Интернет — історія создания

Реферат на задану тему: «Інтернет — історію створення «.

Владивосток 2000 Легенди і міфи Пентагона.

Нині багато свідчать, що виник коштом Управління перспективних розробок Міністерства оборони США (DARPA — Defense Advanced Research Project Agency). Була, нібито, в Міністерства Оборони потреба зв’язати між собою науково-дослідні наукові центри й найбільші університети, щоб українські вчені, займаються важливими проблемами, могли оперативно обмінюватися документацією й від. Називається і дата, коли це чудовий подія сталося — приблизно восени 1969 року. Тож зовсім недавно світ міг справляти тридцятиріччя Інтернету. Однак у Пентагоні (нібито творця Інтернету), ні з інших відповідальних організаціях з цього приводу ніяких урочистостей зазначено не було. Цікаво, до чого б это?

А у цьому, що жодних «інтернетів» міністерства оборони США — не створювало і фінансувало, а роль його агентства DARPA була не тієї, що йому нині приписують. Ми можемо лише дивуватися, як швидко народжуються легенди і міфи. Минуло десятиліття, а створення Інтернету вже овіяне легендами. Цікаво зазначити, що тільки десяток років тому, коли Інтернет ще було в усіх «говорять про», ніяких міфів щодо народження його немає. Тоді було це й зрозуміло. На той час фальсифікатори історії не доклали до цього справі руку.

Спробуймо розібратися, що до чого, і з’ясуємо, чого ж насправді з’явився Інтернет, і що насправді займалося агентство DARPA. Принагідно ми з’ясуємо, ким, що й навіщо була придумана «солодка казка» про мудрої прозорливості Міністерства оборони СШA для наївних американських обывателей.

Зайнятися дослідженнями народження Інтернету нас спонукала природна недовірливість. Ті, хто знає, як розвивалася наука в XX столітті, ніколи повірять, що міністерства оборони США (чи якесь інше Міністерство оборони) може вкласти мільярди доларів, щоб ученим стало зручно працювати. У житті не буває. області створення ядерної зброї, ракетної техніки, коштів спецзв’язку й у багатьох інших спеціальних областях. Ніколи жоден європейський уряд світу допустить, щоб учасники стратегічних проектів вільно розгулювали де хочуть і контактували з ким потрапило. Тим більше ніхто нічого очікувати витрачати грошей те що зробити ці контакти на більш зручних. То чому ж Міністерства оборони США спало на думку вкладати гроші у створення зручних умов колективної праці закордонних вчених, розкиданих по університетам США?

Відповідь це питання простий. Нічого Управління перспективних розробок не впроваджувало і щось фінансувало. Воно займалося не впровадженням, а контролювати впровадженням комп’ютерних мереж у сфері, який до кінцю 1960;х років стало вже невідворотним. Нічого Пентагон не фінансував крім контролю. Понад те, в 1969 р. вже не треба було впроваджувати, оскільки вже було давно впроваджено там, де справді було потрібно — у його самих «закритих» центрах. Йшлося лише про контроль з того, щоб «очкарики» не впровадили чогось зайвого і навпаки, щоб вчасно перехопити вони ідеї, куди тим доведеться наштовхнутися. На це насправді й йшли гроші Міністерства оборони США.

Вигини истории.

Справжню хронологію Інтернету можна відраховувати з кінця 1950;х років. Можна точно назвати дату, коли було винесено урядове рішення, в результаті чого і з’явився перший глобальна мережу. Це сталося 1958 року. Щоправда, поняття Інтернет тоді, зрозуміло, немає. І ніхто зовсім не від збирався облаштовувати роботу вчених із допомогою комп’ютерної мережі. То справді був, як кажуть, «побічний ефект», що сьогодні заднім числом видають за мету і досягнення. А справжня мета була набагато важливіше — настільки важливіше, що з її досягнення справді було шкода мільярдів долларов.

Ось як було дело.

У 1949 р. у СРСР успішно відчули першу атомну бомбу. У 1952 р. не менш успішно випробували воднева бомба. У 1956 р. військове керівництво США вперше заговоривши про необхідність розроблення системи захисту від створення ядерної зброї, але перші запити ніхто не звернув внимания.

У 1957 р. у СРСР було виведено на орбіту перший штучний супутник Землі. Комусь це велике наукове досягнення, а когось — щось зовсім інше. Американці зрозуміли все правильно: відтепер у СРСР є, ніж доставити бомбу їм у голову. У результаті 1958 р. було, нарешті, прийнято урядове рішення про створення глобальної системи раннього оповіщення про пусках ракет. Сьогодні такі будують з урахуванням супутникових комплексів, обертових на полярних орбітах, тоді залишалося тільки розгорнути мережу наземних станцій на ймовірних маршрутах наближення ракет.

І це ще факт. Відповідно до Закону всесвітнього тяжіння площину траєкторії балістичних ракет розташована отже проходить через точку старту, точку цілі й (обов'язково!) через центр земної кулі. Подумки разрежьте глобус такий площиною, і ви побачите, що Америка очікує основну масу ракет із боку Північного Льодовитого океану. На цих неживих теренах і влада мусила створювати систему раннього оповіщення. Так наприкінці 1950;х років почалася розробка системи NORAD (North American Aerospace Defence Command). Запобігти атаку вона, звісно, не могла, але дати хвилин п’ятнадцять те що, щоб заритися в землю.

Система NORAD вийшла дуже великі. Її станції простяглася від Аляски до Гренландії крізь усе північ Канади. Відразу виникла нова проблема: як обробляти результати спостереження повітряних об'єктів (а літають Півночі як ракети), як узгодити дії численних постів, як виділення з безлічі сигналів ті, які загрожують як і запустити систему оповіщення. Усе це можуть робити люди, але людей у затвердження ФІФА й узгодження рішень потрібні годинник, а тут рахунок йшов секунди. Цю величезну систему потрібно було комп’ютеризувати, а комп’ютери поєднати у єдину розгалужену сеть.

Вартість системи NORAD вимірювалася десятками мільярдами доларів. У рамках такого бюджету справді знайшлися ті кілька мільярдів, які було використано до створення глобальної комп’ютерну мережу, обробній інформацію з станцій наблюдения.

Відповідь СРСР розгортання системи NORAD був недорогим і ефективнішим. Цю систему легко обходиться, якщо розмістити стратегічні ракети денибудь в Карибському море, наприклад на Кубі — тоді їх траєкторія буде зовсім інший. Відповідні рішення було ухвалюватимуть у початку 60-х. На США, відповідно, почалося «закопування під землю». Було створено найскладніші підземні притулку у Вашингтоні, а Колорадо Спрингс, що у Скалистых горах, почалося закопування під землю командного центру NORAD. Так до 1964 року у надрах гори Шайенн виник цілий місто з триповерховими спорудами. З усією країни, до нього потягнулися комп’ютерні та інші лінії зв’язку, які поєднали центр управління NORAD зі станціями спостереження, робітниками постами і урядовими органами.

Мережа системи NORAD недовго залишалася внутриведомственной. Відразу після запуску почалося підключення до неї служб управління авиаполетами — це є логічним, усе одно система контролювала повітряний простір на величезних теренах. Спочатку підключалися військові авіаслужби, але вже середині 1960;х років активно йшло підключення цивільних авіаційних служб. Мережа неухильно розширювалася і розвивалася, вона вбирала у собі метеорологічні служби, служби контролю стану злітних смуг аеродромів та інші системи, як військові, і гражданские.

Так вийшло, що аж до створення проекту ARPANET, США вже діяла глобальна комп’ютерна мережу Міністерства обороны.

Проблема стійкості глобальної сети.

Перша черга системи NORAD було завершено у травні 1964 року, до того часу, вже набув розголосу існуванні у Росії ядерних зарядів потужністю 50 мегатонн. Попри те що, що гора, у якій розмістився центр управління, добиралася дуже уважно (вона становить з себе єдиний скельний масив), зрозуміли, як і в неї немає шансів. А вихід із ладу Центру управління однозначно викликав (у роки) вихід із ладу всієї глобальної системи. У результаті багатомільярдна намір із із розробкою та будівництвом підземного Центру управління виявилася непотрібної. Тому у другій половині 1960;х років перед Пентагоном стала проблема розробки такий архітектури глобальній мережі, яка виходила із ладу навіть у разі поразки однієї чи кількох узлов.

Експериментувати і системи, де базується національна безпеку, — неможливо. Папери будь-яку випробування будуть узгоджуватися роками. Ось якби в Міністерства оборони була інша глобальна мережу, що містить кілька вузлів, і до того ж що працюють у нестійкою середовищі, вона почала хорошим полігоном. Нині ж запитаєте себе, може бути краще цієї мети, ніж університетські комп’ютери і обчислювальні центри наукових організацій? Це ж ідеальний полігон, що навіть зайве створювати — вона вже є! Її треба лише підштовхнути, і потім трошки порулить.

Ось воно справжня причина участі Міністерства оборони США у цьому проекті, що нині став Інтернетом! Ось як народилася мережу ARPANETl Як бачите, була вона Першої глобальної. Не було в Міністерства оборони ні жодного бажання забезпечити наукові кола зручним засобом обміну наукової та програмах технічної документацією. Тоді йшла дорога і безславна війна у В'єтнамі. Чи міг Пентагон у роки фінансувати те що треба наукової громадськості? Не міг! Натомість було бажання отримати за гроші зручний полігон для випробувань, що можна тримаючи під контролем і використовуватиме себе знайдені оригінальні рішення. Ось справою і зайнялося агентство DARPA.

Подальша історія підтверджує наші висновки. Щойно проблема стійкості й виживання мережі на виході з ладу її вузлів було вирішено, робота DARPA негайно припинилася. Ця подія сталася 1983;го р. після впровадження протоколу TCP/IP. Своє завдання Пентагон виконав і тихо пішов. У тому ж 1983 р. мережу ARPANET передали місцевої Академії наук (США її функції виконує національний науковий фонд, NSF). З того часу мережу стала називатися NSFNET, і до неї почалося підключення зарубіжних узлов.

Друге народження Интернета.

Ранні глобальні мережі виглядали групи комп’ютерів, пов’язані між собою прямими сполуками. Основною проблемою на той час була проблема надійності і стійкості мережі. Потрібен був така мережу, яку можна шпигат навіть атомної бомбардуванням. Звісно «атомне бомбардування «— поняття умовне. Мережа, що складається з прямих сполук, можуть шпигат миші, перегрызшие дроти, викрадачі, стащившие жорсткий диск з вузлового комп’ютера, хакери, невчасно заправившие вірус, куди годі було. Існують тисячі причин, по яким звичайне нехлюйство може викликати наслідки буде не гірший атомної бомбардування. З погляду військових експлуатація мережі у науковому і університетському оточенні мала б бути неї самим суворим випробуванням, яке тільки можна придумати. У боротьбі з безліччю непередбачуваних випадків університетські кола рано чи пізно повинні були знайти просте та ефективне рішення. Це так і сталося. Рішенням проблеми виявилося запровадження 1983;го р. протоколу TCP/IP. Відтоді відраховують другий етап розвитку Интернета.

У принципі, TCP/IP — це один протокол, а пара протоколів, один у тому числі (TCP — Transport Control Protocol) відпо-відає те, як видаються дані у Мережі, а другий (IP — Internet Protocol) визначає методику адресації, тобто відпо-відає то, куди вони вирушають як і доставляються. Ця пара протоколів належить різним рівням і називається стеком протоколів TCP/IP. Власне, тільки з появою IPпротоколу, й з’явилося поняття Интернет.

Третє народження Интернета.

Тривалий час Інтернет залишався долею фахівців. Обмін технічної документацією і повідомленнями електронної пошти — це все ж не совеем то, що потрібно рядовим споживачем. Революційний розвиток Інтернету почалося тільки після 1993 р. зі збільшенням в геометричній прогресії числа вузлів і користувачів. Приводом до революції стала поява служби World Wide Web (WWW), заснованої на користувальному протоколі передачі HTTP і в особливому форматі уявлення даних — HTML. Документи, виконані цьому форматі, дістали назву Web-страниц.

Поруч із запровадженням концепції WWW було представлено програму Mosaic, забезпечує відправку запитів і достойний прийом повідомлень в форматі HTML. Ця програма першою у світі Web-броузером, тобто програмою для перегляду Web-страниц. Після цього робота у Інтернеті перестав бути долею професіоналів. Інтернет перетворився на розподілену за мільйонами серверів єдину базі даних, навігація у складніше, ніж перегляд звичайній мультимедійної энциклопедии.

Як виглядає Інтернет сегодня.

Сьогодні Інтернет — це великий комплекс, до складу якого у собі локальні сіті й автономні комп’ютери, з'єднані між собою будь-що зв’язку, і навіть програмне забезпечення, що забезпечує взаємодія всіх таких коштів у основі єдиного транспортного протоколу TCP і адресного протоколу IP.

Опорна мережу Интернета.

Опорну мережу Інтернету представляють вузлові комп’ютери і канали зв’язку, об'єднувальні їх між собою. Вузлові комп’ютери також називають серверами.

Маршрутизаторы.

На кожному з вузлів працюють звані маршрутизатори, здатні по IP-адресу прийнятого TCP-пакета автоматично визначити, який з сусідніх вузлів пакет треба переправити. Маршрутизатором то, можливо програма, але, можливо окрема спеціально виділений цієї мети комп’ютер. Маршрутизатор безупинно сканує простір сусідніх серверів, спілкується зі своїми маршрутизаторами, і тому знає стан свого оточення. Він знає, коли котрійсь із сусідів «закритий» з технічного обслуговування чи навіть перевантажений. Беручи постанову по переправку який струменіє ТСР — пакета, маршрутизатор враховує стан своїх сусідів та динамічно перерозподіляє потоки те щоб пакет пішов у тому напрямі, що у цей час найбільш оптимально.

Шлюзы.

Локальні мережі, працівники основі своїх протоколів (не TCP/IP, a інших) підключаються до вузловим комп’ютерів Інтернету з допомогою так званих шлюзів. Знову ж таки, шлюзом то, можливо спеціальний комп’ютер, але це може бути спеціальна дитяча програма. Шлюзи виконують перетворення даних із форматів, які у локальної мережі, в формат, прийнятий у Інтернеті, і наоборот.

Багатоликість Интернета.

Інтернет настільки багатоликий і сповнений багатоманітністю, що й запитати кілька різні люди у тому, що він головне, всі вони, швидше за все, дадуть різні ответы.

Один може сказати, що — це всесвітнє об'єднання різноманітних інформаційних мереж, заснованих на виключно будь-яких фізичних засадах і використовують будь-які канали зв’язку від телефонних до супутникових і волоконно-оптических.

Інший скаже, що канали зв’язку — це головне, оскільки вони існували давним-давно, коли ніякого Інтернету й і близько був. А те, що безліч мереж можна поєднати до однієї, то вже років як робиться у телефонії, енергетиці та на транспорті. Тому головне особливість Інтернету у цьому, що це буде непросто мережу, а всесвітня інформаційно-довідкова служба. Його можна як хитросплетенную павутиння, що складається з мільйонів взаємозалежних документів. Почавши читати один документ, можна потім із нього перейти на другий, потім — втретє, тощо — до любого.

Третій скаже, що обидві підходу узколобы і однобоки. Їх немає людини її потреб. Один справді любить копирсатися в документах, іншому подай новітні комп’ютерні ігри. Третьему ж ми треба ні першого, ні того — хоче спілкуватися із людьми усьому світові і платити у своїй шалені статки за телефонні дзвінки. Тож головне в Інтернеті — сукупність сервісів, що з його допомогою ми можна було одержати- (ці сервіси називаються службами).

Для споживача Інтернет подається як безліч служб, великих коштів і малих. Їх навіть не мають сенсу перераховувати, оскільки з день створюються нові, і відмирають старые.

Четвертий то вона може сказати, що це дурниця. Від від інших видів мереж Інтернет відрізняється автоматизацією. Діяльність усіх служб забезпечується комп’ютерами та програмами — які й становлять суть Інтернету. З цією, хто поставляє інформацію — одні програми, а тих, хто її отримує — інші. Можна загалом забути і каналах зв’язку, і службах, про Інтернеті, а думати лише про своє комп’ютері. Скільки ньому жорстких дисків? Один? Два? Забудьте звідси. Уявіть собі, що — це мільйон жорстких дисків, подключаемых до вашого комп’ютера. Яка вам різниця, що до своїх жорстких дисків комп’ютер поводиться з допомогою внутрішніх шлейфів, а до чужого — з допомогою зовнішніх ліній зв’язку? Головне в Інтернеті — ті програми, з допомогою яких можна зробити. Ніхто не візьме від Інтернету більше, ніж дозволять його програми. Якби в клієнта спеціальних програм — було б і дані Інтернету, хоч тричі з'єднай все комп’ютери планети між собой.

П’ятий то вона може сказати, всі ці міркування неконкретні, а Інтернет насправді — це сукупність протоколів, який усе підпорядковується. Але як б працювали у єдиному комплексі найрізноманітніші моделі комп’ютерів, різноманітні канали і лінії зв’язку, десятки тисяч програм, тож сотні служб? З його погляду Інтернет — це і є сукупність єдиних стандартних протоколів. Вони і вони становлять його лицо.

Скажемо відверто: все наведені вище висловлювання про Інтернет — правильні, але й одне з яких не характеризує Інтернет повністю. Її треба розглядати ширші й полягають глубже.

Сім рівнів мережевий моделі Интернета.

Коли люди починають працювати з особливо складними явищами, визнають за краще розкладати на полички за принципом «розділяй та владарюй ». У використанні Інтернету, звісно, нічого немає складного, але, як явище він дуже складний через заплутаності зв’язків, які то виникають, то исчезают.

1. Користувальницький рівень. Уявімо, що ми сидимо за комп’ютером і працюємо у Світовій мережі. Насправді ми з програмами, встановленими на нашому комп’ютері. Назвемо їх клієнтськими програмами. Сукупність цих програм, тож може нас наш користувальницький рівень. Наші можливості у Інтернеті залежить від складу цих програм, тож від своїх настройки. Тобто, на користувальному рівні наші можливості роботи у Інтернеті визначаються складом клієнтських программ.

Такою рівні Інтернет представляється величезної сукупністю файлів з документами, програмами та інші ресурсами, до роботи із якими і служать наші клієнтські програми. Що ширшим можливості цих програм, тим ширше й наші можливості. Є програма для прослуховування радіотрансляцій — можемо слухати радіо; є програма для перегляду відео — можемо дивитися кіно, і якщо є поштовий клієнт — можемо отримувати відправляти повідомлення електронної почты.

2. Рівень уявлення. Хіба дає можливість встановлювати на комп’ютері програми розвитку й працювати із нею? Звісно ж, це її операційна система. Вона виступає посередником між людиною, комп’ютером і программами.

З другого краю рівні, і відбувається «розбирання» з моделлю комп’ютера та його операційній системою. Вищого рівня вони і Джульєтту грають роль. Нижче — вже байдужі. Усі, що відбувається на нижележащих рівнях, однаково стосується всіх типам компьютеров.

Якщо на Інтернет зі цього рівня, це не просто набір файлів — це величезна набір «дисков».

3. Сеансовый рівень. Уявімо собі комп’ютер із трьома жорсткими дисками. У комп’ютера є три власника. Кожен настроїв операційну систему те щоб повністю використовувати «свій» диск, а інших користувачів зробив його прихованим. Свою роботу починають із реєстрації — вводять ім'я і пароль включення компьютера.

Коли однієї з них, як у її комп’ютері жорстких дисків, він відповість, лише одна, і матиме рацію — у своїй персональному сеансі роботи з комп’ютером він бачив жодних інших дисків. Такого ж думки дотримуватимуться та двоє інших. Той самий погляд на Інтернет відкривається я з висот сеансного уровня.

Підключення до Інтернету та наявність необхідних клієнтських програм ще значить, що з Інтернету чекають. Тобто, зв’язатися з приятелем, звісно, можна, але з штаб-квартирою ЦРУ нас потребу не з'єднають. Треба або мати відповідні права, або знати заповітне слово. Якщо ж немає цього іншого, те й деяких секторів Інтернету в сеансах не будет.

4. Транспортний рівень. Припустимо, що заповітне слово ми є, і ми можемо відправити запит отримання файла з грою (картинкою, статтею, музикою). Але як цей запит повинен кодуватимуть? Це від мережі. Усередині університетської мережі діють одні правила, за її межами — інші. Ці правила називають протоколами. Інтернет — він тому й вважається всесвітньої мережею, що у всім її просторі діє один єдиний транспортний протокол —TCP. На тих комп’ютерах, якими до Інтернету підключені малі локальні мережі, працюють шлюзи. Шлюзові програми перетворять потоки даних із формату, прийнятого у локальних мережах чи автономних комп’ютерах, у єдиний формат, прийнятий у Интернете.

Отже, якщо на Інтернет в таких межах, можна сказати, що це глобальна комп’ютерна мережу, у якій відбувається передача даних із допомогою протоколу TCP.

5. Мережний рівень. Хіба, коли з'єднати між собою пару комп’ютерів і пересилати з-поміж них дані, нарізані на пакети за протоколом TCP? Це теж Интернет?

Ні, це завжди буде не Інтернет, а інтранет — різновид локальної мережі. Такі мережі існують — їх називають корпоративними. Вони популярні тим, що все користувальні програми, розроблені для Інтернету, можна використовувати й в интранете. Не так, зручно працювати з комп’ютером, встановленим у сусідньої кімнаті, тими самими засобами, якими працюємо з комп’ютерами, які у Америке?

Інтернет відрізняється від локальних мереж як єдиним транспортним протоколом, а й єдиної системою адресації. Підіб'ємо підсумок. Якщо на Інтернет зі п’ятого рівня, можна сказати, що — це всесвітнє об'єднання безлічі комп’ютерів, кожен із яких має унікальний IPадрес.

6. Рівень сполуки. Річ підходить до того, щоб фізично передати сигнали з однієї комп’ютера в інший, приміром, із допомогою модему. У цьому рівні цифрові дані з пакетів, створених раніше, накладаються фізичні сигнали, які генеруються модемом, і змінюють їх (говорити модулюють). Як і операції в комп’ютері, війни операція відбувається під управлінням програм. У разі працюють програми, встановлені разом із драйвером модему. Поглянувши з шостого рівня Інтернет — це сукупність комп’ютерних мереж чи автономних комп’ютерів, об'єднаних різноманітними (будь-якими) засобами связи.

7. Фізичний рівень. Поглянувши від «низького» рівня Інтернет подається як світове павутиння дротів та інші каналів зв’язку. Сигнал від однієї модему (чи іншого аналогічного устрою) вирушає до шлях на каналі до іншому влаштуванню. Фізично цей сигнал то, можливо пучком світла, потоком радіохвиль, пакетом звукових імпульсів тощо. п. На фізичному рівні можна забути про даних, якими цей сигнал промодулирован. Люди, які займаються Інтернетом в таких межах, можуть щось розуміти в комп’ютерах. ———————————;

Семиуровневая модель архітектури Интернета.