Давні ігри Українців

" німецькими" назвами. У простолюддя карти сходили почерез шляхетські двори й міщанські доми та вояцькі обози, де вони, особливо серед козаків, втішалися немалою популярністю, витіснюючи давні кості. У ХVІІІ в. перенесено з Франції почерез столичні двори в Польщі й Росії до шляхетських двірків моду на руїнні газардові ігри в карти. Часті тоді бали не обходилися без кількох картярських («зелених») столиків, при яких одні впродовж ночі програвали маєтки, інші ж багатіли. Подібним розсадником картярства було в ХІХ в. ще хіба офіцерство розташованих по Україні російських полківзвідси то в дальшому газардні ігри в карти ширилися на вояцтво, міщанство й вулицю: на тій останній опинювалися й збанкрутовані дворяни.

В ХІХ ст. до наших давніх народних назв для мастей дійшли ще нові позначення, взяті безпосередньо з німецької мови, особливо на південному заході України — мабуть, почерез австрійське військо (крайц «треф», ши’па «пік») чи й з французькоїті останні поширювалися почерез шляхетське середовище, де в салонах, як відомо, користувалися францужчиною. Тому-то в цілому картярська термінологія в нас така різноманітна. Всі ж згадані шляхи відображені хоча б у багатстві назв для мастей: черва — нім. Rоt, чеське cervene, поль. czerwienсерце, кер, ке’ри — франц. coeur, нім. Herzдзвінка — переклад нім. Schellen «дзвіночки», поль. Kolor dzwonkowy, bunkowy (бубонковий) — сх.-укр. бу’бна, бу’бни, бубе’нчики, чеське bubnyка’ро, франц. carreau — почерез польщину, як показує ненакінцевий наголостреф — нім. Тreff із франц. treflе «конюшинка» — від нім. рисунків і назв Eicheln «жолуддя» пішла зах.-укр. назва жо’лудь, чесь. zaludy, поль. zoldz, а почерез перекручене рос. жлуды — теж сх.-укр. жлуди'- з нім. «буква, букове насіння», чесь. zir пішло зах.-укр. жир, жи’ро, жиро’к (до речі, наше карпатське жир — це «букове насіння») — від іншої німецької назви цієї масті Кreuz «хрест» походять і зах.-укр. крайц чи то народне перекладене: хре’стик, сх.-укр. хрести'' (рос. кресты) — пік — франц. piquе «спис, копіє» (від схематизованого рисунка вістря списа, що його тлумачено й як лопатку з коротким держаком, нім. Schippe «лопатка», з чого зах.-укр. ши’па «пік», а почерез чесь. Lopaty й рідше стрічане лопатка) — на давніх німецьких картах цю масть позначувано як виноградний листок: нім. Laub, Cruen, чеське zeleny й наше рідке нині зелень, а частіше: вино, ви’на, ві'но — поль. winо, чесь. vinо.

Не менш скомплікована й історія назв окремих картових фігур, тим більше, що бували вони пов’язані ще й з конкретною картовою грою, в якій дана трумфова фігура могла мати ще своє власне окреслення. Вже була мова, що назва найважливішої з часом фігури в даній масті ас, туз (первісно «одинка», «двійка») перенесена з очок гри в кості. Цікаві теж назви «б'ючих» карт: трумф, атут, козирдавнє трумф виводиться почерез поль. trumf, нім. Trumf із франц. triomphe (старе triumphe) «тріумф, тріумфуюча карта» (латин. triumphus «публічне святкування перемоги» із грец. triambos «гімн в шану божка Бакха»). Французька мода ХVІІІ віку принесла окреслення атут для б’ючої карти (почерез нім. Аtout із франц. A tout «проти всього», себто, мовляв, ця карта б'є всі інші). Загадкове своїм походженням зокрема слово козир (рос. козырь) може перейняте рано з поль. Kozyra, kozera. kozernikпоширене це слово і в сусідній румунській та османській мовахможливо, що й справді виникло воно, як це думав А. Брюкнер (Slownik etymologiczny jezyka polskiego. — 1927. — С.262), як похідне від виразу коза (як і кожа «шкіра»), бо має це слово ще значення шматка шкіри — надчільного «дашка» (козиро'к) при шапці. Від того останнього (козиро'к) пішло вояцьке козиряти кому «здоровити по-військовому» (галицьке бити в дах) — сх.-укр. козиряти «чванитися чимсь» пішло від картярського козир «трумф», козиряти «хвалитися б’ючою картою». Інші давні позначення очок при грі в кістки (дрия, кватер, цинк, зиз) заступлено в картах відчислівниковими творивами: двійка, трійка, чвірка, п’ятка, шістка — і далі - сімка, вісімка (галицькі сюдемка, восемка — з польських siokemka, osemka), дев’ятка, десятка. Дальші назви картових фігур: король, дама-краля, валет-хлопець — носять теж сліди чесько-німецького та французького походження: король — поль. krol, чесь. kral — це переклад з нім. Koenig та франц. roiяк відомо, це слов’янське означення для володаря-суверена виводять від імені німецько-французького володаря Карла Великого (768−814), що воював зі слов’янами, і його ім'я стало для слов’ян загальною назвою володаря, подібно як ім'я римського Цезаря стало таким колись для герман (нім. Kaiser «цісар»).

Фігуру жінки, представлену на німецьких картах, звуть нині дама (із франц. Da, e, а це з лат. domina «пані») — звали її у нас раніш краля, кралька (так її від нас звуть росіяни й досі) — з чеського kralka «королева» — в нас вираз краля набрав значення «красуня» — від вимальованого на цій карті образка причепуреної жінки. Валет прийшов до нас аж у ХІХ в. з франц. валет «паж, джура, слуга» (з латин. народного vassus «слуга»), заступивши давнішу, і нині ще народну, назву хлопець (поль. chlopiec, чесь. chlapec — звідки й рос. хлап «валет» — як відповідники нім. Бубе «хлопчина», Бауер «селянин»). Від рисунка на нових фабричних картах, де фігура представлена скосом впів в обі сторони (до себе «ногами»), — пішло східноукраїнське тюремне й концтабірне окреслення на спосіб лягати спати вдвійку на долівці (головами від себе): кластися валетом (спати). У французько-німецькому типі карт давніш розрізнювано замість дами й валета — вижника [вишник] й нижника — за чеським svrsek i spokek (з німецького Оber «начальник», Unter «підданий» або ж Wentzel, Scharwentzel «слуга»), пліхта «маловартна безкозирна витягнута з колоди карта» з чесь. plichta «рівність при грі», plichtiti «зіпсувати кому гру» — оспорюваного походження (північнонім. Pflicht «передня палуба» чи швед. plikt «пеня, гривна, штраф»).

Інші спеціальні терміни картової гри нав’язують у новіші часи до французьких: потасувати карти «помішати» (франц. tasser «т.с.- вкладати купками» із tas «купа»), талія карт «колода карт» (франц. taille «крій, стан»), лева «взятка» (почерез польське tewa «т.с.» з франц. levee «піднесена, взята»), пуля «банк, ставка» (французьке poule «т.с.» первісно «курка» з латин. pullus, pulla «молодюк у птахів»), понт «визначена висота ставки» і звідси сх.-укр. сленгове «чванливість, гохштаплерство» (франц point «т.с.- пункт» первісно «вколення»), понтер «той що визначує висоту ставки» (франц. поінтеур «т.с.»), понтирувати «заявляти ставку при грі» (франц. pointeur «т.с.»), контрувати, дати контри «підбивати ставку, відпаровувати» (франц. contre «проти»), пасувати, бути пас «не мати чим відбити, крити карти» (з французької заперечної частки pas «не», латин. passus «крок»), куш «ставка» (франц. — couche «лягай», як наказ послуху дресованому собаці - серед грачів же спершу як якийсь жартівливий заклик «піддавайся!» на зголошену ставку).

Раніш, як зрештою ще й нині в народі, вживалися й інакші назви, сперті на чесько-польських і німецьких зразках: колода (зах.-укр. штос карт з нім. Stoss «купа»), яку перекладають або знімають, мішають, роздаютьодну масть висвітлюють (від того комусь може карта світити «йти, везти»), картою виходять, інші з колоди карту купують, скуповують вищою картою, вийдену б’ють, або криють (звідси сленгове сх.-укр. крити «бити кого словами, аргументами», йому крить нічим «у нього нема відповіді на такий закид»).

Три тузи (потрійне щастя!) звали тринкою, тринчиком, з чого, мабуть, і пішло наше розтринькати (гроші, майно), «змарнотравити», може, ще в оперті й на німецьке trinken «пити, п’яничити». З чещини прийшло до нас почерез Польщу й окреслення на фальшивого грача: шулер (поль. szuler, чесь. zulir від слова шуліт «обманювати»), шулерка «фальшива гра». Глядача з боку, «помагайка» називають виразом кібіц, кібіцувати, що виводиться з нім. Кiebitz «чибіс, рід чаплі» (названої так від її остережливого клику «ківіт! ківіт!»).

Кожна гра мала й має звичайно ще й свою спеціальну термінологію, напр.: жидо’к звичайний і мізе'рковий «пуля при преферансі», зробити жидка' «взяти пулю», посилати по воду «заставляти збирати карту при дураку», чи в хапанці (інакше ще: хап, контра, гарба), газардовій грі ХVІІІ в.: доля «вісімка пік», панфіль «дама треф», риндзя «дев'ятка черва», кіналь «валет черва» (мабуть, із еспан. quinas «подвійна п’ятка при меті кісток» — від назви карти пішло зах.-укр. кі'наль «машкараносюра») — фуч «програ у ферблі від перетягнених понад 21 очок», скес «головна карта при тароку» (з італ. Schiuso «висвітлений, відкритий», з чого, мабуть, одеське вуличне скєс «дурак, неблатний»).

Дуже різноманітні впродовж історії й назви картових ігорпри газардових ішлося хоч про витягнення козирної фігури, за якої спеціальною назвою тоді й звали саму гру (в ХVІІІ в. фараон, фаро — може, звідси теж: пари в «Енеїді» Котляревського та бура «газардна гра одеської вулиці» — від назви фараон для трумфової фігури, червового короля), хоч про дібрання відповідного числа очок-пунктів (напр., 21: франц. vingt-un, нім. Ein und zwanzig), хоч за комбінаціями фігур (маріаш із франц. mariage «подружжя» від комбінації короля й дами в одній масті) чи підібранням фігур одної масті (флюс, хлюст — поль. flus, нім. Fluss «підібрання певної кількості карт одної масті» — щось як нинішня дитяча гра «осел»). Подібно й назви негазардових ігор виникали за назвами своїх трумфових карт (дружбарт з нім. Drosselbart за назвою червового короля, памфил, хвиль, хвилька з поль. pamfil, чеське filek за назвою трумфового вижника, названого так знову ж за фігурою Панфілюса з якоїсь комедії). Окремі ігри, модифікуючися злегка, часто міняли й назву: памфиль — маріаш — кікс (нім. Кicks «помилковий удар у більярді», з чого скіксувати сх.-укр. «схибити, помилитися», «збожеволіти»), страшак — тришак — флюс, руж у нуар (франц. «червоне чи чорне») — макао, мачок-фараон, лабет-пук, румель-пікета, віст-бридж. Звичайно давні ігри, сходячи в соціальні низи, приймали народні назви, що могли різнитися від околиці до околиці (напр., кеп-дурак-голий, візок-свинка, фербель — очко — 21 — айнундцванцик, ремі (англ. rummy) — 66 — ремібридж). До ХVІІІ в. ігри приходили до нас переважно з Німеччини (почерез Чехію — Польщу) й отже мали німецькі назви: дружбарт, флюс, руммель (нім. Rummet «купа»), руш (нім. Rausch «оп'яніннягалас»), рамш (нім. Ramsch із франц. ramas «тандета»), ландскнехт, цвик (нім. Zwick «цвяхщипанка»), штос (нім. Stoss «купа»), вінт (нім. Gewinke «ґвинт») — ті німецькі ігри, що приходили до нас у ХІХ в., засягли (як і їх назви) лиш південний захід України (фербель з якогось австрійсько-нім. Faerbel?, скат, укладений на лад італійського тароку, нім Skat з італ. scartare «відкидати набік», ніби за відкладаними набік картами).

Більшість ігор, що поширилися в нас у ХІХ в., носять французькі назви: лабет (франц. la bete «тварина»), префера’нс, префе’рок (франц. preference «перевага»), безик (франц. besique), макао, мачок (ніби за відомою португальською колонією Макао в Китаї), пасья’нс (франц. patience «терпеливість»). Кінець ХІХ в. приніс моду й на англійські ігри: віст (англ. whist — ніби «гра, що вимагає мовчанки»), ре’мі (англ. rummy «дивний, незвичайний»), бридж (англ. bridge «міст»), америк. по’кер (англ. poker «стукач, стуканка»).

Якже картярство поширилося на міську вулицю, то його лексика виявила в нас великий вплив, зокрема, на фразеологію тюремно-злодійського арго та міського вуличного сленгу, звідки — після революції 1917 р. — увійшла і в розмовну мову міст. Гра в карти була по тюрмах та таки у вуличному світі дуже поширена (сх.-укр. газардові ігри: штос, бу’ра га’рба) — про каторжників і пересильні тюрми в Росії відмічують обсерватори в ХІХ в., що там власники визичуваних колод карт (звичайно саморобних, вирисовуваних на картонному папері) брали відсоток від усіх виграшів. Карти й звано в тюремному арго Східної України — святці (чи з-російська: святци), себто ніби «ікони святих» від рисованих на них фігур, або ж стирки, стири (чи з-російська: стірки, стіри), ніби від повитираних фігур і знаків — чи то від їх заяложеності, чи то від підправлювання («стирання») іншоколодних на місці загублених карт властивої таліїтюремне арго Галичини звало їх лати. Про пасіоновану гру говорив тюремний сленг такими емоційно-експресивними виразами, як: диви’ться в святці', дуться/нарізувать в стири — на Східній Україні, різати в карти, міша'ти/лупи'ти лати — в Галичині (причому лупити карти — це, може, калька нім. Karten klopfen «стукати картами» дослівно), або врешті: чита’ти псалти’рю (на Закарпатті, Тячів).

Коли ж грач програвся до решти з грошей, то грано й «на люфт» (зах.-укр.), а чи «розігравано во’здух» (сх.-укр.) — отак лиш для розвагив тюрмі ж — і на речі, які належали «неблатним», а що їх тоді програвець зобов’язувався вночі вкрасти…

Західноукраїнський картярський сленг виявляє загалом германізми, що прийшли чи з німецького впрост, а чи почерез їдиш: фу’шер «обманець при грі» (з нім. Pfuscher «нездара», pfuschen «партачити» — від звукоподібного вигуку — pfutsch! — для шипоту вибухлої ракети та для шелесту від роздираного паперу), фушерувати «обманювати при грі», па’цер «кепський грач» (півд.-нім. Patzer «бевзь, чванько» від patzig «чванливий, надутий), ма’ти фо’ра «мати першість при виходженні картою» (нім. vor «перед»), шпі'ляти «грати» (нім. spielen), шпри’ца «контра» (нім. Spritze «укол»), ліви'й штос «недозволений хід» .

Як і в лексиці інших побутових ділянок, так і в картярській, виявляється «Енеїда» І.Котляревського чи не першим нашим літературним твором, де наведено чимало назв картових ігор, що відомі серед народу й донині. Троянські «картьожники» (V, 318) у Дідони: «…в хлюста', в пари', в візка' ігра'ли і да’мки по столу' сова’ли…» (І, 368−369) — подібно в Лації: «Які ж були до карт охо’чі, То не сиді'ли ду’рно тутГуля’ли ча’сто до півно'чі В ніска', в пари', у ла’ви, в жгут, У памфиля', в візка' і в ке’па, Кому ж із них була доте’па, То в гро’ші гра’ли в сім листів» (ІІІ, 81−87) — в іншому місці троянці «На гро’ші там не «козиря'ли» (ІV, 188), себто «не грали». Не всі названі тут ігри вміємо розшифруватихлюст — це, певно, флюс, ще полягав на комплектуванні фігур одної мастіпари' - може, газардна гра фаро, фараон?, візо'к — може, та сама гра, що народна зах.-укр. візо'к, сви’нка, свиня', яка полягає на добиранні карт за мастю із розсипаної закрито колодипрограє той, кому на кінці лишилися карти, і відповідно до числа пунктів від залишених у програча фігур він мусив стільки разів «перевезти» на собі довкруги стола рачки свого противника, щось як «візок» чи «свинка» — кеп, мабуть, те саме, що гра дурак, чи західноукраїнський голий (бо ж поль. kiep «дурень», наше звідси: кепкува’ти, ке’пський) — мабуть, від фантів, що їх програвач мусив складати і потім усякими штуками викуплювати, навіть так, що інші могли його пощипати, примовляючи «Тікай, голий, бо тебе обідру!» При жгуті могли отак програвача побити джгутом. Нам невідомі вже нині, крім памфиля' («маріаша»), інші приведені тут картові ігри (лава, носок, сім листів). Памфиль, скорочено ще хвиль, хвилька — від назви трумфового валета або дами (вижника) — звався ще маріашем — від комбінації короля з дамою (вижником) у висвітленій масті, що тоді числилися за 40 пунктів, супроти 20 пунктів такої їх комбінації в інших мастях. З-поміж інших розвагових ігор «Енеїда» називає ще лиш дамку (варца'би, ша’шки).

Шахи, шахмати — дуже улюблена від середніх віків на Заході гра, виникла в Індії ще коло 1500 р. перед Хр. (а чи, може, спершу куди раніше в Єгипті) й занесена зі Сходу хрестовиками. З Заходу почерез Польщу прийшла в ХV в. і до нас. Про її популярність тоді свідчить обставина, що шахівницю залюбки обирано собі за герб (напр., Баварії, Хорватії), а самій грі присвячувано поеми.

Назва пішла від перського володаря sah (від чого безпосередньо й наші дрібні монети шаги'!) — почерез нім. Schach, поль. szach — як назви головної фігури (нині - короля) в обох партіях (білих і чорних) — затрималася вона ще в оклику — осторозі загроженому королеві «шах!» та термінах (за)шахувати, шахівниця, як зрештою і в кінцевому: «шах мат!» (королеві смерть — з араб. Es-sah mat — «король помер», а звідки — шахмати, шахматна дошка (як і по-російськи).

Давня термінологія шахової гри у нас дещо різнилася від новочасноївиводилася ж майже вся з французько-німецького Заходу й прийшла до нас почерез польщину. У задньому ряді вижників найважливіша фігура це король, а поруч нього королева, королівка, дамка (з нім. Koenigin) або східноукраїнське ферзь — як друга значенням і можливістю рухів фігуркаколись звали її просто баба, дама, дамкаслово ферзь «королева» (загальне в російській мові) проникло з османського ferz (і), перське ferz «полководець, гетьман», ніби як везир, після султана перша особа в державі. Сусідні два вижники обабіч короля — королеви — це бігуни (переклад з нім. Laeufer, Laufer, з чого й зах.-укр. лявфер), а звали їх колись теж — стрільцями, пажами (франц. page «джура»), ґермаками (з мадяр. gyermek «дитина, хлопчак»), а то ще й попамив Англії бігун і досі зветься бісгоп «єпископ», а в рисунках позначують його ще нині теж біскупською інфулоюу Франції бігун — це fou, що, як і його італійська назва alfiere, виводиться з араб, (аl) fil «слон», бо так його колись на Сході як шахову фігурку представляли. Дальші два вижники — коні, коники (так їх звуть і поляки: konik, skakun), скакуни (переклад нім. Springer) звалися колись ще лицарі (поль. Rycerz з нім. Ritter) як переклад знову ж франц. cavalier (з італ. cavaliere «вершник, скакун»). Давня назва вежі, вежівки — рох (поль. roch) виводиться з нім. Roche (давнє франц. roc) і сягає арабсько-перського rokh «бойовий слон із балдахінним сідлом-вежею та лучниками в ній» — сама назва рох від ХVІІ в. зникає, і від неї осталася лиш назва заведеного в ХVІ в. ходу із заміною становища короля з вежівкою — рошада, говіркове ришада (нім. Rochade, франц. rochade). Нова французька назва вежівки тоур вживається ще в осторозі «шах-шех-тур!» — коли, напр., ходом скакуна загрожено одночасно короля, королівку й вежу.

Передній ряд нижників звуть хоч пішаками (ніби «піше військо»), хоч, на Західній Україні, — пйонками (поль. pіоn, pionek із франц. pion «вояк» — латин. pedo «піхотинець, пішак») — інша ж рідка їх назва хлопець, хлопці - це переклад нім. Bauer, а чи перенесена з гри в карти, як і терміни: нижники, вижники. Спеціальний вихід фігуркою із плановим пожертвуванням її для дальших продуманих ходів названо га’мбіт (за нім. Gambit, а це з італ. gambetto «ніжка, підставлювання комусь ноги», бо італ. gamba «нога»). З французько-німецької термінології пішло розговірне західноукраїнське окреслення правила в шаховій грі, що раз доторкненою фігуркою належить хід зробити (чи то зробленого ходу, «тягу» — вертати, «цофати» не можна) — грати штренґ п’ястуше' - власне з нім. streng «строгий, строго» та з франц. Piece touchee «доторкнена фігурка». Нерішене закінчення партії (зах.-укр. розіграна) зветься ще з-французька реміс (франц. remis «відкладений»), зремісувати. Французькі походженням терміни поширилися головно з ренесансом шахів у ХІХ в. враз із ладженими за французькими джерелами фаховими підручниками гри в Росії й на Східній Україні, подібно як германізми Південно-Західної України прийшли почерез німецьку фахову літературу. Вираз пат (ще з ХVІІ в.) «ситуація, коли противник не може зробити жодного ходу, хоч король не зашахований» — утворено на зразок терміна «шах мат!» — бачать тут і італійське патта «мир, сквиткування (у грі)», сіамо патта «ми — квит!» Інша термінологія — виходити, бити, зах.-укр. дати комусь фора «добровільно зрезиґнувати з котроїсь фігурки» — кібіцувати — перенесені з гри в карти.

Неменш давня, що шахи, і гра в шашки, дамку, варцабиі ця гра прийшла з Близького Сходу до нас двома шляхами: почерез французько-німецько-польський Захід і почерез Росіювідповідно до того вживано раніш у нас і два типи варцабниць (шахівниць): російську із 64 полями (як при шахах) та двома партіями (білою й чорною) по 12 бирок (бирка, мабуть, від тюрк. бір «один») та давніший «польський» тип варцабниці зі 100 полями та двома партіями по 20 личманів, бирок (зах.-укр. песики). Називано цю гру дамкою від того, що песик (бирка), який міг бити лиш вперед чи скосом вперед, пройшовши варцабницю до другого краю, ставав «дамкою» (її значено колись двома личманами, покладеними на собі), яка била вже вперед і взад — щось ніби королівка в шахах. Називано цю гру варцабами за поль. (w)arcaby, чеське vrhcab із старогорішньонімецького wurfzagel (нім. werfen «кидати», zabel «дошка» — з латин. tabulа). Грано ж на два лади: вигравав або той, у кого всі личмани залишалися на варцабниці, або ж — «у піддавку», в кого їх усіх вибиторозіграною (ремісом) кінчалася партія, коли личмани обох противників не могли робити жодних ходів більше. Хухом звався личман, яким противник переочив бити при своєму ходітоді цього личмана скидано з варцабниці («брано хуха») — звідси то й подільське, а часте у прозі В. Чапленка, дати хука «промахнутися, вчинити помилку» .

Окремою грою були «вовк і вівці», де грано чотирьома личманами («вівцями») проти одної дамки («вовка»). У ХVІІІ в. були поширені ще інші варцабні ігри, напр., італійський триктрак (італ. trictrac), або пуф (ніби від вигуку для мету кісткою на дошку) — з того ж останнього й пішло нім. Puff «дім розпусти», що в останню війну увійшло і в український вояцький сленг. Про популярність варцабів на Україні ще в ХІХ в. хай посвідчить обставина, що в 1897—1902 рр. видавано в Києві російський журнал «Шашки» (П.Бодянського) — популярні колись у середні віки серед дворян і особливо ченців на Заході варцаби — нині бавлять ще хіба лиш молодь.

Та навіть якщо окремі з-поміж згадуваних отут ігор у кості, карти, варцаби — вже й давніш вийшли з моди та позабувалися, то сліди їх, неначе камінці ріні в потоці, збереглися в нашій мовіі щоб розшифрувати такі «незрозумілі звороти», треба вдаватися аж до тих середовищ наших грачів, серед яких вони виникли були та спершу сповняли ролю конкретних фахових термінів.

ЛІТЕРАТУРА Стаття («Лексика наших картярів і шахістів») у тижневику «Вільне слово» (Торонто), 1960, ч. 22−32.

Реферат проілюстровано світлинами з експонатів Національного музею історії України.