Кваліфікація злочинних діянь, що вчинюються організованими об"єднаннями (реферат)

Реферат на тему:

Кваліфікація злочинних діянь, що вчинюються організованими об'єднаннями Організована злочинність є одним із чинників, що несе реальну загрозу національній безпеці України, оскільки вона протистоїть конституційному і суспільному ладу, проникає у владні інститути держави і, немов іржа, роз'їдає їх устої. За таких умов — мінімального ризику — в період низької ефективності діяльності законодавчої та виконавчої влад, а також правоохоронних органів та суду вона спрямовує свою діяльність на максимальне та швидке вилучення злочинних надприбутків. Саме таке збагачення суб'єктів організованої злочинності є її основною метою.

Тому демократичний розвиток самостійної України як європейської держави не можливий без здійснення нею ефективної політики у сфері протидії організованій злочинності. Але протидія цьому суспільному злу вимагає комплексного підходу й активної перебудови всіх відповідних складових системи держави і суспільства.

Належне правове забезпечення функціонування правоохоронних органів та судів на даному напрямі є основою їх ефективної діяльності як однієї зі складових державного механізму, на чому ми й зупинимося у нашому дослідженні.

Нині, на жаль, ми не можемо говорити про вирішальну роль права у цій діяльності, на що звертає увагу ряд вітчизняних правознавців, які займаються цією проблематикою (М. Бажанов, Н. Гуторова, С. Єфремов, А. Закалюк, М. Мельник, М. Панов, В. Сташис, М. Хавронюк) та зарубіжних (О. Андріанов, Р. Галіакбаров, В. Биков, А. Козлов).

Незважаючи на те, що організована злочинність є соціальним явищем, що визнає більшість науковців та практиків, вона отримала досить широку кримінологічну характеристику, але не відбулося чіткого законодавчого розмежування поняття цього явища і тих конкретних злочинних діянь, які вчинюються суб'єктами організованих об'єднань. Учинення злочинів згуртованими організованими об'єднаннями сьогодні розглядається як окремий вид співучасті у злочині (вчинення злочину організованою групою і злочинною організацією — п. 3 і п. 4 ст. 28 Кримінального кодексу України (далі - КК). Вони характеризуються досить невдалими і розмитими оціночними поняттями і ознаками, значна частина яких є характерною для звичайної групової злочинності. Законодавець не завжди дотримується одноманітності й точності визначень, простоти конструювання змісту норм і т. ін.

Одночасно слід констатувати, що, незважаючи на велику кількість проблемних питань правового забезпечення цієї діяльності, досі не вироблено єдиного наукового бачення шляхів їх вирішення, а тому вони потребують подальшого наукового дослідження.

Існування інституту співучасті є закономірним. Учинення злочинів двома та більше особами підвищує суспільну небезпеку таких діянь. Пройшовши значний етап розвитку, він є надзвичайно складним, із приводу чого і досі існують різні погляди правознавців на певні питання його законодавчого закріплення та практичної реалізації, особливо у складних формах співучасті. Не вдаючись до детального аналізу напрацювань з цього питання тому, що вони достатньо висвітлені в правовій літературі [1], слід відмітити найбільшу стабільність поглядів, які стосуються видів співучасників та двох форм спільного вчинення злочинів: простої та складної. Співучасниками злочину признаються організатор, виконавець, підбурювач та пособник. Проста форма співучасті має місце тоді, коли у вчиненні злочину брали участь два і більше лише співвиконавців без попередньої змови між собою. Складна форма співучасті передбачає попередню домовленість про вчинення злочину та розподіл ролей, які виконують певні види співучасників.

Але в різні періоди історії розвитку суспільства і ускладнення криміногенної ситуації завжди поставало питання щодо подальшого удосконалення складної форми співучасті, що стосується не тільки нашого часу. Ще наприкінці XIX — початку XX ст. відомий російський вчений А. Трайнін та інші автори запропонували розглядати такі особливі види складної форми співучасті, як організована група, ватага тощо [2]. Відповідні зміни були внесені й до кримінального законодавства Російської імперії, а пізніше — й до кримінальних кодексів радянських союзних соціалістичних республік, що утворилися після її розпаду.

У 1958 році були прийняті Основи кримінального законодавства Союзу РСР і союзних республік [3], які передбачали (п. 2 ч. 1 ст. 34) учинення злочинів організованою групою. А тому в Кримінальному кодексі Української РСР 1960 року в п. 2 ч. 1 ст. 41 Загальної частини зазначалося, що вчинення злочину організованою групою є обставиною, що обтяжує вину її співучасників. Саме ж поняття організованої групи у законі не розкривалося. Проте, у Спеціальній частині кодексу законодавець встановлював кримінальну відповідавльність за учиненння зґвалтування (ст. 117), непокори (ст. 232) та ін. групою осіб, а також — розкрадання (стст. 81−83), крадіжки (ст. 140), грабіжу (ст. 141) та ін., кваліфікуючою ознакою яких було скоєння цих злочинів групою осіб за попереднім зговором. Окремо виділялися: створення організації, яка має за мету учинення особливо небезпечних державних злочинів (ст. 64) — бандитизм (ст. 69), як організація озброєної бандиконтрабанда (ст. 70), вчинена групою осіб, які організувалися для цього заняттяорганізація або керівництво групою, діяльність якої під приводом виконання релігійних обрядів або іншим приводом посягає на особистість і права громадян (ст. 209) — тобто йде мова уже про певну кваліфіковану організаційну злочинну структуру. Невдовзі Указом Президії Верховної Ради України від 27.06. 61 р. кодекс доповнено ст. 69−1 «Дії, що дезорганізують роботу виправно-трудових установ», де встановлювалася відповідальність за тероризування засуджених у місцях позбавлення волі спеціально організованим злочинним угрупованням.

Через зростання в 80-ті - 90-ті роки минулого століття проблем у боротьбі зі злочинами, що вчинялися злочинними об'єднаннями, які почали називати «організованою злочинністю», у такий самий спосіб тривав процес реформування кримінального законодавства. Норми, що стосувалися умисного вбивства при обтяжуючих обставинах, вимагательства, наркобізнесу, злочинів у сфері господарювання, були доповнені діяннями з такими кваліфікованими ознаками, як такі, що вчинені за попереднім зговором групою осіб і організованою групою. Також кодекс знову було доповнено окремою ст. 187−6, яка стосувалася діянь зі створення не передбачених законодавством воєнізованих формувань чи груп.

Оскільки законодавець так і не дав нормативного визначення вищенаведених понять спільного вчинення злочинних дій, то не було зрозумілим, за допомогою якого інструментарію можна правильно кваліфікувати дії за всіма цими різноманітними термінами і словосполученнями, а особливо за тими, що стосувалися створення і організації формування, групи і організованої групи тощо. За таких обставин виникало багато різноманітних неофіційних тлумачень, пояснень. Дуже багаточисельні й часто суперечливі були тлумачення та пояснення поняття організованої злочинності, які давалися кримінологами, що для них є справедливим. Організована злочинність — це соціальне явище, а не певний склад злочину. На жаль, як бачимо із наведеного, законодавець терміносполуку «організована злочинність» трансформував на «організовану групу» і ввів (також з незрозумілих причин) для характеристики кваліфікованої ознаки деяких злочинних діянь.

З прийняттям нового Кримінального кодексу України (КК) у ст. 27 Загальної частини залишається класичне визначення видів співучасників, щоправда, з деякими незначними змінами їх характеристик, але у ст. 28 встановлюється уже чотири форми злочинних груп: група осіб без попередньої змови (два і більше співвиконавців) — група осіб (два і більше) за попередньою змовоюорганізована група осіб (три і більше), які попередньо зорганізувалися у стійке об'єднання і злочинна організація — стійке ієрархічне об'єднання (три і більше членів), суб'єкти якої або її структурні частини діють за попередньою змовою.

Тут знову чітко прослідковується поділ, що стосується видів співучасників та двох форм спільного (групового) вчинення злочинів: просту та складну. Такий поділ є достатньо зрозумілим і логічно виваженим та відповідає вимогам практичної діяльності. Разом з тим, законодавець, зробивши поділ складної форми співучасті на три окремих види, або просто перейнявши його майже повністю із нового кримінально законодавства Російської Федерації [4], що само по собі не є чимось поганим, при цьому не врахував багатьох критичних зауважень спеціалістів у галузі права, у тому числі й російських, що стосуються даної новели [5], а також багатьох проблем практики діяльності вітчизняних правоохоронних органів та судів у застосуванні попередніх норм матеріального права, яке, як зазначалося, передбачало уже виокремленні види складної форми співучасті та було недосконалим.

У результаті чого знову маємо досить складні та лише оціночні характеристики різних форм складної співучасті, а це потягло продовження дискусій з цього питання, проблеми застосування норм права та штучне створення показників високого рівня організованої злочинності в державі за такою формою, але не за змістом.

Для розв’язання хитросплетіння названих проблем та усунення недоречностей законодавчої техніки, що стосується кваліфікації діянь злочинних об'єднань, необхідно вирішити питанням правового інституту, в рамках якого слід розглядати норми матеріального права, що регулюють суспільні відносини у сфері протидії організованим злочинним об'єднаннямвиробити чіткі правові поняття і категорії для змістовної побудови матеріальних норм права, що мають визначати правову заборону відповідних діянь.

Із-за нечіткого формулювання і законодавчого закріплення складних форм співучасті тощо тривалий час точиться наукова дискусія аж до висунення припущень про те, що ці групові формування не належать до інституту співучасті [6]. Противники єдності цього інституту говорять в основному про відсутність співучасті при простій формі співвиконавства та багатофункціональну роль, яку відіграють певні співучасники при складних формах співучасті.

Але, як видно із викладеного, законодавець постійно розглядає всі форми вчинення злочину групою осіб, у тому числі організованою групою і злочинною організацією в рамках інституту співучасті. Це є логічним і достатньо теоретично обґрунтованим більшістю науковців [7]. При учинені злочину будь-якою групою осіб завжди має місце стрижень об'єднання — згода на вчинення злочину спільно, і це уже є самою важливою характеристикою співучасті, що і дає підстави говорити про інститут співучасті, а уже дальше мова йде про те, що вона може бути результатом як попередньої змови, так і без такої. Останню форму простої співучасті не можна спрощувати, адже за певних обставин вона стає не менш небезпечною, у порівняні зі складною формою об'єднання співучасників. Все в залежить від ступеня і форми згуртованості суб'єктів та їх характеристик, а також — способу дій та об'єкту посягання. Попередня змова обмежує групу до певної кількості учасників, а групи осіб без попередньої змови, навпаки, за певних умов можуть виникнути стихійно, ситуативно, але в результаті певних факторів впливу і якихось тимчасових конклюдентних дій, емоцій, психологічної єдності думок і мети збільшитися до великого натовпу, наслідки дій якого неважко передбачити. Такі групи можуть у десятки, сотні чи тисячі разів перевищувати ступінь небезпеки, у порівняні з групами, яких об'єднала попередня змова.

Не менш важливим для розгляду групового вчинення злочину в єдиному правовому інституті є і те, що всі співучасники будь-якої форми організації групи діють умисно і в міру можливості злагоджено навіть при простій формі співучасті, не говорячи уже про складні форму об'єднання. Про умисність дій прямо і правильно сказано у законі (ст. 26 КК). Кожний учасник, у тому числі наведеного нами натовпу, усвідомлює те, що він діє умисно і у складі саме такої групи. У процесі будь-якого ступеня діяння навіть до групи без попередньої змови можуть під впливом названих факторів приєднуватися й інші учасники, а злагодженість їх дій перерости певною мірою до розподілу ролей, що нічим суттєвим у цьому плані не відрізняється від групи за попередньою змовою. Можливість розподілу ролей при груповому учиненні злочину допускає і А. Козлов [8].

Дарма, що законодавець не приділяє таким масовим групам належної уваги і не розділяє вчинення злочину групою за ступенем небезпеки при визначенні особливих ознак учинення деякої категорії злочинів.

Дійсно, при складних формах співучасті деякі співучасники, наприклад організатор злочинної організації, про якого пише С. Єфремов, виконують різноманітні завдання: планування перспектив розвитку угрупованнястворення умов для забезпечення зростання масштабів та результативності спільної злочинної діяльностірозширення і згуртованість його складу тощо. Він приходить до висновку, що такою ширшою діяльністю він нібито «…дистанціюється від підготовки та вчинення окремих злочинів…» і таким чином його не можна визначити за класичного організатора [9]. З цим не можна погодитися, адже слово «організатор» тлумачиться ширше як той, хто організовує, засновує, налагоджує або впорядковує що-небудь. У свою чергу, «організовувати» — означає не тільки створювати, засновувати чи проводити підготовку і проведення чогось, а й забезпечувати, влаштовувати, спрямовувати його та мобілізовувати, згуртовувати, об'єднувати тощо виконавців [10]. У кримінальному законодавстві України (ст. 27) також дається розширений перелік завдань, виконання яких ідентифікується з діями організатора, які не обмежуються тільки «підготовкою та вчиненням окремих злочинів». Інша справа, що воно потребує деяких уточнень, хоча би, з точки зору, мовно-лексико-семантичного тлумачення цього поняття.

Таким чином, можна зробити висновок, що всі форми співучасті мають однотипні ознаки співучасті та говорити про якісь особливі ознаки, які можуть певну із них виділити в окрему форму спільного вчинення злочину, немає достатніх теоретичних підстав. У цьому не вбачається й практичного сенсу. Тут проблема в іншому. Законодавцем виведено три види складної форми співучасті, які викликали критику науковців, а також практиків, які відчувають значні труднощі у кваліфікації діянь, учинених за попередньо змовою різних за формою злочинних об'єднань. Якщо сказати коротко і не вдаватися до довгої критики змісту кожної норми ст. 28 КК, то можна висловитися так: диспозиції їх викладені так, що вони здебільшого відрізняються тільки набором різних оціночних характеристик, понять, а не глибиною змістовних ознак для їх диференціації.

Для вирішення цієї проблеми, в першу чергу, необхідно за допомогою порівняльного та логічного методів визначити ті ознаки, які є спільними для трьох форм групової співучасті за попередньою змовою, а також й ті особливі ознаки, які встановлювали би чітку й однозначну характеристику для їх розмежування.

Нами уже вище сказано, що у всіх формах співучасті суб'єкти діють узгоджено і умисно з розподілом певних ролей, іноді - навіть при простій формі співучасті. Саме це знайшло відображення і у законодавстві, коли мова йде про поняття співучасті (ст. 26 КК) і види співучасників (ст. 27 КК), де зазначається їх класичний структурний поділ на виконавця, організатора, підбурювача та пособника. Все це стосується усіх форм злочинних груп, оскільки немає ніяких пояснень законодавця, а будь-яке неофіційне тлумачення не має юридичної сили. У законодавстві (ст. 29 КК) таким же чином визначена диференційована відповідальність кожного із перерахованих співвиконавців. Але, разом з тим, у чинному кодексі паралельно вводиться ще й ст. 30 — також про кримінальну відповідальності організатора та інших співучасників, але це, як там зазначено, стосується відповідальності організаторів та учасників організованої групи чи злочинної організації. Це важко піддається логіці сприйняття і правилам законотворчості. З однієї сторони, ці форми групового учинення злочинів належать до єдиного інституту співучасті і на них, як уже зазначалося, розповсюджуються загальні принципові правила норм закону розділу VI кодексу. Але названа ст. 30 КК порушує конститутивність цього розділу. З іншої сторони, для економії статейної полоси задамо лише одне запитання, а, наприклад, при вчиненні злочину за попередньою змовою організатор має нести відповідальність і за ті злочини, які не охоплювалися його умислом (п. 1 ст.30 КК)? Створення такої новели якраз і є поводом для висновку, що законодавець також схиляється до певного обособлення цих форм групового вчинення злочинів, що й стимулює до висловлювання відповідних думок певних авторів.

Далі сконцентруємо увагу на трьох різновидах складної співучасті (пп. 2−4 ст. 28 КК), адже два останні стосуються так званої організованої злочинності та мають чітку ознаку, що відрізняє їх від простої співучасті - попередня змова співучасників. Про спільність ознак ми уже сказали, а за допомогою яких же специфічних ознак законодавець намагався все-таки виокремити кожен вид складної співучасті. Почнемо із кількості членів злочинної групи. За законом організована група і злочинна організація мають формально складатися із трьох і більше осіб, а група осіб, що вчиняє злочин за попередньою змовою, — із двох осіб. Таким чином, за цим кількісним показником уже не можна провести розмежування організованої групи та злочинної організації. Окрім цього, не коректно говорити про організацію, а тим більше злочинну, яка складається із трьох осіб. Це також один із небажаних шляхів тому, що створює видимість активної боротьби із організованою злочинність в державі та її супервисокий кваліфікований рівень. Одночасно це не націлює спецпідрозділи на виявлення дійсно великомасштабних злочинних об'єднань, оскільки для формального звіту кількісні показники можна здобути й при виявленні злочинних організацій із трьох осіб.

Інший небажаний шлях. Мова йде про два учасника групи за попередньою змовою, які кваліфіковано з розподілом ролей, планово і постійно протягом довгого часу, що не можна не признати їх не стійкою одиницею, вчинюють цілу серію злочинів, у тому числі тяжких і особливо тяжких, а, з іншої сторони, три співучасники попередньо зорганізувалися у стійку групу, оскільки довго проводили підготовчу роботу з підготовки плану, розподілу ролей, вчинення нетяжкого злочину. Якщо навіть деякі неофіційні тлумачі скажуть нам, що законодавець у диспозиції норми (п. 3 ст. 28 КК) говорить не про один злочин, а мова йде про «…вчинення цього та іншого (інших) злочинів…», то ми можемо у другому прикладі припустити вчинення ще одного нетяжкого злочину чи будь-якого іншого діяння. Для кваліфікації, як це випливає із норми закону, це значення не має. Може бути і два тяжких чи особливо тяжких злочини. У першому випадку ми говоримо про плановість і розподіл ролей тому, що, як правильно ставить запитання А. Закалюк: «А хіба група, що вчиняє злочин за попередньою змовою, діє при цьому зовсім безпланово, без жодної домовленості щодо змісту, часу послідовності дій, без елементарного розподілу обов’язків (функцій)?» [11], хоча законодавець не говорить про це. Тоді для переконливості додаємо ще один факт: при виявленні групи за попередньою змовою, що вчинила серію злочинів, вилучено письмовий план дій, розподілу ролей і схеми місць злочину, які були відомі співучасникам.

Наведене показує, що начебто у визначенні кількості суб'єктів при вчиненні злочинів групою за попередньою змовою і організованою групою ми отримаємо якісну ознаку відмежування цих двох груп, але при відсутності інших чітких особливих ознак, отримуємо таку абсурдну ситуацію, коли перша група за своєю суттю в стійкості, організованості нічим не відрізняється від другої, а що стосується суспільної небезпеки дій, то ще й перевищує другу. Проте, за чинним законодавством друга група кваліфікується як організована, а перша майже «безобідна» — як група «за попередньою змовою». Тому на практиці одна ознака організованої групи — три особи, часто дає можливість лише формально проводити її відмежування від групи за попередньою змовою, як би остання не перевершувала себе за рівнем суспільної небезпеки, з чим не можна змиритися.

Але така ситуація знову ж таки, як ми уже відмічали, створює формально, а не фактично підвищений рівень наявності у країні організованої злочинності та вкотре не стимулює до роботи правоохоронні органи. Головне, щоб групи складалися мінімально з трьох чоловік. Як показує аналіз практики, переважна кількість виявлених організованих груп щороку саме складається із цього числа. Підтвердженням цьому служить і статистика, за якою у середньому від загальної кількості виявлених організованих груп разом навіть зі злочинними організаціями цей показник становить трохи більше чотирьох осіб [12]. У багатьох, навіть розвинутих країнах і з більшою кількістю населення, спецпідрозділи, що мають неабияку довголітню практику боротьби з організованою злочинністю, виявляють щорічно значно менше, а то й просто одиниці чи десятки злочинних об'єднань, а не сотні, як в Україні чи РФ.

Ще менш складною для кваліфікації є ситуація, коли троє, або більше осіб заздалегідь попередньо домовилися вчинити один чи більше злочинів. Йшла довга підготовка, були вагання деяких співучасників, які часто вибували, але сам організатор чи може, навіть, підбурювач залишалися постійно. Проте, на певних етапах і вони мінялися ролями між собою та іншими членами групи. Довготривалість була пов’язана також з пошуком необхідного знаряддя тощо. Як оцінити плановість чи неплановість, стійкість чи нестійкість тощо, щоб правильно розмежувати цю групу від організованої групи? На своє ж питання і відповідаємо: за суб'єктивною оцінкою тих, хто приймає рішення — це правильно, але як бути, якщо всі ознаки як однієї групи, так і другої є повністю подібними та досить подібними, а також умовними і оціночними.

Як же характеризується законодавцем сутність організаційних ознак трьох форм об'єднань складної співучасті. При характеристиці організованої групи та злочинної організації вживається такий термін, як «стійкість». Але це поняття досить оціночне і не тільки не дається його визначення, а навпаки — заплутане самим законодавцем. У п. 3 ст. 28 КК сказано про організацію стійкого об'єднання для вчинення «…цього та іншого (інших) злочинів…». Злочинна організація (п. 4 ст. 28 КК) також може протягом нетривалого часу вчинити один чи два тяжких або особливо тяжких злочини. Виходить, що для визнання злочинного об'єднання стійким не зовсім підходить тривалість його діяльності за кількістю вчинених злочинів. А якщо для характеристики стійкості брати до уваги тривалість вчинення злочинів, то ми уже частково наводили аргументи тривалості існування та вчинення злочинів і групою за попередньою змовою. «Стійкість» походить від основи стійкий, що для людини (колективу) означає витривалий, наполегливий, твердий характером, непохитний у намірах, поглядах, вчинках, діях, незламний, вірний своїм переконанням, не піддається сторонньому негативному впливу [13]. Якщо такими якостями будуть володіти співучасники групи (дві особи) за попередньою змовою, то вони також досягнуть своєї мети, а особливо, коли мова йде про вчинення ними, наприклад, складних тяжких чи особливо тяжких злочинів. Проте, законодавець, як уже видно із викладеного, виключив із поняття стійкість таку ознаку, як тривалість діяння групи. Тоді слід говорити, що стійкістю мають бути наділені і члени групи, що вчиняють злочин (злочини) за попередньою змовою, але цього не вказано у диспозиції норми (п. 2 ст. 28 КК). Стійкість є досить сумнівною ознакою. Часто вона виробляється штучно під страхом, за допомогою сили впливу організатора чи інших співучасників тощо. Тому вона не може бути основною розмежувальною ознакою, на чому наголошує І. Іваненко [14].

Підсумовуючи результати аналізу на цьому етапі зазначимо, що за оціночними описовими ознаками і самою практичною суттю, як видно із наведених прикладів, важко розмежувати групу за попередньою змовою і організовану групу. А чи варто їх розділяти? Виходячи із того, що із-за такого законодавчого порядку та нечіткої визначеності ознак допускаються й помилкові рішення про визнання груп за попередньою змовою організованими об'єднання, штучно створюється і без того високий рівень стану організованої злочинності в державі. Окрім цього, міжнародні правові акти та переважна більшість країн світу не проводять такого двоступеневого поділу злочинних діянь організованих об'єднань, які прийнято називати у матеріальному праві у більшості бандами, мафіозними об'єднаннями тощо. Розмежування організованої від загальнокримінальної злочинної діяльності робиться здебільшого через визначення мети — збагачення та створення тіньової економіки тощо. В рамках статейного матеріалу не маємо можливості дати повний аналіз цього, тому відсилаємо до деяких джерел [15].

Сама терміносполука «організована група» пішла від «організованої злочинності», що є також невдалим для застосування у кримінальному праві. Організована злочинність, її рівень, як і злочинність взагалі, характеризується в основному кількісними показниками. Цей термін вироблений та застосовується у кримінології. Його невдалість у дещо видозміненому вигляді проявляється у матеріальному праві, а також у тому, що будь-яка група за попередньою змовою має бути організована незалежно від форми організації, на це також звертає увагу А. Закалюк [11]. При цьому існує ще одна термінологічна недоречність, незважаючи на те, що термін — з лат. межі, кордон — існує у чітко виписаному суворому значенні, що не припускає в жодному разі розмаїття значень та їх смислових відтінків, особливо — у кодифікованому стані - у кодексі. Коли мова йде про організованість людей, то ми повинні мати на увазі не тільки форму, а, в першу чергу, суть форми як емоційно-психологічного мотивованого утворення. Психологи розглядають групу як неорганізовану асоціацію випадково дібраних людей. Організованим може бути тільки колектив, де уже є лідер (організатор), підгрупи людей, ієрархія статусів його членів. Найважливішою ознакою колективу є його згуртованість. Її чинниками є такі: ідейна згуртованістьміжособиста згуртованість і організаційна згуртованість. І далі відзначається, що чим «…більш згуртований колектив, тим імовірніше, що він спроможний протистояти впливові внутрішніх і зовнішніх чинників, які його дезорганізують…» [16], а це уже перекликається з наведеним нами поняттям стійкості. Тому маємо говорити не про «організовану групу» і не послуговуватися терміном «стійкість». Останній випливає уже із означення «згуртованість», що можна застосувати при характеристиці внутрішнього змісту організованого злочинного колективу. Відтак, як назвати цей об'єднаний злочинний колектив — шайка, яка в українській мові говорить сама за себе і яким уже неодноразово пропонувалося назвати цей асоціальний колектив в юридичній літературі, чи злочинна організація, як значиться нині у чинному законодавстві (п. 4 ст. 28 КК)? Вважаємо, що це є вибором законодавця. Ці два поняття тлумачаться майже однаково [17] і відповідають за внутрішньою і зовнішньою ознаками колективу з його емоційно-психологічним станом. Але одним поняттям «шайка» виражається відразу форма, зміст і характеристика злочинної діяльності, а організація, у першу чергу, сприймається психологічно у нашій свідомості як соціально-корисний колектив. Тому у кодексі й вживається терміносполука злочинна організація. Це досить правильно. Організація — це вже є дуже складний структурований системний колектив з відповідними частинами. За цією ознакою дійсно можна ідентифікувати і розмежовувати два злочинні колективи, що діють за попередньою змовою. Їх можна назвати злочинним угрупованням і злочинною організацією, або шайкою. Під угрупованням розуміють групу осіб, об'єднаних на основі спільних поглядів, діяльності [18]. Можна розглядати інші варіанти номінацій понять. Проста співучасть осіб тоді буде просто і правильно називатися — групою. Злочинне угруповання і злочинна організація також будуть правильно називатися — злочинними об'єднаннями. Звідси під організованою злочинністю слід буде розуміти тільки ту кількість злочинів, їх рівень тощо, які вчинюються злочинними організаціями.

Перераховані у законі ознаки злочинної організації (п. 4 ст. 28 КК) свідчать про ряд спільного, на що звертали увагу свого часу М. Хавронюк і М. Мельник [19]. Воно віддзеркалюється і в перших двох форма складної співучасті, які ми уже характеризували, не дивлячись на те, що законодавець вживає у диспозиції норми і деякі нові поняття, які, на його думку, мали би розмежовувати цю злочинну будову, за його термінами, від організованої групи та групи, що діє за попередньою змовою. Мова йде про те, що злочинна організація є ієрархічним об'єднанням для спільної діяльностіскладається із членів або структурних частинструктурою для координації злочинної діяльності інших осіб та забезпечення себе самої та інших злочинних груп.

Але саме тут мова йде про мету створення злочинної організації - вчинення тяжких або особливо тяжких злочинів. Додамо лише, що проти цього категорично виступає більшість і російських правознавців [20].

На перший погляд, тут багато нових визначень. Проте їх аналіз свідчить про те, що, з однієї сторони, вони у більшості виступають лише дефініціями, що не припустимо у матеріальному праві. Переважна частина цих словосполучень знову ж таки запозичена у кримінологів без законодавчого визначення цих понять. Тому ми вкотре вимушені звертатися до лексико-семантичного тлумачення деяких понять. Ієрархія означає систему об'єднання людей, яке побудоване на відношенні послідовного старшинства між ними та частинами цього об'єднання, а також як принцип управління в централізованій системі [21]. З іншої сторони, маємо висновок: диспозиція перевантажена поняттями, які за змістом означають одне й те ж. Наприклад, злочинна організація «складається із структурних частин для координації злочинної діяльності інших осіб». Це охоплюється наведеним нами поняттям ієрархії, воно передбачає принцип управління системою, а також — зв’язки (підпорядкованість) усередині системи. Система не може бути без складових частин і т. д.

На нашу думку, говорити про організацію, а відтак у диспозиції давати детальне пояснення, що вона створена для спільної діяльності, її завданнями (хоча законодавець чомусь називає це метою) є керівництво чи координація злочинної діяльності осіб, або забезпечення функціонування як самої злочинної організації, так й інших груп, видається зайвим. Для колективу будь-якої організаційної структури, а тим більше організації, ці завдання є природними. Вони нічим особливим не відрізняються від тих завдань, які виконує керівник, пособник чи навіть два співкерівника, його заступники (таке іноді має місце) і декілька пособників. Без виконання цих завдань будь-яке об'єднання не може ефективно функціонувати. Це ж випливає і зі змісту (хоча і не зовсім вдалого) ст. 27 КК щодо організатора та пособника. Техніка законотворення норм матеріального права має будуватися на лаконічності й суворій точності термінології.

А чи варто було порушувати правило щодо термінологічних вимог і вводити лише у п. 2 ст. 27, п. 4 ст. 28 КК нове поняття «скоєний» замість широко вживаного у матеріальному праві «учинений» злочин? Цікаво, що така термінологічна розбалансованість продовжилася. Погане, як завжди, виявилося живучим. 12.01.05 р. змінена редакція ст. 127 КК і знову вжито слова «скоїв», «скоєні». Невдалим є формулювання змісту диспозиції норми (п. 4 КК) у тій частині, де мова йде про об'єднання, члени якого або «структурні частини якого за попередньою змовою зорганізувалися». За попередньою змовою зорганізуватися можуть тільки особи.

Ми часто забуваємо, що закони пишуться не для представників окремих професій, а для всіх громадян, які мають бути для них зрозумілими.

Звертає на себе увагу і розбалансованість співвідношення норм між Загальною та Особливою частинами кодексу тощо. Навіть нині, якщо порівняти ознаки організованої групи (п. 3 ст. 28 КК), не кажучи уже про злочинну організацію (п. 4 ст. 28 КК), і банди (ст. 257 КК), то вони не співпадають. Але Пленум Верховного Суду України пропонує визнавати бандою озброєну організовану групу і злочинну організацію [22]. Банда може складатися навіть із двох озброєних осіб для учинення одного злочину (адже законодавець не визначив мінімального кількісного складу цієї організації, що, на наш погляд, потребує законодавчого доопрацювання і закріплення). Злочинна організація може досягти великих розмірів, співучасниками якою можуть бути навіть великі посадові особи держави, вчинити безліч особливо тяжких злочинів тощо, але максимальна санкція ст. 255 КК становить 12 років, а за бандитизм — 15. Спірним є питання кваліфікації діянь осіб зі складу злочинної організації, які її не тільки створили, а й учинили певні злочини. Ю. Баулін пропонує правилам кваліфікації присвятити навіть цілий розділ КК [23].

Приймаючи до уваги викладене, можемо зробити висновок, що злочинна організація (шайка) — це один із кваліфікованих видів співучасті у вчиненні злочину і їй притаманні всі загальні ознаки колективного вчинення злочину, а особливо за попередньою змовою. Тому важливо розглядати не родові ознаки цього об'єднання, а специфічні. Що стосується специфічних (індивідуальних) ознак, то про саму найважливішу ми уже сказали. Перше. Це об'єднання є організацією (шайкою), а вона, як випливає із змісту цього поняття, у свою чергу, є структурованою системою, яка повинна мати певну ієрархію з відповідними спеціалізованими одиницями (окремими спеціалістами, групами, колективами). Мовне (лексичне) тлумачення цього поняття збігається і з багатьма кримінологічними напрацюваннями щодо системної суті організованого об'єднання. Для організації не потрібно такої ознаки як постійність членів колективу. Добре відомо, що постійність членів не є характерною ознакою таких об'єднань. Навпаки, вони часто міняються, а деяких з відомих причин і фізично усувають. В диспозиції норми права це поняття не потребує широкого пояснення. Разом з тим, це є особлива ознака злочинного колективу, яка чітко відрізняє його від несистемного угруповання, яке вчинює злочин за попередньою змовою. Другою специфічною ознакою злочинної організації (шайки) для закріплення в нормі права має бути прямий умисел на її створення для постійного здійснення певних видів злочинів, яка стає основою життєвого існування її членів, але у крайньому випадку — системи злочинів, а не одного якої би тяжкості він не був. Важко уявити собі створення злочинної організації в повному розумінні цього поняття для вчинення одного чи двох злочинів, нехай і самих складних, особливо тяжких і суперкорисливих. Для цього достатньо згуртованого колективу за попередньою змовою з чітким розподілом ролей, відповідними досконалими засобами — угрупування за запропонованою нами термінологією. Важливо й те, що перша і друга ознаки є взаємохарактерними. Третє. Для злочинної організації (шайки) характерним є наявність постійної і ешелонованої системи захисту, яка означає не тільки створення своєї власної системи (охоронці, технічні засоби проведення розвідки, тощо), а й існування з цією метою у складі організації спеціальних підрозділів, а також установлення корупційних зв’язків з представниками державних інституцій. Ми говоримо саме про ешелоновану систему захисту, оскільки і навіть прості злочинні угруповання завжди продумують певні заходи захисту.

Четверте. В обов’язковому порядку законодавець має вказати мету злочинної діяльності організації (шайки), але не за класифікацією злочинів, як це має місце в чинному законодавстві. Злочинна організація може вчинювати наряду з тяжкими та особливо тяжкими й інші злочини, які полегшують виконання нею завдань та досягнення мети. Виходячи з того, що у переважній більшості будь-яка діяльність особи (осіб) в кінцевому результаті спрямована на отримання матеріальних вигод, а складна будова злочинної організації вимагає ще й великих фінансових затрат, то, безперечно, такі об'єднання ставлять за кінцеву мету отримання великих надприбутків через створення системи тіньових схем в економіці держави (держав). Навіть, задовольняючи, на перший погляд, політичні амбіції, такі організації через корупційні схеми під прикриттям політичних партій, громадських об'єднань, проникаючи у владні структури, створюють сприятливі умови для задоволення цієї основної мети.

Нам можуть сказати, що злочинні угруповання, як ми їх назвали, також будуть переслідувати аналогічну мету. Так, але вони не матимуть форми організації, постійного характеру і надприбутків від тіньового сектору держави, що буде їх і відрізняти.

З цього питання також слід врахувати світовий досвід та напрацювання вітчизняних правознавців [24].

Названі нами ознаки злочинної організації (шайки) є досить особливими і одночасно, на наш погляд, простими для однозначного сприйняття наукою та практикою. Нормативне закріплення сказаного дозволить спецпідрозділам правоохоронних органів перебудувати свою роботу і сконцентрувати діяльність на виявлення дійсно організованих злочинних об'єднань, а не прикриватися великими цифровими показниками, від яких нема суттєвої користі суспільству.

Список використаних джерел.

1. Бурчак Ф. Г. Учение о соучастии по советскому уголовному праву. — К.: Наукова думка, 1969. — С. 10−65- Козлов А. Р. Соучастие: традиции и реальность. — СПб.: Юридический центр Пресс, 2001. — С.167−168- Мочкош Я. Форми спвучасті у кримінальному праві України: проблемні питання // Право України. — 2006. — № 3. — С.113−116 та ін.

2. Козлов А. Р. Соучастие: традиции и реальность. — СПб.: Юрид. центр Пресс, 2001. — С.167−168.

3. Основы уголовного законодательства Союза ССР и союзных республик // Уголовное законодательство Союза ССР и союзных республик. В 2-х томах. — М: Госиздат юрид. лит., 1963. — С.29−41.

4. Уголовный кодекс Российской Федерации (ст.35) // Собр. законодательства РФ — 1996. — № 25. — Ст. 2954.

5. Ларичев В. Д. Проблемы борьбы с организованной преступностью // Материалы науч. — практич. конф.: Теневая экономика и организованная преступность, Москва, 9−10 июня 1998 г. — М., 1998. — С. 241- Гуторова Н. О. Організована злочинність в системі норм та інститутів кримінального права України // Проблеми боротьби з корупцією, організованою злочинністю та контрабандою: Міжвідомчий наук. зб. — К.: Науково-дослідний ін-т «Проблеми людини», 1999. — Т.18. — С.141−146- Мельник М., Хавронюк М. Ознаки і поняття організованої групи та злочинної організації (кримінально-правовий аспект) // Право України. 2000. — № 4. — С. 59−64- Быков В. Конструкция квалифицирующего признака совершения преступления группой // Уголовное право. — 2000. — № 3. — С.11−14- Козлов А. Р. Соучастие: традиции и реальность. — СПб.: Юридич. центр Пресс, 2001. — С.250−299.

6. Шаргородский М. Д. Некоторые вопросы общего учения о сучастии // Правоведение. — 1960. — № 1. — С. 84−97- Бурчак Ф. Г. Учение о соучастии по советскому уголовному праву. — К.: Наукова думка, 1969. — С. 34−38- Организованная преступность / Под ред. А. И. Долговой, С. В. Дьякова. — М.: Юрид. лит., 1989. — С.295−296- Покаместов А. В. Понятие и основные признаки организатора преступной деятельности в уголовном праве: Лекция. — М.: Академия управления МВД России, 2000. — С.16- Єфремов С. Форми участі в організованій злочинній діяльності і їх відображення у кримінальному кодексі // Вісник прокуратури. — 2003. — № 4. — С. 57- Єфремов С. Склад участі у злочині як юридична підстава відповідальності співучасника злочину // Вісник прокуратури. — 2006. — № 6. — С. 67.