Політичне прогнозування, політичні рішення та їх ефективність

Реферат на тему:

Політичне прогнозування, політичні рішення та їх ефективність.

Поняття і сутність політичної праксеології.

Теоретичні і практичні проблеми політології потребують вимірювання реальною політикою відносно певних критеріїв.

Можна багато говорити, скажімо, про чисту демократію, «класичну «парламентську республіку, «правильну «міжнародну політику. І кожен, хто захищатиме або критикуватиме ту чи іншу тезу, буде правий в системі координат вибудуваної ним системи логіки й аргументації.

Проте пересічному громадянину, напевно, не так важливо, як називається термінологічно той чи інший політичний режим, якою ідеологічною ширмою прикривається та чи інша партія або олігархічна група, що рветься до влади або намагається утриматися при ній. Все це має сенс лише тоді, коли владні інституції ефективно діють в інтересах народу, який делегував їм свої політичні повноваження.

Досвід показує, що можна мати потужні ресурси, але не вміти ними по-господарські розпорядитися. І, навпаки, за умов обмежених матеріально-фінансових, інформаційних та інших ресурсів, але маючи «клепку «в урядових головах, можна досягти великих успіхів в реалізації намічених політичних, економічних чи соціальних планів.

Згадаймо, наприклад, Александра Македонського чи Чингісхана, які з обмеженою кількістю військ спромоглися створити потужні імперії. У цих політичних «топ-менеджерів «минулого є чому повчитися, так само, як і в багатьох інших успішних політиків, що мали хист до політичного прогнозування й управління.

Відтак виникає потреба у створенні нового напряму в політології, який би допомагав узагальнювати теоретичні наробки і запроваджувати їх у політичну практику. Мова йде про політичну праксеологію.

Власне, термін праксеологія (від грецьк. — діяльність) був запроваджений в рамках практичної соціології поляком Тадеушем Котарбінським, який вивчав проблеми ефективності діяльності праці колективів, аналізував форми організації праці, взаємодію індивідів, індивіда і колективу в процесі виробництва.

Ми вважаємо, що цей досвід польських колег може бути екстрапольований й на політичну сферу суспільства.

Відтак будемо розуміти під політичною праксеологіею розділ політології, який досліджує проблеми ефективності функціонування політичної сфери суспільства в контексті політичного управління, яке здійснюється через політичну діяльність суб «єктів політики (державних інститутів, політичних партій, окремих політиків і т. ін.).

Розглядаючи, скажімо, функціонування політичної системи суспільства, ми можемо вивчати проблеми її стабільності, забезпечення політичних прав і свобод громадян тощо.

Досліджуючи виборче законодавство, очевидно, маємо звертати увагу на адекватність політичного волевиявлення реальній розстановці сил в парламенті і конкретній кількості депутатських мандатів, отриманих політичними партіями та блоками, що брали участь у виборчих перегонах.

Якщо ж говоримо про ефективність політичного маркетингу чи політичного менеджменту, критерії теж зрозумілі. Ви виграли вибори, провели своє рішення через парламент чи уряд, зібрали більше податків, підвищили пенсії та стипендії студентам і т. ін.

Отже, важливий кінцевий результат, який чітко віддзеркалить рівень ефективності політичної діяльності.

Саме ці питання ми і розглянемо в наступних розділах книги.

Сутність, типологія і метоли політичного прогнозування Прогнозування політичного розвитку є, очевидно, одним із найважливіших завдань політології, позаяк мати науково обґрунтовані прогнози означає передбачати ті чи інші політичні події, явища і процеси, а відтак — і приймати адекватні до ситуації політичні рішення.

Поняття прогноз (від грецьк. — передбачення) означає властивість свідомості віддзеркалювати дійсність з випередженням.

Прогноз принципово відрізняється від пророцтва та утопізму, оскільки ґрунтується на науковому передбаченні.

Наприклад, соціальні і політичні утопії Т. Кампанелли і Т. Мора (XVI ст.) А. Сен-Сімона, Ш. Фур «є, Р. Оуена (XIX ст.), звичайно, містили деякі реальні риси майбутнього, але у своїй більшості були наповнені фантастичними картинами.

У наші плани не входить розгляд ірраціональних аспектів пророцтва та утопізму, замішаного на міфах і видіннях. Тому ми з вами розглянемо проблеми наукового прогнозування, які досліджуються на основі використання гіпотез, законів і теорій, що вже напрацьовані політологією та суміжними суспільними науками.

Отже політичне прогнозування — це процес науково обґрунтованого отримання інформації про можливий стан політичної сфери суспільства (політичних структур, політичних відносин, політичної діяльності та політичної свідомості) в майбутньому на основі вже відомих знань про минуле і сьогодення.

Семантичний аналіз (А. Моль) виокремлює два види прогнозу: екстраполяційний і цільовий.

Екстраполяційний (пошуковий) прогноз передбачає майбутнє, яке самоорганізуетпься, методом продовження (екстраполяції) закономірностей із сьогодення в майбутній період.

Цільовий (нормативний) прогноз передбачає майбутнє, яке свідомо організоване, методом реалізації намічених раніше планів.

Досвід показує, що всього не екстраполюєш і всього не організуєш. Отже, реальне політичне життя характеризується гармонічним (несиметричним) поєднанням екстраполяційного і цільового прогнозування.

Екстраполяційний (пошуковий) прогноз описує можливий стан політичної події, явища, процесу з урахуванням керівного впливу. Він прагне відповісти на запитання, що найвірогідніше відбуваються в майбутньому, якщо збережуться існуючі нині тенденції розвитку політичної сфери.

Цільовий (нормативний) прогноз пов «язаний з постановкою цілей, описом параметрів суспільства або суб «єкта політики, шляхів і засобів їх досягнення. Цей вид прогнозу покликаний дати відповідь на запитання, якими піляхами досягти бажаного результату, наприклад, переконати громадян певним чином проголосувати на референдумі.

За термінами виокремлюють такі прогнози:

• оперативні (1−3 місяці), які стосуються поточних політичних подій і явищ;

• короткострокові (1−2 роки), пов «язані з прогнозуванням результатів виборів, розвитку політичної кризи тощо;

• середньотермінові (5−7 років), пов «язані з розвитком держав, блоків, системи міжнародних відносин;

• довгострокові (до 20 років), які торкаються загальних проблем глобального політичного розвитку;

• стратегічні (понад 20 років), які розраховані на подальшу перспективу, коли очікуються значні якісні зміни і т. ін.

Політичне прогнозування використовує такі методи:

• метод експертних оцінок, коли підбираються експерти, готуються відповідні анкети, збираються експертні висновки, що аналізуються і оцінюються з погляду достовірності;

• «метод дельфійського оракула », або «метод Дельфі «, який поєднує об «єктивну інформацію з урахуванням великого досвіду та інтуїції експерта. Найбільше використовується в короткотермінових прогнозах;

• метод екстраполяції, спрямований на побудову динамічних показників процесу (статистичних або логічних рядів), що прогнозується з використанням теорії ігор, ймовірностей;

• метод аналогії, який використовує методологію порівняльної політології;

• методи імітаційного моделювання, коли вибудовується імітаційна математична модель політичного об «єкта (системи міжнародних відносин, політичної системи держави і т. ін.), яка досліджується за допомогою ЕОМ з використанням альтернатив, зміни параметрів досліджувальної системи і т. ін.

Оскільки політична сфера суспільства є надзвичайно складним об «єктом для дослідження, політичне прогнозування розробляється, як правило, у вигляді альтернатив розвитку, що мають вірогідний характер.

Алгоритм політичного прогнозування передбачає етапи:

• предпрогнозний (розробка програми дослідження);

• побудова базової моделі (методом системного аналізу);

• збирання даних прогнозного фону (тенденції соціально-економічного розвитку, соціальна, міжнародна, міжнаціональна обстановка, громадська думка);

• побудова пошукових прогностичних моделей;

• побудова нормативних (реальних) моделей;

• оцінка достовірності і точності прогнозу;

• вироблення рекомендацій для політичного рішення;

• критичний аналіз прогнозу.

Сутність і метоли ухвалення політичних рішень Будь-яка політична система має спеціалізовані організації або коло осіб, які уповноважені правовим шляхом чи санкціоновані неформально ухвалювати політичні рішення. В останньому разі їх виокремити доволі важко, оскільки ці суб «єкти політики перебувають у тіні.

Зазначені особи (персонально або у складі цих організацій) є елітою певної політичної системи. А еліта, у свою чергу, є суб «єктом влади та впливу. Політична практика має чимало прикладів, коли офіційні урядові інституції, які, на перший погляд, повинні нести відповідальність за процес ухвалення рішень, реально є маріонетками.

Найхарактерніший приклад — органи державної та місцевої влади в колишньому СРСР, які де-юре вважалися повновладними, а де-факто виконували рішення партійних комітетів КПРС. Отже, на поверхні висновок — відповідь на запитання щодо того, хто конкретно приймає ухвали, не може робитися лише на основі розгляду конституційних норм. Особливо слід зважати на це, аналізуючи авторитарні й тоталітарні політичні системи, де більшість норм, що регулюють суспільно-політичні відносини, не є правовими. Як приклад можна навести «архітектора китайських реформ «Ден Сяопіна, який, не обіймаючи офіційних посад у державі або правлячій у Китаї компартії, тривалий час у 80−90-х роках визначав стратегічний курс розвитку своєї країни.

Західна політологія у другій половині XX ст. активно розробляла проблеми ухвалення політичних рішень. З «явився навіть термін — теорія ухвалення політичних рішень, в розвиток якої найбільший внесок зробили Г. Саймон і Р. Дал.

Г. Саймон вважав, що теорія ухвалення політичних рішень визначає не тільки політичну поведінку, а й детермінує організаційну структуру суспільства, а Р. Дал визначив фактори, від яких залежать політичні рішення.

У будь-якому разі політологи єдині в тому, що, власне, процес прийняття ухвал визначається як послідовність таких операцій:

• постановка проблеми;

• збір інформації;

• виокремлення можливих альтернатив;

• добір конкретної альтернативи розв «язання проблеми.

Як правило, процесу прийняття ухвал передує аналіз проблемної ситуації. Кожна політична система виробляє певні процедури їх прийняття. Скажімо, в авторитарних або тоталітарних суспільствах джерело влади — харизма лідера й засоби забезпечення підкорення підлеглих часто-густо ототожнюються з процедурами прийняття ухвал. Хоча такий підхід абсолютно не означає, що в цих суспільствах не використовується раціональна техніка прийняття ухвал.

Навпаки, у чітко побудованій ієрархічній системі навіть легше формалізувати процес прийняття ухвал, принаймні на етапах постановки проблем і виокремлення альтернатив. Наприклад, підхід до складання п «ятирічних планів у колишніх соціалістичних країнах є якраз спробою формалізації процесів управління суспільним розвитком. Інша річ, що здебільшого цей підхід доводився до абсурду, коли суто місцеві, локальні проблеми можна було розв «язувати лише за санкцією центральної влади. Найяскравіший приклад: будівництво в Києві Палацу культури «Україна «треба було «пробивати «у московських лабіринтах влади, а тодішній лідер республіки за самовільне будівництво був навіть покараний по партійній лінії за те, що не «узгодив «свого рішення з Політбюро ЦК КПРС.

Існує три типи рішень: фундаментальні, або стратегічні, законодавчі та адміністративні.

Фундаментальні рішення ухвалюються конституційним або насильницьким, революційним шляхом. Вони стосуються статусу правлячих осіб, органів (президента, парламенту, уряду, судових і прокурорських органів та ін.), моделей ухвалення політичних рішень.

Законодавчі рішення ухвалюються вже в межах конституційного поля або так званої революційної законності, декларованої як конституційної. Ці рішення торкаються статусу й прав більшості членів суспільства (інколи і всіх громадян), прийомів і процедур ухвалення рішень у співавторстві. До такого типу рішень належать закони, укази президента, постанови парламенту та уряду.

Адміністративні рішення стосуються невеликої кількості людей і можуть видаватись у вигляді розпоряджень, інструкцій, наказів тощо.

До осіб, які ухвалюють рішення, належать індивідууми, котрі несуть державну або юридичну відповідальність за певні політичні рішення. Отже, це люди, які становлять собою правлячу еліту суспільства: парламентарії, урядовці, адміністративні керівники всіх рівнів державності та всіх гілок влади.

Правила ухвалення рішень полягають у дотриманні формальних і неформальних критеріїв, що встановлюють процедури перетворення альтернативного проекту в ухвалене рішення, обов «язкове для виконання. Це може бути конституційна більшість (двома третинами), голосування простою більшістю (50%+1), рейтингове голосування (ухвалюється проект, який набрав найбільше голосів, але не набрав 50%), нарешті, рішення, що ухвалюються лише за умови згоди всіх осіб, які мають право голосу (консенсусне рішення).

Під час аналізу ухвалених політичних рішень дуже важливо знати ситуацію, в якій вони ухвалювалися, сприйняття суспільством цих рішень та їх результативність. Це дасть змогу об «єктивно оцінити всі аспекти проблем, що аналізуються.

Наприклад, різні політичні сили Переяславську угоду 1654 p., що її підписав Б. Хмельницький з московським царем, тлумачать абсолютно по-різному. Одні підтримують її, інші вважають зрадою інтересів українського народу. Але кожне рішення ухвалюється в певних політичних і соціально-психологічних умовах. Скажімо, не всі знають, що той самий Б. Хмельницький пізніше збирався розірвати договір з Московією за порушення нею багатьох статей угоди.

Виокремлюють три основних методи ухвалення рішень: раціональний; послідовних порівнянь (або «метод гілок »); змішано-скануючий.

Раціональний метод спрямований на ухвалення раціонального рішення, що базується на розумінні цінностей та цілей і на чітких процедурах. Згідно з цією теорією виконавець або законодавець повинен чітко дотримуватися розроблених процедур на кожному етапі ухвалення рішень, що забезпечить найкраще використання наявних ресурсів у досягненні поставленої мети.

Цей метод передбачає, що особи або організації, які ухвалюють рішення, мають об «єктивну інформацію, а також є об «єктивними й незацікавленими у прийнятті того чи іншого варіанта рішення. Крім того, мається на увазі існування достатнього резерву часу для ухвалення рішень.

Однак життя набагато складніше, а проблеми дуже важко адекватно формалізувати, не кажучи про об «єктивність і неупередженість тих, хто ухвалює рішення.

Спробою подолати ці недоліки було запровадження методу послідовних порівнянь. Він полягає в ухваленні послідовних маленьких кроків для досягнення цілей з подальшим зіставленням їх, порівняння їх з реальними потребами, настановами певних політичних сил, суспільних груп і т. ін. Цей метод використовують з огляду на те, що політика ніколи не робиться «раз і назавжди », а безперервно перероблюється після ланцюжка коротких порівнянь і «маленьких «рішень. Кожний серйозний політик розуміє, що будь-яка стратегія сприяє реалізації лише частини поставлених цілей, що в цьому процесі можуть поставати й постійно постають певні непередбачувані проблеми і перешкоди. Як наслідок постає потреба постійно коригувати політичний курс, ураховувати нові умови ухвалення політичних рішень.

Недоліками методу послідовних порівнянь є певна фрагментарність і непослідовність, коли окремі «маленькі «рішення можуть не «вписуватись «у загальну стратегію, ухвалюються, можливо, зручні, проте не оптимальні з огляду на ефективність функціонування політичної системи рішення.

Змішано-скануючий метод покликаний поєднати фундаментальний процес ухвалення політичних рішень з подальшою їх розробкою.

Такий метод уможливлює раціональний аналіз найважливіших, ключових елементів проблеми і менш детальне дослідження другорядних аспектів. Він сприяє адаптації політичної системи до швидкоплинної ситуації в поєднанні з необхідною гнучкістю процесу ухвалення рішень відповідно до конкретних умов.

Отже, методи ухвалення рішень сприяють цілісному й динамічному аналізу політичних подій і явищ (використовуючи системний або історичний варіант методу), дають змогу об «єднати інші методи, спираючись на аналіз раніше ухвалених рішень.

Зазначена група методів використовує такі поняття:

• центр ухвалення рішень (президент, уряд, парламент та ін.), що розглядається як суб «єкт політичної діяльності;

• процес (технологія) ухвалення рішень;

• політичне рішення або вибір способу політичної дії;

• реалізація обраної послідовності практичних дій з використанням відповідних засобів досягнення політичних цілей.

Від методів ухвалення рішень багато в чому залежить ефективність соціального управління, а відтак стабільність суспільної системи як цілого.

Розрізняють формальний, змагальний і колегіальний методи ухвалення рішень, особливості реалізації яких розглянемо далі.

З огляду на предмет практичної політології, її методологічний інструментарій, маємо визначити й основні сфери застосування цієї галузі науки про політику: політичний маркетинг і менеджмент, які й є об «єктом окремого дослідження.

На завершення ознайомимось з методами ухвалення рішень, які використовують прихильники теорії груп.

Методи теорії груп Основні ідеї теорії груп (А. Бентлі, С. Фрейд, А. Джордж, І. Джейніс, А. Семмел, Д. Мініх) полягають у розгляданні як об «єкта політичного аналізу не індивіда, а сукупностей індивідів, а також впливу їх один на одного. Поняття «група «використовується тут як певна кількість громадян, котрі беруть участь у масовій діяльності, яка, втім, не заважає їм займатися іншими видами групової діяльності. Кожна група має свої інтереси, які вона прагне реалізувати.

Методологія теорії груп полягає в аналізі політики через призму зіткнення груп тиску в процесі прийняття політичних рішень. Проте це лише одна з форм групової діяльності. Крім неї досліджують проблеми політичного лідерства, неорганізованої суспільної думки, формальних інститутів, політичних партій і рухів, законодавства і т. ін.

Прихильники теорії груп оперують термінами «потенційні групи », «приховані (неорганізовані) інтереси », «мажоритарні групи (електорат) », «офіційні групи (особи, які виконують формальні функції) «та ін.

Вплив груп на політичну діяльність і процеси в різних країнах може вивчатися в розрізі:

• загальнонаціонального або регіонального характеру груп;

• універсальності та специфічності останніх;

• характеру структури й членства;

• існуючих лідерів і ресурсів;

• використовування методів мобілізації громадської думки;

• ступеня й характеру взаємодії з партіями та іншими суспільними організаціями;

• рівня та ступеня автономії й характеру внутрішньої організації.

Загалом, використовуючи численні емпіричні дослідження, прихильники теорії груп істотно вплинули на розвиток політичних досліджень, особливо в межах політичного біхевіоризму [285; 293; 303; 338; 351].

Отже, варто зазначити певну невизначеність і неузгодженість у політологічних рядах щодо методологічної та методичної бази політологи. Але будьмо оптимістами. Можливо, читачам вдасться примирити сучасних класиків і запропонувати власну унікальну парадигму цієї дуже корисної и цікавої науки.

Наостанку зазначимо, що при ухваленні політичних рішень надзвичайно важливе значення має інформаційно-аналітична база їх підтримки.

Ця технологія потребує:

• оцінок рівня інформування учасників ухвалення політичних рішень та їх впливу на можливі рішення;

• політичний моніторинг і раннє передбачення небажаних сценаріїв розвитку ситуації;

• політичний контекст — аналіз позицій прихильників і противників цього рішення;

• прогнозування можливої долі цього політичного рішення тощо.

Список використаної літератури Кон И. С. Позитивизм в социологии. — Л., 1964.

Консерватизм как течение общественной мысли и фактор общественного развития // ПОЛИС. — 1995. — № 4.

Конт О. Курс позитивной философии // Сер. Родоначальники позитивизма. — СПб., 1914. — Вып. 4−5.

Почепцов Г. Теорія комунікації. — К., 1996.

Почепцов Г. Тоталитарный человек. — К., 1994.

Правова держава / За ред. Ю. С. Шемшученка. — К., 1996. — Вип. 7.

Проблеми політичної психології та її роль у становленні громадянина Української держави. — К., 1995.

Психологические механизмы регуляции социального поведения // Под ред. М. Бобневой, Е. Шороховой. — М., 1979.

Радзиховский С. Великий психолог // Психол. журн. — 1989. — Т. 10, № 5.

Соловьёв А. И. Политология. Политическая теория. Политические технологии. — М., 2000.

Тавадов Г. Т. Политология. М., 2000.

Теорія і практика політичного аналізу / За заг. ред. О. Л. Ва-левського і В. А. Ребкала. — К., 2003.

Технология и организация выборных кампаний: Зарубежный и отечественный опыт. — М., 1993.