Українці на Кубані, історичний огляд

Українці на Кубані, історичний огляд

У російському, як, утім, і в українському суспільстві, дотепер переважає прагнення ігнорувати уроки історії, не бачити їхній очевидний зв’язок з вибухонебезпечними проблемами сьогоднішнього дня. Ось уже ціле десятиліття палахкотить Північний Кавказ. Наявні й ознаки етнічної кризи, що насувається на Кубань. Причин багато, як основні можна назвати невдалу спробу відродження козацтва як впливової військово-адміністративної складової російської політики в регіоні, все зростаючий мусульманський фактор. Переселенська експансія народів Закавказзя разом з агресивно-бездарною національною політикою. І хоча місцеве українське населення не є ні каталізатором, ні передбачуваною рушійною силою назріваючих негативних процесів, є потреба усвідомити місце його в історії і культурі Півдня Росії з початку колонізації цього регіону. Тим більше, що ця роль, при всій її непомітності, найчастіше протягом останніх двох століть була визначальною.

Перші національні об'єднання нащадків запорозького козацтва виникли в кінці 19 — початку 20-го сторіччя, через сторіччя після переселення їх на благодатні землі Кубані. Це відбулося в період завершення нескінченних російсько-турецьких воєн, «замирення» Кавказу, досягнення певного економічного благополуччя області, що дозволило поставити на порядок денний чисто гуманітарні проблеми і вирішувати їх у європейському дусі, а не в традиціях «козачої вольниці».

Майже ціле сторіччя чорноморські козаки всерйоз не задумувалися про свої національні корені, тому що приналежність до козачого стану в основному забезпечувала їх господарські, військово-політичні і цивільні права. Про те, що козак може ворогувати з козаком, вони стали задумуватися лише після злиття Чорноморського і частини Лінійного військ у єдине Кубанське козаче військо в 1860 р. Під одним дахом зібралися представники двох різних за мовою і культурою народів, що породило як відцентрові, так і доцентрові сили. З одного боку, відбувалося притирання, необхідне зрощування двох складових у щось єдине, що не могло не набрати форми поступової, але неухильної русифікації нових поколінь козацтва, а з іншого, цей же самий процес провокував зародження свідомої боротьби чорноморської інтелігенції, яка народжувалась, за національні права корінних жителів Кубані. Природно, що на початковому етапі вони усвідомлювалися насамперед як право на власну культуру. Перші місцеві українські патріоти: Я. Кухаренко, Я. Мишковський, В. Вареник, В. Золотаренко, І. Подушка — були насамперед козакофілами, але властивий їм глибокий інтерес до рідної мови об'єктивно сприяв тому, що саме тривога за її долю змусила вже їх найближчих послідовників шукати контактів з матінкою-Україною, прагнути до об'єднання розрізнених і нечисленних тоді ще сил. Українську мову чорноморці розглядали як одну з найважливіших складових своєї козачої гідності. І це розуміння вони щасливо передали своїм дітям та онукам. Один із сучасників у самому кінці 60-х років свідчив, що учні катеринодарської гімназії «говорять як на класних заняттях, так і поза малоросійською мовою, … читають тільки „Енеїду“ Котляревського та „Кобзар“ Шевченка». Очевидно про них же, лише трохи доросліших, говорить у своїй історичній записці директор відкритої двома роками пізніше (1871) Першої Кубанської вчительської семінарії Гр. Крижанівський: «Російська мова була для вихованців мовою настільки ж далекою, як, припустимо, мова (старо) слов’янська чи навіть іноземна. …нею рішуче ніхто з жителів станиці не говорив».

Засновник і визнаний лідер усіх перших національних об'єднань українців Кубані так званої «Чорноморської громади» С. І. Ерастов (1856−1953) являв собою тип революціонера, що рано сформувався, виріс, за його власними розповідями, «в оточенні, яке ще зберігало тоді давні запорозькі традиції вільного козацтва». У 1878 році він стає студентом Київського університету й одночасно членом громади молодих українців «Кіш», бере участь у постановках домашнього театру М. Лисенка, зближується з О. Кониським. У 1880 — поїздка в Женеву і Париж, зустрічі з М. П. Драгомановим та іншими видатними діячами української еміграції остаточно сформували його переконання. Виключений з Київського університету «за неблагонадійність і перебування понад термін за кордоном», він перебирається в Петербург, де з головою поринає в народовольчу діяльність, працює в гуртку, який об`єднує всю студентську українську молодь столиці. Потім було нове виключення з університету і заслання, роки невлаштованості і революційної роботи, поки в 1894 році не осів у рідному Катеринодарі.

До моменту повернення С. І. Ерастова на Кубань козачий край уже не являв собою в культурному плані пустелю, як це було в часи В. Мови (Лиманського). Тут активно працював в обласному статистичному комітеті відомий український етнограф М. О. Дикарєв, який почав найперші кроки по дослідженню української культури Кубані. Для збору необхідних йому фольклорно-етнографічних матеріалів учений мав у станицях кореспондентів з числа вчителів, писарів і простих селян, через них намагався впливати на пробудження національної свідомості козаків. У своїх наукових працях Митрофан Олексійович особливу увагу надавав доказу тотожності української мови і діалекту, що існував на Кубані, а також підкреслював абсолютну подібність свят і обрядів тут і в Україні. «Обласні кубанські відомості» редагував В. Скидан — чудовий публіцист, пізніше шевченкознавець Л. Мельников. Фольклорну діяльність проводили А. Бигдай, Г. Концевич і О. Кошиць. Тут же працював історик і статистик Ф. Щербина, згодом автор двотомної «Історії Кубанського козачого війська». Ще збирав свої колекції засновник військового історико-етнографічного музею Е. Феліцин і публікував свої численні збірники документів з історії запорозького і чорноморського козачих військ, історик-самоучка П. Короленко. Ці неабиякі особистості ніби створювали історико-культурне тло, на якому і розгорнув свою радикальну діяльність С. Ерастов.

Спочатку створений ним гурток поєднував усього лише трьох. Крім самого Степана Івановича, до нього ввійшли А. Бєлобородов і Л. Бич. У 1901 р. йому вдалося залучити до роботи народного вчителя зі станиці Калузької К. Безкровного і викладача жіночого єпархіального училища І. Ротаря, що користувався найширшим впливом на учнівську молодь. У тому ж 1901 р. в групу С. Ерастова увійшла група реалістів, серед яких виділявся майбутній президент самостійної Кубані Микола Степанович Рябовол. Як показав час, ставка на молодь і на запрошення талановитих представників інтелігенції з України виправдали себе. Тільки влітку 1902 р. на Кубань переїхало десять виключених з Полтавської семінарії учнів, у тому числі С. Петлюра, П. Ткаченко, П. Понятенко, П. Капельгородський та інші. На запрошення Ерастова і його однодумців відгукнулися відомі літератори, які пов’язали своє життя з козачим краєм: Я. Пекуче, Г. Доброскок, В. Самійленко, В. Потапенко, Ганна Супруненко, О. Лісовський та інші. Як писав Ерастов, «організація вийшла сильна, з великими діячами, і робота закипіла».

Крім нелегальної діяльності: складання і друкування прокламацій, поширення літератури й усної пропаганди серед учнівської молоді і на робочих окраїнах, — члени громади брали найактивнішу участь у всіх громадських організаціях. Все підлягало ідеї пробудження національної самосвідомості кубанського козацтва: поширювалися книги, газети і журнали українською мовою, відзначалися ювілеї українських діячів літератури і мистецтва, організовувалися незліченні гастролі всіх відомих українських труп і корифеїв національного театру. Просвітницьку літературу друкували українською мовою в місцевих друкарнях.

Початок українського книговидання на Кубані також пов’язаний з ім'ям С. Ерастова. Тільки людина такого масштабу, загартований ідейний борець і природжений організатор міг перебороти численні цензурні перепони, які стояли тоді на шляху розвитку національного друкування в Росії. В повній мірі ці заборони діяли аж до 1905 р. і на Кубані, де більшість населення складали вихідці з України. Перші початі С. Ерастовим спроби видання книг українською мовою належать до 1896 р., коли в Катеринодарі побачила світ книжка А. Кримського «Хто ж винен?». Через рік ця книга була перевидана в Ростові-на-Дону в друкарні І. Тер-Абрам`яна тиражем 1200 прим. Одночасно в Ростові п’ятитисячним тиражем був видрукуваний збірник оповідань Б. Грінченка. Для пробудження інтересу до читання книг українською мовою С. І. Ерастов запровадив звичай обдаровувати ними «колядників» і «щедрувальників», які, почувши про незвичайні різдвяні і святочні дарунки, хмарою сунули у святкові дні до будинку видавця. Пропагандою книги в сільських районах займалися члени станичних «Просвіт», осередків підпільної революційної української партії, а також працівники чайних. На великі сільські ярмарки, храмові свята і народні гуляння їх носили спеціально підібрані і навчені Ерастовим книгоноші.

Наступна спроба просунути в маси українське художнє слово пов’язана з ідеєю видання на Кубані «товстого» журналу. Але на клопотання «надійшла дуже коротенька відповідь головного управління у справах друкування: «Издавать журнал на малороссийском наречии под названием «Поступ» признано министром внутренних дел не подлежащим удовлетворению». На жаль, невдачі (подібні до цієї) зустрічали в російських ліберальних і слав’янофільствуючих колах не співчуття, а скоріше погано приховувану зловтіху.

Постійною турботою кубанських просвітян стало відкриття на Кубані мережі українських народних шкіл. Ось як обґрунтував їх необхідність на І Всеросійському з'їзді діячів громад народних університетів від імені земляків видатний північнокавказький бібліограф Б. М. Городецький, що просив «поставити на обговорення і санкціонувати своїми авторитетними висновками наведені нижче тези:

1. Викладання в нижчій школі на території, заселеній українським народом, зокрема в Кубанській області, повинне вестися українською мовою.

2. Українська мова повинна бути введена у вжиток у всіх просвітительських установах, які функціонують у місцевостях з українським населенням і організовані для освіти мас.

3. У середній і вищій школі, що функціонує на території України, необхідне введення українознавства у вигляді вивчення української мови, літератури, історії, географії й економічних особливостей України.

4. Рекомендувати громадам народних університетів й іншим приватним просвітительським організаціям, що діють на територіях, населених більшістю українців, щоб уникнути докорів у мимовільній підтримці русифікаторської політики і з метою найбільш успішного розвитку справи освіти, широке впровадження як вживання української мови, так і дисциплін з українознавства".

Доповідач невипадково говорив про Кубань як про територію, населену переважно українцями. Щойно в Катеринодарі були опубліковані більш ніж красномовні дані останнього перепису населення, які підтверджували, що 48,2% родин станичного і сільського населення області вважає своєю рідною мовою «малоруську» і лише 42,7% - такою визнають російську мову. «Таким чином, — дійшли висновку статисти того часу в особі найавторитетнішого етнографа Л. В. Македонова, — судячи з мови, малоруська народність переважає в Кубанській області. Корінне козаче населення переважно говорить малоруською мовою».

Коли лютнева революція створила умови для активної творчої роботи, першими зібралися на свій з'їзд кубанські педагоги. Він проходив у Катеринодарі 13−14 травня 1917 р. У резолюції педагогічної секції з'їзду говорилося: «1. Принципово погодитися з потребою негайного введення в Кубанському краї навчання рiдною мовою… кількість шкiл українських i росiйських повинна бути пропорцiйна числу людей, якi говорять тiєю або iншою мовою». Десятий пункт резолюції пропонував негайно приступити до найширшого видання української дитячої літератури. Що стосується «Українського букваря», то він витримав два видання (1917 р., 1918 р.).

Завдяки ініціативі знизу вже в ході громадянської війни починається масова українізація кубанської школи, періодичної преси, видавничої справи. Книги українською мовою видає С.І.Ерастов. Перша українська газета вийшла в Катеринодарі в 1917 р. Називалася вона «Черноморець», а видавало її товариство «Ранок». У 1918 р. у Новоросійську побачили світ перші номери газети «Нове життя». Пізніше (1919 р.) у столиці Кубанського краю видавалася просвітянська газета «Кубанська зоря» з багатим літературним розділом, у різних видавництвах вийшли казки для дітей, збірник оповідань В. Винниченка, цілий розсип тоненьких книжечок віршів Т. Шевченка, В. Мови, М. Вороного й інших українських літераторів. Окремі видання С. І. Ерастова фінансувалися з Києва, зокрема урядом гетьмана П. Скоропадського. І це зовсім не випадково. З моменту проголошення незалежної Української держави кубанські українці тісно співробітничали з метрополією, шукаючи і частково знаходячи в ній союзника. У Центральній Раді по територіальному представництву Кубань представляв С. Ерастов. Останнім часом багато написано про двотижневий візит кубанської делегації на чолі з М. С. Рябоволом у Київ влітку 1918 р., про підписані тоді військові і економічні договори, покликані максимально зблизити дві держави (Україну і Кубанський край) аж до їх об'єднання. Підвищені симпатії до кубанців мав і С. Петлюра, який фактично починав свій революційний шлях в Катеринодарі, добре знав як про українські симпатії кубанців, так і особливості їх етнічної свідомості.

На жаль, справжнього зближення так і не вдалося досягти… «Единонеделимцев» білого руху турбувало посилення українських позицій у Кубанській раді і кубанському уряді. Влітку 1919 р. денікінською контррозвідкою був злочинно вбитий перший кубанський президент, український патріот і народний улюбленець Микола Рябовол, а в листопаді все тими ж темними силами на Кубані був вчинений державний переворот. Чорноморська фракція в Раді була арештована, її лідер священик О. І. Кулабухов повішений на Фортечній площі, а інші лідери чорноморців депортовані в Константинополь. В тому ж 1919 р. кубанська «Просвіта» була заборонена, а за томик віршів Т. Шевченка, виявлений у козачій хаті, за солодкоголосу бандуру, нерозлучну подругу козака, господаря чекав розстріл.

Тут же, на Кубані, багато в чому визначилося майбутнє незалежної України. На думку видатного кубанського українця, останнього прем'єра республіки Кубанський край В. Іваниса, нерішуче ставлення українського уряду гетьмана Скоропадського до політичного об'єднання з Кубанню «врятувало добровольчу армію. Коли б гетьман використав пропозицію Кубані і негайно втягнув її на будь-яких умовах в орбіту українських дій, то напевно були б позитивніші наслідки боротьби з більшовиками. Досягти ж цього було не важко. У розпорядженні гетьмана була дивізія ген. Натієва, яку без великих труднощів можна було перекинути на Кубань. Таманський півострів уже звільнився власними силами від більшовиків. На Тамані саме тоді було і німецьке військо, зміцнивши яке, за два тижні можна було звільнити всю Кубань. Остання ж при мобілізації посилила б українську армію на 200 000 добрих дисциплінованих козаків. Таке рішення змусило б добрармію створювати фронт за Волгою чи в Сибіру. У всякому разі не було б пізніше потреби як Україні, так і Кубані боротися ще й з добрармією. Дон і цілий Північний Кавказ при приєднанні Кубані до України не мали б іншого виходу, як пристати і собі до цього об'єднання. При цій комбінації прибулі представники Антанти мусили б допомогти амуніцією й іншим Україні та приєднаним до неї краям, а не добрармії, якої тут би не було. Та чи не найголовніше ще те, що відновилася б традиція єдності Кубані з Україною. Ця ж перспектива зберегла б українські землі від голоду й інших совєтських тортур, які коштували понад 15 мільйонів загиблих різного віку й статі. Брак розуміння наведених вище фактів привели не тільки до руїни Кубані, але й цілої України».

Трагедія кубанських українців у «країні серпа і молота» вимагає окремої розмови у світлі нових фактів і з урахуванням нашого сьогоднішнього знання про справжню спрямованість вектора, за яким розвивалася вся післяжовтнева історія імперії.

ЛІТЕРАТУРА:

1. Б-аш. Ан. Корреспонденция из Екатеринодара// Иллюстрированная газета. 1869. № 23.

2. Крыжановский Гр. Первая Кубанская Учительская Семинария. 1871−1915 гг. Историческая записка (рукопись из частного архива). С. 164.

3. См.: Эрастов С. И. Воспоминания // Кубань: проблемы культуры и информатизации. 1998 — 2000. №№ 11−17.

4.Эрастов С. Дневник (1926). Автограф// Институт рукописей ЦНБУ iм. В.Вернадського. Ф. 181. № 2. Арк. 2−10.

5. Вороний М. Шевченковi роковини в Катеринодарi // Зоря. 1895. № 8. С. 158.

6. См.: Чумаченко В. К. К биографии М. Дикарева //. Итоги фольклорно-этнографических исследований этнических культур Кубани за 1995 год. Дикаревские чтения -2. — п. Джубга., 1996. — С. 3−7.

7. С.И. (Эрастов С.И.). Что дарить колядникам // Кубанские областные ведомости. 1900. 17 декабря.

8. Городецкий Б. М. Доклад Кубанского Просвитного Товариства. Читан на 2-м заседании 1-й секции 4-го января //Труды первого Всероссийского съезда деятелей обществ народных университетов и других просветительных учреждений частной инициативы. — СПб., 1908. С. 210−211.

9. Население Кубанской области по данным вторых экземпляров листов переписи 1897 г. /Под ред. действит. члена Кубанского статистического комитета Л. В. Македонова. Екатеринодар, 1906. С. 560−570.

10. Сулятицький. Нариси з icторii революцii на Кубанi. Прага, 1925. Т.1. C. 193.

11. Украiнський букварь. Катеринодар, 1918. С. 32.

12. Георгиади Я. Национальная печать на Кубани и на Черномории //Красное знамя. 1923. № 96. 5 мая.

13. Дорошенко Д. Моi спомини про недавне минуле. Ч.III. — Доба гетьманщини (1918). — Львiв, 1923. С. 30.

14. Iванис. В. Стежками життя. Новий Ульм (Нiмеччина). 1959;1960. Т.2,3. 15. Іванис В. Історія Кубанського козачого війська // Кубанський край (Канада). 1959. № 3. С. 7−8.