Запозичена лексика в давньоруській мові (на матеріалі «Слова о полку Ігоревім»)

Запозичена лексика в давньоруській мові (на матеріалі «Слова о полку Ігоревім»)

Запозичена лексика в давньоруській мові (на матеріалі «Слова о полку Ігоревім»).

До актуальних проблем слов’янського мовознавства належать питання, пов’язані з розвитком східнослов'янських мов, оскільки діахронічне дослідження мови не тільки розширює лінгвістичний кругозір, вчить розумінню мови давніх пам’яток, але й дає багатий матеріал для пізнання історії народу в цілому.

Особливий інтерес як об'єкт наукового студіювання викликають писемні джерела старокиївської доби. До нашого часу не дійшло жодної пам’ятки давньоруської епохи, яка за своїми художніми особливостями дорівнювала б «Слову о полку Ігоревім». Словниковий склад давньоруської мови формувався протягом кількох історичних епох. Ця мова мала різноманітні контакти з сусідніми мовами, внаслідок чого ввібрала в себе іномовні елементи. Тому в лексиці «Слова» представлені гетерогенні за своїми генетичними характеристиками лексичні одиниці. Проте є очевидним, що запозичена лексика не переважила питомих словесних одиниць цієї пам’ятки, тому «Слово» виразно зберігає не лише свою ідейно-тематичну, але й мовну самобутність.

Мова пам’ятки східнослов'янська у своїй основі, це — «народно-поетична стихія і живе усне східнослов'янське мовлення» [3, 22]. Така оцінка стосується і питомої слов’янської лексики, і тюркізмів, які проникали через половецьку й огузьку мови кочівників. Це стосується й самого стилю «Слова», його образів, епітетів, порівнянь, метафор, аналоги яких можна знайти у фольклорі деяких тюркських народів.

Дослідники єдині у кваліфікації тюркізмів «Слова» як одиниць, що стосуються домонгольського періоду, а своїми фонетичними характеристиками, фонетичним оформленням — до огузо-кипчацького типу з деякими наслідками булгарської фонетики, що пояснюється послідовними хвилями міграції тюркських народів до Східної Європи.

Наше дослідження побудоване за тематичним принципом, який активно використовують сучасні лексикологи та ономасіологи. Теоретичне обґрунтування вивчення лексики за тематичними принципами репрезентоване роботами Ф.П.Філіна, В.І.Кодухова, М. О. Баскакова, Ф.П.Сорокалєтова, В.М.Русанівського, В.В.Німчука, В.А.Передрієнка, І.П.Чепіги та ін. Так, Ф.П.Сорокалєтов пише з цього приводу: «Вивчення лексики за тематичними групами дозволяє з достатньою повнотою виявити зв’язки і відношення між позначуваним і тим, що позначає, встановити об'єм знань і, нарешті, окреслити значення і коло лексико-фразеологічних значень слів» [8, 21].

Серед неслов’янських запозичень «Слова о полку Ігоревім» можна виділити для дослідження такі тематичні групи слів: 1) військова термінологія, 2) соціальна термінологія, 3) побутова лексика, 4) лексика на позначення особливостей ландшафту, тварин, рослин, 5) міфологічні та етнічні імена, 6) власні назви. В нашій роботі проаналізовані перші дві групи запозичених слів, оскільки їх позамовні зв’язки по-різному актуалізувалися в різні періоди розвитку суспільства і їх студіювання особливо цікаве для пізнання історії східнослов'янських народів.

У групу неслов’янських запозичень, пов’язаних з військовою справою, об'єднані слова, які називають зброю чи військове спорядження: тулъ, шерешир, сабля, мечь, харалуг. Лексема тулъ «колчан для стріл» (множина тули) в пам’ятках зафіксована з ХІ ст. М. Фасмер та О. Преображенський порівнюють тулъ з ???, з праслов’янським *tulъ, що близьке до давньоіндійського tunas [15, 4, 117]. На думку М. М. Шанського, це слово запозичене з тюркської мови [16, 206]. О. Г. Преображенський підкреслює, що деякі дослідники дотримуються інших поглядів. Наприклад, О. Я. Козловський порівнює його з латинським toles «зоб на шиї». Це, очевидно, не відповідає істині. Також повинно бути відкинуте зіставлення з групою санскриту: tula та ін., грецьким ???, ???, латинським tollo та ін. Стосовно спорідненості іменника тулъ і дієслів тулити, притулитися Ф. Міклошич висловлює сумнів. Він пояснює дієслова, виходячи із значення тулъ — «трубка, куди ховають стріли», порівнює із сучасним втулка, втулковий [11, 11, 1154].

Лексема тулъ широко використовувалась у давньоруській літературній мові в значенні «колчан для стріл». В «Слові о полку Ігоревім» читаємо: А мои ти Куряни свhдоми къмети:… пути имь вhдоми, яругы имъ знаеми, луци у нихъ напряжени, тули отворени… [13, 8], Сыпахуть ми тъщими тулы поганыхъ тльковинъ великыи женчюгь на лоно [13, 23], Въ полh безводнh жаждею имь лучи съпряже, тугою имъ тули затче [13, 39].

Вживання лексеми тулъ у значенні «колчан для стріл» спостерігається і в інших писемних пам’ятках ХП — ХІV ст. Наприклад, в Іпатіївському літописі записано: Андрhи же не удоси его, но удоси владыку, и слуги его разъграби гордые, и тулы ихъ бобровые раздра [12, 6, 75].

Цей іменник міг вживатися в переносному значенні для створення певного образу. Наприклад, И сыпа своихъ врагъ стрhлы из душетьлhньна тула [14, ІІІ, 1037], Оружие съкровено имыи въ тулh сердцю [12, 6, 75].

П.І.Савваітов у роботі «.

ание старинных русских утварей" фіксує колчан (тул) «вмістилище для стріл». Колчани робилися із шкіри чи сап’яну (саф'яну), у багатих людей вони були обтягнені атласом, оксамитом, парчею, прикрашені облямівками з різнокольоровими косицями, шнурами і под. Колчан зі стрілами чіпляли з правого боку до особливого чи до шабельного пояса [12, 6, 75]. С. П. Обнорський, досліджуючи це слово, прийшов до висновку, що форма називного відмінка множини на -и використовується у функції знахідного відмінка: тули, що порівняно значна кількість новотворів в тексті пам’ятки дозволяє припустити, що проміжний список «Слова о полку Ігоревім», з якого вони були перенесені, датувався відносно пізнім часом, кінцем ХІІІ чи початком ХІV ст., коли такі новотвори були вже досить уживаними [5, 154].

В.І.Даль відзначає, що лексема тулъ у ХІХ ст. розширила своє значення і вживалася з такими значеннями: 1) колчан, трубка, в якій зберігаються стріли, 2) стовп, підпора під будову [9, ІV, 442].

Лексема шерешир вживалася тільки в давньоруських пам’ятках. М. Фасмер пояснює значення цього слова так: «Якась метальна зброя, можливо, катапульта» [15, ІV, 430]. Аналізуючи цю лексему, Фасмер посилається на лінгвістів-етимологів, які вважають слово запозиченням із тюркської мови через посередництво персидської: tіr-і-carx «снаряд, який викидає, катапульта». На думку Ф.Є.Корша, тюркська форма повинна була бути такою: *sіrіcar або *cіrіcar. Помилковою є етимологія від грецького ??? «спис», бо вона не витлумачує приголосного ш і вокалізму.

У «Слові о полку Ігоревім» іменник шереширъ уживається тільки один раз в орудному відмінку множини: Великый княже Всеволоде! Не мысл? ю ти прелетhти издалеча, отня злата стола поблюсти?.. Ти бо можеши посуху живыми шереширы стрhляти, удалымь сыны Глhбовы [13, 28 — 29]. Дослідники «Слова о полку Ігоревім» констатують той факт, що в Іпатіївському літописі записано: «Бяше бо обрhлъ (Кончак) мужа такового бесурмена, иже стрhляше живымъ огньмь, бяху же у нихъ луци тузи самострhлнии, одва 50 мужь можашеть напрящи…». Такого типу величезні самостріли-катапульти на мусульманському Сході мали назву чарх. Володимир Глібович згадуваного в літописі «бесурмена» в 1184 році взяв у полон і привів до Святослава. Зрозуміло, чому автор «Слова» саме синів Глібових назвав «шереширами». В устах половців персидське тір-і-чарх легко могло перетворитися в тір-ічар і в чір-і-чар. Подальша звукова трансформація відбувалася вже на давньоруському ґрунті [12, 6, 179]. Очевидно, фонетична адаптація східної словесної форми в шерешир виправдана, бо відповідає закономірностям утворення звукових співвідношень у давніх мовах. Існує пояснення цього слова як такого, що сягає звуконаслідувального монгольського дієслова [12, 6, 190].

І.І.Срезневський наводить лексему шереширъ, але не пояснює її значення, посилаючись тільки на те, що вона вживається в «Слові о полку Ігоревім» [14, Ш, 1587].

Існує кілька гіпотез походження слова сабля/шабля. Так, Ф.Є.Корш припускає, що це слово було запозичене з булгарського *sabja від фінського кореня *sab — «різати» (12, ІІ, 243). М. Фасмер висловлює гіпотезу, що воно запозичене з угорського szabni- «різати» [15, ІІІ, 541], хоча угорці також могли запозичити це слово у булгар. Український, польський і білоруський варіанти цього слова — шабля — дозволяють припустити його походження із тюркської мови, пор., наприклад, татарське cab-yl-un- «рубати з розмаху». К. Г. Менгес зазначав, що «тюркський зубний спірант з, веляризований у словах з велярними звуками, передавався в деяких випадках слов’янським м» [4, 78−79].

Названа лексема використовується в пам’ятці в таких словосполученнях: 1) сабли изъострени, 2) саблямъ потручяти с шеломы половецкыя, 3) поскепани саблями калеными шеломы оварьскыя, 4) гримлють сабли о шеломы, 5) се у Римъ кричатъ подъ саблями половецкыми, 6) ранены саблями калеными.

Лексему меч в значенні «двосічна холодна зброя» констатує М. Фасмер, давно уже пояснюють як запозичення із готської *mekeis (пор. з давньоісландським mхkir, давньоанглійським mece [15, ІІІ, 612]. Цього погляду дотримується й О. Преображенський [15, І, 533].

Автори етимологічного словника української мови наводять різні значення лексеми («вид холодної зброї», «рослина з мечоподібним листям», мечик -«складова частина кросен», «воїн, озброєний мечем» та ін.), констатують, що походження слова затемнене, заперечують можливість безпосереднього виведення етимології цієї лексеми з грецького «боротьба» і перського «меч» [10, 3, 454].

У «Слові о полку Ігоревім» мечь у вказаному значенні вживається багато разів: …гремлеши о шеломы мечи харалужными, Тъи бо Олегъ мечемъ крамолу коваше, и стрhлы по земли сhяше. Бяшеть притрепеталъ (Святославъ) своими сильными плъки и харалужными мечи стязи свои [15, 3, 90 — 91].

В інших писемних джерелах часів Київської Русі використовується образне значення лексеми мечь. Наприклад, словник І.І.Срезневського наводить такий уривок із пам’ятки «Пчела»: Егда узриши грhшна въ славh и въ богатьствh, тогда плачи надъ нимъ, мечь бо Божии острится на нь [14, І, 1112].

Як назва сталі трапляється в «Слові о полку Ігоревім» іменник харалуг, похідним від нього є прикметник харалужный: Тогда великый Святъславъ изрони злато слово слезами смhшено, и рече: О моя сыновчя, Игорю и Всеволоде! Ваю храбрая сердца въ жестоцемъ харалузh скована, а въ буести закалена [13, 26], Яръ Туре Всеволодh стоиши на борони, прыщеши на вои стрhлами, грhмлеши о шеломы мечи харалужными [13, 13].

Лексеми харалуг, харалужный вживалися тільки в давньоруській мові. М. Фасмер вважає харалуг запозиченням із тюркської (пор. з чагатайським karaluk «сталь», первісно від kara «чорний», тобто «чорний, воронований метал» [13, ІV, 223]. Інші лінгвісти уточнюють цю етимологію, зазначаючи, зокрема, що суфікс -луг досить активно використовується в турецькій мові для утворення імен від прикметників. Звідси харалуг мало би означати «чорнота, чернь, чорне». Епітет кара «чорний» найчастіше поєднується в турецькій мові зі словами «сталь», «чавун» [12, 6,114]. Проте не всі етимологи підтримують цей погляд на історію слова, мотивуючи це тим, що в жодному тюркському наріччі харалуг не використовується в поданому значенні. В. Л. Виноградова підкреслює, що в пізніх списках пам’яток, писаних під впливом «Слова о полку Ігоревім», словосполучення мечі харалужни замінене на мечі булатні. Ця заміна, на її думку, не випадкова. Слово харалуг не було характерне для пізніших писемних джерел — його замінило словосполучення булатна сталь. Існує також думка, що харалуг — це не що інше, як давній варіант сучасного азербайджанського діалектного слова овхарлы (овхайралуг). Якщо дотримуватися цього погляду, то слово харалуг може набувати одне із таких значень: «наточений», «налаштовний», «точений», «полум'яний», «кований», «загартований». При цьому тут відбуватиметься лише запозичення форми, а не значення слова [12, 6,116 — 117].

Ця лексема найменше розшифрована, хоча й має велику кількість етимологій: харалуг < gara — «чорний» + lya > garalya — «чорний воронований метал, сталь», харалуг < garlug — «каралукський», за назвою древнього тюркського племені карлуків, які ще в V — ІХ ст. добували залізну руду в горах Тянь-Шаню, харалуг < car (a)l + ing|ung = «каролінгський» — за назвою другої династії франкських королів (С.О.Гедеонов), арабське хаrab — «загибель», «небезпека» + lug — «небезпечний, руйнівний» (В.Ф.Ржига), польське charlezec — «красти, брати здобич» (З.Штібер).

У зв’язку із складністю визначення походження слів харалугъ, харалужный М. О. Баскаков пропонує об'єднати всі етимології в основні значення: або лексема мала значення «загибель, той, що несе загибель, руйнівний», тобто наводить тлумачення слова, подане В. Ф. Ржигою, причому етимологія цього слова була, очевидно, тюркською (основа gyr-yl-u, gyr-yl-uw «масова загибель», «знищення»), а не арабською хаrab в тому ж значенні, або це слово вказувало на назву металу (типу сталі), з якого були зроблені мечі, списи, ланцюги і лати воїна, а саме: а) garlug — назва металу за племінною назвою династії франкських королів королінгів, б) gyr-y-lu, gajra-l-u «відточений, огранений», тобто за характером обробки металу, в) gara-ju-e — «чорний, вороний», gary-w-lu — «те, що обпалили, загартували», тобто за типом обробки металу, г) або харалуг і харалужний означали призначення зброї і спорядження — garuwlu, розраховані на сильного, могутнього воїна — «сильний, могутній» [1, 66].

На нашу думку, вживання у «Слові…» іменника харалуг у значенні «сталь, булат» [12, 6, 114] обумовлює значення «стальний, булатний» у похідного прикметника харалужний у межах одного й того ж тексту.

До групи запозичених у тюркських народів соціальних термінів, які вживаються у «Слові о полку Ігоревім», входять такі слова: кощей, чага, салтан, быля, каган, боярин.

Лексема кощей вживалася в давньоруській мові в значенні «плебей, полонений, раб» [2, 104]. П.М.Меліоранський визначає походження цього слова із gos «кочовий поїзд», а gos-cy із gos-cyафікс діяча — «той, що перебуває при військовому обозі». При використанні форми gos-cy це слово могло набувати значення «полонений, раб».

Ця лексема трапляється в «Слові о полку Ігоревім» двічі й один раз ужито похідний присвійний прикметник кощieво: Ты бо можеши Волгу веслы раскропити, а Донъ шеломы выльяти. Аже бы ты былъ, то была бы чага по ногатh, а клщей по резанh [13, 42], Стрhляй, господине, Кончака, поганого кощея, за землю Русскую, за раны Игореви [13, 42], Ту Игорь князь выседлъ из сhдла злата, а въ сhдло кощево [13, 37].

М.О.Баскаков, досліджуючи цю групу лексики, відзначає, що названа лексема має кілька значень, з якими вона функціонує в текстах давньоруських пам’яток: «орач, який супроводжує упряжку», «кочовий обоз, караван, поводир, який веде коней в каравані, слуга для догляду за кіньми»,"бідняк, представник нижчого стану, робітник, батрак". У деяких сучасних мовах (казахській, киргизькій, ногайській) слово кощей (gos) має значення «намет, тимчасове житло, в якому живуть пастухи» і «соха, плуг, якесь інше землеробське знаряддя».

Як відзначає М. О. Баскаков, в аспекті класових і станових стосунків, слово кощей набуло негативного значення «плебей, полонений, раб». І в цьому значенні в «Слові о полку Ігоревім» кощей використовується в першому й третьому контекстах [2, 158]. На нашу думку, більш вдалим є припущення О.М.Робінсона, який пропонує своє розуміння словосполучення кончака, поганого кощея. Він виходить з того, що, коли розуміти це словосполучення як «поганого раба», то воно не буде відповідати політичному й військовому становищу хана Кончака, який, згідно з літописом, «прийняв свого „свата“ Ігоря зовсім не як раба, а як поважного бранця, що користувався значною свободою і зручностями феодального побуту» [7, 202]. З цим слід погодитися і можна припустити, що слово кощей у названому контексті вживається в значенні «кочівник». Така семантика добре узгоджується з третім контекстом, в якому раніше сhдло кощ? ево пояснювалося як «сідло рабське». В значенні «кочівник» добре вписується слово кощеи і в перший контекст — звертання до могутнього Володимира Суздальського князя Всеволода. Автор гірко дорікає йому: Аже бы ты былъ, то была бы чага по ногатh, а кощеи по резанh [13, 42]. Якщо припустити, що по резанh слід читати, як порезанh (и?), то переклад буде: «Якщо би ти був, то була би дівчина-полонянка по ногаті („дрібна грошова одиниця“), а кочівники по різані». Це місце у «Слові» ніби перегукується зі свідченням Іпатіївського літопису, в якому під 1170 роком говориться: И толико взяша полона множьство, якоже всимъ Рускимъ воэмъ наполнитися до изобилья: и колодники, и чагами, и дhтми ихъ, и челядью, и скота, и конми [12, 6, 144]. Очевидно, автор «Слова о полку Ігоревім» вважав, що за допомогою Всеволода військо Ігоря одержало б перемогу над кочівниками і взяло б великий полон, а полонянки цінувались би дуже дешево — «по ногаті».

Лексема резана більшістю дослідників трактується як дрібна монета Давньої Русі. В такому значенні слово вжите в Руській Правді, Новгородському І літописі та деяких інших пам’ятках писемності. Як зазначав Б. А. Романов, для Правди Руської (ХІ ст.) короткої редакції 1 гривна = 20 ногатам = 20 кунам=50 резанам [12, 5, 33]. Д.І.Прозоровський, аналізуючи грошові одиниці і вагу в Росії до кінця ХVIII ст., вважав, що рhзана так само, як гривна, ногата, куна, векша або вевериця, вжиті у Руській Правді, існували до кінця кунної системи в Новгороді, Смоленську, Пскові, але рhзана залишилася тільки в Новгороді і зникла там з ХІІ ст. [12]. Тому в «Слові о полку Ігоревім» це слово могло не вживатися, оскільки в ХІІ ст. рhзана як грошова одиниця вже не мала обігу в центральних князівствах Київської Русі. Цікаво, що як рhзани передає аналізоване слово М.М.Карамзін, роблячи виписки із «Слова о полку Ігоревім» в «Истории государства российского».

Лексема чага у значенні соціального терміна вживалася тільки в давньоруських пам’ятках. На думку М. Фасмера, вона запозичена з тюркських мов (пор. чагатайське ca? a «дитя», киргизьке sa? a «дівчина» [15, ІV, 310]. Іменник чага використовується в давньоруській мові з двома значеннями: «дівчина-полонянка» і «дитя».

У «Слові о полку Ігоревім» чага трапляється тільки один раз у вищезгаданому контексті. І.Березін, аналізуючи цей лексичний фрагмент пам’ятки, пише, що чага по-тюркськи означає «дике дитя». Може, це і є найвірогіднішою етимологією. В татарській мові чага вживається як невідомого значення додаток до слова бала «дитя». П.М.Меліоранський пояснює це місце в «Слові о полку Ігоревім» таким чином: «значення цього слова в контексті ясне: це «половецька дівчина». За джагатайським словником Шейха Сулеймана Бухарського, чага означає «дитя, дитина, курчатко». В діалекті, з якого запозичене це слово, його значення було більш спеціальним, а саме: «дитя жіночої статі, дівчинка, дівчина» [12 6, 144]. О.І.Попов відзначає, що лексема чага трапляється і в монголів, але рідко, наприклад, у відомому золотоординському рукописі на бересті, знайденому при розкопках більше як 50 років тому [там само] .

Це слово вживається тільки один раз в Іпатіївському літописі під 1170 роком. Руський літописець міг поставити чага замість чагали чи чогось подібного (пор. туркменське чагали «з дитиною, «з дітьми», «той, хто має дитину», чага — «дитина», чагаламак — «народжувати», узбецьке чакалак — «немовля») [12, 6,144]. Можливо, що тюркський термін передавався в середовищі східних слов’ян уже не зовсім точно, набував інших смислових відтінків.

Лексема султан трапляється в давньоруських пам’ятках писемності в таких формах: салтанъ, солтанъ. Як припускає М. Фасмер, вона запозичена давньоруською літературною мовою із арабської мови (sultan «владика») через турецьку мову (sultan) [15, ІІІ, 551]. П.М.Меліоранський вважає, що слово салтанъ, є арабським титулом sultan. Появу звука, а в першому складі пояснити складно, але, очевидно, — це результат ранньої асиміляції першого й другого складів, що передбачає форму солтанъ як вихідну. Про це свідчить візантійсько-грецьке ??? (сучасне zoltan). На думку К. Менгеса, в «Слові о полку Ігоревім» вживання цього титулу вказує на сельджуків та їх султанів [12, 5, 83]. В давньоруський період це слово вживалося в значенні «титул правителя мусульман»: Галичкы Осмомыслh Ярославе! Грозы твоя по землям текутъ, отворяеши Киеву врата, стрhляеши съ отня злата стола салтани за землями [13, 30].

Ця лексема з тим самим значенням функціонувала і в пам’ятках писемності більш пізнього періоду: Послаша (цесарь и вельможи) къ Магумету салтану посланники, хотя увhдати бывшее и по миру глаголати [12, 5, 82]. Багато лінгвістів вважають слово давнім запозиченням. Названі форми салтанъ, солтанъ є застарілими. В сучасній літературній мові більш уживаною є форма султан.

М.Фасмер відзначає лексему быля тільки в давньоруській мові в значенні «знатний, сановний, вельможний». Він вважає її запозиченням з давньотюркського boila, buila «благородний, знатний». Цєї думки дотримувався Ф.Є.Корш [15, І, 259]. І.І.Срезневський порівнює цю лексему із середньогрецьким ??? [14, І, 205].

Існує припущення про наявність назви в живих тюркських мовах, де й у фольклорі можна зустріти эльчи-быйла. Від тюркського boila в східнослов'янських мовах виникло два різних слова: биля, яке вживалося більш активно в розмовному, а не в книжних стилях і «правильніша форма» боля (з boila). Трапляється в давньотюркських рунічних пам’ятках, а також в булгарських і печенізьких написах на золотих посудинах так званого скарбу Атилли в містечку Надь-Сен-Миклош в складі власного імені Вoila — Cораn «быля Чопан», власника однієї з посудин [12, 1, 40]. Іменник быля фіксують пам’ятки ХІІ - ХVІ ст. Наприклад, у «Слові о полку Ігоревім» він вживається в значенні «вельможа, боярин»: А уже не вижду власти сильнаго, и богатаго, и много вои брата моего Ярослава, съ Черниговьскими былями, съ Могуты, и съ Татраны, и съ Шельбиры и съ Топчакы, и съ Ревугы, и съ Ольберы [13, 26 — 27]. В. Л. Виноградова фіксує назване слово в давньоруських і старослов’янських пам’ятках: Видиши ли быля чьсти вашя. Супр. рук.: Се слышавъ Куръ скоро посла быля своя к нему, да съ честью приведуть и… Хрон.Амарт., … и прежние твои были у Ростовскихъ владыкъ служили. Посл. Ів. Грозн. [12, І, 203].

Можливо, спорідненим з попереднім є слово боярин (ст.-сл. бол" ринъ, болhринъ) від boila «знатний, вельможний» + ar «чоловік» з додаванням питомого сингулятивного суфікса -ин. Загальноприйнятної етимології слово не має.

Лексема боярин, за визначенням І.І.Срезневського, використовувалась в значенні «член вищого соціального стану» [12, І, 160]. Звернемося до етимології М. Фасмера та до «Етимологічного словника української мови» [10, І, 241]. Цим словом іменується стара родова знать на відміну від нового служилого дворянства. При розгляді етимології цього слова необхідно мати на увазі той факт, що слово бояринъ у старослов’янський мові становить собою найбільш давню форму. Слово боляринъ походить з дунайської (тюркської) мови, звідки воно прийшло в старослов’янську мову [15, І, 203]. Популярним є погляд І.І.Срезневського, який порівнював це слово із середньогрецьким ??? [14, І, 148]. Однак такий шлях, як відзначає М. Фасмер, має фонетичні труднощі [15, І, 203]. Більш задовільним, на його думку, є пояснення Ф.Є.Корша про походження з татарського, туркменського, азербайджанського ba? ar «господар», далі «офіцер, чиновник». Існує припущення, що слово боярин тюркське, але в формі бояр, можливо, було повторно запозичене тюрками від мови русів. Без сумніву, помилковим є погляд О. О. Шахматова про запозичення із давньоірландської мов від таких слів: bo-aire < bo «корова», aire «пан, господар». Це запозичення відсутнє якраз у західних слов’ян [15, І, 204]. О. О. Соболевський визнає слово боярин/болярин мовною одиницею із затемненою етимологією. Якщо воно тюркізм, то тюркізм дуже давній і тому відомий багатьом слов’янським мовам [див.: 12, 1, 67].

Слово бояринъ використовується в пам’ятках давньоруської писемності в двох значеннях: «особа, яка посідає високе становище в феодальній ієрархії, вельможа, великий землевласник»: И ркоша бояре князю: «Уже, княже, туга умь полонила, се бо два сокола слhтhста съ отня стола злата поискати града Тьмутороканя [13, 24], «особа, яка перебуває на службі у феодальному господарстві князя»: А которой купець, идучи в торъговлю, возьмет у кого деньги или товар, да на пути у него утеряется товар безхитростно. и боярин обыскав, да велит дати тому. еликого князя полетну грамоту с великого кнгязя печатию [12, 1, 67].

Б.Д.Греков, аналізуючи слово боярин, пише, що цей термін називав високого сановника, близького до князя. У загальновживаному мовленні боярином називали привілейованого землевласника. Пізніше в російській літературній мові це слово починає називати, окрім представників верхівки феодального суспільства, ще й так званих «введених бояр», тобто придворних осіб, що одержали цей титул за видатні заслуги перед великим князем [12, 1, 67], потім воно використовується як синонім до слова барин, що потім взагалі замінить слово боярин.

Каган у хозарів означало «князь, господар» [15, І, 155]. М. М. Шанський припускає запозичення з давньої тюрко-татарської мови: давньотюркське ka? an, чагатайське kaan, середньогрецьке ???, середньолатинське chacanus (у аварців). П.М. Меліоранський вважає, що назва цього тюркського титулу запозичена з китайської мови: ke «великий» + kuan «правитель» [15, І, 155].

Лексема каган відзначена в пам’ятках писемності ХІІ - ХІV ст., зокрема в «Повісті временних літ». Слово означало титул хозарських, аварських і великотюркоалтайських владик, уживалося іноді у стосунку до руських князів. Наприклад, ось як говорить митрополит Іларіон про князя Володимира: Похвала кагану нашему Володимиру [14, І, 1171]. В «Слові о полку Ігоревім» титул каган вживається, коли актуалізується значення «князь» в стосунку до Олега Святославича: Рекъ Боянъ и ходы на Святъславля пhснотворца стараго времени Ярославля, Ольгова когана хоти [13, 20].

Поряд з формою каган у давньоруській мові вживалося і слово хаган, очевидно, під впливом тюркської вимови. Наприклад: Услышав же сиа триварваръный хаганъ, скифообычныйи звhровидный совhтъ совhщеваеть на сродника своего [12, 2, 197].

Проведене дослідження переконливо показало, що в літературній мові східних слов’ян давньоруського періоду, поряд із запозиченнями, які пояснюються болгаро-візантійськими впливами, широко функціонували лексеми, прихід яких до давньоруської лексики пов’язаний з тюрко-алтайськими контактами наших далеких предків ще за домонгольських часів. Видатний твір східнослов'янського епосу «Слово о полку Ігоревім» тісно пов’язаний із фольклором, його мова відбиває традиції слововживання усної народної творчості. Тюркські запозичення пам’ятки незаперечно свідчать про її оригінальність і характер контактів між слов’янськими і східними народами. Цікаво, що серед запозичень військового характеру переважають назви зброї і військового спорядження, серед соціальних термінів більшість складають назви правителів та суспільно повноважних осіб, що пояснюється існуванням у середні віки на півдні Росії та у Поволжі сильної державної організації тюркомовних народів.

Аналіз запозиченої лексики дозволяє констатувати багатство етимологічної й семантичної палітри лексики давньоруської літературної мови, яка органічно вбирала номени-запозичення на позначення реалій чужого життя, використовувала їх для різних потреб спілкування. Деякі з них вживаються на сучасному часовому зрізі, інші стали надбанням історії, вийшли з ужитку або використовуються як архаїчні мовні одиниці.

Література.

Баскаков Н. А. Еще о тюркизмах «Слова о полку Игореве» // «Слово о полку Игореве». Памятники литературы и искусства ХI — ХVII вв. — М.: Наука, 1978. — С.101 — 114.

Баскаков Н. А. Тюркская лексика в «Слове о полку Игореве». — М.: Наука, 1985.

Виноградов В. В. Основные этапы истории русского языка // Виноградов В. В. Избранные труды: История русского литературного языка. — М.: Наука, 1978.

Менгес К. Г. Восточные элементы в «Слове о полку Игореве» — Л., 1979.

Обнорский С. П. Очерки по истории русского языка старшего периода. — М.-Л., 1946.

Попов А. И. Кыпчаки и Русь // Ученые записки ЛГУ. — 1949 / Серия истор. наук. — Вып. 14. — С.56−72.

Робинсон А.Н. О задачах сближений славистических и тюркологических традиций в изучении «Слова о полку Игореве» // «Слово о полку Игореве». Памятники литературы и искусства ХI — ХVI вв. — М.: Наука, 1978.

Сорокалетов Ф. П. История военной лексики в русском языке (ХI — ХVII вв.).- Л.: Наука, 1970.

Даль В. Толковый словарь живого великорусского словаря. — Т.1 — 4. — М., 1978 — 1980.

Етимологічний словник української мови. — Т.1 — 3. — К.: Наук. думка, 1982 — 1989.

Преображенский А. Г. Этимологический словарь русского языка. — Т.1 — 2. — М.: Наука, 1959.

Виноградова В.В. Словарь-справочник «Слова о полку Игореве». — Вып.1 — 6. М.- Л.: Наука, 1965 — 1984.

Слово о полку Игореве. — М.: Худ. л-ра, 1985.

Срезневский И. И. Материалы для словаря древнерусского языка по письменным памятникам. — Т.1−3. — СПб., 1893 — 1912 (перевидання — М., 1958).

Фасмер М. Этимологический словарь русского языка. — Т.1 — 4. — М.: Прогресс, 1964 — 1973.

Шанский Н.М., Иванов В. В., Шанская Т. В. Краткий этимологический словарь русского языка. — М.: Просвещение, 1961.