Вода і її роль в житті людини

РЕФЕРАТ на тему:

" Вода і її роль в житті людини"

ПЛАН.

1. Значення води в житті людини.

2. Гігієнічне та епідеміологічне значення води.

3. Контроль якості води — важлива вимога сьогодення.

4. Властивості води.

Список використаної літератури

1. Значення води в житті людини Вода є одним з найважливіших елементів біосфери. Без води неможливе життя людей, тварин і рослин. Людина без води може прожити не більше 5−6 діб. Організм дорослої людини складається в середньому на 65% з води. З віком її кількість зменшується. Так, зародок людини містить 97% води, організм новонароджених -77%, у 50 річному віці кількість води в організмі становить лише 60%. Основна маса води (70%) зосереджена всередині клітин, а 30% - це позаклітинна вода, яка розподілена в організмі неодна­ково: менша (близько 7%) — це кров ї лімфа, більша — вода, що омиває клітини. У різних органах і тканинах вміст води теж нео­днаковий: скелет містить 20%, м’язова тканина — 76, сполучна тканина — 80, плазма крові - 92, склоподібне тіло — 99% води.

Вода є добрим розчинником. Усі біохімічні реакції, що прохо­дять в організмі людини і пов’язані з процесами травлення та зас­воєння поживних речовин, перебігають у водному середовищі. Ра­зом із солями вода бере участь у підтримці найважливішої фізіоло­гічної константи організму — величини осмотичного тиску. За рахунок малої в’язкості, здатності розчиняти різні хімічні речовини і вступа­ти з ними в неміцні зв’язки вода, що є основною частиною крові, відіграє роль транспортного засобу. Крім того, вона є основою кис­лотно-лужної рівноваги в організмі, оскільки проявляє властивості як кислот, так і основ. Усі процеси засвоєння і виділення в організмі також перебігають у водному середовищі.

На початку ХХІ століття близько 1,1 мільярда людей на Землі не мають доступу до безпечного водопостачання, а понад 2,4 мільярда не мають належних умов санітарії. Стрімке зростання кількості населення протягом 1990;х років, особливо у мегаполісах, зумовило розширення доступу людей до послуг водопостачання та водовідведення. За оцінками фахівців, у 2000 році вже на 620 мільйонів людей більше, ніж у 1990 році, отримали доступ до водопостачання, і на 435 мільйонів більше — доступ до каналізації. Проте, незважаючи на позитивні зрушення протягом Міжнародного Десятиліття Водопостачання і Каналізації (1981;1990), усе ще залишається жахливе відставання у країнах третього світу, де мільярди людей, переважно бідних та маргіналізованих городян, мешкають у вбогому, нездоровому довкіллі.

Для задоволення фізіологічних потреб людині необхідно 2,5−3,0 л води на добу. Вона в організм людини надходить з питвом і харчовими продуктами. З водою потрапляє багато фізїологічно не­обхідних солей, в тому числі таких макроі мікроелементів, як кальцій, магній, натрій, калій, йод, фтор тощо.

Скільки води надходить в організм людини, стільки ж її і виділяється. У стані спокою вода з організму людини виводиться через нирки із сечею -1,5 л/добу, через легені у вигляді водяної пари — приблизно 0,4 л, через кишечник з калом — близько 0,2 л. Ще 0,6 л води виділяється через пори шкіри, що пов’язано з терморегуляцією організму. Таким чином, щодоби з організму людини в стані спокою виводиться приблизно 3 л води. При важкій роботі, роботі в гарячих цехах, влітку в полі, при патологічних станах тощо її виводиться до 8−10 л.

Організм людини погано переносить зневоднення. Втрата 1,0−1,5 л води вже викликає відчуття спраги. Воно пов’язано із збуд­женням певних відділів центральної нервової' системи («питного» центру), які беруть участь у регуляції і поповненні водних ресурсів організму. Якщо втрата води не відновлюється, тоді погіршується самопочуття, знижується працездатність, порушуються водно-со-льовий обмін, терморегуляція і може настати перегрів організму. Недостатнє споживання води негативно впливає на всмоктування поживних речовин у кишках. Втрата води в кількості 15−20% маси тіла при температурі повітря понад 30 °C є смертельною, а 25% -є смертельною і при нижчій температурі. Це так зване фізіологіч­не значення води.

2. Гігієнічне та епідеміологічне значення води Гігієнічне значення води полягає у використанні води для підтримки чистоти тіла, приготування їжі й миття посуду, прання білизни, прибирання житла і громадських приміщень, видалення нечистот через каналізаційну мережу, поливу вулиць і зелених на­саджень. Вода сприяє покращенню умов проживання населення. Обводнення, створення озер, ставків, водосховищ, фонтанів покращують мікроклімат місцевості. Це особливо важливо в південних районах, де висока середньорічна температура і низька вологість повітря.

Епідеміологічне значення води і його знання надзвичайно важливі в роботі медичних працівників різних ланок. Воно значною мірою залежить від умов водопостачання, санітарної очистки насе­лених місць, рівня санітарної освіти населення. Забруднена вода може бути причиною виникнення ряду шлунково-кишкових захво­рювань. Насамперед до них відносяться гострі кишкові інфекції (хо­лера, черевний тиф, паратифи, бактерійна й амебна дизентерії, гострі ентерити інфекційного характеру). У США і країнах Західної Євро­пи ці захворювання ще в XIX столітті були справжнім лихом, про­являлись у вигляді страхітливих епідемій І забирали у могилу тисячі людей. У 1996 році спостерігався великий спалах холери (Ель-Тор) у м. Маніпура (Індія). Захворіло близько 1200 людей. Причиною епідемії була річкова вода, забруднена стічними водами населеного пункту, розташованого вище за течією.

Однією з причин виникнення і розповсюдження кишкових інфекцій е тривале зберігання життєздатності небезпечних для людини мікроорганізмів у водному середовищі (табл. 1.).

Таблиця 1. Тривалість виживання мікроорганізмів у воді

Збудники кишкових інфекційних хвороб передаються фекально-оральним шляхом. Потрапляючи у воду з випорожненнями лю­дей і побутовими стічними водами населених пунктів, вони заража­ють воду. Особливо небезпечні щодо цього стічні води інфекційних лікарень. Причиною зараження води можуть бути також судно­плавство з викидом фекалій у водойми, забруднення нечистотами берегів, місця масового купання, прання білизни, просочування в підземні води нечистот з вигребів убиралень, занесення в криниці патогенних мікроорганізмів забрудненими відрами тощо.

Причиною захворювань людей через забруднення води можуть бути і віруси. Нині відомо близько 100 видів вірусів, які є у фекалі­ях людини. Небезпека забруднення води вірусами полягає в тому, що вони довгий час (до 200 днів) можуть зберігатися у воді. Крім того, багато їх значно стійкіші до дії знезаражувальних агентів, ніж бактерії. Доведено, що зовсім невеликі дози вірусів можуть викли­кати гострі кишкові інфекції у людей.

Значно поширено водні епідемії вірусного гепатиту. Так, в Делі (Індія) мало місце захворювання на гепатит А. Епідемія тривала майже два місяці - почалася на початку грудня 1955 року і закін­чилася наприкінці січня 1956 року. За цей період захворіло 99 300 осіб, із них 29 300 осіб — на жовтяничну і 70 000 — нежовтяничну форму цієї хвороби. Спалах інфекції виник внаслідок потрапляння у водогінну мережу стічних вод.

Через воду можуть передаватися і антропозоонозні захворю­вання (хвороби, на які хворіють тварини і люди). Серед таких зах­ворювань треба назвати лептоспіроз, туляремію, бруцельоз І гаряч­ку Ку. Лептоспіри потрапляють у водойми із сечею гризунів, сви­ней і великої рогатої худоби. Захворювання найчастіше виникають внаслідок використання для пиття води з відкритих водоймищ (річок, озер, ставків, ариків, зрошувальних каналів), а також під час ку­пання або прання білизни. Лептоспіри можуть потрапити в організм людини також через слизові оболонки і мікроушкодження шкіри.

Крім патогенних мікробів із забрудненою водою в організм людини можуть проникати цисти лямблій, яйця аскарид і волосого­ловців, личинки анкілостом, церкарії печінкової двоустки, а також мікрофІлярії ришти і церкарії шистосом, які спричинюють поширені в жарких країнах захворювання на дракункульоз і шистосомоз.

Збудники низки хвороб розвиваються не безпосередньо у воді, а у мешканців водоймищ — молюсків (шистосоми та інші тремато­ди), рачків — циклопів (дракункул). Зараження людей відбувається при споживанні сирої, погано очищеної води, фруктів, зелені, овочів, помитих забрудненою водою, або внаслідок заковтування води під час купання, проникнення личинок шистосом в організм через неушкоджену шкіру.

Водні епідемії мають ряд характерних особливостей. Вони завжди пов’язані з певним джерелом (колодязем, водогоном) і прак­тично відсутні при вживанні води з інших джерел водопостачання. Епідемія характеризується різким спалахом інфекції, масовим ура­женням населення і повільним затиханням її в кінці. Захворювання завжди підтверджується лабораторним аналізом води із забруднено­го джерела. Усе це має важливе значення при проведенні санітарно-протиепідемічних заходів з профілактики і ліквідації водних епідемій.

Господарсько-технічне значення води знаходиться поза медичною компетенцією, але становить для неї значний інтерес. Жоден технологічний процес не проходить без використання води. На виготовлення 1 кг паперу необхідно від 50 до 140 л води, на вирощування 1 кг рису (на зрошуваних землях) — 4000 л води, на добування 1 кг вугілля — від 3 до 5 л, на виплавку 1 кг сталі - 20−120 л води, на виготовлення 1 кг синтетичної гуми — 2400 л води тощо. Таких прикладів можна навести безліч, але проблема в іншо­му: після використання води в технологічних процесах утворюєть­ся велика кількість стічних вод, що містять найрізноманітніші речо­вини, часто токсичні для людей, тварин і довкілля в цілому. В ос­новній масі ці води повторно не застосовують І переважно після певної очистки та знезаражування випускають у відкриті водойми. Незважаючи на видиму чистоту, вони часто містять різні отруйні речовини в концентраціях, що перевищують допустимі рівні. А це може призвести до накопичення (кумуляції) їх в організмах тва­рин, рослин, людей І викликати різні захворювання.

3. Контроль якості води — важлива вимога сьогодення Вода, що використовується населенням для пиття і господарсько-побутових цілей, повинна відповідати певним гігієнічним вимогам, викладеним в Державних санітарних правилах і нормах (ДСанПіН) України № 383 1996 року «Вода питна. Гігієнічні вимоги до якості води централізованого господарсько-питного водопостачання». Згідно з вимогами доброякісна питна вода повинна:

1. Бути безпечною в епідемічному відношенні. Вода не повин­на містити патогенних мікробів, вірусів та інших біологічних включень, небезпечних для здоров’я споживачів.

2. Бути нешкідливою за хімічним складом (хімічні речовини не повинні завдавати шкоди споживачеві або обмежувати ви­користання води в побуті).

3. Мати добрі органолептичні властивості (бути прозорою, без кольору, не мати будь-якого присмаку або запаху).

4. Бути безпечною в радіаційному відношенні.

Безпека питної води в епідемічному відношенні визна­чається показниками, що характеризують з достатньо високою віро­гідністю відсутність у ній небезпечних для здоров’я споживачів (лю­дей) бактерій, вірусів та інших біологічних включень. Якість води оцінюють за кількістю бактерій в 1 см³ води, бактерій групи кишко­вих паличок в 1 дм³ води, а також термостабільних кишкових пали­чок (фекальних коліформ) в 100 см³ води, патогенних мікроорганізмів і числа коліфагів в 1 дм³ води, що досліджується.

Загальне бактеріальне обсіменіння води, характеризується загальним мікробним числом (ЗМЧ). ЗМЧ — це кількість колоній-утворюючих одиниць (КУО), що визначають при посіві 1 см³ води на м’ясопептонний агар після 24 год вирощування при температурі 37 °C. У воді незабруднених і добре обладнаних артезіанських свер­дловин кількість бактерій не перевищує 10−30 КУО/см3, у воді незабруднених шахтних колодязів — 300−400 КУО/см3, у воді по­рівняно чистих відкритих водоймищ — 1000−1500 КУО/см3. У во­догінній, добре очищеній і знезараженій воді ЗМЧ не повинно пере­вищувати 100 КУО/см3. Одноразові визначення кількості бактерій ще не свідчать про якість води, їх необхідно проводити в динаміці. Раптове підвищення їх кількості є сигналом про забруднення води.

Найбільшим недоліком хімічних показників забруднення води, як і мікробного числа, є мала специфічність, оскільки причиною наявності їх у воді є не тільки обставини, пов’язані із забрудненням води нечистотами. Специфічним показником, який вказує на фе­кальне забруднення джерела води, є визначення бактерій групи кишкових паличок (БГКП). При цьому визначають індекс БГКП. Чим більший індекс, тим більше фекальне забруднення води. У чистій воді артезіанських свердловин він становить приблизно 2КУО/дм3, в малозабруднених і добре обладнаних колодязях близько 100 КУО/дм3 води.

Ряд експериментальних досліджень показав, що коли при зне­заражуванні води хлоруванням індекс БГКП був не більше 3 КУО/дм3, то у воді практично були відсутні патогенні мікроби тифо-паратетфоз-ної групи, збудники лептоспірозу, туляремії тощо. Цей показник було покладено в основу гігієнічної оцінки епідемічної безпеки води.

Стандарт зазначає, що при підвищенні індексу БГКП додатко­во проводять дослідження води на наявність патогенних мікроор­ганізмів, визначають кількість коліфагів в 1 дм³ води І фекальних коліформ в 100 см³ води. Наявність у воді термостабільних кишко­вих паличок підтверджує фекальну природу забруднення.

Для уточнення походження фекального забруднення води людь­ми чи тваринами визначають наявність стрептококів. У фекаліях тварин більше стрептококів, ніж кишкових паличок. Тому, якщо відношення кількості кишкових паличок до кількості стрептококів перевищує 4, то можна вважати, що вода забруднена фекаліями людини. Коли зазначене співвідношення менше 1, то вважають, що це забруднення тваринного походження.

У деяких випадках проводять дослідження води на наявність вірусів. Якщо у хлорованій воді відсутні кишкові палички, то в такій воді відсутні й патогенні віруси. У таких випадках вірусологічне дослідження води не проводять і вода є безпечною для пиття.

За паразитологічними показниками вода не повинна місти­ти патогенних кишкових найпростіших (клітин, личинок, цист лямблій, криптоспор), а в разі епідускладненьдизентерійних амеб, балантидій, хламідій тощо. Не допускається у питній воді також наявність клітин, яєць і личинок кишкових гельмінтів. Ці показни­ки нормуються у 25 дм³ питної води.

Показники нешкідливості хімічного складу питної води включають регламенти для неорганічних і органічних компонентів. Переважно до них відносяться1 високотоксичні хімічні елементи (2-го класу небезпеки). Вони допускаються у питній воді в такій кількості: алюміній — 0,2 (0,5) мг/дм3, барій і нікель — 0,1 мг/дм3, миш’як, селен і свинець не більше 0,01 мг/дм3. Дещо у вищих концентраці­ях допускається вміст фтору (1,5 мг/дм3) і нітратів (45,0 мг/дм3). Сумарна концентрація пестицидів не повинна перевищувати 0,0001 мг/дм3, тригалометанів (ТГМ) — 0,1 мг/дм3,інакше вода буде негативно впливати на здоров’я людей.

Наявність токсичних речовин у воді головним чином пов’язана із забрудненням водойм промисловими стічними водами. У цих випад­ках ознайомлення з технологією виробництва, санітарною ситуа­цією або клінічною картиною виниклих захворювань дає можливість спеціалістові вирішувати питання про те, якими дослідженнями треба доповнити програму аналізу води. Про загальне забруднення води органічними речовинами можуть свідчити окисненість і вміст органіч­ного вуглецю. Окисненість води марганцевокислим калієм не по­винна перевищувати 4,0 мг/дм3, а вміст загального органічного вуглецю — 3,0 мг/дм3.

Хімічний склад води може впливати на виникнення і перебіг захворювань, викликаних надходженням в організм людини ряду мікроелементів. Відомо, що з водою в організм потрапляють такі мікроелементи: фтор, йод, мідь, цинк, селен, нікель тощо, що ма­ють велике значення в обміні речовин. Вони в природі розподілені нерівномірно. Люди можуть одержувати їх з їжею і водою в недо­статній або надлишковій кількості. Такі захворювання називають ендемічними, а місцевості - геохімічними провінціями. Як правило, вони охоплюють велику кількість людей і характерні для окремої місцевості, де в мінеральному складі ґрунту і води відсутні чи при­сутні в надлишкових кількостях ті чи інші мікроелементи.

При недостатній кількості йоду у воді та їжі порушуються нормальний розвиток і функція щитоподібної залози, виникає енде­мічне воло (зоб) (рис. 4.1). Для попередження цієї хвороби в енде­мічних за волом регіонах люди повинні вживати сіль, в яку дано йодид калію (йодована сіль).

Велике гігієнічне значення має також наявність у воді фтору. Вміст його у воді в кількості від 0,7 до 1,5 мг/дм3 сприяє нормаль­ному розвитку і мінералізації кісток та зубів. Надходження в організм води з підвищеною кількістю фтору (понад 1,5 мг/дм3) викликає захворювання, яке називають флюорозом (рис. 4.2−4.5). Воно про­являється ураженням зубів у вигляді пігментованих білих, жовтих і коричневих плям на емалі різців (передніх зубів). При вмісті фтору у воді понад 5 мг/дм уражаються не тільки зуби, але і кістково-суглобовий апарат. Недостатня кількість фтору у воді (менше 0,7 мг/дм3) призводить до розвитку іншого захворювання зубів — карієсу (гнилі зуби). З метою профілактики карієсу зубів на головних спорудах деяких великих водого­нів проводять збагачування води фто­ром. Фторують воду фторидом чи кремнефторидом натрію. При надлиш­ку фтору її дефторують.

4. Властивості води Органолептичні властивості води зумовлені фізичними, хімічними і біологічними факторами.

Температура питної води повинна становити 8−12 °С. Така вода приємна на смак, освіжає, добре втамовує спрагу, швидко всмоктується і стимулює секреторну та моторну діяльність шлун­ково-кишкового тракту. Тепла вода п'ється неохоче, всмоктується повільніше, погано вгамовує спрагу. Приймання її у великій кількості викликає неприємні відчуття І навіть нудоту.

Краще спрагу задовольняє прохолодна або гаряча вода, яка сприяє секреції слини і швидше всмоктується, ніж холодна або тепла. При будь-якій температурі найкраще задовольняє спрагу, посилюючи слиновиділення, міцний настій чаю. Пиття води, темпе­ратура, якої менше 5 °C, викликає неприємні відчуття в порожнині рота, в тому числі зубний біль І може бути причиною переохолод­ження горла і рота. Близькою до оптимальної є температура води підземних джерел, що залягають на глибині 15−20 м, і річні коли­вання температури якої не перевищують 2 °C. Це свідчить про добру захищеність води з поверхні грунту.

Людина віддає перевагу прозорій, без кольору, без неприємно­го запаху і присмаку питній воді. Вода не повинна містити водні організми, завислі частки або плаваючі плівки, які можна розрізни­ти неозброєним оком. Добра вода повинна бути прозорою на вигляд. Прозорість води характеризується здатністю її пропускати видиме світло і залежить від наявності в ній суспендованих части­нок мінерального або органічного походження. Воду вважають дос­татньо прозорою, якщо через 30-сантиметровий шар води можна прочитати звичайний друкарський шрифт.

Якість, протилежну прозорості, називають каламутністю. Ка­ламутність води свідчить про забруднення її домішками ґрунту, стічними водами або про наявність недоліків в обладнанні криниць, свердловин чи каптажів (каптаж — це пристрій в місці виходу води із землі з метою запобігання замулюванню і забрудненню джере­ла). Каламутні води гірше знезаражуються, і в них краще вижива­ють мікроорганізми. Дуже каламутна вода може призвести до под­разнення слизової оболонки шлунка і кишок.

Згідно з ДСанПіН України № 383 «Вода пинтна.,.», рівень каламутності не повинен перевищувати 0,5 (максимально — 1,5) НОК (нефелометричних одиниць каламутності). Вміст завислих часток у воді при цьому буде не більше 1,5 мг/дм3.

Колірність поверхневих і неглибоких підземних вод зумов­люється наявністю в них гумінових речовин, які вимиваються з грунту І надають воді від жовтого до коричневого забарвлення. Крім того, колір води відкритого водоймища може бути спричинений розмноженням водоростей (цвітінням) і забрудненням стічними водами. Під час очищення води на головних очисних спорудах во­догонів колірність води природного походження може знижувати­ся. Глибокі підземні води безбарвні.

При лабораторних дослідженнях колїрності інтенсивність за­барвлення води порівнюють із спеціальною шкалою стандартних розчинів і результат виражають у градусах колірності. За Г колір-ності приймається забарвлення розчину, що містить 1 мг платини у вигляді хлорошіатинату калію в 1 дм³ води, Колірність води понад 20° (35°) не бажана.

Присмак і запах води залежать від багатьох чинників. На­явність органічних речовин рослинного походження і продуктів їх розпаду надає воді землистого, трав’янистого або болотного запаху і присмаку. При гнитті органічних речовин виникає характерний запах. Наявність і розкладання водоростей при цвітінні води надають їй рибного або огіркового запаху. Причиною запаху і присмаку води може бути забруднення її побутовими і промисловими стічни­ми водами, пестицидами тощо.

Присмаки і запахи глибинних вод зумовлені розчиненими у них мінеральними солями і газами, наприклад сірководнем. При звичайній технології очистки води, що використовується на водого­нах, присмак і запах її поліпшуються не набагато. Якщо вода має незвичний запах і присмак, то можна припустити можливість її техногенного забруднення. У таких випадках встановлюють поход­ження забруднювачів, а потім вирішують питання про необхідність проведення додаткових хімічних досліджень, методів покращення якості й про можливість використання води для пиття.

На якість води впливають також різні стоки. При таненні снігу, льоду, випаданні дощу утворюються зливові забруднені різними мікроорганізмами, органічними, неорганічними речовинами і меха­нічними домішками води. Інтенсивність їх забруднення в значній мірі залежить від чистоти водозбірних поверхонь. Найбільше забруд­нені бактеріями, вірусами, яйцями гельмінтів, органічними речови­нами господарсько-фекальні стічні води.

Промислові стоки багаті на різноманітні неорганічні речовини, концентрація яких часто перевищує санітарко допустимі величини. Крім того, у воді можуть знаходитися речовини (реагенти), що ви­користовуються при обробці води. Тому наявність і кількість хімічних речовин можуть свідчити про фізіологічну повноцінність води, ступінь і характер її забруднення, необхідність покращення якості і мож­ливість використання.

Характер запаху і присмаку, а також їх інтенсивність, визна­чають у балах: 1 дуже слабкий запах чи присмак, який може відчути лише досвідчений лаборант- 2 — слабкий, що не привертає уваги споживача- 3 — помітний, що викликає у споживача невдово­лення- 4 — виражений, що робить воду неприємною- 5 — дуже сильний, що робить воду взагалі непридатною для використання. Згідно із ДСанПіНом України «Вода питна» інтенсивність запаху або присмаку води не повинні перевищувати 2 ОР (одиниці розве­дення) до зникнення ознаки. Активна реакція води (рН) повинна бути в межах 6,5- 8,5.

На органолептичні показники впливають як походження води, так і мінеральний склад. В природі хімічний склад води фор­мується при ЇЇ контакті з різними геологічними породами, залежить від розчинності мінералів, а також може змінюватися в результаті антропогенної діяльності.

Ступінь загальної мінералізації характеризує сухий залишок. Він дає уявлення про кількість розчинених у воді солей. Доброю для вживання вважають прісну воду, загальна мінералізація якої стано­вить не менше 100 і не більше 1000 (1500) мг/дм3. Мінеральні води (найчастіше лікувальні) містять від 1 до 10 г/дм3 розчинених солей. Солона (морська) вода має мінералізацію до 50 г/дм3, а розсольнапонад 50 г/дм:і. Мінералізація прісних вод може підвищуватись і за рахунок потрапляння у воду сторонніх хімічних речовин.

Загальна твердість води переважно зумовлюється наявні­стю в ній гідрокарбонатів, хлоридів, сульфатів та інших сполук каль­цію і магнію. Загальна твердість поділяється на карбонатну (усув­ну) і постійну (неусувну).

Карбонатна твердість зумовлена наявністю у воді розчин­них бікарбонатів кальцію і магнію, які при кип’ятінні води розкла­даються на вуглекислоту і нерозчинні монокарбонати. Останні є причиною утворення накипу на стінках парових котлів, стерилізато­рів, радіаторів, самоварів, чайників та інших водонагрівних приладів. Тому в медичній практиці інструменти багаторазового використан­ня кип’ятять у дистильованій воді, рідше — у чистій дощовій воді.

Карбонатна твердість часто співпадає з усувною твердістю. При кип’ятінні усувається переважно та частина карбонатної твердості, яка залежить від гідрокарбонату кальцію. При великій кількості у воді гідрокарбонату магнію різниця між карбонатною і усувною твер­дістю буває досить значною.

Постійною твердістю води називають ту, яка залишається після тривалого кип’ятіння води і зумовлюється наявністю у ній хлоридів, сульфатів, нітратів і фосфатів кальцію і магнію.

Твердість води оцінюють у мг-екв/дм3. 1 мг-екв/дм:і твердості відповідає 20,0 мг/дма Са++ або 12,2 мг/дм3 М§++. Воду з твердістю до 3,5 мг-екв/дм3 називають м’якою, від 3,5 до 7 — середньої твер­дості, від 7 до 14 — твердою, понад 14 мг-екв/дм3 — дуже твердою.

При підвищенні твердості води погіршується розварювання м’яса, бобових, погано настоюється чай і псується його смак, збільшується витрата мила при пранні, оскільки піна утворюється лише після того, як увесь кальцій і магній будуть зв’язані (на зв’я­зування 10 г кальцію необхідно 166 г мила). Тверда вода створює незручності й під час купання, миття голови внаслідок осідання кальцієвих і магнієвих солей жирних кислот на поверхні тіла. Во­лосся при цьому стає жорстким, шкіра — грубою. Цього можна уникнути сполоснувши волосся слабким розчином оцту. У осіб з чутливою, тонкою шкірою може настати подразнення шкіри.

При різкому переході від вживання м’якої води до твердої, а особливо, коли у воді є сульфати магнію, що трапляється в турис­тичних або експедиційних умовах, при зміні місця проживання, можуть виникати тимчасові диспептичні явища. Роль твердої" води в появі й розвитку нирковокам’яної хвороби достеменно не доведено.

Під час проведення протягом останніх років численних епідемі­ологічних досліджень в Англії, США, Японії та інших країнах було виявлено зворотню залежність між рівнем твердості води і смерт­ністю від серцево-судинних захворювань. Механізм цього явища досі не з’ясовано.

Деякі автори вважають, що вода є частковим джерелом каль­цію для організму людини. Справа в тому, що кальцій багатьох харчових продуктів засвоюється лише на 30%, тоді як кальцій питної води — на 90%. Слід відзначити, що овочі, зварені у м’якій воді, втрачають велику кількість кальцію, а у твердій воді - збага­чуються кальцієм за рахунок осідання його на поверхні овочів.

Гранична норма твердості води не повинна перевищувати 7, а в окремих випадках — 10 мг-екв/дм3. При вживанні маломінералізованої води загальна твердість її повинна становити не менше 1,5 мг-екв/дм3. Вода, що не містить солей кальцію і магнію, неприєм­на на смак.

Хлориди (хлор-іон). Незабруднені прісні води переважно містять до 30−50 мг/дм3 хлоридів. Якщо їх кількість перевищує 350 мг/дм3, такі води мають солонуватий присмак І негативно впливають на шлункову секрецію. Тому вміст хлоридів у водогінній воді не пови­нен перевищувати 250, в окремих випадках — 350 мг/дм3.

Сульфати (сульфат-іон) в кількостях понад 500 мг/дм3 нада­ють воді гіркувато-солонуватого присмаку, негативно впливають на шлункову секрецію і можуть спричинювати диспепсичні явища у осіб, які не звикли до води такого складу, особливо при одночасно­му великому вмісті магнію у воді. Згідно із стандартом, кількість сульфатів у питній воді не повинна перевищувати 250 (500) мг/дм3.

Залізо у природних водах зустрічається в основному у вигляді гідрокарбонатів, які можуть перетворюватися в карбонати, що гідро­лізуються і при контакті з повітрям утворюють гідроксид заліза (ПІ) з переходом в оксид, який надає воді каламутності і забарвлення. При прані білизни залізо надає їй жовтувато-коричневатого відтінку і залишає іржаві плями.

Солі заліза (понад 0,3 мг/дм3) і марганцю (понад 0,1 мг/дм3), крім забарвлення, надають воді помутніння, запаху сірководню, в’яжу­чого, а в сукупності з гуміновими сполуками — болотного присмаку. Така вода непридатна і для деяких процесів у харчовій промисло­вості, змінюючи присмак масла, сиру та інших харчових продуктів.

Список використаної літератури

1. Беляков В. Д., Жук Е. Г. Воєнная гигиена й зпидемиология. — М.: Меди­цина, 1988. — 320 с.

2. Вода питна, гігієнічні вимоги до якості води централізованого госпо­дарсько-питного водопостачання. ДСанПіН. Затв. МОЗ України 23.12.1996р. № 383.

3. Габович Р. Д., Познанский С. С., Шахбазян Г. Х. Гигиена. — К.: Вища школа, 1983. — 320с.

7. Даценко І.І., Габович Р. Д. Профілактична медицина. Загальна гігієна з основами екологіїНавчальний посібник. — К.: Здоров’я, 1999. — 694 с.

8. Загальна гігієна: Посібник до практичних занять / За ред. 1.1. Дацен­ко. — Львів: Світ, 2001. — 471 с.

9. Катернога М. Т. Українська криниця. — К.: Техніка, 1996. — П2 с.