Ансамбль Успенської церкви

Ансамбль Успенскої церкви на Руській вулиці є дійсною перлиною українського Відродження. Церква перебувала під патронатом Ставропігійського братства, громадською організацією православних українських міщан у 1591−1629 pp. та освячено у 1631 році за участю митрополита київського Петра Могили.

Поруч з храмом — перлиною української сакральної архітектури епохи ренесансу — вежа Корнякта, у давнину — найвища споруда у Львові, та шедевр львівського мистецтва — каплиця Трьох Святителів. У XVII — на поч. ХУГИ а. Успенська церква була визначним центром християнської культури України.

Між двома світовими війнами вікна храму прикрасили вітражі на теми української церковної історії, їх автором був емігрант з Наддніпрянщини художник та державний діяч Української Народної Республіки Петро Ансамбль Успенської церкви (реконструкція Ю. А. Нельговського, Т.О.Трегубової).

Визначна роль у становленні і подальшому розвитку ренесансного зодчества в українському мистецтві налетить групі львівських пам’яток: Успенській церкві, каплиці Трьох Святителів, вежі Корнякта. Створення цього ансамблю Руської вулиці (розміщені на Руській вулиці у Львові) спричинило до зміни стильового характеру цілого художнього періоду, стало переломним етапом у розвитку архітектури, передусім у Галичині. У вежі Корнякта (збудована у 1564−1578 рр. на кошти члена братства грека К. Корнякта) архітектор Петро Барбон поєднав класичні форми з традиціями українського зодчества, а саме з дерев’яними вежами дзвіницями, чим зблизив своє творіння з народним будівництвом. Накреслену у вежі ренесансну програму продовжено в каплиці Трьох Святителів. Побудована 1590 р. посвячена 1591. Обновлена 1671 р. коштом грека Олексія (Александра) Балабана. Вона простої конструкції: прямокутник з трьома банями, завершеними ліхтарями. Портал, прикрашений рельєфним орнаментом з виноградної лози, належить до архітектурних шедеврів Львова. Будову каплиці приписують Петру Красовському.

Після побудови в середині XV століття міських укріплень кожна з національностей, котрі населяли місто, одержала свою територію, надійно захищену від потенційного ворога високими мурами. Поляки й німці, звичайно, дістали найбільшу і найкращу частину Львова — площу Ринок, а українці були затиснуті між вірменами з півночі і євреями з півдня. Центром української дільниці стала вулиця Соляників або Солярів. Згодом вулицю Соляників стали називати Руською.

Внаслідок браку території житлові будинки українців були дуже щільно притиснуті один до одного, що призводило до курйозних випадків. У документах початку XVI століття згадується, що дім міщанина Павла Русина був настільки затиснутий з боків іншими будинками, що господареві навіть не було куди пробити вікно. Успенське братство змилувалося над нещасним, дозволивши йому пробити вікна в стіні, яка виходила на подвір'я Успенської церкви, однак з умовою: Павло Русин міг користуватися вікнами лише за свого життя, після його смерті їх мусили замурувати.

Перша церква Успіння Пресвятої Богородиці була збудована у Львові ще за часів Галицько-Волинської держави, а на вулиці Соляників 1421 року літописець згадує церкву «з каменю й цегли». Найстрашніша львівська пожежа 1527 року настільки пошкодила стіни старої руської церкви, що вона почала руйнуватися. Українська громада не мала достатньо кошів на реставрацію святині. Тому львівський єпископ Макарій Тучапський звернувся до всіх православних за підтримкою. Молдавський правитель Олександр Лопушанин і його дружина Роксана надали таку матеріальну допомогу, на їх кошт виникла нова церква, з начинням, прикрасами і дзвонами. Тому цю церкву на знак подяки назвали Волоською (молдаван тоді називали волохами). Так звемо ми її і дотепер. На жаль, тодішня церква незабаром теж була знищена вогнем. Майже 450 років тому у Львові жив бездітний старець Давид Малецький, якого називали Русином. Він займався великою торгівлею і зібрав чималий маєток. Бажаючи зробити своє ім'я у Львові безсмертним, Русин узявся за мурування першої вежі біля Успенської церкви. Вклавши в цю справу всі свої гроші, він найняв 1567 року знаменитого архітектора Петра Красовського, названого Італійцем. Роботи, на які фундатор витратив три з половиною тисячі золотих, тривали впродовж двох років, вежа досягла вже чималої висоти, але через помилку архітектора вона раптово завалилася. Дідусь Давид, як пише літописець, вражений цим нещастям, захворів і помер.

Справу Давида Малецького продовжив і успішно завершив славетний меценат і фундатор Львова Костянтин Корнякт. Будучи людиною побожною, Корнякт левову частку свого багатства використав на спорудження найвеличніших архітектурних пам’яток Львова і на розвиток української культури, освіти і Церкви. Корнякт задумав чималим коштом звести величну вежу, яка б нагадувала типові італійські кампанілли, але мала і риси східної, зокрема української архітектури. Найвищу на той час в усій Україні вежу було зведено 1578 року. Вона виконувала три функції — дзвіниці, оборонної вежі і спостережного пункту за пожежами. (Свою оборонну місію вежа довела 1704 року, коли під час наступу шведів оборонець на вежі Корнякта пострілом з лука збив капелюха з голови шведського короля Карла XII). Незадовго до завершення будівництва на вежі підвісили вилитий на замовлення Корнякта найбільший на той час в Галичині дзвін діаметром у два метри, який був названий «Кирилом». І ось з приводу цього дзвона розгорілася суперечка між церковним братством та ченцями-домініканами, які неподалік мали свій монастир. Домінікани скаржилися не лише у маґістрат, але і до короля, що «Кирило» за своїми розмірами перевищує усі дзвони в Польській державі. Але осуд ченців викликали не лише розміри, але й голосний звук дзвона, який заважав їм слухати проповідь у костелі. Та, незважаючи на всі перепони, невдовзі «Кирило» став виконувати функції головного дзвона міста, який оповіщав про військову тривогу, пожежі, стихійні лиха та про смерть найвизначніших львів'ян, незалежно від їхнього віросповідання. «Кирило» служив братству до шведської навали, потім на його місце почепили інший. За радянських часів було ще сутужніше, ніж за середньовічної Польщі: дзвонити у дзвони в місті було цілковито заборонено, і лише на Великдень 1989 року вперше за півстоліття знову львів'яни почули дзвін із вежі Успенської церкви.

Структура церкви витримана в стилі італійського ренесансу, але на основі традицій українського будівництва: на осі захід-схід — тридільна і триверха, як основний тип українських дерев’яних церков. Стіни розчленовані пілястрами, з арками вікон і плоскорізьбами на метопах, різьбленими одвірками північних і південних дверей, а на парусах угорі вирізьблені герби жертводавців (Симеона та Яреми Могил); різьбарські роботи виконали львівські різьбарі Костянтин і Яків Кульчицькі. У церкві збереглися пам’ятки мистецтва XVII-XVIII ст. Найцінніші з них — ікони страсного циклу, які залишилися від первісного Успенського іконостаса 1630−1638, виконаного львівськими митцями Федором Сеньковичем, 1630 (згорів) та Миколою Петрахновичем, 1638 (тепер у церкві с. Великі Грибовичі біля Львова), який у 19 ст. замінено іконостасом Мартина Яблонського. З 20-ти ікон, змонтованих у диптих, три належать пензлеві Ф. Сеньковича («В'їзд в Єрусалим», «Сходження до пекла» і «Воскресіння Лазаря»), чотирнадцять — М. Петрахновича, решта походять з другої половини XVIII ст. Сам іконостас знаходиться в с. Грибовичі біля Львова, куди його продано в 1767. В 1779 р. церква була пошкоджена пожежею. Відбудували в 1796 р., при цьому змін зазнали дах та центральна баня. 1926;1927 — церкву оздоблено високомистецькими вітражами Петра Холодного-старшого. успенська церква зодчество ренесанс Успенська церква в плані — 3-навна базиліка, видовжена вздовж вул. Руської, з півкруглою апсидою, що виступає в бік вул. Підвальної. Храм увінчують 3 бані з ліхтарями; центральна баня спочиває на підпружних арках, підтримуваних 4-ма тосканськими колонами. У такій планувально-об'ємній структурі прослідковується злиття західної ренесансної та української будівельних традицій. Перша проявилася у базилікальному плані й архітектурному декорі, друга — в традиційних купольних завершеннях. Зовні стіни відповідно до внутрішнього планування розчленовані тосканськими пілястрами на симетричні площини, у яких прорізані віконні отвори (з 4-ма вікнами вдолі і 8-ма в т. зв. ліхтарні, прикрашена розетами; під нею герби молдавського воєводи Мирона Бернавського-Могили, царя Фьодора Івановіча (ктиторів храму), короля Сігізмунда ІІІ Вази[3]) з архівольтами. Фасад завершено розвиненим антаблементом, компонентом якого є дорійський фриз з метопами, тригліфами та розетами. У полях метопів розміщено рельєфні, різьблені в камені композиції на біблійні та євангельські теми. В інтер'єрі храму, що складається з 3-х просторових об'ємів — бабинця, головної нави та вівтарної частини, — основну естетичну роль відіграє матеріал — білий тесаний камінь при лаконічній архітектурній пластиці колон, арок, пілястрів. Центральний купол, основою якого служить доричний фриз, оздоблений кесонами з розетками. В його парусах вміщено різьблені в камені герби жертводавців, які давали кошти на будівництво храму. Основою двох інших куполів — у бабинці та вівтарній частині, служить дорійський фриз з метопами та тригліфами. Стіни, як і зовні, розчленовані пілястрами, а архітектурне рішення інтер'єру збагачують два марші сходів, що ведуть на бокові галереї при північній та південній стінах. Світло в церкву потрапляє через високі вікна, оздоблені вітражами львівського художника першої третини XX ст. Петра Холодного. На стінах залишились зразки станкового живопису XVII ст.