Фонетичні та граматичні особливості української говірки села Вербиця біля Томашова Любельського

Фонетичні та граматичні особливості української говірки села Вербиця біля Томашова Любельського

Фонетичні та граматичні особливості української говірки села Вербиця біля Томашова Любельського.

Основою цієї роботи є говірковий матеріал, зібраний від переселенців, колишніх мешканців села Вербиця поблизу Томашова Любельського у Люблінському воєводстві, які зараз проживають у селі Бєньково у Вармінсько-Мазурському воєводстві. Село Вербиця розташоване на території західних окраїн наддністрянського (або опільського) говору, що після Другої світової війни опинилася у складі Польської держави. Цей тип українських говірок на північ від м. Немирова переходить на територію Польщі вузькою смугою, яка охоплює простір від р. Смолинки на півдні - до р. Річиці на півночі. Тут наддністрянські говірки межують з надсянськими на півдні та на заході, а на півночі майже непомітно переходять у волинські. Вони займають незначну частину південно-східної території нинішнього Люблінського воєводства та північно-східну частину Підкарпатського воєводства [9, 223].

Мешканців цієї околиці І.Верхратський назвав в опублікованій у 1912 р. монографії «батюками», а їхній говір «батюцким»: Батюки суть то головно жителі з околиць Жовкви, Рави-Руської, Яворова, Городка, Угнова [1, 2]. Їхню говірку І.Верхратський, як і чимало інших діалектологів, зараховує до наддністрянського (опільського) говору: «Говор батюцкий єсть лише незначною відміною (підговором) говора опільського (ополянського, полянського)» [1,1].

Саме на території «батюцкого говору», над річкою Солокією, розташоване село Вербиця. Перша згадка про це село датована роком 1388. 1880 року село нараховувало 202 будинки і 1202 мешканців, у переважній більшості українців. Список з 1921 року (тоді Вербиця входила до Равського повіту, Львівського воєводства) подає вже 323 доми і 1607 мешканців, у тому числі 1544 українців. Після Другої світової війни у 1946 році частина мешканців була переселена на територію Радянської України (до сіл Оброшино і Басівка Львівської області), а у 1947 — решта українського населення в рамках акції «Вісла» була депортована на північні землі Польщі. Під час цієї акції, на очах виселюваних вербичан, згоріла дерев’яна забудова села. Зараз у Вербиці проживає не більше п’яти осіб — корінних жителів, які наважилися повернутися до рідного села з півночі Польщі. В околичних селах ситуація подібна або і ще гірша.

Якщо йдеться про стан досліджень наддністрянського говору, треба сказати, що досі написано про нього немало. Крім І.Верхратського, цей говір досліджували Я. Янув [6], К. Дейна [2], Г. Шило[12,13], П. Приступа [10], К. Кисілевський [7] та інші.

Однак невелика частина говірок наддністрянського типу, що вживається на території Польщі, не дочекалася ґрунтовних досліджень, монографії, яка б докладніше представила цей говірковий ареал. Проте не можна сказати, що ця територія не була предметом зацікавлень і що не велися тут жодні дослідження. І.Верхратський обстежував у 1892 р. мову мешканців с. Верхрати і Любичі, а зібрані матеріали ввійшли частково до його монографії «Говір батюків» (Львів, 1912).

У 30-х роках в рамках акції збирання матеріалів до планованого І.Зілинським «Мовного атласу Галичини» [11] велися записи у селі Махнів (сьогодні: Stary Machnow). При підготовці атласу говірок Люблінщини, що був запланований у 1950;их роках проф. П. Смочинським, зібрано українські матеріали з сіл Вербиця і Селиська. Ці записи наявні досі у картотеці Закладу польської мови Університету ім. М. Кюрі-Склодовської в Любліні.

Дальші дослідження робилися інколи принагідно. Найчастіше це були магістерські роботи.

Збирання говіркового матеріалу — досить складна робота, тому що після переселення носії українських говірок, у тому числі й говірок наддністрянського типу, проживають у різних регіонах Польщі. Вони змішуються з населенням інших українських та польських говіркових груп і через повсякденне спілкування, школу, пресу, телебачення тощо підлягають різним мовним впливам. Найвиразніший вплив на говіркові системи, звичайно, має польська літературна мова, якою зі зрозумілих причин українці стали користуватися в ширшому масштабі. Відомо, що лексика — найбільш мінлива, найчутливіша до змін ділянка мови, тому передусім ці зміни відображені у складі лексичної системи. Фонетична та морфологічна системи збереглися у своєму первинному стані, але деякі системні явища підлягають повільним змінам, зокрема в мові представників молодшого покоління.

На основі говіркового матеріалу, зібраного від переселенців із Вербиці, наведемо найхарактерніші й найдавніші риси фонетичної та граматичної систем, особливості яких поволі змінюються і зникають разом з її носіями.

ФОНЕТИЧНІ ОСОБЛИВОСТІ.

ВОКАЛІЗМ.

Фонема |а|.

Фонема, а незалежно від наголосу переходить в е, e, ие, і після або між м’якими приголосними, зокрема після м’яких шиплячих ч, ж, ш та м’якого р [13,38, 3,74]: ч’eс, ш' /eпкa, д/eс?iт', к/aбзл?e, кoл/oд'iс?, кoл? eд/a, порос/ета, р’iб/ий, пoудв' /iр'i. Однак це явище (-а (-е) виступає не послідовно. Дуже часто у першій відповіді інформаторів, зокрема молодших, після м’яких приголосних фонема, а зберігається: свин?/а, циб/ул?а, дреив'/ітн?а, ст/ел?а, л?/ус?н?a. На нашу думку, це наслідок впливу української літературної мови.

Фонема |о|.

У ненаголошеній позиції артикуляція фонеми о може звужуватися і підвищуватися, переходячи через різні ступені в у [3,74]: гоул'/ій, коул' /іно, куол/иска, худ /или. Однак у говірці Вербиці не помічається послідовного і сильного звуження ненаголошеного о, хоч «укання» — характерна риса не тільки наддністрянських, а взагалі більшості південно-західноукраїнських говірок. Тут виступає ледве відчутна коротша артикуляція [2, 18]: то? б' /і, хо? дил/ис?мо, по? л/ова, ко? р/ова. Це, мабуть, вияв впливу української літературної мови.

Фонеми |е|, |и|.

Для ненаголошеного вокалізму наддністрянських говірок властиве нерозрізнення голосних середнього і високого піднесення: в зеимл/и, Веирб/иц?е, жиенц?/і, диривй/ений, пиевн/иц?е, копиел/о. Нерозрізнення е, и в ненаголошених складах сприяє регресивній асиміляції е до і: м'ін? /і, в'іс?іл?/e, д'ів'ід'іс? /ет.

В наголошеній позиції звук е, що на місці а після м’яких приголосних може звужувати свою артикуляцію до e (див. фонема |а|). Це саме стосується и під наголосом, яке здебільшого після задньоязикових [3,177] може наближатися до еи, e: грапк' /еи, к' /eнуў, пиерог' /e, тонк' /eй.

Фонема |і|.

У наддністрянських говірках діє звукова аналогія. Це виявляється у порушенні переходу давніх о, е в і у нових закритих складах. Фонемна структура морфем зберігається і тоді, коли давні о, е в різних похідних словоформах виступають у відкритих складах [3,196], напр.: п/ар'ібок, п'імн?/еў, др'ів/ами.

Початкове наголошене і після протези гзнижує свою артикуляцію до ие: г/иенчі, г/иендичка, г/иестик, ненаголошене до еи[13,196]: геин/акші.

КОНСОНАНТИЗМ.

Губні приголосні |б|, |п|, |м|, |в|, |ф|.

Основний вияв цих фонем — це тверді звуки. У позиції перед і вони можуть дещо пом’якшуватися: б'ік, в'ікн/о, к/ам'ін?, п'іл/уп'ішкие, ф'/іра. Фонема |в| залежно від позиції набуває різних виявів: від нескладотворчого ў, через губно-губний (білабіальний) ?, губно-зубний (лабіодентальний) ?, аж до губно-зубного ф. Нескладотворчий ў виступає після голосного або перед приголосним: каз/аў, зроб/иў, стоўп, д/оўго, ст/оўба.

Білабіальний звук? виявляється перед приголосними б, п, м [3,74]:? б/оц?:і, ?мер, ?паў. Ця фонема може часто зникати, напр.: м'/іли, ?аж'/eй. Фонема? перед н іноді переходить у м [3,74]: дамн/о, р'імнин/а.

Губно-зубний? найчастіше виступає перед і [13,59]: ?'іс, ?'/ітер, ?'/іно. У зв’язку з поширенням губно-зубного? в південно-західних говорах виступає губно-зубний ф. У наддністрянських говірках цей звук досить поширений і не обмежується запозиченими словами, інколи буває навіть на місці давнього х? [13,61]: ф'/іртка, фарт/ух, ф'іст, ф'/іра, ф'іл?в/арок. Звук ф з’являється також внаслідок регресивної асиміляції? перед глухим приголосним: ф? х/ат'і, фт'ік/ати, ф тім, фс? ц?/ік с? е.

Передньоязикові |д|, |т|, |н|.

Палатальні передньоязикові д?, т?, н?, закриваючи склад перед приголосними, вимовляються з пересуненням артикуляції в напрямі до твердого піднебіння, тобто до місця вимови й [3,179−180], напр.: мал/ейк'e, молод/ейк'і, мн? ег/ейко, тр/ийц?і. Перед шиплячими виступають альвеолярні д, т, н, напр.: т/онча, б/анчина, г/иенч'і, наймол/отший.

Передньоязикові |с|, |з|, |ц|, | |.

У досліджуваній говірці ці фонеми мають середньоязикове (дорсальне), повне пом’якшення — с?, з?, ц?, ??. Ці звуки можна помітити у позиціях:

— перед голосними: завз?/етий, к'іс?/e, коц? уб/а,.

— перед м’якими приголосними: з? в'/ізди, с? н?іх, ц? в'іт, с? вй/ета,.

— зрідка перед твердими приголосними: бл/ис?ко, пр/из?ба, в'із?м/у,.

— в кінці слова: скр'іс?, в'іс?, кол/од'іс?.

Крім цього м’який звук ц?, з? виступає на місці т', д' у сполученнях с’т'?с?ц?, з’д'?з??? [2,60], напр.: с? ц?ін/а, к'іс?ц?, й/із???ет.

Альвеолярні |ч|, |ж|, |ш|, |?|.

В основному ці приголосні виступають як тверді звуки. Тільки перед 'е (?'а) та і ч, ж, ш, більшою чи меншою мірою зберігають м’якість [2, 47]: ш/eпка, т/уче, важ/ей, с/а?е.

Сонорний |р|.

Внаслідок диспалаталізації фонема р випала з кореляції твердості-м'якості. При цьому в частині південно-західних говорів (це стосується також говірки Вербиці) р' перетворився на двозвукову сполуку рй [3,179,198]: прйетк'/e, стип'/ірйе, б/урйе. Півпалатальний варіант р з’являється перед і: р'іб/ий, подв'/ір'і, ч/ер'ін, зап’ріг/али. У всіх інших позиціях р — твердий.

Задньоязикові |к|, |ґ|, |х|.

Задньоязикові палаталізуються під наголосом перед e (?и) та і незалежно від наголосу: к'/eдати, г'ірк'/e (огірки), пастух'/e, к'ін?, /оґ'ір, Смал? ух'/ів. У всіх інших позиціях звуки к, ґ, х виступають як тверді: карт/охл?і, шухл?/ада, пр/ахтика, зґр/ебло, варґ/атий. Порівняно досить часто трапляється ґ в іншомовних запозиченнях, але не тільки, напр.: ґаз/ета, ґож/ел?н?е, м'іґд/али, мамал/иґа. Цей звук з’являється також на місці к у результаті асиміляції перед дзвінкими приголосними: й/аґби, вил/иґд'ін?, йаґ?б/ула.

Протетичні звуки.

У говірці села Вербиця поширені три типи протетичних приголосних — й, в, г. Найчастіше виступає протетичний в у позиції перед і (?*о), у та о, незалежно від наголосу: в/очи, до В/угнова, в/угл?е.

Поряд з приставним в досить поширений приставний г, який характерний для південноволинських і перехідних говірок. Він виступає незалежно від наголосу перед і (ие, еи) та о: гоб'/іт, гор/ати, гоул?/ій, г/иестик, гов/ес, г/иендичка, гоб/ойе, геин/акші.

Цікавим є слово г'ір/ок (мн. г'ірк'/e), в якому відсутній не тільки протетичний звук, а й початковий о. Я. Закревська [5, 69−70] поясняє це явище аналогією до інших слів, а також впливом так званих allegro — форм, тобто форм, що з’являються внаслідок швидкого темпу мовлення, в результаті чого зникає початковий приголосний, приставний чи етимологічний. Для появи протез має також значення фразне оточення. Наприклад, форма з о (огонь) вживається переважно тоді, коли слово вимовляється окремо, без контекстуального оточення. Натомість в умовах фрази частіше вживається скорочена форма «гонь».

Епентетичні звуки.

У досліджуваній говірці можна виділити дві різні за походженням групи епентез. У першій групі після губних б, п, м, в наявний або відсутній епентетичний приголосний на місці узаконеного літературною нормою епентетичного л у дієсловах 1-ої ос. однини і 3-ої ос. множини теперішнього часу, напр.: к/упл?у, р/обл?у, л/овл?ат, р/обл?ат, а також в іменниках типу з/еимл?а, гр/ебл?а, ниемовл?/а, грабл?/і. Відсутність епентетичного л у зібраному матеріалі виявилася у слові: вирабй/ейут.

Друга група — це слова з т. зв. новим вставним н, л, яке з’явилося після губних перед 'е?'а [2,71−73,4,63]: с?/імн?е, мн?/есо, мн? ек/ушка, соломн?/ен'і, мн? ег/ейко, здоровл?/е.

Подвоєння приголосних.

Однією з архаїчних рис південно-західних говірок є відсутність подовження приголосних в іменниках середнього роду ІІ-ої відміни [2, 79−80]. Ця риса послідовно виступає у говірці Вербиці: в'іс?іл?/e, жит/e, кол/ос?е, зб/іже, розв/илен?е.

Подовжені звуки в досліджуваній говірці з’являються у словотворенні при збігові однакових приголосних (приголосні належать до інших морфем) або як результат асиміляції: кам/ін:е, йачм/ін:иско, с?/ін:ик, б'іл?/іш:а, на лоп/ац?:і, в: /оду, дв'і с? в'/іц?:і.

МОРФОЛОГІЧНІ ОСОБЛИВОСТІ.

У досліджуваній говірці морфологія менш багата на особливі прикмети, ніж фонетика. Більшість флексійних форм зближені або навіть тотожні із загальноукраїнськими. Однак деякі з морфологічних рис, характерні для наддністрянських говірок, ще вживаються у мовленні мешканців Вербиці. Декотрі з цих рис уже виступають дуже рідко, а на їх місце входять відповідні елементи з української літературної мови. Це явище стосується не тільки морфологічної системи, а говірок взагалі, тим більше вищеназваних говірок.

Ця схильність до переходу з «мови простої» на мову більш «культурну», довела до того, що інформатори уникають синтаксичних конструкцій, які б вимагали вживання слів у певних формах непрямих відмінків, які є дуже характерні (тобто дуже відрізняються від літературної мови). Тому інколи важко навести достатню кількість прикладів на підтвердження не випадкової появи деяких закінчень чи інших морфемних одиниць.

Іменник.

У називному відмінку однини іменники жіночого і середнього родів (І і ІV відміни) з основою на м’який або шиплячий приголосний мають здебільшого закінчення -'е (-'і), але трапляється також паралельно загальноукраїнське -'а, напр.: гр/ебл?е, горн?/е, подв'/ір'і, в/угл?е, с/уше (і с/уша), ст/ерн?е (і ст/ерн?а). Таке ж саме закінчення мають іменники середнього роду ІІ відміни, причому немає подвоєння приголосних: жит'/е, в'іс?іл?/е, зб'/іже, з?/іл?е, кол/ос?е, нас?/ін?е, склеп'/ін?е.

Фонетичні діалектні особливості відбилися і на відмінкових закінченнях множини. Зокрема, ця особливість виявляється під наголосом після задньоязикових у називному відмінку іменників чоловічого та жіночого родів, де маємо -'е (-'e) замість літературного -и: миск'/e, дошк'/e, сливк'/e, в'ішк'/e, чворак'/e, пол? ак'/e. Але поряд зустрічається і закінчення ие: шчупак/ие, в'іс?/іл?никие, малим/оникие, к/ошикие.

У місцевому відмінку однини іменників чоловічого роду твердої групи наявне закінчення давального відмінка -ови. В досліджуваній говірці воно виступає дуже рідко: по хліб/ови, на цвинтар/ови.

Іменники жін. і чол. родів м’якої групи (у місц. одн.) мають дуже часто закінчення -и: на кон/и, на зеимл/и, на гр/ебли, в гот/ели, В: ерб/ици, в ст/айни.

У родовому відмінку множини іменників І і ІІ відміни маємо переважно закінчення -іў. Тут виявлена тенденція до уніфікації закінчень усіх відмін, напр.: баб'/іў, в'ітам'/ін'іў (жін. р. вітаміна), хл/оп'іў, човн'/іў, кр'/іс'ліў. Трапляється також закінчення -оў, -ей: кор/оў, к/онией.

У цій говірці можна ще виявити залишки двоїни, давні форми якої збереглися у називному і знахідному відмінках: дві науч/ител?ц?і, дві драб/ин?ц?і, дві с? в'/іц?:і.

Прикметник.

У давальному і місцевому відмінках однини прикметники (а також порядкові числівники та присвійні займенники) мають стягнене закінчення: в пй/еті кл?/ас/і, ст/арші ж/ін?ц?і, в л?/іві р/уц?і.

Займенник.

Особові займенники в'ін, воуна, воуно в непрямих відмінках однини мають більш архаїчні форми, ніж у літературній мові. В родовому відмінку однини — йог/о, йго, го, до н/его, йі, до н/ейі, в давальному — йом/у, му, йі, у знахідному — йог/о, йго, го, н/его, йі, за н? у, в орудному — ним, н/ейу, нем, у місцевому — н?ім, н?ій, н?і.

Енклітичні форми від займенників йа, ти і зворотного займенника себе виступають у давальному відмінку одн. — ми, ти, си.

Присвійні займенники м'ій, тв'ій, св'ій мають дві форми: стягнену і повну. В називному одн. — м'і, м'ій, у давальному відм. одн. і середн. роду — мому, в місцевому відмінку одн. чол. і середн. роду — на мой/ім, м/ому, у родовому відм. жіночого роду — мой/ейі, мойі, в дав. і місц. відм. — мойі, в орудному відм. жіночого роду — м/ейу.

Вказівні займенники той, то, те, та, т'і (в значенні цей, це, ця, ці) мають підсилені форми: тамт/ой, тамт/о (тамт/е), тамт/а, тамт'/і (в знач. той, то, та, т'і).

Числівник.

Числівник один здебільшого звучить як йед/ен (дослідники пояснюють це впливом польської мови), зрідка од/ен, од/ин. Числівник чотири звучить як шт/ири. У числівниках пйет?, д/ев'іт?, д/есіт? (-ет?) помічається закономірна для цього говору зміна 'а? 'е ('і). У числівниках типу трин/айц?е (-'і), штирн/айц?е ('і), пйетн/айц?е (-'і), крім -'е (-'і)?'а, випав приголосний д, а також відсутнє кінцеве т. У закінченнях числівників 50−90 в обстежуваній говірці т звучить твердо: п'ід'іс?/ет, ш'ізд'іс?/ет, д'ів'ід'іс?/ет.

Дієслово.

Форма інфінітива твориться за допомогою суфікса -ти: корм/ити, суш/ити, сп'ів/ати, годув/ати. Якщо основа дієслова закінчується на г, к, то може виступати суфікс -чи. В зібраному матеріалі зафіксовано тільки одне слово з цим суфіксом: печ/и.

Дієслова теперішнього часу у 3-ій особі однини і множини закінчуються на твердий приголосний -т: н/осит, р/обит, н/осет, р/облет. Іноді форми 3-ої особи однини можуть втрачати кінцевий приголосний -т. Зокрема, це часто виявляється перед часткою се (сі) [3,78]: б/ави сі, хм/ари се, скв/ари се, в'ін р/оби, л/учи в'іс.

Специфічну відмінність мають дієслова дати, їсти, повісти, які у 2-ій ос одн. мають форми даш (майб.час), йіш (теп.час), а у 3-ій ос. одн. — дас, йіс, пов'/іс (наказовий спосіб 2 ос. одн. — йі?, пов/і?).

Форми 3-ої особи одн. і мн. минулого часу є такі, як у літературній мові: ход/иў, роб/ила, г/авкало, трим/али. У всіх інших особах, крім форм тотожних з літературною мовою, паралельно, а може навіть частіше, виступають архаїчні форми з компонентом *jesmь, який у процесі багатовікового розвитку зазнав скорочення і перейшов у говорах до функції особового закінчення [8,69−70] (-ім, -м, -іс, -с, -смо, -смо, -сте).

Однина 1. хо°д/ив'ім, б/улам, лиш/илам, 2. ч/ув'іс, д/ав'іс, в/ид'ілас, ч/улас.

Множина 1. м/алисмо, побудув/алисмо, обгород/илисмо, 2. хо°д/илисте.

Ці енклітичні закінчення можуть стояти після дієслова і перед дієсловом, можуть також відокремлюватися від дієслова іншими словами [3,79]: на хл/іп'-ісмо м/али, вже-с н/ачине пом/ила, с/ила-сте нагром/адили, /али-смо м/усіли пал/ити, й/аґ?жи-смо куп/или, м/ожие-с в/ид'іла.

Це саме стосується частки се (сі), яка може стояти після дієслова, перед дієсловом, а також може відділятися від дієслова іншими словами [3,79]: в'ін се най/іў, вд/ариў се, так се до ч/иста в/имело, вон/и сі д/ужи луб/или, йом/у сі ние х/очи.

На основі дослідженого матеріалу можна стверджувати, що мова села зберегла більшість рис, притаманних наддністрянським говіркам. Одні з цих рис ще живучі, інші виступають дуже рідко або проявляються паралельно з відповідними елементами української, рідше польської літературних мов.

Причиною такого стану є, безсумнівно, загальна тенденція до заміни мови села, якою є говірка, на літературну мову, але в цьому конкретному випадку це також наслідки переселення та змішання з населенням інших українських та польських говіркових груп.

Ситуація й умови, в яких опинилися мешканці Вербиці після виселення, не сприяли ані розвиткові, ані зберіганню їхньої говірки. Порівнюючи мову старшого і молодшого поколінь (у тому числі й народжених на півночі Польщі), помічено поступову деградацію їхньої говірки на користь української літературної мови (іноді інших говірок), а передусім польської мови, через щораз нові лексичні запозичення, оформлені, звичайно, згідно з закономірностями цієї говірки.

Література.

Верхратський І. Говір батюків.- Львів, 1912.

Dejna K. Gwary ukrainskie Tarnopolszczyzny.- Wroclaw, 1957.

Жилко Ф. Т. Говори української мови.- К., 1958.

Закревська Я. В. Епентетичні звуки в українських говорах //Дослідження і матеріали з української мови.- К., 1962.- Т.V.

Закревська Я. В. Явище протези в західних говорах української мови // Дослідження і матеріали з української мови.- К., 1961.- Т.ІV.

Janow J. Gwara maloruska Moszkowiec i Siwki Naddniestrzanskiej z uwzglednieniem wsi okolicznych.- Lwow, 1926.

Кисілевський К. Мовні особливості наддністрянського гнізда //НТШ.- Париж, 1962.

Кобилянський Б. В. Про залишки перфекта в південно-західній групі діалектів української мови // Українська мова в школі.-- 1953.- № 3.- С.69−71.

Лесів М. Українські говірки у Польщі.- Варшава, 1997.

Приступа П. Говірки Брюховецького району Львівської області.- К., 1957.

Шило Г. Із говірок верхнього Подністров'я і Побужжя.- Львів, 1960.

Шило Г. Південно-західні говори УРСР на північ від Дністра.- Львів, 1957.

Studia nad dialektologia ukrainska i polska (Z materialow b. Katedry Jezykow Ruskich UJ) // Opracowal do druku M.Karas.- Krakow, 1975.