Організаційно-правові форми малого бізнесу. 
Контракти

Тема: Організаційно-правові форми малого бізнесу. Контракти План Вступ Розділ 1. Організаційно-правові форми малого бізнесу

1.1 Фізична особа-підприємець

1.2 Малі підприємства, як основний інструмент підприємницької діяльності

Розділ 2. Поняття, види і умови дійсності контрактів

2.1 Співвідношення поняття правочину і договору

2.2 Види договорів (контрактів)

2.3 Зміст зовнішньоторговельного контракту

2.3.1 Обов’язкові умови зовнішньоторговельного контракту купівлі-продажу

2.3.2 Додаткові (можливі) умови зовнішньоторговельного контракту

2.4 Типові помилки при складанні зовнішньоторговельного контракту Висновки Список використаних джерел Вступ Слово «Бізнес» в повсякденному житті можна почути, так само часто, як «гроші, робота, сім'я». Так що ж насправді ховається під цим словом? Одне з найпоширеніших визначень бізнесу говорить нам з вами, що «бізнес» — це будь-яка діяльність, направлена на отримання прибутку шляхом надання іншим необхідних товарів і послуг. Важливою частиною структури бізнесу, є «малий бізнес» .

Підприємство малого бізнесу — це незалежно керована, не домінуюча в області своєї діяльності фірма, що відповідає певним стандартам розмірів в плані кількості працівників і річного об'єму надходжень. Існує і інше визначення більш адаптоване до українських умов: «малий бізнес» — це підприємницька діяльність, здійснювана суб'єктами ринкової економіки при певних встановлених законами, державними органами або іншими представницькими організаціями критеріях.

Світовий досвід і практика переконують, що важливим елементом ринкової економіки є існування і взаємодія великих, середніх і малих підприємств. При цьому мале підприємництво розглядається не тільки, як доповнення до великого виробництва, а як самостійна форма функціонування і розвитку сучасних продуктивних сил — гнучка життєздатна, ефективна, прогресивна.

Особливе значення малого бізнесу проступає в структурній перебудові економіки, прискоренні научно-технічного процесу, формуванні нового соціального шару.

Мале підприємництво — один з провідних секторів, який визначає темпи економічного зростання, стан зайнятості населення, структуру і якість валового національного продукту.

Спершу трохи статистики. В Україні розвиток малого підприємництва почався ще в умовах соціалістичної економіки і свого найбільшого розмаху досяг в період ринкової трансформації. Так, за період з 1991 до 2001 роки загальна кількість підприємств які можна віднести до сфери малого підприємництва, виросла у декілька разів. У цьому секторі економіки працює більше 12% загальної кількості працівників, він формує біля 8% валового внутрішнього продукту країни.

У Євросоюзі більше половини загального обороту прибутку і доданій вартості дають якраз підприємства малого і середнього бізнесу, яких там налічується близько 20 мільйонів. У країнах блоку більше 70% населення зайняті в невеликих компаніях малого бізнесу, з чисельністю персоналу, що не перевищує 250 чоловік. Найбільш популярний бізнес за кордоном на європейському континенті - у сфері торгівлі, харчової промисловості, будівництва, саме в них створюється максимальна кількість малих підприємств.

Успішна діяльність середнього і малого бізнесу гарантує стабільність розвитку економіки ЄС, її ефективність. Вона стимулює розвиток здорової конкуренції, буквально примушує крупні компанії покращувати своє виробництво, упроваджувати нові технології. Актуальність теми. Особливо актуальна проблема впровадження на ринок малих підприємств в світлі останніх змін в економіці наший країни. В умовах виходу з економічної кризи не можна не згадати про підтримку малого бізнесу. Поява великого числа фірм приведе до появи нових робочих місць, малим підприємством легше управляти в умовах нестабільного курсу національної валюти. Все це принесе реальні гроші до бюджету не тільки центру, але і регіонів, що важливо. Об'єктом дослідження даного звіту є суспільні відносини, які виникають в зв’язку з створенням малих підприємств, а також виконанням зобов’язань по укладеним контрактам.

Предметом роботи є чинне законодавство України, арбітражна практика по вирішенню спорів, які виникають між сторонами при здійсненні підприємницької діяльності.

Розділ 1. Організаційно правові форми малого бізнесу

1.1 Фізична особа-підприємець Як правило, підприємець-початківець стоїть перед вибором організаційно-правової форми майбутньої діяльності - чи стати приватним підприємцем або створити юридичну особу, і якщо юридичну особу — то яку? Часто таке найважливіше рішення ухвалюється навмання, без серйозного вибору і без розуміння його наслідків.

Зрозуміло, що неможливо дати універсальну пораду з такого вибору — найбільш відповідний крок повинен зробити сам майбутній підприємець.

Для вибору організаційно-правової форми підприємництва треба мати уявлення про всі форми і вибрати оптимальний варіант.

Фізична особа — це, простіше кажучи, людина. А людина може бути громадянином України, іноземним громадянином і взагалі не мати громадянства жодної з країн (бути особою без громадянства).

Громадянин має право займатися підприємницькою діяльністю без утворення юридичної особи з моменту його державної реєстрації як приватного підприємця. До цього виду діяльності застосовуються правила, які регулюють діяльність комерційних організацій, якщо інше не витікає із закону, інших правових актів або сутності правовідносин.

Підприємницька діяльність громадян, яка здійснюється без створення юридичної особи, регулюється правилами і нормами Цивільного кодексу України. Фізичні особи, так само як і організації, мають право займатися будь-якими видами підприємницької діяльності, які не заборонені законом і здійснювати від свого імені будь-які операції, дозволені законом, а також використовувати найману працю.

Відмінні особливості підприємницької діяльності без створення юридичної особи від інших організаційно-правових форм власності:

· відносна проста і коротка процедура реєстрації;

· відсутність Статутного Капіталу;

· не потрібна юридична адреса (державна реєстрація ПП здійснюється по місцю постійного проживання);

· ПП не зобов’язані (але мають право) відкривати поточні рахунки в банках;

· спрощена форма обліку господарських операцій і звільнення від ряду податків, якими обкладаються юридичні особи

· спрощена система оподаткування.

Не дивлячись на зовнішню простоту організації і оформлення підприємницької діяльності без створення юридичної особи, приватний підприємець є повноважним суб'єктом господарювання. Він має право укладати з іншими юридичними і фізичними особами договори цивільно-правового характеру, тобто виступати в якості не тільки виконавця, але і замовника робіт і послуг.

На відміну від фізичних осіб, які не займаються підприємницькою діяльністю, відповідальність приватних підприємців по прийнятих зобов’язаннях наступає незалежно від обставин. Як і юридичні особи, вони звільняються від відповідальності тільки в тому випадку, якщо невиконання зобов’язань мало місце під впливом непереборної сили (форс-мажорних обставин), до яких не відносяться порушення зобов’язань іншими суб'єктами господарювання, недолік фінансових або матеріальних ресурсів.

В цьому сенсі засновники ЗАТ або ТОВ знаходяться в набагато сприятливіших умовах. Засновники несуть майнову відповідальність по зобов’язаннях товариства тільки в межах своїх внесків в статутній капітал, тоді як приватний підприємець відповідає по прийнятих зобов’язаннях всім своїм майном.

1.2 Малі підприємства, як основний інструмент підприємницької діяльності

Інструментом підприємницької діяльності є перш за все підприємство. З правової точки зору, під підприємством розуміється самостійний господарський суб'єкт з правами юридичної особи, який на основі використання закріпленого за ним майна проводить і реалізує продукцію, виконує роботи і надає послуги.

" Правова форма" на відміну від самого підприємства як самостійної, майново відособленої господарської одиниці - це комплекс правових норм, які визначають відносини учасників підприємства із навколишнім світом. В правовій практиці західних країн не існує самого поняття «підприємство». Закон там має справу тільки з «товариством» («компанією»), тобто з об'єднанням осіб, пов’язаних одним з визнаних видів договору. Таким чином, не можна змішувати поняття підприємства з його правовою формою.

У світовій практиці використовуються різні організаційно-правові форми підприємств, які визначаються національним законодавством окремих країн. Закони додають їм статус юридичної особи, яка володіє відособленим майном і відповідає по своїх зобов’язаннях цим майном, має самостійний баланс, виступає в цивільному обороті, в суді, господарському і третейському судах від свого імені.

За чинним українським законодавством, на теперішній час існують наступні організаційно-правові форми підприємств:

— державне підприємство;

— приватне підприємство (індивідуальне);

— товариство, в т. ч.

з повною відповідальністю (повне товариство);

із змішаною відповідальністю (змішане товариство);

з обмеженою відповідальністю (обмежене товариство);

— акціонерне товариство, в т. ч.

— відкритого типу;

— закритого типу.

Тепер детальніше зупинимося на характеристиці організаційно-правових форм підприємствмалого бізнесу.

Індивідуальне підприємство — підприємство, засноване на особистій власності фізичної особи і суто його праці.

Сімейне підприємство — це підприємство, засноване на власності і праці членів однієї сім'ї, які проживають разом.

Приватне підприємство — підприємство, засноване на власності окремого громадянина України, з правом найму робочої сили.

Колективне підприємство — підприємство, засноване на власності трудового колективу підприємства, кооперативу, громадської і релігійної організації.

Корпорація — це фірма, яка має форму юридичної особи, де відповідальність кожного власника обмежена його внеском в дане підприємство. Корпорація — суспільство, засноване на паях. Купуючи цінні папери (акції і облігації), індивіди (домогосподарства) становляться власниками корпорації. Через ринок цінних паперів можливе швидке залучення фінансових коштів величезного числа людей. Утримувачі акцій отримують частину доходу (дивіденд) і ризикують тільки тією сумою, яку вони заплатили при покупці акцій (облігацій). Кредитори пред’являють позов до корпорації в цілому, але не до акціонерів як приватних осіб (право обмеженої відповідальності).

Спільне підприємство — це підприємство, засноване на базі об'єднання майна різних власників (змішана форма власності). В числі засновників спільного підприємства можуть бути як юридичні особи, так і громадяни України або інших держав.

Відповідно до об'ємів господарського обороту підприємства і чисельності його працівників (незалежно від форм власності), підприємство може бути віднесено до категорії малих підприємств (МП). До МП відносяться такі підприємства:

· у промисловості і будівництві - з чисельністю працівників до 200 осіб;

· у інших галузях виробничої сфери — до 50 осіб;

· у науці і науковому обслуговуванні - до 100 осіб;

· у галузях невиробничої сфери — до 25 осіб;

· у роздрібній торгівлі - до 15 осіб.

Законодавство України передбачає деякі особливості діяльності МП (держава може надавати їм пільги при оподаткуванні, отриманні державних кредитів, створювати фонди розвитку МП та ін.).

Згідно з Цивільним кодексом України, господарськими товариствами, визнаються підприємства, установи, організації, створені на підставі договору юридичними особами і громадянами шляхом об'єднання їх майна і підприємницької діяльності з метою отримання прибутку. До господарських товариств відносяться:

· акціонерні товариства;

· товариства з обмеженою відповідальністю;

· товариства з додатковою відповідальністю;

· повні товариства;

· командитні товариства.

Акціонерним товариством (АТ) називається товариство, статутний фонд якого поділений на певну кількість акцій рівної номінальної вартості і яке відповідає по своїх зобов’язаннях тільки майном товариства. Акціонери відповідають по зобов’язаннях товариства тільки в межах акцій, що їм належать. Акціонерні товариства бувають двох видів:

відкрите (акції якого можуть розповсюджуватися методом відкритої підписки і купівлі-продажу на біржах) і закрите (акції якого розподіляються між засновниками і не можуть розповсюджуватися шляхом підписки, купуватися і продаватися на біржі).

Товариством з обмеженою відповідальністю (ТОВ) є товариство, статутний фонд якого поділений на частини, розмір яких визначається засновницькими документами. Учасники товариства несуть відповідальність в межах їх внесків.

Товариством з додатковою відповідальністю називається товариство, статутний фонд якого (аналогічно суспільству з обмеженою відповідальністю) поділений на частини, розмір яких визначений засновницькими документами. Проте учасники такого товариства відповідають по його боргах не тільки своїм внеском до статутного фонду, а (у разі потреби) і майном, що належить їм (у рівному для всіх учасників кратному розмірі до внеску кожного учасника).

Повним товариством називається таке товариство, всі учасники якого займаються загальною підприємницькою діяльністю і несуть солідарну відповідальність по зобов’язаннях товариства всім своїм майном.

Командитним товариством є товариство, яке включає як учасників, які відповідають по зобов’язаннях суспільства всім своїм майном, так і учасників, відповідальність яких обмежується внеском в майно товариства (вкладників). Якщо в командитному товаристві беруть участь двоє або більше учасників з повною відповідальністю, вони несуть солідарну відповідальність по боргах товариства.

Переважна більшість компаній малого бізнесу в світі - це товариства з обмеженою відповідальністю. Так в Великій Британії це Limited Liability Partnership (LLP), в Сполучених Штатах — Limited Liability Company (LLC). В країнах Британської Співдружності, а також Ірландії і на Кіпрі, назва ТОВ має на кінці приписку Ltd. Серед країн ЄС найбільша концентрація малих підприємств в Італії. Найбільш поширеною організаційно-правовою формою компанії, є «sоsieta' а responsabilita' limitata (S.r.l.) — це також товариство з обмеженою відповідальністю.

Найбільш поширеними організаційно-правовими формами господарської діяльності в сфері малого бізнесу в Німеччині є:

· Повне товариство (offene Handelsgesellschaft), в якому всі його учасники несуть повну і солідарну відповідальність перед кредиторами. Повне товариство не є юридичною особою, хоч і користується правами і пільгами останнього: може набувати майно, подавати позови до суду, виступати в ролі відповідача. Воно не зобов’язане публікувати свої рахунки і реєструватися.

Членами товариства можуть бути громадяни будь-якої держави, в т. ч. і юридичні особи (окрім тих, які є власниками або учасниками іншої фірми, в Німеччині, яка діє в тій же сфері, що і дане товариство). Розміри внесків і число членів не обмежуються.

· Командитне товариство (Kommanditgesellschaft (CоKG), за яким не признаються властивості юридичної особи. Воно не зобов’язане публікувати свою звітність. Відповідальність одного або декількох учасників такого товариства (вкладники) обмежена перед кредиторами розмірами внеску, а відповідальність інших засновників не обмежена (повністю відповідальні учасники).

На командитне товариство розповсюджуються положення, встановлені для повного товариства, якщо не вказано інше. Командитисти беруть участь в прибутках і збитках командитного суспільства, але не уповноважені його представляти (на відміну від повних товаришів), зазвичай вони не можуть приймати участі в правлінні, їх імена не можуть фігурувати в назві фірми.

· Існує форма, яка суміщає товариство з обмеженою відповідальністю і командитне товариство (GmbH Со.). Від командитного товариства ця форма відрізняється тим, що в ній жодна фізична особа не несе майнової відповідальності.

Малі підприємста, які діють сьогодні в Україні, — це в основному також товариства з обмеженою відповідальністю, або ТОВ. Реєстрація акціонерних товариств набагато складніше і недоцільна для організації малого бізнесу.

Основні законодавчі норми створення і функціонування підприємств в Україні регулюються Законами України:

" Цивільний кодекс України" із змінами від 07.07.2010р № 435−15;

" Про господарські товариства" із змінами від 30.2004.2010р. № 1576−12;

" Про підприємництво" із змінами від 19.06.2009р. № 698−12.

В Великій Британіі LLP створюється на підставі Limited Liability Partnership Act 2000 и Limited Liability Partnerships Regulations 2001, а також окремих положень Companies Act 1985, в Німеччині - на підставі рішення Торгівельного суду (Amtsgericht).

Державне регулювання діяльності малого підприємництва є системою економічного, правового, соціального і організаційного забезпечення державою середовища для ефективного стійкого розвитку малого підприємництва. Причому ця система базується на ряді принципів, початковим і загальним з яких є протекціонізм. Він, як показує практика, характерний для всіх країн розвиненої ринкової економіки. Наприклад, в США ще в 1953р. був прийнятий закон, по якому уряду наказано подавати підтримку підприємцям малого бізнесу, консультувати, допомагати і захищати їх інтереси з тим, щоб зберегти вільне конкурентне підприємництво.

На Україні цей принцип також знаходить своє віддзеркалення, але на жаль не в повному об'ємі. Прийнята програма «Про державну підтримку малого підприємництва на Україні» і утворений Державний комітет з підтримки і розвитку малого підприємництва.

Ще один принцип державного регулювання малого підприємництва — диференцированість підтримки: на державному рівні слід підтримувати не будь-яких підприємців, а дійсних суб'єктів малого підприємництва і лише тих з них, які беруть участь в реалізації державних програм або функціонують в регіонах із стійким бюджетним дефіцитом.

Тісно пов’язаний з попереднім принцип — мотиваційна спрямованість. На Україні, як ні де, потрібний могутній стимулюючий механізм залучення інвестицій в сферу не просто малого бізнесу, а саме малого підприємництва, яке здійснює інноваційне відтворення. Ясно, що держпідтримка повинна носити селективно — стимулюючий характер.

Наступний принцип — обумовленій гарантованості і відповідальності. Підтримка повинна здійснюватися на певних умовах, яка юридично закріплюються в договорах між державою і суб'єктами малого підприємництва з взаємною відповідальністю договірних сторін. Держава і підприємець зобов’язані виконувати визначені зобов’язання.

Черговий принцип — облік динамічності і суперечності процесу становлення шару малих підприємців. Власники малих підприємств перестають бути підприємцями, якщо припиняють організовувати інноваційні процеси у сфері виробництва або обміну, припиняють займатися ризиковою діяльністю і отримувати підприємницький дохід; підприємництво виключає рутинні методи господарювання, неконкурентне відтворення. Ці обставини важливо враховувати при відборі підприємницьких проектів для державної підтримки.

Таким чином, необхідний системний підхід до формування організаційно-господарського механізму малого підприємництва. Формуючи цей механізм і визначаючи напрями і інструменти державного регулювання і підтримки малого підприємництва, слід комплексно враховувати всі охарактеризовані вище принципи.

До елементів системи державного регулювання і підтримки розвитку малого підприємництва відносяться: правове забезпечення, фінансова підтримка, інформаційне забезпечення, техніко-технологічна підтримка, підготовка і підвищення кваліфікації підприємців, менеджерів і працівників, сприяння зовнішньоекономічній діяльності підприємців.

Розділ 2. Поняття, види і умови дійсності контрактів

2.1 Співвідношення поняття правочину і договору Договір — одна з найбільш стародавніх правових конструкцій. Раніше договору в історії зобов’язального права виникали тільки делікти. Тенденція до підвищення ролі договору, яка характерна для всього сучасного цивільного права, почала з’являтися у все зростаючому об'ємі і в Україні. Пункт 1 ст. 626 ЦКУ розглядає договір як домовленість двох або більше сторін про встановлення, зміну або припинення цивільних прав і обов’язків. Вказане визначення явно має на увазі договір-правочин (п. 2 ст. 202 ЦКУ).

Правочин — один з найбільш поширених видів юридичних фактів. У статті 202 ЦКУ визначається поняття правочину — це дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків.

Таким чином, правочин характеризують наступні признаки:

· правочин — це завжди вольовий акт, тобто дія осіб;

· це правомірні дії;

· правочин спеціально направлений на виникнення, припинення або зміну цивільних правовідносин;

· правочин породжує цивільні правовідносини, оскільки саме цивільним законом визначаються ті правові наслідки, які наступають в результаті здійснення правочину.

Договір служить ідеальною формою активності учасників цивільного обороту. Погляд, який існував в римському праві на договори, дозволив розглядати їх з трьох точок зору: як підстава виникнення правовідношення, як само правовідношення і як форму, яку відповідне правовідношення приймає.

Вказане багатозначне уявлення про договір з певними змінами практично реалізоване в ЦКУ. О. С. Іоффе, визнаючи договір угодою двох або декількох осіб про виникнення, зміну або припинення цивільних правовідносин, разом з тим відзначав: «Іноді під договором розуміється саме зобов’язання, яке виникає з такої угоди, а в деяких випадках цей термін позначає документ, який фіксує акт виникнення зобов’язання по волі його учасників» .

Можна привести і інший приклад висловлюваних в літературі поглядів: «Договір як юридичний факт служить підставою виникнення договору як правовідношення або договірного правовідношення. Договір як юридичний факт і як правовідношення — це самостійні аспекти договору, різні сторони в його розвитку» .

Таким чином, узагальнюючи вищесказане, можна зробити висновок про те, що договір в його першому значенні - підстава виникнення прав і обов’язків — складає ступінь класифікації юридичних фактів. Відповідно він повинен відповідати основоположним ознакам цих останніх (мається на увазі здатність породжувати права і обов’язки). З вказаної точки зору договір може бути поставлений в один ряд з односторонніми правочинами, з деліктами, адміністративними актами, юридичними вчинками і ін.

Договори відносяться до того різновиду юридичних фактів, який іменується правочинами, тобто є діями осіб, направлених на набуття, зміну і припинення цивільних прав і обов’язків (ст. 202 ЦКУ).

Серед інших правочинів договір виділяється тільки одною ознакою: він є двоабо багатобічний правочин, тобто угода двох або більше осіб. У цій якості договір протистоїть одностороннім правочинам, прикладами яких можуть бути емісія цінних паперів, довіреність, заповіт.

2.2 Види договорів (контрактів) Класифікація договорів має не тільки теоретичне, але і важливе практичне значення. Так, виявлення загальних типових ознак договорів і відмінностей між ними полегшує для суб'єктів цивільного права правильний вибір виду договору, забезпечує його відповідність змісту регульованої діяльності. Крім того, класифікація договорів сприяє подальшому вдосконаленню і систематизації законодавства, служить цілям кращого вивчення договорів, як категорії цивільного права.

Класифікація договорів здійснюється по різних підставах, які обираються залежно від переслідуваних цілей.

1) Зокрема, залежно від моменту виникнення прав і зобов’язань у сторін договору розрізняють договори консенсусні і реальні.

Консенсусні договори — це договори, які вважаються укладеними з моменту досягнення угоди за всіма істотними умовами у формі, яку потребує закон. До них відносяться: купівля-продаж, наймання, доручення, комісія, спільна діяльність та ін.

Реальними називаються договори, в яких для виникнення прав і зобов’язань недостатньо угоди, а необхідна ще і передача речі (речей). Наприклад, договір позики вважається укладеним не з моменту, коли сторони домовилися про те, що гроші будуть надані в борг, а з моменту передачі їх позичальникові.

Практичне значення такого ділення полягає в тому, що в консенсусних договорах спор про виконання зобов’язань і відповідальності за їх невиконання виникає вже після досягнення сторонами угоди. Наприклад, можлива вимога про передачу купленої речі, про відповідальність за невиконання такого обов’язку і тому подібне.

Проте, як наголошувалося вище, для деяких договорів потрібне не тільки досягнення угоди, але ще і оформлення угоди належним чином, без чого договір не вважається укладеним. Наприклад, згідно ст. 657 ЦКУ, договір купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного майнового комплексу, житлового будинку, іншої нерухомості, повинен бути обов’язково нотаріально засвідчений і підлягає державній реєстрації під загрозою недійсності такого договору.

2) Залежно від характеру розподілу прав і зобов’язань між учасниками угоди договори діляться на односторонні і взаємні або ж синалагматичні (у ст. 626 ЦКУ вони іменуються «двосторонніми» і «багатосторонніми»).

У односторонньому договорі одна із сторін має тільки право, а інша — тільки обов’язки. Таким, наприклад, є договір позики, де у кредитора виникає лише право вимагати повернення боргу, а у позичальника — тільки обов’язок виконати вказану вимогу.

Взаємні (синалагматичні) договори завжди породжують права і обов’язки для кожного з учасників. Наприклад, за договором купівлі-продажу продавець зобов’язується передати продану річ, але має право вимагати сплати її ціни; у свою чергу покупець зобов’язаний сплатити вартість речі, але має право вимагати передачі йому купленій речі.

3) З урахуванням наявності або відсутності еквівалентності відносин договори підрозділяються на відшкодувальні і безвідплатні.

Таке ділення залежить від того, чи відповідає обов’язку однієї сторони договору щось зробити або передати, обов’язок іншої сторони надати зустрічне задоволення в грошовій або іншій матеріальній формі.

Якщо зустрічне задоволення є, це відшкодувальний договір.

Якщо одна із сторін договору виконує свої обов’язки, нічого не отримуючи взамін, то такий договір безвідплатний.

Таких договорів, де дії виконуються на відшкодувальних початках, в цивільному праві більшість. Вони встановлюються у вигляді загального правила (частина 5 ст. 626 ЦКУ). Це договори купівлі-продажу, найму, підряду та ін.

4) По ступеню юридичної завершеності розрізняють договори остаточні і попередні.

Переважне число договорів носить остаточний характер, оскільки безпосередньо з них виникають обов’язки по виконанню певних робіт, надання послуг, передачі майна та ін.

Попередній договір таких обов’язків безпосередньо сам не породжує. Він лише створює обов’язок після закінчення певного часу скласти передбачений їм новий договір (ст. 635 ЦКУ). Іншими словами, попередній договір — це угода про укладення договору в майбутньому. Як приклад попереднього договору можна назвати відомий у практиці минулих років договір запродажу житлового будинку.

ЦК України розмежовує попередній договір і договір про наміри. Договір про наміри (протокол про наміри), якщо в нім не виражена прямо воля сторін надати йому силу попереднього договору, не породжує цивільно-правових наслідків (частина 4 ст. 636 ЦКУ).

5) За змістом регульованої діяльності всі договори діляться на майнові і організаційні.

Майновими є договори, направлені на регулювання поведінки осіб щодо певного блага. Їх відмінною рисою служить спрямованість на отримання майна або блага, що досягається виконанням зобов’язання.

Специфікою організаційних договорів є те, що вони призначені створювати передумови, передбачити можливості для подальшої підприємницької або іншій діяльності. Під такою точкою зору организаційним договором може бути визнаний засновницький договір, яким створюється господарське товариство.

6) Залежно від значущості договору для задоволення приватних або суспільних інтересів розрізняють звичайні (приватноправові) договори і договори публічні.

До публічних відносять договори, де одна сторона — підприємець взяла на себе обов’язок з продажу товарів, виконання робіт і надання послуг кожному, хто до них звернеться (роздрібна торгівля, перевезення транспортом загального користування, послуги зв’язку, енергопостачання, медичне, готельне обслуговування і ін.).

Режим публічних договорів є виключенням із загального правила, яке спирається на принцип свободи договорів (ст. 633 ЦКУ). Вказане виключення є одним з випадків дії публічного начала в цивільному праві. Режим публічних договорів прямо протилежний режиму «свободи договорів», що найповніше виражає приватноправові начала, які складають основу цивільного права.

7) З урахуванням значення договору для визначення кола повноправних учасників розрізняють основні договори і договори приєднання.

Основні договори є первинною підставою виникнення певних прав і обов’язків у учасників цивільних відносин.

Сенс договору приєднання полягає в тому, що його умови визначені одній із сторін договору у формулярах або в інших стандартних формах і можуть бути прийняті другою стороною не інакше, як шляхом приєднання до запропонованого договору в цілому (ст. 634 ЦКУ). Це означає: «або погоджуєшся із усім, що я пропоную, або договору не буде». Тому, можливо, точнішою, ніж «приєднання», може вважатися термін «продиктований договір». Він дозволяє підкреслити обидві ознаки вказаних договорів: і те, що особа приєдналася до основного договору, не маючи можливості обговорювати його умови, і те, що вона вимушена була внаслідок якихось причин поступити саме таким чином.

Юридична практика, особливо у сфері господарської діяльності, досить широко використовує договори приєднання, що і зумовило введення такого виду договорів до ЦК України.

8) Залежно від суб'єкта, який набуває право за договором, розрізняють договори на користь кредитора і договори на користь третьої особи.

Договір на користь кредитора — це типовий цивільно-правовий договір, який заснований на врахуванні інтересів учасників майбутнього зобов’язання.

Договором на користь третьої особи є договір, в якому боржник зобов’язаний виконати свій обов’язок на користь третьої особи, встановленої або не встановленої в договорі (ст. 160 ГК України). Наприклад, таким є договір страхування життя і деякі інші цивільно-правові договори.

9) Залежно від цілей укладення розрізняють такі групи цивільно-правових договорів:

· договори про передачу майна у власність або для встановлення іншого речового права (купівля-продаж, постачання, контрактація, позика, міна, дарування, застава, постачання енергоресурсів і ін.);

· договори про передачу майна в тимчасове користування (майновий найм, оренда, житловий найм, побутовий прокат, безвідплатне користування майном, лізинг і ін.);

· договори про виконання робіт (побутовий підряд, підряд на капітальне будівництво, договір на виконання проектних і розвідувальних робіт, договір на виконання аудиторських робіт);

· договори про передачу результатів творчій діяльності (авторські, ліцензійні договори, договори про передачу науково технічної продукції і тому подібне);

· договори про надання послуг (перевезення, страхування, доручення, комісія, збереження, про посередницькі послуги, довічне утримання, кредитний договір і ін.);

· договори про спільну діяльність (засновницький договір, угоди про науково-технічну співпрацю).

При цьому слід звернути увагу на ту обставину, що пропонований перелік не є вичерпним, оскільки принцип свободи договору припускає можливість укладення будь-якого договору, прямо не забороненого законом.

10) Своєрідною є класифікація цивільно-правових договорів з врахуванням приналежності їх до певного типу або різновиду.

Так, договори купівлі-продажу і міни розрізняються як певні договірні типи; роздрібна купівля-продаж — це різновид того договірного типу, який іменується купівлею-продажем; договір, по якому одна річ обмінюється на іншу з певною грошовою доплатою, є змішаним договором, який з'єднує в собі елементи двох договірних типів, — міни і купівлі-продажу.

2.3 Зміст зовнішньоторговельного контракту В господарській діяльності малих підприємств, фізичних осіб-підприємців доводиться часто укладати договори або контракти купівлі-продажу. Як різновид письмового договору зовнішньоторговельний контракт купівлі-продажу має певну структуру і зміст, які розроблялися впродовж тривалого часу в ході розвитку і вдосконалення міжнародної комерційної практики, для забезпечення якої такий вид контракт і був створений.

В результаті зовнішньоторговельний контракт придбав певною мірою стандартний, уніфікований вигляд, в якому він застосовується і в даний час. З цієї ж причини, контрактом є достатньо традиційний, консервативний документ, який не слід «виправляти» і «спрощувати», якщо якесь формулювання здається надмірно «довгим» або застарілим.

Структура зовнішньоторговельного контракту, (як і будь-якого іншого письмового договору) є розташовані в певній послідовності один за одним і пронумеровані контрактні умови (положення), кожне їх яких є самостійним (окремим) розділом, який регулює конкретне питання, пов’язане з виконанням зовнішньоторговельної операції. Таких контрактних умов — розділів в тексті зовнішньоторговельного контракту зазвичай буває від 11 до 15.

Послідовність розташування контрактних умов в класичному варіанті повинна відповідати принципу «від загального до приватного», коли спочатку розглядаються умови, які містять загальні, початкові відомості і дані (що, скільки, якої якості, за якою ціною, на яких умовах/базисі/продається), а потім, умови, які відповідають на питання, як практично здійснити операцію (передача-приймання товару, умови платежу/розрахункові операції/, транспортні умови, штрафи і претензії, арбітраж/суд/та ін.).

Контрактні умови, перш за все підрозділяються на умови обов’язкові і додаткові, з яких найбільше значення мають перші.

Обов’язкові контрактні умови — це мінімально необхідний набір умов (положень), які регулюють найбільш важливі, принципові питання, пов’язані з виконанням правочину, і тому завжди обов’язково містяться в тексті контракту, оскільки відсутність (або неточний, некоректний виклад) хоч би одного з них приводить до того, що операція стає важко здійснимою, а іноді, нездійснимою взагалі.

Іншими словами, це та база, основа, без якої контракт не може вважатися зовнішньоторговельним контрактом купівлі-продажу в загальновизнаному сенсі цього слова. При цьому слід мати на увазі, що нормальний зовнішньоторговельний контракт не повинен обмежуватися і не обмежується набором тільки обов’язкових умов. У нім традиційно містяться так само й додаткові умови, тобто «надмінімум», який покликаний в максимальному ступені полегшити виконання правочину, передбачивши, по можливості, всі нюанси, які можуть зустрітися в ході її виконання.

2.3.1 Обов’язкові умови зовнішньоторговельного контракту купівлі-продажу

Зовнішньоторговельний контракт починається з ввідної частини, передуючої основному тексту і має зазвичай наступний зміст:

1. Найменування контракту повинне бути ідентичним назві правочину, закріпленій в законі, якому сторони підпорядкували свій договір.

2. Дата і місце укладення (підписання) контракту.

3. Найменування сторін. У преамбулі указується повне фірмове (офіційне) найменування сторін — те, під яким вони зареєстровані в торговому реєстрі своєї країни. Арбітражній практиці відомі випадки, коли недобросовісний учасник правочину, використовуючи неточності у формулюванні свого найменування, намагався відмовитись від відповідальності за порушення договору, посилаючись на те, що він не є стороною правочину. Далі позначається правовий статус (організаційно-правова форма) і місцезнаходження (країна, місто) сторін.

4. Особи, що підписали контракт. Особливо важливо вказати повноваження осіб, виступаючих як сторони договору і підписують контракт, оскільки надалі можливе заперечування правочину, укладеного особою, яка діяла з перевищенням своїх повноважень.

5. Предмет контракту (позначення товару і послуг, що є предметом купівлі-продажу, плюс посилання на його якість — звичайна вказівка відповідного стандарту — національного або міжнародного, оскільки якість, як така, невіддільна від поняття «товар» і так же є обов’язковою умовою контракту).

6. Кількість і терміни постачання.

7. Ціна (причому, ціна може бути як визначеною, так і визначною, у другому випадку, в контракті повинен бути, принаймні, передбачений порядок визначення ціни, що дозволяє точно встановити її на дату, обумовлену в контракті).

8. Базисні умови поставки згідно ІНКОТЕРМС 2000. (FOB, СIF, CFR, FAS і ін.).

9. Умови платежу (порядок здійснення розрахунків за поставлений товар).

10. Гарантії (наприклад, для контрактів на машини і устаткування, ремонтні, монтажні і будівельні роботи).

11. Санкції і рекламації (порядок пред’явлення претензій і штрафів).

12. Арбітраж (умова про судовий розгляд спорів).

13. Підписи сторін (умова необхідна для того, щоб контракт набув чинності і придбав статус юридично дійсного документа).

В свою чергу, ключовими і особливо важливими умовами з вище перелічених є базисні умови постачання і умови платежу, (регулюють найбільш важливі питання правочину — рівень цін, умови транспортування товару, схема і порядок розрахунків), які слід оформляти особливо ретельно, оскільки будь-яка неточність або неповнота викладу вже точно, неминуче, приведе до того, що виконання контракту виявиться скрутним або навіть неможливим. Необхідно відзначити, що спеціального законодавчого акту, регулюючого питання про обов’язкові умови зовнішньоторговельного контракту, — не дивлячись на велику потребу в документі такого роду — в нашому законодавстві до цих пір немає. Перелік окремих умов договору купівлі-продажу що міститься в ЦКУ, ніяк не можна вважати достатнім, оскільки зовнішньоторговельний контракт, як вже наголошувалося, — документ особливий, специфічний, і тому вимагає окремого (спеціального) законодавчого регулирования.

2.3.2 Додаткові (можливі) умови зовнішньоторговельного контракту

1. Якість товару (умова, яка розшифровує, деталізує відомості про якість, вказані в «Предметі контракту»);

2. Упаковка і маркіровка;

3. Передача-приймання товару;

4. Транспортні умови (регламентують технічні питання, пов’язані з транспортуванням товару);

5. Форс-мажор, або обставини непереборної сили;

6. Інші умови (набір підсумкових, завершальних формулювань, що регламентують питання, пов’язані з виконання контракту і пост — контрактними відносинами).

Всі контрактні умови, крім того, можна розділити на умови типові і індивідуальні, з яких перші носять універсальний характер і є набором загальноприйнятих, стандартних формулювань, переносимих з контракту в контракт без якихось істотних змін або взагалі без змін, а другі властиві тільки даному конкретному правочину, даному конкретному контракту (найменування Продавця і Покупця, предмет контракту, його кількість і якість, терміни постачання, ціна, і ін.).

2.4 Типові помилки при складанні зовнішньоторговельного контракту Контракт міжнародної купівлі-продажу товарів є найбільш зовнішньоекономічною операцією, яка частіше зустрічається, застосовується в практиці діяльності українського малого бізнесу. Його складання вимагає спеціальних знань і навиків, обліку спеціальних особливостей зовнішнього ринку, який істотно відрізняється від внутрідержавного. При укладенні контракту і визначенні його змісту необхідно враховувати ряд моментів.

Вступаючи в переговори з міжнародним партнером про укладення контракту, українські підприємці нерідко не перевіряють ні правового статусу партнера (що юридично він собою представляє, де зареєстрований, який об'єм його правоздатності), ні його фінансового положення і комерційної репутації, ні повноважень його представника на укладення контракту. В ряді випадків це приводить до неможливості отримати оплату за поставлені експортні товари або добитися повернення виплачених сум за імпортні товари, які або взагалі не були поставлені, або поставлені не в повному об'ємі або з істотними недоліками. Зустрічаються і випадки, коли безуспішними виявляються спроби знайти зарубіжного партнера для вручення йому позовних матеріалів і повістки про виклик його в арбітраж або господарський суд. В контракті або взагалі не вказувалися юридичні адреси сторін, або містилася фіктивна юридична адреса зарубіжного партнера, або замість нього була поштова адреса для напряму кореспонденції до запитання.

При аналізі тексту контракту, представленого позивачем в Арбітраж по одному із спорів, з’ясувалося, що в преамбулі контракту найменування зарубіжного партнера відрізняється від вказаного в розділі «Юридичні адреси сторін». Як виявилось, фірма під найменуванням, вказаним в преамбулі контракту, не зареєстрована в торговому реєстрі і відповідно не визнається юридичною особою країни, названої як її місцезнаходження. Та ж фірма, юридична адреса якої вказана в контракті, категорично заперечувала, що нею укладений контракт з позивачем.

При складанні контракту нерідко не враховується, що відносини сторін визначаються не тільки умовами контракту, але і нормами застосовного права. Невідповідність контракту або якої-небудь його умови імперативним розпорядженням закону нерідко приводить до визнання контракту в цілому, або окремих його частин недійсними (наприклад, при недотриманні форми контракту або змін чи доповнень до нього). Іноді виявляється неможливим використовувати передбачену контрактом умову. Наприклад, право, яке діє у Великій Британії і США, не допускає реалізації за допомогою суду або арбітражу договірної умови про сплату штрафу. Для українського підприємця часто несподіваним виявляється, що пропуск у контракті відновлюється за допомогою норм застосовного права, коли в контракті відсутня умова з якого-небудь питання. При розгляді одного спору, український покупець, заперечуючи проти вимог зарубіжного продавця про відшкодування йому збитків, викликаних порушенням контрактних умов покупцем, заявив, що він повинен бути звільнений від відповідальності, оскільки контракт передбачає лише положення про відповідальність продавця.

При складанні контракту не завжди береться до уваги те, що є істотні розбіжності у вирішенні одних і тих же питань в праві різних держав, а тому необхідно знати, правом якого з них регулюватимуться відносини по конкретному контракту. Так, зокрема, відповідно до російського, німецького і болгарського права включення в контракт умови про штраф за загальним правилом не позбавляє права вимагати відшкодування збитків в частині, не покритій штрафом. В той же час, право Польщі і Чехії виходить з того, що договірний штраф визнається винятковою неустойкою, тобто збитки, які перевищують штраф, не можуть бути за загальним правилом стягнуті. У праві Франції неустойка також визнається винятковою, але судді надано право змінити суму неустойки, якщо вона дуже висока або низка. Як наголошувалося вище, у Великій Британії і США умова про договірний штраф взагалі не може бути реалізована в судовому або арбітражному порядку.

Вельми часто допускаються неточності при застосуванні в контрактах торгових термінів, які склалися в практиці міжнародної торгівлі, які визначають базисні умови постачання. Так, призначений для водних перевезень торговий термін «CIF» нерідко застосовується при використанні сухопутних видів транспорту (залізничного, автомобільного). За відсутності в контракті положень, які роз’яснюють, що сторони в даному випадку мали на увазі, виникають труднощі при вирішенні спорів, зокрема з питання про момент, в який товар вважається поставленим, і про момент переходу ризику з продавця на покупця.

При формулюванні умови про обставини, що звільняють від відповідальності (так званих «форс-мажорних обставин»), нерідко не враховуються наслідки того або іншого формулювання, що призводить до зниження або підвищення майнової відповідальності відповідної сторони контракту. Мають місце і випадки, коли в контракті недостатньо чітко формулюється умова про порядок вирішення спорів.

Висновки На жаль, багато підприємців при веденні малого бізнесу не замислюються про закон, свої права і обов’язки. Не знають, як захистити і відстояти своє право на що-небудь, як застосовувати закон в своїх інтересах. Не звертаються за допомогою в юридичні консультації, вважаючи, небезпідставно, що це їм не доступно.

Підписання неграмотно складеного договору загрожує його учасникам наступними проблемами:

· Договір може бути визнаний недійсним.

· Договір може бути визнаний непоміщеним.

· Договір може привести до неможливості отримання від контрагента очікуваного результату, не передбаченого або передбаченого договором недостатньо повно.

· Договір може обтяжити сторони невиправданим податковим навантаженням.

Хотілося б мати чітко сформульоване законодавство, щоб Закон працював реально і недосконалість закону не змогли використовувати неохайні люди в своїх корисливих цілях.

Світогляд — погляд на світ, суспільство, його розвиток — повинен спиратися на об'єктивну реальність. У розвитку суспільства об'єктивною реальністю є, перш за все, — Закон.

Список використаних джерел

1. «Цивільний кодекс України» із змінами від 07.07.2010р № 435−15;

2. Закон України «Про господарські товариства» із змінами від 30.2004.2010р. № 1576−12;

3. Закон України «Про підприємництво» із змінами від 19.06.2009р. № 698−12

4. Цивільне право України: Підручник: У 2 т. / Борисова В. І. (кер. авт. кол.), Баранова Л. М., Жилінкова І. В. та ін.; За заг. ред. В. І. Борисової, І. В. Спасибо-Фатєєвої, В. Л. Яроцького. — К.: Юрінком Інтер, 2004. — Т. 2. — 552 с.

5. Інтернет http://www.miripravo.ru/forms/china/0.htm

6. Інтернет http://forms.findlaw.com/llc_forms.html

7. Інтернет http://www.ubsjournal.com/lowbusiness/1169-small-business

8. Інтернет http://advokat-miller.ru/germ.htm?id=477.