Історія порівняльно-історичного мовознавства X|X — початку XX століття

Історія порівняльно-історичного мовознавства X|X — початку XX століття

Національний Університет «Києво-Могилянська Академія «.

Реферат з курсу.

" Основи зіставного мовознавства «.

на тему:

" Історія порівняльно-історичного мовознавства X|X — початку XX століття «.

Студентки 3-го курсу.

департаменту комп’ютерних технологій.

Фіялка Світлани.

Київ-1997.

Порівняльно-історичне мовознавство — це область загального мовознавства, об'єктом якої є споріднені, генетично пов’язані мови. Порівняльно-історичне мовознавство встановлює відповідності між цими мовами та описує їх еволюцію в просторі і часі. Як основним засобом своїх досліджень порівняльно-історичне мовознавтсво користується порівняльно-історичним методом, основною метою якого є побудова моделі прамовних станів окремих родин і груп споріднених мов світу, їх поступового розвитку та поділу на самостійні мови, а також побудова порівняльно-історичних описів (граматик і словників) мов, що входять до тієї чи іншої генетичної спільноти.

Виникнення порівняльно-історичного мовознавства пов’язують із знайомством європейських лінгвістів з санскритом в кінці 18 ст. На той час в природничих науках був накопичений великий матеріал, який дав змогу створити перші класифікації, розглядати ціле та визначати ієрархію його частин. Разом з таким позитивним впливом, наука про мову й сама починає приймати участь у виробленні спільних ідей. Так, у 1770р. Гердер висуває факт історизма в мовознавстві. Згідно з ним природні закони (а не божа воля) визначили необхідність виникнення мови і її подальшого розвитку. На початку 19 ст. Аделунг формулює критерії відмінності в ступенях мовної спорідненості і пропонує порівнювати мови за їх граматичними структурами.

В 10-х роках 19 ст. ідеї порівняльно-історичного мовознавства проявились в дослідженнях порівняльно-історичного характеру, в яких була застосована відповідна техніка досліджень, що спиралася на дані індоєвропейських мов, і таким чином порівняльно-історична граматика стала провідною дисціпліною порівняльно-історичного мовознавства. Найбільш відзначилися в цьому Ф. Бопп, Р. К. Раск, Я. Грім.

В 1816р. вийшла в світ перша робота Франца Боппа (1791−1867) -«Про систему відмінювання санскриту в порівнянні з грецькою, латинською, персидською і германською мовами.» В ній Ф. Бопп розглядає в порівняльному плані граматичні форми наведених в заголовку мов, спираючись переважно на санскрит, який в його праці був вперше залучений для лінгівстичного дослідження. Ф. Бопп висловлює думку, що на основі порівняння засвідчених мов можна встановити їх «первинний стан». Розв’язок цієї задачі він зробив метою основної своєї роботи «Порівняльна граматика», завдяки якій він увійшов в історію порівняльно-історичного мовознавства як першостворювач граматики індоєвропейських мов (1833−1849). Зокрема, до заслуг Ф. Боппа належить розроблена ним теорія аглютинації, в якій автор висловлює думку, що зовнішня флексія утворилася з колишніх самостійних слів, а саме, що відмінкові закінчення іменників та особові закінчення дієслова є, головним чином, застиглими елементами займенників.

В 1818р. з’явилася робота датчанина Расмуса Раска (1787−1832), про походження ісландської мови. Взагалі ж, Р. Раск не ставив перед собою таких широких задач, як Ф. Бопп: він досліджував головним чином скандинавські мови, встановлюючи спорідненість між ними та іншими індоєвропейськими мовами, але не намагаючись при цьому відновити первинну форму порівнюваних мов. Він, на відміну від Ф. Боппа, не залучає санскрит і значну увагу приділяє як граматичним, так і лексичним зіставленням, вказуючи при цьому на необхідність врахування в першу чергу лексики, пов’язаної з найнеобхіднішими поняттями, явищами і предметами. Головна заслуга Р. Раска перед порівняльно-історичним мовознавством — вироблення методики аналізу граматичних форм і демонстрація різних ступенів спорідненості між мовами.

Роботи Р. Раска стали поштовхом до утворення схеми історичного розвитку близьких мов. Така схема була запропонована Якобом Грімом (1785−1863), який у своїй праці «Німецька граматика» 1819р. розглянув три ступені розвитку германських моввід гоцького до новоанглійського.Проте, назва роботи- «Німецька граматика» — не відображає справжнього її змісту. Я Грім не займається ніякими реконструкціями і не висуває ніяких глотогоністичних теорій (подібні теорії він висував пізніше), але наголошує на історичному підході до вивчення споріднених мов і дає ретельний і докладний опис всіх граматичних форм германських мов в їх історичному розвитку. Як зазначав А. Мейє, «Німецька граматика» Гріма «…була першим описом цілої групи діалектів, починаючи з найдавніших засвідчених форм, і тим самим стала зразком для наступних досліджень інших груп діалектів, засвідчених давніми документами.» Також, починаючи з Гріма, поняття «історичної граматики» групи мов стало в мовознавстві реальністю.

Дуже часто до прізвищ Ф. Боппа, Р. Раска, Я. Гріма — започатківців порівняльно-історичного мовознавства — додається ще прізвище росіянина О. Х. Востокова (1781−1864). Його праця — «Роздуми про славянську мову"(1820) є фактично першою роботою з історичної фонетики однієї з груп індоєвропейських мов. Її значення полягає як в тих конкретних висновках, які робляться по відношенню до слов’янських мов (периодизація історії слав’янської і російської мов, відношення давньоруської мови до церковнослов’янської, польської та сербської), так і в визначенні методів історичного вивчення близькоспоріднених мов.

В 1861р., коли вийшов останній том видання «Порівняльної граматики» Ф. Боппа, з’явився «Компендій порівняльної граматики індоєвропейських мов» Августа Шлейхера. Ця праця стала новим етапом в розвитку порівняльно-історичного мовознавства. Вперше в історії компаративістики була розроблена методика реконструкції і встановлено поняття вихідного мовного стану — прамови. Введене поняття прамови і методика його реконструкції дозволили відобразити порівняльну граматику індоєвропейських мов як ланцюжок безперервної еволюції вихідного стану до окремих індоєвропейських мов.

Починаючи з А. Шлейхера в мовознавстві виникла нова течіятак званий натуралістичний напрямок. Така назва пояснюється тим, що представники цієї течії, як і А. Шлейхер, вважали, що мова — це такий же природній організм як рослини і тварини. У мові, на думку А. Шлейхера, є два моменти: значення, що знаходиться в корені, і відношення, яке міститься в словотворчих частках. Виходячи із взаємозв'язку цих моментів, він поділяє мови на три групи:

ізолююючі мови — мови, в яких є самі значення, отже, самі корені,.

аглютинуючі мови — мови, в яких до елементів значення приєднуються елементи відношення,.

флективні мови — мови, в яких елементи значення і елементи відношення утворююють єдність.

Ці три типи мов Шлейхер вважав трьома ступенями або періодами розвитку всіх мов (кожний наступний — «вищий» від попереднього). Одночасно — це ніби стадії органічного росту: ізолюючий тип — дитинство мови, аглютинуючий — період зрілості мови, а флективний — стан упадку, розпаду мови, період старості. А. Шлейхер також зазначав, що мова не має історії розвитку, у неї лише біологічний ріст. Спираючись саме на таке «біологічне» розуміння мови, він і створює свою теорію «генеалогічного дерева», де спільний стовбур і кожна гілка завжди поділяються навпіл, а першоджерелом є прамова-організм, в якому повинна бути симетрія, регулярність. Впевнений у правильності своїх реконструкцій та спираючись на власні дослідження фонетики вивчаємих мов, а потім і морфології, А. Шлейхер навіть написав басню на «індоєвропейській мові», де вокалізм він реконстуює за образом санскритського, а консонантизм — за образом грецького. Багатоманіття звуків і форм він пояснює подальшим ростом дерева.

Як зазначав А. Мейє, Шлейхер реконструював спільну мову, визначив її суттєві риси і еволюцію, але він був неправий, розглядаючи в цій еволюції лише упадок, він не зміг дотриматися принципу закономірності, який сам же теоретично визнавав, але застосований ним метод став з тих пір методом всіх лінгвістів і підкорив собі весь наступний розвиток науки.

Іншим представником натуралістичного напрямку в мовознавстві був Й. Шмідт, відомий своєю «хвильовою теорією» (1871). «Хвильова теорія» Шмідта була направлена проти теорії «генеалогічного дерева» Шлейхера, яка фіксувала послідовність етапів розпаду мов, але ігнорувала проблему локалізації прамови і її наступних продовжень, а також випадки багатосторонніх мовних контактів. На матеріалі народних говорів Шмідт намагався довести, що нові мовні явища поширюються хвилями від певних центрів політично об'єднаної мовної території. З цього він зробив висновок, що сучасні групи мов індоєвропейської сім'ї існували в індоєвропейській мові як її діалекти. Головним доказом правильності цієї гіпотези мав бути факт, що всі індоєвропейські мови, зафіксовані в писаних пам’ятках, поділяються на дві групи: групу «кентум» і групу «сатім». Хвилі нових якостей групи «сатем» мали центр поширення в Азії, а хвилі мовних явищ «кентум» поширювались в Європі. Хетська мова, виявлена в Азії, розбила головний аргумент Шмідта, вона виявила характерні риси не групи «сатем», а «кентум».

Проте теорія хвиль Шмідта і теорія родословного дерева Шлейхера у змодифікованому вигляді, доповнені третьою теорією субстрата (яка говорить про наявність елементів переможеної мови в мові-переможцеві), служать у сучасному мовознавстві поясненням різноманітності і спорідненості індоєвропейських мов.

Третьою генерацією представників порівняльно-історичного мовознавства вважають течію молодограматиків, яка виникла в 70-х роках 19 ст. Один із початківців цього напряму К. Бругман перетворив цю назву в назву нової лінгвістичної школи. До цієї школи примикали в більшості вчені Лейпцігського університету: Лескін, Остгоф, Пауль та ін. Основними працями молодограматиків є: 1) Передмова Г. Остгофа та К. Бругмана до першого тому «Морфологічних досліджень» (1878), 2) Пауль. «Принципи історії мови», 3) Дельбрюк. «Вступ в вивчення мови. З історії і методології порівняльного мовознавства.».

Основним для концепції молодограматиків є бачення мови як індивідуальної психофізичної діяльності. Всі мовні зміни відбуваються в «звичайній розмовній діяльності» індивіда. Звідси їх вимога повернутися до вивчення живих мов, які легше ніж мертві піддаються дослідженням і дають більше матеріалу для вивчення закономірностей розвитку мови. З цим пов’язане їх скептичне відношення до реконструкцій індоєвропейської прамови, хоча вони і займались вивченням древніх мов. Велику увагу молодограматики відводять історичному методу при вивченні мови. Вони навіть пропонували ізольований розгляд окремих явищ мови (так званий «атомізм» молодограматиків).

Взагалі ж в працях молодограматиків перше місце займає фонетична система мови.

На думку молодограматиків, у світі звуків можна встановити належний порядок. Звукам властиві такі явища, як заміщення, зміна. Заміщення бувають регулярними і нерегулярними. Нерегулярні заміщення не означають, що у звуковому складі мови панує хаос. Як регулярні, так і спорадичні, або нерегулярні, зміни звуків підпорядковані законові звукових змін. Закон звукових змін формулюється молодограматиками на основі визначення: 1) конкретної мови, 2) певних умов, 3) певного періоду. Наприклад, зміна о, е давнього походження в новозакритому складі на і відбулася: 1) в українській мові, 2) в позиції перед складом з голосним повного творення в слабкій позиції, 3) в період після диференціації східнослов'янських племен (конь, столъ — кінь, стіл) або в слов’янських мовах палатилізація задньоязикових у позиції перед голосними переднього ряду у праслов’янський період тощо.

Закон звукових змін проявляється у сфері часткових і загальних явищ мови, а також у тенденції звукових зміщень. Молодограматики визначають ці тенденції. Суть їх полягає у спрощенні звукової системи, в спаді, «вивітрюванні» звуків. «Вивітрювання» звуків вони пояснюють не зовнішніми факторами. Причина цього процесу вбачалася попереднім мовознавством у самих носіях мови, зокрема в їхньому прагненні зробити процес мовлення зручним і легким. Саме тенденція до зручності, полегшення і є основною причиною змін у системі фонетики. Молодограматики висловили інший погляд на причину спаду, а саме: усі ці зміщення, «вивітрювання» звуків відбуваються за твердими законами звукових змін, які не знають винятків і аналогії. Молодограматики протиставляли звукову закони фонетичній і морфологічній аналогії, хоча її значення вони оцінювали по-різному. Пауль, наприклад, вважав, що аналогія має виняткове значення для розвитку мовної діяльності і мови взагалі, а К. Бругман і Г. Остгоф дотримувалися думки, що використовувати аналогію можна тільки тоді, коли до цього спонукають звукові закони. Поряд з цим, вони пояснювали, чим відрізняються закони звукових змін від аналогії. Якщо зміна звука передбачає зміну творення звука і ця зміна виявляється скрізь за однакового збігу звуків, то аналогія зв’язана із зміною старої форми новоутвореною. Наприклад, в українській мові слова кілок, кінець уживаються за аналогією форм більшості відмінків (кілка, кінця, кілком, кінцем тощо). За етимологічними даними ці слова в називному відмінку однини повинні б мати форму колок, коньць.

Найбільшою заслугою молодограматиків, вважав Ф. де Соссюр, є те, що вони правильно визначили об'єкт лінгвістичної інтерпретації -мови, а також те, що порівнювані факти вони розглядали як у ретроспективному, так і в перспективному планах, тобто в тій хронологічній послідовності, яка диктувалася природою мовотворчих явищ або тенденціями подальшого їх розвитку.

Основоположником загального мовознавства і водночас творцем теоретичних основ, на які спираються всі ідеалістичні напрями в науці про мову вважається Вільгельм Гумбольдт (1767−1835). Важко назвати якогось іншого вченого, який би міг порівнятися з ним глибиною і силою впливу на весь наступний розвиток теоретичної лінгвістики.

Його лінгвістичні роботи відкриваються докладом «Про порівняльне вивчення мов стосовно різних епох їх розвитку» (1843). В цьому докладі він визначає свою програму дослідницької роботи в області мовознавства, обгрунтовує правомірність створення окремої науки про мову. Тут же він зазначає, що мова навіть на початкових етапах свого існування являла собою цілісне утворення. «Для того, щоб людина могла зрозуміти хоч одне-єдине слово не просто як духовне спонукання, а як членороздільний звук, що визначає певне поняття, вся мова цілком і в усіх своіх зв’язках повинна вже бути закладена в ньому. В мові нема нічого окремого, кожний елемент є лише частиною цілого.» Гумбольдт підкреслює важливість і необхідність членування для функціонування мови, яке повинно здійснюватися в обох планах мови — в плані змісту (світ ідей) і в плані вираження (звукове позначення).

Для теоретичної лінгвістики особливе значення має остання тритомна праця, зокрема перший її том, який має окрему назву «Про відмінність будови людської мови і про вплив цієї відмінності на розумовий розвиток людського роду». Тут доречно буде зазначити, що філософська позиція Гумбольдта визначалася поглядами відомого філософа Канта. Отже, подібно Канту, Гумбольдт пише: «Мова — це душа в усій її сукупності. Людина є людиною тільки завдяки мові. Людина, її природа є основою виникнення мови. Вона безпосередньо закладена в людині. Мова є внутрішньо притаманною суттю людської істини».

Питання про момент виникнення мови розв’язувалось в спеціальній і філософській літературі по-різному. В. Гумбольдт припускав, що одночасно і незалежно могло виникнути кілька мов. Він висловив припущення, що в різних куточках землі могли з’явитися звідкісь люди і іхні мови. «Яким би природним, — наголошував В. Гумбольдт, — не здавалося припущення про поступове утворення мов, вони могли виникнути тільки відразу.».

Крім того Гумбольдт помічає у мові єдність суперечностей, представлених ним у вигляді антиномій: позитивне і негативне, частина і ціле, одиничне і множинне, наслідок і причину, відносне і абсолютне, випадкове і необхідне, вимір у просторі та визначення в часі.

Філософські та психологічні ідеї В. Гумбольдта стали лігвістичною основою теоретичного становлення Фердинанда де Соссюра (1857−1913), який вважається основоположником соціалогічної школи в мовознавстві.

Творчий доробок лінгвіста складається з кількох статей і однієї монографії «Курс загальної лінгвістики», написана ним у 20 років. Відома також під назвою «Мемуар про початкову систему голосних в індоєвропейських мовах», вона привернула увагу дослідників мови аргументацією і далекосяжністю висновків, які відкривають нову сторінку в іншій галузі - морфології. В цій праці науково обгрунтовано невідому до кінця 70-х років 19 ст. теорію індоєвропейських коренів.

Інтерес Ф. де Соссюра до індоєвропейського вокалізму було викликано такими двома обставинами. Перше: представник Лейпцігської школи молодограматиків К. Бругман, спростовуючи твердження Ф. Боппа про те, що праіндоєвропейське, а розщепилося в сучасних мовах на е і о, доводив, що е та о, як і а, функціонували паралельно і в спільноіндоєвропейській мові. Друге: К. Бругман і його колега по молодограматичній школі Г. Остгоф висловили думку, що в індоєвропейській прамові були сонантні звуки р, л, м, н, які в позиції між приголосними або між приголосними і на межі слова ставали складотворчими. Обидва ці твердження були ілюстровані вірогідними мовними фактами. Спираючись на ці факти, Ф. де Соссюр дійшов таких висновків: по-перше, за безладною різноманітністю індоєвропейських коренів криється сувора одноманітна структура кореня, по-друге, вибір варіантів кореня підпорядковано простим правилам. Перше правило: будь-який корінь має голосний е, за яким може йти сонант м, н, р, л, у, і. Ці сонанти Ф. де Соссюр назвав сонантними коефіцієнтами. Друге правило: в певних коренях е може заміщатися о. Умови такого заміщення, які були б спільними для всіх коренів, тут не виявлено. Третє правило: е може випадати. Четверте правило: сонантний коефіцієнт, після якого йде приголосний, виступає в ролі голосного.

Аналіз функціонування о, е та, а в мовах різних груп індоєвропейської сім"ї дав підстави Ф. де Соссюру твердити, що в спільний індоєвропейський період фонема, а не була синкретичною: поряд з нею вживалися й е та о.

До теорії сонантного коефіцієнта європейське мовознавство повернулося через 50 років. На її основі виникла так звана ларингальна гіпотеза, яка підтвердила правильність висновків Ф. де Соссюра щодо системи індоєвропейського вокалізму і сонантів. У монографії Ф. де Соссюра «Курс загальної лінгвістики» мовознавчу концепцію викладено як цілісну систему поглядів автора на науку про мову. Історія його мовознавчих концепцій характеризуеться трьома послідовними фазами: 1) логічною граматикою, яка була більш нормативною, ніж науковою, 2) філологічною обробкою писемних пам’яток, 3) порівнянням явищ споріднених мов.

На початку 20 ст. в мовознавстві стає відомим прізвище Леонарда Блумфільда (1887−1949), яке пов’язане з новим етапом в житті науки про мову, а саме зародженням дескриптивної лінгвістики. Дескриптивну лінгвістику можна розглядати як різновід структуралізму, проте вона має ряд особливостей. Порівняно з іншими напрямками лінгвістичного структуралізма їй притаманна більш чітко розроблена система дослідницької роботи. На її формування вплинув і той лінгвістичний матеріал, з яким вона переважно має справу. Нарешті, вона базується і на іншому вихідному принципі, зокрема, не є прямою похідною теоретичних положень, висунутих Ф. де Соссюром.

Розпочинав свій шлях Л. Блумфільд в рамках традиційного мовознавства. Перша його книга «Вступ до вивчення мови» (1914) — містить вплив младограматичних традицій. Але вже в 20 роках він виступає з декларацією нової лінгввістичної теорії і методики. Блумфільд був фактично першим мовознавцем, який не тільки поставив питання про наобхідність побудовати суворий об'єктивний метод аналізу і опису мови. Але і видвинув цю проблему як основну задачу теоретичного мовознавства.

Значний вплив на погляди Л. Блумфільда мав біхевіоризм. Біхевіоризм — в мовознавстві система поглядів на сутність і функції мови, яка наближається до однієї з течій в психології, в основі якої є розуміння поведінки людини як сукупності рухомих і зведених до них вербальних і емоційних реакцій організму на стимули зовнішнього середовища й заперечення свідомості як предмета психологічного дослідження.

Блумфільд створив біхевіористську теорію мови. Він стверджує, що кожний вислів повністю утворюється формами, розуміючи під формою — речову ознаку, яка повторюється і має значення. Мова — це особлива форма поведінки людини, комунікативна функція мовиланцюг стимулів і реакцій, соціальна природа мовної діяльностіпроцес одного порядку з біологічними процесами. Спілкування — такий же біологічний акт, як будь-які інші форми пристосування людини до середовища і його реакції на зовнішні стимули.

Крім того до заслуг Блумфільда можна віднести закладення основних принципів дистрибутивного аналізу — методу дослідженн мови, побудованого на вивченні оточення окремих одиниць в тексті без використання даних про повне лексичне або граматичне значення цих одиниць.

Сучасне порівняльно-історичне мовознавство вважає своїм об'єктом дослідження мовних змін у часі. Одиницею виміру стає квант мовної зміни — величина, яка визначає відхилення мовного стану А1 від мовного стану А2, якщо ці стани є суміжними в часі. На основі праць Ф. де Соссюра була розроблена ларингальна теорія — теорія про походження і чергування індоєвропейських голосних, про існування в прамові особливих фонем — ларингалів.Ця теорія була доведена за допомогою даних віднайденої хетської мови. Розроблена також теорія найдавнішого сладу, фонетичних представлень і подальшого розвитку індоєвропейських зімкнених приголосних фонем — глотальна теорія.

У галузі граматики виникають нові погляди, що постулюють відмову від розрізнення традиційних частин мови в прамовному індоєвропейському стані. Висловлюються твердження, що праіндоєвропейська мова не була мовою номінативної будови (в той час, як всі сучасні мови вважаються такими), а була мовою активної або ерегативної конструкції.

Сучасне порівняльно-історичне мовознавство широко використовує дані, отримані іншими науками. Наприклад, воно спирається на результати ареальних досліджень (існує навіть ареальна лінгвістика), враховуючи те, що територіально-суміжні мови можуть запозичувати певні риси від мов-сусідів, хоча довести це запозичення дуже важко.

Перед порівняльно-історичним мовознавством стоїть і важлива задача по встановленню мовної прабатьківщини окремих народів, зокрема слов’ян. За допомогою і інших наук висуваються, спростовуються, підтверджуються різні гіпотези, теорії. Отже, порівняльно-історичне мовознавство не втрачає своєї значимості і понині. Воно допомагає нам зрозуміти, ким ми були, хто ми є, і, відповідно, ким можемо стати.

Використана література:

Звегинцев В. А. История языкознания X|X и XX веков в очерках и извлечениях. Москва, 1964.

Лингвистический энциклопедический словарь. Гл.ред. В. Н. Ярцева. Москва, 1990.

Коцюбинський Б. В. Короткий огляд історії мовознавства. Киів, 1964.

Удовиченко Г. М. Загальне мовознавство.Історія лінгвістичних вчень. Київ, 1984.

Блумфилд Л. Язык. Москва, 1968.

Фердинанд де Соссюр. Труды по языкознанию. Москва: Прогресс, 1968.