Етапи розвитку українознавства

Етапи розвитку українознавства.

.

.

План.

Розвиток українознавства по етапах.

Напрямки і форми українознавства.

Література: П. Д. Конопенко «Українознавство», К.: Заповіт, 1994. С. 13−21.

Українознавство: стан, проблеми, перспективи розвитку. К., 1993 р.

1.

Перший етап — перші історіософські дослідження, які започатковують базу українознавства, появляються:

а) за рубежами Вітчизни — у працях антично-грецьких та римських авторів;

б) на терені Вітчизни — в добу Київської Русі («Повість временних літ», «Літопис Руський», «Галицько-Волинський літопис»).

Другий етап — це доба Гетьманщини, коли появляються «козацькі» літописи (Самовидця, Величка, Грабянки). Тоді ж виходять праці: І. Гізена «Синопсис» 1674 р., що витримав 30 видань і був на правах підручника з історії України; П. Симоновського «Краткое писание о козацком народе» (1765) та ін.

Третій етап — ХІХ ст. Він розпочинається «Історією Русів» і відзначається багатоаспектністю дослідження: генезису Буття і свідомості українського етносу в сферах історії, етнографії, фольклористики, національної, культурологічної, конфесійної, філософської, мовознавчої сфер. Це час, коли українознавча наука від праць П. Куліша, М. Костомарова, М. Максимовича, М. Драгоманова, Котляревського приходить до синтезуючого багатотомного видання М. Грушевського «Історія України-Руси».

Четвертий етап — це межа ХІХ — ХХ ст. до початку 30-х. років.

Важливу роль на цьому етапі відіграють праці І.Франка, Б. Грінченка, Лесі Українки, а особливо — енциклопедичне видання за редакцією М. Грушевського, А.Кримського.

З 1918 року починають виходити українознавчі видання всіх відділів Української Академії Наук.

1920 р. Виходить посібник академіка С.Єфримова «Українознавство».

1941 р. У Кракові вийшов перший том «Енциклопедії Українознавства» за редакцією І.Раковського та Є.Геленського.

у 50−60 роки видається УРЕ. У 1949 р. видається «Енциклопедія Українознавства» за редакцією Володимира Кубійовича.

П «ятий етап — пов «язаний з розбудовою української суверенної держави в 90-х роках ХХ ст. і характерний впровадженням українознавства і в наукову систему, і в системи освіти, культури, державного управління. Він пов «язаний з впровадженням у життя нового змісту концепції українознавства Київського університету ім. Т.Шевченка.

На кожному з етапів українознавства мало специфічні особливості.

На першому — періоду Київської Русі - воно:

а) ще не ідентифікувалося з поняттям «Україна», «український»;

б) базувалася і на документальній, і на міфологічній (біблійній) основі;

в) орієнтувалося на Русь як державу і тому за головну мету ставило дослідити та відповісти на питання: «Звідки пішла Руська земля? Хто в ній почав княжити (отже, мав владу й творив державу)? Як руська земля постала»;

г) однак уже тоді дало яскравий аналіз етносів, мов, звичаїв, притаманних племенам Київської Русі, у тому числі полян, що були ядром і імперії, і її культури та стали основою української нації.

У цей період формується провідна галузь українознавства — історіософія, що найяскравіше виражається в літописах.

На другому етапі - Литовсько-Руської держави та Гетьманщини — відбувається диференціація не лише буття племен Київської-руської держави, а й усвідомлення ними своєї етнічної особливості.

І в цей період:

а) тепер уже власне українці вважають себе спадкоємцями Київської Русі: кращим доказом чого є «Густинський літопис»;

б) продовжують домінуючу форму українознавства — літописи;

в) на грунті історичного самоусвідомлення борються за власну суверенну державу, — а це породжує і відповідного змісту праці;

г) державоутворення зумовлює відповідного змісту політику, освіту, науку, культуру, мистецтво, до того ж під егідою як гетьманів, так і лідерів українського християнства;

д) величезну роль у цьому відіграє створення українських законодавчих актів та відповідної духові народу «Конституції» Пилипа Орлика;

е) на цьому етапі Україна досліджується як суверенна частка все європейської єдності і зарубіжними авторами праць (мандрівниками, дипломатами, військовими), що переконливо показано в книжці Д. Наливайка «Козацька християнська республіка» (К., 1992).

Саме на цьому етапі остаточно формулюється світорозуміння українців, їхня психіка, державницька воля й філософія та педагогіка серця, основи яких заклали Володимир Великий і Ярослав Мудрий (у «Правді Руській»), Володимир Мономах (у «Повчанні дітям») та митрополит Іларіон (у «Слові про закон благодать і істину»), викінчену концепцію розвинув Г. Сковорода, а підтримували П. Могила, Ф. Прокопович, Д. Тупало пізніше Т. Шевченко й П. Юркевич, С.Русова.

На цьому етапі розгортаються й трагічні сторінки українознавства: спочатку агресивну політику проти української духовності, мови, культури розгортають польсько-ляхетські уряди й інституції; потім тотальну війну на знищення ведуть російські режими: шляхом ліквідації державної автономії, внутрішньої політики Романовими ще за Б. Хмельницького, І.Виговського та їх поступників, а згодом — за Петра І і Катерини ІІ - до повної ліквідації української не лише державності, а й освіти, науки, видавничої та церковної справи. Завершується усе те забороною навіть родових імен — Україна та Русь, привласненням останнього Росією, а тим самим — і знищення самих основ українознавства.

Третій етап — розпочинається «Історією Русів», що засвідчила невмирущість як української нації, так і її самосвідомості та ідеї державності й історичної суб «єктивності.

Ідея національно-державного відродження активізує й діяльність інтелігенції по відродженню духовно-культурному, науковому та освітньому.

І.Котляревський, Г. Квітка-Основ «яненко, Г. Гребінка принципово стають на грунт живої народної мови. О. Цертелєв, М. Максимович, П. Куліш, О. Бодянський засновують історико-культурний, етнолого-фольклорний та освітньо-науковий напрямки українознавства.

Т.Шевченко відроджує ідеали національної державності.

Системність українознавства як науки зумовлює новий якісний рівень освіти та виховання народу; на початок ХХ ст. він стає свідомим свого Буття та історичної місії: як народ — рівний серед рівних, покликаний виконати зумовлене природою лише йому призначення («Книга Битія українського народу», створена М. Костомаровим та схвалена іншими Кирило-Мифодіївськими братчиками).

Четвертий етап — це спочатку етап розквіту українознавства, зумовленого створенням української державності (УНР, Гетьманату, Директорії), а згодом знищення його за умов більшовицького режими.

На початок ХХ ст. виявилися дві реальності:

а) українознавство досягло чіткої наукової окресленості і в окремих галузях його: етнології та демографії (праці Ф. Вовка), фольклористики, мовознавства, історіософії й історіографії, економіки, географії, соціології, літературо- і мистецтвознавства тощо;

б) водночас воно стало на шлях системної науки, що в особі І.Франка, О. Потебні, М. Грушевського, митрополита Іларіона, а також в працях Всеукраїнської Академії Наук набуло доцільної інтеграції окремих галузей й постало як теоретично-методологічна основа не лише всіх напрямків науки: гуманітарних, суспільно-економічних, природно-технічних, — а й освіти, культури, державного управління.

2. У вже згадуваних «Матеріалах…», підготованих І.Стешенком та О. Дорошкевичем, рекомендувалися такі напрямки й форми українознавства:

Історія України нижчих щаблях освіти;

Історія України в середніх ланках освіти;

Історія України до курсу вищого концентру;

Програма курсу української мови та літератури;

Проект програми географії (природи й населення України): а) для середніх навчальних закладів; б) для старших класів середніх навчальних закладів.

До всіх розділів додавалися методичні поради й списки літератури. Інтенсивна робота ВУАН в галузі українознавства зумовила значно ширший обсяг поняття українознавства. Академік С.Євремов у своєму посібнику 1920 р. дає таку структуру предмета, призначеного стати наукою про рідний край. Вступ та розділи: І - Національна проблема; ІІ - Українська справа (з підрозділами: загальні підстави, громадський рух, завдання, закордонна Україна, школа, церква, утиски на українстві, цензура, протиукраїнські праці); ІІІ - Історія; ІV — Географія; V — Етнографія; VІ - Економіка; VІІ - Мова; VІІІ - Письменство; ІХ — Мистецтво; Х — Мемуари. Листування. Автобіографії. Спомини. ХІ - Покажчики та довідники. АН (академія наук) упродовж 1918;30 р.р. засвідчує, що у той час було видано тисячі українознавчих праць усіма відділеннями академії, і цей підготувало фундамент майбутніх українознавчих енциклопедій. Гарантом нових успіхів та досягнень стала взаємопідтримка держави — науки — освіти.

Це налякало імперський режим. І після 1930 р. зникає навіть термін українознавства. З часом і за різних умов його замінниками виступають крає-, країно-, народо-, суспільствознавство.

Елементи українознавства віднаходимо ще в працях античних авторів (Геродота, Аристотеля). Вони висвітлюють лише частину знань про буття наших предків: переважно з сфер географії та звичаїв, частково — виробництва. На той час це було досягненням, проте з часом у ХХ ст. — не могло відповісти на численні питання розвитку народу нашої правітчизни. Воно обмежувалося даним фізичної географії та народонаселення.

Краєзнавство давало уявлення про феномен українознавства ще в загальнішій формі, передусім як про південну окраїну імперії, яка належить українцям лише на основі її територіально-адміністративного поділу, природні багатства не визначалися власністю народів республік, а лише загальносоюзною власністю.

Після 1930 р. набуває поширення народознавство. Коли його висвітлювали професіонали — патріоти, воно відігравало і позитивну роль, бо привертало увагу хоч би до історії, етнології, фольклору українців. Проте в цілому воно ставало й на позиції антиукраїнства бо за офіційними програмами йому відводилась роль знаряддя асимуляції: орієнтувало на розгляд України як багатонаціональної республіки, в якій головною проблемою є не самопізнання й розвиток внутрішніх сил. Найважливішою метою проголошувалося створення «єдиної» мови, економіки, культури і при цьому такою мовою мала стати не українська, а «державна» — російська.

Вершиною цієї піраміди виступало суспільствознавство, яке орієнтувало на такий феномен, як «нова історична спільність людей — радянський народ». І тим самим, фактично узаконювало зникнення України як нації, держави, мови, культури. А водночас і усувало українознавство як систему та основу освіти, виховання, культури, державобудування.

Концепція Інституту Українознавства базується на іншого роду принципах. По-перше — історизму: має бути вивчений весь попередній досвід (позитивний і негативний), осмислено великі вітчизняні й зарубіжні традиції (античної Греції, Візантії, Дантя, Гете).

По-друге — наукового, а не ідеологічного підходу.

Мається на увазі, що досі Україну розглядали: а) або в окремих її сутностях; б) або лише на теренах географічного розташування. Між тим: а) Україна — це цілісність етнічна, територіально-географічна, національно-культурна, мовна тощо, б) український етнос (отже, і творена ним матеріальна та духовна культура, мова, освіта, наука мистецтво) є феноменом загальнопланетарним.

.

.

_.

.