Правові засади реалізації прав людини на медичну допомогу (реферат)

Реферат на тему:

Правові засади реалізації прав людини на медичну допомогу За роки незалежності України сформувалася думка, що кожен повинен турбуватися про себе сам. Рівень соціальної захищеності громадян сьогодні досить низький і держава переживає серйозну кризу в сфері охорони здоров’я.

Кожного турбує у першу чергу стан справ із своїм здоров’я, здоров’ям роди­чів, близьких, а не людства в цілому. На її (людини) думку, здоров’я, як свідчить ста­тис­тика, зале­жить від умов проживання, праці, харчування, а також рівня медичного обслугову­вання. Тому для громадян України пріоритетним є питання щодо можливості отримання якісної медичної допомоги в будь-якому регіоні держави, а не загальні розмови про склад­ну ситуацію в країні, теоретичні умовиводи і та ін.

Але, щоб розглядати дану проблематику, все ж таки необхідно правильно визначити світові й загальнодержавні тенденції щодо стратегічних напрямів реформування системи охорони здоров’я.

За минуле десятиліття суттєво змінилися наші закони, була закладена основа для но­вих економічних відносин. Відомо, що внаслідок реформи відбувся розвал усіх сфер життя, але в цій ситуації медицина все-таки вистояла. Зрозуміло, що про покращання говорити поки що дуже рано. Проте в останні роки в сфері охорони здоров’я і соціальної політики все ж таки відбулися деякі позитивні зміни: прийнято чимало законів, які сто­сують­ся медичної галузі, введено певні пільги для населення, які все більше скорочуються, проведено ряд профілактичних заходів.

Cеред багатьох проблем, які виникли в Україні в останнє десятиліття, одна з найбільш драматичних — це проблема організації медичної допомоги. Крім загального комплексу складностей, що існують у всіх галузях життя, є і специфічні труднощі, пов’язані із ситуа­цією навколо здоров’я населення і станом служби охорони здоров’я.

Cучасне розуміння зв’язків і проблем медичної галузі щодо аспектів правової спрямо­ваності взагалі і медичного страхування зокрема були предметом обговорення на всеук­раїнських науково-практичних: і міжнародних конференціях, а також розглядалися у роботах вчених В.І. Журавля, В. В. Костицького, В. М. Лехан, І.М. Солоненка, І.О. Тогу­­но­ва, Т. К. Набухотного та ін.

Метою даної статті є необхідність проаналізувати стан правового забезпечення реалі­зації прав людини на медичну допомогу, визначити завдання та шляхи реформування систе­ми охорони здоров’я.

Щодо результатів соціологічного дослідження ситуації, повязаної з правами пацієнтів в Україні, було виявлено:

— 6 пацієнтів із 10 стикаються з порушенням своїх прав у лікувальних установах України;

— 9 з 10 пацієнтів вважають необхідними заходи для посилення прав пацієнтів в Україні;

— 9 з 10 пацієнтів вважають недостатньою існуючу інформацію про свої права як паці­єн­та в Україні;

— 7 з 10 громадян вважають безглуздим захищати свої права з охорони здоров’я за до­помогою законів;

— 8 з 10 пацієнтів вважають обов’язковим одержання згоди пацієнта, його батьків чи опіку­нів, як це вимагає закон, на будь-яке медичне втручання;

— кожен 2-й громадянин України вперше довідався з анкети про існування такого поняття, як «права пацієнта» [8].

Українське законодавство офіційно не має інститутів медичного права і захисту прав пацієнта, які існують у країнах з розвиненою демократією. Чинне законодавство України, що регулює функціонування системи охорони здоровя, поки що не можна вва­жати таким, що відповідає сучасним міжнародним стандартам. У законах України немає ряду чітких юридичних визначень і понять з прав пацієнтів, навіть таких як: «пацієнт», «права пацієнта» тощо, хоча деякі з них присутні в текстах законів [8].

Висновки науковців вказують на те, що позитивного результату можна досягти лише за умови досягнення раціонального співвідношення між мінімально необхідним у 6% державним фінансуванням медичної сфери та обов’язковим медичним страхуванням, що сприятиме гармонійному розвитку медичної галузі держави, захисту прав як пацієнтів, так і медичних працівників. Якщо медична сфера не отримає необхідне державне фінансу­вання, то це стане суттєвою перешкодою в майбутньому щодо реалізації прав пацієнтів на медичну допомогу, що є порушенням прав людини.

Охорона здоров’я — не тільки галузь спеціальної медичної діяльності, але й, насам­перед, важлива частина життя усього суспільства. Так, багато держав, керуючись гума­ніс­тич­ними, але, перш за все, економічними й політичними чинниками, визнали як одне з невід'ємних прав кожної людини право на доступну медичну допомогу і право на відпо­від­ну підтримку держави у випадку хвороби.

Сучасна наука з управління розглядає охорону здоров’я як систему відносин, що вини­кають у суспільстві, і закріплюються інституціонально у зв’язку з масовим наданням медичної допомоги і реальним забезпеченням прав людини на охорону здоров’я [6].

Але медицина не безкоштовна. Медична послуга є товаром, що має свою вартість.

Охорона здоров’я належить до сфери продуктивної праці, оскільки заощаджує найваж­ливіший ресурс виробництва — робочу силу через збереження, зміцнення та відновлення здоров’я. Тому витрати на охорону здоров’я є об'єктивно необхідним елементом людської діяльності з відтворенням продуктивних сил.

Характер відносин у сфері охорони здоров’я залежить не стільки від медичних техноло­гій, скільки визначається способом функціонування політичної системи, національної економіки, а також правового механізму забезпечення фінансової діяльності медичної галу­зі держави на всіх рівнях владних структур від державної - на рівні Міністерства охорони здоров’я, до місцевих — на рівні районних і селищних рад народних депутатів.

Головною помилкою і стратегічним прорахунком реформаторів 90-х стали традиційна недооцінка й ігнорування ролі й місця людського фактора при плануванні й проектуванні політико-економічних реформ і трансформацій. Корпоративні інтереси медпрацівників узагалі не беруть до уваги.

Чи можна при цьому говорити про збереження, підтримку й розвиток високих мораль­но-етичних і професійних традицій українських лікарів.

І ще одне зауваження загального характеру. Більш як за десять років проведення, голов­ним чином, технологічних, економічних і мінімуму фінансово-бюджетних модерніза­цій в українській охороні здоров’я, ще не торкалися поведінкових і сутнісно-управлінсь­ких відносин у системі організації медичної допомоги.

В українській системі охорони здоров’я сформувалися й розвиваються псевдоринкові, напівтіньові, тіньові і напівкримінальні економічні відносини. В їх основі лежить принцип: гроші в обмін на медичну допомогу.

Пріоритетним кроком у зміні ситуації, що склалася, є перехід до державно-суспільного управління системою охорони здоров’я. Під ним розуміється узаконений поділ повнова­жень з прийняття рішень між державними органами управління охороною здоров’я і громадськими організаціями медичних працівників, а також іншими немедичними гро­мадсь­кими організаціями, які представляють свої корпоративні інтереси.

Завдання, що стоять перед ними, можна поділити на політичні, правові, економічні, соціальні й організаційні.

Серед політичних завдань виділимо відтворення загальнонаціональної системи охоро­ни здоров’я, що забезпечує реалізацію права громадян на збереження власного здоров’я.

До правових завдань належать такі: створення єдиного правого поля для всіх суб'єктів правовідносин з різною формою власностірозробка та прийняття Медичного кодексу, який адекватно відображатиме й регулюватиме діяльність системи охорони здоров’я в нових соціально-економічних умовах та механізм підготовки й прийняття управлінських рішень відповідно до чинної законодавчої бази.

Сьогодні реально в Україні діє не одна, а три підсистеми охорони здоров’я: державна, комунальна (муніципальна), приватна.

Становлення відносин нового типу, за наявності фактично трьох підсистем охорони здоров’я, в умовах введення обов’язкового медичного страхування проходитиме досить складно. Досвід інших країн показує, що практично всі, кого безпосередньо торкається нове законодавство, — і пацієнти, і лікарі, та інші медичні працівники — не досить чітко уяв­ляють собі, що таке медична галузь у сучасних пострадянських умовах.

Лікарі повинні визнавати і підтримувати права своїх пацієнтів, як це викладено в Ліссабонській (1981) декларації ВМА (Всесвітньої медичної асамблеї) відносно прав пацієнтів [3].

Лікарі повинні мати професійну свободу надавати допомогу своїм пацієнтам без зовнішнього впливу. Повинні охоронятися і захищатися професійні приписи лікаря, а також його свобода при прийнятті клінічних або етичних рішень при лікуванні і наданні допомоги пацієнтам [3].

Лікар повинен мати професійну незалежність для представлення і відстоювання медичних потреб пацієнта перед усіма, хто хотів би позбавити або обмежити надання необхідної допомоги хворим і травмованим [3].

Сьогодні лікарям і пацієнтам вкрай необхідні додаткові юридичні знання, яких у медичних ВНЗ за останні 13 років не надавали. Правовий «нігілізм», який присутній серед медичних працівників, а особливо серед пацієнтів, призводить до подальшої «тіні­за­ції» коштів за медичні послуги населення, що призводить як до фінансово-еконо­мічних, соціально-політичних і, не в останню чергу, морально-духовних наслідків нації. Для нагаль­ного вирішення даної проблеми вже сьогодні необхідно ввести в програму підго­товки і підвищення кваліфікації на всіх рівнях медичних працівників і не тільки медичних, «Медичне право» із здачею відповідних державних іспитів.

Медичне право як сукупність правових норм і правил, які регулюють медичну діяль­ність системи охорони громадського здоров’я будь-якої держави, має право на життя як галузь права.

Найбільш важливими завданнями сьогодні є: надання медичній послузі статусу еконо­мічної категорії, тобто товаруурегулювання ринку медичних послугудосконалення принципів і порядку ліцензування медичної діяльності, а також підвищення ефективності використання фінансових і матеріально-технічних ресурсів, наданих охороні здоров’я суспільством.

В Україні збережена своя система лікувально-профілактичних закладів, які ще 20 років тому надавали безоплатну, доступну для всіх медичну допомогу. Однак для повно­цінного функціонування необхідне і належне фінансове забезпечення, хоча б на рівні декларованих державою 8−10% ВВП. При фінансуванні медичної галузі з бюджету на рівні 2,7% ВВП виходить, що держава переклала свою відповідальність за стан здоров’я і життя населення на систему охорони здоров’я, тобто механізм виконання цієї функції. Фактично держава від належної реалізації права громадян на медичну допомогу і відпо­відальності за збереження здоров’я населення нації самоусунулась. Але в Ліссабонській (1981) Декларації ВМА щодо прав пацієнтів записано, що «Не слід очікувати від лікарів у межах їх медичної діяльності і надання медичної допомоги пацієнтам, що вони будуть керуватися урядовими чи соціальними пріоритетами при розподілі недостатніх ресурсів охорони здоров’я» [3].

Така ситуація призвела б до конфлікту з обов’язком лікаря перед пацієнтом, суттєво б підірвала професійну незалежність лікаря, на яку покладається пацієнт.

Незважаючи на те, що лікар повинен знати вартість медичного лікування і активно брати участь у зменшенні вартості медичних заходів, першим обов’язком його є представ­лення інтересів хворих і травмованих (всупереч вимогам суспільства зменшити витрати), щоб не піддавати небезпеці здоров’я пацієнта і його життя [3].

" Моделі фінансування системи охорони здоров’я склалися враховуючи світовий до­свід, історичні особливості окремих країн, продовжують розвиватись, змінюватись і в «чистому вигляді» на практиці не існують" [4].

Згідно з Законом України «Про податок на додану вартість», прийнятому в 1997 році із наступними змінами і доповненнями, закладам охорони здоров’я надано права та обо­вя'з­ки повноцінних суб'єктів господарювання, а медичні послуги визнані товаром. А чи відома нам ціна цього товару? Існують різні розцінки на діяльність господарчо-розрахункових медичних організацій, але державного кошторису на працю медичного працівника просто не існує. Тому вважаємо, що реформи в медицині потрібно починати з визначення ціни на товар. Медичні послуги і є першочерговим завданням Міністерства охорони здоров’я України, Верховної Ради України та Міністерства фінансів України. Однозначно зрозуміло, що без вироблення і введення стандартів якості надання медичної допомоги ціну медичної послуги встановити неможливо, і що про введення обов’язкового медичного страхування без медичних стандартів не може бути й мови.

Якщо держава згідно з статтею 49 Конституції України проголосила надання медичної допомоги безкоштовним, безоплатним, то це значить, що вона звільнила кожного з нас від витрат на медичні послуги. Якщо ж держава не спроможна цього зробити, то вона повинна визнати це. Тоді кожен вирішуватиме для себе, як він заплатить медику за його працю: чи через страхову компанію, чи через лікарняну касу, чи з власної кишені.

Упорядкування справ у медичній сфері сьогодні - це справа не стільки лікаря, як цент­раль­ної фігури в своїй професії, а перш за все суспільства і держави, але саме лікар повинен бути господарем ситуації при відповідному контролі з боку держави і громадсь­кості, як це має місце в демократичних державах.

Виходячи із реалій, які склалися сьогодні на ринку медичних послуг в Україні у відно­синах між лікарем і пацієнтом, між пацієнтом і державою, між лікарем і державою, систему взаємовідносин усіх суб'єктів можна зобразити у вигляді схеми, показаної на рисунку [3, 5].

Трансформація здоров’я в товар детермінує більш досконалий медичний сервіс. Особ­ливе значення матимуть ці відносини при введені обов’язкового медичного страхування в Україні. На думку Л.М. Підгорної, одним із відомих шляхів вирішення зазначених проблем, які широко використовуються як у країнах заходу, так і в східноєвропейських і нових незалежних державах є обов’язкове медичне страхування, засноване на принципі соціальної справедливості, яке за його раціональної організації дозволить гарантувати пацієнту надання медичної допомоги на сучасному рівні, забезпечити більш ефективне використання фінансових ресурсів і незалежний позавідомчий контроль якості медичного обслуговування громадян [6].

Найбільш складними видаються соціальні завдання державно-суспільного управління галуззю охорони здоров’я. До них належать:

— створення передумов й умов для формування позитивного сприйняття необхідності змін за рахунок залучення повноважних представників медичного, насамперед лікарсь­кого, співтовариства до ухвалення рішення щодо змін у медичній галузі;

— встановлення відповідальності й усвідомлення соціальної значущості власної профе­сії за рахунок участі повноважних представників лікарського співтовариства в проекту­ванні, плануванні й реалізації програм управління охороною здоров’я;

— створення передумов для формування відповідальності громадян за стан власного здоров’я, подолання патерналістської моделі відносин в охороні здоров’я.

Саме за корпоративними громадськими організаціями медичних працівників повинні бути закріплені такі функції:

— ліцензування й сертифікація професійної медичної діяльності лікарів усіх спеціаль­ностей;

— організація підвищення кваліфікації лікарів;

— контроль діяльності лікарів;

— створення й підтримка інформаційних баз даних про лікарів усієї країни;

— розробка й узгодження стандартів медичної допомоги, контроль їхнього виконання.

Слабкість інститутів громадського суспільства, бідність медичних працівників, кон­сер­вативність мислення більшості з них не дозволяють громадським організаціям медиків реформувати систему охорони здоров’я.

Але й за умови самодостатності державних органів системи охорони здоров’я, гро­мадсь­ких організацій медичних працівників, реформування повинно розпочатися ззовні. Має бути політична воля керівництва держави до дій. Останні, у свою чергу, повинні носити системний і комплексний характер.

Процес реформування системи охорони здоров’я досить тривалий за часом і вимагає усвідомлення й участі в ньому не тільки лікарів, але й політиків, управлінців, учених, всьо­го українського суспільства.

При цьому важливою передумовою ефективності реформування в медичній галузі є активна, цілеспрямована робота органів місцевого самоврядування та виконавчої влади на місцях.

Час вимагає кардинальних змін у підходах до вирішення проблем системи охорони здоров’я.

Найбільш розповсюдженою є думка, що головна перешкода для поширення страте­гічного планування на місцевому рівні - неврегульованість бюджетних відносин, неста­біль­ність місцевих бюджетів. Ресурси, на обмаль яких постійно посилаються представ­ники влади, завжди були обмежені, тим більше ресурси громади. Потрібно добиватися мак­си­мально ефективного їх використання, що досягається вмілим управлінням з боку керівництва, їх відповідальності й рішучості. Особливо вражає ситуація непідготовлен­ності керівників лікувально-профілактичних закладів щодо економічної і правової політи­ки до сьогоднішніх, а тим більше майбутніх змін при зміні правового поля діяльнос­ті лікувальних закладів різних форм власності в умовах страхового ринку.

Це спонукає до здійснення стратегічного планування. Саме воно допомагає знайти, систематизувати і раціонально спрямувати навіть незначні, на перший погляд, ресурси, на забезпечення реалізації прав громадян на медичну допомогу.

За визначенням професора Іллінойського університету (США) Лі Фрост-Кампфа, який багато років займається зазначеною проблемою, стратегічне планування — це значною мірою безперервне вивчення своїх можливостей.

Такий процес змінює людей, змушує їх дієво реагувати на проблеми, але не достатньо тільки змінити свою думку, треба постійно просуватися в запланованому напрямі навіть при малих обсягах коштів. А для цього потрібно працювати з громадою, а не поділяти її членів на «своїх «- «чужих», «бажаних», «не угодних», вміти вислуховувати навіть неконс­труктивну критику, не кажучи вже про створення найбільш сприятливих умов для людей, які пропонують конструктивні рішення. Особливо це відчутно у ставленні різних партій до розв’язання проблем медичної галузі на різних рівнях, неузгодженість їх позицій і ідеологій, починаючи з трибуни Верховної Ради України і до місцевих органів влади.

Адже основними складовими стратегічного планування саме і є:

— залучення основних зацікавлених сторін і забезпечення легітимності прийняття рішень;

— формування комітету (групи) із стратегічного планування, який представляв би якомога ширші верстви громади, і куди б входили люди, які цілком віддані справі успіш­ної реалізації процесу;

— організація у громаді співпраці її членів на всіх можливих етапах процесу розробки та реалізації стратегічного планування (найефективніші стратегічне бачення й план — ті, що охоплюють усю громаду).

Важливою передумовою реформування системи охорони здоров’я, а отже, і забезпе­чення реалізації права громадян на медичну допомогу, є проведення медико-соціального аудиту з метою оцінки реального стану речей. Потрібно, зокрема, кваліфіковано:

— визначитися із системою управління (раціональність наявної системи управління, стиль проведення медичних рад у частині аналізу, оцінки й висновки щодо результатів діяльності медичних закладів і їх структурних підрозділів);

— вивчити кадрове питання (відповідність керівників займаній посадіможливість керівників структурних підрозділів подати особисте бачення перспективи своєї роботи й роботи галузі в цілому);

— оцінити наявну матеріально-технічну базу (з метою визначення раціонального й ефективності її використання);

— охарактеризувати медичний простір (визначити медичні технології, які необхідно мати в державних (комунальних) закладах охорони здоров’я регіону, а якими краще ко­ристу­ватися за його межами, враховуючи медичну й економічну доцільність);

— визначити характер інформаційної роботи з медиками та населенням (масовість, доступ­ність, зворотний зв’язок, зокрема, у вигляді опитування з проблемних питань тощо).

Очікувати без проведення медико-соціального аудиту — навіть у майбутньому — позитивних змін не потрібно.

На рівні держави, відповідно і на регіональних рівнях, на нашу думку, такої комплекс­ної роботи не проведено. У крайньому випадку більшість громадян України щодо неї не проінформовано.

А чи є надія на те, що в нашій країні коли-небудь буде цивілізована система медичної допомоги? Вважається, що вирішення цього питання залежить від влади, від вищих інстанцій та ін. У дійсності необхідно кардинально змінювати свідомість суспільства. Глибоко вкорінені стереотипи поведінки, звички і забобони не дозволяють нам помітити, що вести себе по-старому уже неможливо, адже особливістю демократичного устрою суспільства є те, що суспільство формується потребами самого суспільства. Влада не приходить до нас по якихось династичних каналах або дякуючи рішенням якоїсь всесиль­ної політичної системи. Суспільство саме вирішує, кому бути при владі. Якщо суспільст­во дозволяє себе обманювати, або веде себе пасивно у виборі влади, отже, все його влаштовує, а тому така ситуація ніколи не зміниться без участі самого суспільства.

Те ж саме можна сказати про систему медичної допомоги. Якщо ми продовжуємо вести себе за застарілими моделями поведінки, якщо і лікарі, і пацієнти не знають або не хочуть знати про існування нового правового поля і нових практичних орієнтирів, отже, це їх влаштовує, зрозуміло, ситуація з системою охорони здоров’я ніколи не зміниться сама по собі, без зусиль з боку суспільства.

Галузь медицини — одна із найважливіших сторін суспільного життя, і регулюється вона правовими нормами. Так, поняття «пацієнт» має певний правовий зміст, те ж саме особливо торкатиметься в перспективі таких учасників охороно-оздоровчого процесу, як страхова медична організація, лікувальний заклад, його посадову особу, лікуючий лікар (особа, яка надає медичну допомогу), органи управління охорони здоров’я тощо. Відсутність досвіду правових взаємовідносин у галузі системи охорони здоров’я — це одна із найбільш серйозних проблем у нових ринкових умовах, які склалися сьогодні в Україні.

Мета суспільства в тому, щоб зробити свій вклад у становлення нової системи взаємо­відносин пацієнта і лікаря, пацієнта і влади, лікаря і влади, щоб іще раз пояснити, із чого складається сучасний правовий простір у сфері охорони здоров’я громадян.

Ситуація може змінюватися на краще тільки тоді, коли більшість громади усвідомить, що вона є замовником, бо фінансує медицину.

У свою чергу, той, хто від імені громади виступає замовником медичних послуг, не просто має право на медичну допомогу, а повинен контролювати й оцінювати ефектив­ність використання ресурсів, які громада надає медикам для забезпечення цього права.

Доцільно надати професіональну свободу лікарям як державної, так і приватної форм діяльності, що є одним із важливих принципів прийнятих декларацією ВМА. Надавши лікарям незалежність і професійну свободу в здійсненні медичної діяльності, суспільство забезпечує найкращу із можливих систем охорони здоров’я для своїх громадян, що, в свою чергу, сприятиме створенню сильної і безпечної держави [3].

Для органічного і гармонійного поєднання вище вказаних способів фінансування і його правового забезпечення необхідно передбачити наступне:

— вибір мінімального базового в 6% державного фінансування медичної сфери;

— розробку Медичного кодексу України (медичного права) і поетапне введення його в сферу діяльності медичної галузі;

— розвиток інтеграції нових форм, методів і відповідних механізмів фінансово-правових відносин між усіма учасниками страхового ринку щодо надання медичних послуг населенню;

— введення нових форм і методів управління в систему охорони здоров’я;

— застосування в медичній діяльності різних систем соціального моніторингу та прогнозування для ефективної і стабільної роботи медичної галузі;

— введення у вищих медичних навчальних закладах і вивчення нових дисциплін інфор­маційного та особливо правового аспекту для підготовки діяльності медичних працівни­ків у нових ринкових умовах;

— вивчення та оцінку ризиків інвестиційної діяльності приватних медичних страхових компаній на ринку України та вивчення і застосування зарубіжного досвіду діяльності страхування в медичній сфері;

— проведення інформаційно-просвітницької і роз’яснювальної роботи з питань, що належать до функціонування системи обов’язкового медичного страхування (ОМС), яке буде однією із головних законодавчо визначених функцій фондів ОМС.

Регулярні опитування і вивчення суспільної думки дозволять відслідковувати дина­міку змін соціально-економічної ситуації конкретної території і певною мірою оцінювати результативність інформаційно-просвітницької діяльності. Виконання вказаних завдань повністю забезпечить реалізацію прав людини на медичну допомогу.

Література:

1. Конституція України: Прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28 черв. 1996 р. // Відом. Верховної Ради України. — 1996. — № 30.

2. Основи законодавства України про охорону здоров’я: Закон України від 19 листо­пада 1992 року № 2801-ХІІ. Закони України про охорону здоров’я (збірник нормативно-правових актів) / Під ред. В. Ф. Москаленка, В. В. Костицького. — Тернопіль: Укрмедкни­­га, 2000. — 464 с.

3. Декларація відносно незалежності і професійної свободи лікаря. Прийнята 38-ю Всесвітньою медичною асамблеєю. — Ранчо Міраж, Каліфорнія, США, 1986. — жовтень.

4. Костецький В. В. Соціально-економічні та правові проблеми запровадження страхо­вої медицини в Україні. — К., 2001. — 16 с.

5. Набухотний Т. К., Павлюк В. П., Макієнко Т.С., Скалецький Ю. М. Права людини в системі взаємовідносин «лікар-пацієнт» у відкритому суспільстві. — Київ: Медицина України, 2000. — С. 267.

6. Підгорна Л. М. Медичне страхування: перспективи впровадження: Матеріали нау­ково-практичної конференції за міжнародною участю (29 травня). — К., 2002. — Т. 2. — С. 199.

7. Стратегія реалізації державних гарантій надання медичної допомоги населенню України на засадах медичного страхування: Збірник наукових праць за матеріалами науково-практичної конференції 25−26 грудня 2001 року. — Ірпінь, 2001. — С. 253.

8. Стратегічні напрями розвитку охорони здоров’я в Україні: Моногр. // За заг. ред. В. М. Лехан. — К.: Сфера, 2001. — 176 с.

9. Тихомиров А. В. Организационные начала публичного регулирования рынка меди­цинских услуг. Статут. — М., 2001. — С. 255.

10. Фінансово-економічні засади реформування охорони здоров’я в Україні: Нові зако­но­давчі ініціативи. Обговорення законопроекту «Про фінансування охорони здоро­в'я та медичне страхування»: Всеукраїнська науково-практична конференція (27 люто­го). — К., 2004 — С. 255.

11. Ушаков Е. В. Права и гарантии в системе медицинской помощи. Что нужно знать каж­дому пациенту. — М.: Кнорус, 2003. — С. 200.