Політична модернізація. 
Теорії. 
Проблеми перебігу

Політична модернізація. Теорії. Проблеми перебігу.

План.

Раціоналізація суспільства, як необхідна умова його розвитку.

Етапи розвитку теорії модернізації :

— розробки теоретичної основи теорії політичної модернізації,.

— необхідність систематизації знань про модернізацію на початку другої половини ХХ століття (50−60 рр.) ,.

переосмислення теоретичних прорахунків першого етапу розвитку теорії модернізації (70−80 рр.) ,.

розвиток теорій модернізації на третьому етапі (80−90 рр.),.

альтернативна періодизація (модернізація — постмодернізація).

Характеристика теорії політичної модернізації .

Небезпека форсування процесу модернізації на зламі епох, можливість існування в одній суспільный системі оновлених і старих елементів .

Стан модернізаційних процесів в сучасній Україні .

Література.

Раціоналізація суспільства як необхідна умова його розвитку.

Усяка спільнота людей, будь-який соціум ставлячи собі за мету досягнення «загального блага», завжди намагається якомога найбільш повною мірою раціоналізувати шляхи та методи здійснення цієї мети .

Процес раціоналізації тоталітарного суспільства полягає в одержавленні усіх сфер соціального буття індивіда, підкорення його власної волі - волі держави, наявності безальтернативної офіційної ідеології, що виключає любе відхилення від всановлених соціальних норм. Концепції, що регламентують існування таких типів суспільств, одним з найшкідливіших чинників суспільного розвитку вважають наявність плюралізму думок та прагнень до досягнення суспільного консенсусу. Але постає логічне запитання: за яким критерієм можливо встановити істиність пануючої ідеології? Чи можливо, взагалі, якось уніфіувати масову свідомість, зробити суспільство слухняним певній групі або взагалі одній особі? Суспільно-історичний процес довів хибність та безперспективність цих прагнень, нетривалість таких суспільств.

Але чому вони не тривкі? Варіантів відповідей на це питання існує досить багато, сучасні вчені суспільствознавці шукають їх у різних площинах. Виходячи з контексту даної роботи зазначимо, що на нашу думку, стаючи на початку свого правління фактором, який консолідує творчий владно-державницький потенціал, дуже скоро тоталітарна держава стає тягарем суспільства, стримує його розвиток, оскільки ідеї подальшого розвитку консервуються на рівні владного «верху» і не оновлюються за рахунок існуючих у суспільстві альтернативних ідей, тобто не трансформуються у нові. Іншими словами не оновлюються, а тому починають гальмувати суспільно-політичні процеси.

Наша сучасність яскраво доводить нам наскільки важливим є аспект раціоналізації суспільства у процесі його політико-соціального та історичного розвитку. Усяке суспільство, що прагне стати громадянським, збудувати правову державу повинне постійно замислюватись над найбільш раціональним шляхом їх досягнення. Цей раціональний шлях полягає саме в його постійній модернізації, тобто, постійній зміні, ускладненні політичних, економічних і культурних структур та їхніх функцій відповідно до потреб раціонального та ефективного існування суспільства.

2. Етапи розвитку теорії модернізації.

Теорія модернізації, що повинна висвітлювати трансформації традиційних цінностей, структур в модернізовані, «сучасні», за минулий і теперішній віки склалася у розвинутий напрямок у суспільних науках, що містить в собі такі аспекти, які мають методологічне, теоретичне та практичне значення. Теоретична основа її концепцій містиься в роботах Дж. Локка, А. Сміта. Її розробляли такі вчені як М. Вебер, Е. Дюркгейм, К. Маркс, Р. Парк, Ф. Тьонніс, Г. Беккер, М. Леві, Т. Парсонс, Б. Мур, Г. Алмонд та ін. У цих концепціях накопичено багатий досвід аналізу процесів переходу від традиційного до індустріального суспільства, різні можливості, що виникають на цьому шляху, загальні закономірності і особливості, пов" язані із специфікою суспільств і країн, які переживають модернізацію .

Але систематизація знань у розвинуту теорію відбулася дещо пізніше. Постання політичної модернізації як розвинутої теорії було певною відповіддю на виникнення концепцій, які розкривали різні аспекти кризи західного світу, що їх репрезентували такі вчені як О. Шпенглер, А. Тойнбі, П. Сорокін, К. Ясперс та ін.

У другій половині ХХ століття, по закінченні Другої світової війни, коли домінування західних країн, перед усім США, у сфері управління, стандартів споживання та багатьох інших аспектів було беззаперечним, то в якості прообразу «сучасної» держави спочатку визнавалось «вільне» американське суспільство. Інакше кажучи, модернізація розумілась, як «вестернізація», тобто копіювання західних постулатів у всіх сферах життя. Це відбувалося у 50−60 роках, коли існувало чітке протистояння двох суспільно-політичних систем, поряд з цим починав спостерігатися процес виникнення так званого третього світу (колишні колонії та напівколонії), тому потрібно було виробити нову парадигму соціально-історичного розвитку.

Потрібно зазначити, що у своїх витоках модернізаційні теорії спиралися на універсалістські традиції західного лібералізму, що репрезентував думку, що нібито етапи розвитку всіх країн і народів однакові. Також необхідно сказати, що на початку теорія модернізації розроблялася науковцями, лише пізніше починає відбуватися процес політизації цієї теорії, виходячи із зацікавленості владних кіл у її розробці і впровадженні.

На цьому етапі у модернізаційній теорії домінує думка, що механізми економічного зросту є детермінантою впровадження політичних інститутів західного зразка, що ж до культури, то вважалося, що її прозахідні цінності будуть сприйняті автоматично. Практична реалізація положень такої стратегії модернізації полягала у вирівнюванні країн Азії, Африки й Латинської Америки, які вважалися тоді економічно відсталими, із розвиненими країнами. Але на практиці демократизація, інституціоналізація ліберальних цінностей, встановлення парламентарної системи та інших стандартів західної організації влади стали не підвищенням ефективності державного управління, а корупцією чиновництва, свавіллям бюрократії, що займалася лише самозбагаченням, катастрофічним розшаруванням суспільства та його політичною аморфністю, зростанням у ньому конфліктності та напруження .

Вже тоді провідні вчені політологи і соціологи поставили під сумнів тезу про те, що здатність економічного зросту є єдиним критерієм модернізаційного процесу?

Ця теза вимагала переосмислення, і це ще тому, що, фактично, вона ніде не спрацювала в такому вигляді, як задумувалося.

Період переоцінки теоретично-методологічної бази теорії політичної модернізації припадає на 70−80 рр. Було визнано недостатню ефективність структурно — функціонального аналізу, незбалансованість економічних, соціально — політичних і культурних наслідків модернізації, неадекватність євроцентричного характеру модернізаційних теорій цінностям азійської, африканської та латиноамериканської культур.

Пріорітетом було визначено зміну соціальних, економічних, політичних структур, яка могла б бути проведена поза межами західної демократії. Існування традиційних інститутів та цінностей політологи вже не розглядали як перешкоду до «модерну». При збереженні приорітетності універсальних критеріїв і цілей майбутнього розвитку, їх реалізація вбачалася вченим саме у національній формі. Цю реалізацію розглядали як відносно довгий етап, на якому можливий не тільки розвиток, але й звичайне відродження раніше існуючих елементів, і, також, цілком можливим може бути занепад .

В цей період відбувається перегляд ролі соціокультурного фактору у модернізаційних процесах та перетвореннях, він визнається чи не самим головним фактором у їх перебігу. Більше того, найбільше значення починають надавати особистості, її національному характеру. Було загальновизнано, що модернізація можлива лише за умови зміни ціннісних орієнтацій широких верств суспільства, подоланні криз політичної культури суспільства. Цікаво, що деякі вчені, наприклад М. Леві або Д. Рюшемейєр, намагалися взагалі вивести закон глобальної дисгармонії, котрий би довів невідповідність соціокультурного характеру суспільства та потреб його модернізації, заснованої на універсальних цілях .

На третьому етапі розвитку теорій модернізації (80−90 рр.) відбулась трансформація їх із засобу теоретичного забезпечення політики Заходу в інструмент комплексного пояснення, продукування і прогнозування соціально-політичного розвитку. Осучаснена теорія розглядає модернізаційний процес у рамках того чи іншого суспільства як свідому настанову держави на здійснення якісних перетворень не засобом калькування досвіду передових країн, а завдяки поєднанню найбільш поширених політичних структур, інститутів, цінностей, які мають універсальний, загальний характер із традиційною специфікою певних суспільств .

Наслідуючи М. Вебера сучасна наука ставить у безпосередню залежність процесу демократичних перетворень від розвитку тієї чи іншої нації з поступовим творенням демократичного ладу окремо взятої країни, за якого її громадяни відчували б себе суб" єктами, а не об" єктами політики .

Теорія політичної модернізації містить у собі велику кількість різноманітних концепцій, що мають різну соціальну спрямованість, а звідси неоднакові висновки й рекомендації, є нерівнозначними за науковою значущістю, але таке розмаїття підходів дає змогу подолати стереотипні уявлення про політичну модернізацію як сукупність процесів, що супроводжують індустріалізацію у країнах розвиненого капіталізму .

Але існують і інші погляди на розвиток. Скажімо за В. Горбатенком, можливо скласти дещо іншу періодизацію, її сутність полягатиме у тому, що на першому етапі свого проходження (50−70 рр.) теорії модернізації зазнали краху і на деякий час вивели термін «модернізація» з наукового обігу. Натомість активніше стали вживати поняття «розвиток». Цей синдром, завдяки певним успіхам модернізаційних процесів у Туреччині, Індії, останнім часом у Східній Європі, створенню анклавів сучасного життя в деяких відсталих країнах, а також внаслідок мобільності західних модернізаційних методик, в основному вдалося подолати на Заході. У значної ж частини вітчизняних суспільствознавців насторожене ставлення до модернізації залишається досить стійким, що пов" язано насамперед з недостатнім розумінням альтернатив навздогінній моделі, котра загрожує втратою традиційної культури, національної ідентичності й безперспективністю утвердження нової, сучасної .

Подолання цієї кризи і друге народження ідеї модернізації пов" язане з концепцією постмодернізації, котра є не лише альтернативною старій теорії, а й своєрідним наслідком її іноваційної орієнтації, а також її продовженням .

Саме поняття «постмодернізація» похідне від більш широкого філософського поняття «постмодерн», стосовно якого упродовж кількох останніх десятиліть у світі ведуться постійні дискусії. Вперше поняття було вжито 1917 року в книзі Рудольфа Панвіца «Криза європейської культури», у якій мова йшла про нову людину, покликану подолати занепад. Німецький дослідник постмодернізму Вольфганг Вельш вважає його тогочасне вживання «передчасним» з оглялу на відсутність адекватного даному феномену соціального вияву. Наближеного до сучасного розуміння значення поняття набуло у дослідженнях А. Тойнбі, який 1946 року визначає постмодернізм як якісно новий етап у розвитку західно-європейської культури. Матеріалізація висловлених вченим ідей, почавшись приблизно у 60-ті рр., найбільш повною мірою саме останнім часом .

3. Характеристика теорії політичної модернізації .

На думку В. Горбатенка політична модернізація як процес суспільної трансформації розвивається у двох основних вимірах :

спонтанно (стихійно) через поступове нагромадження передумов у певних царинах суспільного життя, вдале поєднання яких у певний історичний час, у межах того чи іншого суспільно-політичного простору, дає якісно новий поштовх ,.

свідомо (цілеспрямовано) завдяки вольовим зусиллям впливових соціальних груп або правлячих еліт .

Успіх модернізації, зазначає вчений, в обох випадках залежить від ступеня органічності її перебігу співвідносно з реально існуючими національними інститутами та ментально-психологічними орієнтаціями населення .

C. Блек поділяє процес модернізації на декілька стадій :

усвідомлення мети ,.

консолідація зорієнтованої на мету еліти ,.

період трансформації ,.

інтеграція суспільства на новій основі .

Виникає питання: наскільки можливим є осягнення процесу модернізації на всіх вищевказаних етапах? Навряд чи це можливо при використанні абстрактно-універсальної схематизації. Однак деякі узагальнені характеристики, залежні від певних історичних умов і рівнів соціальної організації цілком можливо дослідити.

Отже спираючись на історичні здобутки цивілізації визначимо коло завдань, вирішення яких є метою модернізаційних процесів.

Одним з найголовніших завдань модернізації є структурне оновлення політичної системи, формування політичної структури соціальної дії, оскільки політична система повинна бути якомога більш адаптованою до нових проблем, породжених сучасним суспільством, здібною діяти за конкретних історичних умов суспільно-політичних ситуацій. Представники ліберального напрямку західної політології, зокрема Р. Даль, висунули так звану теорію поліархії, як забезпечення відкритого політичного суперництва лідерів та еліт та високої політичної активності населення, що можливі лише за умов структурного перетворення політичної системи .

Також важливим елементов, про нього вже йшлося, є забезпечення високої політичної активності населення, як здатність влади до мобілізації людських і матеріальних ресурсів задля вирішення суспільно значущих завдань .

Інституціоналізація політичної структури також є вельми важливою, оскільки є удосконаленням традиційних інститутів, які в процесі модернізації суттєво змінюють свої функції та характер діяльності або взагалі реформуються у нові, сучасні соціально-економічні інститути. Це має велике значення, оскільки саме таким чином відбувається процес їх адаптації та усвідомлення ними суспільно-політичних проблем, які перебувають у постійній зміні, а отже реагування їх на ці проблеми повинне бути адекватним. Рівень інституціоналізації визначається якісними показниками: здатністю вдосконалених чи нововдосконалених структур до адаптації за нових умов, ступнем їхньої складності, рівнем автономності щодо соціальних груп або інших інститутів взаємною узгодженістю суспільно-політичної діяльності.

Процес модернізації має альтернативний характер, тобто припускає певні варіанти перебігу оновлювальних заходів, в залежності від умов їх протікання, традицій та національних цінностей, але існуючий світовий досвід дозволяє все ж таки вести мову про певні стандарти в організації економіки, політики, соціальних відносин. Це насамперед товарно — грошовий регулятор виробництва, збільшення затрат на освіту, зростання ролі науки в раціоналізації економічних відносин, сприяння якомога більшій соціальній мобільності населення, плюралістична організація влади, зростання політичних комунікацій та багато інших тенденцій.

Тут хотіося б звернуи увагу на те, що наявність універсальних норм не означає наявності якоїсь однієї обов" язкової програми розвитку для усіх країн, що перебувають у стадії розвитку. Мова йде про те, що ці універсальні норми — це комплекс цілей, спираючись на які, країни, в яких відбуваються процеси модернізації будуть спроможні проводити інституціоналізацію відповідну потребам часу. Але все ж, на нашу думку, всі модернізаційні перетворення повністю залежні від історичних особливостей розвитку того чи іншого суспільства, його націо-ментальних характеристик .

Сучасні вчені суспільствознаці вирізняють два досить різних між собою типи модернізвції, а саме: органічна модернізація та неорганічна (або відображена) модернізація .

Перший тип, притаманний розвиненим країнам Західної Європи та Північної Америки, розпочавшись в епоху відродження, йдучи нерівнозачно у різні часи, іноді гальмований наявністю тоталітарних режимів в тій чи іншій країні, відбувається в цих країнах ще й досі. Сутністю цього типу модернізації є те, що соціально-політичний розвиток відбувається у формі неперервного еволюційного та революційно-реформаторського процесу. Для цих типів суспільств характерне те, що загальномодернізаційні цінності не потребують в них утвердження й доведення, подолавши шлях від від, у свій час, теоретизації до конкретного усвідомлення їх суспільством теперішнім .

Другий тип (відображена модернізація) характерний для країн, які знаходяться на порівняно низькому рівні розвитку з країнами, яким притаманна органічна модернізація. Іноді наукова література наводить термін «відстали» від загальноцивілізаційного розвитку, але на нашу думку теза про загальноцивілізаційний розвиток не є поки що достатньо обгрунтованою. Хоча незаперечуваним є те, що прагнення до модернізаціних процесів у державах з притаманною їм неорганічною модернізацією зумовлене більше зовнішніми чинниками, аніж внутрішніми. І як логічний наслідок — нерівномірність змін у економіці, культурі, соціальних відносинах, політичній сфері. Існує ряд країн, які будучи країнами другого ешелону капіталістичного розвитку, спромоглися досягти успіхів перебігу процесів модернізації, це скажімо: Японія, Гонконг, Південна Корея, Індія, Пакистан, деякі країни Південної Америки. Дещо цікавим прикладом у цьому є Німеччина, яка після Другої Світової війни, маючи потужну фінансово — політичну підтримку ззовні, змогла стати одною з найрозвиненіших країн Світу, тут здавалося б недоцільним вважати Німеччину країною з відображеною модернізацією, так як, ніби то, можна вважати її післявоєнний кризовий стан, як пригальмування модернізаційного процесу, який відбувався в ній до війни, але завжаючи на те, що за влади нацистів, сталися зміни і викривлення в економічній, політико-соціальній сфері, можна сказати, процес модернізації в ній був припинений, крім того факт воз" єднання Німеччини у 1991 році спричинив до нових проблем у суспільно-політичних процесах, тому, нам здається за доцільне наводити Німеччину саме як приклад країни з відображеною модернізацією.

Але все ж хотілося б зазначити умови за яких відбувається неорганічна модернізація :

відносини особистої залежності у виробництві ,.

неконкурентноздатність на світовому ринку ,.

велика диференціація суспільства ,.

залучення національного потенціалу переважно на військові потреби ,.

прагнення до ігнорування загальномодрнізаційних цінностей .

Тому, коли країна (якщо бути точнішими, то її еліта) намагається здійснювати процес модернізації то неодмінно зіштовхується з низкою складних ситуацій, наприклад: складність сприйняття модернізаційних цінностей на тлі місцевих норм та звичаїв, несприйняття «вестернізації» частиною населення, оскільки вона має у собі невідповідність її (цієї частини) потребам, домінування центру та котроль ним модернізаційної ініціативи регіонів .

То ж, як бачимо, моденізаційні процеси, маючи на меті раціоналізацію суспільно-політичної, культурної, економічної сфер несуть окрім позитивних, досить велику кількість негативних моментів, з якими так або інакше суспільство рано чи пізно зіштовхується, знаходячись на шляху перетворень. Тому нагальною є потреба дослідження саме процесів проходження модернізації у всіх стадіях, з метою збереження поступального розвитку суспільства та його рівноваги .

4. Небезпека форсування процесу модернізації на зламі епох, можливість існування в одній суспільный системі оновлених і старих елементів .

Отже, як зазначалося вище, перебіг процесів модернізації має складний та суперечливий характер, протікає неоднаково у різних країнах, має свої особливості притаманні кожній країні, що перебуває у процесі трансформації. Поряд з загальномодернізаційними цінностями існують і загальномодернізаційні чинники дестабілізації, що супроводжують процес політичної і соціальної модернізації, з якими неодмінно зіштовхуються суспільства, які оновлюються .

Які ж це саме чинники?

На нашу думку головних чиннків декілька, а саме :

зміни стандартів споживання, а у зв" язку із цим зростання соціальних очікувань ,.

відхід від старих схем суспільного будівництва при відсутності нових ,.

інертність національної самоідентифікації соціуму ,.

зростання коефіцієнту протестності суспільної думки .

В тій або іншій мірі усі ці чинники присутні в тих країнах, які йдуть шляхом модернізації, оскільки модернізація за своєю суттю є порушенням існуючого в інертних суспільствах спокою, тому як цілісний дестабілізуючий процес вона має складниками дестабілізуючі чинники. Кожна країна, що модернізується намагається знайти свої рішення цих проблемних ситуацій, максимально оптимізуючи дані рішення до умов певного соціуму. Але існують і певні напрацьовання з приводу подолання таких чинників і у загальній практиці .

Скажімо, навряд чи буденна свідомість індивіда, здатна адекватно сприйняти зміни у стандартах споживання, тому перш за все зміна цих стандартів повинна відбуватись на рівні свідомості. По-друге потрібно постійно (при проходженні процесу реформування) знаходитись у стані діалогу: ДЕРЖАВА-СОЦІУМ, що дасть змогу мотивувати індивідові певну суспільну нестабільність об" єктивною необхідністю суспільно-політичних змін, у разі ж коли існує певна відірваність держави від суспільства виникає непорозуміння між ними, що призводить до напруги .Це ж повною мірою є справедливим щодо створення нових схем суспільного будівництва. Це досить цікавий момент, оскільки залучення соціуму до свідомого вибору найбільш ефективним уявляється нам через референдум (скажімо коли, наприклад, у грудні 1991 року народ України обирав подальший шлях свого розвитку), і це дійсно так, але при наявності певних «але», а саме при наявності чіткої диференціації питаннь, які розв" язуються референдумом, а які ні (знову ж таки вдалим прикладом може слугувати прийняття «всенародно» лукашенківської Конституції у Білорусі, або ж намагання винести питання прийняття Конституції «всенародно» на нещодавньому референдумі в Україні, але остання, спираючись на набутки світового досвіду модернізації, власний здоровий глузд та Конституцію відмовилася від такого формулювання питання) .

Ще одним з досить впливових чинників дестабілізації, як вже зазначалося вище є, усвідомлення соціумом своєї національної приналежності. Це дуже складний та суперечливий процес, який доволі часто супроводжується дуже високим ступенем конфліктності у суспільстві, внаслідок невиправданого форсування національної ідентифікації, що іноді призводить до викривлення суспільної думки у бік виділення однієї нації за рахунок інших. Зазвичай, для подолання подібних проблем користуються доволі типовим комплексом заходів, що на нашу думку можливо вважати загальноцивілізаційним набутком, а саме :

створення сприятливих умов для розвитку соціокультурних факторів усіх без виключення представників різних національностей, що мешкають у одній державі ,.

широке проведення процесу політичної соціалізації ,.

пошук харизматичного лідера певної нації, що дасть змогу, на думку російського вченого В. Пугачова, зняти з людей індивідуальну відповідальність за їх вибір певної політичної позиції ,.

вдосконалення ціннісної системи суспільства з метою формування принципово нового поля політичної культури активістського типу .

Отже, необхідність проведення усіх вищезазначених заходів зумовлює певні дії з боку держави, напрямлені на прискорення процесу модернізації, але з метою недопущення небезпечних суспільних тенденцій потрібно постійно стримувати форсування модернізаційного процесу. Тому виникає поняття так званої часткової модернізації, тобто існування такого проміжку у часі коли в межах системи співіснують нові елементи (як результат наявності модернізаційного процесу) та старі (різке скасування яких спроможне викликати соціальну напругу). «У багатьох суспільствах , — висловлювався Д. Рюшемейєр , — модернізовані і традиційні елементи переплітаються у досить цікаві структури. Частіше такі соціальні невідповідності являють собою тимчасові явища, які супроводжують прискорення, соціальні зміни. Але доволі часто вони закріплюються і зберігаються на протязі поколінь … Якщо давати формальне визначення, то часткова модернізація являє собою такий поцес соціальних змін, котрий призводить до інституціоналізації у одному й тому ж суспільстві відносно модернізованих соціальних форм та менш модернізованих структур «.

Можлива дуже велика кількість комбінацій, що впливають на дисгармонійність співвідношень традиційного і модернізованого елементів у суспільстві. Заглиблення у цю різноманітність і являє собою сенс і одночасно складність вивчення специфіки модернізації в тій чи іншій країні. Чільне місце посідає тут вивчення ціннісного складу людського життя, того, що самі люди, соціальні, фахові і демографічні групи, субкультури уявляють найважливішим для себе, як вони бачать суспільні ідеали, які навадяться в культурі зразки правильної поведінки. Можливо стверджувати, що на основі таких культурних програм, що складаються у суспільному житті, народжуються і норми, і соціальні інститути, що їх охороняють .

Саме по собі переплетіння традиційних і модернізованих елементів та структур у одному й тому ж суспільстві не обов" язково набуває негативних сенсів. Досить можливе у певній мірі співіснування старого з новим. Нажаль, все ж таки, часткова модернізація відкриває шлях патологічного протікання суспільних процесів. Небезпека можливих неприродніх «сполучень» ще й у тому, що розвиток модернізації, народження нових модернізованих структур може послугувати традиційним модернізованим структурам, підтримувати і навіть активізувати традиційні цінності, доходячи навіть до руйнування, придушення перспективних нововведень .

Суспільство, що відійшло від єдиноміркування, характерного для традиційності, суспільство, що втратило історично посталі перетини — мембрани, що амортизують зустріч різних цінностей, переводять їх у взаємоможливу площину, та ще й при цьому заблукало на шляху у сьогодення, середовище — перманентно народжуюче конфлікт цінностей. Чи не таке наше суспільство, яке відійшло від традиційного життєвого ладу, але яке не змогло знайти у собі сили для відмови від традиційних цінностей на користь нових, здатних забезпечити життєвість соціальних та культурних процесів у сучасному світі? Конфлікт цінностей, як дуже важлива складова соціокультурної ситуації - результат довгого панування традиційних цінностей, спроб їх адаптації у тепер не прийнятному для них середовищі .

5. Стан модернізаційних процесів у сучасній Україні .

Отже, що являє собою сучасна Україна в модернізаційному відношенні? Нині Україна, як і низка інших держав пострадянського простору є країною, так би мовити «перехідної цивілізації». Специфіка історичного досвіду лібералізації Росії, а відтак і України, протягом останніх трьох столітть, зумовила надзвичайне внутрішнє напруження, а далі як логічний наслідок — розкол. Насильницьке оновлення суспільства було пов" язане з «прорубуванням» вікна у Європу. Ця політика, що проводилася правлячою елітою Росії не без активної допомоги української інтелектуальної еліти, призвела до відторгнення від лібералізації селянських низів. Негативне ставлення селянської громади до панування торгівлі і товарно-грошових відносин спричинило розкол: «верхи» намагалися модернізувати суспільство, а «низи» тим часом активізували традиційні засади російської общини та української селянської громади .

З плином часу ситуація дещо змінилася. У 1991 році остаточний крах утопічної ідеї «держави загального благоденства» призвів до отримання Україною незалежності, а значить і можливості розпочати процес оновлення суспільства і держави. Як не дивно, але вцілому продекларовані наміри нової влади були авансовані народною підтримкою, чому підтвердженням був референдум 1991 року. Такий стан речей на нашу думку доволі легко пояснити, оскільки агонізуюча стара система ще задовго до 1991 року почала народжувати протестні тенеденції, що рік від року зростали. При цьому система розподілу ресурсів попри все залишалася діяльною. Тому, маючи основу, суспільство сподівалось не на її відміну, а вдосконалення її, якого за старої політичної системи відбутись не могло, але як зазначалося вже вище, для процесу модернізації характерна повна зміна стандарту споживання, яка й почала відбуватися. Результатами цього були ріка диференціація суспільства, зубожіння населення, піднесення протестних настроїв вже до нової влади, непевність у майбутньому при відсутності будь-яких новодержавницьких концепцій .

Лише останнім часом ми починаєм спостерігати певні зрушення, на доказ того, що все ж таки оновлення суспільно-політичної системи, продеклароване у перші роки незалежності, хоча повільно, але все ж таки зрушило з місця .

Якщо, скажімо взяти піпдприємницький клас, то на початку першого етапу складали підприємці з неконтрольованого сектора економіки, які займалися торговопосередницькою та фінансовою діяльністю, то зараз його основу складає керівництво заснованих на державній власності та приватизованих підприємств і банківських структур. Це вже краще ніж у першому випадку, але чи добре це? Нові підприємницькі групи створюють в органах влади політичне і господарське лобі, формують замість господарського політичний ринок, в якому вбачають найбільш ефективні можливості захисту своїх інтересів. Такі приклади не поодинокі. Але попри все зміни у суспільстві відбуваються .

На даному етапі, на нашу думку, модернізацію в Україні можна характеризувати як відображену й часткову. Відображену, тому, що наша країна лише нещодавно стала на шлях самостійної державності, тому їй доводться долучатися до досвіду тих, хто проходив цим шляхом. Часткову тому, що на даний момент у суспільно-політичній системі переплетено доволі супуречливі елементи, та й нажаль деякі кроки уряду залишаються не зовсім, м" яко кажучи, зрозумілі. Наприклад нещодавнє розформування однієї з силових структур — Національної Гвардії залишає питання: оскільки вивільнено з її лав було лише аппарат керівництва, а інші частини було переведено до МО та МВС, то чи багато від цього виграв бюджет? А от престиж країни відчутним чином постраждав, оскільки для розбудови демократичної держави потрібно децентралізовувати силові структури, що зумовить прозорість правоохоронної системи та посилить контроль одне за одним з боку її суб" єктів .

Отже, спираючись на вищезазначене, наголосимо що осмислення проблем проходження процесів політичної модернізації на теоретичному рівні, дозволить запобігти багатьом можливим помилкам у державному будівництві. Трансформація в Україні сьогодні не має певної спрямованості. Трансформація — це процес зміни форми, виду, характеру суспільно — політичних відносин. Залишається відкритим питання про мету та ідеальний образ цих змін .

Література.

Політологія .Посібник для студентів ВУЗів./ За ред. О.В.Бабкіної, В. П. Горбатенка .- К., Академія, 1997.

В.П.Пугачёв, А. И. Соловьёв.

Введение

в политологию .-М. 1999.

Ю.І.Павленко .Трансформація суспільства та проблеми соціальної політики.- К. НІСД. 1997.

В.Кремінь, В.Ткаченко. Україна: шлях до себе. Проблеми суспільної трансформації .-К.1998 .

АСАхиезер, Н. И. Козлова, С. Я. Матвеева. Модернизация в Росии и конфликт ценностей.- М .1991.

Б.Гаврилишин. Дороговкази в майбутнє .Доповідь римському клубові.- К. Основи .1993 .

В.Горбатенко. АВ ОVО: друге народження ідеї модернізації або синтагма постмодернізації. // Людина і політика № 1, 1999.

С.Катаєв. Трансформація сучасного українського суспільства: постмодерністьський контекст .// Людина і політика № 3, 1999 .