Творчість Г. Гейне

І. TOC o «1−2 «h z HYPERLINK l «_Toc505259632 «Вступ … PAGEREF _Toc505259632 h 3.

ІІ. Основна частина.

HYPERLINK l «_Toc505259633 «Розділ 1. Перші кроки знайомства українського читача з творчістю Генріха Гейне PAGEREF _Toc505259633 h 5.

HYPERLINK l «_Toc505259634 «Розділ 2. Рецепція творів Г. Гейне в кінці ХІХ століття… PAGEREF _Toc505259634 h 9.

HYPERLINK l «_Toc505259635 «Розділ 3. Українська гейнеана на початку ХХ століття… PAGEREF _Toc505259635 h 15.

HYPERLINK l «_Toc505259636 «Розділ 4 Твори Г. Гейне в перекладах українських письменників у другій половині ХХ століття… PAGEREF _Toc505259636 h 20.

ІІІ. HYPERLINK l «_Toc505259637 «Висновки PAGEREF _Toc505259637 h 33.

IV. HYPERLINK l «_Toc505259638 «Література PAGEREF _Toc505259638 h 34.

Вступ Довгий час право української літератури на існування було предметом дискусій. Але все ж таки нова література українського народу неухильно, уже починаючи з другої чверті ХІХ століття пробивала собі шлях у світ.

Згодом з’явилися такі митці, як Т. Шевченко, І. Франко, М. Вовчок,.

П. Мирний, М. Коцюбинський, Л. Українка, В. Стефаник, які надали українській літературі міжнародного значення.

Сьогодні Україна представлена на міжнародній арені: включена до Європейської спільноти, є членом ООН. Це посилює інтерес до того, як вона існувала до цього часу, як сприймалася іншими державами і як твори світових геніїв приходили до українського читача.

Досить великий інтерес у зв’язку з цим становлять твори письменників інших країн, перекладені українською мовою.

Незмірно поширшало за минулі десятиріччя коло авторів і творів світової літератури, з якими український читач знайомиться «рідною» мовою. Перекладені «Фауст» Гете, «Божественна комедія» Данте, «Одіссея» Гомера, трагедії та сонети Шекспіра, майже цілком О. Пушкін, М. Лермонтов,.

А. Міцкевич, поеми Шата Руставелі, Нізамі та Навої, видані Роберт Бернс і Омар Хайям, Поль Верлен і П'єр-Жан Беранже — список цей можна було б продовжити і все-таки Гейне й сьогодні лишається найулюбленішим, таким, що найбільше перекладається, іноземним поетом в Україні.

Така тривала любов до поета іншого часу та іншої мови, звичайно ж, не може бути випадковою, як не можна визнати випадковим той факт, що відомий вірш Гейне «Wenn zwei von einander scheiden» («Коли розлучаються двоє») став у перекладі одним із найпопулярніших народних романсів, який ось уже сто років існує в Україні без імені автора.

Перший переклад із Гейне з’явився в нас 1853 року ще за життя поета. Вибір, зроблений перекладачем, треба визнати якоюсь мірою випадковим — це був вірш «Ein Weib» («Жінка») із циклу «Романси», який входив до «Нових віршів». Надалі за джерело для перекладів правила, здебільшого «Книга пісень». Вірш з циклів «Юнацькі страждання», «Ліричне інтермеццо», «Повернення на батьківщину» перекладалися багато разів. Відома балада про красуню Лорелей налічує тепер уже понад десять перекладів, не раз поверталися все нові й нові перекладачі й до інших віршів Генріха Гейне.

Протягом другої половини ХІХ та перших двох десятиріч ХХ століття не було жодного значного українського поета, який не звертався б до лірики Гейне. Більш того — її перекладали не тільки поети Михайло Старицький, Юрій Федькович, Пантелеймон Куліш, Павло Грабовський, Михайло Вороний, Борис Грінченко, Агатангел Кримський та інші, а й такі майстри української прози, як Панас Мирний, Василь Стефаник, Михайло Коцюбинський.

Вже сам перелік цих виданих імен свідчить про те, що серед перекладів із Гейне значні досягнення були в минулому.

Минуло 203 роки з дня народження Г. Гейне, одного з тих великих поетів, які належать не тільки своїй батьківщині, а й усьому людству. Своєю проникливою лірикою, своєю нещадною сатирою, своїм гнівним і палким протестом проти феодального гноблення, релігійного фанатизму, проти бридкої буржуазної буденщини Гейне назавжди залишив «нестертий слід» на скрижалях світової культури. Тому ще за життя поета з’являється чимало перекладів його творів різними мовами, у тому числі й українською. І саме тому на сучасному етапі назріла потреба дослідити шлях творів німецького генія в Україну.

Предметом вивчення даної роботи є твори Генріха Гейне, перекладені митцями українською мовою.

Об'єктом аналізу стали художні можливості української мови передавати особливості творення образів, тропи, віршову будову німецької мови.

Мета дослідження в тому, щоб з’ясувати:

особливості поетичної мови Генріха Гейне;

намагання перекладачів відтворити засобами української мови ліричні образи німецького поета;

досягнення українських митців у цій справі.

Наукову новизну даної роботи вбачаємо в спробі переосмислення творчого доробку німецького генія в українських перекладах у зв’язку з новими літературознавчими поглядами.

Розділ 1.

Українська гейнеана триває понад 100 років. Ранній етап знайомства України з Гейне (друга половина ХІХ ст.) характерний вільними перекладами його творів, що друкувалися в тогочасній періодиці. Вільне ставлення перекладачів до змісту і форми оригіналів виливалося в українізацію переспівів з Гейне, в заміну Рейну Черемошем, а романтичного німецького рибалки українським барокрашем. І хоча серед перекладачів окремих ліричних поезій Гейне були такі люди, як Юрій Федькович та Михайло Старицький, зверталися вони до німецького поета вряди-годи й здебільшого випадково. Про це свідчить хоча б те, що, наприклад, славнозвісному «Сосну» М. Старицький переклав не з оригіналу, а з лермонтовського переспіву, запозичивши з нього і ритміку, і образність. Інші вірші Гейне звучали у Старицького широко і розлого, мов українська народна пісня з характерними для неї мовними зворотами.

Лети ж, моя пісне, від мене на волю, В просторі, де зникли надії, лунай;

Ширяй-но по світу, знайди мою долю -.

Й останнє зітхання ти долі віддай! [4, 183].

Перші українські перекладачі Гейне ще не вміли заглибитись у своєрідну систему художніх образів німецького поета, оцінити новаторство його творчості, яку вони сприймали поверхово й створювали, по суті, варіації на позичені теми, використовуючи звичну для них поетичну фразеологію, ритміку, інтонації.

Багато віршів були перекладені не з оригіналу, а з російських перекладів, часом теж недосконалих, і тому вони могли тільки приблизно нагадувати першоджерело.

У нас дуже довго панувала практика не власне перекладів, а вільних переказів чи, як звикли говорити в Україні, переспівів. Український поет-перекладач створював на основі оригінального тексту власні вірші, іноді навіть дуже гарні, але й дуже далекі від Гейне та його поезії.

Крім того, наші ранні перекладачі ігнорували або не вміли відтворювати художніх особливостей поезії Гейне, її образної та ритмічної структури, підганяючи останню під власні й звичні метричні схеми.

Основу «Книги пісень» становлять народні пісні, легенди, балади. Одна з них «Лорелей» — найчарівніша перлина гейневської лірики. Джерелом цієї поезії є народна легенда про прекрасну німфу, яка жила на самотній вершині, що височіла над Рейном. Рибалки, зачаровані її красою, співали, не помічаючи скель, тонули у водах Рейну. Українською мовою вона була вперше перекладена Юрієм Федьковичем 1886 р, потім її перекладали Максим Славінський (1890 р.), Борис Грінченко (1909 р.), Дмитро Загул (20-ті роки), Леонід Первомайський та інші.

Перші перекладачі, прагнучи зробити гейневську баладу зрозумілою для українського читача, ніби пересаджували її на українські грунти. Найбільш українізував цей твір Юрій Федькович, навіть німфа виступала в нього як Сокільська княгиня. З цього приводу іронізував Іван Франко Ось по лівій руці.

Сокільські дебри цікаві.

Сюди наш Федькович живцем переніс Гейнівську Лорелею, Та так надоїв їй Федькович і ліс, Що бовтнулась в вир під кручею.

Переклади такого типу були скоріш варіаціями на тему Гейне, але наступні переклади точно відтворювали текст балади і навіть її форму.

Додержуючи панівних поглядів на мистецтво поетичного перекладу, ранні українські перекладачі Гейне вдавалися до методу «українізації» його поезії, вважаючи, що в такий спосіб роблять її ближчою й доступнішою розумінню українських читачів.

Тут слід розрізняти «українізацію стилістичну», що багато в чому не залежала від намірів перекладача, і, так би мовити, принципову «українізацію реалій часу й місця», яка входила в завдання навіть таких видатних майстрів українського поетичного слова, як Іван Франко та Михайло Старицький.

Мені не хотілося б перевантажувати це повідомлення зайвими прикладами, та один потрібно привести:

Снилась мені дівчинонька -.

Коси довгі, чорні,.

Оченята мов зіроньки, Ясні та моторні…

Сидимо ми під гіллями,.

Що верба схилила, А навколо і над нами Ніч панує мила Ми в німому закоханні.

Слів не добираєм, А солодким цілуванням Тільки розмовляєм…

Зорі ясні та холодні.

В небі темнім мріють, Та з високої безодні.

Заздро нам зоріють!

Прокидаюсь… А ні Духа:

Ніч кругом і стума;

Тільки в серденьку поруха, В голівонці дума…

Тільки в стумі серед ночі,.

Зірка зимно сяє,.

Та в наляканії очі.

Сумно зазирає.

(з Гейне).

В цих рядках стилістичні особливості як лірики самого перекладача, так і всієї сучасної йому української поезії відбилися з такою силою, що витіснили і замінили собою гейневську своєрідність твору.

Більш того — при всьому бажанні не можна сказати навіть який саме вірш Гейне представлено в цьому перекладі, бо оригінал цілком розчинився в ньому. Тут власністю Гейне очевидно є тільки мотив протиставлення сну й дійсності, все ж інше — і «дівчинонька» з довгою чорною косою, і «зіроньки», й «серденько», й «голівонька» належать перекладачеві поету Михайлові Старицькому.

Скоріш традиційний «коломийковий», ніж хореїчний розмір перекладу надає віршові особливої мелодійності і, так би мовити, задушевності та водночас надає йому відтінку слізливої сентиментальності.

Гейне знищував зайву сентиментальність нещадною іронією. Саме вона в ряді випадків виявилася недоступною розумінню наших перекладачів. Досить сказати, що відома жилетка з вірша «Teuer Freund du bist verliebt» навіть під час роботи над нинішнім чотиритомником видавалася вже сучасному перекладачеві абсолютно недопустимою в ліричному вірші, і він всіляко намагався її обминути. В інших випадках іронічні тексти Гейне, що їх погано зрозуміли перекладачі, були відтворені невірно й звульгаризовані. [4, 185].

«Українізація реалій часу й місця» також довго була бичем українських перекладачів із Гейне.

Більше ста років тому Юрій Федькович опублікував свій переклад балади про Лорелей (1872). У ньому Лорелей перетворена в «Сокольську княгиню», Рейн — «Черемош на Гуцульщині», човен — в гуцульську «дарабу» (пліт із сплавного лісу), а сам довірливий плавець — у «керманича славного» цього сплавного плоту.

Перекладачі, очевидно, підсвідомо узагальнювали деякі другорядні риси поетики молодого Гейне відповідно до власних смаків і напряму, що панував у той час в українській оригінальній поетичній творчості.

Перекладачів обманювала зовнішня простота лірики Гейне, їх вабила в ній, насамперед, форма, близька до народної пісні, та при цьому вони не зрозуміли того, що знав сам Гейне, коли писав у листі до Вільгельма Мюллера: «У моїх віршах … тільки форма якоюсь мірою народна, а зміст взятий з умов життя нашого суспільства». [5, 201].

Цей новий складний зміст був недоступний перекладачам великого поета, тому й форма його творів зазнала в їх інтерпретації істотних змін. Простота народної пісні перетворилась на спрощеність, сповнений напруження могутній ліризм — на солодкавiсть сентиментального романсу, а певна невимогливiсть у лексичних засобах спричинялася до того, що деякі ранні переклади звучать тепер як пародія, хоча, звичайно, цього зовсім не хотіли їх автори.

Мова митця — це не проста сума слів у їх звичному комунікальному значенні, а й саме мислення митця, рухома реальність, у якій втілюються його ідеї та образи. Тому не кожний перекладач спроможний передати засобами свого мислення — своєї мови — художню дійсність твору геніального поета, не збіднюючи і не схематизуючи її.

Індивідуальна обдарованість перекладача, звичайно ж, обов’язкова, але такі ж обов’язкові і загальний рівень, стилістична розробленість та смислова місткість мови, якою перекладач користується, в даному разі - його рідної мови.

Обидві ці умови з’явилися у нас значно пізніше, ніж перші переклади з Гейне. Цим і пояснюється їхній спершу невисокий художній рівень, що підвищувався в міру того, як ці ж таки перекладачі сприяли своєю героїчною працею розробці, шліфуванню, розвиткові й смисловому збагаченню української поетичної мови.

Піддаючи критичному розглядові ранній етап становлення мистецтва поетичного перекладу в Україні, ми не хочемо применшити значення перших наших перекладів високих зразків світової поезії, — навпаки, ми з вдячністю згадуємо наших попередників, віддаємо належне їх героїчним зусиллям, без яких неможливі були б наші пізніші досягнення й успіхи, що виявилися, зокрема, в блискучій перекладницькій діяльності таких визначних майстрів, як Павло Тичина, Максим Рильський та багато інших.

Інтерес до поезії Гейне на Україні ніколи не слабшав. Та реалізуватися в художньо-повноцінних перекладах він зміг уже в наш час, і то не одразу, а після напружених шукань та окремих невдач.

Отже, перші переклади творів Генріха Гейне українською мовою були досить вільні. То були так звані переспіви. У них звучали мотиви українських народних пісень, і вони були далекі від оригіналу. У цей час вірші Гейне українською мовою перекладають Юрій Федькович та Михайло Старицький.

Розділ 2.

Традиція українських перекладів творів великого німецького поета налічує вже більше століття. Познайомити українського читача з творчістю «вірного солдата в боротьбі за визволення людства», як називав себе Гейне, прагнули Михайло Старицький, Юрій Федькович, Пантелеймон Куліш, Борис Грінченко, Іван Франко, Леся Українка, Михайло Коцюбинський, Агатангел Кримський.

Якщо перші переклади Гейне, виконані поетами середини ХІХ століття, не дотримували особливостей оригіналу, а знайомили читача лише із змістом творів, то від часу, коли перекладати видатного поета починає Іван Франко, справа змінюється докорінно. Найтонші стилістичні особливості - аж до характеру римування й функції іншомовних слів в образній системі твору — стають предметом такої ж пильної уваги перекладача, як і ідейний бік поезії. Заслугою Івана Франка є й те, що він звернув увагу на сатиру німецького поета, до того український читач був знайомий лише з гейневською лірикою.

Відтворення змісту в його неподільній єдності з формою художнього твору властиве також і перекладам Лесі Українки. Але ні Іван Франко, ні Леся Українка, ніхто з дореволюційних перекладачів поезії Гейне не передав своєрідного ритмічного малюнку творів німецького поета. Першою спробою (і досить вдалою) в цьому відношенні були переклади Дмитра Загула, видані Держвидавом України в 1930 році у трьох томах. Проте якість перекладів Загула знижується засміченістю мови діалектизмами, непотрібними іншомовними елементами.

Отже, завдання, що стояло перед перекладачами, полягало в тому, щоб, спираючись на досягнення радянського перекладного мистецтва, врахувавши досвід кращих перекладачів минулого, дати такі переклади Гейне, в яких ідейне багатство творів передавалося б у тісному зв’язку з усіма художніми їх особливостями.

Справжнє знайомство України з Гейне почалося 110 років тому, в 1892 році, коли у Львові вийшли дві перші збірки його творів. У перекладах Лесі Українки і Максима Стависького було видано «Книгу пісень» (вибрані твори), а в перекладах Івана Франка — «Вибір поезій» Г. Гейне. Цим роком ніби завершується перший період засвоєння творчості Гейне українською літературою, яка доти приділяла увагу, переважно, ліриці німецького поета, і починається новий етап, на якому здобуває собі популярність в українських перекладах і Гейнева сатира [4, 184].

Молода Леся Українка зробила першу вдалу спробу втілити засобами української мови не тільки зміст, а й поетичну форму ліричних творів Гейне. Переклади 92 поезій з «Книги пісень», які належать її перу, малюють образ юного Гейне, побачений очима нашої поетеси. Леся Українка вловила не тільки романтичні настрої раннього Гейне, які привертали увагу її попередників. Вона тонко відтворює гейневський гумор, що виливається часом у примхливі образи:

Хороша в зірок мова.

Багата і ясна, Та тільки невідома Філологам вона!

Я ж тую мову знаю, Мені вона своя, Коханої обличчя -.

Граматика моя! [4, 184].

У перекладах Лесі Українки виразно відчуваються й капки гейневської гіркоти, що прориваються крізь уявну ідилію і знищують її:

Пустіючи так, немов діточок двоє,.

«Ховатись» ми здумаєм в лісі та в полі, -.

І так заховалися мудро обоє,.

Що потім уже не знайшлися ніколи. [4, 184].

Інтерпретація Лесі Українки істотно поглибила образ німецького поета. На зміну романтичній одноплановості ранніх українських перекладів прийшла багатогранність, у якій стали відчуватися обриси справжнього Гейне. Недарма переклади Лесі Українки не раз передрукувалися й у радянський час. Це, безперечно, не означає, що вони вільні від недоліків. У перекладах юної поетеси, як і в її ранніх творах, часом помітне надмірне захоплення зменшено-пестливими формами слів (Коли настав чудовий май, Садочків розривання, Тоді у серденьку моїм Прокинулось кохання). Щоправда, ще більшою мірою це властиво перекладам Михайла Стависького: «Злякалася квітонька — лотос Проміннячка ясного дня, Схилила голівоньку долі, Жде вечора й тихо куня». В оригіналі тут нема жодної пестливої форми, хоч німецька мова дає можливість широко використовувати їх. Лише зрідка вдається обом перекладачам наблизитися до своєрідної ритміки німецького поета. І все ж таки українська «Книга пісень» була великим кроком на шляху до створення повноцінних перекладів з Гейне. Недарма біля колиски цієї книжки стояв Іван Франко, який допомагав її видачі і навіть сам правив її коректуру.

Разом з тим Іван Франко усвідомив обмеженість підходу до Гейне виключно як до лірика. «При всій свіжості, оригінальності і красоті тих срібних перлин німецької поезії не можна сказати, щоб вони ще й нині мали таку перворядну стихійність, яку мали колись, в часі боротьби з романтизмом і псевдокласичною надутістю», — писав він у передмові до збірки своїх перекладів з Гейне, підкреслюючи потребу перекладати сатиричні й політичні твори. «Оцей томик має хоч вчасти поповнити цю недостачу й вказати нашій громаді Гейне вже не як закоханого трубадура, не як автора любовних поезій, але як борця за широку свободу людської одиниці, її громадського ділання, її думок, переконань і сумління» [5, 199]. Вперше звернувшися саме до цього аспекту поезії Гейне, Іван Франко дав переклад вершин гейневської сатири — поеми «Німеччина», яскраво антирелігійного «Диспуту», гостро політичних «Ослячих виборів» і «Короля Довговуха І» та інших творів.

Цікаво, що в деяких перекладах з Гейне відбилися інтонації оригінальних творів самого Івана Франка:

Ні дзвони, ні попів молебні,.

Ані декрети превелебні,.

Ані гармати самі грубі.

Вам не поможуть діти любі. [7, 368].

Ця строфа з «Мандруючих щурів» нагадує відомі рядки славнозвісного «Гімну»:

Ні попівськії тортури,.

Ні тюремні царські мури, Ані війська муштровані,.

Ні гармати лаштовані… [7, 368].

Іван Франко по-дослідницькому поставився до відтворення художньої форми поезій Гейне. Аналізуючи в передмові ритміку поеми «Німеччина», він писав: «Щоби хоч трохи наблизитися до сього розміру, що надає оповіданню велику свободу і натуральність, а не втомляти вуха одностайним амфібрахічним розміром, як се бачимо, наприклад, в російському перекладі Заєзжого, я зважився перемішувати стрічки амфібрахічні з ямбічними"[4, 1985]. Важко було б чекати від Франка, щоб він у ті часи знайшов український еквівалент ритміки Гейне. Але й те, що він зробив, дозволило йому дати читачеві уявлення про енергійну звучність вислову, властиву оригіналові:

У Ахені в брамі на пошті є щільд -.

Там прусський орел розпростерся.

І злобно так глипав на мене. От ще Кого не люблю з всього серця!

Пожди лишень, птаху поганий, колись Тебе ще я в руки спіймаю!

То я з тебе пір'я живцем обскубу.

І кігті тобі обрубаю. [4, 368].

Франкова збірка перекладів політичної сатири Гейне поклала початок низці публікацій творів цього жанру. Чи не найвагомішою з цих публікацій була поема Гейне «Атта Троль» у перекладі Лесі Українки. Працю над цим перекладом поетеса розпочала ще наприкінці 80-х років, але поема побачила світ лише 1900 року на сторінках «Літературно-наукового вісника», а ще через три роки була передрукована у виданій у Львові збірці «Атта Троль. Раткліф. Балади» (трагедію «Раткліф» і балади переклав Максим Славінський (Максим Ставинський).

В інтерпретації Лесі Українки поема Гейне набула властивого оригіналові способу виразу думки, заясніла відблисками гейнівської іронії:

Часть в світі чесні люди Не конечне гарно пахнуть, Слуги ж панські уживають Завжди амбру та лаванду, Від людей, душою чистих, Часто тхне зеленим милом, На негідному ж створінні.

Аж блищить олій рожевий. [4, 185].

Поему «Атта Троль» подано в цьому виданні в перекладі Лесі Українки. Незважаючи на те, що тут трапляються окремі слова та наголоси, які в наші дні вважаються відхиленням від норм літературної мови, переклад Лесі Українки зберігає свою художню вартість і водночас є свідченням важливого етапу засвоєння творчості Гейне українською культурою.

Переклади Максима Славінського, загалом гарні. Часом хибують на діалектні форми («Фіалки сині, чарівні, як меї жінки очі» — «Рицар Олаф») та на прояви українізації. Наприклад, героїню «Азри» перекладач зве то «султанівна, ясна краля», то «княжна» [4, 185].

Іван Франко і Леся Українка, працюючи над Гейне не обмежувалися тим, що було опубліковано в згаданих книжках та в періодиці. В архіві Івана Франка зберігається чимало перекладів поезій Гейне, виконаних у 1877−78 роках. Частину з них було надруковано у збірці «Думи і пісні найзнатніших європейських поетів» (1879 рік). Деякі ж переклади Івана Франка і Лесі Українки дійшли до читача тільки в радянську епоху.

Історія дожовтневих українських перекладів з Гейне знає багато визначних імен. Наприкінці ХІХ століття ліричні твори німецького поета перекладають Пантелеймон Куліш, Микола Вороний, Михайло Коцюбинський, Павло Грабовський.

Деякі вірші Гейне набули в Україні такої популярності, що стали народними піснями. Так було з романсом «Коли розлучаються двоє» в перекладі Максима Славінського, так сталося й із піснею «Я бачив, як вітер берізку зломив» — поезією «Розбите серце» в перекладі Александрова.

Вже після смерті Пантелеймона Куліша у збірці «Позичена кобза», виданій у Женеві (1897), було опубліковано кілько перекладів ліричних поезій Гейне. На відміну від багатьох інших перекладів Куліша, що наближалися до переспівів, твори Гейне в його інтерпретації зберігають і ідейний зміст, і прикмети стилю оригіналів.

Як увечері блукаю По задуманім гаю, Чую серцем коло себе Постать ніжную твою.

Чи не твій вуаль це білий,.

Чи не тихий образ твій?

Чи це власні мої сльози, Чую, по щоках течуть?

Чи ти справді серденятко, Коло мене плачеш тут. [4, 186].

Злива схвильованих питань ліричного героя, в яких наростає напруга чуття, що нарешті уривається на найвищій ноті в останньому рядку, цілком відповідає настроєві першотвору. Добре переклав Пантелеймон Куліш інші поезії Гейне, зокрема пролог до «Книги пісень» із його філософським виявом роздвоєності світовідчуття поета.

1895 року, перебуваючи у Відні, низку поезій Гейне перекладає Микола Вороний. Як відзначав академік Білецький, «він перепробував протягом своєї діяльності всі метричні форми у найрізноманітніших сполученнях» [4, 186]. Досвід поета у цій галузі позначився й на його перекладах, бо саме Микола Вороний чи не найближче підійшов до гейневського «дольника», який цілком опанували тільки радянські перекладачі. Цікаву спробу відтворення ритміки Гейне знаходимо в перекладі «Зустрічі»:

Повита листям альтанка. Вечір.

Ми край віконця, удвох сиділи.

На небі місяць весело сходив, -.

Ми ж, як два привиди, там майоріли. [4, 186].

Микола Вороной переклав з Гейне небагато, і не можна сказати, щоб він обирав твори, характерні для німецького поета.

Зате Паво Грабовський дав переклад яскраво-публіцистичних «Ткачів», співзвучних мужній оригінальній творчості українського поета:

Трикляття ідолу, що нам за бога стався, А з голоду та холоду мремо!

Даремно ждати: він одно знущався, Ошукував, з надій пореготався…

Тчемо, тчемо! [7, 371].

Від строф українського перекладу Грабовського віє тією самою священною ненавистю до гнобителів, що й від оригіналу Гейне.

Іван Франко, звичайно ж, помилявся, визнаючи за лірикою Гейне тільки часове значення. Але він цілком слушно підкреслював потребу знайомства українських читачів із поетичною творчістю Гейне в усій її широті й різноманітності.

Після перекладів і передмови Івана Франка, якщо лірика Гейне й не перестала привертати увагу українських поетів і перекладачів, то однобічний погляд на його поезію був уже неможливий.

Значно ширшим стало коло перекладних творів: було перекладено «Сучасні вірші» та «Романсеро», Леся Українка опублікувала свій переклад поеми «Атта Троль», її співробітник Максим Стависький (Славинський) переклав трагедію «Вільям Раткліф», Агатангел Кримський опублікував у своєму перегляді «Віцлі-Пуцлі».

І все ж іще тривалий час Генріх Гейне залишався для українських читачів тільки поетом — його блискуча проза, статті про літературу та мистецтво й публіцистика не привертали уваги перекладачів. Винятком є «Флорентійські ночі», перекладені тим самим невтомним Іваном Франком, та «Книга Ле-Гран» у перекладі О. Черняхівського настільки невдалому, що, за висловом одного сучасного дослідника його неможливо читати без німецько-українського словника.

Чи означає це, що українські письменники того далекого часу знали справжнього Гейне хоча б як поета? Це питання неминуче постає перед нами тепер, коли ми критично оглядаємо безліч перекладів, які дісталися нам у спадщину від минулого. На жаль, на це питання доводиться відповісти негативно.

Іван Франко працював над перекладами творів Гейне протягом кількох десятиліть, починаючи з 1875 року. Він перекладав і ліричні його вірші (цикл «Ліричне інтермеццо») і першим познайомив українських читачів з сатирою німецького поета, представив його «вже не як закоханого трубадура, не як автора любовних поезій, але як борця за широку свободу людської одиниці, її громадського ділання, її думок, переконань і сумління» [5, 199].

Іван Франко глибоко відчував усю своєрідність гейневської ритмо-мелодики, хоч йому і не вдалося ні остаточно визначити суть гейневського вірша, ні створити аналогію йому в українському віршуванні. У своєму перекладі «Німеччини, використовуючи амфібрахо-ямбічні комбінації, він тільки наближається до риторики Гейне, — завершення шукань заминається для наступних перекладачів.

Іван Франко, який все ж переклав кілька ліричних віршів Гейне, також не уникнув спокуси «українізації». В його перекладах вірша «Die alten boesen Lieder» трупа, у якій мають бути поховані «старі злі пісні», порівнюється не з Гейдельберзькою бочкою, а із якоюсь Зелемінь-горою, що є, мабуть, реалією не так загальнозахідноукраїнського, як якогось зовсім уже місцевого фольклору; дванадцять велетнів, подібних до святого Христофора з Кельнського собору, перетворені на дванадцять молодців, що звели зі скель ту ж таки Зелемінь-гору і т.д. [5, 200].

Застарілість і неприпустимість подібних прийомів у наш час не потребує доказів.

Проте цим не вичерпуються недоліки наших дореволюційних перекладів з Гейне.

«Генріх Гейне належить до тих за граничних поетів, котрих у нас найбільше перекладають…» [5, 198].

цими словами почав 1892 року передмову до книжки своїх перекладів «Вибір поезій Генріха Гейне» Іван Франко. Минуло більше ста років, та вони залишаються справедливими і сьогодні.

Отже, перекладацька діяльність українських поетів кінця ХІХ століття набула бурхливого розвитку. Головні перекладачі з Гейне цього періоду — Іван Франко, Леся Українка та Максим Стависький. То були перші вдалі спроби наблизитися до оригіналу, передати обриси справжнього Гейне.

Іван Франко звернув увагу на сатиру Гейне, а Леся Українка засобами української мови втілила не тільки зміст, а й поетичну форму ліричного твору. За цей час вийшло дві збірки: «Книга пісень» у перекладах Лесі Українки та Максима Стависького; «Вибір поезії» у перекладах Івана Франка.

Розділ 3.

На початку ХХ ст. над перекладами творів Гейне українською мовою працювали: Борис Грінченко, Агатангел Кримський, Панас Мирний, Л. Старицька-Черняхівська. Після Жовтневої революції до них приєднались Дмитро Загул, Володимир Кобилянський, Віра Кален.

Чимало ліричних поезій Гейне переклав Агатангел Кримський. Перша частина його «Пальмового гілля» містить 30 перекладів з німецького поета, що датуються 1900;1901 роками. Кримський мав своєрідний підхід до завдань перекладача. «Із тисячі Гейневих пісень, — писав він у примітці, — захотілося мені зробити тільки таку вибірку, яка б зовсім підходила під спільний тон мого «Пальмового гілля». Через те я понасмикував собі Гейневих поезій … із циклів зовсім неоднакових, зовсім різних, а понанизував їх усі на одну низку; тим-то вийшов, може, такий розпорядок, що сам автор, не знати, чи був би його похвалив"[4, 186]. Це відповідало загальній композиційній постанові «Пальмового гілля», в якому оригінальні твори Кримського чергуються з перекладами творів східної поезії, Анакреопта, Сапфо, Гете та інших авторів. Незважаючи на таку довільність «розпорядку», кожен вірш зокрема Кримський перекладав дуже уважно, прагнучи донести до читача і зміст, і форми оригіналів. Як пише сам поет, він «ніде не робив жоднісіньких змін, а силкувався перекладами дослівно, — от хіба що інколи проти моєї волі, в переклад могли позалітати деякі дрібні згадки моїх власних віршувань (ті або інші епітети, вислови, синоніми тощо)» [4, 186].

Ось одна з ліричних мініатюр Гейне в перекладі Агатангела Кримського:

Зайшов я туди, де кохала Божилась і тискала руки, Де капали в зрадниці сльози, Сичать і гніздяться гадюки. [4, 186].

Різкий контраст між світлими і темними образами, раптовий перехід від спогадів про минуле кохання до розпачу, — все це властиве перекладові не меншою мірою, ніж оригіналу.

Найбільшим перекладом Кримського з Гейне є сатирична поема «Віцлі-Пуцлі» — гострий виступ німецького поета проти капіталістичного хижацтва й релігійному фанатизму.

В історії українських перекладів з Гейне траплялися й курйози. Так, 1917 року у петроградському видавництві «Друкарь» вийшла невеличка книжечка «З Гейне. Переклав на українську мову Костянтин Лоський». Безпорадність перекладача відчувається тут мало не в кожному рядку. То він уживає невластиві українській мові граматичні форми («Своєю щокой до моєї тулились»), то не зважає на немилозвучні повтори («Діаманти ти маєш і перли», «Коли липа цвіла» тощо), то звертається до протиприродного синтаксису:

Найкращих коханої задля очей Пишу я найкращі канцони. [4, 187].

Зрозуміло, що в таких перекладах годі шукати якогось кроку вперед порівняно з попередніми виданнями. Але ж такі публікації визначали шляхи розвитку українського перекладу в цілому, і перекладів з Гейне зокрема.

Новий етап в українському перекладанні з Гейне настав після Жовтневої революції.

Вся праця над перекладами Гейне в Україні з 1918 по 1933 рік пов’язана, переважно, з ім'ям поета і перекладача Дмитра Загула.

Вже в 1918;1919 роках Дмитро Загул разом із поетом Володимиром Кобилянським випускають у київському видавництві «Серп і молот» перший повний переклад «Книги пісень». Цей двотомник уперше дав українському читачеві можливість ознайомитися з лірикою і сатирою великого поета в усьому обсязі. Багато перекладів з числа надрукованих у цьому виданні є віршами високої проби.

На щоглу спершись, я стояв.

І кожну хвилю числив.

Прощай коханий краю мій!

Вже пінкі перли присли… [4, 187].

Такою міцно збудованою строфою починається переклад поезії «Відплив».

Прокляття князям, королям і вельможам, Що ласки від них дочекатись не можем, Король в нас загарбав останній п’ятак, А потім звелів пострілять, як собак -.

Тчемо ми, тчемо ми! [7, 373].

Гнівом і болем звучать рядки славнозвісних «Ткачів». Щоправда, тут певні застереження викликає наш вітчизняний п’ятак, що потрапив чомусь до Німеччини, але в цьому вікні, може, не так перекладач, як загальний тогочасний етап теорії перекладу. Мабуть, саме з цієї причини ми знаходимо в перекладах і царівну, і цісаря, і кріс, і самопал, і, навіть, «бідного Петра», що мирно співіснує в одній строфі з Гансом і Гретхен… [7, 373].

Але, безперечно, є в цих томах і чимало помилок, що йдуть від самих перекладачів, які часом не досить заглиблювалися в оригінал і задовольнялися першим-ліпшим варіантом, не шукаючи іншого. Так сталося, зокрема, зі знаменитою поезією про сосну і пальму:

Дрімає сосна в самотині.

На півночі голім шпилі,.

Холодною вкрили габою Сніги та морози її.

І сниться їй пальма далека.

В південній країні німій, Що спить, утомившись від спеки, На скелі гарячий, сухій.

В Гейне сосна справді дрімає, але вона мріє про пальму, яка сумує на своїй скелі. У наведеному перекладі спить усе і вся, тому в поезії зникло драматичне протиставлення образів, а без нього вона перестала бути сама собою [4, 187].

Володимир Кобилянський рано помер, і надалі Дмитро Загул продовжував свою роботу вже самостійно. Він поставив перед собою справді грандіозне завдання — самому перекласти всього Гейне.

Дмитро Загул невтомно працював, удосконалював і поліпшував свої переклади і в 1930;1934 роках видав чотири томи творів Генріха Гейне з задуманого ним багатотомного зібрання. До цього видання вперше була включена і проза Гейне — окремі частини «Дорожніх картин».

Незважаючи на величезне значення праці Д. Загула, не можна сказати, що вона була цілком успішною. Реакцією на байдужість більшості давнішніх перекладачів до художніх особливостей поезії Гейне був крайній педантизм нових перекладів Д. Загула. Він прагнув відтворити своєрідність ритміки та всю образну будову оригіналу, але нерідко пошуки буквальної точності приводили до насильства над українською мовою, позбавляли його переклади гейнівської невимушеності, природності й краси. Слід також взяти до уваги, що лексика.

Д. Загула була не вільна від буковинських та галицьких провінціалізмів і тепер звучить уже анахронізмом. І, нарешті, досить важливим є те, що попри все знання поезії Гейне, попри любов до неї Д. Загулу було не під силу самому відтворити її українською мовою в усій складності, жанровій різноманітності й багатстві.

Це завдання виявилося під силу тільки великому колективу українських поетів-перекладачів, що склався під час роботи над перекладами Гейне наприкінці тридцятих років.

Найбільше з дотеперішніх українських видань Гейне вийшло у 1930;1933 роках. Це був чотиритомник «Вибраних творів» у перекладах Дмитра Загула. Він охопив більшість ліричних і сатиричних віршів Гейне, поему «Німеччина» і низку прозових творів. Переклади, які перейшли до цього видання з попереднього, зазнали істотних виправлень. Ось початок однієї з поезій циклу «Повернемося на батьківщину» у виданні 1919 року:

Рибалонько вродлива, На берег завертай,.

І сядь зі мною вкупі,.

І білу ручку дай! [4, 188].

Переробляючи переклад Д. Загул шукає більшої близькості до ритміки Гейне, він долає монотонність ямба, урізноманітнює середні рядки, завдяки чому текст, як і в оригіналі, набуває розмовних інтонацій:

Рибалонько вродлива, Човен на берег звертай, Сядь біля мене поруч.

І білу ручку дай! [4, 188].

У тих випадках, коли Д. Загул заступив своїми повними перекладами давнішні переклади В. Кобилянського, читач, безперечно. Виграв. Так, незважаючи на певні похибки (невдала рима: «верху — снігу», нелітературний наголос «півнoчі»), шедевр гейневської лірики зазвучав у цьому виданні набагато драматичніше:

Самітний кедр півночі.

Н голім стоїть верху, Сповитий білою млою, Дрімає в льоду, в снігу.

Він снить про горду пальму В південній стороні,.

Що мовчки і самотньо тужить.

На кручі, пекучій стіні. [7, 375].

Д. Загул не боїться вводити прозаїзми в тексти своїх перекладів, що цілком відповідає поетиці Гейне. «Стою на високій скелі і сентиментальний став», «Енергійно б'є по струнах і фантазії виводить». В цілому переклади Д. Загула стали новою віхою на шляху освоєння творчості Гейне українською літературою [4, 188].

Це, певна річ, не означає, що його переклади були бездоганні. Траплялися в них і прояви буквалізму, і навіть окремі елементи «перекладницької мови». Так, цілком природне німецьке «Glieder» Загул здебільшого перекладав штучним українським псевдовідповідником «члени», що справляє на читача не передбачене оригіналом комічне враження.

Цілісності художнього враження від перекладів Загула часом заважають і діалектні форми, які особливо гостро виявляються у відхиленнях від наголосів, усталених у літературній мові.

Царице Маріє, четверта в моїм серці! Слухай лиш!

Як будеш на троні вперта, то, як перші три, злетиш. [7, 375].

Усе це разом узяте шкодить перекладам Загула в очах сучасного читача, але, безперечно, не закреслює їх історичного значення.

Має Д. Загул певні заслуги і в перекладі сатири Гейне. Ще 1923 року він виступив з окремою книжкою «Г. Гейне. Сатира». У цій книжці привертали увагу насамперед блискучі афоризми Гейне, які знайшли гідне втілення в українському перекладі.

В безбожності зграя голодна запекла:

Вона не боїться ні кішки, ні пекла.

(«Мандрівні щури»).

Зникає революція,.

Кричать і пан, і дука:

На чорта конституція!

Нагайки нам та бука!

(«Китайський імператор»). [4, 188].

Для видання 1930 р. Д. Загул заново переглянув і поліпшив чимало перекладів із сатиричного циклу «Сучасні поезії». Український читач зміг познайомитися в нових перекладах і з поемами «Атта Троль» та «Віцлі-Пуцлі».

До війни був перекладений і зданий до друку однотомник вибраних творів Гейне, який став наслідком колективної праці. Книжка цілком могла загинути у вирі воєнних подій, поте робітники однієї з харківських друкарень буквально з вогню вихопили рукопис і надіслали його в Уфу. Де тоді перебували в евакуації українські культурні заклади. Після війни рукопис був виявлений у фондах Української Академії наук. Навряд чи треба говорити про те, що врятування харківськими друкарями книги великого німецького поета в розпал боротьби з фашизмом мало високе символічне значення. [4, 188].

Однотомник вийшов 1946 року. В ньому були як нові переклади радянських поетів, так і старі - дореволюційні. Поряд із лірикою було включено до книжки поему «Німеччина» в новому перекладі. Книжка вийшла з коротким коментарем, але без передмови і, незважаючи на ряд наявних у ній недоліків, одразу ж зникла з полиць книгарень.

<

>

t.

>

B.

T.

u.

ue.

f.

h.

j.

n.

p.

r.

t.

v.

x.

°.

x00B2.

x00B4.

¶.

AE.

¤.

¤.

и претендувати на відображення блискучого стилю оригіналів. Так, «Книгу Ле-Гран» у перекладі О. Черняхівського, видану 1908 року у Києві, часом неможливо читати без … німецько-українського словника: «В цьому сурдуті є кілька гарних ідей, — сказав кравець, оглядаючи критично мій оберрок, що має походження од часу мого берлинського елеганства…» [4, 188] Цей переклад рясніє невдалими кальками з німецьких мовних зворотів, розтягнутими фразами, — і все це притуплює гостроту думки Гейне, гасить блиск його дотепу.

Істотним внеском в освоєння прози великого письменника була поява в 1933 році низки нових перекладів, які належать Дмитру Загулу та Вірі Кален.

Вони були опубліковані в четвертому томі «Вибраних творів» Гейне. Це «Подорож на Гарц», «Книга Ле-Гран», «Луккські води», «Місто Лукка». Перекладачам дуже добре вдалося відтворити полум’яну патетику гейневських ліричних відступів. Так, наприкінці «Міста Лукки» прекрасно звучить гімн «Марсельєзі»: «О, яка це пісня! Вона пронизує мене вогнем і втіхою, запалює в мені жагучі зорі натхнення й ракети глузувань. Так, цих ракет не повинно забракнути великому фейєрверкові сучасності! Дзвінкі полумінні потоки пісень хай поллються з верхів'я радощів волі буйними каскадами, мов Ганг, що паде з Гімалаїв. А ти, прекрасна Сатиро, дочка справедливої Теміди і Козлоногого Пана, стань на підмогу мені - ти ж по матері з роду титанів, ти так само, як і я, ненавидиш ворогів свого роду, нікчемних узурпаторів Олімпу. Позич мені меча твоєї матері, щоб карати це ненависне кодло, і дай мені сопілку твого батька, щоб засвистати це кодло до смерті…».

Значить, на початку ХХ століття твори Генріха Гейне продовжували перекладати українською мовою. Знайомили українського читача з творчістю відомого німецького поета такі українські митці: А. Кримський, П. Мирний,.

Б. Грінченко, Д. Загул, В. Кален, В. Кобилянський та інші.

У цей час виходить двотомник перекладених українською мовою віршів Генріха Гейне та чотиритомник «Вибрані твори».

Розділ 4.

Після Великої Вітчизняної війни настає новий етап в історії українських перекладів Гейне. Одне за одним входить кілька видань його творів (серед них слід назвати двотомник 1956 року, що вийшов до 100-річчя з дня смерті поета). Цей етап характерний тим, що до творчості Гейне звертаються українські радянські поети — М. Рильський, П. Тичина, В. Сосюра, М. Бажан. Л. Первомайський, А. Малишко, С. Голованівський та інші. Увесь могутній арсенал художніх засобів радянської поезії мобілізується з благородною метою якнайповнішого відображення творчості великого німецького письменника.

У його багатющій і різноманітній спадщині кожен зміг знайти собі щось до душі. Майстер строгої класичної форми, автор багатьох українських сонетів Максим Рильський обирає для перекладу сонети Гейне, прихильник карбованих ритмів М. Бажан перекладає чіткі строфи «Диспуту», витончений лірик В. Сосюра знаходить поштовх для своєї перекладницької творчості в мініатюрах «Нової весни», а обдарування Л. Первомайського однаково повно виявляється в перекладах і лірики, і сатири Гейне.

Для того, щоб по-справжньому оцінити внесок, зроблений перекладачами цього періоду, впізнання Гейне українським читачем, доцільно вдатися до деяких порівнянь. У першому розділі поеми «Німеччина» є дуже важливе місце, де автор викладає свою політичну програму, навіяну ідеями соціалізму. В перекладі Дмитра Загула це місце звучить так:

Я крашу пісню, я пісню нову Складу вам, друзі, нині!

Вже тут світ рай збудуємо ми, На цій земній долині!

Ми хочемо щастя вже на землі,.

Доволі вже ми страждали!

Хай пузо гниле не гайнує все, Що трудящі руки надбали. [4,189].

Зміст оригіналу передано правильно, але естетичне враження від цих строф знижується через невдалі мовні звороти («рай збудуємо…на долині», тричі майже підряд повторюється «вже» незрозумілий епітет у вислові «пузо гниле»). У новому перекладі Л. Первомайського відновлено рівновагу між змістом і формою властиву оригіналові:

Чудову пісню — пісню нову, О друзі, я буду співати!

Ми хочемо царство небесне тут, На цій землі збудувати.

Ми щастя хочемо на землі,.

Доволі з нас вже муки;

Хай пузо ледаче не стравить того Що зроблять трудящі руки. [4,189].

Завдяки якості й прозорості художньої форми ідея, висловлена Гейне в цих рядках, глибоко вкарбовується у свідомість читача перекладу.

Наприкінці прологу до «Подорожі на Гарц» Гейне зневажливо говорить про бездушне й пихате «світське товариство». А. Кримський так інтерпретував це місце:

Ну ви, зали блискотючі.

З блискотючими панами!

Прощавайте з верхогір'я.

Насміюся я над вами [7,377].

Невдалий епітет, двічі повторений у перекладі надає текстові гумористичного забарвлення, не передбаченого оригіналом. Новий переклад.

М. Пригари і точними у доборі слів, і разом з тим більш поетичний:

Прощавайте, пишні зали, Пишні франти, пишні дами!

Хочу я податись в гори -.

І сміятися над вами [7,377].

Річ тут, зрозуміло, не в протиставленні одного перекладача другому, а в різних підходах до перекладу, в різних рівнях вимог, які ставить до художнього перекладу розвиток культури, і в зумовленому цими вимогами рівні майстерності перекладу.

Серед радянських перекладів поезії Гейне треба згадати Ю. Корецького, який відтворив трагічні образи останніх віршів поета, С. Голованівського, найкращим перекладом якого є поема «Біміні» з її своєрідним поєднанням гіркоти і мудрої іронії, Н. Забілу, якій виявився близьким романтичний пафос «Пісень» Гейне.

На жаль, відсутність повної бібліографії поетичного перекладу робить неможливою точну відповідь на питання, скільки разів перекладалися українською мовою шедеври гейневської поезії. Але навіть без урахування того, що загубилося на пожовклих сторінках давніх журналістів та газет, можна сказати з певністю, що такі твори, як «На півночі дикій» чи «Лорелей», мають по 10−15 перекладів. Праця над творами Гейне стала для кількох поколінь українських поетів справжньою школою майстерності поетичного перекладу.

Робота тривала, і 1955 року було видано новий однотомних, який відрізнявся від першого тим, що більшість віршів для нього переклали вже радянські поети. Виняток було зроблено тільки для деяких перекладів Лесі Українки з передмовою нині покійного Олександра Йосиповича Дейча, який відтоді незмінно брав найдіяльнішу участь у всіх виданнях Гейне, в тому числі і в підготовці чотиритомника.

До 100-річчя з дня смерті Гейне було розпочато двотомне видання, — воно вийшло 1956 роки, через рік після другого однотомника, доповнене поемою «Атта Троль» у перекладі Лесі Українки та двома зразками гейневської прози — «Мандрівка на Гарц» та «Книга Ле-Гран» у повному перекладі.

У двотомнику 1956 р. було надруковано «Подорож на Гарц» і «Ідеї». «Книга Ле-Гран» у нових перекладах О. Словенко. Для цих перекладів характерна добірність літературної мови і велика винахідливість у відтворенні гри словами. Гейне, гумористично змальовуючи свій стан, наводить наприкінці XV розділу «Ідей» жартівливий перелік: «…вночі починається справжній спектакль: древніх народів, з «являються асірійці, єгиптяни, мідяни, перси, іудеї, філістери, франкфуртці, вавілонці, Карфагені, берлінці, римляни, спартанці, турки, затуркані студенти». В оригіналі після турків йдуть «Kuemmeltuerken», тобто «клинні турки». Так називали в Німеччині міщан. Але міщан не було вже згадано раніше («філістери»), і перекладачка слушно вирішила на давати ще одного синоніма, який, до речі, довелося б пояснювати приміткою, а використати каламбур, який дає їй сам матеріал української мови: турки — затуркані. Цей епітет вдало поєднано зі словами «студенти»: справді, в тодішній Німеччини студенти були «під підозрою» за вільнодумні ідеї, що поширювалися в їх середовищі [4,190].

Таким чином, перед початком чотиритомного видання існувала практично майже неосяжна кількість старих і нових поетичних перекладів, дуже незначна частина перекладеної прози і жодної сторінки критики й публіцистики Гейне.

Звертатися до старих перекладів уже не було потреби. Вони відбули свою велику й почесну службу і мали поступитися місцем новим, виконаним на вищому мовному та мистецькому рівні.

У видавництві «Дніпро» тепер виходить нове чотиритомне видання творів Генріха Гейне за загальною редакцією Леоніда Первомайського — одного з найактивніших українських перекладачів великого німецького поета. Крім поетичних творів усіх жанрів, нове видання з найбільшою повнотою подає художню прозу Гейне, а також — вперше українською мовою -вибрані критичні статті, публіцистику та листи.

Найбільш повно представлено спадщину Г. Гейне в чотиритомному виданні його «Вибраних творів». Крім лірики і сатири німецького поета, видання подає обидві його сатиричні поеми — «Атта Троль» і «Німеччину», найцікавіші прозові твори — «Подорожні картини», «Романтичну школу», «Флорентійські ночі», зразки публіцистики — фрагменти з «Лютеції», критичні огляди — «Французькі художники», «Листи про французький театр», а також «Мемуари» та листи. Більшість прозових творів Гейне друкується українською мовою вперше, а значна частина його поезій публікується у виданні в нових перекладах. Багато раніше надрукованих перекладів при підготовці видання було зіставлено з оригіналами й заново відредаговано. Усі тексти Гейне в чотиритомному виданні відповідно прокоментовані, що полегшує сучасному читачеві знайомство з творами, написаними близько ста п’ятидесяти років тому і сповненими натяків на тодішні політичні обставини та літературні події.

І все ж, здійснюючи видання чотиритомника силами радянських поетів, було й цього разу зроблено виняток для Лесі Українки, переклади якої подалися в недоторканому вигляді. Використана також частина перекладів.

Д. Загула та В. Кобилянського в істотній переробці.

Загальний характер цього видання визначається тим, що воно залишається вибраним, хоч і значно розширеним порівняно з попередніми.

Принципово новим у ньому є те, що вперше українською мовою видаються не тільки вірші та поеми, а також і художня проза, публіцистика, критичні праці, мемуари та вибрані листи великого поета.

На жаль, не всі жанри різноманітної творчості Гейне представлені в чотиритомнику рівномірно. Поезія відображена в ньому з майже вичерпною повнотою. Це й зрозуміло, якщо врахувати, що поети-перекладачі до останнього часу приділяли найбільшу увагу цій стороні спадщини Гейне.

Складніша справа з художньою прозою.

Обсяг видання не дозволяє дати прозу повністю, та все-таки їй присвячено цілком другий том, до якого входять «Дорожні картини» за винятком прозаїчного «Північного моря»; перекладено також «Флорентійські ночі» та «Мемуари». Доводиться шкодувати, що новели «Бахерахський равин» та «Із записок пана Шнабелевобського» не ввійшли до цього видання.

Якщо проза Гейне, як уже зазначалося, раніше перекладалася хоча б частково, то ні його праці з питань літератури та мистецтва, ні публіцистика, ні тим більше листи не перекладалися ніколи. Тут завдання вибору особливо складне, і не можна сказати, що перекладачі цілком із ним упорались. В усякому разі, читачі одержали «Романтичну школу», першу частину «Салону». («Французькі художники» та «Про французьку сцену») і деякі дрібні статті.

В заключному томі були опубліковані вибрані листи поета як доповнення до всього видання, спогади друзів та сучасників Гейне.

Чотиритомник розрахований на широкий читацький загал. Через це тут подана жвава та захоплююча вступна частина Олександра Дейча про життя й творчість поета. Кожний том супроводжується докладним коментарем. Завершується Гейне українською мовою.

У виданні також переклади Павла Тичини, Максима Рильського, Володимира Сосюри та Андрія Малишка, які витримали випробування часом.

Давніми та новими перекладами, виконаними спеціально для цього видання, представлені Микола Бажан, Сава Голованівський, Борис Тен, Дмитро Павличко, Віталій Коротич, Дмитро Паламарчук та багато інших.

Тираж чотиритомнику видання за передплатою досяг небаченої на Україні для іноземців поета цифри в двадцять тисяч примірників.

Гейне писав:

«Справді не знаю, чи заслуговую я на те, щоб на мою труну був колись покладений лавровий вінок… Я ніколи не надавав великого значення поетичній славі…» [5,204].

Важко повірити, що поет не усвідомлював, що для нього знаряддям боротьби є його поезія, коли говорив далі:

«Але меч ви повинні покласти на мою могилу тому, що я був хоробрим солдатом у війні за визволення людства». [5,204].

Тут немає видимої суперечності: мечем Генріха Гейне була його творчість, — і українська поезія по праву покладає сьогодні на могилу поета разючий меч його слова, сподіваючись, що і в нових піхвах він буде так само страшний для сил гноблення й реакції, для всіх тих, проти кого все своє життя боровся великий поет.

Збірку поезії Гейне раннього періоду становить «Книга пісень». Поет включив у неї вірші, написані з 1820 до 1827 року. Пісні великого німецького поета показали чим живе, про що мріє звичайна людина, вони оспівували любов, природу. «Книга пісень» в основі якої лежать народні легенди, казки, балади — це велике досягнення лірики, демократичної не тільки в ідейному відношенні, але й характером своєї мови.

Дуже цінним є те, що особиста лірика Гейне перегукується з суспільним життям Німеччини. Тому навіть в цій першій збірці поет виступає як сатирик і філософ. Ця книга — перше слово німецького прогресивного романтизму.

Збірник відкривається «Прологом» в перекладі М.Рильського. Він може служити прикладом вдалої передачі характерних елементів романтизму ранніх поезій Гейне. Поет вступає в ліс, де солов'ї співають про любов, а на великій галявині лежить Супроти брами сфінкс Мов суміш проміння і ночі. [6,212].

У Гейне дослівно «суміш жахів і веселощів». Але в поезії не йдеться, власне, про жахи і веселощі, вони мають значення лише для визначення суперечливої природи сфінкса, в якому втілено образ любові. При зміні в перекладі ця суперечливість залишається, тільки виражена вона інакше. Отже, характерне романтичне забарвлення твору залишається.

Другим прикладом майстерної заміни допоміжних деталей співзвучними є переклад М. Рильським одного з гейневських сонетів. Слова німецького поета: «Я не каджу колоді, золоченій зовні, а в середині наповненій піском» — передають так:

Я фіміаму, не каджу колоді.

Золоченій, всередині - пустій. [6,212].

Трохи далі, коли Гейне говорить про те, що дуб падає під час бурі, а тростина не схиляється, лишається стояти — перекладач зберігає, це персонажі старої байки, з мораллю якої не згоджується поет:

Я добре знаю: гордий дуб загине, Але хисткої не зламать тростини, Що хилить вітер, буря нагина.

Але скажи — на що здалась вона? [6,212].

Молодого Гейне цікавить не тільки кохання, його турбують проблеми суспільного життя. В 1819 р. він пише вірш «Гренадери», який увійшов до циклу «Романси». У той період Гейне вбачав у Наполеоні носія ідей французької буржуазної революції, пристрасним прихильником якої він був. Схвильовано змальовує він образ самого гренадера, який навіть встане з могили, зачувши голос імператора. Щоб підкреслити народність мови цього персонажа, Гейне вживає дієслово «sich scerren» — «турбуватися», але часто воно передається словосполученням «яке мені діло до…» М. Рильський вірно передає:

Що жінка! Що діти! [6,213].

В цьому перекладі бачимо і деяке збіднення гейневського тексту.

Те місце, яке найбільш точно передано в російському перекладі Михайлова:

И шпагой меня опояшешь, И в руки мне вложишь ружьё. [6,213].

Рильський змінює:

Хай буде і шпага й рушниця Зо мною в холодній труні. [6,213].

Великою популярністю користуватися пісні, написані на слова Гейне. Їх співають не лише німці, вони звучать у різних країнах світу. Чайковський написав музику до відомого вірша «Ich Wollt’meine» (цикл «Знову на батьківщині»). В Росії найпопулярнішим перекладом цієї поезії був переклад Мея, на Україні - Лесі Українки. У двотомнику він подається в перекладі.

Л. Первомайського. Цей переклад вірно передає зміст вірша, але щодо відтворення форми, він дуже поступається перекладу Лесі Українки. Там, де поетеса одне німецьке слово, що повторюється (lustig) замінює близькими за значенням словами «дзвінкий» (вітер), «весело» (летить), А. Первомайський зовсім опускає повтор:

Віддать його вільному вітру, Нехай би одніс вдалину. [6,213].

У другій строфі третій і четвертій рядки повторяються за винятком останнього слова. Леся Українка зберігає цей повтор за допомогою українських еквівалентів:

Бринітиме кожну хвилину, Бринітиме кожну мить, [6,213].

Первомайський це місце перекладає так:

Щоб ти його кожну хвилину Почути, кохана, могла [6,213].

В такому звучанні цей текст дуже наближається до російського перекладу Мея і віддаляється від німецького оригіналу більш, ніж переклад Л. Українки.

Л. Первомайський цілком вірно передає настрій німецької балади, німецькі фразеологічні звороти передані найбільш точними українськими відповідниками.

Добре переклав Л. Первомайський відомий вірш Гейне «На півночі кедр одинокий». Як відомо «переклад цього вірша має свою історію: у Лермонтова «der Fichtenbaum» (іменник чоловічого роду) став сосною (іменник жіночого роду), і зміст вірша змінився; Фет зробив з нього дуба, пересадивши його з холодної північної скелі на «пригорок крутой». В перекладі Первомайського збережено зміст і ритміку поезії Гейне.

У 1843 р. Гейне познайомився в Парижі з Карлом Марксом. Ця дружба мала для Гейне величезне значення. В цей період він пише лише найкращі свої політичні і сатиричні твори, зокрема поему «Німеччина» і вірш «Сілезькі ткачі», який був відгуком на повстання ткачів у 1884 році. У двотомнику цей твір вміщено в перекладі Л. Первомайського, який намагався точно відтворити форму оригіналу. У другій строфі, де ткачі посилають прокляття богу, у Гейне у формі минулого часу стоять три дієслова (Er hat uns geaefft und gefoeppt und genarrt), в яких повторюється префікс де-. Перекладач зберігає цю особливість, передавши її за допомогою трьох українських дієслів з префіксом об-:

Він нас обійшов, обділив, обдурив. [6,213].

Але в деяких місцях переклад, проте, значно відступає від німецького тексту. Незрозуміло, з яких причин перекладач порушує рефрен Гейне «Wir weben, wir weben», який Л. Українка переклала словами «Ми тчемо, ми тчемо». У Первомайського цей рядок передано так: «Ми тчем, начувайся!» Адже мотив погрози проймає весь вірш Гейне, і рефрен тільки підсилює його.

В циклі «Сучасні вірші» вміщено поезію «Китайський богдихан» у перекладі М.Лукаша. У порівнянні з попереднім перекладом Загула цей переклад значно кращий. М. Лукаш глибоко зрозумів ідейну спрямованість вірша і виступає не тільки як перекладач, але й як дослідник.

Китайський богдихан п'є і скрізь пляшку горілки бачить своє царство просто земним раєм.

Дослівний переклад:

«І вся голота моєї держави.

Гуляє в оксамиті і шовках" [6,214].

У різних перекладачів це місце звучало по-різному.

У Загула:

А вся голота — босяки -.

В шовках та в оксамиті [6,214].

У Лукаша:

Гуляють в царстві моїм старці.

Всі в бархаті, в атласі. [6,214].

Останній переклад більш точний. Слово «старці» дає точнішу соціальну характеристику, ніж зневажливе «босяки». М. Лукаш вдало відтворює і характер римування. У Гейне die Mantsehu рифмується з der Kantshu (тобто всі звуки цих слів одинакові, за винятком першого). Лукаш знаходить дуже близькі українські відповідники: буки і дуки.

Серед перекладів Марка Зісмана слід виділити поезію «Доктрина», в якій Гейне, передчуваючи революційні події, закликає бити в барабани, будити людей зі сну.

Повтор — улюблений прийом поета, особливо в політичних і сатиричних творах. В цьому вірші він створює навіть слухове враження барабанного бою і загострює ідейну спрямованість вірша. Зісман вірно передає цей художній прийом, вдаючись до алітерації. Хоч він і переставляє рядки, але замінює trommeln словами: бий в барабан, бий, щоб людей збудив його звук", «барабанячи».

Дуже спірно переклав Тичина поезію Гейне «Спочатку соловей родився». Перший рядок оригіналу «По ночам був Соловей») пародіює перше речення євангелія («На початку було Слово»). Далі рядки являють собою ніби конспект «святого письма», який проголошує горобець (звичайний німецький бюргер), викладаючи своїм дітям основи релігії. У перекладі перший рядок видозмінено так: «Спочатку соловей родився». Цей буденний вираз нічого не залишає від цілком прозорого антирелігійного натяку Гейне. Про релігію в перекладі взагалі не сказано ні слова, старий горобець, на думку перекладача, «мудрості дітей навча». Читач після таких перетворень напевно не зрозуміє головної думки великого німецького поета — сатирика: вона зникла разом із зникненням двох невеликих, але дуже істотних деталей.

Дивно, як міг В. Сосюра перекласти перші рядки поезії.

Die blue Fruhlingsangen.

Schann aus dem gras hervor [6, 214].

Словами:

Весни блакитні очі.

Пробились крізь траву. [6,214].

Неуважний переклад образу привів до такого дивного словосполучення, як «очі пробились». Німецьке слово hervorschauen слід було перекласти в цьому контексті «дивляться», «виглядають». Саме так переклав це місце.

М. Словінський:

Синії очі весняні.

Дивляться тихо з трави. [6,214].

Взагалі переклад Сосюри відзначається деякою неуважністю, завдяки чому стирається ліричне забарвлення поезії Гейне. Автор говорить про ніжні фіалки, які він зриває для своєї коханої:

Милі фіалки Підете в кипицю ви, — [6,214].

переклав це А. Кримський. В. Сосюра пише: «Які я в лісі рву». Так, через втрату, на перший погляд, неважливої деталі перекладач не зміг повністю розкрити чарівність ліричної поезії Гейне.

А. Малишко переклав великий цикл поезій «Північне море». Зупинимось на поезії «Захід сонця». Перекладач вірно зрозумів задум автора, використавши образ богині Селени (адже в укр. мові die Lune — місяць — іменник чоловічого роду, дуже з позиції буквалізму Малишко не зміг би передати ідейний зміст вірша). Але в ряді місць є невиправдані відступи від оригіналу. Наприклад, словосполучення glueckgehaertete Menschen — дослівно: «загартованих щастям людей» — перекладач передає так: «багатих людей»; цим змінює певний відтінок змісту. Адже щастя людей — це зовсім не багатство. Все сильне, горде, щасливе співає на землі гімн сонцю. Ототожнювати сонцепоклонників з багатими людьми немає ніякого смислу.

Але в цілому цей переклад зроблено досить старанно, чого не можна сказати про поезію «Морська тиша». Тихо на морі, яскраво світить сонце, все ніби відпочиває, стомлене спекою.

В цій час: «край стерна улігся боцман на грудях, й хропе тихенько». У Малишка читаємо.

Під стерном улігся боцман,.

Чуйно спить, на грудях лежа [6,214].

Чуйно спати і хропіти, на наш погляд, не зовсім однакові поняття Краще зроблені інші переклади А. Малишка «Розбитий корабель» і «Запитання».

З цього невеликого огляду видно, що радянські перекладачі, використовуючи кращі надбання минулого успішно розвивають мистецтво перекладу, якомога наближаючи оригінал до українського читача, але в наступному видані необхідно усунути ряд невиправданих відступів від тексту Гейне.

Поема Гейне «Німеччина» вперше була перекладена українською мовою Іваном Франком ще в 1892 році.

В радянський час її переклав Д. Загул (вона була видана в 1930 р.).

У збірнику «Вибраних творів» подано її в перекладі Л. Первомайського.

Найважливішою рисою цього перекладу є намагання відтворити засобами української мови сатиричні образи Гейне, часто поєднані примхливою фантазією поета в складне ціле:

Гадали: охлялих рицарів рать Чкурне по шляхах завізних.

Прощальний келих ми їм наллємо З довгих пляшок залізних. [6, 215].

Глузливе сполучення грубуватого епітета «охлялий» з урочистим «рицарів рать», «прощального келиха» — з «довгими залізними пляшками» — дуже точно передають художні особливості поеми Гейне. Перекладач — букваліст навряд чи наважився б замінити в цій строфі нейтральне німецьке дієслово risen — їхати на емоційне українське чкурнути, але перекладач, який враховує дух і букву оригіналу, не може не погодитися з Л.Первомайським. Адже це «чкурнути» прекрасно передає ставлення автора до німецької націоналістичної реакції, з такою силою викритої в поемі.

Цей приклад не поодинокий. Уважне ставлення перекладача до ідейних і художніх особливостей поеми Гейне відчувається на протязі всього твору. Ось на одній із сторінок промайнув образ пруського короля, що протегував поганим поетам.

Його попередник прихильником був Сучасного жабокряку [6, 215].

Слово жабокряк точно відповідає створеному Гейне неологізму «Froschgegnack». Так само в іншому місці пародійне вживання латинізованих німецьких слів відтворюється в перекладі на українському мовному матеріалі:

Не стерво німецьке б Раумер був,.

А справжній римський Стервацій [6, 215].

У Гейне — Lump; Lumpatins (німецькою мовою der Lump — наволоч, прошак).

І не мине характер словника, систему віршування зберігає в перекладі Л.Первомайський. Він не залишає поза увагою і милозвучності поезії:

А в серці моєму бринить і дзвенить:

«Сонце, пломінь відплати!» [6, 215].

Тут відтворюється не тільки звучання алітерації, але й місце її в рядку.

Однак є в перекладі і негативні сторони, які хоч і не визначають характер перекладу, проте знижують якість деяких його місць. Досить поширені прикрі втрати окремих елементів художньої тканини твору, найчастіше епітетів, що веде до певного збіднення ідейної насиченості поеми.

Змальовуючи Аахен, Гейне відзначає, що навіть пси на вулиці міста вірнопіддано благають зустрічних штовхнути їх ногою. В перекладі ж це місце звучить так:

Нудьгуючи в Аахені, навіть пси Зітхають на вулицях стиха [6, 215].

Сатиричний характер образу втрачається, і він перетворюється на картину з життя тварин.

Проїжджаючи через Мюльгейм, Гейне констатує: Це чисте місто, і люди в ньому живуть тихі і старанні. Іронічний характер цього твердження розкривається в наступних строфах, де автор згадує про революційні події минулого в цьому місті. У перекладі Л. Первомайського це іронічне протиставлення знімається: частина епітетів зникла, частина втратила необхідну тут конкретність.

Минули ми Мюльгейм! Чудовий народ,.

І місто теж, нівроку. [6, 215].

Набагато краще переклав це місце І.Франко:

Минали ми Мильгайм! Ось чистий куток!

Робочі та тихі тут люди. [6, 215].

Коли поет приїхав у Гамбург, богиня-покровителька міста вмовляла його залишитися там. При цьому вона посилалася на послаблення цензурних утисків завдяки старості цензора. «І цензура вже не така сувора, Гофман постарішав і пом’якшав, він не перекреслюватиме більше з юнацьким запалом твоїх «Подорожніх картин». В перекладі Л. Первомайського нема ані згадки про старість цензора, про його минулий юнацький запал, тому й слова про пом’якшення цензури сприймаються без іронічного підтексту. Крім того, незрозумілим стає рядок наступної строфи:

Ти теж постарішав і м’який став, [6, 215].

адже він має прямий зв’язок із словами, пропущеними раніше перекладачем.

Ще більш дивує пропуск цілої строфи, до чого вдається перекладач у розділі сьомому. Це чотирнадцята строфа, в якій автор змальовує свою нічну подорож по Кельну в супроводі привида. Ця строфа була перекладена І.Франком, є вона і в російських перекладах «Німеччини».

Великі майстри мови, до яких належав і Гейне, ніколи не ставилися байдуже до тавтологічних однакових або однокорінних слів у невеликому уривку тексту. І, мабуть, лише неуважністю перекладача можна пояснити наявність таких збігів у деяких місцях перекладу:

Та що це? В місячнім сяйві я Бачу велику потвору -.

Збіса весь чорний кельнський собор Потворно пнеться в гору. [6, 215].

У Гейне повтору нема. Та і в перекладі він не несе на собі ніякого стилістичного навантаження, крім збіднення словника.

В інших випадках перекладач, навпаки, уникає повторів і саме там, де їх вимагає оригінал.

Рейн під час своєї фантастичної розмови з поетом запитує про французів: «чи співають і стрибають вони, як раніше». Гейне на це відповідає «вони не співають і не стрибають більше». Ця повторюваність запитання у відповіді йде від фольклору, народної казки і є органічною рисою всього епізоду. [6, 216].

В перекладі Л. Первомайського це місце неуважно переказано:

Грають, співають, як і завжди?

Не грають вже, не гасають вже. [6, 216].

Не така вже велика біда, що перекладач замінив гасають (або стрибають) на співають, — такі заміни іноді доводиться робити, — але нічим не виправдане порушення співвідносності, яка не була в Гейне випадковою.

Усі ці недоліки, хоч і знижують якість окремих місць перекладу, не повинні перекреслювати значення праці Л. Первомайського над перекладом поеми Г. Гейне. Це вже другий варіант перекладу (перший був опублікований у 1937 р. окремим виданням). Працюючи над новим варіантом, перекладач усунув ряд змістових неточностей. Так, при розмові з Фрідріхом Барбароссою в Кіоргезері Гейне оцінює «боєспроможність» феодального війська. У першому варіанті це місце звучало як похвала:

Трохи гармат, та досить було б, Щоб ворогів побороти. [6, 216].

В другому варіанті Л. Первомайський розкрив тонку глузливість цього місця, до коріння переробивши обидва рядки:

Гармат не багато, та досить було б Для ворогів на трофеї. [6, 216].

Звичайно, як говорилося вище, і в новому варіанті не все бездоганне. Проте, маючи «Німеччину» в перекладі Л. Первомайського, український читач може познайомитись не тільки з глибиною філософського й гостро політичного змісту поеми, але й по-справжньому оцінити гейневський дотеп, гостроту його саркастичних оцінок, ущипливість його іронії.

Гарному перекладу поезії, якою відкривається «Подорож на Гарц», виконаному М. Пригарою, шкодить лише дослівна передача своєрідного рефрена вірша:

Хочу я податися в гори, Щоб сміятись там над вами. [6, 216].

«Хочу сміятися» — це, звичайно, німецька мова, а не українська. Краще це віддається в перекладі Віри Кален:

Я від вас подамся в гори, Щоб сміятись там над вами. [6, 216].

В цілому ж переклади поезій з «Подорожі на Гарц» зроблені М. Пригарою барвистою українською мовою. Про це свідчить хоч би й ця строфа з поезії «На горі стоїть хатина»:

З дня, як тітка наша вмерла, Не з руки ходити нам На стрілецький двір у Гослар, Як чудово й гарно там. [6, 216].

«Подорож на Гарц» — один з найдотепніших лірико-сатиричних творів Гейне.

Для перекладу він становив певні труднощі: гейневський гумор, що переходить у сатиру, гра слів, дотепні каламбури, які досить часто зустрічаються, неологізми, студентські жаргонізми — все це треба було відтворити українською мовою якомога точніше.

Цього домагались Чернявський (1902), Віра Кален (1930), Оттілія Словенко (1956).

Перший переклад, виданий за редакцією І. Франка, був зроблений дуже старанно, але в ньому багато діалектизмів: «Небіжчик Гофман був би намалював хмари пестрявими», або «один з їх розказав, що в їх була лекція закону божого…».

Переклад О. Словенко — найкращий з цих трьох, бо в ньому німецьким виразам протистоять відповідні вирази українські. Наприклад,.

der Handwerkbursch «підмайстер» в перекладі О. Словенка, у Віри Кален звучить як «ремісничий челядник». Крім того, в перекладі Словенко відсутній буквалізм, від чого не вільні попередні переклади. Так, вираз «in pechdunkler Nacht» Кален дослівно передає «темної, мов смола, ночі», Словенко дуже точно перекладає це українським словосполученням «глупої ночі». Відомо, що буквалізм часто призводить до збіднення ідейного змісту оригіналу. Прометея у Кален до скелі приковує «німе насильство» «die stumme Gevalt». Уважніше вдумуючись в ідейний зміст твору, Словенко перекладає точніше: «тупе насильство». [6, 216].

Але й Словенко іноді також припускає помилки.

Німецьке «siet Jahr und Iag» (з давніх-давен) виникло за часів германського права, коли злочинець, що втік, міг бути покараний не пізніше як через 1 рік і день після винесення вироку. Тому цей вираз має зміст «це було так давно, коли діяв цей закон». Відповідно до цього і Словенко повинна була б перекласти «з давніх-давен», ідіомою, а не: «чимало років і днів».

Але новий переклад цінний тим, що зроблений по найбільш повному тексту.

І в перекладі Чернявського, і в перекладі Кален є пропуски місць, які мають певне ідейне значення, бо в них Гейне іронізує з релігії. Такий, наприклад, абзац, що починається: «На стінах висіли ще Абеляр і Елоїза…».

Використовуючи досвід попередників Словенко вдало передає студентські жаргонізми.

Двотомник Гейне, виданий Держлітвидавом, з інтересом зустрів український читач. Більшість перекладів свідчить про наполегливу працю українських радянських поетів над творами Генріха Гейне; деякі переклади є свідченням високого рівня, якого досягло мистецтво перекладу в Україні.

Відання не вільне й від деяких недоліків. Шкода, що в ньому відсутні кращі переклади М. Старицького. П. Куліша, Б. Грінченко, А. Кримського,.

М. Славінського. Наявність цих перекладів наочно показала б сучасному читачеві глибокий інтерес, якій з давніх часів виявляли діячі української літератури до творчості Гейне. Прикрим недоліком видання є й невмотивоване опущення окремих строф, на що вказувалося вище, а також ігнорування редакцією двотомника останніх наукових видань творів Гейне в Німецькій Демократичній Республіці так, у першому томі творів Гейне (вид. Aufbau — Verlag, 1951) відновлені закінчення поезій «Відплиття» і «Вона немов сарна, бігла геть» ці закінчення, які значно доповнюють і посилюють ідейне звучання поезій відсутні в українських віданнях 1955 і 1956 років.

Але слід пам’ятати, що повноцінно відтворити на іншій мові твори такого майстра слова як Гейне, справа нелегка. Кращі переклади двотомника, що належать М. Рильському, Л. Первомайському, А. Малишку, М. Зісману,.

М. Лукашу, М. Пригарі, свідчать про можливість досягнення цієї мети.

Таким чином, після Великої Вітчизняної війни перекладачі з Гейне не припинили свою діяльність. Більш того, перекладені твори виходили один за одним. Майстерність українських перекладачів досягає досить високого рівня. Найповніше переклади Гейне представлені в чотиритомному виданні за загальною редакцією Леоніда Первомайського.

Висновки Таким чином, Генріх Гейне був і сьогодні залишається найулюбленішим іноземним поетом в Україні.

У другій половині ХІХ століття лірику Гейне головним чином перекладають Ю. Федькович та М. Старицький, але то були, власне, не переклади, а забарвлені локальним українським колоритом переспіви. У них звучали мотиви українських народних пісень і вони були далекі від оригіналу.

Важливою віхою в історії перекладів Гейне українською мовою був майже одночасний вихід у Львові в 1892 році збірок перекладів Л. Українки та І. Франка.

У збірці «Книга пісень» Лесі Українки належить перекладу 92 віршів Гейне. Якщо чимало перекладів того часу тепер уже застаріли, то Леся Українка, тоді поетеса-початківець, зуміла, не пориваючи з усталеною традицією, створити переклади високої поетичної вартості, що зберігають її й сьогодні.

А Іван Франко був першим з українських перекладачів, хто звернув увагу на сатиру німецького поета. До того часу українські читачі були знайомі лише з гейневською лірикою.

Переклади цього періоду — перші вдалі спроби наблизитися до оригіналу, передати обриси справжнього Гейне.

Далі була ціла низка визначних поетів-перекладачів: П. Куліш,.

М. Вороний, П. Мирний, М. Коцюбинський, П. Грабовський, Б. Грінченко, А. Кримський та інші.

Павлу Грабовському належить перший український переклад «Ткачів», Агатангелу Кримському — поеми «Віцлі-Пуцлі».

Новий розділ в історії української гейнеани відкривається після 1917 року. У 1918;1919 роках виходить двотомник віршів Гейне в перекладах Д. Загула та В. Кобилянського, а в 1930;1933 роках «Вибрані твори» в чотирьох томах та «Г. Гейне. Сатира» у перекладах Дмитра Загула.

На значно вищий рівень підноситься майстерність українських перекладачів Гейне після Великої Вітчизняної війни, оскільки в цю роботу активно включаються: Павло Тичина, Андрій Малишко, Сава Голованівський, Оттілія Словенко. У цей час Максим Рильський перекладає сонети Гейне, Микола Бажан — чіткі строфи «Диспуту», Володимир Сосюра — мініатюри «Нової весни», а Леонід Первомайський — лірику й сатиру.

По війні в Україні виходять «Вибрані поезії» (1955), «Вибрані твори» в двох томах (1956), «Вибрані твори» в чотирьох томах (1972;1974) та «Твори"(1974). Найповніше спадщину Гейне представлено в чотиритомному виданні за редакцією Л. Первомайського та О. Дейча, де крім поетичних, опубліковано чимало прозових творів, які українською мовою ще не перекладалися.

За роки Радянської влади твори Гейне видавалися українською мовою 16 разів. Їх загальний тираж перевищив понад сто двадцять тисяч примірників. Наведені цифри говорять про глибоку повагу та любов українського народу до великого поета-демократа, борця проти соціального гноблення, за революційне перетворення світу. Вони є свідченням справжньої актуальності творів Генріха Гейне.

Література Матузова Н. Генріх Гейне. Нарис життя і творчості. — К.: Дніпро, 1984. — 175 с.

Гиждец С. Лирика Генриха Гейне. — М.: Худож. лит., 1983. — 158 с.

Стадников Г. Генрих Гейне. — М.: Просвещение, 1984. — 125 с.

Коптілов В. Гейне на Україні // Всесвіт, 1973 — 2(176). — К.: Радянський письменник. — с. 183−190.

Первомайський Л. Новий чотиритомник творів Генріха Гейне українською мовою//Всесвіт, 1976 — 2(578). — К.: Радянський письменник. — с. 198−204.

Хорунженко В., Коптілов В. Гейне українською мовою // Вітчизна, 1957;9. — К.: Держлітвидав. — с. 212−217.

Коптілов В. Гейне в українських перекладах//Гейне Г. Вибрані твори в чотирьох томах. Т. 4. — К.: Дніпро, 1974. — с. 365−381.

Гейне Г. Вибрані твори в чотирьох томах. Т. 1. — К.: Дніпро, 1972. — 430 с.

Гейне Г. Вибрані твори в чотирьох томах. Т. 2. — К.: Дніпро, 1972. — 350 с.

Гейне Г. Вибрані твори в чотирьох томах. Т. 3. — К.: Дніпро, 1972. — 411 с.

Гейне Г. Вибрані твори в чотирьох томах. Т. 4. — К.: Дніпро, 1972. — 403 с.

Пронин В. Стихи достойные запрета. — М.: Книга, 1986. — 143 с.

Турав С. Зарубежная литература. — М.: Просвещение, 1984. — с. 189−196.

История зарубежной литературы ХІХ века. — М.: Просвещение, 1972. — с. 385−416.

Коптілов В. Гейне в спогадах сучасників. — К.: Дніпро, 1988. — 149 с.

Гейне Г. Про художню творчість. — К.: Мистецтво, 1988. — 351 с.

Щелгунов Н. Геній молодої Німеччини // Твори. В 2-х томах. Т. 2. — 1892. — с. 418−441.

Дмитриева А. Гейне в воспоминаниях современников. — М.: Худож. лит., 1988. — 575 с.

Гейне Г. Стихотворения: Пер. с нем. — М.: Худож. лит., 1956. — 567 с.

Гейне Г. Избранные произведения. В 2 т. Т. 2. — М.: Худож. лит., 1956. — 567 с.

Гейне Г. Собрание сочинений. В 6-ти т. Т. 5. Проза 30-х годов; Письма: Пер. с нем. — М.: Худож. лит., 1983. — 462 с.

Гейне Г. Собрание сочинений. В 6-ти т. Т. 6. Проза 40−50-х годов; Письма: Пер. с нем. — М.: Худож. лит., 1983. — 462 с.

Гейне Г. Собрание сочинений. В 10 т. Т. 4. Путевые картины. — М.: Худож. лит., 1957. — 524 с.

Гейне Г. Собрание сочинений. В 6-ти т. Т. 4. Проза 30-х годов. Пер. с нем. — М.: Худож. лит., 1982. -462 с.

Гейне Г. Собрание сочинений. В 6-ти т. Т. 3. Путевые картины. Пер. с нем. — М.: Худож. лит., 1980. — 486 с.

Гейне Г. Собрание сочинений. В 6-ти т. Т. 1. Стихотворения. Пер. с нем. — М.: Худож. лит., 1980. — 518 с.

Паустовський К. Дорога Генриха Гейне//Вокруг света. — 1996. — № 12. — с. 36−37.

PAGE.

PAGE 35.