Верховенство закону
Лише в останні 40−45 років доцільність притягнення судової влади до здійснення конституційного контролю був визнана в багатьох країнах. Це відбувалося в міру тог, як долався острах заподіяння збитку авторитету законодавчих й виконавчих органів тім, що їхні дії виявляться под судовим контролем. Звичайно, у процесі впровадження здійснюваного судами конституційного контролю було б знайдено чимало… Читати ще >
Верховенство закону (реферат, курсова, диплом, контрольна)
Верховенство закону
Закони.
Закон — це прийнятий в особливому порядку первинний правововый акт по основних питаннях життя країни, що безпосередньо виражає державну волю і має вищу юридичну чинність.
Ознаки закону можуть бути розділені на: матеріальні й спеціальні правові. Матеріальні ознаки закону характеризують його із точки зору джерела, утримання й значення, а спеціальні правові ознаки відбивають юридичні властивості закону і особливості правотворчої процедури.
По своєму значенню закон є правовим актом первинного характеру, тобто юридичним Розпорядженням, що представляє собою відправний вухо усієї правової системи держави. «Єдність правового регулювання в стране реально можливо лише при наявності єдиної правової основи, абсолютної незаперечності вищого юридичного авторитету, чіткої ієрархії правових форм. «.
По своїх юридичних властивостях закон являє собою акт, що володіє вищою юридичною чинністю. Це виражається до того, що:
а) усі інші правові акти повинні видаватися на основі законів й не суперечити їм;
б) як вище вираження державної влади закони не підлягають контролю чи завердженню із боці якогось іншого органу держави крім законодавчих зборів;
в) закони можуть бути скасовані чи змінені лише законами чи ж актами, що мають законодавче значення.
І матеріальні, й спеціальні правові ознаки закону тісно заговорили українською у «язані. Це свідчить про ті, що закон, й насамперед Конституція, що займає особливе місце серед всіх інших законів, займає головне місце в системі нормативних актів усієї держави.
Закони утворюють ядро, стрижень правової системи держави. Усі це й визначає верховенство закону — найважливішої вимоги законності.
Головна й визначальна роль закону в державі - це не автоматично чинний факт, що існує самий по собі. Ос-кільки верховенство закону є вираженням законності, від стану якої залежить фактичне положення законів серед інших правових норм. Істотне значення тут мають рівень політико-правової культури й розвитку цивільного суспільства, від якого залежить виконання законів, ступінь досконалості й культури законодавства, ефективність й культура роботи правоохоронних органів.
Верховенство закону — саме вимога законності і один із ознак дійсно правової держави. Тому це винне дотримуватися в роботі правоохоронних органів. Дотримання цієї вимоги зокрема охоплює такі основні моменти:
а) істотність законодавства — законодавство винне бути присвячене дійсно вирішальним й корінним питанням життя країни;
б) повнота законодавства — у законах повинні бути із максимальною точністю урегульовані усі запитання, що потребують законодавчого рішення;
в) недоторканість законодавства — суворе дотримання вищої юридичної чинності закону, у тому числі неприпустимість видання актів, що суперечать закону;
р) досконалість законодавства по його утриманню — його усталеність, систематичне відновлення і ін.;
буд) культура законодавства (юридична досконалість) — його кодифікованість, широка застосування досягнень юридичної техніки, що забезпечує правильне і однакове розуміння законів.
Конституція.
Конституція є основним джерелом державного права країни. Вона закріплює в законодавчому порядку результат визначеного суспільного розвитку.
По змісту Конституція — основний закон країни, що закріплює суспільний й державний устрій, організацію, взаємовідносини й повноваження вищих органів державної влади, основи організації державного керування й судової системи, основні принципи виборчого права й правове положення громадян.
Кожна із Конституцій має специфічні риси, у які відбилися соціально-політичні, історичні і інші особливості країни.
Конституція займає особливе положення в ієрархії законодавчих й адміністративних актів держави. Форми власності, що закріплюються в ній, організація, повноваження й взаємовідносин державних органів, основи правового положення особистості подають юридичний фундамент для іншого законодавства. Всі інші неконституційні акти повинні відповідати Конституції й її нормам.
Органи по перевірці відповідності законів Конституції й їхнє значення.
Конституційний контроль входити до числа ефективних засобів забезпечення верховенства конституційних розпоряджень, що є головним атрибутом будь-якої демократичної держави. Основне призначення конституційного контролю насамперед у виявленні правових актів й дій державних органів чи посадових осіб, що суперечать конституційним Розпорядженням, а й у вживанні заходів по усуненню виявлених відхилень. Практично конституційний контроль виник там й тоді, де й коли почали із «являтися закони, іменовані конституціями. як й інші закони, конституції потребували гарантії їхнього реального виконання усіма в умовах конкретних держав. Спочатку передбачалося, що цю функцію в змозі успішно виконувати органи законодавчої влади, оскільки смердоті приймають конституції й грають вирішальну роль у законотворчості. Передбачалося також, що в даній сфері можуть бути ефективними й зусилля виконавчих органів.
Де-не-де до конституційного контролю стали залучати суди. Прийнято вважати, що вперше це відбулося США. Там ще в 1803 р. федеральний Верховний Суд визнав, що в нього є право повідомляти суперечними Конституції США будь-які закони, прийняті органами законодавчої влади в стране. Оголошення закону таким означало і означає в наші дні, що він не повинний застосовуватися, у першу чергу судами. Іншими словами, до контролю за дотриманням Конституції були «залучені» суди. Вони стали доповнювати ті, що робилося чи винне було б робитися органами законодавчої й виконавчої влади. У інших країнах ставлення до такого контролю було б дуже стриманим.
Лише в останні 40−45 років доцільність притягнення судової влади до здійснення конституційного контролю був визнана в багатьох країнах. Це відбувалося в міру тог, як долався острах заподіяння збитку авторитету законодавчих й виконавчих органів тім, що їхні дії виявляться под судовим контролем. Звичайно, у процесі впровадження здійснюваного судами конституційного контролю було б знайдено чимало оригінальних рішень, що відбивали специфіку відповідних країн й рівень культури, що там сформувався. Проявилося це як у неоднаковому наповненні змісту поняття «конституційний контроль», то й в найменуванні останніх. Наприклад, у Франції дана функція покладена на орган, іменований Конституційною Радою, в Австрії, Італії й Німеччини — на спеціально створені конституційні суди, у Бельгії - на Арбітражний Суд. У більшості країн, де конституційний контроль є прерогативою судової влади, цією справою займаються вищі інстанції загальних судів, звичайно верховні суди.
Права й свободи людини у системі цінностей.
Верховенство закону розуміє не лише пріоритет закону як різновиду нормативно-правового акта у відношенні підзаконних актів, стільки широкий аспект прав й свобод, закріплених за членами суспільства чинним законодавством. У правовій державі будь-яке обмеження прав людини неприпустиме. Більш того вона вол «язана послідовно й точно забезпечити реалізацію цих прав й захищати їхні. У цьому зв «язку принципове значення набуває проблема правової рівності у сфері життя суспільства й держави. Її рішення припускає створення Державою надійних гарантій, що забезпечують таку рівність.
Перелік прав й свобод людини й громадянина, властивий правовій державі, утримується в міжнародних актах. Це насамперед Загальна декларація прав людини, прийнята Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 р., Міжнародний пакт про економічні, соціальні й культурні права, Міжнародний пакт про цивільні й політичні права, прийнятий на ХХI сесії Генеральної Асамблеї ООН 16 грудня 1966 р.
Перелік прав й свобод, проголошених у зазначених актах закріплений й гарантований у конституціях правових держав. Особливе значення у яких надається юридичній захищеності особистості, що немислима без презумпції невинності. Презумпція ж невинності означає, що справді демократична держава визнає, що усі запитання, заговорили українською у «язані із винністю чи невинністю громадян в одного чи іншого злочину, варто вирішувати лише в судновому порядку. Більш того, при розгляді кримінальних справ по яким може бути винесений смертний вирок, громадянин вправі потребувати, щоб його судив суд присяжних.
Загальна декларація прав й свобод людини, прийнята ООН у 1948 році складається із 30 статей. У ній проголошується, що «усі люди народжуються вільними й рівними по своїй гідності й правам. Вони наділені розумом й совістю й повинні діяти у відношенні як дусі братерства ». Далі в ній указується на неприпустимість жорстокі, що принижують людську гідність, ставлення й покарання. У з статтею 6 Декларації признається декларація про визнання його правосуб «єктності, тобто надання людині можливості одержувати права й здійснювати обов «язки, передбачені законодавством.
Декларація також проголошує, що ніхто не може бути підданий довільному арешту, затримці чи вигнанню, що кожна людина має декларація про рівний захист закону, на гласний, справедливий й безсторонній суд. У Декларації також указується на неприпустимість довільного втручання в особисте й сімейне життя громадян, зазіхання на недоторканність їхнього житла, таємницю кореспонденції й т.п. Вона закріплює і інші права й свободи людини, що повинні бути визнані й шануватися всіма державами (свобода думи, совісті й релігії, свобода пересування в межах кожної держави, право захистку в інших країнах, декларація про працю, на рівну оплату, декларація про вільний вибір професії, декларація про захист від безробіття, декларація про створення профспілок й т.д.). Політичний й ідеологічний плюралізм — відмітна ознака правової держави. Без такого плюралізму воно та просто немислимо. Функціонуючи в умовах такого плюралізму, різноманітні соціальні сили в особі своїх політичних організацій ведуть боротьбу за уладові в державі цивілізованими методами, у чесному політичному протиборстві зі своїми супротивниками. Ідеологічний плюралізм забезпечує їм можливість вільно викладати свої програмні установки, безперешкодно проводити пропаганду і агітацію на користь своїх ідеологічних концепцій.
Політичний й ідеологічний плюралізм є вираженням й уособленням демократизму товариства, дозволяє кожному його члену самому вирішувати запитання про свою схильність до тієї чи іншої політичної організації, й ідеологічної упередженості. Звідси стає зрозумілим, чому держава не винна нав «язувати суспільству якусь одну ідеологію чи створювати перевагу для тієї чи іншої політичної організації.
Усі права й свободи, перераховані в Декларації, повинні бути реально забезпечені в державі. Це досягається насамперед прийняттям й проведенням у життя різноманітних законодавчих актів, що закріплюють їхнього у відповідній сфері суспільних відносин. У числі міжнародних документів про права людини також варто зазначити Міжнародний пакт про цивільні й політичні права, Міжнародний пакт про економічні, соціальні й культурні права, Конвенцію про права дитини. Щодня у світовому співтоваристві відбуваються масові порушення прав й свобод людини — це злочини геноциду, різноманітні засоби расової дискримінації, злочини апартеїду, військові злочини, а також злочини проти людства.