Проблемні питання становлення української економіки та роль грошового сектору в їх вирішенні

Проблемні питання становлення української економіки та роль грошового сектору в їх вирішенні

Причин, що призвели до такого стану багато. Визначальною з них, як це стає все більше очевидним, є відсутність глибоких реформ у фінансовій сфері, яка в поєднанні з системою грошових відносин детермінує макроекономічну ситуацію. З 1994 по 1996 р. вдалося суттєво знизити дефіцит зведеного бюджету. Він скоротився з 8,9% до 4,9% ВВП. Однак цей процес здійснювався не на основі структурного реформування державних фінансів, а механічно — шляхом штучного утиснення обсягів окремих видатків.

Реформування бюджетної сфери можливе тільки на основі тісної конструктивної співпраці між виконавчою та законодавчою владами. Іншого тут просто не дано. Апогеєм протистоянь у цьому виявився 2000 рік, коли через неузгодженість дій уряду та парламенту було заблоковано виключно значимий пакет законопроектів щодо реформування системи державних фінансів, а сам бюджет прийнято з запізненням на півроку. Усе це не могло не датися взнаки. Дефіцит бюджету знову підскочив до критичної величини — 6,7% від ВВП. Власне, різке загострення фінансової кризи, яка була набагато гострішою, ніж у 1995 та 1996 роках і набула системного характеру охопила фінанси як держави, так і безпосередньо суб'єктів господарювання, пов’язане значною мірою з цією причиною.

До останніх років обсяги бюджету повністю покривалися кредитною емісією Нацбанку, тобто шляхом безакцептного застосування інфляційного податку, основний тягар якого лягав перш за все на малозабезпечені верстви населення та людей з фіксованими доходами. У цьому відношенні обсяг бюджетного дефіциту був певною мірою формальною величиною. Його фінансування гарантувалося механізмом друкування інфляційних грошей. Так, 1992 року, коли бюджетний дефіцит становив 13,8%, за рахунок лише цього джерела було профінансовано 36,3% бюджетних видатків. Це 692,2 млрд. оза. Для порівняння зазначимо, що доходи бюджету від інших податків, зокрема податку на додану вартість, становили 486,7 млрд.крб. а податку на прибуток підприємств — 279,1 млрд. оза.

Останніми роками фінансування дефіциту почало здійснюватися на іншій, більш цивілізованій основі — через механізми фондового ринку. У 1995 р. кредитами НБУ було покрито 81,4% дефіциту зведеного бюджету, 1996 р. — 33,9%. У 1997 р. таке фінансування було вперше повністю припинено. Однак сталося те, чого й слід було очікувати. Параметри фінансового ринку України виявилися недостатніми, щоб покрити сформований 1997 року бюджетний дефіцит у сумі, що перевищила 5,1 млрд. оза. Це позначилося на непомірно високій ставці бюджетних запозичень, яка, як відомо, формується на фондовому ринку шляхом співставлення попиту та пропозиції на відповідні фінансові ресурси.

Цю обставину не потрібно списувати на світову фінансову кризу. Ще до кризи у липні 1997 р. Мінфін здійснював запозичення на рівні 29%, тоді як у Росії відповідний відсоток становив 13%, Азербайджані — 12%, Литві — 3%. Фінансова криза в Азії лише загострила цю ситуацію. Впродовж останніх півроку ціна запозичень держави підскочила до 50%. Почав формуватися ефект класичної боргової піраміди. Якщо 1996 року було випущено ОВДП на суму 3,7 млрд. оза., то 1997 року — 11,3 млрд. Станом на 1 квітня цього року обсяг внутрішніх боргових зобов’язань держави (а це в своїй основі короткотермінові облігації) перевищив 13 млрд. оза. Як наслідок, державні запозичення на фондовому ринку з фактора пом’якшення фінансової кризи перетворилися в головний чинник її різкого загострення.

Непокоїть й інше: відбулося фактичне роздвоєння економічного простору на сферу обігу грошового капіталу, який обслуговує дефіцит бюджету й через механізми самозростання поглинає основні фінансові ресурси держави і позбавлений кредитних коштів реальний сектор. Якщо 1994 року за умов високої інфляції частка довготермінових кредитів комерційних банків становила 11,3%, то 1997 року вона не лише не зросла, а, навпаки, впала до 10,6%.

Фактично втратила, не зважаючи на поетапне зниження з 300% у жовтні 1994 р. до 17% — у листопаді 1997 р., свою регулюючу функцію облікова ставка НБУ. Відсоткові ставки за кредитами комерційних банків почали регулюватися ставкою запозичень держави на фондовому ринку.

Зазначені процеси не могли не позначитися на економічному стані підприємств. Якщо 1995 року збитковими було 12% промислових підприємств, 1996 — 30%, то 1997 року — майже 50%. Рентабельність господарств АПК становила: 1995 року — плюс 10%, 1996 — мінус 11%, 1997 року — мінус 24%. Збитковими стали не тільки окремі підприємства, а й цілі галузі. Більш як у півтора рази зросла 1997 року кредиторська заборгованість.

Потрібно будь-що сформувати умови переорієнтації фінансових потоків у реальний сектор. Єдиний шлях до цього — взяти під жорсткий контроль нарощування державного боргу та припинити на цій основі сповзання економіки в ситуацію хронічної бюджетної (боргової) кризи, вихід з якої стане практично неможливим. Світова практика окремих країн доводить обґрунтованість такого висновку. Турбує те, що реальність такої загрози ще повною мірою не усвідомлена.

Єдиний вихід з нинішнього фінансового становища — подальше зміцнення національної грошової одиниці.

Водночас не можна й далі покладатися на стримування інфляції лише монетарними інструментами. Макроекономічна політика, що будувалася на цій основі, вже давно себе повністю вичерпала. Подальше зниження інфляції має випливати із структурних реформ, їх стабілізуючої дії на соціально-економічну, в тому числі фінансову, систему. Більше того, нагальним є питання істотного підвищення рівня монетизації економіки, який нині чи не найнижчий серед країн з перехідною економікою. Певні зрушення в цьому відзначено вже минулого року, коли рівень монетизації ВВП зріс з 11 до майже 14%. Однак цього недостатньо. Цей процес має бути істотно прискорений. Тут є великі резерви. Лише рівень бартеризації економічних зв’язків зріс 2001 року з 32 до 42,5%. Ці зв’язки потрібно наповнювати грошовим обігом. Це ж стосується заміни грошових сурогатів. Тож можливості відчутного зростання рівня монетизації економіки без інфляційного ефекту дуже широкі.

Не може задовольняти і структура грошової маси, постійне підвищення її частки, що знаходиться в оза банківському обігу.

Реалізувати завдання політики економічного зростання за існуючого рівня монетизації валового внутрішнього продукту та за умов, коли майже кожна друга гривня минає банківські рахунки, неможливо.

Вимагає певних коректив і валютна політика. У 1998 та 1999 рр. індекс інфляції становив відповідно — 39,7% та 10,1%, сальдо поточного рахунку платіжного балансу України — мінус 2,8% та мінус 2,7% від ВВП, а валютний курс гривні, який в своїй основі відбиває названі параметри, лишився практично незмінним. Небезпечне для України падіння темпів експорту та зниження рентабельності відповідних галузей пов’язане з цим чинником.

З огляду на це обґрунтовано необхідність більш гнучкої валютної політики. Йдеться про здійснення в перспективі політики паритетного до темпів інфляції валютного курсу. Така політика, що збалансовуватиме інтереси експортерів та імпортерів і найбільшою мірою відповідатиме логіці економічного зростання, не ставить під сумнів подальшу стабільність національної валюти. З урахуванням низьких темпів інфляції, що намічаються, вона лишатиметься достатньо стійкою.