Ідейні та художньо

Ідейні та художньо.

.

.

Пробудження нової естетичної свідомості.

Складні процеси відбуваються сьогодні у вітчизняному мистецтві. Ламаються стереотипи псевдореалізму, не витримують критики колишні й новітні кон «юнктурні теми, зникає старий ходульний герой з його удаваним пафосом і не менш удаваним романтизмом. Йде пошук нової образності, що ґрунтується на перетвореній тематиці та оновленому герої, на принципово інших виражальних засобах. В усіх видах мистецтва спостерігаємо елементи модернізму й постмодернізму, художній авангард минулого та сучасного стає предметом пильної уваги й зацікавленості суспільства.

Не завжди, зрозуміло, ці процеси є виправданими й сприйнятливими, але вони закономірні у наш час відродження й омолодження суспільства, культури, мистецтва. Через художні експерименти авангарду здійснюється розрив із застарілими канонами минулого, забезпечується адаптація до майбутнього. У посткласичних інтонаціях сучасної естетичної свідомості вчувається нове світовідношення, менталітет епохи модернізму й постмодернізму. З «являється нова публіка, що сприймає твори за допомогою синтезу філософії, науки і мистецтва, шляхом синестезії Слова, Звуку, Кольору.

Естетика авангарду формує авангардну людину — таку, що живе майбутнім як теперешнім, сучасним як постісторичним. Авангард, вже за визначенням, крокує тільки вперед; як Орфей, він не може дивитись назад, у минуле. Хто озирнеться, той втратить кохану — або перетвориться у «соляний стовп» (як дружина Лота), «засолиться» у часі й просторі. Особливо це важливо для наших часів, коли всі ми проходимо через «мертву зону», коли нема вороття:

За Стіксом — вперед,.

За Летою — тільки вперед,.

Затискаючи душу мою у долонях лабет,.

Не згуби, не втеряй!

(Кнутс Скуніекс, «Не оглядайся!»).

Відчуття зламності епохи, її футуристичної спрямованості підживлює сьогодні бажання естетичних змін, потяг до модерного мистецтва. Один з показників зрослого інтересу до естетики авангарду — численні виставки авангардистів, неоавангардистів, постмодерністів у Києві, Львові, Одесі, інших великих містах України. Протягом останніх років сотні тисяч глядачів познайомились із творчістю С. Далі, Р. Раушенберга, Г. Мура, Ф. Бекона — зарубіжних фундаторів авангардистських напрямків у художній «містерії» ХХ століття. Набутком широкого загалу стають праці представників «класичного» російського авангарду — В. Кандинського, М. Шагала, М. Ларіонова, Л. Попової, О. Родченка, П. Філонова. В естетичній свідомості утверджується поняття й феномен «українського авангарду» — від К. Малевича і М. Семенка до Е. Андієвськоі та Р.Бабовала.

Перед зачудованими очима української публіки відкривається ретроспектива всього авангарду XX сторіччя, його «першої» й «другої» хвилі, зарубіжних та вітчизняних варіантів. З «являється справді щаслива можливість порівнювати роботи 10−20-х та 60−80-х років, усвідомлюючи особливості авангардних шукань у різні періоди і в різних країнах. Але ще цікавіше, мабуть, побачити у цих вельми різноманітних явищах дещо споріднене, епохальне, універсальне. Художній авангард XX століття постає як цілісне, глобальне явище, незважаючи на строкатість, різноманітність історичних та національних проявів. Якими б різними шляхами не йшов розвиток авангардизму на Заході й, скажімо, в Україні, можна говорити про деякі загальні архетипи й парадигми, що обумовлюють особливості художньої мови, стильові засади образності, манеру творчого самовираження. Всі вони є певним способом посткласичного «впадіння» у сучасність.

То що ж об «єднує різні й такі несхожі авангардні художні явища? Взагалі, що може бути спільного між напрямками, течіями, авторами, творами, які претендують і часто-густо справді займають унікальне місце у розмаїтій системі сучасної культури й мистецтва? Відповідь на ці питання може дати аналіз авангардизму як історично й естетично закономірного явища у розвитку мистецтва нашого «божевільного раціо-століття» .

Поняття авангарду й модернізму, їхня хронологія Намагання індуктивно обгрунтувати поняття авангарду, виходячи з емпіричного розмаїття його художніх проявів, не дає позитивного результату через невичерпність і незавершеність у часі феномену авангардизму. ХХ сторіччя породжує все нові й нові модифікації авангарду у вигляді різноманітних поставангардистських та неоавангардистських течій. Тому розкрити сутність авангардизму можна, виходячи з його естетики, теоретичних і програмних праць, що дали імпульс або визначили основні напрямки його розвитку.

Від філософських концепцій та естетичних маніфестів я пропоную поступово «зійти» до художніх реалій авангарду — у контексті сучасної культури. Таким — дедуктивним — шляхом можна дійти до розуміння не лише стильової (чи «антистильової») суті авангарду, але до усвідомлення його взаємозв «язку з соціокультурними процесами, його образно-естетичної специфіки. Адже як би не розрізнялися прийоми творчого самовираження митців-модерністів, всі вони так чи інакше сповідують загальні принципи авангардизму, стоять на позиціях естетики, котра вимагає «некласичних», інноваційних методів творчості.

Дослідження авангардизму в мистецтві ХХ сторіччя почалося, по суті, разом з його виникненням. Багато хто з фундаторів художнього авангарду були одночасно його теоретиками, «програмістами задзеркалля». До них належать В. Кандинський («Про духовне в мистецтві»), К. Малевич («Від кубізму до супрематизму. Новий живописний реалізм»), О. Родченко («Все — досліди»), С. Далі («Поезія стандарту»), А. Бретон («Маніфест сюрреалізму»), І.Голль («Маніфест сюрреалізму»), Ф.Т.Марінетті («Перший маніфест футуризму»), К. Едшмід («Експресіонізм у поезії»), Р. Хюльзенбек («Дадаїстський маніфест 1910 року»), Г. Гессе («Митець і психоаналіз»), О. Богомазов («Малярство та елементи»), інші талановиті митці й теоретики як в Україні, так і в Росії і на Заході.

Предметом культурологічної, естетичної та мистецтвознавчої рефлексії авангардизм став дещо пізніше, коли перетворився на помітне й автономне явище художнього життя ХХ століття. Маю на увазі «золотий період» російського та українського авангарду 20-х років, що викликав дискусії у філософсько-естетичній літературі того часу (див., наприклад: Иоффе И. Культура и стиль: Система и принципы социологии искусств. — Л., 1927), а також розквіт «першої хвилі» західного авангарду, що викликав до життя його теоретичний аналіз (Х.Ортега-і-Гассет, Р. Поджіо, Р. Естивальс, П. Бюргер, інші естетики та мистецтвознавці Заходу).

" Друга хвиля" авангарду, сучасний неоавангард і постмодернізм також не залишаються без уваги з боку дослідників найрізноманітніших орієнтацій (наприклад, Дж. Кейдж у США, Ж. Дерріда у Франції, М. Кальвезі в Італії, С. Моравскі та А. Кучинська у Польщі, М. Епштейн та А.Єрофеєв у Росії, Д. Горбачов, Д. Затонський, А. Макаров, О. Соловйов в Україні. У сучасній українській естетиці вже нарешті вичерпується потік суто «критичних», негативістських оцінок модернізму, відроджується інтерес не лише до класики світового та вітчизняного авангарду, але й до його історичного розвитку, художньо-естетичних метаморфоз.

У зв «язку з цим уточнюється саме поняття й хронологічні рамки авангарду, його співвідношення з модернізмом, неоавангардизмом, постмодернізмом. Гадаю, що таке уточнення буде плідним для подальшого викладення, оскільки його предметом є саме естетика авангардизму в її відмінностях як від традиційної естетики класичного мистецтва, так і від естетики проміжних, «маньєристських» періодів розвитку мистецтва, які лише модифікують або інтегрують досягнення попереднього мистецтва.

Висхідною для міркування над поняттям позицією оберемо визначення авангардизму й модернізму, подані в словнику «Естетика» (М., 1989) [на жаль, в українському довіднику «Естетичне виховання» (К., 1988) авангард цілковито ототожнюється з модернізмом, синонімічно розчинюється в ньому, не набуваючи категоріального статусу]. Авангардизм тут тлумачиться як граничний вияв більш широкого явища — модернізму. Становлення останнього пов «язується, у свою чергу, з періодом авангардизму, що підготував його. Інакше кажучи, модернізм і авангард — це багато в чому подібні, тотожні явища в мистецтві ХХ століття. Їхньою спільною суттєвою рисою є опозиція щодо класичного мистецтва, принципове використання «сучасних», «передових» методів і прийомів творчості.

Разом з тим, якщо авангард — це завжди модерне мистецтво, то модернізм не завжди буває авангардним (наприклад, деякі твори радянського живопису на межі 50−60-х років часто характеризується як «модернізм без авангарду»). Більше того, деякі автори схильні бачити у модернізмі тільки поставангардний період розвитку мистецтва, котрий характеризується лише повторенням, репродукуванням вже знайдених авангардом художніх принципів та рішень. За словами Є.Яковлева, «модернізм» … ці способи, засоби і форми модифікує, не вносячи принципово нового у наступне за авангардом художнє мислення" (Яковлев Е. Г. Заметки об эстетике русского авангарда (В.Кандинский и К. Малевич) // Философские науки. — 1989. — № 9. — С. 91).

Погоджуючись з автором у тому, що авангард у мистецтві - це історично-конкретне явище у розвитку художньої культури, я пропоную вбачати в авангардизмі і метаісторичну (трансісторичну) категорію мистецтва. Як на мене, будь-яка художня епоха має свій власний авангард у постатях тих митців, котрі були провісниками нових стилів, напрямків та шкіл у мистецтві (приклади: катакомбне малярство ранніх християн, творчість І.Босха, імпресіоністів, символістів і т.ін.). Вони значно випереджали свій час, екстраполюючи свої твори у майбутнє, «зісковзуючи» в нього віссю часу. З цього погляду авангардні твори завжди є актуальними, вони синхронно співіснують у часі з будь-якими конкретно-історичними «хвилями» авангарду.

Саме у цьому смислі авангард одночасно є конкретно-історичним і метаісторичним (трансісторичним), бо може бути виявленим у тих періодах розвитку мистецтва, які характеризувалися зміною естетичних парадигм і художніх канонів творчості (у музиці, наприклад, — зміна ладо-тональних, гармонійних і темпоритмових систем від давньогрецьких ладів і ритмів через новоєвропейську поліфонію і контрапункт до сучасної додекафонії та панк-музики).

Сутність авангарду як «передового» напряму мистецтва, спрямованого у майбутнє, залишається принципово незмінною, незважаючи на будь-які культурно-історичні модифікації. Це «у принципі», з погляду історії мистецтва в цілому.

Але авангард ХХ століття все ж таки суттєво відрізняється від усіх попередніх авангардних течій. Його специфічна риса — яскраво виражена антиакадемічна, «антисалонна» спрямованість, котра досягається завдяки повному розриву з традиційними, передовсім реалістичними методами художньої творчості. На перший план виходить безпредметність і концептуальність, символізм та ірраціональність, матеріальність та абсурдність зображення. В авангардизмі ХХ століття багатьма дослідниками виділяються такі спільні й суттєві риси, як-от: войовничість, безкомпромісність, елітаризм, дистанція щодо сучасності, переоцінка традицій, поліцентризм (наявність численних напрямків), інтердисциплінаризм (тісні зв «язки між окремими видами мистецтва), синестетизм, програмність, «революційність», утопізм. Авангарду властивий «блюзнірськи бешкетний» характер як творчості, так і стиля життя (від Тулуз-Лотрека до Далі, від Кручених до «митьків»).

Все це дозволяє розглядати авангард ХХ століття як цілісне художнє явище, що протистоїть не лише академічному, але й усьому традиційному мистецтву в історії людства. Авангардизм з цього погляду визначають як «універсальний код» цілого періоду в розвитку світової культури. В цьому смислі він містить в собі всі течії «сучасного» мистецтва (хоча в будь-який «авангардний період» поруч з ним існують і навіть антитезисно підживлюють його різноманітні течії неореалізму, примітивізму, неокласицизму, релігійного мистецтва тощо).

Експлікація поняття «авангард» здійснюється за допомогою категоріальних позицій: мистецтво й антимистецтво, відчуження й контрвідчуження, утопія та ідеологія, субкультура і культурна криза (див.: Wyboоry i ruzuka awangardy: Studia z teorii awangardy. — Warszawa — Lуd, 1985. — S. 24.). Ŕâангард виступає тут на боці «антимистецтва», «контрвідчуження», «утопії», «субкультури» (саме такі його риси відзначає відомий польський спеціаліст з естетики авангарду Стефан Моравськи).

На відміну від попереднього мистецтва, авангард, за словами Т. Щербини, «займається виявленням усього можливого, а не чогось потрібного або важливого». У цьому, найширшому значенні авангард охоплює всі новаторські, модерні течії і напрямки художньої практики нашого століття і в цьому семантичному обсязі буде розбиратися надалі.

У понятті авангарду я об «єдную його «першу» і «другу» хвилю, сучасний «неоавангард». Адже мета лекцій — входження в ментальну, філософсько-естетичну лабораторію авангардизму, осягнення його основних соціокультурних і художньо-творчих проблем. Наголос робиться на загальноестетичній, методологічній проблематиці авангардизму, що залишає в стороні його конкретно-історичні специфікації.

А втім, як би не відрізнявся неоавангард від «класичного» авангарду, їхня суть єдина — новаторський, бунтарський, «антикультурний» дух стосовно стереотипів творчості. Змінюються лише зовнішні форми та умовні прийоми вираження цього духу. Вони стають все більш витонченими та ексцентричними. Так, характеризуючи стильову концепцію сучасного авангарду (неоавангарду), один з дослідників вбачає її в геометричній абстракції, переказаній мовою промислових товарів. Виділяються «два ключових елементи естетичного перевороту: геометризм та «готовий об «єкт». Функції нового авангарду вбачаються у відшаруванні метафізичних цінностей від культурних, у викритті сакралізованих стереотипів сприйняття.

Як бачимо, сутнісний смисл авангардизму і модернізму — епатаж публіки новими, нетрадиційними формами в ім «я руйнування старих, догматизованих цінностей — зберігається у будь-які періоди. Неоавангардизм, що виник після перехідних форм «театру абсурду» Беккета і «нового роману» Роб-Грийє (кінець 50-х років), зберігає свою значимість донині. Зарубіжні дослідники розрізнюють чотири типи неоавангарду: поп-арт, «технологічний», «акціоністський», «метахудожній». Кожний з них, будучи новим словом у культурі та художній мові, претендує на справді авангардне значення в історії модерного мистецтва. Кожному з них належить законне місце в «музеї» сучасного світовідношення, що розкриває світ людини в мистецтві другої половини ХХ століття.

Використана література:

Новітня культура. — Харків, 2001.

І.Цибій. Декілька слів про модернізм. — К., 1999.

Українська та зарубіжна культура. Підручник. — К., 2000.

.

.

_.

.