Стадії взаємодії суспільства та природи

СТАДІЇ ВЗАЄМОДІЇ СУСПІЛЬСТВА ТА ПРИРОДИ

Перша стадія взаємодії суспільства та природи тривала близько 2−3 млн. років від появи на землі перших людей примітивного виду Homo habilis до виникнення близько 40 тис. років тому сучасного людського виду Homo sapiens (людина розумна), тобто до початку пізньопалеолітичної доби. У цей годину взаємодія людини із природою обмежувалась біологічним обміном речовин. У людини, що є біосоціальною істотою, ще переважала її біологічна сутність. Нечисленні первісні стада людей, озброєні недосконалими кам «яними знаряддями, органічно «вписувались «як складові елементи у природні екосистеми, не порушуючи своєю діяльністю їхньої динамічної рівноваги. Через це можна вважати, що на цій стадії людське сус-пільство та біосфера у сукупності являли собою функціонально незамкнену глобальну соціоекосистему, в якій слабкі антропогенні впливи було неможливо викликати помітних змін у навколишньому середовищі.

На другій стадії взаємодії суспільства та природи, що тривала близько 40 тис. років від початку пізнього палеоліту й до кінця другої світової війни, тобто до середини XX ст., людство уже відчутно впливало на навколишнє середовище, причому антропогенний тиск на природу неухильно зростав разом з розвитком людського суспільства, із удосконаленням виробничих відносин та знарядь роботи. Людська діяльність спричинила вимирання багатьох видів тварин й рослин, викликала деградацію природних екосистем на значних площах, але й ще не порушила природного кругообігу речовин та енергетичних потоків на нашій планеті, тобто динамічної рівноваги біосфери. Негативні дії людей почали викликати зворотну реакцію природи (уповільнену й не завжди адекватну), що створювало певні напруження у взаємовідносинах між людським суспільством й навколишнім середовищем. Отже, можна вважати, що на даній стадії глобальна соціоекосистема стала частково функціонально замкненою.

З. М. Стойко виділяє у цій стадії три етапи: примітивний, протягом якого людина впливала на природне середовище полюванням та рибальством; агрокультурний, коли основними засобами антропогенного впливу на природу були скотарство та землеробство; машинно-індустріальний, в якому провідним чинником руйнування навколишнього середовища стало промислове виробництво.

У пізньому палеоліті, що тривав близько ЗО тис. років, люди, що належали до сучасного виду Homo sapiens, досягли уже значного суспільного розвитку, про «єднувались у великі племена, вільно користувалися вогнем, виготовляли досконалі кам «яні знаряддя та зброю. Мисливство їм було б провідною галуззю господарства, а такі великі тварини, як мамонти, волохаті носороги, велетенські олені, первісні зубри та коней, основними продуктами харчування. Полювання на цих великих тварин забезпечувало давніх людей м «ясом, жиром, сухожиллями, кістковим мозком. Найбільші кістки використовувались для побудови жител та святилищ, а шкури — для накривання жител й виготовлення одягу.

Для полювання на стадних тварин широко застосовувався загонний спосіб, коли великі стада оточували й заганяли на високі кручі, із які тварини падали й масово гинули, розбиваючись до страти. Це поступово призвело до різкого скорочення чисельності багатьох із названих тварин, а згодом — до їхнього повного вимирання.

Знахідки із кісток мамонтів по всьому ареалу поширення їхнього, до того числі і в Україні, засвідчують величезні масштаби винищення цих тварин. На думку українського палеонтолога До. А. Татари-нова, знищення стада мамонтів у 80 особин (стоянка Пушкарі) рівнозначне знищенню поголів «я 7−8 пар цих тварин за ціле століття. На палеолітичних стоянках Середнього Придністров «я (Вороновиця І, Молодово V, Кормань IV, Бабин І) загальна чисельність знайдених решток мамонтів перевищує 300, що рівнозначно винищенню поколінь 28−32 пар цих тварин за століття. Якщо припустити, що на територї України та деяких інших регіонів європейського континенту на кожні 5 км існував у середньому один мамонт, то, при оптимальній насиченості цим виглядом лісової та лісостепової зон їхня загальна чисельність могла коливатися в межах півмільйона особин. Палеолітичні мисливці могли винищити це поголів «я всього за одне тисячоліття.

Про великий вплив людей кам «яної доби на навколишнє середовище свідчать, крім археологічних та палеонтологічних, також історичні дані. Наприклад, аборигени Тасманії, котрі вимерли до кінця XIX ст. й які європейці застали ще на стадії пізнього палеоліту, систематично випалювали рослинність на величезних теренах острова із метою створення кращих умів для життя, і мисливства. Екологічний ефект цих пожеж, що нерідко перманентне тривали тисячоліттями, був надзвичайно великим: змінювався характер мікроклімату, рослинності та ґрунтового покриву, вологі ліси поступалися чагарникам й саванам. Вогонь вивільнював з-під лісових хащ цілі реґіони, що створювало значну перевагу первісному мисливцю, разом із тім порушуючи фауну й флору, посилюючи ерозійні процеси. Аналогічно тасманійцям вели собі і аборигени Австралії, діяльність які також зумовила часткове зникнення лісів та інші негативні наслідки.

Зі зникненням великих травоїдних тварин й обмеженням масового полювання ними первісним людям доводилося шукати нові джерела існування, змінювати спосіб життя, що склався за доби пізнього палеоліту. Люди змушені були знову повернутися переважно до збиральництва, рибальства та полювання на дрібних тварин. Відповідно змінилися й кам «яні знаряддя. Давня кам «яна доба (палеоліт) близько 10−12 тис. років тому перейшла у середню кам «янові добу — мезоліт, але й їжі для таких людей, чисельність які одну годину значно зросла, уже не вистачало. Довелося шукати якісно нові шляхи здобуття продуктів харчування. Люди змушені були зайнятися скотарством та землеробством. Близько 8 тис. років до зв. е. почалася нова кам «яно доба — неоліт.

Розвиток скотарства й землеробства, виникнення давніх цивілізацій спричинили нове загострення протиріч між суспільством та природою. Масові вирубки й випалювання лісів, нерегульований випас худоби, а особливо кіз у гірських місцевостях, розорювання земель зі слабким грунтово-рослинним покривом у посушливих зонах — все це призвело до опустелювання величезних територій у Північній Африці, Аравійському півострові, Малій та Середній Азії, Європейському Середземномор «ї. Наприклад, знамениті ліванські кедри, що колися були джерелом цінної деревини для фінікійських кораблів, палаців Ахеменідів та храмів Єрусалима, залишились лише на прапорах Лівану.

Антропогенний вплив на природу значно посилився із початком широкого використання людством металів. як свідчать археологічні та історичні дані, найдавнішими металами, відомими людям, були самородні мідь, золото та срібло. При розкопках стародавнього міста Чатал-Гуюк у південній частині Анатолії (Туреччина) в кулях, що датуються кінцем VII тисячоліття до зв. е., знайдено багато мідних промов й навіть шматків шлаку, що свідчить про виплавку міді. Наприкінці неоліту в Шумері, Єгипті, індії, Китаї розпочався також видобуток золота й срібла. Найдавніші золоті прикраси, знайдені в Єгипті, датуються 4,5 тисячоліттям до зв. е. Спочатку срібло цінувалося навіть понад за золото. У першому тисячолітті до зв. е. срібло видобували в Стародавній Греції на південь від Афін на великих свинцево-срібних рудниках півострова Лавріон, відтак на територї сучасних Іспанії, Швеції, а середні віки, коли було б відкрито багато родовищ срібла у Центральній Європі, його почали навіть називати «німецьким металом ». До XVI ст. Німеччина був головним постачальником срібла в Європі. Наприклад, у Фрайбурзькому гірничому окрузі Саксонії розроблялось понад тисячі промислових жив срібла, якого тут ще за 700 років було б видобуто 5,2 млн.

У третьому тисячолітті до нашої ери почався бронзовий вік, а й у; іншому тис. до зв. е. — залізний. Жоден із металів так потужно не стимулював розвиток виробництва, як залізо. Основним металом на планеті залишилось залізо і в середні віки.

У часи середньовіччя відбувався подальший розвиток різних ви-дір сільськогосподарської діяльності, котра здійснювалась за рахунок екстенсивних методів — підсічно-вогневої системи, розорювання нових земель, що створювало основу локальних й регіональних соціоекологічних протиріч на майбутнє. Активна вирубка лісів, освоєння нових угідь без урахування наслідків малі місце в даний період в ряді районів Європи та Азії. Лісова зона в Західній Європі за годину практично зникає, різко скорочується площа, зайнята лісами, у Центральній та Східній Європі, змінюються грунти, дикі тварини витісняються із місць їхнього постійного проживання. Вплив на природу видобутку корисних копалин, ремесел, урбанізації був інакшим значним, але й постійно зростав.

Починаючи із XVI ст., розвиток капіталістичних відносин у суспільстві, винахід парової машини та інтенсивний розвиток промисловості зумовили вухо нового машинно-індустріального етапу другої стадії взаємодії людського суспільства та природи на нашій планеті. Засноване на капіталі виробництво долало обожнювання природи, традиційне, замкнуте у певних межах феодальної формації задоволення існуючих суспільних потреб. Молодий капіталізм розвивав потужну індустрію, підкорював природні ресурси вузькому практицизму. Ідеологія молодого капіталізму із притаманною йому ідеєю соціально-економічної конкуренції поширилась й на взаємостосунки із природою. У XVIII — XIX ст. людство закономірно вийшло на чергову промислову революцію, що було б, по суті, іншим за значимістю явищем (после переходу до відтворювального типу господарства) в історії взаємодії суспільства й природи. Основним чинником впливу на природу стає промислове виробництво як якісно вищий форма трудової діяльності, яку у великій мірі не лише розширило можливості соціалізації природи, підняло на новий ступінь виробничі можливості роботи, а і зумовило панування товарно-грошових відносин, для які потрібні як нові джерела сировини, то й ринки реалізації.

Більшість регіонів світу в другій половині XVIII — XIX ст. спочатку стають сировинними колоніями промислове розвинутих країн, а відтак починається спеціалізація на видобуванні, виробництві та вирощуванні саме того, що потребує світовий ринок. Яскраві приклади грабіжницького використання природи дає історія освоєння Північної Америки XVIII — XIX ст. Американський дослідник Р. Парсон писавши, що «рух колоністів на захід супроводжувався таким колосальним винищенням природних ресурсів, яким колосальним був сам рух». За даними Ж. Дорста, в 1870 — 1875 рр. кількість щорічно вбитих бізонів в Америці складала 2,5 млн. голів. З 1830 р. тут проходила кампанія за поголовне винищення бізонів й власники залізниць запрошували пасажирів стріляти у тварин прямо із вікон поїздів. Розорювання прерій викликало могутні пилові, так звані чорні бурі. За період 1790−1939 рр. США були зруйновані чи збідніли не менше 114 млн. гектарів родючих земель. На площі 313 млн. гектарів прискорена ерозія зумовила значну втрачу гумусу.

Після відкриття Рурського кам «яновугільного басейну й початку виплавлення коксу в 1849 р. почався перехід на мінеральне паливо у металургії, що значно прискорило видобуток та переробку залізної рудій. Цьому сприяло і ті, що з залізних руд згодом почали виплавляти інші кольорові метали — нікель, кобальт, мідь, марганець тощо. Різко почав зростати видобуток залізної рудій на планеті - від кількох тисяч тонн у 1800 р. до 7 млн. тонн у 1900 р. Особливо активізувався негативний антропогенний вплив на природу после застосування парової машини на морському та залізничному транспорті й винаходу двигунів внутрішнього згоряння. Господарська діяльність почала завдавати щораз більшої шкоди надрам, рослинному і тваринному світу, грунтам, поверхневим та підземним водам, повітрю, але й не все порушила динамічної рівноваги всієї біосфери.

Третя стадія взаємодії суспільства та природи почалася в. середині XX ст. после закінчення другої світової війни, котра стимулювала різкий стрибок у розпитку науки й техніки, започаткувавши нову науково-технічну революцію. За визначенням У. й. Вернадського, людина стала найбільш могутньою геологічною силою на нашій планеті, людська діяльність почала перевищувати масштаби найпотужніших стихійних явищ. На шкода, ця могутність людства майже не спрямовувалась на окультурення та вдосконалення природи, створення на землі ноосфери — сфери розуму, про що мріяв У. І. Вернадський. Навпаки, нераціональна господарська діяльність, багаторазово підсилена здобутками науково-технічного прогресу, призвела до пошкодження й вичерпання природних ресурсів, пошкодження регенераційних механізмів біосфери, деформації складеного протягом багатьох мільйонів років природного кругообігу речовин та енергетичних потоків на планеті, порушення динамічної рівноваги глобальної земної соціоекосистеми. Внаслідок цого почалося прогресуюче руйнування біосфери землі, що загрожує статі незворотним й призвести у найближчому майбутньому до такого ступеня деградації навколишнього середовища, що воно та стані непридатним для подальшого існування людей.

У наш годину речовинно-енергетичний обмін між суспільством та природою досяг таких величезних масштабів, усі природні та соціально-економічні компоненти глобальної соціоекосистеми виявились настільки взаємопов «язаними, що, порівняно незначний антропогенний вплив того чи інший природний компонент охоплює всю соціоекосистему в цілому й викликає непередбачені, часто далекосяжні негативні наслідки. Отже, на третій сучасній стадії взаємодії суспільства та природи глобальна земна соціоекосистєма стала функціонально замкненою. Вона втратила здатність до природної саморегуляції. Головним її регулятором тепер винне статі людське сус-пільство, й від того, як воно та буде виконувати ці функції, залежить його власне майбутнє.

сучасний стан навколишнього середовища й прогнози глобальної соцюекологічної ситуації спонукали учасників 38-ї сесії Генеральної Асамблеї ООН восени 1983 р. створити Міжнародну комісію по навколишньому середовищу та розвитку, покликану аналізувати його в контексті глобальних перспектив. На основі оцінок авторитетних експертів у 1987 р. ця комісія підготувала перше фундаментальне дослідження «Наше спільне майбутнє». На сучасному рівні про «єктивних знань у ньому відображено розуміння світовим співтовариством гостроти соціоекологічної проблематики, необхідність глобальної переорієнтації суспільно-політичного, економічного, економіко-технологічного та культурного розвитку, здійснення для цого відповідних національних й загальнопланетарних проектів.

Головними чинниками, що призвели до Сучасної кризової соціоекологічної ситуації, є демографічний вибух, урбанізація, індустріалізація та хімізація народного господарства. Незважаючи тих, й що в багатьох розвинутих країнах народжуваність в останні рокта відчутно загальмувалась, кількість народонаселення Земної кулі й за останні рокта зросла більше, ніж у 2 рази, досягла 6 млрд. осіб й продовжує різко зростати. Більшість цого населення зосереджується великі містах. Кількість людей, зайнятих у сільському господарстві, щороку зменшується. Прогодувати величезні маси міських жителів стає щораз важче, що викликає необхідність застосування хімічних методів/спрямованих на полегшення обробітку земель й підвищення родючості сільськогосподарських культур.

Обсяг промислової продукції в усьому світі кожних 10 років збільшується тепер приблизно вдвічі. Якщо за весь період цивілізації людство використало 80−85 млрд. т палива, то половина цого обсягу припадає на останні 25−30 років. Це заговорили українською у «язано із тім, що у другій половині XX ст. значно змінився паливно-енергетичний баланс на планеті. Питома ваги нафти у ньому становить 44%, природного газу — 18, вугілля — 35%. За оцінкою експертів, запасів органічного палива — вугілля, нафти й газу на рівні прогнозованого його споживання у 2000 р., — вистачить людству ще на 150 років. Максимальний видобуток нафти на планеті очікується у 90-х роках XX ст., а до 2035 р. 90% всіх відомих світових запасів нафти й газу якщо повністю вичерпано.

Внаслідок індустріалізації землі та розвитку транспортних засобів різко погіршилась якість атмосферного повітря. Щорічно промислові підприємства викидають приблизно 145 млн. т оксиду сірки (IV), 250 млн. т пилку, близько 1 млн. т сполук свинцю, десятки тисяч тонн фтористих та хлористих сполук, а було б величезного поширення явище кислотних дощів. Вихлопні гази автотранспорту та викиди промислових підприємств утворили над багатьма містами постійні отруйні газові хмари, що дуже шкідливо відбивається на здоровий «ї людей.

Зараз спалюють щороку близько 2 млрд. т вугілля. Цей процес супроводжується викиданням у повітря мільярдів тонн вуглекислого газу та інших речовин. Наземні рослини та фітопланктон океанів уже не встигають засвоювати таку кількість вуглекислоти. У атмосфері планети швидко накопичуються вуглекислий газ (близько 0,4% на рік) та інші шкідливі гази — метан, оксиди сірки, азоту, фтористо-хлористі вуглеводневі сполуки (3% на рік). За період із 1860 р. по 1985 р., за підрахунками дослідників, в результаті спалювання органічного палива у повітря потрапило 165 млрд. т вуглекислого газу, його вміст у ній зріс на ЗО %, причому лише за 1959 — 1985 рр. — на 9%.

При сучасних темпах спалювання органічного палива очікується, що в 2010 р. щорічні викиди вуглекислого газу досягнуть понад 10 млрд. т. Зараз вміст вуглекислого газу в атмосфері землі уже досягає 2300 млрд. т й передбачають, що до 2000 р. він збільшиться майже вдвічі. Якщо цей процес якщо тривати, постане загроза виникнення на землі «парникового ефекту», при якому атмосфера якщо безперервно нагріватися. Одночасно з збільшенням вуглекислоти падає вміст у атмосфері кисню, відтворення якого не встигає за споживанням.

Швидко зменшуються на землі запаси питної води. Кількість води, що забирається із річок для промисловості, зрошення та по-збутових потреб, становить уже 20% поверхневого стоку. У промислово розвинутих країнах практично весь стік води проходити через промпідприємства, зрошувальні системи, водопровід та каналізацію. Забруднення охопило навіть акваторії Світового океану. Порівняно недавно (у 1947 р.) Тур Хейєрдал под годину своєї першої подорожі на «Кон-Тіки» захоплювався чистотою Тихого океану. Нині Світовий океан перетворився на гігантський відстійник багатьох видів відходів Сучасної цивілізації. Величезні площі океанічної поверхні вкриті плаваючим сміттям та нафтопродуктами, котрі потрапляють сюди при очищенні резервуарів, внаслідок аварій танкерів й витоків при розвідуванні та експлуатації морських нафтопромислів. Нафтова плівка уже вкриває п «яту частину поверхні Світового океану. Крім цього у нього щорічно скидають 5 тис. т ртуті, 50 тис. т ДДТ та інші шкідливі сполуки. Усі це знищує біологічні ресурси океану, порушує водно-повітряний обмін планети та глобальну кліматичну стабільність.

Особливо сильно позначився антропогенний вплив на лісах нашої планети. За історію людської цивілізації територія лісових масивів на Земній кулі скоротилася на 60−65%, що призвело до відчутного погіршення гідрологічного та кліматичного режимів. Щорічно від вирубок, пожеж та забруднень атмосфери гине 11 млн. га лісів. За оцінками експертів, лісистість планети за період 50-х — кінця 70-х років скоротилась у 2 рази — із 50 до 25 млн. км2. Най-більший обсяг втрат припадає на «зелені легені» нашої планети, котрі постачають основні про «єми кисню у повітря землі, найбагатші у біологічному відношенні вологі тропічні ліси Африки, Південної Америки та Південно-Східної Азії, але в сибірську тайгу. Передбачають, що до 2000 р. в країнах, що розвиваються, у зв «язку з зростанням попиту на деревину та паливо й потребою розширення площ сільськогосподарських угідь якщо знищено 40% Сучасної площі лісів. При цьому слід матір на увазі, що вологі тропічні ліси, котрі покривають загалом менше 10% площі суші, концентрують 40% всього генофонду планети. А зникнення рослин має особливо важкі екологічні наслідки, адже, як стверджують спеціалісти, від шкірного рослинного виду, як правило, залежить існування 10−30 видів комах, а інколи і вищих тварин та інших видів рослин.

Крім знищення місць проживання організмів та шкідливого, «впливу ними отруйних викидів промпідприємств й транспорту, (величезної шкоди органічному світу нашої планети завдають розвиток хімічної промисловості та хімізація сільського й лісового господарства, зокрема широке застосування отрутохімікатів для боротьби із шкідниками сільськогосподарських та лісогосподарських культур й зловживання мінеральними добривами. Кожного року в грунти вноситися понад 500 млн. т мінеральних добрив й 3 млн. т пестицидів.

З За період 50-х — середини 80-х років обсяги виробництва продукції органічної хімії на планеті зросли із 7 до 250 млн. т, щорічно на світовий ринок потрапляє від однієї до двох тисяч видів нової продукції. А всього людство нині активно використовує близько 80 тис. неприродних хімічних сполук. Внаслідок цого нині близько 1 млн. видів фауни й флори знаходиться под загрозою зникнення, 14 тис. людей різних країнах щорічно гине від отруєння пестицидами, 700 тис. — захворює внаслідок вживання забрудненої води й проживання в місцях інтенсивного забруднення атмосфери.

Парадоксально, що найшвидше до хімічного забруднення навколишнього середовища пристосовуються саме шкідливі для народного господарства види організмів. Внаслідок цого ефективність хімічних методів боротьби із ними швидко падає. Наприклад, якщо США у 40-х роках XX ст. шкідники знищували 7% врожаю, то кінці 80-х років — майже вдвічі понад при зростанні застосування пестицидів у 10 разів.