Вступ
1. Загальна характеристика джерел господарського права
2. Рішення суду як джерело права.
3. Необхідність тлумачення норм господарського права
4. Рішення Конституційного Суду України як особливі джерела господарського права
Висновок
Список використаної літератури

Вступ

Основні засади ринкової економіки передбачають повну господарську самостійність підприємств і організацій, що функціонують у народному господарстві, вступаючи при цьому в різноманітні виробничі, господарські та інші зв'язки. Всі ці суспільні відносини (як між підприємствами та організаціями - безпосередніми товаровиробниками, так і між ними і державними та іншими органами) потребують правового регулювання, внаслідок якого вони набувають характеру правовідносин.
Поняття господарства може співпадати з поняттям виробництво і економіка, якщо за межі господарського виробництва винести майнові і немайнові відносини, пов'язані з веденням домашнього господарства (відносини між членами сім'ї). Господарське право зосереджує увагу на відносинах, що виникають між юридичними особами, їх органами управління, державними суб'єктами підприємницької діяльності.
Предметом цих відносин в процесі господарської діяльності є чисельні організаційні та майнові відносини, що виникають і реалізуються між юридичними особами незалежно від їх форм власності; між ними та органами державного управління або відносини між органами управління.
Господарське законодавство охоплює як господарські закони у власному значенні так і інші нормативні акти з питань господарської життєдіяльності.
Господарське законодавство включає в себе і відомчі нормативні акти, до яких належать нормативні акти міністерств, держаних комітетів та інших органів виконавчої влади, які здійснюють державне управління економікою.
До господарського законодавства належать також локальні або статутні нормативні акти: це статути і установчі договори підприємств, об'єднань, положення про структурні підрозділи підприємств.

1. Загальна характеристика джерел господарського права

Сучасна структура господарського законодавства України включає в себе різноманітні за своєю юридичною силою джерела (законодавчі та нормативно-правові акти). Серед них - Конституція України та конституційні закони; чинні закони України; постанови Верховної Ради України, укази Президента України; постанови Кабінету Міністрів України, нормативно-правові акти міністерств та відомств, рішення органів місцевої влади та органів місцевого самоврядування тощо. Сукупність зазначених нормативно-правових актів загалом формує систему законодавства України й зокрема систему господарського законодавства, яка упорядкована за певною ієрархією, із чітко вираженою структурою, взаємообумовленістю, взаємозв'язком та взаємозалежністю. Класифікувати нормативно-правові акти можна за різними ознаками, але найбільш поширеною та вживаною є класифікація джерел права за їх юридичною силою. За цією ознакою джерела господарського права поділяються на:
1. Конституційні норми, які мають найвищу юридичну силу. Конституція України встановлює загальні принципи здійснення господарської діяльності. Норми Конституції України є нормами прямої дії, тобто конституційні права та свободи суб'єктів господарської діяльності є такими, що діють безпосередньо. Саме ці норми визначають мету та зміст законів та інших нормативно-правових актів, природу і спрямованість діяльності органів законодавчої та виконавчої влади, органів місцевого самоврядування й забезпечують суб'єктам господарювання державний та судовий;
2. Норми міжнародно-правових актів, які містяться в міжнародних договорах України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Міжнародним договором вважається договір, який укладений у письмовій формі з іноземною державою або іншим суб'єктом міжнародного права та регулюється міжнародним правом, незалежно від найменування (договір, угода, конвенція, пакт, протокол тощо). Чинні міжнародні договори після надання згоди Верховною Радою України стають частиною національного законодавства України. Якщо міжнародним договором, що набрав чинності в установленому законом порядку, встановлені інші правила, які не суперечать Конституції України, то діють норми міжнародного договору;
3. Кодифіковані нормативно-правові акти (кодекси). Основним джерелом права в демократичній, правовій державі є закони. Саме вони як вища форма прояву волі народу є основою для усіх інших правових актів. Кодекси становлять єдиний законодавчий акт, в якому систематизовано викладені норми права, що належать до окремої галузі права. Основоположним нормативним актом у сфері регулювання господарської діяльності є Господарський кодекс України, який «...визначає основні засади господарювання в Україні і регулює господарські відносини, що виникають у процесі організації та здійснення господарської діяльності між суб'єктами господарювання, а також між цими суб'єктами та іншими учасниками відносин у сфері господарювання» . Інші кодекси України (про адміністративні правопорушення, бюджетний, земельний, митний, цивільний та інші) також мають значення для регулювання окремих правовідносин, що виникають у процесі здійснення господарської діяльності.;
4. Закони (встановлені Верховною Радою України, загально обов'язкові правила поведінки, які мають найвищу юридичну силу) та інші нормативні акти, які після додержання процедури, встановленої чинним законодавством, набувають сили закону (Декрети Кабміну України) є окремими (самостійними) нормативними актами, що регулюють правовідносини в певній підгалузі права та групи самостійних правовідносин. Хоча Господарський кодекс України є нормативною основою для здійснення господарської діяльності, але деталізовано він не може регулювати усі правовідносини, що виникають у процесі її здійснення. Якби це сталося, то Господарський кодекс України за своїм обсягом став би неосяжним, яким практично було б неможливо користуватися у правничій діяльності. Тому, щоб уникнути цього, законодавець і передбачив можливість прийняття окремих законів, які деталізовано регулюють найбільш важливі правовідносини, що виникають у процесі здійснення господарської діяльності.;
5. Підзаконні нормативно-правові акти (постанови, розпорядження, положення, інструкції, накази тощо органів центральної влади та управління, міністерств, відомств, установ, їх посадових осіб тощо). Чільне місце серед підзаконних нормативно-правових актів займають Укази та Розпорядження Президента України, які є обов'язковими для виконання на всій території України.
Наступними нормативно-правовими документами в ієрархії підзаконних нормативних актів є Постанови та Розпорядження Кабінету Міністрів України, положення яких повинні відповідати Конституції України, міжнародним договорам, ратифікованим Верховною Радою України, законам та актам Президента України і є обов'язкові до виконання на усій території держави. Як правило, нормативні акти Кабінету Міністрів України конкретизують, уточнюють положення вищенаведених нормативних актів і стосуються питань фінансової, цінової, інвестиційної політики, природокористування, розвитку усіх форм власності, зайнятості населення, економічного, науково-технічного, соціального й культурного розвитку України. По суті, нормативні документи Кабінету Міністрів України є документами концептуального характеру.
Різновидом підзаконних нормативних актів є нормативні документи, які приймаються окремими міністерствами та відомствами. Вони мають велике значення як галузеві нормативно-правові акти і особливо важливі для регулювання господарсько-правових відносин.
Цікавим є питання щодо визначення юридичної сили листів, роз'яснень, рекомендацій і вказівок, які видаються органами державної влади та управління, їх посадовими особами. За загальним правилом такі документи не повинні містити нових правових норм і мати лише роз'яснювальний чи інформативний характер, тобто вони не є нормативно-правовими актами, а виконання приписів, що містяться в них, залежить від волі суб'єкта, який застосовує відповідне положення цих документів;
6. Рішення органів місцевої влади та місцевого самоврядування.
Органи місцевої влади та місцевого самоврядування, які управляють майном, що є в комунальній власності, мають право затверджувати програми соціально-економічного та культурного розвитку, встановлювати місцеві податки та збори, утворювати, реорганізовувати та ліквідовувати комунальні підприємства, організації й установи, а також здійснювати контроль за їх діяльністю, у тому числі й господарською, вирішувати інші питання місцевого значення. З метою забезпечення цього їм надане право в межах своєї компетенції приймати нормативні акти та інші акти у формі рішень, які набувають чинності з дня їх оприлюднення або в більш пізній строк, указаний або встановлений Радою для цих рішень.
Щодо нормативних актів місцевих органів виконавчої влади (місцевих державних адміністрацій), то відповідно до ст. 6 Закону України від 9 квітня 1999 року «Про місцеві державні адміністрації» Голова місцевої державної адміністрації має право в межах своїх повноважень видавати розпорядження, а керівники управлінь, відділів та інших структурних підрозділів - накази .
По суті, усі зазначені вище документи - це різновиди підзаконних нормативно-правових актів, які є обов'язковими для виконання як самим органом місцевого самоврядування, так і всіма громадянами, підприємствами, установами та організаціями, незалежно від форм їх власності, громадськими об'єднаннями та посадовими особами, що знаходяться та функціонують на території, на яку розповсюджується повноваження органів місцевого самоврядування й виконавчої влади;
7. Акти органів судової гілки влади (рішення, ухвали, накази, вироки тощо), у переважній більшості не створюють нових нормативних актів, але їх неухильне та точне виконання є обов'язковим для усіх громадянам, підприємств, установ та організацій, незалежно від форм їх власності, громадських об'єднань та посадових осіб усіх рівнів. Особливе місце серед судових рішень займають рішення, ухвалені Конституційним Судом України, які є обов'язковими до виконання на території України, остаточними й не можуть бути оскаржені у законодавчих актах, тобто фактично такі рішення набувають сили конституційного закону;
8. Договірні норми (локальні джерела права).
До джерел господарського права належать також документи, що приймаються на індивідуальному (локальному) рівні, тобто встановлюють обов'язкові до дотримання та виконання правила для певного кола учасників господарської діяльності. До таких документів належать статути суб'єктів господарської діяльності, різного роду господарсько-правові та інші види договорів, угод, контрактів, правила внутрішнього трудового розпорядку та інші документи. Ці локальні акти можуть включати як положення чинного законодавства, або містити посилання на них, так і містити інші відомості, що не суперечать чинному та встановлюють додаткові, ніж чинне законодавство, права та обов'язки для осіб, на яких розповсюджуються положення локальних норм.
Отже, розглянемо більш детальніше такі джерела господарського права, як рішення Конституційного Суду України.

2. Рішення суду як джерело права.

Останнім часом у наукових колах України значно активізувалися дискусії щодо впровадження ідеї судової правотворчості. Ґрунтуючись на використанні інститутів аналогії, звичаїв ділового обороту та загальних принципів права, судова правотворчість, зокрема, в галузі господарського права, повинна стати, на думку її прибічників, найбільш ефективним засобом для того, щоб заповнювати прогалини в законодавстві, покласти край знеціненню підзаконних нормативних актів та усунути протиріччя в чинному законодавстві.
Безумовно, розширення судової юрисдикції, розвиток сильної та розгалуженої системи органів судової влади є невід’ємною рисою формування правової держави. Винесене судом рішення по конкретному спору містить правило поведінки, що має обов’язковий характер для сторін спору. У такому розумінні судове рішення нагадує правову норму. Інша річ, що правова норма розрахована на багаторазове застосування, а судове рішення, як правило, персоніфіковане і стосується лише певної ситуації. Однак, деякі вчені допускають можливість надання владних функцій і конкретному судовому рішенню, поширивши його дію на широке коло аналогічних ситуацій, а, отже, допускають можливість створення судами норм права і визнання їх рішення джерелом права .
На даному етапі формування національного господарського законодавства така позиція стосується фактично рішень лише окремих органів судової влади. До речі, свого часу С.І. Вільнянський та інші вчені пропонували визнати джерелом права судову практику, заперечуючи при цьому можливість застосування у вітчизняній юриспруденції судового прецеденту як джерела права .
Відмітимо, що в юридичній літературі були також спроби компромісного вирішення проблеми статусу судових рішень в системі джерел господарського права, коли пропонувалося правила по застосуванню діючого законодавства, які видають вищі судові інстанції називати прецедентами тлумачення права. На відміну від прецеденту як джерела господарського права, прецедент тлумачення права не призводив би до створення нової правової норми, а був би направлений на роз’яснення вже існуючої .
Отже, вище викладене обумовлює актуальність питання про віднесення до джерел господарського права рішень Конституційного Суду України з огляду на формування нової доктрини господарського права, що формується під впливом змін в економіці країни та змін, які відбуваються в суспільних відносинах.

3. Необхідність тлумачення норм господарського права

Одним із факторів, необхідних для утвердження в державі принципів верховенства права та демократії, забезпечення та дотримання особистих прав і свобод громадян, гарантування кожній людині захисту його майнових та немайнових, пов’язаних з майновими прав, є ефективне та правильне застосування судовими органами правової норми, встановлення справедливості, забезпечення в країні законності. При вирішенні господарських спорів органи судочинства не лише застосовують, але й забезпечують виконання актів законодавства України. Проте, реалізація цих чинників можлива лише після з’ясування суті та змісту конкретної норми господарського права, яка підлягає застосуванню та виконанню, тобто після її тлумачення.
С.С. Алексєєв свого часу дав наступну дефініцію цього терміну: «Тлумачення – це з’ясування смислу (змісту) норм права» . Визнаючи цю думку вченого досить слушною, варто додати, що таке «з’ясування» полягає у забезпеченні правильного застосування положень джерел господарського права, усуненні можливих помилок при цьому. Необхідність здійснення тлумачення зумовлено тим, що норми господарського права, які складають джерело господарського права, мають загальний, але й іноді абстрактний характер. При цьому вони застосовуються до конкретних фактів та ситуацій.
Складність та численність норм права викликають при прийнятті рішень щодо юридичних казусів різноманітні питання, які відносяться до змісту норм права. Для розв’язання цих завдань і потрібне тлумачення. У більшості випадків такі норми звичайно потребують суттєвої конкретизації.
Норми права взагалі і норми господарського законодавства, зокрема, розраховані на їх багаторазове застосування. Тому формулювання цих норм вимагає того, щоб при роз’яснення їх смислу і суті не виникало суперечок щодо можливості прийняття декількох різних рішень щодо спірних питань. При тлумаченні норм господарського права з’ясовується той зміст, який вклав у них орган, наділений правом приймати нормативні акти. Саме тлумачення завжди переслідує мету – розкрити смисл, точно визначити зміст нормативного припису для того, щоб не припуститись помилок при його застосуванні.
Завдання тлумачення зводиться до виявлення сутності положень, які містяться в правовій нормі. Таким чином, тлумачиться воля законодавця, яка міститься в конкретному правовому приписі. У цьому, до речі, і полягає принцип законності при тлумаченні правових норм .
Виражене зовні, роз’яснення змісту правової норми є формою спеціальної діяльності органів та посадових осіб, метою яких є забезпечення правильного застосування правових норм, усунення можливих помилок при їх застосуванні.
Закріпивши в статті 6 Конституції України норму, згідно з якою державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову , законодавець визнав можливість гілок державної влади видавати загальнообов’язкові правила поведінки на території України, тобто провадити нормотворчу діяльність. Так, єдиний орган законодавчої влади – Верховна Рада України – наділений правом ухвалювати закони. Органи виконавчої влади (наприклад, Кабінет Міністрів України, центральні органи виконавчої влади, обласні та районні державні адміністрації) мають право приймати підзаконні акти. Натомість, за органами судової влади закріплені повноваження щодо здійснення правосуддя. Така конституційна функція судових органів закріплена у статті 124 Конституції України. Що ж стосується нормотворчих повноважень, то їх безпосередньо за цими органами законодавець не закріплює. Разом із тим, у юридичній літературі йде обговорення питання щодо права органів судової влади провадити нормотворчу діяльність.

4. Рішення Конституційного Суду України як особливі джерела господарського права

Особливе місце в системі судових рішень судів різних інстанцій посідають рішення вищих судових органів. Йдеться передусім про рішення Конституційного Суду України та керівні роз’яснення Пленуму Верховного Суду України. Слід відзначити, що законодавче визначення правового статусу Конституційного Суду в системі органів судової влади значно посилило нормотворчі можливості судової гілки влади . Чинна стаття 150 Конституції України до повноважень Конституційного Суду України віднесла вирішення питання про відповідність Конституції України (конституційність) правових актів Верховної Ради України, Президента України, Кабінету Міністрів України, правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, а також здійснення офіційного тлумачення Конституції та законів України.
Визнані Конституційним Судом неконституційними закони та інші правові акти втрачають чинність з дня ухвалення рішення про їх неконституційність. Крім того, Конституційний Суд України провадить офіційне тлумачення закону, в результаті чого можуть не лише скасовуватися окремі його положення, але й встановлюються нові його приписи.
Внаслідок цього, Конституційний Суд стає суб’єктом законодавчої діяльності , а його рішення – фактично джерелами права, зокрема господарського, в тій частині, що стосується вирішення питання законності актів господарського законодавства.
Серед рішень Конституційного Суду є такі, що безпосередньо стосуються господарського правовідносин. Так, наприклад, рішення Конституційного Суду України щодо офіційного тлумачення Закону України «Про патентування деяких видів підприємницької діяльності», не лише дало можливість роз’яснити положення окремої статті, але й визначити в нормативному порядку сферу дії норм цього Закону . Річ в тім, що згідно з Законом України «Про патентування деяких видів підприємницької діяльності» від 23.03.1996 року суб’єкти підприємницької діяльності для здійснення своєї підприємницької діяльності, зокрема торгівельної, зобов’язані отримати торговий патент, який засвідчує право суб’єкта підприємницької діяльності чи його структурного (відокремленого) підрозділу займатися зазначеними в цьому Законі видами підприємницької діяльності, а також засвідчує право суб’єкта підприємницької діяльності на інтелектуальну власність. Вартість такого торгового патенту, в залежності від місця розташування і здійснення підприємницької діяльності, сягає 360 гривень за календарний місяць. Відповідно до п.1 ч.3 статті першої, «дія цього закону не поширюється на торговельну діяльність та діяльність з надання побутових послуг підприємств і організацій Укоопспілки, військової торгівлі, аптек, які перебувають у державній власності, та торгово-виробничих державних підприємств робітничого постачання у селах, селищах та містах районного підпорядкування». Згідно з рішенням Конституційного Суду України за конституційним зверненням Центральної спілки споживчих товариств України та державного підприємства Міністерства оборони України «Управління військової торгівлі Прикарпатського військового округу» щодо офіційного тлумачення п.1 ч.3 ст.1 Закону України «Про патентування деяких видів підприємницької діяльності» було розтлумачено, що територіальна ознака – у селах, селищах та містах районного підпорядкування – стосується лише торгово-виробничих державних підприємств робітничого постачання. Це означає, що решта перелічених суб’єктів підприємницької діяльності – підприємства та організації Укоопспілки, військової торгівлі, аптек, що перебувають у державній власності, – здійснюють торговельну діяльність та діяльність з надання побутових послуг незалежно від сфери їх діяльності та місця розташування.
Все вище викладене свідчить, що судова правотворчість Конституційного Суду України є особливою, оскільки, цей орган не наділений безпосередньо нормотворчими повноваженнями. Така своєрідна нормотворчість Конституційного Суду України є обмеженою колом його повноважень. Однак, винесені ним рішення і встановлені у ньому положення розраховані на багаторазове використання, вони діють на усій території України та є обов’язковими для виконання усіма суб’єктами права. Тому рішення Конституційного Суду України є особливими допоміжними джерелами господарського права, які за своїм правовим змістом спрямовані на правильне, однозначне розуміння, застосування положень таких джерел господарського права як Конституція та закони України тощо.

Висновок

Перехід економіки України до ринкових відносин вимагає внесення суттєвих змін до чинного законодавства, яке регулює правовідносини у сфері господарської діяльності, удосконалення головних правових засад господарювання в нових економічних умовах. Сучасне господарське законодавство активно розвивається та має за свою основу кодифікований нормативний акт - Господарський кодекс України, положення якого доповнюється та деталізується значною кількістю законодавчих та нормативно-правових актів, які конкретніше розкривають суть та зміст окремих інститутів господарського права.
Сучасна структура господарського законодавства України включає в себе різноманітні за своєю юридичною силою джерела (законодавчі та нормативно-правові акти). Акти органів судової гілки влади (рішення, ухвали, накази, вироки тощо) також відносяться до джерел господарського права.
Особливе місце серед судових рішень займають рішення, ухвалені Конституційним Судом України, які є обов'язковими до виконання на території України, остаточними й не можуть бути оскаржені у законодавчих актах, тобто фактично такі рішення набувають сили конституційного закону.
Можна зробити висновок, що рішення Конституційного Суду покликані забезпечувати конституційність цілої низки нормативно-правових актів, офіційне тлумачення норм Конституції та законів України. Такі акти мають багаторазове застосування до господарських відносин, є обов’язковими на території України. Конституційний Суд України не є нормотворчим органом, уповноваженим ухвалювати закони та інші нормативно-правові акти, а тому винесені ним рішення щодо регулювання господарських відносин мають додатковий допоміжний характер.

Список використаної літератури

1. Господарський кодекс України. // Відомості Верховної Ради України. – 2003. - N 18. - ст.144.
2. Конституція України: від 28.06.1996 р., № 254/96 // ВВР України. – 1996. – № 30. – Ст. 141.
3. Про Конституційний Суд України: Закон України від 16.10.1996 р. // ВВР України. – 1996. – № 49. – Ст. 272.
4. Про місцеві державні адміністрації. Закон України. // Відомості Верховної Ради України вiд 28.05.1999 - 1999. - № 20, ст. 190
5. Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційними зверненнями Центральної спілки споживчих товариств України та державного підприємства Міністерства оборони України «Управління військової торгівлі Прикарпатського військового округу» щодо офіційного тлумачення положення пункту 1 частини третьої статті 1 Закону України «Про патентування деяких видів підприємницької діяльності» (справа про патентування підприємницької діяльності): від 21.12.2000 р., № 16-РП/2000 // Урядовий кур’єр. – 17.01.2001. - № 8.
6. Алексеев С.С. Теория государства и права. Учебник для юридических вузов и факультетов. – М.: Норма, 2005. – 496 с.
7. Вильнянский С.И. Значение судебной практики в гражданском праве / С.И. Вильнянский // Уч. Труды ВИЮН. – 1947. – Вып. ХІ. – С. 239-252.
8. Котюк В.О. Теорія права. – К.: Вентурі, 1996. – 208 с.
9. Лебеденко В.І., Коніжай Р.О. Господарське законодавство: Навч. посіб. / Відкритий міжнародний ун-т розвитку людини «Україна»; Інститут дистанційного навчання. — К. : Університет «Україна», 2006. — 188с.
10. Лившиц Р.З. Теория права. – М.: БЕК, 1994.
11. Недбайло П.Е. Применение советских правовых норм. - М.: Госюриздат, 1960.
12. Рамзайцев Д.Ф. Внешнеторговый арбитраж в СССР / Д.Ф. Рамзайцев. -2е изд., перераб. и доп.. - М. : Внешторгиздат, 1957. - 184 c.
13. Шаповал В. Теоретичні проблеми реалізації норм Конституції / В. Шаповал // Право України. – 1997. – № 6.
14. Щербина В.С. Господарське право: Підручник. 4-тє видання - К.: Юрінком Інтер, 2009. – 656 с.