Розвиток категорії простору

Категорія простору є однією з найважливіших в матеріалістичній філософії, оскільки вона всезагальна форма існування матерії. Без її аналізу неможливо є матеріалістична діалектика як всебічне вчення про взаємозв'язки і розвиток.

З розвитком категорії простору в літературі склалася парадоксальна ситуація. Мало по яким категоріям проведено стільки досліджень та написано стільки робіт, як по категорії простору. Бібліографія по цьому питанню величезна. В той же час змістовне доведення розробки категорії простору до задовільної цілісності філософської концепції уступає багатьом іншим категоріям. В її розумінні не досягнута необхідна степінь узагальнення, яка притаманна аналізу якості, кількості, сутності та ін. категорія простору не включена в систему категорій в якості ступеня пізнання, не співвідноситься з іншими категоріями. В наш час в області дослідження проблеми простору можна констатувати перш за все наявність достатньо чітко визначеної проблематики і широкого кола пов’язаних з нею питань, а не систему взаємопов'язаних теоретичних тверджень. Цей факт, напевно, треба розцінювати як доказ складності і багатогранності проблеми простору. Виділимо деякі найбільш важливі її сторони, які обговорюються на протязі останніх років. Посилився інтерес до історичного аспекту розробки категорії простору. Хоча тут продовжує переважати аналіз природно-наукового матеріалу, в цілому намітився перехід до більш широкого погляду на проблему. В цьому плані неможливо не вказати на тенденцію диференціації просторових форм і закономірностей у фізичних, клінічних, біологічних, геологічних, космічних та інших процесах.

Зростає активність у дослідженнях просторових відношень у гуманітарних науках. Велика кількість досліджень присвячена аналізу соціально-історичного простору, особливостей просторових уявлень в різноманітних історичних типах культури, в живописі, архітектурі, музиці, літературі, прикладному мистецтві 1. Одночасно все більш активним стає бажання опанувати специфічні прояви просторових відношень в конкретних сферах людської діяльності.

Текст є одиницею мови, її найвищим рівневим поняттям після звуків мовлення (фонем), морфем, слів, словосполучень і речень. Крім цього, він є також і основною одиницею мовлення, що виражає завершення висловлювання.

За функціонально-смисловим призначенням тексти діляться на три типи — розповідь, опис і міркування. Для кожного з цих типів характерною є специфічна функціональна спрямованість, що виявляється вже в назвах.

Основною метою текстів-розповідей є прагнення автора про щось повідомити, розповісти.

Будуючи текст-опис, ми маємо на меті створити у слухача або читача загальне уявлення про предмет, явище. А тому важливо, щоб в основу опису було покладено найістотніші ознаки описуваного об'єкта.

У тексті-міркуванні ставиться мета дати розгорнуту відповідь на поставлене в зачині цього тексту якесь запитання, навести доведення, пояснення, не порушивши при цьому причинно-наслідкових зв’язків.

Структурні компоненти тексту-розповіді - зав’язка, розгортання подій, кульмінація та розв’язка прямо співвідносяться з такими одинцями тексту як зачин, основна частина, кінцівка. Слід мати на увазі, що для невеликих за обсягом текстів-розповідей характерними є такі особливості: дієслова-присудки можуть стояти не тільки після підмета, а й перед ним, тобто по всьому тексту за незначними відхиленнями може бути витриманий зворотний порядок слів.

Головне призначення тексту-розповіді - відтворити хід зображуваних подій, показати, як розвивалася та чи інша подія. Автор тексту-опису ніби прагне відновити у читача або слухача зафіксований у мовленні образ певного предмета чи явища в усій його конкретній чуттєвості, якомога наочніше передати його стан. Цей тип мовлення призначається для характеристики явищ природи, предметів, осіб та інших об'єктів перелічуванням їхніх ознак. За стильовими ознаками тексти-описи, можуть бути різними. Найхарактернішими, контрастно-виразними є тексти-описи, які належать до наукового (науково-популярного) і художнього стилів.

Науковий опис характеризується більшою впорядкованістю перелічення ознак. У ньому не тільки називаються зовнішні ознаки предмета, а й дається характеристика його інших властивостей. Науковий опис прагне до граничної точності, тому в ньому нерідко вживаються слова-терміни.

На відміну від науково-популярного, художній опис характеризує предмет, особу, явище за допомогою художніх засобів — епітетів, метафор, порівнянь та ін. У ньому не тільки перелічуються властивості описуваного об'єкта, а й дається його оцінна характеристика, що міститься переважно в кінцівці тексту.

Характерною структурною особливістю текстів-міркувань є те, що вони містять на своєму початку певну тезу (твердження), за якою йде її доведення або, навпаки, спростування.

Однією з найважливіших категорій лінгвістики тексту є його зв’язність. Це особливість полягає у наявності зв’язків між окремими реченнями, абзацами та складовими частинами.

Відомі два основних способи зв’язку між реченнями у тексті - ланцюговий і паралельний. При ланцюговому зв’язку кожне наступне речення залежить від попереднього у ньому один із членів попереднього речення, який несе в собі змістовне навантаження, повторюється або перетворюється в інший член речення. Таким чином, думка, виражена в попередньому реченні, розвивається, розширюється в наступному реченні. Саме тому поза зв’язком з попереднім реченням зміст наступного речення може бути незрозумілим.

При ланцюговому способі поєднання речень можуть використовуватись для зв’язку виправдані лексичні повтори, синоніми, займенники, прислівники.

Для забезпечення зв’язності висловлювання важливо, щоб вона простежувалася не тільки між окремими реченнями, але й між структурними частинами тексту — зачином, основною частиною і кінцівкою.

Категорія тесту здавна привертає увагу дослідників. Вона була предметом науки текстології, яка займалася філологічними дослідженнями старовинних текстів. Зверталася до текстів і стилістика — об'єктом вивчення були, як правило, художні твори і вивчалися вони з точки зору стилістичних (експресивних) ефектів, які досягалися завдяки штучному використанню авторами лексичних і граматичних елементів мови.

Лінгвістика тексту розглядає текст під іншим кутом зору. Предметом ї вивчення є побудова, створення тексту, його елементи з точки зору як формальної, так і змістовної його структури, з точки зору формування його змісту. Зараз текст одержує нове визначення відповідно до нових задач, які ставить перед собою лінгвістика тексту. Що ж являє собою текст як цілісний об'єкт вивчення з позицій лінгвістики тексту ?

Дослідники пропонують цілий ряд визначень тексту як об'єкта лінгвістичних досліджень. Але всі вони, зрештою, зводяться до того, що розглядають текст як деяку структуру, створену за певними законами або єдинство, яке складається з мовних одиниць — речень, які об'єднані між собою і утворюють більші одиниці - надфразові єдинства — тематичні відрізки тексту, параграфи, розділи і т.д., які використовуються для передачі певного закінченого змісту і відповідають цілям комунікації1.

Ось, наприклад, як визначає текст М. Пулофе: «Я розумію під текстом певну організовану по меті із місту сукупність фраз або фразових елементів, між якими існують значимі відношення і функції, тобто структурне єдинство, яке представляє будь-яке комплексне явище дійсності у формі лінгвістичної одиниці з її відносно закінченою змістовою цілісністю.» .

Приблизно так само пише Р. Барт, вважаючи, що предметом лінгвістики тексту є «будь-який закінчений відрізок мовлення, який є єдністю з точки зору змісту і передається з метою комунікації, маючи відповідну цій меті внутрішню організацію» .

Процес мовлення веде до створення тексту — мовний твір, повідомлення, яке розгортається в послідовний опис ряду ситуацій (які співпадають або не співпадають, з часом), у виклад ланцюга подій, у міркування на визначену тему і т.д. Головною лінією тексту, основним його змістом може бути опис перипетій життя героя або героїв, розповіді та багато іншого. У цю головну лінію вплітаються, як правило, побічні лінії, окремі відступи від основної теми, роздуми автора, описи природи місцевості або описання місця, де відбуваються події, посилання на будь-які виникаючі у автора асоціації і міркування, особисті спогади і т.д. Цілісний текст складається з великої кількості окремих елементів, окремих відрізків тексту, котрі хоча і відносяться до загальної змістової і формальної структури тексту, а отже і пов’язані між собою, ознак в той же час являють собою деякі відносно закінчені або обмежені один від одного відрізки розповіді чи опису. Вони можуть або належати до основної лінії тексту, або відноситися до однієї з побічних ліній, або, з рештою, вклинюватися у вигляді окремих повідомлень у загальний потік мовлення. Ці відрізки тексту складаються з кількох речень (рідко з одного речення), які пов’язані між собою не тільки логічно, семантично, але й формально лінгвістично. Такі групи речень відомі як «надфразові єдинства» .

Будуючи текст, мовець вибирає слова, словосполучення, граматичні форми і розміщує їх в реченнях так, щоб повідомлення, яке є кінцевою метою мовленнєвого акту, було б сприйняте слухачем і опрацьовано його свідомістю в уявленнях, які б відповідали комунікативній меті того, хто говорить.

Проблема художнього простору є досить складною і суперечливою. Ці вирішенням займалося чимало науковців, драматургів та літературознавців.

Мистецтво — це відображення дійсності. А в дійсності існують тіла і дії. Тіла існують в просторі, а дії - в часі. Але оскільки простір і час тісно пов’язані між собою, то неможливо поділяти мистецтво на просторове і часове. Прикладом цього може бути живопис, який відображає не лише просторові, але й часові процеси дій, але й люди. Твори живопису, скульптури, архітектури, сприймаються в часі так само, як музичні чи літературні твори.

Таким чином, проблема художнього простору і часу зводиться до вирішення питання про можливість поділу мистецтва на «просторове» і «часове». Чи можна вважати, що живопис, скульптура і архітектура існують лише в просторі, а музика і література — лише в часі? Суперечки навколо цієї проблеми пов’язані з відокремленням таких термінів як «твір мистецтва» і «художній образ» .

Твір мистецтва (картина, симфонія, фільм, роман) — це матеріальний об'єкт, в якому втілені ідеальні образи.

Художній образ являє собою естетичне, художнє і духовно-практичне відображення дійсності.

Відображаючи дійсність, мистецтво не може не відображати і просторо-часові форми її існування.

Таким чином, художній простір і час є відтворенням, ідеальним простором і часом дійсності. Простір і час у мистецтві - це універсальні визначення художнього образу.

Специфіка художнього простору полягає втому, що він є художньо-відображеним простором і має естетичний зміст. Митець у своєму творі, відтворюючи реальний простір, разом з тим формує певний художній простір, в якому відбуваються події. Цей простір може бути великим і охоплювати кілька країн (наприклад, в романі породжений), або навіть виходити за межі земної планети (у романах фантастичних і романтичних), або ж навіть звужуватися до тісних меж однієї кімнати.

Трансформація реального простору у творі і формування художнього простору зумовлені низкою об'єктивних факторів: особливостями суспільних відносин епохи, характером зображуваних подій, світоглядом письменника і його відношення до подій, специфікою матеріалу, який використовується у різних напрямках мистецтва.

Важливу роль у формування художнього простору відіграє ставлення письменника до зображуваних об'єктів і подій, внаслідок чого художній простір набуває гостро-соціального, класового характеру. Формування художнього простору пов’язане також зі специфікою матеріалу, який використовується у різних видах мистецтва. Матеріал, який використовується для створення художнього образу, не визначає його, а сам вибір матеріалу залежить від ідейно-художнього змісту образу. Існує точка зору, згідно якої просторова характеристика твору мистецтва обмежена внаслідок особливостей матеріалу, який використовується. У поезії предметні образи створюються в уявному просторі. Будь-який художній твір існує в реальному тривимірному просторі.

Що до художнього образу, то він існує в особливому ідеальному просторі, властивості якого значною мірою відрізняються від властивостей реального простору. Ідеальний простір, на відміну від реального, суб'єктивний, ілюзорний, умовний, дискретний. Ідеальний простір у мистецтві - це не лише художнє відображення реального простору, але й засіб художнього відтворення різноманітних соціальних стосунків. Ідеальний простір художнього образу тісно пов’язаний з реальним простором твору. В літературі просторова характеристика переходить в часову. Нерухомі предмети, переводяться у динамічний процес (опис), а потім у такий самий спосіб актуалізації читачем.

У формування художнього простору важливу роль відіграє процес сприймання втору читачем. Цей процес не є прости, а являє собою живий, творчий процес відтворення і осмислення ідеального художнього образу, який створив письменник.

Художній простір історично змішається і розвивається. Основними факторами, які спричиняють ці зміни, є: соціально-економічний і політичний розвиток суспільства, розширення знань про простір, розвиток мистецтва. Просторові уявлення первісної людини знайшли своє художнє відображення у вторах мистецтва того часу. Для них характерна відсутність руху, як у просторі, так і в часі.

У Середньовіччі просторові уявлення значною мірою визначалися натуральною Фомою ведення господарства, залежністю людини від ритмів природи, поширенням християнської ідеології, яка намагалася підкорити собі науку і мистецтво. Все це знайшло своє відображення у мистецтві, зокрема, в літературі. Так, поема не обмежувалася єдністю часу і місця, у ній змальовувалося велика кількість подій і місць, які були пов’язані часом розповіді, а не внутрішньою логікою.

Культура епохи відродження носила світський характер. Формуються нові просторові уявлення, пов’язані з крахом феодальних соціально-економічних структур, із зростанням самосвідомості особистості.

У драматургії пізнього відродження, і перш за все у трагедіях Шекспіра, розвиток уже не однолінійний, як в літературі Середньовіччя, а являє собою художнє відображення діалектичного протиріччя.

В епоху відродження був розроблений один з основних принципів класичної драми — принцип трьох єдинств: дії, часу і місця. Проте найбільш послідовно віг був сформульований в естетиці класицизму.

Процес розвитку капіталістичних відносин у ХVІІІ-ХІХ ст. зруйнував цілісне, поетичне сприйняття світу, характерне для Відродження. У сфері розвитку просторових уявлень людини Нового часу важливу роль відігравала ньютонівська концепція простору.

Простір сприймається як географічно-конкретна і обмежена ділянка місцевості, де відбуваються події. При чому топографічний опис цієї ділянки робиться з усіма подробицями. В той ж час загальний просторовий зв’язок між цими «мікропросторами» дуже часто відсутній. Спробуємо скласти карту «острова Робінзона Крузо» за допомогою описів, які наявні у романі. Конкретні місця, де діє Робінзон, своєрідні «мікро простори» описані дуже точно, з вказівкою сторін світу, рослинності, ґрунту і т.д. В той же час «макропростір», загальний опис острова, який подається під час прогулянок Робінзона і огляду острова з вершини гори вступає в протиріччя з «мікропростром»: не співпадають сторони світу, відстані між окремими об'єктами і т.д.

1[1 Слєпохов Г. М.Художній простір і час як об'єкт філософсько-естетичного аналізу. — М., 1979, с. 21].

1 [Гальперин И.Р. О понятии текст. — ВЯ, 1974, № 6].