Уряди Української Держави — історія

Реферат на тему:

Уряди Української Держави — історія.

Українська Держава 1918 р. тісно пов’язана з особистістю гетьмана Павла Скоропадського. Тому доцільно розпочати висвітлення цієї форми державності з характеристики самого гетьмана.

П. Скоропадський народився 1873 р. в шляхетній родині Скоропадських. Дитячі роки провів на Чернігівщині, у Тростянецькому маєтку батьків. За сімейною традицією здобув військову освіту, закінчивши Пажеський корпус у Петербурзі в 1893 р. 1898 р. одружився з О. Дурново, у шлюбі з якою мав п’ятеро дітей. Брав участь у російсько-японській війні як польовий командир, а потім ад’ютант головнокомандуючого російськими військами на Далекому Сході. Після війни увійшов до найближчого оточення Миколи II, став його флігель-ад'ютантом у званні полковника. В 1910 р. П. Скоропадський командував драгунським Фінляндським полком, у 1911 р. — лейб-гвардії кінним полком. Наступного року дістав звання генерал-майора і був зарахований до імператорського полку.

На початку Першої світової війни перебував на фронті, де командував кінним полком, а потім гвардійською кавалерійською дивізією та 34-м армійським корпусом. Умілі дії генерала були відзначені орденом святого Георгія 4-го ступеня.

Лютневі події 1917 р. сприйняв негативно. Початок українізації армії, ініційований I Всеукраїнським військовим з'їздом, поставив генерала перед вибором. Він залишився вірним присязі і лише після наказу Л. Корнілова перетворив 34-й корпус на 1-й Український (налічував близько 60 тис. бійців). З'їзд Вільного козацтва (16−17 жовтня 1917 р., м. Чигирин, нині Черкаської області) обрав П. Скоропадського отаманом.

1-й Український корпус під командуванням генерала П. Скоропадського став на захист Центральної Ради, якій загрожували в листопаді 1917 р. збільшовизовані війська. Зростаючий авторитет представника військово-землевласницької еліти непокоїв українських політичних лідерів, і вони чинили йому всілякі перешкоди. Це змусило генерала піти у відставку й зайнятися політичною діяльністю.

Досить еклектичне політичне кредо П. Скоропадського формувалося під впливом двох факторів: з одного боку, він поділяв погляди істеблішменту самодержавної Росії, з іншого — усвідомлював правомірність українських домагань і необхідність соціальних реформ. У березні 1918 р. за участю П. Скоропадського виникла політична організація «Українська громада» (згодом — «Українська народна громада»). Її платформа вияви;

лася близькою до позиції Української демократично-хліборобської партії та «Союзу земельних власників». Політичний консерватизм у програмних засадах «Української громади» поєднувався з прагненням до певних перетворень у соціально-економічнiй сфері. Якщо рівень організації «Союзу земельних власників» П. Скоропадський визнавав досить високим, то прагнення його членів відстоювати лише власні інтереси викликало в нього занепокоєння і незгоду. В той же час «хлібороби» імпонували П. Скоропадському тим, що відстоювали дрібне землеволодіння в Україні. Саме такий шлях у поєднанні з акціонуванням переробної промисловості, на його думку, мав стати магістральним у розвитку української економіки.

У спогадах гетьман окреслив свої погляди на проблему взаємин України й Росії та національне питання. Навколо цих його поглядів виникло найбільше інсинуацій, домислів і звинувачень.

1 листопада 1918 р. в Києві відбувся Всеукраїнський з'їзд хліборобів. Організатори, порушивши обіцянку, дану гетьманській владі, допустили виступ монархіста-чорносотенця В. Пуришкевича, який відстоював «неподільність Росії». П. Скоропадський пізніше писав, що ця «выходка» дуже пошкодила його справі.

Стосовно національного питання П. Скоропадський вважав, що «потрібно врятувати цей багатющий край, висунувши сильно український націоналізм, але не на шкоду російським культурним починанням і не виховуючи ненависті до Росії, а даючи вільно розвиватися здоровим починам українства». Майбутній гетьман обурювався тими великоросами, які, «не рахуючись з життям, все твердять своє старе і дивляться на Україну як на таке, що нічим не відрізняється від Тульської губернії». Він вважав, що «у питанні національному ми повинні йти сміливо і рішуче вперед, що коли ми не станемо на цей шлях, то ми нічого не отримаємо». П. Скоропадський творив «дрібно-демократичну партію», «…яка повинна була вести до компромісів між власністю та неімущими та між великоросами й українцями».

У повному обсязі соціально-економічні погляди гетьмана відображала його «Грамота до професійного юриста О. Палтова». В ній, зокрема, проголошувалося: «Права приватної власності як фундаменту культури й цивілізації відбудовуються в повній мірі, й усі розпорядження бувшого Українського уряду, а так само Тимчасового російського уряду відміняються й касуються. Відбудовується повна свобода по розробленню купчих по куплі-продажу землі. Поруч з сим буде вжито заходів по вивласненню земель по дійсній їх вартості від великих власників для наділення земельними участками малоземельних хліборобів. Рівночасно будуть твердо забезпечені права робітничого класу. Особлива увага звернеться на поліпшення правового становища й умов праці залізничників, котрі при виключно тяжких умовах ні на один мент не кидали своєї відповідальної праці. На економічнім і фінансовім полі відбудовується повна свобода торгівлі й відкривається широкий простір приватного підприємства й ініціативи». Програму, як бачимо, відзначає соціально-ринкова орієнтованість, прагматизм і враховування господарських традицій України. Це був крок уперед в порівнянні з деклараціями ЦР, продиктованими швидше емоціями, ніж тверезим розрахунком.

Особливістю державного будівництва у період гетьманату було те, що воно відбувалося за військової іноземної присутності. П. Скоропадський з обережністю ставився до німецьких і австрійських військових чинів, розуміючи, по-перше, їхню незацікавленість у створенні сильної й суверенної Української держави, а по-друге, усвідомлюючи, що врешті результати Першої світової війни складуться на користь Антанти. Тому він прагнув дотримуватися нейтралітету й очікував того ж від німецько-австрійського командування в особі фельдмаршала Ейхгорна та генерала Греннера. Окупаційні власті ще до перевороту висунули ряд вимог, виконання яких вважалося б платою за нейтральну позицію. Ці вимоги після взаємних узгоджень набули такого вигляду:

1. Визнання Брестської угоди.

2. Розпуск Центральної Ради. Відкладення скликання Установчих зборів до повного «заспокоєння краю».

3. Погодження з німецьким командуванням кількості та умов використання українських збройних формувань.

4. Визнання необхідності відновлення цивільного судового апарату й обмеження компетенції військово-польових судів лише розглядом акцій, спрямованих проти австро-німецьких військ.

5. Впорядкування адміністративного апарату та розпуск усіх комітетів «революційного походження».

6. Зобов’язання України щодо забезпечення потреб військ Центральних країн.

7. Відродження вільної торговельної та іншої підприємницької діяльності.

8. Відновлення власності, збереження до певної норми великих господарств з метою забезпечення експортної здатності хліборобства, парцелярія великих (вище від встановленої майбутнім законодавством норми) маєтків, передача землі селянам за викуп у кредит.

9. Виплати за військову допомогу Україні.

Те, що П. Скоропадський зобов’язувався виконувати угоди, підписані в Брест-Литовському (нині м. Брест, Білорусія) делегацією ЦР, опосередковано утверджувало принцип наступності влади. Дотримання домовленостей мало забезпечити функціонування державного апарату, налагодження господарських зв’язків. Необхідність великих за обсягом поставок, відсутність свободи політичного маневру в умовах окупації обмежували можливості гетьманської влади. З іншого боку, П. Скоропадський завдяки характеру проголошеного диктаторського режиму за фактичного сприяння іноземного військового контингенту був на певний час убезпечений від зазіхань політичних противників і необхідності вести полеміку з опозицією.

Бурхливі революційні події показали нездатність парламентської республіки в особі ЦР вирішити загальні питання державного будівництва. Тому П. Скоропадський свідомо пішов на встановлення авторитарного правління. Вже згаданою «Грамотою» проголошувалося, що управління державою гетьман буде здійснювати за допомогою призначеного ним уряду на підставі законів про тимчасовий устрій. Передбачалися заміна міністрів, формування нового уряду, хоча урядовці нижчого рівня залишалися на своїх місцях. До виборів Українського Сенату гетьман перебирав особливі повноваження і обіцяв «твердо стояти на сторожі порядку й законності».

У заяві Ради міністрів від 10 травня 1918 р. зазначалося: «Гетьман не думає стати самодержцем. Назва Гетьман — це втілення в історичній національно-українській формі ідеї незалежної і вільної України. Стоячи на чолі українського правительства, гетьман тим самим відновлює й закріплює в народній свідомості думку про невідбиральні народні й козацькі вольності». Сам П. Скоропадський сподівався створити «здібний до державної праці сильний уряд; відбудувати армію і адміністративний апарат, яких в той час фактично не існувало, і за їх поміччю відбудувати порядок, опертий на праві; провести необхідні політичні і соціальні реформи».

Майбутню політичну реформу гетьман уявляв так: «Ні диктатура вищого класу, ні диктатура пролетаріату, а рівномірна участь всіх класів суспільства в політичному житті краю». Каркас нової влади конструювали «Закони про тимчасовий державний устрій». Ними закріплювалися виключні повноваження гетьмана, який одноосібно мав затверджувати склад Ради міністрів та її голову, а також інших урядовців, якщо ця процедура для них не передбачалася законодавством. До компетенції глави держави належало визначення зовнішньополітичної лінії; оголошення окремих районів на військовому, осадному або надзвичайному становищі; помилування засуджених, пом’якшення міри покарання, звільнення від судової відповідальності. Гетьман був також Верховним воєводою української армії та флоту. Всі накази та розпорядження гетьмана мали закріплюватися головою уряду або відповідним міністром.

1 серпня 1918 р. за ініціативи П. Скоропадського було прийнято «Тимчасовий закон про верховне управління державою на випадок смерті, тяжкої хвороби і перебування поза межами держави Ясновельможного пана Гетьмана всієї України». У вказаних випадках владні повноваження переходили до колегії Верховних правителів держави. З трьох її членів одного мав визначити гетьман, ще по одному — Державний Сенат і Рада міністрів. Голову колегії призначав гетьман, а її рішення приймалися більшістю голосів. Даний закон був застосований лише єдиний раз — під час візиту П. Скоропадського до Берліна у вересні 1918 р., коли колегію очолив тодішній голова уряду Ф. Лизогуб.

На Раду міністрів покладалися «напрямок і об'єднання праці окремих секцій» по «прикметах як законодавства, так і найвищої державної управи». Уряд очолював отаман-міністр, а керівництво його справами доручалося генеральному секретареві та керованій ним державній Генеральній канцелярії. Згодом ці посади стали називатися: голова Ради міністрів та державний секретар.

25 травня 1918 р. було прийнято «Положення про Малу раду міністрів», до складу якої входили заступники міністрів. До її компетенції належав розгляд тих законодавчих і адміністративних пропозицій міністрів, що «через їх нескладність не потребували взаємної згоди відомств у письмовій формі», а також проекти, кошториси міністерств тощо.

Ще до приходу до влади П. Скоропадський зрозумів, що однією з найскладніших проблем, які йому доведеться вирішувати, стане кадрова. У своїх споминах він багато місця відводить характеристиці своїх найближчих соратників, членів уряду. Перший отаман-голова Ради міністрів М. Устимович сформувати уряд не зміг. Призначений замість нього тимчасово М. Василенко був відомим науковцем (професором права) і громадським діячем поміркованої орієнтації (членом Українського наукового товариства, Старої громади, ТУП і кадетської партії). Представники соціалістичних партій відмовилися увійти до складу гетьманського уряду. З членів УПСР лише Д. Дорошенко обійняв посаду міністра закордонних справ, котрий, як і голова кабінету, вважав, що нові форми української держави повинні бути заповнені національним змістом.

Автори мемуарної літератури інколи дорікали гетьману за те, що склад його уряду був неукраїнським. Ці звинувачення перекочували до деяких наукових праць. Насправді ж національний склад Ради міністрів був таким: дванадцять міністрів українського походження, четверо — представники інших національностей (поляк А. Ржепецький — міністр фінансів, єврей С. Гутник — міністр торгівлі, росіяни Ю. Вагнер — міністр праці, Г. Афанасьєв — державний контролер).

2 травня до Києва прибув на особисте запрошення П. Скоропадського Ф. Лизогуб, який став постійним головою Ради міністрів. До складу уряду входили здебільшого представники консервативного та ліберального політичних спектрів. Ліберальні погляди, крім Ф. Лизогуба, сповідували міністр освіти М. Василенко, міністр народного здоров’я М. Любинський, міністр шляхів сполучення Б. Бутенко, міністр землеробства В. Колокольцев, виконуючий обов’язки міністра закордонних справ Д. Дорошенко, міністр віросповідань В. Зіньківський, міністр юстиції М. Чубинський.

Доручаючи М. Василенку добирати «лівий» кабінет, П. Скоропадський в результаті одержав у цілому центристський уряд, що цілком відповідало політичним симпатіям гетьмана.

А порівняно з періодом ЦР в гетьманському уряді з’явилося два нових міністерства — народного здоров’я та віросповідань. Водночас вдосконалювалася внутрішня структура міністерств. Вони переважно поділялися на департаменти (так, міністерство сповідань мало департаменти православної церкви, інослов'янських та іновірних сповідань, духовної просвіти; міністерство народної освіти — департаменти вищої, середньої, нижчої та професійної освіти). Ряд міністерств мав складнішу структуру. Наприклад, міністерство внутрішніх справ поряд з департаментами міського самоврядування, державної варти, страхування та біженців мало у своєму складі також головне управління військового обов’язку та управління у справах преси. При ньому діяли УТА (Українське телеграфне агентство) та позавідомча реквізиційна комісія. Подальше структурування вищих виконавчих органів влади призвело до утворення у складі деяких міністерств досить самостійних управлінь: головне управління мистецтв і національної культури при міністерстві народної освіти та мистецтва; головне управління місцями ув’язнення при міністерстві юстиції.

Гетьман надавав неабиякого значення розвитку інституту державної служби. Залишивши на попередніх посадах усіх працюючих спеціалістів (крім міністрів та їх заступників), він намагався поповнювати кадри управлінців досвідченими, кваліфікованими професіоналами не лише з центру, а й з периферії. Усі державні службовці складали урочисту обітницю, в якій присягалися «вірно служити Державі Українській, визнавати державну владу, виконуючи її закони, і всіма силами охороняти її інтереси і добробут». Свій текст обітниці мали також судді та військові. Спеціальний закон «Про порядок призначення на державну службу» регламентував категорії чиновництва, які призначалися гетьманом або міністром (залежно від посади). До часу завершення розробки комплексного нормативного акта про державну службу проголошувалася чинність усіх законів російської держави про цю службу.

ЦР не вдалося створити розгалужений апарат на місцях, що було одним з її найвразливіших місць. З подібною проблемою довелося зіткнутися і гетьманському уряду.

Від 14 травня замість комісарів УЦР призначалися старости, які очолювали місцеву адміністрацію. Однак уже невдовзі з’ясувалося, що місцеві органи самоврядування у формі земств та міських зібрань в ряді випадків бойкотували дії нової влади або не бажали співпрацювати з нею. У виступі на з'їзді губернських старост (19 вересня) державний секретар І. Кістяківський з цього приводу сказав: «Поза державною роботою місцевих людей, поза працею земських і міських самоврядувань місцеве життя неможливе, одначе досвід революції показав, що місцеве самоврядування, збудоване на протидержавному виборчому законі, знижило місцеве господарство та повернуло здорове господарче життя земств і міст в боротьбу політичних програм».

Протиурядова позиція органів самоврядування, яку ініціювали партії соціалістичної орієнтації, викликала зворотну реакцію влади, що заборонила проведення з'їзду представників міст, призначене на 1 травня. В ряді міст старости розпустили земства й тимчасово призначили для ведення справ осіб з числа членів управи або ж відновлювали дореволюційні склади земств, додаючи до них представників від усіх верств населення. Такі ж кроки застосовувалися і стосовно тих міських дум, які вели особливо деструктивну політику, зокрема Катеринославської та Одеської. Звичайно, це перевищувало повноваження, дані старостам. Тому за дорученням гетьмана 29 червня було прийнято закон, згідно з яким губернський староста в деяких випадках мав право розпустити органи місцевого самоврядування з дозволу міністра внутрішніх справ, якщо їхні дії шкодили налагодженню справ і йшли врозріз з державними інтересами. Розуміючи, що нейтралізувати вплив опозиції у традиційних структурах самоврядування буде справою вкрай важкою і тривалою, уряд робив кроки в напрямі творення нових органів самоуправління. В заяві Ради міністрів 10 травня підходи до вирішення цього питання формулювалися таким чином: «Господарська й земська самоуправа надто дорогі теперішньому Правительству, в склад котрого увійшли особи з довгою минулою громадською діяльністю на полі місцевого життя, і підозріння, немов би Правительство бажало зменшити права місцевої самоуправи й усунути з неї широкі верстви населення, повинні з тої причини зовсім відпасти. Одначе досвід останнього часу показав, що правильне ставлення місцевого господарства можливе тільки під умовою притягнення до цієї справи більше підготовлених елементів, для чого потрібно буде, зберігши загальний демократичний характер земських і міських управ, внести у виборчий закон до цих інституцій такі зміни, котрі забезпечували б продуману та продуктивну роботу для добра місцевого населення».

Прийнятий 5 вересня закон про вибори до земства вводив вибори по двох куріях залежно від суми земського податку, низку інших обмежень. Та головна його мета полягала в тому, щоб, за словами тодішнього міністра внутрішніх справ І. Кістяківського, земське життя направляла «середня курія — хлібороби, елемент досить культурний і виключно національний».

Втім, часу на реалізацію цих задумів історія не відвела. Конфлікт між адміністрацією та органами місцевого самоврядування наростав. П. Скоропадський з гіркотою писав: «З одного боку, всі ці земські діячі, що з’являлися завжди під виглядом затравлених овечок, насправді ж влаштовували, де могли, відчайдушний саботаж; з іншого боку, неналагоджений апарат уряду на місцях надавав можливість негідним елементам з числа місцевих органів перевищувати свою владу і звалювати потім все на голову центрального уряду».

Однак звинувачення земців на адресу місцевих органів влади були серйозні. Серед методів їх діяльності були й каральні акції, катування селян, грабунки та розстріли. Політичні противники гетьмана закидали йому русифікацію виконавчої влади. Малося на увазі призначення губернськими та повітовими старостами кількох дореволюційних діячів неукраїнського походження. Взагалі ж відмінною ознакою кадрової політики П. Скоропадського було те, що апарат управління формувався не за національною ознакою, а за принципом професійності. Зрозуміло, це давало привід для звинувачень з боку тих, хто вважав головним критерієм добору на державну посаду ступінь національної свідомості, патріотизм тощо.

Але не лише зовні правила підходу до формування кадрового корпусу нової влади давали привід для критики: спеціалісти старої школи часто діяли застарілими методами, непопулярними в народі, не встигали за розвитком подій, не враховували революційного характеру моменту і нових вимог, які висував час. Тому і в Українській Державі відчувався постійний «кадровий голод», що позначалося на загальному стані справ.

Одним з елементів, який мав підтримати реалізацію внутріполітичної лінії на місцях, сприяти дотриманню законів і правопорядку, стала Державна варта, створена в середині травня. На місцях вона підпорядковувалася безпосередньо старостам, зокрема, в губерніях діяли їх помічники — інспектори Державної варти, а у повітах — начальники повітової варти. За задумом П. Скоропадського, департамент Державної варти мав виконувати поліційні функції. Крім того, у міністерстві внутрішніх справ було створено особливий відділ, який відігравав роль органу державної безпеки. Чітко усвідомлюючи наявність загрози, що крилася в діяльності більшовиків, соціалістів, інших сил, незадоволених режимом, гетьман прагнув мати інформацію про можливі антидержавні виступи.

В цілому ж характер правового поля, яке народжувалося на даному етапі державотворення, задекларовані наміри нового уряду свідчили про те, що кінцевою метою державного будівництва гетьман вважав формування громадянсько-правового суспільства, в якому пріоритетними були б закон і право власності. Інша справа, що методи, обрані для вирішення поставлених завдань, викликали нарікання. Та виникає питання: а чи можна було досягнути успіху за тих умов іншими засобами?

Своєрідність становища гетьмана П. Скоропадського, що випливала з нелегітимного способу приходу до влади, визначала форму і до певної міри зміст нормативних актів нового режиму. Гетьман не брався за створення нової конституції, вважаючи це прерогативою представницького органу — Українського Сенат. Ряд документів, які визначали орієнтири життєдіяльності держави на найближчу перспективу, часто мали характер тимчасових.

Чітко розробленої процедури нормотворчості до початку червня 1918 р. в Українській Державі не існувало, як не було вироблено й певної законодавчої програми. В урядовій заяві від 10 травня, зокрема, повідомлялося, що Рада міністрів «не вважає необхідним оголошувати повну програму законодавчої праці, бо останнє належить будучому народному представництву. Але правительство вважає своїм обов’язком здійснити тепер же законодатні міри, які являються негайними задля установлення в країні ладу, зміцнення влади і утворення нормальних і культурних умов правління та державного хозяйства».

Основоположними документами, що заклали підґрунтя правотворчого процесу гетьманату, стали «Грамота до всього українського народу» та «Закони про тимчасовий державний устрій». За свідченням сучасника подій київського юриста А. Гольденвейзера, прототипом «Законів…» стали «Основні закони» Російської імперії в редакції від 23 квітня 1906 р. На той час це був найбільш прогресивний правовий акт в історії Росії, в якому знайшли відбиток завоювання початкового періоду революції 1905; 1907 рр. Навіть назви розділів гетьманського документа та їх послідовність нагадували аналоги з «Основних законів»: «Про гетьманську владу», «Права і обов’язки українських козаків і громадян», «Про закони», «Про Раду міністрів і про міністрів».

Те, що уряд Української Держави використовував кращі здобутки своїх попередників у галузі законодавства, підтверджує і той факт, що весь масив законів, які діяли в Україні до перевороту, не втрачав своєї чинності. Вибірково зупинялася дія тих нормативів, які йшли врозріз з політичною програмою нової влади.

Виходячи з «територіального», а не «національного» розуміння держави, П. Скоропадський ліквідував закон про національно-персональну автономію, прийнятий ЦР. На зміну закону про громадянство у трактуванні ЦР з 1 липня вступив у дію новий закон, згідно з яким громадянами України визнавалися «всі російські піддані», що перебували на її території на час виходу документа. Діючи за принципом «дозволено все, що не заборонено», міністерство праці 16 травня опублікувало циркуляр «Про закони, циркуляри і розпорядження Російського уряду і Центральної Ради», в якому повідомлялося про подовження правочинності всіх актів стосовно робітничого питання, якщо вони не скасовані урядом Української Держави.

Право законодавчої ініціативи поряд з гетьманом дістали міністерства, які мали подавати законопроекти на розгляд Ради міністрів. Після її ухвали законопроекти затверджувалися особисто главою держави. Міністри одержали право видавати розпорядження з метою розвитку та пояснення законів, причому такі документи підлягали попередньому схваленню кабінетом. Ця процедура розмивала межі між законами та підзаконними актами, і статусу закону часто набували постанови, розпорядження і навіть пояснення окремих міністрів.

На розвиток законотворчого процесу спрямовувався закон від 2 червня «Про порядок складання законопроектів, внесення їх до Ради міністрів, обговорення, затвердження їх та про форму і порядок оголошення законів». Цей документ регламентував нормотворчу діяльність уряду, керівництво якою мала здійснювати Державна канцелярія на чолі з державним секретарем. На нього покладався обов’язок проводити експертизу законопроекту і подавати його на розгляд Ради міністрів.

У деяких випадках уряд делегував законодавчу ініціативу окремим міністерствам, а їх рішенням надавав силу закону. Таке право дістав, наприклад, міністр шляхів сполучення.

Закони Української Держави мали загальний і обов’язковий характер для всіх громадян України та іноземців, що перебували на її території. Публікація нових правових актів здійснювалася загальноприйнятими засобами, а виконавцям вони передавалися кур'єрами або телеграфом. Скасування чинності будь-якого закону здійснювалося лише новим аналогічним актом. Незнання законів не звільняло від необхідності їх дотримання та відповідальності за їх порушення.

Протягом існування гетьманського режиму було видано близько 500 нових нормативів на правах законів. Не всі з них рівноцінні за своїм значенням: одні призначалися для короткотермінової дії, інші мали історичне відлуння. До останніх, у першу чергу, належать ті правові акти, які регулювали соціокультурну сферу. В масиві законодавчих актів гетьманського уряду є й такі, одіозність яких з самого початку не викликала сумніву (наприклад, закон «Про заходи боротьби з розладнанням сільського господарства» від 8 липня). Деякі нормативи (такі як закон «Про право продажу і купівлі земель поза міськими поселеннями») викликали дискусії, що не вщухають і сьогодні.

Оцінка законодавчої діяльності гетьманського уряду дана П. Скоропадським у другій «Грамоті до Українського народу» (22 жовтня 1918 р.): «В області внутрішнього життя наше правительство видало ряд законів, котрі кладуть міцну основу для майбутньої державності України. Було видано закони про громадянство, про встановлення Державного Сенату, про заведення двох українських університетів, вироблено законопроект про встановлення Української Академії Наук і Мистецтв; видано було закони, що кладуть міцну основу створенню своєї армії й флоту, поліпшено становище всіх працівників судового відомства, народних учителів і духовенства; видано закон про порядок виборів в земські і міські установи, заведено державний земельний банк і за цей час видано більше 400 інших законодавчих актів, метою котрих являлось упорядкування політичного й економічного життя України».

Порівнюючи Конституцію УНР, інші законодавчі акти, прийняті ЦР та гетьманським урядом, Ю. Павленко і Ю. Храмов віддають перевагу останнім. На користь цього твердження свідчить те, що гетьманські закони «чітко визначали курс на побудову громадянського суспільства, де етнічне походження особи є її приватною справою. Всі люди рівні в своїх правах безвідносно до національності, мови та віросповідання, а основою держави є міцний середній клас громадян-власників, які податками та виконанням інших обов’язків утримують державу як політичну організацію, що має працювати для забезпечення їх власних прав і свобод. Фактично це було прообразом на українському ґрунті того, що вже тоді існувало в приатлантичних країнах Заходу (США, Англія, Франція), а тепер становить основу всієї західноєвропейсько-північноамериканської цивілізації…».

Подібні оцінки слід сприймати швидше як аванс тому, до чого прагнув П. Скоропадський. Адже більшість його задумів не вдалося реалізувати, і вони залишилися задекларованими намірами.

Гетьманський уряд не відкидав з порогу позитивних напрацювань ЦР. У своєму попередньому вигляді продовжував працювати Генеральний суд, який діяв ще в УНР. У спеціальному розділі «Законів про тимчасовий державний устрій України» визначалося місце даної інституції в системі урядових установ: а) Генеральний суд — це вищий охоронитель і захисник закону та вищий суд України у справах судових та адміністративних; б) Генеральний суд оголошує для загальної відомості всі закони й розпорядження уряду, стежить за закономірністю їх видання; в) порядкуючий генеральний суддя та генеральні судді призначаються гетьманом.

Однак систему судочинства передбачалося реформувати. Першим кроком до цього стало створення у травні при міністерстві судових справ «комісії» для перегляду заведення Генерального й Апеляційного судів. Наступний крок був пов’язаний з прийняттям закону від 2 червня, яким відмінялася дія закону УНР від 2 грудня 1917 р. про Генеральний суд. Новий документ окреслював шляхи судової реформи, а до її здійснення уточнював повноваження вищої судової інстанції. Згідно з цим законом, Генеральний суд складався з цивільного, карного й адміністративного департаментів і виконував функції, які до його утворення належали Правительствуючому сенатові, а також касаційні функції Головного воєнного суду, якщо їх не замінено іншими законами Української Держави. Даний закон мав діяти до створення нового органу — Державного сенату, що й було метою судової реформи.

Керівництво судочинством Української Держави здійснювало міністерство судових справ (з 15 липня — міністерство юстиції). П. Скоропадський високо оцінив особистий внесок його першого керівника М. Чубинського в розбудову судової системи і налагодження роботи апарату міністерства. Але в серпні за станом здоров’я М. Чубинський пішов у відставку, а після нього керівництво міністерством швидко змінювалось О. Романовим, Я. Затворницьким, А. В’язловим, В. Рейнботом, що не йшло на користь справі. Міністр мав право призначати голів з'їздів, мирових суддів у тих округах, де вибори суддів не відбувались або де голова не одержав необхідної більшості голосів. Він же міг звільняти суддів на підставі їх низької кваліфікації та несумісних з посадою вчинків.

Але головне завдання міністерства юстиції полягало в організаційному керівництві судами Української Держави, матеріальному забезпеченні їх діяльності, вивченні й узагальненні судової практики, внесенні пропозицій до уряду стосовно вдосконалення судової системи і судочинства, кодифікації законодавства, виробленні української правничої термінології, пристосуванні колишніх юридичних норм до нової політико-правової ситуації, підготовці проектів кримінальних, кримінально-процесуальних, цивільних, цивільно-процесуальних та інших нормативних актів.

8 липня 1918 р. гетьман затвердив закон про Державний сенат, який став «вищою в судових і адміністративних справах державною інституцією». У документі окреслювалися структура органу, вимоги до сенаторів, порядок їх призначення. Сенатори затверджувалися Радою міністрів і призначалися наказом гетьмана. Президентом Державного сенату було призначено міністра народної освіти і мистецтв М. Василенка за сумісництвом. Цивільний і Адміністраційний Генеральні суди очолили колишні сенатори Російського правительствуючого сенату Гусаківський і Носенко. На посади прокурорів Цивільного та Карного Генеральних судів були призначені колишні заступники обер-прокурорів Російського сенату Затворницький і Тізенгаузен. Прокурором Адміністраційного Генерального суду став Тулов.

Закон практично не торкався питань Державного сенату, посилаючись на законоположення, що регулювали діяльність Російського правительствуючого сенату.

Того ж 8 липня було прийнято закон про судові палати й апеляційні суди, який відмінив такий же закон УЦР. Відповідно до нового акта відновлювалися колишні судові палати — Київська, Харківська та Одеська. До їх компетенції входив розгляд апеляційних скарг на вирок та рішення окружних судів. Касаційні скарги на рішення судових палат вносилися до Державного сенату. Новий закон враховував певну специфіку українського нотаріату. Так, нотаріуси Києва, Одеси й Харкова мали призначатися на посади та звільнятися з них за поданням представників відповідних окружних судів через старших голів судових палат міністром юстиції.

Поряд з вищими щаблями судової влади уряд вживав заходи для вдосконалення роботи середніх і нижчих її ланок. У липні було затверджено постанови Ради міністрів про розширення підсудності кримінальних справ мировим суддям і про розширення підсудності їм за цивільними позовами.

В Українській Державі діяли Одеський комерційний суд (на підставі імперського статуту торгового судочинства), а також Київський і Катеринославський вищі та штабні військові суди. На засіданнях вищого військового суду передбачалась участь прокурора й захисника. У штабних судах їх присутність не була обов’язковою. Всього на Україні за станом на 16 серпня діяли 3 судові палати, 19 окружних судів, 112 міських і повітових з'їздів мирових суддів. Посилена увага до нормалізації судочинства та вдосконалення судової системи засвідчувала прагнення уряду практичними кроками забезпечити пріоритети законів та їх неухильне дотримання.

Сільське господарство було традиційно пріоритетною галуззю економіки України. Невирішеність аграрного питання, яке полягало в суперечності між наявністю великих латифундій та масовим безземеллям і малоземеллям селян, час від часу до краю загострювала соціальну кризу на селі. ЦР по-своєму взялася до його розв’язання і видала 31 січня 1918 р. закон про встановлення норми землеволодіння. Норма обмежувалася 30 десятинами. Більші маєтки конфісковувалися і йшли у земельний фонд, що розподілявся серед неімущих категорій селян. При цьому скасовувалася приватна власність на землю. Земля виводилася зі сфери товарно-грошових відносин, оскільки оголошувалася загальнонародною власністю.

Німецько-австрійська присутність спричинила нову хвилю невдоволення селян. Свавільні реквізиції збіжжя провокували конфлікти з господарями. Ситуацію ускладнили добровольчі каральні загони. Прагнучи повернути поміщицькі землі, передані селянам у користування, вони вдавалися до прямих розправ з сільськими трударями. Зіткнення на селі набували форми громадянської війни. До кінця ліквідувати причини, що їх породжували, гетьманському уряду так і не вдалося. Втім, це не означає, що він не надавав цій проблемі достатньої уваги.

П. Скоропадський мав власну концепцію соціально-економічної розбудови країни. При цьому кінцевою метою реформувань були не лише ліквідація малоземелля і безземелля шляхом справедливого розподілу земельного фонду, а й формування середнього класу власників, які мали стати господарською та військовою опорою режиму. До цієї думки гетьмана підштовхували депутації аграріїв, зокрема з Полтавщини, котрі пропонували створити зі своїх синів щось на зразок гвардії, тобто елітного збройного формування в безпосередньому розпорядженні П. Скоропадського. Розвинувши цю ідею, гетьман міг, базуючись на здатності заможного селянства до військово-політичної самоорганізації, розраховувати на своєрідне народне ополчення на випадок війни.

Підготовка земельної реформи ускладнювалася відсутністю необхідних статистичних даних, небажанням бюрократії виконувати розпорядження влади, браком необхідного інструментарію. Однак уряд уперто проводив власну лінію. Міністр землеробства Колокольцев, не бажаючи миритися з неприхованим саботажем, повністю змінив штат свого відомства і набрав нових працівників. Коли з’ясувалося, що на всю Україну ледве налічується тисяча землемірних інструментів, вони були в необхідній кількості придбані в Німеччині.

З метою підготовки умов до аграрних перетворень на місцях створювалися земельні комісії, які з перших днів нової влади усували земельні комітети ЦР.

Домінантою реформацій стало відновлення приватної власності на землю, повернення її в товарний обіг. Міністерством земельних справ на місцях створювалися регіональні управління хліборобства та державного майна, а також губернські, повітові, волосні земельні, земельно-ліквідаційні та особливі комісії. Останні вирішували питання про право на врожай 1918 р. із земель колишніх землевласників відповідно до спеціального закону, ухваленого 27 травня 1918 р.

Повітові земельні комісії брали на себе тимчасове управління земельними ділянками окремих власників на їх прохання і з дозволу губернських комісій на термін понад 1 рік. Маєтності господарів, які були відсутні, за розпорядженням губернської комісії передавалися повітовій комісії для управління без заяви власника або його повіреного. Суть управлінських функцій зводилася до передачі маєтків в оренду або прямого господарювання з допомогою призначених фахівців. Витрати на ці заходи надходили з міністерського кошторису і покривалися за рахунок прибутків, одержаних від господарської діяльності. Чистий прибуток передавався власникові, який міг у будь-який час вимагати повернення маєтку.

Поряд із земельними комісіями Рада міністрів утворила тимчасові повітові та губернські земельно-ліквідаційні комісії, до компетенції яких входив розгляд справ про відновлення порушеного володіння і користування землею, про повернення відібраних після 1 березня 1917 р. підприємств, рибних ловів, знаряддя та всякого рухомого майна, про відшкодування збитків і винагороду за користування майном, про розрахунки за посіви на чужих землях без дозволу власників, володарів чи орендарів.

Земельні реформи мали багатоступеневий характер. Низкою законодавчих актів передбачалося реалізувати такі принципи: 1) відповідальність за перетворення брав на себе уряд; 2) створення державного земельного фонду за рахунок державних, церковних і частини приватних земель з повним відшкодуванням за них; 3) продаж земельних ділянок малоземельним господарям; 4) створення дрібних, але економічно міцних господарств; 5) забезпечення ефективної роботи цукрової промисловості як базової галузі України; 6) вдосконалення сільськогосподарського кредитування.

8 червня 1918 р. було схвалено закон, згідно з яким Державний банк дістав необмежене право придбання земель з метою їх продажу селянам. Розмір приватного землеволодіння не повинен був перевищувати 25 дес.

14 червня було опубліковано закон про право продажу та купівлі землі поза міськими оселями. Якщо ділянки купували земельні товариства, то загальна площа повинна була вкладатися в розрахунок: 25 дес. на кожного члена товариства. Крім того, протягом 3 років придбану землю необхідно було розмежовувати на індивідуальні відруби. Таким чином, колективні форми господарювання усувалися. Усі вказані положення стосувалися як орної землі, так і лісових угідь. Однак площі з лісовими насадженнями надавалися у продаж лише з дозволу міністра земельних справ. З його ж санкції можна було придбати понадлімітні ділянки, коли це письмово обгрунтовувалося суспільними потребами. У цьому разі покупець повинен був протягом року засвідчити виконання обумовлених намірів, відшкодувати всі боргові зобов’язання.

Не обмежувалися розміри ділянок, придбаних на публічних торгах, що здійснювалися в порядку примусового стягнення іпотечних та приватних боргів. Наприкінці літа уряд дозволив продавати маєтки навіть тоді, коли вони перебували в оренді. При цьому орендар мав право зібрати врожай на такій площі.

У жовтні було засновано Вищу земельну комісію, яку очолив сам П. Скоропадський. Посилена увага глави держави до аграрного питання в цей час пояснювалася тим, що після жнив 1918 р. передбачалося розпочати перерозподіл землі для того, щоб у 1919 р. кожний господар працював уже на власній землі.

На початку листопада ухвалено законопроект, який регулював процес викупу Державним земельним банком надлишкових площ у землевласників та їх подальшого розподілу між селянами. Маєтки, що мали велике господарське значення (обслуговували цукроварні, розводили елітну худобу тощо), могли мати до 200 дес. землі, але вони підлягали акціонуванню.

Провести в життя ці задуми уряду не вдалося. І це пояснювалося не лише браком часу. Надто сильною була інерція мислення в колишніх латифундистів, котрі з гетьманом пов’язували можливість соціального реваншу. Не на висоті виявився низовий виконавчий апарат, що не перейнявся в основній своїй масі новими завданнями, які ставило життя. Уряду Української Держави не вдалося пом’якшити продовольчу кризу, забезпечити міста достатньою кількістю харчів, аби зменшити соціальну напругу в країні.

Стан української промисловості на початок 1918 р. справляв гнітюче враження. Війна, революційні події спричинили різке падіння продуктивності праці у вугільній промисловості та на залізничному транспорті. За підрахунками міністра шляхів Бутенка, залізниця мала дати в 1918 р. 600 тис. крб. збитків. Нечисленні фабрики й заводи працювали у Харкові, Катеринославі (нині Дніпропетровськ), Миколаєві, Полтаві, Маріуполі, але істотного впливу на загальну ситуацію це не давало. На Поділлі ще жевріло шкіряне і суконне виробництво, діяла фабрика мінеральних добрив. Хімічна, електротехнічна, паперова, текстильна галузі перебували в зародковому стані. Торговельний флот розкрадався. Лише борошномельна галузь відзначалася рентабельністю і була розвинута по всій Україні.

Дехто з дослідників, йдучи за А. Гольденвейзером, дещо перебільшує здобутки гетьманського уряду в організації виробництва і торгівлі. Сам П. Скоропадський у спогадах визнавав, що міністерство промисловості на чолі з головою Одеського біржового комітету Гутником практично нічого не зробило для реалізації проектів, здатних пожвавити ринкову кон’юнктуру. Міністерство не змогло спрямувати в корисне русло енергію великої кількості представників промислово-фінансового капіталу, яких доля закинула в Україну і де вони зайнялися спекуляціями, завдаючи лише економічної шкоди. Не дала бажаних наслідків і торгівля з Австро-Угорщиною та Німеччиною: вона швидше нагадувала однобічний потік сировини та сільськогосподарської продукції на Захід.

Найбільші успіхи спостерігалися у фінансовій сфері. Міністерство фінансів очолював протягом усього періоду гетьманату А. Ржепецький. Він послідовно відстоював інтереси України у відносинах з окупаційними властями. Міністерству вдалося виробити нову податкову систему, заснувати Державний і Земельний банки. Ржепецький залучив до співробітництва досвідчених службовців з колишньої Петербурзької експедиції виготовлення цінних паперів, і з їх допомогою почалася підготовка до переходу на українську валюту. Д. Дорошенко відзначав, що українська грошова одиниця була забезпечена природними багатствами України, головним чином, цукром, що визначало її стабільність. Однак насправді прив’язані до німецької марки гроші на початковому курсовому рівні втримати не вдалося — далися взнаки економічні негаразди і спричинений ними дефіцит бюджету.

Не варто переоцінювати в налагодженні господарського механізму й ролі Протофісу — організації промисловців, комерсантів, фінансистів і землевласників. Незважаючи на те, що на своєму з'їзді у Києві (15−18 травня) Протофіс задекларував підтримку реформаторського курсу гетьмана, спрямованого на оздоровлення економіки, його члени зайняли вузько корпоративну позицію, відсунувши інтереси держави на другий план.

Те, що в Україні було відновлено ритмічну роботу залізниць, значною мірою пояснюється двома причинами: зацікавленістю окупаційної адміністрації в безперебійному вивезенні продукції з України та зусиллями міністерства, яке для наведення порядку запровадило інститут залізничних комісарів, що спирався на збройну силу. Однак та обставина, що більшовики зуміли перегнати на свою територію значну кількість паровозів та близько 80 тис. вагонів, не могла не позначитися згубно на стані залізничних перевезень. Про кризові явища у промисловості свідчить реакція робітництва на соціально-економічні заходи гетьманського уряду. У травні 1918 р. міністерство праці очолив Ю. Вагнер, який намагався співпрацювати з профспілками. Однак внаслідок особистих якостей йому не вдалося досягти необхідних результатів, і в жовтні його замінили М. Славинським. Про підготовку міністерством праці робітничого законодавства стало відомо зі сторінок газет лише в жовтні 1918 р., тобто на сьомому місяці діяльності уряду. В одній з них, зокрема, зазначалося, що восени департамент законодавчих пропозицій міністерства праці закінчив розробку проекту закону про профспілки й примирні камери. Крім того, повідомляла газета, владними структурами «розробляються законопроекти про: 1) промисловий суд; 2) 8-год. робочий день; 3) виробничі кооперативи; 4) свободу коаліцій; 5) трудові (колективні) договори та інші».

Логічним завершенням «своєрідних взаємовідносин» між гетьманським урядом та робітництвом України було звернення генерала П. Скоропадського до трудящих мас про скликання особливої наради для погодження робітничого законодавства. У «Грамоті гетьмана до всього українського народу», виданій наприкінці жовтня 1918 р., містилася обіцянка розробити ряд заходів для розвитку промислового життя в Україні. «Це є, — наголошувалося в ній, — з одного боку, необхідним для того, щоб забезпечити заробітком безземельні класи населення, а з іншого — для того, щоб дати тим значним грошовим сумам, які є результатом здійснення аграрної реформи, виробниче і прибуткове застосування в межах України». Однак нічим конкретним ця заява не була підкріплена. «Грамота» гетьмана ще раз демонструвала пріоритетність аграрної політики й відкриту переорієнтацію його на великих українських землевласників. «Я більше був на стороні хліборобів-демократів, але мусив у той же час рахуватися з далеко сильнішим „Союзом“ (земельних собственников)», — згадував згодом П. Скоропадський у своїх «Споминах».

Така згубна політика вкрай негативно позначилася на становищі робітничого класу. Загрозливих розмірів досягло безробіття. Власники підприємств разом з німецько-австрійськими окупантами закривали фабрики й заводи й викидали робітників на вулицю. У 1918 р. звільнення робітників було масовим і набуло характеру класової помсти. В середині літа біржами праці було зареєстровано у Києві 35 тис. безробітних, Одесі - 2 тис., Херсоні - 25 тис., Харкові - 25 тис. Таким чином, тенденція до закриття підприємств і масового звільнення робітників, що мала місце за часів ЦР, у 1918 р. стала закономірністю. За часів гетьманату ціни на всі без винятку продукти харчування піднялися в кілька разів, а заробітна плата набагато зменшилася. Так, порівняно з 1913 р. у червні 1918 р. платня столяра зменшилася в 2 рази, слюсаря — 1,93, муляра — 1,7, різноробочого — в 1,76 раза. Сказане не означає, що пролетаріат залишався бездіяльним спостерігачем того, що відбувалося. Поряд з використанням правових важелів у ході переговорів між профспілками та власниками підприємств залишався крайній засіб — страйки.

15 липня 1918 р. припинили роботу Коростенський (нині у Житомирській області), Сарненський і Здолбунівський (обидва нині у Рівненській області) залізничні вузли, а через кілька днів почався загальноукраїнський страйк залізничників. Він набув яскраво вираженого політичного характеру. Гетьман намагався придушити страйк. З цією метою 19 липня він затвердив рішення Ради міністрів про відновлення в Україні дії царського закону від 2 грудня 1905 р. про суворі покарання за участь у страйках. На його підставі гетьманська варта разом з німецькими та австрійськими військами вдалася до жорстоких репресій проти страйкарів. Репресії й голод змусили залізничників України стати до роботи. Однак робітничий клас не здавався властям, а продовжував висувати все нові й нові вимоги (це і підписання колективних угод, і збільшення заробітної плати, і поліпшення санітарно-гігієнічних умов праці тощо). Підприємці відповіли локаутами й новими звільненнями (Луганськ), закриттям профспілок (Херсон), а окупаційна влада — драконівськими заходами, такими, як наказ генерала Менгельбіра, командира німецького корпусу, що базувався у Харкові. За цим наказом, учасників страйків чекала каторга чи трирічне ув’язнення, а призвідників — страта.

Влада заборонила проведення Всеукраїнського територіального робітничого з'їзду. Разом з тим для налагодження діалогу при міністерстві праці було створено комітет праці, на який покладалося попереднє обговорення підготовлених міністерством законопроектів. Однак комітет не зміг захистити інтереси робітників, а навпаки, погіршив їх становище, запровадивши під міністерським тиском 12-годинний робочий день на всіх металургійних підприємствах України. Невідрадну соціально-економічну ситуацію в державі так і не вдалося подолати, і це позбавило гетьмана підтримки мас у вирішальний для нього час.

Як далекоглядний політик і військова людина, гетьман великого значення надавав військовій політиці. Міністерство військових справ очолив генерал О. Рогоза, людина чесна, авторитетна, але надто довірлива, чим користувалося чиновництво військового відомства. П. Скоропадський вважав, що на розчистку «авгієвих стаєнь» (так він оцінював кадровий стан у міністерстві) пішло надто багато часу, який можна було б використати для нагальних справ військового будівництва.

До складу міністерств входили три головних управління: артилерійське, інтендантське, інженерне. Крім того, було створено Генеральний штаб у складі двох генерал-квартирмейстерів.

У військовій галузі гетьман діяв зі зв’язаними руками. Австрійсько-німецька військова присутність диктувала вибір таких шляхів розбудови власних збройних сил, яким би не протидіяли окупаційні війська.

У своїх спогадах П. Скоропадський писав, що він передчував поразку Німеччини і розраховував, що наявність добре організованої української армії не буде суперечити інтересам Антанти, оскільки це могло б забезпечити сприятливий баланс сил у регіоні. Гетьман визнавав, що його сподівання на це не справдилися, як і на те, що німецькі війська знаходитимуться на території України до того часу, коли буде створено національні збройні сили.

П. Скоропадському довелося докласти чимало зусиль, щоб домогтися згоди австро-німецького командування на втілення в життя програми військового будівництва. Генерал Греннер запевняв український уряд у тому, що окупаційні війська виступатимуть гарантом внутрішньої стабільності України та недоторканності її північних кордонів. Лише в кінці травня, після отримання санкції верховного командування німецькими військами, почалося формування 8 корпусів, половина командного складу яких уже була підібрана. До речі, гетьман продовжив реалізацію військової програми, виробленої ще ЦР.

На підставі закону про загальний військовий обов’язок від 24 липня передбачалося на основі територіального принципу скомплектувати 8 армійських корпусів відповідно до кількості військових округів: I — Волинський, II — Подільський, III — Одеський, IV — Київський, V — Чернігівський, VI — Полтавський, VII — Харківський, VIII — Катеринославський. У складі вказаних корпусів мало бути 54 піхотних полки, 28 кінних, 48 полків польових гармат, 33 полки важких гармат, 4 кінно-гарматні полки. Армія мирного часу повинна була налічувати 175 генералів, 14 930 старшин, 2 975 військових урядовців, 291 121 підстаршину і козака. Згідно з мобілізаційним планом, до збройних сил призивалося 0,05% населення України, що було найменшою пропорцією порівняно з чисельністю армій мирного часу всіх європейських країн. Щоправда, завершити цю роботу уряду не вдалося, оскільки призов новобранців, призначений на 15 листопада, був спочатку перенесений на 1 грудня 1918 р., а потім — на 1 березня 1919 р. На листопад 1918 р. у збройних силах Української Держави налічувалося 60 тис. осіб.

Серйозною проблемою виявилося комплектування командного складу армії. На кадри, які готувалися у відновлюваних офіцерських школах і кадетських корпусах, можна було розраховувати хіба що в найближчому майбутньому. А до того часу офіцерський корпус гетьманської армії складали військові, яких за політичною орієнтацією можна було поділити на кілька груп. До першої входили віддані українській ідеї командири, які хотіли творити військо незалежної Української Держави. Частина офіцерів бачила Україну у федеративному зв’язку з Росією, не бажаючи реставрації імперії. Після падіння гетьманату вони не пішли ні за С. Петлюрою, ні за А. Денікіним. Значну частку командирів новостворюваної армії складали російські офіцери колишньої царської армії промонархічної орієнтації, які своїм головним ворогом вважали більшовиків. Саме з них восени 1918 р. почалося створення Особливого корпусу, підпорядкованого безпосередньо гетьману. П. Скоропадський розташував це з'єднання в українсько-російській прикордонній смузі. Він був переконаний, що саме на цей корпус можна розраховувати у випадку конфлікту з більшовиками.

Про наміри гетьмана творити національну армію свідчить формування Сердюцької дивізії, що розпочалося в червні. Дивізія мала 4 піхотні, легкий гарматний, Сердюцький, Лубенський кінні полки та інженерну сотню. Командир дивізії прирівнювався до рангу командира корпусу. 14 серпня 1918 р. було затверджено «Статут про комплектування війська Сердюків Української Держави й відбування служби в ньому». Згідно зі Статутом, бійці цього з'єднання «повинні бути набрані з селян-хліборобів, які мають велике земельне господарство, причім, сини хліборобів, які належать до призиву, обов’язково повинні відповідати умові безвідлучного життя для своїх сімей і ні в якому разі не перебувати в цей час на заробітках в місті, чи містечках; всі повинні бути українцями, православними». Що ж до офіцерів дивізії, то вони повинні були мати відповідну освіту, стаж бойової служби, а також належати до української національності.

Ідея українського війська пронизувала всі заходи, пов’язані з визначенням статусу та умов військової служби українського козацтва. Козачі організації, утворені за часів ЦР, розпускалися. Натомість гетьман у червні доручив військовому відомству «скласти козацьку раду для вибору статуту для організації козацтва на Україні так, щоб ці організації з’явилися дійсно корисними і певними при будуванні Української Держави і Армії». Відродження козацького стану з його правами й привілеями було не даниною сентиментально-ідилічному милуванню минулим, а прагненням створити соціально-військовий резерв, прообраз народного ополчення, яким, власне, і було козацтво у давні часи. Структура Вільного козацтва була такою: на чолі всіх козаків стояла Велика козацька рада з 32 осіб, частина яких призначалася гетьманом, решта — обиралася. Козаки однієї губернії утворювали кіш на чолі з кошовим отаманом, який підпорядковувався гетьману. Кіш складався з кількох полків. До початку антигетьманського повстання розпочалося формування Волинського, Запорізького, Київського, Ново-Запорізького, Полтавського, Слобідського, Чернігівського та Подільського кошів, які очолювалися отаманами з числа досвідчених вищих офіцерів колишньої царської армії.

Організувати власний флот гетьманський уряд не зміг внаслідок кількох причин. Після затоплення моряками, які перебували під впливом більшовицької пропаганди, частини Чорноморського флоту, вцілілі кораблі під командуванням вірного Україні контр-адмірала М. Остроградського залишилися на севастопольській базі. Окупаційні війська, коли зайняли Крим, підпорядкували собі й флот. На домагання гетьмана лише у вересні вони почали передавати Україні військові судна. У листопаді ця процедура завершилася. Після цього вийшов наказ П. Скоропадського про бойовий розклад, командування й новобранців військово-морських сил держави. В результаті повстання Директорії зв’язок військового командування центру з Чорноморським флотом обірвався. Після відходу окупаційних німецьких військ до Севастополя прибули війська Антанти, які перебрали на себе контроль над кораблями, що стояли в бухті.

Брак часу, зовнішні та внутрішні фактори завадили гетьманському уряду створити боєздатну, добре навчену й віддану Українській Державі армію. Інтенсивна агітаційна робота, яку провадили більшовики та представники українських соціалістичних партій, дезорієнтувала молодих новобранців, на яких робив ставку гетьман. Галичани-січовики вбачали у ньому москвофіла. Офіцерам з Особливого корпусу була байдужа українська ідея, вони бажали одного: помсти більшовикам, які зруйнували звичний уклад їх життя. В результаті в критичний момент збройні сили не змогли захистити режим.

Геополітичне становище України ставило її в центр перехрестя трьох основних зовнішньополітичних векторів, які визначилися політикою Центральних держав, Антанти й Росії. Жорсткий зв’язок з Німеччиною й Австро-Угорщиною, обумовлений Брестськими угодами, відчутно зменшував можливості дипломатичного маневру. Однак і в цій ситуації міністерство закордонних справ, очолюване Д. Дорошенком, багато зробило для міжнародного визнання Української Держави, налагодження плідних стосунків з іншими країнами.

Інтереси Центральних держав передбачали підтримку України, яка могла б змінити баланс сил у регіоні на їх користь. Берлін серйозно цікавився Кримом, не виключаючи можливості створення там власної військової бази. Для знекровлених війною Німеччини й Австро-Угорщини значення України як джерела сировини й продукції сільського господарства важко було переоцінити. Та якщо німці на українській території намагалися триматися відповідно до Брестського договору (ратифікованого 24 липня), то з австро-угорськими військами, які, вважаючи себе повновладними господарями на чужій землі, перетворилися на справжню «грабуй-армію», у гетьманського уряду було чимало клопоту. Проблеми в стосунках з агонізуючою Австро-Угорською імперією виникали ще й тому, що остання болісно сприймала виділення Галичини і Буковини в окремий коронний край. Так і не ратифікувавши угоду щодо Галичини, укладену в Брест-Литовському, вона розірвала її у липні 1918 р. Посли Берліна (А. Мулем) та Відня (Й. Форгач) підтримували постійні контакти з міністерством закордонних справ і безпосередньо гетьманом. Інтереси України в Німеччині репрезентував відомий український діяч Ф. Штейнгель, в Австро-Угорщині - один з ідеологів гетьманату В. Липинський.

17 серпня до Берліна для переговорів прибув голова українського уряду Ф. Лизогуб. Під час зустрічей з державним секретарем закордонних справ фон Гінце обговорювалися проблеми кордонів, укладення мирного договору з радянською Росією, питання, пов’язані з Кримом, Холмщиною, Чорноморським флотом, творенням українських збройних сил. 4 вересня розпочався тритижневий офіційний візит гетьмана П. Скоропадського до Берліна. Зустріч з імператором, рейхсканцлером Гертлінгом, Генріхом Пруським, генерал-фельдмаршалом фон Гінденбургом, генералом фон Людендорфом, Ф. Круппом, сприяли вирішенню багатьох питань двосторонніх взаємин.

Гетьман, однак, не визнавав себе германофілом. На закиди політичних опонентів щодо переорієнтації на Антанту він відповідав, що готовий до співпраці з нею, коли прийде час. Країни Антанти, твердив він, захочуть мати справу з міцною, впорядкованою державою, яка зможе виконувати боргові зобов’язання, і захочуть щось одержувати у вигляді компенсації за надану допомогу. П. Скоропадський тверезо оцінював ситуацію, коли казав, що важко було б працювати з американцями чи їх союзниками в той час, як Україна зайнята німецько-австрійськими військами.

Незважаючи на наявність спірних питань щодо Бессарабії, не лише збереглися, а й поглиблювалися відносини з Румунією, встановлені ЦР. У жовтні було підписано торговельно-економічну конвенцію з Румунією, а також аналогічні угоди з Польщею, Доном, Кубанню.

Дипломатичні відносини на рівні послів Українська Держава мала з Туреччиною, Болгарією, Швейцарією, Швецією та Норвегією, на рівні дипломатичних представництв — з Грузією, Азербайджаном та Фінляндією.

Розвал Австро-Угорщини, листопадова революція в Німеччині активізували пошук шляхів зближення гетьманату з Антантою. Об'єднана союзна ескадра без попередження П. Скоропадського увійшла у південні порти. 27 листопада гетьман у листі до місій країн згоди в м. Ясси (нині Румунія) висловився про намір співпрацювати у справі відродження єдиної, неподільної Росії. Однак дипломатичні зусилля Директорії виявилися успішнішими: Антанта визнала її і передала їй причорноморські міста. Поспішно відряджені гетьманом дипломатичні місії на чолі з М. Могилянським та І. Коростовцем нічого змінити вже не змогли.

Міжнародна ситуація розвивалася так, що після втрати одних союзників гетьманат не зміг заручитися підтримкою інших. Відтак, потрапивши в ізоляцію, режим міг розраховувати лише на власні сили.

Одним з головних векторів зовнішньополітичної діяльності гетьманського уряду стали контакти з представниками державних утворень на етнічних російських землях — більшовицьким урядом, керівниками Дону й Кубані.

На початку травня 1918 р. до Києва прибула делегація радянської Росії на чолі з Д. Мануїльським та Х. Раковським. Переворот застав її в дорозі, тому більшовики сіли за стіл переговорів уже з гетьманським урядом. Відразу ж було підписано перемир’я між Україною та Росією і встановлено «нейтральну» смугу шириною 10 км, заборонену для військових.

Делегацію Української Держави на переговорах, що почалися 23 травня, очолював С. Шелухин *. Сторони мали розглянути широке коло питань, пов’язаних з визначенням кордонів, відшкодуванням збитків, заподіяних більшовиками у грудні 1917 — лютому 1918 рр., поділом майна, активів та боргів, впорядкуванням комунікацій і товарного обміну.

Пропозиції української делегації про територіальне розмежування за етнічним принципом наштовхнулися на жорстку російську позицію. Вона полягала в тому, щоб визначати належність прикордонних населених пунктів до тієї чи іншої держави шляхом опитування місцевого населення. Зрештою, виробили компромісний варіант підходу до цього питання. Однак російська делегація наполягала на такому розмежуванні, яке значною мірою ущемлювало інтереси України. При цьому доля Донбасу, східних кордонів з Росією та північних — з Білорусією залишалася невирішеною.

Українська делегація висунула під час переговорів претензії щодо відшкодування збитків, заподіяних більшовиками під час тримісячного владарювання в Україні. У документах, поданих спеціальною комісією Ради міністрів, вказувалося, коли, де і ким завдані збитки і за розпорядженням якого більшовицького органу це зроблено. Українська сторона пропонувала повернути вивезені з України матеріальні й культурні цінності, а золотий запас колишньої Російської імперії поділити пропорційно до кількості населення в обох державах (відповідно 178,9 млн і 38,9 млн осіб). Однак ці та інші питання зависали в повітрі, оскільки російські посланці не бажали їх позитивного вирішення.

12 червня було підписано прелімінарний мирний договір, який засвідчив визнання Москвою суверенітету і незалежності Української Держави. Угодою визначався порядок перетинання кордону громадянами обох країн, відновлювався залізничний, телеграфний і поштовий зв’язок. РРФСР і Українська Держава обмінялися консульськими представництвами. Паритетна комісія мала вжити заходи для створення умов товарообміну. Росія зобов’язувалася повернути рухомий залізничний склад.

Надалі переговорний процес супроводжувався блокуванням реальних рішень, затягуванням з боку російської делегації. Перебування в Україні посланці Москви використали для експорту революції більшовицького зразка. Більшовики інспірували селянське повстання на Чернігівщині, для фінансування страйку українських залізничників накопичували кошти у Брянську. Д. Мануїльський обіцяв В. Винниченку гроші як плату за підготовку повстання. З Орловської, Тульської, Курської губерній для українських повстанців переправлялися зброя й боєприпаси. У Москві з більшовиків, які приїхали з України, було утворено Комуністичну партію (більшовиків) України. На неї покладалося завдання реставрувати радянський режим в Україні.

Зовсім в іншому руслі розвивалися взаємини гетьманського режиму з Доном та Кубанню. 8 серпня Українська Держава і Всевелике Військо Донське уклали договір, який проголошував взаємне визнання суверенітету, встановлював спільні кордони і взаємовигідний товарообмін. Документ передбачав розробку окремих угод щодо вільного транзиту, товарообігу, митних та фінансових відносин на підставі матеріалів комісії з урегулювання питань Донецького басейну з метою збереження його господарської єдності.

Наприкінці травня 1918 р. до Києва прибула кубанська делегація на чолі з головою Кубанської Ради М. Рябоволом. Досягнуті домовленості дали змогу кубанцям одержувати озброєння для боротьби з більшовиками. Одне з питань, обговорених делегаціями, торкалося можливості приєднання Кубані до України. Проте ця ідея викликала різко негативне ставлення денікінського уряду, і від її втілення відмовилися.

Після захоплення Кубанської області денікінцями відроджений уряд Кубанської Ради очолив Л. Бич. Київ активно контактував з Єкатеринодаром (нині Краснодар), чому сприяли члени кубанського кабінету, багато з яких були українцями. Інтенсивні зв’язки з південноросійськими державними утвореннями диктувалися двома факторами: наявністю вагомого українського етнічного прошарку в цьому регіоні та необхідністю пошуків реальних союзників у боротьбі з більшовизмом.

Коли до більшовицької загрози додалася ще одна — підготовка антигетьманського повстання радикальним крилом Національного союзу, П. Скоропадський змушений був кардинально скоригувати зовнішньополітичний курс. Як уже згадувалося, події в Австро-Угорщині й Німеччині позбавили гетьмана надійної військової підтримки, а позиція Антанти була жорстко пов’язана з реставрацією колишньої Росії. Залишалася єдина сила, на яку міг розраховувати гетьман, — «біла гвардія» Денікіна. Але цей політичний табір і чути не хотів про сепаратистські тенденції колишніх суб'єктів Російської імперії. За цих умов П. Скоропадський зробив найбільш суперечливий крок протягом свого перебування при владі: він видав грамоту від 14 листопада, в якій проголосив намір встановити федеративні зв’язки з Росією. В документі, зокрема, зазначалося: «На принципах федеративних повинна бути відновлена давня могутність і сила всеросійської держави. В цій федерації Україні належить зайняти одне з перших місць, бо від неї пішов порядок і законність в краю, і в її межах перший раз свобідно віджили всі принижені і пригноблені більшовицьким деспотизмом громадяни бувшої Росії… Їй першій належить виступити у справі утворення всеросійської федерації, якої конечною метою буде відновлення великої Росії. В осягненні цієї мети лежить як запорука добробуту всієї Росії, так і забезпечення економічно-культурного розвитку цілого українського народу на міцних підставах національно-державної самобутності».

Даний документ мав створити платформу для зближення гетьманського режиму з білогвардійським офіцерством, яке творило організовані підрозділи на території України, та Добровольчою армією.

Звинувачення на адресу П. Скоропадського у зраді інтересів України з боку деяких українських діячів швидше диктувалися політичними розрахунками. Адже за рік до того діячі ЦР в особі М. Грушевського, В. Винниченка і С. Петлюри відстоювали програму федеративної розбудови небільшовицьких держав, що виникли на постімперському просторі. Та й пізніше такі відомі політики, як Є. Петрушевич (президент ЗУНР), А. Крушельницький (міністр освіти УНР), Ю. Бачинський (представник уряду УНР у США в 1919 р.), віддали данину вже радянській формі федералізму.

Варто при цьому мати на увазі, що виводити позицію гетьмана лише з політичних колізій жовтня-листопада 1918 р., як це робить ряд істориків, було б спрощенням. Насправді П. Скоропадському ідея федеративного устрою була близькою за вихованням, життєвим устроєм і світосприйняттям, хоча трактував її він досить довільно. Разом з тим це не означало, що він відмовляв Україні у праві на суверенність. Просто за тих умов єдиною формою російсько-українських взаємин, здатних забезпечити українському народові гідне існування, на його думку, могла стати федерація.

Ті кроки, які встиг зробити новостворений у листопаді під тиском Антанти гетьманський уряд, засвідчують, що йшлося про конфедеративне об'єднання рівноправних держав (Дон, Кубань, Терек, Крим, Грузія та ін.) з досить широкими межами суверенності.

Що ж до безпосередніх наслідків грамоти від 14 листопада, то вони були пов’язані, по-перше, зі згодою А. Денікіна укласти угоду з гетьманом для боротьби з більшовизмом, а по-друге, з визнанням у 20-х числах листопада «державами згоди» легітимності гетьманського уряду в Україні.

Революційні події сколихнули не лише соціально-політичне, а й церковне життя в Україні. Оскільки на території Української Держави проживало переважно православне населення, головна увага уряду зосередилась навколо проблем православної церкви. Повернення Руської православної церкви до патріаршої форми управління викликало рух за оновлення релігійного життя, зближення архієреїв з нижчим духовенством і мирянами. В особі патріарха Тихона ці тенденції дістали підтримку. Водночас у новоутворених державах (Україні, Грузії) частина кліру та православної громадськості все вимогливіше ставила питання про автокефалію або, принаймні, автономію церков на території цих країн.

Вищому духовенству України, яке було переважно російським, небезпідставно закидали відірваність від народу і рядових служителів культу. Архієреї ж противилися змінам, зокрема, українізації та демократизації церкви, тому виступали проти поновлення діяльності Всеукраїнського церковного собору. Перша сесія Собору припинила роботу внаслідок захоплення Києва більшовиками. Скликання другої сесії настирливо домагалися члени тимчасової Всеукраїнської православної церковної ради.

Вбивство митрополита Київського Володимира робило необхідним обрання нового митрополита. 19 травня 1918 р. на Київському єпархіальному з'їзді главою Київської митрополії було обрано Антонія (Храповицького). Оскільки йшлося фактично про главу українських православних, гетьманський уряд звернувся до патріарха Тихона з пропозицією узгодити його кандидатуру. Однак глава РПЦ наполягав на своєму.

Особисто П. Скоропадський вважав цей вибір невдалим. Гетьман був переконаний, що специфіка українського менталітету й релігійного життя вимагає того, щоб ним управляли вихідці з місцевого населення. Незважаючи на розум і силу волі, Антоній, за оцінкою П. Скоропадського, був «чорносотенцем старої школи» і не міг створити теплої церковної атмосфери в Україні. Він уперто не бажав співпрацювати з міністерством віросповідань, переносячи ділові стосунки на особистісний рівень. Але уряд твердо тримав руку на пульсі релігійного життя, про що свідчили деякі його кроки.

У «Законі про тимчасовий устрій» (29 квітня) другий розділ називався «Про віру». У першому його параграфі закріплювалося пріоритетне становище в суспільстві православної церкви. В другому проголошувалося, що «всі, не належні до православної віри громадяни Української Держави, а також всі мешканці на території України користуються свобідним відправленням їх віри і богослужіння по обряду оної».

Велику роль у налагодженні державно-церковних взаємин відігравало міністерство віросповідань, яке очолював спочатку професор В. Зіньківський, з 24 жовтня до 14 листопада — О. Лотоцький, а потім — М. Воронович. Відділи й департаменти Міністерства співпрацювали з єпархіями і консисторіями (на той час їх налічувалося 9), архієреями РПЦ, євангельсько-лютеранськими церковними радами, іудейськими рабинами.

Спеціальне законодавство регулювало різні сторони релігійного життя і стосунків між державними та церковними інституціями. Православна церква діставала суверенність у вирішенні питань внутрішньої діяльності. Міністр віросповідань і його представники на місцях мали бути православними. Держава стояла на боці інтересів православної церкви: гарантувалося вшанування найбільших православних свят і передбачалося суворе покарання за дії, що кваліфікувалися як святотатство, штатний причт звільнявся від військової служби; церковні організації одержували статус юридичних осіб; церковні посади прирівнювалися до державної служби. Крім того, за віковою традицією державні нормативи про шлюб і розлучення узгоджувалися з православним церковним правом, а церковні метричні книги прирівнювалися до актів цивільного стану. Церковні школи мали права державних.

Слід зазначити, що Міністерство віросповідань доручило ученому комітету розробити програми викладання Закону Божого у світських школах. Паралельно у Міністерстві народної освіти працювала аналогічна комісія, що на конкурсній основі також розглядала програми та підручники з викладання Закону Божого та історії церкви.

Міністерство віросповідань активно опікувалося проблемами життєдіяльності Київської духовної академії (КДА). Всеросійський Собор не встиг затвердити проект нового статуту духовних академій, розробленого спеціальною комісією і схваленого Священним Синодом при Патріархові. Через обструкції митрополита Антонія його не встигли винести на соборну сесію.

Та ще до призначення Антонія на Київську митрополію В. Зіньківський доручив професору КДА П. Кудрявцеву, який очолював учений комітет міністерства віросповідань, створити спеціальну комісію для розробки нового статуту за московським прототипом. На час затвердження проекту на київській кафедрі вже працював Антоній, у якого давно склалися напружені стосунки з КДА. Тому В. Зіньківський в обхід митрополита 16 серпня затвердив статут у Раді міністрів. Його положення, зокрема, передбачали автономію, адміністративну залежність від Міністерства віросповідань, а канонічну — від Київського митрополита; впровадження обов’язкових курсів історії України, української мови, літератури і права, історії Української церкви з відкриттям відповідних кафедр.

Для надання стипендій студентам Академії уряд на друге півріччя виділив 211,9 тис. крб.

У той час як між КДА й Міністерством склалися тісні стосунки, митрополит Антоній у ставленні до обох демонстрував неприязнь. Він відкинув проект реформи духовної освіти, розроблений соборною комісією на чолі з ректором академії єпископом Василієм.

Кадри православного духовенства готувалися, крім академії, також у Холмській, Кам’янець-Подільській, Бєлгородській, Житомирській та інших духовних семінаріях і духовних та пасторських школах.

Держава надавала православній церкві значу фінансову підтримку. Так, у червні уряд виділив 1 млн 117 тис. крб. для проведення другої сесії Всеукраїнського церковного собору. У липні було здійснено одноразову виплату всім священикам (по 650 крб.), дияконам і псаломщикам (по 325 крб.), загалом на це було витрачено 11 млн крб. Близько 3 млн крб. було виділено як допомогу реевакуйованому духовенству Волині, Гродненщини, Підляшшя та Мінської губернії, а також для відбудови та ремонту храмів, зруйнованих під час світової та громадянської воєн. Майже 1,4 млн крб. асигнувалося для допомоги позаштатному православному духовенству і церковнослужителям повітів, що були включені до України, але ще не увійшли до складу єпархій. Одноразова грошова допомога була надана також вдовам і неповнолітнім дітям загиблих і померлих священнослужителів.

Підтримуючи православну церкву, гетьманський уряд сподівався на взаємне сприяння з боку релігійних кіл заходам держави. Зокрема, очікувалося, що ієрархія РПЦ підтримає ідею про автономний статус українського православ’я і створення відповідного керівного церковного органу в Україні. Та якщо у ставленні до гетьмана як помазаника Божого і до держави була продемонстрована лояльність, то спроби українізації церкви й надання їй автокефального статусу наштовхнулися на рішучий спротив єпископату. Друга сесія Всеукраїнського православного собору, що почалася у червні 1918 р., виявила проросійську орієнтацію переважної частини архієреїв, які й чути не бажали про українські рухи в церкві. Це знайшло вияв у тому, що члени Собору, звинувачені у політиканстві, підтримці ідеї автокефалії тощо, були виключені зі складу делегатів.

Єпископат неприхильно реагував на виступ В. Зіньківського, лист голови української делегації на переговорах з Росією С. Шелухина, в яких вбачалося втручання держави у церковні справи. Водночас там, де йшлося про захист державою матеріальних інтересів церкви, архієреї погоджувалися на співробітництво.

Ще єпархіальний собор (травень 1918 р.) висловився проти автокефалії української церкви, але за її автономію. На другій сесії Всеукраїнського собору було прийнято «Положення» про орган Вищого церковного управління в Україні, але до його затвердження патріархом церкви функції належали митрополиту Київському. У вересні 1918 р. Всеросійський помісний собор затвердив «Положення» про вищу церковну владу в Україні, визнавши автономію УПЦ. Але делегати київського собору навіть за цих умов не визнали всі рішення Всеросійського помісного собору обов’язковими й чинними на території України. Промосковська більшість заблокувала вирішення питань, які могли б відкрити шлях до українізації церкви. Однією з причин невдач української партії на соборі був брак авторитетної, інтелектуально спроможної групи ієрархів та мирян, здатних забезпечити організаційні підвалини таких перетворень.

У жовтні почала роботу третя сесія Всеукраїнського собору. 14 листопада перед делегатами виступив міністр віросповідань О. Лотоцький, який виклав вимоги уряду щодо юрисдикції УПЦ. «Основна засада Української центральної влади, — наголошував промовець, — полягає в тому, що в самостійній державі має бути й самостійна церква. Ніякий уряд … не може погодитись на те, щоб осередок Церковної влади перебував в іншій державі. Українська Церква має бути автокефальною під головуванням київського митрополита та в канонічному зв’язку з іншими самостійними Церквами. Автокефалія української Церкви — не лише церковна, а й національна необхідність. Це конечна потреба нашої Церкви, нашої держави, нашої нації…».

Однак урядова криза не дала змоги належним чином підкріпити дану позицію. До того ж саме у цей день була опублікована сумнозвісна Грамота гетьмана, яка кардинально змінювала політичні орієнтири. Відчувши зміни, що насувалися, делегати Собору майже одностайно відкинули ідею автокефалії.

І все ж гетьманський період у житті православної церкви був надзвичайно плодотворний і повчальний. Церква відновила соборноправність і виступила не як елемент державної структури, а як суспільна самодостатня інституція. Діалог між Українською Державою і православною церквою не лише виявив больові точки у взаєминах, а й вказав на шляхи подолання їх у самій церкві та можливості для її оновленої ролі в національній державі.

Незважаючи на скрутний час, гетьманський уряд і особисто П. Скоропадський виявили розуміння того, що без підтримки науки, освіти, мистецтва не можна успішно вирішувати й інші питання державного будівництва. Саме гетьманській державі належить пріоритет заснування Української академії наук (УАН), про що мріяло кілька поколінь діячів української культури й науки. Велику підготовчу роботу зі створення Академії провів міністр народної освіти М. Василенко, який зумів залучити до цієї справи видатного вченого В. Вернадського. Міністр склав списки вчених, яких було б бажано залучити до наукової діяльності в Україні, і зумів переконати кількох із них переїхати з Росії. Академік В. Вернадський очолив комісію з питань заснування УАН, у якій над підготовкою відповідних документів працювали Д. Багалій, М. Кащенко, Г. Павлуцький, О. Сперанський, Є. Тимченко, В. Модзалевський, В. Перетц та інші.

Комісія виробила проекти головних установчих документів: про створення УАН, про Статут УАН, про штати УАН, про кошти УАН. Обґрунтовуючи законопроект про Академію, М. Василенко доповідав РМ: «Коли в Києві закладається Українська академія наук, то це викликається не самісінькими науковими інтересами. З цим пов’язуються міркування величезної національної та державно-економічної ваги… Викликають Академію до життя, з одного боку, зріст та поглиблення національної свідомості українського громадянства, а з другого — необхідність невидно підняти виробливість та трудову міць українського народу та й використати в якнайвищій мірі виробливі сили».

Справу створення УАН довів до логічного завершення наступний міністр народної освіти П. Стебницький, за якого уряд прийняв усі розроблені документи. 14 листопада П. Скоропадський затвердив закон про заснування Української академії наук як державної установи у безпосередньому віданні верховної влади. УАН складалася з трьох відділів: історико-філологічного, фізико-математичного та соціальних наук. До першого затвердженого гетьманом списку з 12 академіків увійшли Д. Багалій, А. Кримський, М. Петров, С. Смаль-Стоцький, В. Вернадський, С. Тимошенко, М. Кащенко, П. Тутковський, М. Туган-Барановський, Ф. Тарановський, В. Косинський та О. Левицький. Першим президентом УАН став В. Вернадський.

Попри фінансові труднощі уряд знайшов можливість налагодити гідне фінансування Академії. Штатні академіки за оплатою прирівнювалися до заступника міністра. Вірогідні асигнування виділялися на різноманітні дослідницькі програми й напрями наукового пошуку. В системі УАН створювалися не лише інститути, а й Національна бібліотека, Ботанічний сад, астрономічна обсерваторія, музеї, видавнича база — всього 45 структур.

Академія дістала режим максимального сприяння, одержавши статус самоврядної юридичної особи, а також право заснування наукових закладів, безмитного й позацензурного отримання літератури й наукового обладнання, присвоєння ступеня доктора наук, організації наукових форумів. Наукові видання УАН повинні були виходити українською мовою, а за бажанням автора — й іншими мовами.

З часу свого заснування Академія наук розпочала активну діяльність і, незважаючи на зміну влади й політичних настроїв, протягом десятиріч залишалася головним осередком наукових знань і фундаментальних досліджень.

Підвищеною увагою гетьманського уряду користувалася вища освіта. Крім діючих університетів у Києві, Харкові та Одесі, 1 липня було відкрито ще два навчальних заклади — Київський та Кам’янець-Подільський державні українські університети. Спроба українізації університету св. Володимира в Києві за часів ЦР успіху не мала. Тому міністерство народної освіти вирішило піти іншим шляхом, створюючи нові університети з українською мовою викладання і широким спектром українознавчих дисциплін.

Уряд усіляко підтримував вузи, які відігравали провідну роль у підготовці спеціалістів високої кваліфікації, надавши статус державних київським політехнічному та комерційному, харківським ветеринарному, комерційному, технологічному, Катеринославському гірничому, Ніжинському історико-філологічному інститутам (останньому надали статус державного університету).

За доби гетьманату розпочали роботу щойно утворені Архітектурний та Клінічний інститути у Києві, Політехнічний та Сільськогосподарський — в Одесі, Український історико-філологічний факультет у Полтаві. Уряд розробив струнку тарифну сітку оплати праці викладацько-професорського складу та заснував стипендії для студентів.

Неослабною увагою Української Держави була оточена початкова й середня школа. В липні міністерство народної освіти видало розпорядження про утворення національної нижчої початкової школи, яким передбачався перехід на українські підручники й мову викладання, в російськомовних гімназіях і реальних училищах запроваджувалися українознавчі предмети. Істотно змінювалися програми учительських семінарій, які наближали підготовку педагогічних кадрів до реальних суспільних потреб.

Уряд виділив 350 стипендій для незаможних учнів української національності, взяв на баланс держави 40 чоловічих гімназій, відкритих за ініціативи М. Василенка. З цією метою було асигновано 4 млн крб. На підвищення заробітної плати вчителям лише у жовтні - листопаді державна скарбниця видала майже 29 млн крб.

На кінець 1918 р. з 836 діючих гімназій (161 державна, 409 громадських, 268 приватних, 474 хлоп’ячі і 362 дівочі) 150 були українізовані. Таким чином, формувалася національна школа, яка мала вирішувати завдання, співзвучні загальнодержавним тенденціям розвитку.

Спостерігалась активізація мистецького життя, що дало підстави дослідникам говорити про розквіт національних закладів культури у той період. Численні факти підтверджують таку думку.

У складі міністерства народної освіти та мистецтва було створено головне управління мистецтва й національної культури, яке мало автономний бюджет. Крім того, уряд виділяв цільові кошти на охорону пам’яток старовини, археологічні дослідження, підтримку творчих колективів тощо. Так, у вересні 600 тис. крб. було асигновано на заходи з охорони пам’яток культури.

Бережливе ставлення до історико-культурної спадщини народу України виявилось у реальній підтримці музейної справи. Держава дбала про життєдіяльність усіх 36 музеїв, заснованих до революції.

Прагнучи, щоб українська театральна й музична культура вийшла на європейський рівень, П. Скоропадський особисто опікувався творчими колективами, які могли знайомити українську публіку з кращими зразками світового мистецтва. У травні уряд виділив 165 тис. крб. товариству «Національний театр», ініціаторами створення якого були трупа М. Садовського, «Молодий театр» Л. Курбаса та Музично-драматична школа ім. М. Лисенка. У серпні було створено Державний драматичний театр, творчий колектив якого склали відомі російські та українські актори й режисери. У жовтні на базі національного зразкового театру за рішенням уряду почав діяти Державний народний театр під керівництвом П. Саксаганського, в якому працювали М. Заньковецька, Г. Затиркевич-Карпинська, І. Замичковський та інші видатні митці.

За активного сприяння міністерства народної освіти та мистецтва були створені Перший український національний хор у Києві, Державна капела бандуристів Г. Хоткевича, про що подбав сам гетьман. Уряд асигнував 66 тис. крб. на заснування Державного симфонічного оркестру ім. М. Лисенка. Оркестр працював під керівництвом О. Горєлова, диригували — Р. Глієр, Ф. Блуменфельд та Ф. Бортьє. Плідно працювали Київська, Одеська і Харківська консерваторії. У 1918 р. активно творили М. Вериківський, Г. Верьовка, Б. Лятошинський, Л. Ревуцький, П. Демуцький та інші діячі музичного мистецтва.

Українська академія мистецтв, очолена Г. Нарбутом, готувала спеціалістів малярства, різьбярства, гравюри, художніх промислів, будівництва. В цей час розпочинає працювати Одеське вище художнє училище.

Увага гетьманського уряду до проблем культурно-мистецького процесу, народної освіти викликала піднесення творчих сил, сприяла збагаченню духовного потенціалу народу й держави.

Різка зміна зовнішньополітичної ситуації викликала дестабілізацію гетьманського режиму. Та ще більшу загрозу для нього становили внутрішньополітичні обставини. Національний союз під проводом В. Винниченка об'єднав протигетьманські сили і розпочав підготовку повстання, заручившись підтримкою російських більшовиків. У відповідь на дії опозиції міністерство внутрішніх справ заборонило скликання Національного конгресу, призначеного на 17 листопада. Це стало причиною урядової кризи, внаслідок якої гетьман сформував уряд, у якому вже не було представників Національного союзу.

Переорієнтація гетьмана на проросійські сили віддавала козирі в руки антигетьманським силам. Вони 13 листопада утворили Директорію у складі В. Винниченка, С. Петлюри, Ф. Швеця, А. Макаренка й П. Андрієвського. Успіх повстання забезпечила підтримка Директорії з боку Є. Коновальця (січові стрільці), отамана Болбочана, Сірожупанної дивізії, Чорноморського козачого коша. Збройні сили, на які спирався гетьманський режим, значно поступалися повстанцям. Це показав бій під Мотовилівкою, де гетьманські війська були розбиті, після чого відступили до Києва. Наприкінці листопада вплив П. Скоропадського обмежувався столицею, в якій також активно діяли повстанські сили. Німецькі частини, які ще лишалися на території України, дотримувалися нейтральної позиції. За таких умов гетьману не залишалося нічого іншого, як відректися влади.

Причиною невдоволення широких верств українського суспільства політикою гетьманського режиму переважна більшість істориків вважає її низьку соціально-економічну ефективність і те, що держава того періоду будувалася на підмурках консервативної ідеї. З цим важко не погодитись. Але не варто відмовляти їй у повній відсутності національних елементів і спрямованості, хоча вони, можливо, були і не такими яскраво вираженими, як у часи ЦР.

Швидше за все режим гетьмана П. Скоропадського був приречений на невдачу на диво складним і несприятливим збігом зовнішніх і внутрішніх обставин, які стали вирішальними для його долі.