовища. «Влада над природою» в розумінні Федорова, це, по суті, і є коеволюція біосфери і людини. Але для її забезпечення потрібні нові знання і нова моральність — ось основний мотив федорівських робіт і всього того напрямку думки, який ми називаємо російським космизмом. Сучасне ставлення і до цієї течії взагалі, і до вчення Федорова, зокрема, далеко не однозначно. Ряд вчених і філософів вважали подібні ідеї не більш ніж утопією, які жодним чином не можуть бути втілені в реальному житті. Однак треба зазначити, що аналіз подібних вчень з точки зору тільки виключно раціоналістичної, спроба укласти ідеї російського космизма в прокрустово ложе «раціонального підходу» не виправдовують себе спочатку. Незважаючи на уявний утопизм і релігійний характер, течія російського космизма містить в собі ряд досить цікавих ідей стосовно умов сучасного суспільства. Ці ідеї треба критично осмислювати й розвивати.

Незважаючи на появу уявлень про єдність Природи і Людини, їх взаємообумовленості, ці два світи в свідомості вчених XIX ст. ще не були взаємопов'язаними. Такою зв’язуючою ланкою позначилося вчення про ноосферу, яке почало формуватися В.І.Вернадським на початку нинішнього сторіччя. До 1900 р. ним був підсумований досвід багаторічних досліджень. У результаті виникла нова наукова дисципліна: біогеохімія. У книзі з такою ж назвою Вернадський розвернув широку програму еволюції біосфери з моменту її виникнення і до цього часу. Створення біохімії природно поставило нове питання — питання про місце Людини в цій картині загальнопланетарного розвитку. І Вернадський дав на нього відповідь. Вже в перші роки XIXст. він почав говорити про те, що вплив Людини на навколишню природу росте так швидко, що не за горами той час, коли він перетвориться в основну геологостворюючу силу. І, як наслідок, він обов’язково повинен буде прийняти на себе відповідальність за майбутній розвиток природи. Розвиток навколишнього середовища і розвиток суспільства стануть нерозривними. Біосфера перейде одного разу в сферу розуму — ноосферу. Станеться велике об'єднання, внаслідок якого розвиток планети зробиться направленим — що направляється силою розуму.

З терміном «ноосфера» не все просто: немає однозначного його тлумачення. Загалом так прийнято називати частину біосфери, яка опиняється під впливом людини і перетворюється нею. З цього деякі автори роблять висновок, що перехід біосфери в ноосферу означає лише поступове освоєння людиною біосфери. Однак треба зазначити, що подібна трансформація поняття не є правомірною. Ноосфера Вернадського — це такий стан біосфери, коли її розвиток відбувається цілеспрямовано, коли Розум має можливість направити розвиток біосфери в інтересах Людини, її майбутнього.

З цього логічно витікає і наступне положення Вернадського — про автоеволюцію Людини. Важливим шляхом розвитку людини є шлях його саморозвитку. Розширюючи і заглиблюючи біосферу, розсуваючи межі пізнаного світу, людина і сама нескінченно розвивається і удосконалюється. У іншому випадку склалася б тупикова ситуація: досягши межі закладених можливостей, людство зупинилося б в своєму розвитку, а зупинившись — загинуло. Це положення Вернадського про можливості і необхідність саморозвитку людини також є важливою частиною його вчення про ноосферу. Неминучість дестабілізації біосфери за рахунок виробництва чужих природі з'єднань і геохімічних реакцій, що породжуються ними, констатував учень В.І.Вернадського академік А. Е. Ферсман. Внаслідок усвідомлення того, що глобальний характер впливу людської діяльності на природне середовище став сумною реальністю, було визнано, що вплив антропогенних чинників, на природу, який не контролюється, досяг порога її самозахисту, і виникла ідея свідомого управління еволюцією біосфери (Н. В. Тимофеев-Ресовский, Н. Н. Воронцов, А. В. Яблоков, Н. В. Лазорев, Д. Бернал і інш.). Для вирішення протиріч технічного прогресу стали створюватися програми практичних дій, таких, як програми «Римський клуб», «Global change», «Геосфера—біосфера» і інш. Кожна з цих програм, незалежно від її початкових посилок, зіткнулася з проблемою співвідношення еволюції природного середовища і людської культури.

Сучасні філософи отримали в спадщину багатопланові розробки філософського ставлення Людини і суспільства до природи. Але сама різноплановість проблеми не дозволяє зупинятися лише на вивченні її окремих сторін. Розгляд ситуації, що склалася в комплексі всіх її складових, пошуки комплексних виходів з неї. Такою є задача, що стоїть сьогодні, в кінці XX століття, перед сучасними філософами і вченими.

Отже, на порозі III тисячоліття людство шукає гідну відповідь на «екологічний виклик», що виник перед цивілізацією XX ст. Якщо в 70-х роках йшло усвідомлення специфіки взаємовідносин суспільства і природи в умовах НТР, а в 80-х роках вироблялася тактика пом’якшення соціальноекологічної ситуації і «гасіння» гострих «екологічних пожеж» локального і регіонального масштабу, то в 90-х роках людство повинне, щоб екологічно вижити, розробити і приступити до активної реалізації єдиної глобальної стратегії загальносвітового розвитку, який забезпечує якість навколишнього середовища для цивілізації XXI ст.

Це тим більше важливе, що у всі часи взаємовідносини між людиною і природою були одним з найважливіших чинників, що визначають статус цивілізації в історії людства, духовний клімат епохи. І кожна епоха додавала нібито свій штрих в інтерпретацію екологічної проблеми, в спроби виявлення і використання ефективних шляхів її вирішення. Де ж вихід з ситуації, коли, відриваючись від природи в процесі свого технічного, наукового або духовного розвитку, цивілізація досягне небезпечної межі повного розриву з нею.

На рахунок цього існує маса різних точок зору. Картезіанський підхід до відносин в системі «Людина—Природа» дозволив людству вважати, що відчуженість від Землі дає право бачити в ній лише неживу сукупність копалин, — багатств, які ми вільні експлуатувати, як захочемо. Це корінна помилка сприйняття і привела нас до сьогоднішньої кризи.

Не менш небезпечна і інша, полярна позиція так званих «глибоких екологів», які говорять про людство в термінах хвороби. Згідно з їх поглядами, люди — це патогени, свого роду віруси, вигляд глобального рака, загрозливого самому існуванню землі. Спосіб лікування один: стерти людство з лиця Землі. Інакше кажучи, вони вважають, що «світ, уражений раком, і рак цей — сама людина» [15,24].

Отже, на сьогодні існує безліч думок: від апологетики вседозволеності до рецептів тотального знищення людства для виживання Землі. Однак це — крайні точки зору, і пошук відповідей на хвилюючі питання сучасності, очевидно, лежить десь посередині. Сьогодні вже ясно, що на порядку денному настійно встало питання про якомога більш широку екологізацію суспільної свідомості. Екологізація суспільної свідомості включає в себе формування екологічної свідомості як самостійну форму суспільної свідомості, а також внесення екологічного аспекту у всі інші форми (політичну і правову свідомість, мораль, мистецтво, філософію і т.д.) і рівні (теоретичне і повсякденне, масова свідомість, ідеологія і суспільна психологія) суспільної свідомості.

Екологічна свідомість — найважливіший компонент екологічної культури, що об'єднує всі види і результати матеріальної і духовної діяльності людей, направленої на досягнення оптимальної взаємодії суспільства і природи, на екологізацію матеріального і духовного життя суспільства.

Потреба в формуванні екологічної культури як вирішального чинника в гармонізації відносин суспільства і природи стає в цей час все більш актуальною. «Екологічна культура, — відмічає П. Проскурін, — повинна стати у нас справою державною. Доки ця культура не буде доведена до відома кожного з нас, доти користі не буде.» [6,54].

Першорядну роль в формуванні високої екологічної культури грає екологічна освіта і виховання.

Метою екологічного виховання і освіти є цілеспрямоване формування у кожної людини на всіх етапах його життя глибоких і міцних екологічних знань, цілісних уявлень про біосферу, розуміння органічного взаємозв'язку і єдності людства і навколишнього середовища, ролі природи в житті суспільства і людини, необхідності і значущості її охорони і раціонального використання ресурсів, виховання особистої відповідальності за стан навколишнього середовища.

Кінцева мета такої освіти полягає в тому, щоб надати населенню можливість зрозуміти складний характер навколишнього середовища і необхідність для всіх країн розвиватися таким чином, щоб це узгоджувалося з навколишнім середовищем. Подібна освіта повинна також сприяти усвідомленню людством економічної, політичної і екологічної взаємозалежності сучасного світу, з тим щоб підвищити почуття відповідальності всіх країн, що стане передумовою для розв’язання серйозних проблем навколишнього середовища на глобальному рівні.

Цікаво простежити, як розширилося проблемне поле філософії екології. На початку це були постановки питань про необхідність регуляції, що перетворює діяльність людини, про межі зростання виробництва, заснованого на споживанні природи, які все розширюються. Вже в 70-х роках в роботах Римського клубу були досить чітко визначені сценарії можливої екологічної катастрофи, до якої поступово і неухильно наближається сучасна цивілізація. Вихід пропонувався на шляху обмеження речовинного-енергетичного споживання природи і мінімізації шкідливих викидів, що критично порушує динамічну рівновагу біосфери. Ідеалами були проголошені перехід до екологічно чистих технологій, відмова від технократичного ставлення до природи і людини.

Але в зв’язку з цим виник новий комплекс проблем, що стосуються умов, можливостей і шляхів реалізації цього ідеалу. Чи можливе обмеження споживання природних ресурсів при демографічному тиску, що збільшується? Як співвідносяться ідеї свободи, демократії, принципи ринкової економіки з вимогами обмеження безперервного зростання виробництва і споживання? Як повинна змінитися структура цінностей технократичної цивілізації, яка досі орієнтується на розширення масштабів перетворення природи? Які нові етичні імперативи і правові норми повинні бути вироблені, щоб забезпечити екологічне виживання людства? Сучасні дослідження глобальної кризи виявили його природу як кризи машинної стадії цивілізації, що поставила, однак, під загрозу існування людства взагалі.

Ймовірно, перш ніж приступати до вироблення нових етичних імперативів і норм взаємовідносин людини з природою, необхідно, образно кажучи, «розчистити їм місце», критично переглянувши і проаналізувавши колишні (тобто сучасні) догми екологічної свідомості. І це також є одним із завдань філософії на даному етапі. Не претендуючи на вичерпну характеристику, можна виділити наступні найважливіші догми сучасної масової екологічної свідомості.

Догма 1. Першочерговим завданням є збереження природи. Однак єдиним радикальним способом збереження природи було б знищення людства. Своєю матеріально — виробничою діяльністю людина перетворює природу, тобто змінює її, не заради цікавості, а внаслідок суті свого буття. Зміна, а не збереження, є способом життєдіяльності людини. Інша справа, що людина для підтримки нормальних умов існування повинна постійно компенсувати свій дестабілізуючий вплив на природу іншими перетвореннями. Першочергове завдання людства — це забезпечення стабільності свого розвитку, динамічної рівноваги системи «Природа—Суспільство». Причому, по мірі свого розвитку людина вимушена все більше брати на себе управління станом природи, оскільки її природні сили вже не можуть компенсувати антропогенний вплив.

Догма 2. Екологічні проблеми — породження сучасного світу, ще в недавньому минулому відносини з природою були гармонійними. Це розуміння породжує ідеалізацію минулого життєвого укладу, лежить в основі лозунга «назад до природи». Причина виникнення цієї догми — некритичне ставлення до історії, слабке знання її реальних фактів. Людство протягом всього свого існування стикалося і більш або менш успішно вирішувало екологічні проблеми. Відмінність нашого періоду історії в тому, що ці проблеми набули глобального характеру.

Догма 3. У майбутньому можна повністю вирішити екологічні проблеми. Ця оптимістична позиція сформувалася під впливом реклами досягнень НТП, його потенційних можливостей. При цьому випускається з уваги, що всяке досягнення техніки нарівні з корисним ефектом дає і побічний, екологічний вплив якого спочатку непередбачуваний. Наприклад, навіть найбільш чиста енергетика — сонячна — дає побічний продукт у вигляді теплового забруднення, тому також має екологічні межі свого розвитку.

Висновок: руйнування догм екологічної свідомості, формування наукововивіреного екологічного імператива в мисленні кожного є людинонеобхідною умовою виживання людства.

Все вище сказане, по суті, означає постановку проблеми про необхідність якісно нового типу цивілізаційного розвитку, який повинен прийти на зміну сучасній цивілізації і подальшу розробку всепланетарної стратегії його реалізації. Не «затаїтися» в очікуванні, відмовившись від всіх досягнень НТП, не «повернутися до природи» в примітивному значенні цього заклику, а піднятися на якісно новий рівень взаємовідносин природи і суспільства, забезпечити їх стабільність, урівноважений взаїморозвиток.

Проблеми. Проблеми. Проблеми. Вони торкаються інтересів людства як єдиного цілого. Визнання екологічного інтересу пріоритетним перед політичним, економічним і військовим відповідає загальнолюдським цінностям, тобто вищим цінностям життя і культури. Так екологія органічно пов’язується з моральністю; захист природи, захист навколишнього середовища — з гуманністю. Давній принцип «ахімси», як принцип благоговіння перед життям, виявляється визначальною основою у взаємовідносинах Людини, Суспільства і Природи як середовища мешкання людей.