Входження українських земель у склад Речі Посполитої

Входження українських земель у склад Речі Посполитої.

1 июля 1569 р. в Любліні укладено Польсько-литовську унію, за якою обидві держави про «єднувалися до однієї — Річ Посполиту, що винна був матір спільного главу держави, обраного на спільному сеймі; рада й сейми малі бути спільними для Литви і Польщі; догоди і дипломатичні відносини із іншими державами визнавалися їхнього спільною справою; вводилася єдина монета; поляки діставали право володіти маєтностями в Литві, литовці — в Польщі.

За Люблінською угодою, щоб зберегти свою державність, Литва передавала Польщі укра-їнські землі, котрі входили у склад: Східну Галичину, Волинь, Поділля, Київщину, частину Лівобережжя (Полтавщина). Згодом ці територї були поділені на Волинське, Подільське, Брацлавське, Київське, Руське (Східна Галичина) воєводства. Частина українських земель входила у склад Белзького воєводства. Поза межами Польщі залишилася Закарпатська Україна — в складі Угорщини, частина Буковини опинилася под владою Молдавії, Чернігівщину входила у склад Московської держави.

З укладенням Люблінської унії закінчується литовсько-руська доба в історії України. Правовою базою в Речі Посполитій був Литовський статут. Він мав три редакції — 1529 р., 1566 р. І 1588 р. — й був головним збірником права в Україні, зокрема основним джерелом права на Гетьманщині; на Правобережжі діяв до 1840 р. За соціальною структурою панів-магнатів було б зрівняно прав з шляхтою. Володіючи великими маєтками, магнати зберігали привілейоване становище.

З приходом польської шляхти відбуваються значні зміни в національній й релігійній сферах. Після 1569 р. різко посилилося не лише соціальне, а і національне, релігійне й культурне гноблення. Частка українського народу як етнічної спільності був поставлена карті: «Тепер всім правили поляки, а українці не малі ані в чім голосу», — зазначав М. Грушевський, оцінюючи наслідки Люблінської унії.

Язловецькі, Замойські, Синявські, Калиновські та інші магнатські народи зайняли величезні простори української землі, створюючи справжні латифундії. Вони були необмеженими господарями своїх регіонів, безжалісно експлуатували природні багатства української землі. Католицька та уніатська церкви також були власниками великих земельні володінь. М. Грушевський зазначав, що польська шляхта, котра сидить на українській землі І живе працею українського селянина, «звикла у тій годину ігнорувати все туземне, дивуватися на Український народ як на голо-гів польської народності, на ного мову, традиції, право — як на щось незмірне нижче у зрівнянні із польським».

Зростання великої феодальної власності на грішну землю зміцнювало кріпацтво. Діяли і польське феодальне право, і Литовські статути, але й право власності на грішну землю по документи належало лише шляхетському стану. За Литовським статутом 1588 р. селянство остаточно закріпачене й повністю залежало від влади феодала. Згідно з законами, прийнятими в другій половині XVI ст., селянам заборонялось переходити на інше місце без дозволу феодала-власника, утверджувалася необмежена панщина в помістях землевласника.

Таким чином, феодальне законодавство захищало експлуатацію селянства феодалами І шляхтою.

З посиленням польської експлуатації в Україні, зокрема за часів правління Сигізмунда III, провідні верстви українського суспільства дедалі понад запозичують латинський обряд, що призводить до збіднення й втрати інтелектуальних сил нації. Єзуїти, котрі із «є в Україні, стають головним чинником її денаціоналізації.

За цієї трагічної ситуації, в якій опинилася в Україні православна церква, вон був поставлена перед вибором: продовжувати нерівну боротьбу за своє існування чи піти на унію із Римом, щоб зберегти традиційний православно-візантійський обряд. Зрештою, історичний сенс вибору зводився до драматичної дилеми: рятува-а-ти церкву, жертвуючи національною самобутністю народу, чи рятува-а-ти національну самобутність, ре-формуючи церкву? Обрали одному. У 1596 р. на Берестейському соборі було б проголошено із «єднання православної церкви із римською з збереженням обрядових й канонічних особливостей.

Чи вдалося досягти головної мети, якої поставили ініціатори і творці унії 1596 р. Чи був унія із римо-католицькою церквою вирішальним чинником національного самозбереження українського народу, протидією його переходу в католицтво?

Православні, як правило, акцентують увагу на насильницькому способі запровадження унії та боротьбі із нею українського народу. Греко-католики, навпаки, виділяють ті позитивне, що дала унія, оцінюючи її як важливий чинник української історії. Історія засвідчує, ті, що довелося сповна пережити православним, не меншою мірою вистраждали І греко-католики. Уроки історії церкви в Україні дають нам можливість зробити висновок: не може бути добро греко-католикам, якщо зло православним, й навпаки. Ці дві церкви тісно заговорили українською у «язані між собою єдиною долею українського народу.

Унія, як метод й форма про «єднання церков, не досягла мети — не сприяла про «єднанню православних й католиків. Проте як метод й форма збереження національної ідентичність українського народу в умовах іноземної окупації, національного і релігійно-церковного гноблення виправдала себе.

як засвідчили наступні події, нестерпний польський колоніальний гніт (соціальний та національно-релігійний) призвів до посилення національно-визвольної й класової боротьби українського народу наприкінці XVI ст. У народних повстаннях, жорстоко придушених шляхетською Польщею (виступи под дротом До. Косинського, З. Наливайка, Р. Лободи та ін.), українці набували досвід боротьби, гартували волю й національну самосвідомість.