Контрольная робота з основам економічної теории

Селидовский гірський технікум Заочне отделение.

Шифр№ 30.

Вариант№ 10.

Контрольна робота № 1 з основ економічної теорії студента IV курсу групи 1ЕР-2003/11"З".

Донина Ивана.

Александровича Оценка: Підпис преподавателя:

Контрольна робота № 1.

Варіант № 10 Вопросы:

1. Форми підприемницької діяльності.

2. Основні форми й методи регулювання економіки.

3. Зовнішньоекономічна політика України Ответы: 1. ПІДПРИЄМНИЦТВО ЯК СУЧАСНА ФОРМА ГОСПОДАРЮВАННЯ Сутність, значення та організаційно-правові форми здійснення. як відомо, у минулому видокремлювали землю, працю і капітал як ключові чинники виробництва; нині перед тим додають новий чинник — підприємницький потенціал (потенційну можливість максимально ефективного використання сукупності кадрових, матеріальних й нематеріальних ресурсів). Формування і використання цого потенціалу — це практично й є суттю поняття «підприємництво», яку заведено вважати особливою сферою виробничогосподарської чи іншої діяльності із метою одержання певного зиску.

Підприємництвом, як правило, називають ініціативно-самостійну господарськокомерційну діяльність окремих фізичних та юридичних осіб, що її цілком зорієнтовано на одержання прибутку (прибутку). Така діяльність здійснюється від свого імені, на власний ризик й под особисту майнову відповідальність окремої фізичної особини — підприємця чи юридичної особини — підприємства (організації).

Основними функціями підприємницької діяльності заведено вважати:

1) творчу — генерування і активне використання новаторських ідей й пілотних проектів, готовність до виправданого ризику та вміння ризикувати в бізнесі (підприємництві);

2) ресурсну — формування і продуктивне використання власного капіталу, а також інформаційних, матеріальних й трудових ресурсів;

3) організаційно-супровідну — практична організація маркетингу, виробництва, продаж, реклами та інших господарських справ. Підприємницька діяльність може здійснюватися без використання й із використанням найманої роботи, без утворення чи із утворенням юридичної особи.

Важливо усвідомлювати, що підприємництво (бізнес) завжди має здійснюватися за науково обґрунтованими принципами.

До цих принципів належать:

1) вільний вибір бізнесової діяльності;

2) залучення на добровільних засідках ресурсів (грошових коштів й майна) індивідуальних підприємців та юридичних осіб для започаткування і розгортання такої діяльності;

3) самостійне формування програми діяльності, вибір постачальників ресурсів й споживачів продукції, установлення цін на товари та послуги, наймання працівників;

4) вільне розпоряджання прибутком (доходом), що залишається после внесення обов «язкових платежів до відповідних бюджетів;

5) самостійне здійснення підприємцями — юридичними особами зовнішньоекономічної діяльності.

Підприємництво як форма переважно ініціативної діяльності може започатковуватися і функціонувати у вигляді будь-яких її видів (виробничої та торговельної діяльності, посередництва, надання послуг тощо).

Поряд із цим завжди виокремлюються індивідуальна і колективна форми підприємницької діяльності, тобто такі можливі види останньої, як:

а) малий бізнес (мале підприємництво), що базується на особистій власності чи оренді майна;

б) спільне підприємництво (партнерство), засноване на колективній власності;

в) корпоративне підприємництво, матеріальною підвалиною якого служити акціонерна власність.

Традиційно існують класична та інноваційна моделі підприємництва із альтернативним варіантом їхнього поєднання. Класична модель підприємницької діяльності незмінно орієнтується на найефективніше використання наявних ресурсів підприємства (організації). За такої моделі дії підприємця чітко окреслено: аналітична оцінка наявних ресурсів; виявлення реальних можливостей досягнення поставленої мети бізнесової діяльності; використання саме тієї реальної можливості, Яка здатна забезпечити максимально ефективну віддачу від наявних фінансових, матеріальних й нематеріальних ресурсів. Інноваційна модель підприємництва передбачає активне використання переважно інноваційних організаційно-управлінських, техніко-технологічних й соціальноекономічних рішень у сфері різномасштабного бізнесу.

Тому практична реалізація цієї підприємницької моделі має спиратися на таку послідовно здійснювану систему дій:

1) науково обґрунтоване формулювання головної підприємницької мети;

2) усебічна оцінка зовнішнього ринкового середовища із погляду пошуку альтернативних можливостей реалізації запропонованої підприємницької ідеї;

3) неупереджена порівняльна оцінка власних матеріально-фінансових ресурсів й прогнозованих можливостей;

4) конструктивний пошук зовнішніх додаткових джерел відповідних видів ресурсів (за потреби);

5) ґрунтовний аналіз потенційних можливостей конкурентів у відповідній ніші ринку;

6) практична реалізація завдань інноваційного характеру згідно із прийнятою концепцією підприємницької діяльності.

Правильне розуміння сутності підприємницької діяльності випливає також з визначення її значення для функціонування ефективної системи господарювання. Воно (значення) полягає насамперед у тім, що підприємництво: по-перше, служити головним чинником структурних змін у системі господарювання; по-друге, створює живильне середовище для конкуренції й завдяки цьому стає своєрідним каталізатором соціальноекономічного розвитку країни в цілому; по третє, сприяє найефективнішому використанню інвестиційних, матеріальних й нематеріальних ресурсів; почетверте, забезпечує належну мотивацію високопродуктивної праці.

В Україні правове забезпечення підприємницької діяльності гарантується насамперед Законом України «Про підприємництво», ухваленим Верховною Радою України 1991 року. Ключовими його розділами є:

1) загальні положення щодо підприємництва (суб «єкти, свобода, обмеження, принципи та організаційні форми);

2) умови здійснення підприємництва (державна реєстрація, право наймання працівників й соціальні гарантії, відповідальність суб «єктів, припинення діяльності);

3) стосунки підприємця й держави (гарантії прав, державні підтримка та регулювання, діяльність іноземних підприємств, міжнародні домов). Для дальшого розвитку підприємницької діяльності в Україні важливе значення має також указ президента України «Про державну підтримку малого підприємництва» від 12 травня 1998 року № 456/98. Згідно із указом підтримка малого підприємництва має здійснюватися за такими напрямами:

формування інфраструктури підтримки і розвитку малого підприємництва; створення сприятливих умів для використання суб «єктами малого підприємництва державних фінансових, матеріально-технічних та інформаційних ресурсів, а також науково-технічних розробок й технологій; запровадження спрощеної системи оподаткування, обліку та звітності; удосконалення підготовки, перепідготовки і підвищення кваліфікації кадрів для суб «єктів малого підприємництва; фінансова підтримка інноваційних проектів. Крім того, Кабінетом міністрів України розроблено та Верховною Радою України схвалено Державну програму підтримки малого підприємництва на 1999—2000 роки.

Важливою передумовою успішної підприємницької діяльності треба вважати вибір організаційно-правової форми її здійснення, який зазвичай обумовлюється низкою чинників (мірою відповідальності, системою оподаткування, потребою у фінансових коштах, можливістю зміни власника, управлінськими здібностями підприємця тощо). У Україні поширено здебільшого три основні організаційно-правові форми підприємницької діяльності:

1) одноосібна власність;

2) товариства (партнерства);

3) корпорації (акціонерні товариства).

Сутнісні характеристики, переваги та недоліки окремих організаційних утворень наведено в табл. 2.1.

Таблиця 2.1. Порівняльна характеристика ОРГАНІЗАЦІЙНО-ПРАВОВИХ ФОРМ ПІДПРИЄМНИЦЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ.

Організаційно-правова форма Сутнісно-змістова характеристика Організаційно-економІчні та соціальні переваги, недоліки Одноосібна власність Підприємство, власником якого є фізична особа чи сім «я • Простота заснування.

• Повна самостійність, свобода та оперативність дій підприємця.

• Максимально можливі спонукальні мотиви до ефективного господарювання.

• Гарантоване збереження комерційних таємниць • Труднощі з залученням великих інвестицій та одержанням кредитів.

• Повна відповідальність за борги.

• Неможливість спеціалізованого менеджменту.

• Невизначеність терміну функціонування Господарське товариство (партнерство) Про «єднання власних капіталів кількох фізичних чи юридичних осіб за умів: однакового розподілу ризику й прибутку; спільного контролю результатів бізнесу; безпосередньої участі в здійсненні діяльності • Широкі можливості виробничої та комерційної діяльності.

• Збільшення фінансової незалежності і дієздатності.

• Велика свобода дій та більша продуманість управлінських рішень.

• Можливість залучення до управління товариством професійних менеджерів • Загроза окремим партнерам через солідарну відповідальність, тобто можливість банкрутства через професійну некомпетентність одного із партнерів.

• Збільшення ймовірності господарського ризику через недостатню передбачуваність процесу та результатів діяльності.

Корпорація (акціонерне товариство) Підприємство, власниками якого є акціонери, які мають обмежену відповідальність (у розмірі свого внеску в акціонерний капітал) й розпоряджаються прибутком • Чи реальна можливість залучення необходимых інвестицій.

• Більша можливість постійного нарощування обсягів виробництва чи послуг.

• Існування лише обмеженої відповідальності акціонерів.

• Постійний (тривалий) характер функціонування • Наявність розбіжностей між правом власності й функцією контролю діяльності.

• Сплата більших податків через оподаткування спочатку прибутку, а потім одержуваних дивідендів.

• Існування потенційної можливості посадових осіб впливати на діяльність корпорації у власних інтересах Важливою формою підприємницької діяльності є франчайзинг, який у широкому розумінні цого терміна означає надання права на виробництво та (чи) збут продукції (здійснення послуг), а також практичної допомоги в справі організації бізнесу. Франчайзинг як особлива форма господарювання полягає в такому: незалежна фірма (франчайзодавець), Яка виробляє продукцію (надає послуги), передає право використовувати свій товарний знак іншому підприємству (франчайзоотримувачу) в обмін на вол «язання виготовляти чи продавати продукцію цієї незалежної фірми (надавати такі сам послуги). За право господарювати від імені й под торговельною маркою франчайзодавця франчайзоотримувач виплачує певний відсоток від свого прибутку як матеріальну (грошову) винагороду.

Практика господарювання підтверджує можливість здійснення двох основних видів (типів) підприємницької діяльності — виробничої та посередницької. Виробнича підприємницька діяльність вважається визначальною, оскільки вона найбільше впливає на ефективність системи господарювання та якість суспільного життя. Загальну типологію виробничої та посередницької підприємницької діяльності, тобто її розчленування на окремі структурні елементи та їхнього групування в певні блоки, показано на рис. 2.1.

Підприємницька діяльність у сфері безпосереднього виробництва товарів має орієнтуватися на продукування і просування на ринок традиційних чи інноваційних видів цих товарів. Така діяльність якщо ефективнішою, якщо здійснюватиметься із використанням техніко-технологічних новацій, более якісних характеристик продуктів роботи, нових елементів організації виробничих процесів тощо. У цьому разі йдеться про виробництво традиційних видів продукції з застосуванням часткових інновацій. Колі ж виробництво повністю базується на інноваціях, то результатом такої його організації є поява продукту із принципово новими властивостями чи навіть сферами використання.

Виробнича підприємницька діяльність може матір основний чи допоміжний характер. До основних належати види підприємницької діяльності, у процесі якої створюються і реалізуються готові до кінцевого споживання вироби. Допоміжними вважаються види підприємництва, що мають не лише уречевлений, а і неуречевлений характер, тобто інжинірингова, консалтингова, лізингова, маркетингова, проектувальна, факторингова та інша подібна діяльності.

Фізичні чи юридичні особини, котрі репрезентують інтереси виробників чи споживачів, заведено називати посередниками. Виходячи із цого основною метою посередницької підприємницької діяльності є інтеграція економічних інтересів виробників й споживачів.

Однією із поширених форм посередництва є агентування, тобто форма господарювання, за якої агент (посередник) діє від імені та на користь відповідно виробника чи споживача (принципала). Розрізняють кілька типів агентів. Агенти (представники) виробників уособлюють інтереси кількох виробників однотипних то варів. Повноважні агенти зі збуту (збутовики) взаємодіють із виробниками на договірних засідках. Агенти з закупівель зазвичай займаються підбором потрібного споживачам асортименту товарів. Причому усі агенти співпрацюють із принципалами на довгостроковій (постійній) основі.

Посередницькі функції одноразового агента здійснює брокер — посередник за укладання догоди, головним завданням якого є звести продавця із покупцем й допомогти в досягненні потрібної домовленості. Агенти можуть працювати як оптовики-комісіонери, які самостійно розпоряджаються товаром, приймаючи його на комісію від комітента (власника товару). До комісійних відносять також операції консигнації, за які посередник-консигнант реалізує товар з власного складу на підставі договору доручення.

Як суб «єкти торгово-комерційної діяльності, які виконують спеціалізовані функції, виступають:

1) оптово-роздрібна фірма (база) —безпосередня реалізація продукції виробничого й споживчого призначення із використанням традиційних форм продаж товарів;

2) торговий дім — здійснення експортно-імпортних операцій, включаючи організацію виставок й реклами, з заснуванням своїх представництв в інших країнах;

3) дистриб «ютор — придбання безпосередньо у виробників та реалізація (розподіл) товарів своїм постійним клієнтам;

4) дилер — перепродажів товарів від свого імені та за власний рахунок;

5) комівояжер — продажів товарів з доставкою покупцям.

Аукціони проводяться у формі прилюдного торгу із попереднім оголошенням стартової ціни (початкової ціни, із рівня якої розпочинається торг) й лоту (неподільної партії товару). Внутрішньодержавна аукціонна торгівля здійснюється постійно стосовно промислових товарів й нерухомості, а міждержавна — періодично й стосується лише специфічних товарів (наприклад, скакових коней, хутрової сировини, предметів антикваріату, тютюну, чаю, прянощів тощо).

Основою біржового підприємництва є біржі (форма постійно діючого оптового ринку), що виконують спеціалізовані функції:

1) товарні — оптова торгівля масовими товарами зі стійкими якісними параметрами;

2) фондові — купівля-продаж цінних паперів;

3) валютні — купівля-продаж золота та інших дорогоцінних металів, іноземної валюти;

4) роботи (переважно у вигляді центрів зайнятості населення) — облік попиту й пропонування робочої сили, сприяння працевлаштуванню із організацією перенавчання.

Специфічними операціями, що їхні виконує біржове підприємництво, є:

а) ф «ючерсний контракт — контракт про поставки обумовленої кількості певного товару за фіксованою ціною протягом зазначеного в договорі терміну;

б) опціон — договірне вол «язання купити чи продати товар (фінансові права) за наперед визначеною ціною в межах узгодженого періоду. Опціони здійснюються стосовно конкретних товарів, цінних паперів, ф «ючерсних контрактів.

Крім двох основних типів підприємництва (виробничого і посередницького), існує підприємництво фінансових інституцій. як суб «єкти підприємництва фінансового спрямування, що, із одного боці, є посередниками, а із іншого — надавачами послуг, виступають спеціалізовані банки та інвестиційні компанії (фонди). Спеціалізовані державні та комерційні банки акумулюють внески тимчасово вільних грошових коштів фізичних й юридичних осіб, надають кредити, стають посередниками у взаємних платежах й розрахунках між підприємствами (організаціями) і окремими фізичними особами. Інвестиційні компанії та фонди здійснюють постійна кругообіг власного і позичкового капіталу у формі інвестування існуючих виробництв, нових технічних й організаційних проектів на галузевому чи регіональному рівнях.

Формування й функціонування соціальне орієнтованого та економічно ефективного підприємництва можливі за умови створення належного підприємницького середовища, що має інтегрувати в собі сприятливу суспільноекономічну ситуацію в стране (регіоні), спиратися на розвинену ринкову економіку із відповідними активними правовими та соціально-економічними регуляторами і ринковою інфраструктурою. Основними параметрами належного бізнесового середовища треба вважати:

1) стабільність національної кредитно-грошової системи;

2) пільгово-стимулюючу систему оподаткування підприємницьких структур (окремих підприємців);

3) державну фінансову та інфраструктурну підтримку різномасштабного й насамперед малого підприємництва;

4) ефективний правовий захист інтелектуальної й промислової власності;

5) науково обґрунтоване і ринкове спрямоване ціноутворення;

6) сформованість колективних та індивідуальних матеріальних стимулів;

7) інтеграцію підприємництва у світовий економічний простір;

8) достатню привабливість іміджу підприємницької діяльності.

В Україні (із урахуванням окреслених параметрів ефективно функціонуючого підприємництва) першочерговим є створення організаційно-економічних передумов активізації підприємницької діяльності. Зарубіжний досвід та аналіз вітчизняної практики господарювання дають змогу стверджувати, що державна політика щодо активізації підприємницької діяльності має передбачати:

• створення економічних, правових й соціальних передумов, що забезпечували б розвиток ефективного бізнесу (прискорення виходу вітчизняної економіки із кризового стану, стабілізації економічної та політичної ситуації; швидке завершення реальної трансформації відносин власності; забезпечення державних гарантій свободи підприємництва; зміцнення національної грошової одиниці; зниження інфляції до мінімальних меж);

• практичну реалізацію державної системи підтримки всіх напрямів підприємництва (завершення формування належної ринкової інфраструктури; реалізація системи фінансової підтримки підприємництва, включаючи формування стартового капіталу; створення умів для зовнішньоекономічної діяльності; започаткування прогресивної системи підготовки кадрів для сучасного бізнесу; І максимально можлива активізація малого підприємництва).

2. РЕСУРСИ, ОБ'ЄКТИ, ФОРМИ, МЕТОДИ, КОНЦЕПЦІЇ І ІНСТРУМЕНТИ ДЕРЖАВНОГО РЕГУЛЮВАННЯ ЕКОНОМІКИ Механізм державного економічного регулювання — одне з найважливіших підсистем сучасної змішаної економіки. Він безпосередньо впливає на розміри державного сектора, його співвідношення коїться з іншими секторами національної економіки, на пропорції між тими секторами. Структура даного механізму перестав бути застиглою, вона диктується потребами технологічного та соціальноекономічного розвитку, тісно пов’язана з перегрупуванням політичних сил є країни, зміною партій, які перебувають при влади, змінами у проваджуваної ними економічну політику, еволюцією теоретичних ідей. Механізм державного регулювання (його масштаби, конкретні форми й фізичні методи) істотно різниться країнами. Він відбиває стан і історію, і традиції, і тип культури, масштаби країни та її геополітичне становище, багато інших чинників. Від адекватності даним умовам залежить ефективність тій чи іншій національної моделі державного регулювання. Слід мати у вигляді й та обставина, що немає лінійної зворотний зв’язок між рівнем економічного розвитку і обсягом державного регулювання — за принципом: що нижчою даний рівень, тим нібито вище роль держави у сфері регулювання. Ступінь державної інтервенції в господарське життя підпорядковується недостатньо ще виявленими економічної наукою закономірностям циклічності. Наголосимо також на, що досліджувати економічну роль держави необхідно за ступеня його у ринковий механізм, а, по ступеня участі в обеспечении внутрішніх та зовнішніх умов функціонування національної економіки. Інакше кажучи, економічно ефективним держава має бути тільки тоді ми, коли ефективної є саме економіка. При «поганому» державі може бути «хорошою» національної економіки, що розвивається з урахуванням ринкових принципів. Механізм регулювання економіки включає: 1) ресурси регулювання, 2) об'єкти регулювання, 3) форми регулювання, 4) методи регулювання, 5) концепції регулювання, 6) інструменти регулювання. До ресурсів регулювання ставляться: державні фінанси (витрати держави й податкових надходжень до бюджету); державний сектор економіки; грошова маса під медичним наглядом центрального банку; законодавче право; можливість збирання та опрацювання інформації. Об'єкти регулювання — сукупний попит, сукупне пропозицію, загальний рівень цін, зайнятість, доходи населення, інвестиційна активність, темпи соціально-економічного розвитку, його пропорції тощо. Традиційні форми регулювання сучасної змішаної економіки: • конкурентно-рыночная; • корпораційна; • державна; • міждержавна. Крім зазначених провідних компонентів у процесі становлення інститутів громадянського суспільства, усі велике значення регулювання соціальноекономічних процесів набувають різноманітних угоди, конференції, асоціації - союзи промисловців і для підприємців, асоціації банкірів, чи торговельно-промислові палати, які є елементами держави, але й суто ринкові структури. Слід назвати и такие освіти, як професійні спілки, суспільства споживачів, екологічні руху. Саме тому їм, а чи не ринку передає своїх функцій регулювання економіки сучасну державу. Співвідношення між даними формами рухомий й конкретно-історичними чинниками кожної країни в різних етапах її розвитку. Тож якщо після «кейнсіанської революції» у економічній науці практично чітко окреслилася тенденція посилення державного (а потім і більше міждержавного) регулювання економіки, то останні десятиліття — за умов «монетаристської контрреволюції» стала переважної тенденція до дорегулюванню, коли всі більший клопіт вирішуються ринком, і корпораціями. Особливість сучасного етапу — розвиток нових форм взаємодії чотирьох форм регулювання: з’являються розмаїття різноманітних форм координації діяльності держав (і їх угруповань), великого, середнього та малого бізнесу, їхніх спільних дій у сфері розробки й реалізації цільових програм, вироблення промислової стратегії. Однією з цих форм є створення змішаних государственно-частных підприємств (зокрема спільних). Їх перевагами виступають доповнення достоїнств функціонування підприємств у умовах конкурентного ринку реалізацією на мікрорівні цілей макроекономічної політики; гнучке маневрування обсягом державного капіталу; вплив уряду інвестиційну, інноваційну, структурну, цінову політику фірми. У той самий час підвищується значення і що регулює вплив міждержавних інститутів, і навіть транснаціональних корпорацій (близько 2/3 світової торгівлі сьогодні - внутрішній оборот останніх). Але дерегулювання, як зазначалось, значить демонтажу системи державного втручання у економіку взагалі. Просто держава звільняється в індустріально розвинених країн (де досить налагодженим представляється механізм конкурентно-рыночного і корпорационного регулювання) частково своїх колишніх функцій — про те, щоб ефективніше вирішувати інші, залишаються його завдання, що більш вирішувати нікому. Державними пріоритетами дедалі більше стають грошова, валютна, кредитно-фінансова і податкова політика, антимонопольні заходи. І за умов подій у 70-х рр. неоконсервативного зсуву у макроекономічному політики в Франції, ФРН, Іспанії, Японії, Південній Кореї та країнах держава проводить активну політику щодо НДДКР і структурних зрушень. В усіх країнах зі змішаною економікою, навіть у тих, де політика дерегулювання здійснюється найпослідовніше (США, Великобританія), найважливішої функцією держави залишається «соціальне коригування», соціальний захист. Сучасне ринкове господарство регулюється непрямими (економічними) і прямими (адміністративними) методами. У цьому безумовно переважати є економічні регулятори, які органічно вписуються в ринкову систему, не руйнуючи її структуру. Причому не слід особливо наголосити, що проведене розмежування методів регулювання є досить умовним. економічний регулятор містить у собі елементи адміністрування: він контролюється тій чи іншій державної службою, яка змінює його після ухвалення відповідного політичного рішення — наприклад зниження ставки податку додану вартість з 28 до 20%. З іншого боку, економічне — вплив на інтереси суб'єктів господарювання. Наприклад, перехід уряду прямий контроль за цінами, встановлення стель чи рівня цін неминуче спонукає фірми до перегляду їх виробничих програм. Будь-який у кожному адміністративному регуляторі має бути щось Разом про те адміністративні й економічні методи істотно різняться. Адміністративні прийоми істотно обмежують свободу економічного вибору, інколи ж взагалі зводять її нанівець (останнє можливо там, де адміністрування виходить поза економічно обгрунтовані кордону, перероджуючи в адміністративно-командну систему). У цій разі уряд починає непросто, скажімо, планувати ціни, а й прагне здійснювати контролю над обсягом виробництва, його структурою, споживчими якостями продукції, витратами, зарплатою, прибутком і його розподілом, зв’язками між постачальниками і споживачами тощо. Економічні ж методи регулювання, навпаки, розширюють свободу вибору. Використання кожного їх обертається для фірми додатковий стимул. Наприклад, підвищення ставки відсотки за державних облігацій створює ситуацію, коли він власник грошового доходу додає до старого кількості варіантів його використання іще одна, нині, можливо, найбільш привабливий з погляду теорії «вибору портфеля»,. Але попри всі достоїнствах економічних регуляторів існує у меншою мірою п’ять областей, у яких адміністративні прийоми досить ефективні, та їх застосування обов’язковий (з їх найвищої результативності). У цьому хоч і придушується індивідуальна економічна свобода, але втрати окремих суб'єктів виправдовуються скороченням втрат для ринкового господарства. Які ці сфери застосовності адміністративних методів регулювання ринкової економіки? а) При забезпеченні прямого державного фінансового контролю над монопольними ринками. Щоправда, дані ринки дуже неоднакові, а тому допускають різні підходи до застосування адміністративних прийомів. Так, на тих ринках, де визнана природною державна монополія (фундаментальна наука, оборона тощо.), цілком на місці справжнє, повномасштабне адміністрування (директивне планування виробництва, витрат, цін, прямий контроль за якістю, гарантированное материально-техническое постачання, що спирається на централізовані держзакупівлі). Причому оскільки багато державних монополії мають регіональний характер, точно як і треба зробити і місцеві органи влади. Цілком припустимо суто адміністративне регулювання ринків товарів нееластичного попиту — через жорсткі ставки акцизних податків, планування цін, і ін. б) Економічні регулятори недостатні, котрий іноді просто взагалі неефективні при регулюванні побічні ефекти ринкових процесів, наслідків для стану довкілля і відтворювальних ресурсів. Тож якщо хімкомбінат знищив Байкал, то фінансові санкції до нього аж не виправити ситуацію. Щоб не допустити таких випадків необхідні консервація частини національних ресурсів, виключає будь-які форми їх комерційної експлуатації, пряме заборона використання екологічно шкідливих технологій, розробка та реалізація екологічних стандартів. в) Розробка від інших стандартів (освітніх, технологічних та інших.), контролю над дотриманням усіма учасниками економічної системи. І за умов стрімкого розширення сфери комерційного освіти в країні держава має гарантувати збереження досить високої «планки» російської шкільної освіти. р) Визначення й підтримку мінімально допустимих параметрів життя населення, тієї планки, нижче від якої «панує» злидні. Для запобігання подібного падіння рівень життя адміністративно вводяться гарантований мінімум (вище рівноважного) зарплати, той або інший (не який породжує наростання інституціональної безробіття) рівень допомоги за безробіттям тощо. буд) Захист національних інтересів, у системі світогосподарських зв’язків (наприклад, ліцензування експорту чи прямий державний контроль за експортом і імпортом товарів, капіталів, робочої сили в). Як кажуть, економічного простору, яким поширюються адміністративні методи, дуже широке. У країнах із розвиненими ринковими відносинами вони які вже стали невід'ємним елементом господарського механізму. Світовий досвід доводить, що адміністрування прагнути саме собою, а буде лише тоді, коли має під собою достаточного экономического обгрунтування, перетворюється на самоціль чиновника, шукає сферу застосування своєї потреби обмежувати, недопущення тощо. У світовій практиці використовується багато комбінацій методів регулювання економіки. У цьому одні методи — переважно економічні - виконують роль несучою конструкції, інші - переважно адміністративні - роль амортизаторів, гасящих негативні ефекти. Дерегулювання, ослаблення контролю держави з економіки проявляється у 80−90 рр. у зміні співвідношення прямих і непрямих методів державного втручання у користь непрямих. Це виявляється відмовити від жорсткого адміністративного контролю за цінами (за збереження підсистеми регулювання цін), від прямого втручання у справи підприємств, скороченні прямого перерозподілу ресурсів у формі субсидій, дотацій, перехід до більш м’яких форм промислової політики. Промислова стратегія у країнах використовується сьогодні у випадку твердої наукової впевненості і високого рівня злагоди у суспільстві, що чистий ринок у цьому випадку неефективний. Дерегулювання супроводжується не ослабленням економічних функцій держави, які ускладненням. У цьому випадку проявляється якась диверсифікація діяльності держави за регулювання економіки, що потребує диверсифікації та його економічної політики (з'явився спеціальний термін policy diversity — розмаїтість політики). У межах стратегії дерегулювання посилюється діяльність держави за розширенню можливостей конкурентно-рыночного саморегулювання, складаються змогу підприємництва: формується відповідна інфраструктура, обмежуються монополістичні тенденції, підтримується малий і середнього бізнесу, всіляко заохочується інноваційна діяльність фірм. У світовій господарської практиці позначилися такі концепції регулювання національної економіки: 1. Концепція розвитку (із боку пропозиції). Головним тут визнається стимулювання розвитку продуктивних зусиль і структурної перебудови економіки — при допущенні незбалансованості відтворювального процесу. Передбачається, що ухвалено рішення цих ключових завдань забезпечує як прискорення темпів економічного зростання, а й скорочення безробіття, пом’якшення нерівномірності, циклічності розвитку. Ця концепція застосовувалася у роки скрізь, але — в відстаючих країнах. 2. Концепція збалансованого розвитку відтворення. Головним тут визнається підтримку рівномірного зростання виробництва з максимально можливої його збалансованості. Максимізація темпів зростання не розглядається як самоціль. Проводиться антициклическое (включаючи антикризове), антиінфляційне регулювання, політика доходів, зайнятості і зовнішньоекономічного рівноваги. Ця концепція застосовується сьогодні у більшості розвинених країн світу. 3. Концепція стимулювання зростання виробництва з боку попиту. Ключовою завданням у своїй вважається досягнення стійкого перевищення сукупного попиту над сукупним пропозицією з метою прискорення темпів приросту виробництва, забезпечення повної зайнятості, і навіть запобігання і пом’якшення криз. Допускається інфляція, зростання загального рівня цін. Ця концепція, як втілення кейнсіанської доктрини, найбільш зримо застосовувалася США до 70-х рр. 4. Концепція стимулювання зростання із боку пропозиції експортних галузей. Застосовується у країнах, де значна частина продукції іде експорту (Швеція, Франція, Німеччина, та ін.). Основний завданням у своїй визнається підвищення ефективності виробництва, у експортоорієнтованих галузях з метою забезпечення високої конкурентоспроможності експортної своєї продукції світовому ринку й проведення зовнішньоекономічної експансії. 5. Концепція імпортозаміщення. Застосовується за умов великий залежності економіки від імпорту, поєднується із недостатньою конкурентоспроможністю вітчизняної своєї продукції світовому ринку. Використовувалася, наприклад, у СРСР і провідних латиноамериканських країнах, де проводили так звана наздоганяльна індустріалізація, джерело якої в активної участі держави, що створює «тепличні умови для національної промисловості. Реалізація такий стратегії зазвичай виправдовується необхідністю ослаблення залежність від світових ринків. Тут неминуче формування жорсткої соціально-економічної і виробничо-технологічного конструкції, малоконкурентной з місця зору світових критеріїв ефективності, що спричиняє загострення політичної нестабільності за будь-яких спроб проведення структурних реформ (як на початку импортозамещающего шляху, і на виході з нього). комбінації щодо суперечливих цілей: економічного зростання — збалансованість. нераціональним вважається гіпертрофований зростання настільки ж неприпустима Ще нещодавно (особливо — по війни) головне завдання більшості країн вважалося максимальне стимулювання зростання виробництва. Сьогодні ж типовою стає інша постановка: контрольоване, комплексне, екологічно та соціально раціональніше розвиток виробництва, тобто. «безпечний», якісніший, ніж кількісний, економічного зростання. Нещодавно одним із головних цілей було досягнення максимальної збалансованості виробництва. Однак у найближчій перспективі імовірніше значно гнучкіше підхід, суті якого в підтримці «раціональної незбалансованості». І тут ведеться пошук компромісу в макроекономічних Наскільки диспропорциональной економіки, збалансованість як самоціль при забутті економічного розвитку і придушенні циклічності воспроизводства.

3. Характеристика зовнішньоекономічної діяльності в Україні.

Зовнішньоекономічна діяльність є однією із основних форм економічних відносин України із іноземними державами.

Конституцією, Декларацією про державний суверенітет України й Законом України «Про економічну самостійність України» встановлено, що однією із основ реалізації державного суверенітету України є її самостійність при здійсненні й регулюванні зовнішньоекономічних відносин.

Зовнішньоекономічна діяльність підприємств України регулюється Законом України від 16.04.1991р. «Про зовнішньоекономічну діяльність», Законом України від 23.09.1994р. «Про порядок здійснення розрахунків у зовнішньоекономічних відносинах», наказом Міністерства зовнішніх економічних зв «язків й торгівлі України від 05.10.1995р. № 75 «Про затвердження положення про форму зовнішньоекономічних договорів (контрактів)» й т.д.

Ведуче місце серед вищевказаних нормативних актів займає Закон України «Про зовнішньоекономічну діяльність», що визначає зовнішньоекономічну діяльність як діяльність суб «єктів господарської діяльності України і іноземних суб «єктів господарської діяльності, побудовану на взаєминах між ними, що має місце, як на територї України, то й за її межами. Зовнішньоекономічну діяльність можуть здійснювати й фізичні особини, котрі тім чи іншим способом зв «язані із зовнішньоекономічною діяльністю.

Суб «єктами зовнішньоекономічної діяльності в Україні є:

— експортери, продаючи товари іноземним суб «єктам господарської діяльності із вивозом чи без вивозу цих товарів через митний кордон України, укра-їнські суб «єкти зовнішньоекономічної діяльності здійснюють експорт товарів;

— імпортери, купуючи товари в іноземних суб «єктів господарської діяльності із перетинанням чи без перетинання цими товарами митного кордону України, укра-їнські суб «єкти зовнішньоекономічної діяльності здійснюють імпорт товарів на територію України, включаючи купівлю товарів, призначених для власного споживання установами і організаціями України, розташованими за її межами;

— інвестори, ввіз чи вивіз капіталу;

— фінансові посередники, комерційні банки, страхові суспільства й т.д. Основна відмінність фінансового посередника банку від посередника небанківського типу полягає до того, що банки випускають власні вол «язання;

— різні міжнародні організації, що здійснюють консалтингові послуги по різних питаннях.

Усі суб «єкти зовнішньоекономічної діяльності мають рівні права здійснювати які-небудь види цієї діяльності визначені Законом України «Про зовнішньоекономічну діяльність».

По валютному законодавству усі суб «єкти зовнішньоекономічної діяльності підрозділяються із погляду валютних обмежень на дві групи: 1. резиденти:

— фізичні особини (громадяни України, іноземні громадяни, особини без громадянства), що мають постійне місця проживання на території.

України, у тому числі тих, які тимчасово перебувають за кордоном;

— юридичні особини, суб «єкти підприємницької діяльності, що не мають статусу юридичної особини (філії, представництва), із місцезнаходженням на територї України, що здійснюють свою діяльність на основі законів України;

— -дипломатичні, консульські, торгові і інші офіційні представництва.

України за кордоном, що мають імунітет й дипломатичні привілеї, а також філії представництв й організацій України за кордоном, що не здійснюють підприємницьку діяльність; 2. нерезиденти:

— фізичні особини (іноземні громадяни, громадяни України, особини без громадянства), що мають постійне місця проживання за межами.

України, у тому числі тих, які тимчасово перебувають на території.

України;

— юридичні особини, суб «єкти підприємницької діяльності, що не мають статусу юридичної особини (філії, представництва), із місцезнаходженням за межами України. Створено й діють відповідно до законодавства іноземної держави, у тому числі юридичні особини і інші суб «єкти підприємницької діяльності при участі юридичних осіб й інших суб «єктів підприємницької діяльності України;

— розташовані на територї України іноземні дипломатичні, консульські, торгові і інші офіційні представництва, міжнародні організації й їхні філії, що мають імунітет й дипломатичні привілеї, а також представництва інших організацій й фірм, що не здійснюють підприємницьку діяльність на основі законів України.

Усі суб «єкти зовнішньоекономічної діяльності мають рівні права здійснювати які-небудь види цієї діяльності, визначені Законом України «Про зовнішньоекономічну діяльність».

Україна як держава захищає інтереси всіх суб «єктів зовнішньоекономічної діяльності і іноземних суб «єктів господарської діяльності на її території.

Основні види зовнішньоекономічної діяльності передбачені Законом України «Про зовнішньоекономічну діяльність» й перед тим можна віднести:. експорт й імпорт товарів, капіталу й робочої сили;. надання суб «єктами зовнішньоекономічної діяльності України послуг іноземним суб «єктам господарської діяльності, у тому числі: виробничих, транспортно-експедиційних, посередницьких, брокерських, агентських, облікових, аудиторських, юридичних й ін., що прямо не заборонені законами.

України, а також надання перерахованих вище послуг іноземними суб «єктами господарської діяльності суб «єктам зовнішньоекономічної діяльності.

України;. наукова, науково-технічна, виробнича і інша кооперація із іноземними суб «єктами господарської діяльності;. міжнародні фінансові операції і операції із цінними паперами у випадках, передбачених законами України;. кредитні й розрахункові операції між суб «єктами зовнішньоекономічної діяльності і іноземних суб «єктів господарської діяльності; створення суб «єктами зовнішньоекономічної діяльності банківських, страхових й кредитних установ за межами України;. спільна підприємницька діяльність між суб «єктами зовнішньоекономічної діяльності і іноземних суб «єктів господарської діяльності, що включає створення спільних підприємств різних видів й форм власності, проведення спільних господарських операцій й спільне володіння майном як на територї України то й за її межами;. підприємницька діяльність на територї України, заговорили українською у «язана із видачею ліцензій, патентів, ноу-хау, торгових марок й інших нематеріальних про «єктів власності із боці іноземних суб «єктів господарської діяльності; аналогічна діяльність суб «єктів зовнішньоекономічної діяльності за межами.

України;. організація й здійснення діяльності в області проведення виставок, аукціонів, торгів, симпозіумів, семінарів, й інших подібних заходів, що здійснюються на комерційній основі, при участі суб «єктів зовнішньоекономічної діяльності;. товарообмінні (бартерні) операції і інша діяльність, побудована на формах зустрічної торгівлі;. операції по покупці, продаж і обміну валюти на валютних аукціонах, орендні, у тому числі лізингові, операції;. операції на валютних біржах й на міжбанківському валютному ринку;. інші види зовнішньоекономічної діяльності, не заборонені законодавством.

України.

Суб «єкти зовнішньоекономічної діяльності одержують декларація про здійснення їхні видів после державної реєстрації їхні як учасників зовнішньоекономічної діяльності в Міністерстві зовнішніх економічних зв «язків й торгівлі України. Зовнішньоекономічні домов чи контракти, що є невід «ємною умовою здійснення зовнішньоекономічної діяльності, складаються відповідно в Україну й міжнародних договорів, при цьому можливо використання рекомендацій міжнародних організацій й відомих міжнародних порядків .

Необхідно відзначити, що окремі види експорту і імпорту в Україні заборонені, у тому числі:. експорт з територї України предметів, що складають національне багатство, історичне чи культурне надбання українського народу, обумовлене відповідно в Україну;. імпорт чи транзит яких-небудь товарів, про котрі заздалегідь відомо, що смердоті можуть завдати шкоди чи здоровий «ю установити загрозу життю чи населення тваринного світу, чи привести до загибелі навколишнього середовища;. імпорт продукції й послуг, що містять пропаганду ідей війни, расизму чи расової дискримінації, геноциду й т.д., що суперечать відповідним нормам.

Конституції України;. експорт й імпорт товарів, що здійснюється із порушенням прав інтелектуальної власності.

Верховна Рада України може затверджувати конкретний список товарів, експорт й імпорт які забороняється, по представленню Кабінету міністрів України.

Контроль за виконанням даних вимог покладається на митні органи України й Міністерство зовнішньоекономічних зв «язків й торгівлі України.

Експорт товарів забезпечує значну частину надходжень валюти в платіжному балансі України. Збільшенню експорту сприяло б приєднання України до ЄС, але й для цого необхідно подбати про створення діючої конкурентноздатної ринкової економіки. Виходячи із цого, необхідно додавати усі зусилля для збільшення експорту, але й не було за рахунок зниження внутрішнього споживання, а й за рахунок стимулювання розширення експортного виробництва. Географія товарного експорту України досить різноманітна.

На територію України дозволяється імпорт лише тихий товарів, що по своїх технічних, фармакологічних, санітарних, ветеринарних й екологічних характеристиках не порушують мінімальних умів відповідних стандартів й вимог, що діють на територї України. Якщо національні стандарти відсутні, на визначений товар можуть поширюватися міжнародні чи іноземні стандарти й вимоги, що діють у ведучих країнах — експортерах цих товарів. Необхідно відзначити, що усі стандарти й вимоги повинні офіційно публікуватися в загальнодоступних засобах інформації України не було за 60 днів до вступу їхні у дію.

До товарів, що імпортуються на територію України, застосовується національний режим їхньої сертифікації. Якщо ж здійснюється імпорт товарів, що не мають аналогів в Україні, суб «єкт зовнішньоекономічної діяльності, що здійснює імпорт чи іноземний суб «єкт господарської діяльності, що здійснює експорт, повинний перед «явити сертифікат відповідності товару міжнародним стандартам й вимогам.

Структура товарного імпорту досить проста. На Росію припадати майже половина українського імпорту, хоча й спостерігається тенденція до його зменшення. Це зв «язано із необхідністю закуповувати велику кількість енергоносіїв у РФ, що складає 70% російського експорту в Україну. Іншим партнером України по розміру імпорту виступає Німеччина. Їхня частина в імпорті України зросла із 6.2% у 1996 році до 8.6% у 1999 році. Третє місце в імпорті України займають США, питома ваги які за цей ж період зріс із 2.7% до 4.0%. Далі випливають Польща, Італія, Бєларусь, Франція, Чехія, Великобританія, Австрія, Нідерланди.

Усі суб «єкти зовнішньоекономічної діяльності, що здійснюють різні у зв’язку зі торгові й неторгові операції, повинні погасити їхні наприкінці року в цілому по стране. Якщо держава здатна погашати свої вол «язання протягом звітного періоду, то така держава має достатній запас платоспроможності чи ліквідності. Це є однією із причин різних обмежень, що вводяться в стране, на виконання валютних операцій із валютними цінностями суб «єктів зовнішньоекономічної діяльності. Ці обмеження стосуються всіх валютних операцій, але й смердоті по-різному співвідносяться з суб «єктами зовнішньоекономічної діяльності й тісно зв «язані із валютним контролем. У цьому полягає суть валютного регулювання. 09.03.2005.

Список використовуваної литературы:

1. Закон України «Про зовнішньоекономічну діяльність» від 16.04.91.

2. НБУ. Інструкція «Про безготівкові розрахунки в господарському обороті.

України", Постанова НБУ № 204 від 02.08.96.

3. НБУ. Інструкція «Про порядок здійснення контролю і одержання ліцензій по експортних, імпортних й лізингових операціях», Постанова НБУ № 136 від 24.03.99.

4. Ліст Міністерства Зовнішньоекономічних зв «язків й торгівлі України.

№ 16−1/863 від 24.12.96.

5. Гайдучок І.Г. Спільні підприємства.-К: Знання, 1989.-46 с.

6. Голошубова Н. О., Спальвиш Ю. О. Проблеми розвитку спільних підприємств в Україні // Підприємництво у торгівлі. Зб. наук.праць.-К.: КДТЕУ,.

1995.-с.124−133.

7. Довчерт О. С. Спільні підприємства: регулювання труда.-К.% Лыбидь,.

1991.-63 с.

8. Кизима Т. Спільне підприємництво: проблеми та щляхи їхнього вирішення//.

Економіка України.-1995.-№ 7.-с.88−91.

9. Цибулю «яненко Д.Г., Білошапка В.А., Пестрецова О.І. Спільні підприємства в Україні: організація й умови ефективного розвитку: Підручник.-К.:

Хвиля-Прес, 1995.-176 з десятьма. Луцишина З. О. Спільне підприємництво як чинник економічного зростання:

Автореф.дис.к.е.н.: 08.00.01/ Львів.ун-т ім.І.Франка.-Льві, 1993.-20 с.