Поняття та форми державного устрою

[email protected].

ЗМІСТ сторінка.

ВСТУП … 3.

1. Форма держави … 5.

1.1 Форми та поняття державного улаштую … 7.

1.2 Форма державного правління … 14.

1.3 Види політичних режимів … 21.

2. Форма держави Україна … 28.

ВИСНОВКИ … 29.

ЛІТЕРАТУРА … 31.

ВСТУП.

Складність таких про «єктів, як право й держава, призводить доти, що смердоті вивчаються багатьма юридичними науками. Останні вивчають тієї чи інший бік, елементи й риси державно-правової дійсності у визначеному аспекті, на визначеному рівні. Право й держава як складні соціальні феномени мають у своєму складі велику кількість різноякісних компонентів й підсистем. Їхні функції багатогранні, їхні структури складні. У залежності від того, котрі із цих компонентів, підсистем, структур й функцій чи їхніх аспектів й рівнів вивчаються, й підрозділяються юридичні науки.

Вивчаючи право й державу в цілому, державно-правова теорія не обмежується аналізом досвіду якої-небудь країни, чи окремого регіону, чи напрямі державно-правового життя, але в основі вивчення права й держави різних історичних епох, всіх областей й напрямків державно-правової дійсності визначає загальні й специфічні закономірності їхнього розвитку, основні ознаки і істотні характерні риси.

Таким чином, теорія права й держави — це суспільна наука про закономірності виникнення, розвитку й функціонування права, правосвідомості й держави взагалі, про типи права й держави, зокрема про їхні класовополітичні й загальнолюдські сутність, зміст, форми, функції й підсумки.

Марксистко-ленінська теорія вважає основною причиною виникнення держави розкол суспільства на протилежні класи із непримиренними протиріччями. З цієї заподій офіційна радянська історіографія довгий годину не визнавала державність скіфів. Тім годиною наявність держави язичеських слів «янь ніяк не оспорювалось.

Інший помилковий наслідок із даної посилки полягав до того, що усі держави древнього світу повинні були бути неодмінно рабовласницькими. Тому кастова чи інша стратифікація необґрунтовано ототожнювалися із рабовласництвом.

На цих позиції стоїть й сучасна теорія держави.

Незважаючи тих, що представники різних класів, страт, каст виявлялися далеко в рівному становищі, держава все-таки завжди виникала в зв «язку із необхідністю задоволення загальних інтересів населення: захисту від зовнішніх нападів, забезпечення суспільних робіт, санітарних умів й т.п.

Визнання держави органом усього суспільства — характерний мотив чиякого ідеалістичного навчання про державу, тобто навчання, що виходить із ідеї, а чи не із емпірично установлених фактів. Якщо державна влада — від Бога, виходить, вон винна бути рівною стосовно до всіх й не матір класового ухилу. Так, принаймні, випливає із християнської релігії. Патріархальна теорія походження держави, висунута ще Арістотелем, бачить у державі велику батьківщину, що опікує підданих, як батько своїх дітей. Договірна теорія Руссо надає владі лише тих повноваження, якими її наділяють громадяни, «що домовилися ». Теорія, що затверджує уладові держави через згоду підданих на підпорядкування, й теорія правової держави, що вимагає обмеження влади законом, вимогами справедливості, правами людини, відбивають хоча й правильні, але й суто ідеологічні й психологічні основи виникнення й функціонування держави.

Держава поєднує своєю владою й захистом всіх людей, що населяють її територію, незалежно від їхньої приналежності якому-небудь роду чи племені. Це означає, що держава має свою територію, визначає її границі й захищає від нападу ззовні. Постійне населення даної територї, як правило, має стійкий зв «язок із Державою у вигляді підданства чи громадянства й користається його захистом усередині країни й за її межами. Державна влада поширюється й на іноземних осіб, що знаходяться в стране й котрі не мають громадянства. Однак смердоті мають особливе правове положення.

Актуальність роботи: у зв’язку із різноманіттям форм державного улаштую різних країн світу виникає нагальна потреба для засвоєння знань в цьому напрямі. Такі поняття все частіше звучати в повсякденному житті.

Мета роботи: оволодіння та засвоєння знань із дисципліни «Теорія держави й права» із запитання «Поняття та форми державного устрою».

Завдання роботи: проаналізувати поняття держави та її улаштую, розкрити суть форми державного правління, державного улаштую та політичного режиму.

Методи дослідження: у роботі використовується ряд літературних джерел, окрім тематичних підручників аналізуються з статтею із періодичних видань.

Форма держави.

Ознаки держави, спочатку виражені в її передумовах, у ході історичного процесу розвиваються у форму держави.

Форма держави — це її устрій, що виражається в характері політичних взаємин між людьми, між людьми й Державою, між Державою й людьми в процесі управління ними (політичний режим), у засобах організації вищих органів державної влади (форма правління) й в адміністративно-територіальному розподілі держави (форма територіального устрою). 1].

Кожна держава має свою форму й зміст. Форма означає зовнішнє оформлення, вираження того чи іншого соціального явища, його змісту. Питання про форму держави є питанням, як організована державна влада, Яка система державних органів існує, котрі існують форми правління, котрі взаємозв «язки між окремими органами державної влади, національнотериторіальний устрій держави й методи управління Державою й суспільством. Форма держави є спосіб її існування й функціонування. Держава є політичною формою економічного й соціального розвитку суспільства. 2].

Форма держави характеризується трьома основними елементами:

V формою державного правління,.

V формою державного устрою.

V формою політичного режиму.

Форму держави розглядають в широкому й вузькому значенні. Всі три елементи складають форму держави в широкому значенні цого поняття. У вузькому значенні под формою правління розуміють лише форму державного правління.

Форма правління — це організація верховної влади в державі, характер й принципи її взаємодії із іншими органами держави, із політичними партіями, класами й соціальними групами. Форми правління залежать від форм демократії, від наявності певної виборчої системи чи її відсутності, від наявності виборних органів тощо. За формами правління усі держави поділяються на монархії й республіки, котрі мають різні види.

Державний устрій — це територіальна організація державної влади, поділ її на певні складові частини із метою найкращого управління суспільством, це взаємозв «язок окремих складових частин держави між собою й їхнього спільними вищими державними органами. За державним устроєм усі держави поділяються на прості й складні. До простих відноситься унітарна держава, до складних — федерація, конфедерація, імперія.

Політичний (державний) режим — це сукупність чи система методів, за допомогою які здійснюється державна влада в суспільстві. Він характеризується станом демократичних прав й свобод людини, відношенням державної влади до правових основ діяльності її органів. За формою політичного (державного) режиму усі держави поділяються на демократичні й авторитарні.

1.1 Форми та поняття державного устрою.

Внутрішній розподіл держави, правове становище її частин, їхнього взаємовідносини один із одним й із центральними органами влади охоплюються поняттям «територіальний устрій держави». Територіальний устрій — історичний результат тієї передумови держави, що сформувалася в результаті заміщення кровноспоріднених зв «язків з сусідськими і еволюціонувала в принцип поділу людей за їхньому походженню, а, по проживанню на визначеній територї. Природно, що з такого самого принципі повинні були будуватися й державні органи, що керують людьми.

Розглядаючи форми територіального улаштую, теорія держави й права зіштовхується із таким їхнім різноманіттям, що дозволяє по-різному оцінювати ці форми, й тому змушена удаватися до їхнього класифікації по про «єктивним ознаками.

Державний устрій — це територіальна організація державної влади, поділ її на певні складові частини із метою найкращого управління суспільством, це взаємозв‘язок окремих складових частин держави між собою й її спільними вищими (центральними) державними органами. 3].

У сучасній теорії державний устрій поділяється на унітарний (простий) й складний.

Проста унітарна держава — це така держава, складові частини якої не мають власного суверенітету й не можуть бути суб «єктами політичних міжнародних відносин. Наприклад, республіки Бєларусь, Польща, Болгарія. Є прості унітарні держави, котрі мають автономні утворення. До таких держав відносяться. України, Іспанія, Італія, Португалія. 4].

Складні держави — це такі держави, котрі про «єднались (утворились) із окремих державних утворень, що малі усі ознаки держави, до того числі й суверенітет, але й певну частину своїх суверенних прав, як правило, добровільно передали вищим центральним органам союзної держави. Це, по суті, постійна чи тимчасовий союз суверенних держав. До складних держав належати федерація, конфедерація й імперія.

Унітарний державний устрій припускає існування злитої держави, що підрозділяється лише на адміністративно-територіальні одиниці й бо не включають у собі ніяких державних утворень. У ньому панують єдині конституційні принципи, існує лише одна система центральних органів влади (один парламент, один уряд, один верховний суд), як правило, функціонує одна валютна система, одна армія й т.п. (Франція, Швеція, Фінляндія, Естонія, Туреччина й т.д.).

У залежності від ступеня централізації унітарні держави поділяються на централізовані й децентралізовані. У бюрократично централізованих державах на чолі місцевих органів державної влади стояти призначені центром чиновники, яким підпорядковуються місцеві органи самоврядування. Демократична форма централізації допускає великий ступінь самостійності виборних місцевих органів державної влади в рішенні їхніх регіональних питань.

Децентралізованим теорія називає державу, у якій центральні органи державної влади мають дуже обмежені права втручання в рішення місцевих проблем й де місцеві органи, що обираються населенням, мають значний обсяг автономії.

Складний державний устрій припускає існування держави, що включає в собі інші державні утворення.

Розглядаючи окремі територіальні устрої, теорія держави нічого не конструює, а лише фіксує в історії й сучасній дійсності окремі їхні види (класи). У результаті виділилися такі класи складних держав, як протекторат й унія.

Під протекторатом розуміється міжнародний договір, згідно якого одна держава вол «язується надавати заступництво іншій, более слабкій державі, здійснювати її представництво в зовнішніх справах, забезпечувати збройний захист, а іноді надавати економічну й культурну допомогу.

Протекторат відносять до числа різновидів державного улаштую лише за традицією, бо после укладання міжнародного договору про заступництво нової («третьої «) держави не із «являється, а чи не виникає запитання й про її територіальну організацію.

Під унією розуміється союз, із «єднання, про «єднання держав. Серед уній розрізняються конфедерації, федерації, про «єднання монархічних держав, у формі реальної й персональної (особистої) унії, фузії, інкорпорації і імперії.

Конфедерація — постійна союз держав, що утвориться для досягнення конкретних цілей (захист загальних інтересів). Такими інтересами можуть бути захист територї чи, навпроти, завоювання, звільнення від залежності із боці «третьої «держави й т.п.

Вступивши в конфедеративний союз, держава цілком зберігає свій суверенітет й продовжує виступати самостійним суб «єктом у всіх зовнішніх й внутрішніх справах. За таких умів органи конфедерації не мають імперативної влади стосовно членів, котрі входять у союзну спілку й прийняті ними рішення стають обов «язковими державам, що вступив у союз, лише после підтвердження цих рішень власними органами влади. як правило, конфедерація не має єдиної армії, законодавчих органів, єдиного громадянства, єдиної системи податків, бюджету, грошової одиниці. Конфедерації варто відрізняти від коаліцій, що є власне кажучи оборонними чи наступальними спілками. У відмінності від них конфедерація є відносно постійним утворенням, що має державно-правовий характер й конфедеральні органи управління й розповсюджуючи свою уладові не лише на зовнішні справи. 5].

Конфедерація — це такий союз держав, котрі добровільно про «єднались для досягнення певних спільних цілей в політичній, економічній й військових сферах. Суб «єкти конфедерації зберігають усі свої суверенні права держави. Вони не мають спільної територї, конституції й єдиного законодавства, громадянства. Правовою основою конфедерації є союзний договір. Конфедерація не має єдиної податкової системи й бюджету й існує на внески її суб «єктів. Центральні конфедеративні органи приймають рішення за згодою всіх її суб «єктів. Конфедерація — це, як правило, тимчасовий союз держав. Згодом вон переростає в федерацію чи розпадається на унітарні держави. Історія знає мало таких державних утворень: США в 1776—1786 рр.; колишній СРСР із 1917 по 1922 рр., до про «єднання в СРСР. 6].

Прикладами конфедерацій також можуть служити Німецький союз із 1815 по 1867 р., Швейцарський союз із 1815р., Австро-Угорщина до 1918 р. й ін.

Федерація — союзна держава, що поєднує кілька держав чи державних утворень (землі, кантони, штати, автономні республіки й т.д.), кожне із який має свої органи державної влади (законодавчі, виконавчі й судові). На відміну від конфедерації вона володіє своїм власним суверенітетом, федеративними органами державної влади, федеративною конституцією, армією, системою федеративних податків. При цьому не можна забувати, що федерація — саме союзна держава, й її суверенітет вторинний стосовно суверенітету вхідних у неї державних одиниць.

Федерація — це постійна союз окремих суверенних держав, котрі утворили єдину державу на добровільній основі й передали певну частину свого суверенітету (прав) центральним федеральним органам. Федерація відрізняється від інших державних утворень тім, що вон має єдину спільну територію, спільну конституцію й систему законодавства, Єдиний уряд, спільні збройні сили, подвійне громадянство, єдину грошово-фінансову систему Федерація є суб «єктом міжнародних відносин, а складові частини федерації позбавлені таких прав. Федерації можуть бути різні: централізовані, відносно централізовані, децентралізовані.

Вони можуть бути формально (юридичне) визнаними, а фактично втратити певні свої суверенні права. До федерацій відносяться США, Російська Федерація, ФРН. До останнього годині на світі існувало 18 федерацій, три із них розпались: СРСР, Чехословаччина, Югославія.

Ряд державознавців вважає, що вхідні у склад федерації держави не є суверенні. Їм наданий лише деякий еквівалент суверенітету, що полягає в більш-менш широкій участі в здійсненні державної влади федерацією. В частности, на думку Ґеорга Єлинека, «правопорядок союзної держави заснований на конституції, що є її власним законом й може бути змінена лише законом союзної держави, але й аж ніяк не волею — хоча б й всіх — окремих держав, виявленою в інших, окрім установлених конституцією, формах. У межах панування союзної держави окремі держави утрачають свій державний характер. У цих межах їхня діяльність чи зовсім припиняється й замінюється власним Управлінням союзної держави, чи смердоті одержують характер самоврядних корпорацій на зразок комунальних союзів, оскільки здійснюють управління за посередництвом своїх органів, відповідно до законів й под контролем союзної держави». На користь цієї точки зору свідчить й ті, що у федерації територія й населення окремих держав часто про «єднані в нерозривне ціле: територія окремих держав є територія федеральної держави, народи окремих держав — її Єдиний народ. 7].

Однак державна влада федерації в кінцевому рахунку виходить від влади держав, що ввійшли в її склад. Це може виявлятися в інших формах. Іноді уряди вхідних у федерацію держав утворюють вищу уладові союзної держави. Іноді з середовища єдиного народу як суб «єкта федерації вибираються органи федеративної влади, наприклад, президент. Алі і у цьому іншому випадку державам наданіі права участі в здійсненні союзної державної влади. Наприклад, у всіх республіканських союзних державах одна із палат парламенту функціонує як представницький орган членів федерації. Більш того, у деяких із них рівність суб «єктів федерації виражається в наданні кожній державі - члену рівного числа депутатських місць, найчастіше окремі держави, що входять у федерацію, мають вирішальний голос при зміні конституції.

Це свідчить про велику і емпіричну розмаїтість федеративних устроїв, частина із які, історично міняючись, відбиває тенденцію до перетворення ряду федерацій в унітарні держави. як показує досвід СРСР 1989 — 1991 р., можлива і інша тенденція до перетворення федерації в конфедерацію й навіть до її повного розриву. У принципі можна затверджувати, що федерація — про «єднання держав, суверенних остільки, оскільки їхній суверенітет не обмежений суверенітетом федеративної держави.

Про «єднання монархічних держав існують у формі особистої чи реальної. Загальним в інших формах є ті, що смердоті виникають унаслідок збігу монархів двох чи декількох держав в одній особі.

Особиста має підставою випадковий, ненавмисний збіг незалежних друг від друга прав на корону в декількох державах на основі різних порядків престолонаслідування. Вона продовжується доти, поки ці різні правомочності персоніфіковані в одній особі. як лише за законом корона знову переходити до інших осіб, особіста унія негайно ж припиняється. То в минулому столітті припинилася особіста унія між Великобританією й Ганновером у 1837 р., між Нідерландами й Люксембургом у 1983 р. унаслідок розходження системи престолонаслідування — когнатичної у Великобританії й Нідерландах й агнатичної у Ганновері й Люксембурзі. При цьому в двох перших державах на престол вступали жінки, що у двох інших державах узагалі виключалися із престолонаслідування.

Політичне значення особистих уній може виявитися значним й привести до повного злиття різних держав (Кастилія і Арагон, Англія й Шотландія і ін.). Між державами, про «єднаними загальним монархом, неможлива війна. Однак у більшості випадків якого-небудь істотного зближення між ними відбувається.

Чи реальна унія виникає в результаті догоди держав, у силу якої у яких із «являється загальний монарх. Члени реальної унії незалежні друг від друга, й із «єднання не обмежує їхніх суверенітетів. Не утвориться ані загальної територї, ані єдиного підданства, ані загальних законів, ані загальних фінансів й т.п. Представляючи власне кажучи міжнародно-правову угоду, вона має значення переважно в області зовнішніх зносин, виступає як військовий союз, як носій єдиної зовнішньої політики й т.п.

Реальні унії із «є лише за годину, бо припускають розвитий монархічний порядок й єдність держави, що оформилася. З політичної точки зору смердоті дуже часто являють собою результат прагнень заснувати єдину державу.

Реальними були унії між Норвегією й Швецією (1815 р.), Австро — Угорщина.

Реальні унії припиняються чи через перетворення в єдину державу, чи через розширення союзу внаслідок того, що у вхідних в унію державах корона переходити до інших монархів конституційним чи іншим шляхом.

Імперія — складна держава, створена насильницьким шляхом. Рівень залежності складових частин імперії буває різною. У минулому вхідні в імперію утворення при нерозвиненості транспортних засобів й засобів зв «язки мало стикалися із імперською владою. У Новий годину, особливо в ХХ столітті, становище, зрозуміло, істотно міняється.

Деякі державознавці прийшли до висновку, що в складових частин імперії ніколи не було б єдиного державно — правового статусу.

Імперія — це така складна й велика держава, котра про «єднує інші держави чи народи в результаті завоювань, колонізації та інших форм експансії. Імперія тримається на насильстві, на державному примусі. Колі зникає примус, імперія розпадається. Наприклад, Римська імперія, імперія Олександра Македонського, Російська імперія.

Коло імперій досить широкий. Вони існували в усі історичні епохи. Імперіями минулого й Римська держава останнього періоду свого існування, й Великобританія, й Росія.

Фузія (злиття держав) й інкорпорація (зовні оформлюване як злиття приєднання однієї держави до іншого) — останні види уній, розглянутих державознавством.

Фузією було б, наприклад, возз «єднання ФРН й НДР, інкорпорацією, як думають багато хто, — приєднання Естонії, Латвії й Литви до СРСР у 1940 році.

1.2 Форма державного правління.

Форма державного правління — це організація вищих органів державної влади, характер й принципи їхні взаємодії із іншими органами держави, із політичними партіями, класами й соціальними групами.

Форма правління — організація верховної державної влади й порядок її утворення. Характер форми правління в кінцевому рахунку залежить від типу суспільства. У суспільствах, не зв «язаних економічними узами обміну й змушених поєднуватися за допомогою централізованої державної влади, природною формою правління представляється монархія. Там, де форма правління не сполучена із ієрархічною системою феодальної власності на грішну землю й її верховного власника в особі самого монарха, вон приймає вигляд деспотії. Для суспільств, заснованих на обмінних відносинах між вільними, політично рівними суб «єктами — власниками, характерна республіканська форма правління. 8].

Форма правління обумовлюється також конкретним розміщенням соціально — політичних сил й результатами боротьби між ними (дія цого чинника особливо яскраво виявляється в революційні періоди, доказом чого може бути падіння монархічних режимів у результаті Великої французької революції 1789 р. чи Лютневої революції 1917 р. у Росії); історичними особливостями окремих країн (поза історичним контекстом неможливо пояснити існування в сучасній Великобританії парламентської монархії); особливостями культури народу, що акумулює історичний й політичний досвід, звичаї й навички життя в умовах тієї чи іншої держави (наприклад, труднощі, що зустрічає на своєму шляху становлення демократичної форми правління в Росії багато в чому можуть бути пояснені специфікою її загальної й політичної культури); впливом у стране політичних процесів, у тому числі військових (зміну форм правління в ряді східноєвропейських країн у результаті Другої світової війни малі своєю передумовою присутність у цьому регіоні Червоної армії). 9].

Політичний режим, будучи самообумовлений тими ж соціальними чинниками, впливає на форму правління более опосередковано, визначає тих її мінливі риси, що зв «язані із історично конкретними політичними ситуаціями в державі.

Це пояснює, чому неможливий прямий перенесення політичної форми, що історично виникла в одній стране, в інші країни, хоча цілком можливе використання світового й приватного досвіду окремих народів із його наступною адаптацією до конкретно — історичних умів тієї чи іншої держави.

Теорія держави, фіксуючи в її історії реально виникаючі форми правління, виробила декілька їхні класифікацій. Найбільш розповсюджена із них — це розподіл форм держави за кількістю правлячих осіб. Якщо влада належить одному — монархія, якщо багатьом — аристократія, якщо всім — демократія, чи республіка. Існування такої класифікації відзначено ще Геродотом у його оповіданні про суперечку між Отаном, Мегабізом й Дарієм про ті, якої форму правління варто установити в Персії после убивства Лже-Смердіса. Також й критика цого розподілу має досить давню історію, виходячи від Платона і Аристотеля. перший із них розрізняв форми правління в залежності від переваги в державі трьох чеснот: мудрості, мужності й помірності, другий — у залежності від співвідношення правильних чи перекручених видів правління, оголошуючи правильними тих, у які особистий інтерес правителів, хто б смердоті не були, підлеглий загальному інтересу держави, й, навпаки, перекрученими — тих, у які переважає особистий інтерес.

Отже, за формами правління усі держави поділяють на дві великі групи: монархії та республіки.

Монархія — це така форма правління, при якій повноваження верховної влади належати одній особі: королю, царю, султанові, шахові, імператору й т.п. При такій формі правління вся вищий законодавча, виконавча й судова влада належати монарху. Влада монарха передається, як правило, у спадщину.

Іноді монарх може обиратися. За державну діяльність монарх ані перед кім не звітується й не несе юридичної відповідальності. як правило, такі монархи несуть відповідальність лише перед Богом.

Всі монархії поділяються на: абсолютні, обмежені, дуалістичні, теократичні, станово-представницькі.

При абсолютній монархії влада монарха не обмежена й має усі характерні риси, котрі викладені у визначенні. Такі монархії були найбільш розповсюджені в епоху рабовласництва й феодалізму. Сьогодні їхнього залишилось дуже мало, зокрема в Марокко, Арабських Еміратах, Кувейті та ін.

У останнє століття найбільш поширеними є обмежені монархії. Іноді їхнього називають парламентськими чи конституційними. Вони характеризуються тім, що влада монарха обмежена парламентом чи конституцією. За такі форми правління монарх — глава держави, але й він може суттєво впливати на законодавчу діяльність парламенту й на формування ним уряду. Іноді монархічна форма правління має формальний характер. До обмежених монархій відносяться Іспанія, Швеція, Японія, котрі ще можна назвати конституційними монархіями. До парламентських монархій можна віднести Англію. 10].

Дуалістична монархія — це така форма правління, коли монарх — глава держави сам формує уряд й призначає премо «єр-міністра. У такій монархії діє два вищих державних органи — монарх й уряд на чолі із премо «єр-міністром. У ній можуть існувати й інші вищі державні органи, зокрема судові.

Теократична монархія — це така форма правління, коли абсолютна влада релігійного лідера зливається із державною владою. Релігійний лідер є одночасно й главою держави. Наприклад, Ватикан, Тибет.

Станово-представницька монархія характеризується тім, що поряд із монархом — главою держави існує який-небудь дорадчий представницький орган певних класів чи всього населення. До таких держав можна віднести Росію до 1917 р., Польщу XVII— XVIII століттях.

Історія державності був власне кажучи історією монархій, й в ході її ця форма правління істотно видозмінювалася. Вісь чому першою підставою класифікації монархій є їхній поділ по тім історичним епохам, у які смердоті існували і існують. У історичному розрізі монархії підрозділяються на східно-деспотичні, засновані на азіатському способі виробництва; античні (рабовласницькі), у число які входять рабовласницькі держави, що виросли на основі класичної стародавності (наприклад, монархія рабовласницького Риму); феодальні, до які відносяться ранньофеодальні, що відрізнялися великим ступенем децентралізованості, сословно-представницькі, у які влада монарха був обмежена тім чи іншим сословно-територіальним представництвом (у Франції - Генеральними штатами, в Англії - парламентом, в Іспанії - кортесами й т.п.), й абсолютні (абсолютизм, самодержавство), у які влада цілком належить одній особі й складаються такі державні інститути, як наймана армія, чиновництво, королівська скарбниця з системою податей й т.д.; буржуазні, у які влада короля обмежується конституцією й парламентом й котрі підрозділяються на дуалістичні, коли монарх зберігає всю повноту виконавчої влади (зокрема, призначає Міністрів, відповідальних проти нього), й парламентарні, коли монарх як глава виконавчої влади обмежений у правах й, зокрема, призначувані ним міністри залежать від вотуму довіри парламенту (наприклад, Великобританія, Швеція).

Республіка — це така форма правління, при якій повноваження вищих державних органів здійснюють представницькі виборні органи. Республіки не мають монарха. У республіці вищі представницькі органи й їхнього вищі посадові особини обираються на певний рядків. Вони періодично змінюються, переобираються. За діяльність смердоті звітують перед народом й несуть юридичну відповідальність (конституційну, кримінальну, цивільну, адміністративну й дисциплінарну).

Республіки як форми правління почади інтенсивно виникати после буржуазних революцій в XVI—XVII століттях й є домінуючою формою правління в сучасний період. Нині усі республіки поділяються втричі види: президентська республіка, напівпрезидентська (чи змішана), парламентська.

Їх назви в певній мірі умовні, разом і тім кожна із них має свою специфіку. Існували та існують й інші види республік: Радянська республіка. Народно-демократична республіка, республіка Паризька Комуна, ісламські республіки й інші.

Президентська республіка характеризується тім, що президент обирається усім населенням, то й парламент. У такій республіці президент формує й очолює уряд, є главою держави й формально вони не підзвітний парламенту. Наприклад, США, Мексиці, Іракці.

Напівпрезидентська чи змішана — це така республіка, коли президент — глава держави обирається народом, то й парламент. У такій республіці уряд обирається (призначається) парламентом за рекомендацією президента. Уряд підзвітний одночасно президенту й парламенту. Президент не очолює уряд й не несе юридичної відповідальності за його діяльність. Наприклад, Франція, Фінляндія, Україна, Російська Федерація.

Парламентська республіка характеризується центральним становищем парламенту (законодавча влада), який обирає главу держави — президента й уряд — виконавчу уладові. Вони підзвітні парламенту. Іноді президент же не обирається, й главою держави стає премо «єр-міністр. Наприклад, Італія, ФРН.

Республіка як форма правління відрізняється наступними ознаками: > виборністю органів державної влади на певний рядків й їхній колегіальний характер; > наявністю виборного на певний рядків глави держави; > похідним характером державної влади, що користається владними повноваженнями за власному праву, а із доручення суверенної народу; > юридичною відповідальністю глави держави.

По історичних періодах свого існування республіки класифікуються на античні (держави — поліси — Афіни, Рим й т.д.); середньовічні (феодальні), до числа які відносяться торговельно-промислові республіки в Італії (Венеція, Флоренція), Нідерландах, Росії (Новгородська, Псковська); буржуазні, коли республіканська форма правління досягає свого розквіту, стаючи способом політичної організації цивільного суспільства. 11].

Республіканська форма правління із «являється там, де мова йде про політичне про «єднання вільних громадян, що є самостійними суб «єктами господарського й громадського життя.

Особливості улаштую верховної влади тоталітарної держави не охоплюються ані поняттям монархії, ані поняттям республіки, ці ознаки дають підставу для виділення третього виду форми правління — форми правління тоталітарної держави.

Форма правління тоталітарної держави звичайно є перекрученою формою республіки й відрізняється наступними ознаками: > наявністю правлячої партії, що складає ядро політичної системи й грає керівну роль у управлінні всіма державними й суспільними справами країни; > збігом вождя партії й глави держави в одній особі, що прагнуть до довічного збереження своїх політичних посад (у деяких країнах із тоталітарною формою правління навіть намічалася тенденція спадкоємної передачі влади, наприклад, у КНДР); > наділенням глави держави диктаторськими повноваженнями; > формальним характером партійних й державних виборів; > підвищеною роллю партійної й державної бюрократії, що вирішує усі конкретні справ суспільного й державного життя; > відсутністю юридичної відповідальності глави держави й партії.

Тоталітаризм припускає функціонування відповідного політичного режиму.

Узагальнення історичного досвіду функціонування тоталітарних держав свідчить, що смердоті виявляються досить ефективними тоді, коли країна розвивається екстенсивно. У цьому випадку тоталітарно-улаштована влада в стані забезпечувати постійне залучення все нових й нових людських, сировинних й інших ресурсів для вирішення економічних й політичних проблем переважно позаекономічними, тобто політичними засобами. Тоталітарноулаштоване правління успішно досягає поставлених проти нього цілей, якщо діє за принципом «результат за будь-яку ціну». Колі ж сус-пільство змушене розвиватися інтенсивно, цей тип правління виявляється малоефективним, более того, він перетворюється в перешкоду на шляху прогресу країни. Органічно властива йому централізація управління, при якій команди приймаються лише на самому «горі», виключає кваліфіковані планування й рішення, оскільки центр у принципі не може матір скільки-небудь повну інформацію про наявні на місцях можливості конкретних підходів до досягнення конкретних цілей. При відзначеному органічному пороці керівництва країною із єдиного центру дія таких істотних факторів, як централізований розподіл матеріальних благ, що виключає особисту зацікавленість виконавця, острах відповідальності, скутість ідеологічними догмами й т.д., відступали на другий план. 12].

1.3 Види політичних режимів.

Політичний (державний) режим тісно заговорили українською у «язаний з формами правління. Державний режим — це різновид політичного режиму, який має домінуюче місце в суспільстві. Державний режим — це сукупність чи система методів, за допомогою які здійснюється державна влада в суспільстві. Він характеризується станом демократичних прав й свобод людини та інших суб «єктів суспільних відносин, відношенням державної влади до правових основ діяльності її органів.

Сучасна теорія держави розрізняє два основних типи політичних режимів: демократичний й тоталітарний. Ця класифікація виходить ще від Платона, який виділяв, окрім «найкращої держави», тимократію (панування шляхетних воїнів), олігархію (правління багатих батьківщин), демократію й тиранію; остання, якщо користатися сучасною термінологією, є тоталітаризм.

Термін «демократія» в перекладі із грецької означає влада народу. У сучасний період є багато визначень демократії. Більшість спеціалістів приходять до висновку, що демократія — це певна форма правління, заснована на дотриманні прав людини й свободи особини. Останнім годиною демократію розглядають не лише як уладові більшості над меншістю, але й й як гарантію прав меншості, прав опозиції. Демократія — це свобода й відповідальність всіх суб «єктів суспільних відносин упродовж свого поведінку й діяльність. 13].

Демократичний режим — це такий режим, коли державна влада здійснюється із дотриманням основних прав людини, коли враховуються інтереси всіх соціальних груп населення через демократичні інститути: вибори, референдуми, засоби масової інформації. Демократичний режим поділяють на такі види: демократично-ліберальний, демократично-консервативний, демократично-радикальний.

Демократія і олігархія були історією переборені (перша — цілком, друга — частково), а демократичний й тоталітарний режими перетворилися нині в пануючі форми. Їхнє сучасне тлумачення відрізняється від платонівського. Державовідча думка ХХ століття протиставляє демократію як політичну форму, що забезпечує прогрес, тоталітаризму як утіленню політичної реакції, тоді як у Платона обидві смердоті суть форми виродження «найкращої держави». Щоправда, тиранія (платонівський еквівалент сучасного тоталітарного режиму), у цій градації займає останнє місце й тому страждає найбільшою виродженністю.

Загальний хід процесу виродження, за Платоном, такий. «Найкраща держава» — ідеал, що відрізняється стабільністю. Тимократія відрізняється від неї насамперед елементом нестабільності: ще вчора Єдиний патріархальний клас розщеплюється под впливом власницьких інтересів й конкуренції. «Скупчення золота в коморах у приватних осіб занапащувати тимократію, — мовивши Платон, — смердоті насамперед вишукують, на що б його ужити, й для цого переписують закони, мало рахуючись із ними». Виникає конфлікт між чеснотою й багатством. «Колі встановлюються порядки, по які до влади не допускаються тих, хто має немає визначеного майнового цензу, перемагає олігархія, що тримається на збройній силі чи залякуванні», тобто за допомогою політичного насильства, як сказали б ми сьогодні. Виникнення олігархії створює передумови для початку громадянської війни між олігархіями й найбіднішими кулями. Соціальна міжусобиця, якщо в ній перемагають бідняки, приводити до демократії, у результаті чого супротивники знищуються чи виганяються, інші зрівнюються в цивільному стані й можливостях займати державні посади. Установлюється «царство волі» й як наслідок цого — беззаконня. Реакцією на витлумачену в такий спосіб демократію є тиранія — незаконна влада одного. Порівняння платонівської концепції політичних режимів (держав) з сучасним державознавством свідчить, що в ній міститься в зародку практично усі елементи політичної думи, за допомогою які й сьогодні формуються політичні теорії: типологія політичних режимів (держав), їхня історична послідовність, закономірність їхньої зміни, форми переходу від одного типу держави до іншого (наприклад, революція, громадянська війна), й навіть вказівку на джерела історичних змін, серед які Платон позначає й ті, що пізніше марксисти назвали класовою боротьбою. 14].

Політичний режим демократичного типу має своєї соціально-економічною передумовою існування суверенних індивідуальних суб «єктів, що є власниками економічних умів свого життя, і котрі будують відносини одного основі обміну й договору.

Політичними передумовами цого режиму є: * відсутність єдиної, обов «язкової для всіх державної офіційної ідеології, що однозначно визначає мітку суспільно — історичного розвитку, а іноді й політичні засоби її досягнення; * наявність вільно формованих позадержавних політичних партій, що відбивають соціальну диференціацію цивільного суспільства; * обмеження політичної ролі партій участю у виборах, на які смердоті виступають із розробленою виборчою програмою, що відбиває інтереси партією соціальної групи цивільного суспільства, яку смердоті представляють; * функціонування політичної системи, що припускає боротьбу, конкуренцію політичних партій, угоду між ними, утворення коаліцій політичних сил, що прагнуть до парламентської більшості і одержання вирішальної ролі в державному управлінні; передбачається, що виникаюча в такий спосіб політична боротьба є відображення соціально — економічної конкуренції усередині цивільного суспільства; * існування не визначальної державну політику й тому не несущої за неї відповідальність меншості, у функцію якої входити опозиційна політична діяльність, розробка альтернативних програм суспільного розвитку, позитивна критика державного керівництва, ідеологічна й кадрова підготовка його зміни; * наявність політичних воль (гласність, воля слова, преси, вуличних ходів, демонстрацій, мітингів, протестів й т.д. й т.п.), за допомогою які суверенні про «єкти цивільного суспільства здійснюють свою самодіяльність у сфері політичного життя.

Реалізація цих передумов робить політичний режим демократичним.

Головне в політичному режимі - порядок й умови формування державної влади. Умови демократії забезпечують у цьому процесі вирішальну роль народу. Демократичний режим уможливлює послідовно визначальний зв «язок населення із партіями, партій через вибори котрі проводяться періодично із представницькою владою, представницької влади із владою виконавчою. Такий порядок вважається головним достоїнством демократичного політичного режиму, бо забезпечує систематичну зміну правителів мирним, ненасильницьким шляхом. 15].

Політичний режим тоталітарного типу такою перевагою не володіє. Для нього характерно насильницьке нав «язування населенню суспільних порядків, чиї моделі розроблені на основі єдиної ідеології. Панування цих порядків досягається за допомогою монопольного тоталітарного контролю над політикою, економікою, культурою й побутом. Ідеологічна і організаційна єдність забезпечується політичним пануванням Партії, очолюваної Вождем. Вона підкоряє собі державу. У її руках знаходяться засоби масової інформації, друку. У методах управління переважає політичне й фізичне насильство, поліцейський й жандармський терор.

Подібні властивості, здавалося б, виключають можливість ненасильницької зміни тоталітарної влади. Однак, як показавши досвід Чехословаччини, Угорщини, багато в чому Польщі й, можливо, СРСР, тоталітарний політичний режим здатний до самозміни із поступовим й відносно мирним переходом до посттоталітарного, а потім, очевидно, й до демократичного. У кожному разі такого роду перехід успішно здійснений в Іспанії, Греції, Чилі, котрі відмовилися від фашистських режимів й вибрали демократичний шлях розвитку.

Політичний режим авторитарного типу — третій його вид, зафіксований сучасною теорією держави. Він є проміжним між тоталітарним й демократичним режимами, перехідним від одного до іншого. При цьому перехід може здійснюватися як убік демократії, то й убік тоталітаризму.

Перехідний, проміжний характер авторитарного режиму визначає «розмитість», нечіткість багатьох його властивостей. У ньому можна спостерігати риси й тоталітаризму, й демократії. Головна його особливість полягає до того, що державна влада не має тоталітарного характеру й не досягає повного контролю над усіма сферами економічного, політичного й культурного життя. У ньому немає єдиної державної обов «язкової для всіх ідеології, що замінюється ідеологічними конструкціями типу теорії національного інтересу, ідеями патріотизму й т.п. Управління здійснюється не настільки твердими, як при тоталітарному режимі, засобами. Масовий терор відсутній.

Авторитарний режим — це такий режим, коли порушуються чи обмежуються основні права людини, особливо її свобода, честь й гідність; коли влада зосереджується до рук невеликої групи людей чи однієї особини; коли забороняється легальна діяльність політичних партій й громадських про «єднань, котрі знаходяться в опозиції.

Авторитарний режим має такі різновиди: тоталітарний, фашистський, військово-диктаторський, расистський, автократичний, вождізм.

Наприклад, в колишньому СРСР в 30—50-ті рокта був яскраво виражений тоталітарний режим із ознаками вождізму.

Авторитарні політичні режими із «є на авансцені історії тоді, коли влади мають намір приступити до корінних реформ суспільного ладу й здійснити «революцію зверху» (наприклад, перехід в Іспанії від фашистського ладу до демократичного в останній період правління каудильйо Франко, почата в СРСР у 1985 р. перебудова відбувалися в умовах авторитарних режимів).

Варто матір на увазі, що класифікація політичних режимів у теорії держави розглядає саме їхні типи, які у чистому вигляді в реальній історії не існує.

Політичний режим як елемент форми держави обумовлює і інші характеристики державного улаштую, у першу чергу впливаючи на форму правління.

Порівняльна характеристика форми держави і історичного типу держави.

Тип держави — це сукупність істотних ознак, властивих державам єдиної суспільно-економічної формації.

У основі поділу держав типи лежати економічні відносини: 1) відносини із виробництва матеріальних благ; 2) способи розподілу матеріальних благ; 3) способи споживання матеріальних благ.

Існують 2 класи:

Експлуатуючі і експлуатовані (базуючись приватній власності).

Держава являє собою знаряддя за допомогою якого пануючий клас зміцнює своє панування. Тому кожній формі експлуатації відповідає визначений тип держави й права: рабовласницький, феодальний, буржуазний.

Рабовласницька держава. Держава — монархія, республіка (аристократична, демократична).

Феодальне — монархії, міські республіки.

Буржуазного типу — демократичні республіки, конституційні монархії.

Типологія держав тісно зв «язана із поняттям форми держави. Особливості шкірного конкретного типу держави встановлюються на основі аналізу його організаційного прилаштую, методів здійснення державної влади.

Чіткого співвідношення між типом й формою держави немає. З однієї сторони в межах держави саме його типу можуть зустрічатися різні форми організації й діяльності державної влади, а із інший держави різного типу можуть матір однакову форму. Своєрідність конкретної форми держави чиякого історичного періоду визначається насамперед ступенем зрілості суспільства й державного життя, завданнями й цілями, що ставити собі за держава. Іншими словами, категорія форми держави безпосередньо залежить від його змісту й визначається їм. 16].

Серйозний вплив на форму держави робить культурний рівень народу, його історичні традиції, характер релігійних світопоглядів, національні особливості, природні умови проживання і інші фактори. Специфіку форми держави визначає також характер взаємин держави й його органів із недержавними організаціями (партіями, профспілками, суспільними рухами, церквою і іншими організаціями).

Форма держави — складне суспільне явище, що містить у собі три взаємозалежних елементи: форму правління, форму державного улаштую й форму державного режиму.

Форма правління являє собою структуру вищих органів державної влади, порядок їхні утворення й розподіл компетенції між ними. По ознаках форми державного правління підрозділяються на: — монархічні (одноособові, спадкоємні); - республіканські (колегіальні, виборні).

Форма державного улаштую — це національна і адміністративнотериторіальна будівля держави, що розкриває характер, взаємин між його складовими частинами, між центральними й місцевими органами державного керування, влади. За формою державного улаштую усі держави можна підрозділити втричі основні групи: унітарні; федеративні; конфедеративні.

Форми державного режиму — являють собою сукупність способів й методів здійснення влади Державою. Державний режим — найважливіша складова частина політичного режиму, що існує в суспільстві. Державні режими можуть бути демократичними і антидемократичними (тоталітарні, авторитарні, расистські). тому основним критерієм класифікації держав по даній ознаці є демократизм форм й методів здійснення державної влади. Для рабовласницьких держав характерні й деспотія й демократія; для феодалізму — й не обмежена влада феодала, монарха, й народні збори; для Сучасної держави — й тоталітаризм, й правова демократія.

2. Форма держави Україна.

Форма держави — це спосіб чи порядок організації та здійснення державної влади. Поняття «форма держави» включає до собі три взаємозв «язаних елементи: форму державного правління, форму державного улаштую й форму державного (політичного) режиму.

За формою державного правління Україна є президентсько-парламентською республікою. Ознаками цого є наступне:

— Президент України обирається всезагальним голосуванням (у цьому її відмінність від парламентської форми правління, де Президент обирається парламентом);

— він має досить вагомі власні прерогативи. котрі дозволяють йому діяти незалежно від парламенту й уряду; він є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції України, прав й свобод громадин, має право розпустити парламент, призначати й звільняти деяких посадових осіб);

— У Україні поряд із Президентом діє Премо «єр-міністр, уряд, відповідальний Президентові та підконтрольний й підзвітний Верховній раді (в президентській республіці немає посади премо «єр-міністра й уряд відповідний перед президентом).

За державним устроєм Україна є унітарною Державою. Унітарна форма державного улаштую для України є найбільш виправданою, оскільки вона відповідає її етнічному складу, історичному минулому, економічним й культурним реаліям,.

За формою державного (політичного) режиму Україна є демократичною Державою. Конституційний лад України ґрунтується на принципі пріоритету прав й свобод людини й громадянина. Права й свободи людини та їхнього гарантії визначають зміст й спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною упродовж свого діяльність. Народ здійснює уладові безпосередньо й через органи державної влади та органи місцевого самоврядування.

Отже, державна влада в Україні здійснюється на демократичних засідках, що є конституційною гарантією демократичного режиму.

ВИСНОВКИ.

Проаналізуємо деякі можливі варіанти форм посаду тоталітарної держави їхнього особливості й перспективи.

Парламентська республіка, швидше на, виявиться недієздатною. У парламенті, сформованому не так на партійній, але в індивідуальній основі, навряд чи складеться стійка більшість й опозиція. Фракційна структура знаходиться в зародковому стані: політичні течії не устоялися, фракції нечисленні, кількість їхні велика, а персональний склад рухливий, внутріфракційна дисципліна відсутня, міжфракційні відносини нестабільні. У таких умовах неминучі постійні урядові кризи (якщо уряд взагалі вдасться сформувати), часті зміни кабінету, а отже, й курсу. Суспільство може зовсім втратити керованість, в якому було недалеко й до реставрації тоталітаризму.

У президентській республіці уряд более незалежний від парламенту, що роздирається протиріччями, а тому здатний до радикального реформування. Президентська республіка також відповідає традиціям посттоталітарних суспільств, але й в цьому й криється її основна небезпека. Президент і уряду велика спокуса не витрачати годину на пошуки компромісів із парламентом, а, перетворивши його в доти чисто декоративний орган, швидко проводити реформи. Алі від посилення авторитарності рукою податі до нової диктатури. І всетаки при відсутності в суспільстві ясно виражених соціально-політичних інтересів й нормальної партійної системи президентська республіка здається более кращою, якщо не єдино можливою, формою посттоталітарної держави. Необхідно лише, щоб виконавчим структурам не удалося цілком «підім «яті» інші гілки влади.

Серйозні потрясіння переживає посаду тоталітарний національно-державний устрій. У багатонаціональних унітарних державах неминуче в перехідний період ослаблення центральної влади й міжрегіональних економічних зв «язків викликає самоізоляцію адміністративних одиниць: ігнорування місцевими керівниками законів й розпоряджень уряду, перехід у режим натурального господарства. Алі в міру виникнення ринкових сполучних механізмів й посилення нових державних структур ці тенденції слабшають й державна єдність поступово відновлюється.

У багатонаціональних федераціях центробіжні процеси ускладнюються прагненнями націй до справжнього внутрішнього, а часто й зовнішнього, самовизначення. Виявляються придушуванні раніше силоміць різні (у тому числі територіальні) спори й протиріччя. Допомогти зберегти єдину державу здатна, як це ані парадоксально, плутанина в національно-державному устрої - використання різних політико-правових режимів для суб «єктів, що претендують на різний рівень самостійності: автономія, федеративні чи навіть конфедеративні відносини. Тоді між усіма регіонами, що «самовизначаються », залишаються певні зв «язки, а головне — знижується небезпека військового вирішення конфліктів.

На загальному основна ціль посттоталітарного національно — державного улаштую колишніх федерацій — не зберегти державну єдність (це часто нереально), а уникнути крові при розпаді. Виникаючим новим національним державам треба приділяти особливу увагу забезпеченню прав національних меншостей й неухильно додержуватися принципів непорушності границь, нехай навіть проведених колишнім режимом украй невдало, випадково, бо й просто абсурдно (принаймні, доти, поки нові покоління не стануть сприймати територіальні проблеми менш болісно).

Політичний режим посттоталітаризму можна назвати демократією, що відбувається. Більшість західних демократичних конструкцій, відточуваних століттями, не можуть бути реалізовані відразу і у «чистому» вигляді. Їх припадати адаптувати до посттоталітарних реалій. Процес адаптації - справа надзвичайно делікатна. Важливо, щоб необхідні модифікації не вихолостили демократичного змісту.

СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ.

1. Алексєєв С. С. Держава право. М.: Юридична литература,.

1996.

2. Аристотель. Політика — М. БЕК 1991.

3. Гавpилов H.И. Меpа госудаpственности демокpатического госудаpства.- До.: Hаук. думка, 1997.

4. Держава право у що розвиваються. Джерела права.

Сб.ст — М. 1985.

5. Дімітров Ю. Адміністративна юстиція — атрибут демократичної правової держави — Право України, 1996 р., № 4.

6. Еллинек Р. Загальне вчення про країну — С.Пб. 1908.

7. Коваленка А.І. Теорія держави й права. М., 1994.

8. Конституційне (державне) право розвинених країн. /відп. ред. Б. А. Страшун, т. 1−2 [Андрєєва Г. Н., Андрєєва І.А., Будагова.

А.Ш. та інших.]; М.:БЕК, 1996.

9. Котюк В. О. Основи деpжави й пpава: [Hавч. посібник для студентів юpид. вузів та фак.]/ [Відп.pед. Боpис І.Д.]. — К.:ВEHТУРІ, 1995.

10. Основи держави й права: Hавч. посібник у запитаннях й відповідях для вступників до юpид. закладів/Спілка юристів.

України; С.Д.Гусаpєв, А.М.Колодій, Л.В.Кpавченко.- До.: Юpінфоpм,.

1995.

11. Основи держави й права./Под редакцією проф. Кошарова В.В./;

Х., 1994 .

12. Рябов С. Г. Політологічна теоpія деpжави: [Hавч. посібник для студентів гуманіт. фак. вищ. навч. закладів]/ [Ред.

Hедашківський В.П.]. — До.: ТАHДEМ, 1996.

13. Стpахов М.М. Істоpія деpжави й пpава стаpодавнього світу: Hавч. посібник/ Укp. деpж. юpид. акад.- Х., 1994.

14. Старилов Ю. Н. Інститути державної служби: утримання і структура. — Держава право, 1996 р., № 5.

15. Теорія держави й права (під ред. В.В.Копейчикова). Київ: Юрінком.

— 1997.

16. Теорія держави й права./Под редакцією Алексєєва С.С./.- М.,.

1985 .

17. Хропанюк В. М. Теорія держави й права — М. ЮНИТИ 1993.

18. Четвернин В. А. Демократичне конституційне держава: введення у теорію. — М., 1993.

19. Шаповал У. Вищі органи Сучасної держави. -До.: Програму Л, 1995 .

20. Шевченка О. О. Істоpія деpжави й пpава заpубіжних кpаїн:

[Хpестоматія для студентів юpид. вузів та фак.]/ [Відп. pед.

І.Д.Боpис]. — До.: Вентуpі, 1995.;

21. Шульженко Ф. П., Hаум М.Ю. Істоpія вчень пpо деpжаву й пpаво: Куpс лекцій/ Hац. пед. ун-т ім.М. П. Дpагоманова; За заг.pед.

Копєйчикова В.В.- До.: Юpінком Інтеp, 1997. ———————————- [1] Коваленка А.І. Теорія держави й права. М., 1994. [2] Основи держави й права: Hавч. посібник у запитаннях й відповідях для вступників до юpид. закладів/Спілка юристів України; С.Д.Гусаpєв, А.М.Колодій, Л.В.Кpавченко.- До.: Юpінфоpм, 1995. [3] Коваленка А.І. Теорія держави й права. М., 1994. [4] Котюк В. О. Основи деpжави й пpава: [Hавч. посібник для студентів юpид. вузів та фак.]/ [Відп.pед. Боpис І.Д.]. — К.:ВEHТУРІ, 1995. [5] Основи держави й права: Hавч. посібник у запитаннях й відповідях для вступників до юpид. закладів/Спілка юристів України; С.Д.Гусаpєв, А.М.Колодій, Л.В.Кpавченко.- До.: Юpінфоpм, 1995. [6] Коваленка А.І. Теорія держави й права. М., 1994. [7] Котюк В. О. Основи деpжави й пpава: [Hавч. посібник для студентів юpид. вузів та фак.]/ [Відп.pед. Боpис І.Д.]. — К.:ВEHТУРІ, 1995. [8] Рябов С. Г. Політологічна теоpія деpжави: [Hавч. посібник для студентів гуманіт. фак. вищ. навч. закладів]/ [Ред. Hедашківський В.П.]. — До.: ТАHДEМ, 1996. [9] Основи держави й права: Hавч. посібник у запитаннях й відповідях для вступників до юpид. закладів/Спілка юристів України; С.Д.Гусаpєв, А.М.Колодій, Л.В.Кpавченко.- До.: Юpінфоpм, 1995. [10] Котюк В. О. Основи деpжави й пpава: [Hавч. посібник для студентів юpид. вузів та фак.]/ [Відп.pед. Боpис І.Д.]. — К.:ВEHТУРІ, 1995. [11] Шаповал У. Вищі органи Сучасної держави. -До.: Програму Л, 1995 .

[12] Коваленка А.І. Теорія держави й права. М., 1994. [13] Котюк В. О. Основи деpжави й пpава: [Hавч. посібник для студентів юpид. вузів та фак.]/ [Відп.pед. Боpис І.Д.]. — К.:ВEHТУРІ, 1995. [14] Шульженко Ф. П., Hаум М.Ю. Істоpія вчень пpо деpжаву й пpаво: Куpс лекцій/ Hац. пед. ун-т ім.М. П. Дpагоманова; За заг.pед. Копєйчикова В.В.- До.: Юpінком Інтеp, 1997. [15] Основи держави й права: Hавч. посібник у запитаннях й відповідях для вступників до юpид. закладів/Спілка юристів України; С.Д.Гусаpєв, А.М.Колодій, Л.В.Кpавченко.- До.: Юpінфоpм, 1995. [16] Котюк В. О. Основи деpжави й пpава: [Hавч. посібник для студентів юpид. вузів та фак.]/ [Відп.pед. Боpис І.Д.]. — К.:ВEHТУРІ, 1995.