Зовнішня політика Німеччини (1991-2011 рр.)

Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України Чорноморський державний університет імені Петра Могили Кафедра всесвітньої історії

Реферат на тему: Зовнішня політика Німеччини (1991;2011 рр.)

Виконала:

Студентка 434 групи Лакутіна Ірина Олександрівна Перевірив:

д. і. н., професор Пронь Сергій Вікторович Миколаїв 2012

ЗМІСТ

ВСТУП РОЗДІЛ І. ГОЛОВНІ ЗАСАДИ ЗОВНІШНЬОЇ ПОЛІТИКИ НІМЕЧЧИНИ У 1991 — 2001 РР.

1.1 Визначення ролі Німеччини в Європі після розпаду СРСР

1.2 Німеччина на пострадянському просторі

РОЗДІЛ ІІ. ЗОВНІШНЯ ПОЛІТИКА НІМЕЧЧИНИ

2.1 Відносини Німеччини та США

2.2 Відносини Німеччини з країнами Європи

2.3 Політика Німеччини у Центральній Азії

ВИСНОВКИ СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ

ВСТУП

Актуальність теми дослідження. Повернувшись до ролі ключового учасника всіх важливих міжнародних подій, Німеччина бере участь у вирішенні світових і локальних конфліктів, в миротворчих операціях під егідою ООН, у антитерористичних кампаніях у складі різних коаліцій. Роль посередника і миротворця — це нова і важлива роль, яку відіграє сьогоднішня Німеччина на глобальній арені.

ФРН залишається не тільки «локомотивом європейської інтеграції», але й головним донором Євросоюзу. Економічна криза кінця першого десятиліття XXI століття ліг важким тягарем на фінансово-економічну систему ФРН — Євросоюз в цілому, але в першу чергу саме на Німеччину, саме вони витягали з найважчого становища ряд європейських країн — від Греції до Ірландії, а на підході Португалія і, можливо, ряд інших країн, які не можуть поодинці впоратися з кризовими явищами. У німецькому суспільстві це сприймається, зі зрозумілих причин, неоднозначно, але уряд Ангели Меркель, на роки правління якої припала основна тяжкість кризи, твердо займає позицію виконання коаліційних зобов’язань. Входження в наднаціональні структури обходиться недешево, в тому числі і у фінансовому відношенні.

Актуальні проблеми сучасної світової політики вказують і на майбутні ризики для ФРН. В першу чергу це глобалізація з усіма виходять на порядок денний вимогами і випробуваннями. Найбільш успішним варіантом поведінки в нових умовах дослідники продовжують вважати участь в найважливіших глобальних інститутах, таких як ООН, ОБСЄ, НАТО, Євросоюз, Велика вісімка. Інша серйозна небезпека укладена в можливій ерозії інституційних структур, на які досі спиралася політика безпеки ФРН; мова передусім про ООН, ЄС та НАТО.

Цілком допустимо припустити, що нездатність або небажання Німеччини взяти на себе свою частку тягаря і ризику може призвести до такої ерозії. І тут вирішальне значення матиме збалансованість зрослого самосвідомості європейських національних держав з необхідністю об'єднання сил перед обличчям нових глобальних викликів. І нарешті, можлива ерозія внутрішньополітичних основ для активної зовнішньої політики і політики безпеки може обмежити вплив Німеччини в міжнародному контексті. Якщо виникнуть серйозні і тривалі економічні проблеми чи посиляться пацифістські і навіть ізоляціоністські тенденції в громадській думці або в політичному ландшафті, це може серйозно вплинути на радіус дії і здатність німецької зовнішньої політики впливати всередині НАТО, а також в інших міжнародних інституціях.

Таким чином, актуальним є знання і осмислення того, яким чином здійснювалися ці пошуки, і як сьогодні будується взаємодія ФРН і НАТО. Гіпотеза — ФРН самостійна в процесі прийняття зовнішньополітичних рішень в рамках блоку НАТО.

Об'єктом даної роботи є місце Німеччини у міжнародних відносинах кін. ХХ — поч. ХХІ ст.

Предметом роботи є зовнішня політика Німеччини 1991 — 2011 рр.

Територіальні рамки роботи охоплюють територію Німеччини та інших країн світу.

Хронологічні межі роботи охоплюють період з 1991 року до 2011 року.

Метою дослідження є аналіз еволюції зовнішньої політики ФРН протягом 1991 — 2011 рр. Згідно з метою поставлено наступні завдання:

— визначити роль Німеччини в Європі;

— дослідити відносини Німеччини з провідними гравцями на міжнародній арені;

— дослідити участь ФРН у вирішенні криз на пострадянському просторі.

Стан наукової розробки теми. Використану у роботі літературу можна умовно класифікувати за хронологічним принципом.

Для нашого дослідження цікавими є праці наступних дослідників: Хакке К., Орлова Б., Ватліна А.Ю., Грачова А., Павлова Н. В. тощо.

Наукова новизна отриманих у процесі дослідження результатів полягає в тому, що на рівні даної роботи здійснено комплексне дослідження зовнішньополітичної стратегії Німеччини щодо країн пострадянського простору, проаналізовано відносини Німеччини з провідними країнами Європи та світу.

РОЗДІЛ І. ГОЛОВНІ ЗАСАДИ ЗОВНІШНЬОЇ ПОЛІТИКИ НІМЕЧЧИНИ У 1991 — 2001 РР.

1.1 Визначення ролі Німеччини в Європі після розпаду СРСР

Зникнення загрози для європейських країн після розпаду ОВД і СРСР сприяло, значною мірою вирівнюванню «ваги» європейських країн із США у НАТО. Дедалі чіткіше простежується прагнення європейських країн звільнитися від американської опіки. Разом із тим і США у стосунках з своїми європейськими союзниками змушені були вносити певні корективи.

Об'єднана Німеччина перестала бути молодшим партнером Франції, її позиції в ранзі світової держави ще більше зміцнилися. Займаючи третє місце за економічними показниками у світовому виробництві, ФРН здобула більший простір для самостійної ініціативи і маневрування у зовнішній політиці.

Так вийшло, що об'єднана Німеччина практично відразу ж знову опинилася в центрі світових політичних подій. Переорієнтація сталася успішно завдяки основним рисам німецької зовнішньої політики, сформованим і закріпленим з моменту заснування Федеративної Республіки.

Настрій на широкий зовнішньополітичний консенсус і на певну спадкоємність був і є одним з яскраво виражених ознак політичної культури. Це стосується розпочатого ще в часи Конрада Аденауера, першого федерального канцлера, трансатлантичного партнерства і процесу європейської інтеграції, прагнення до добросусідських відносин, — перш за все з Францією, заради яких німецька зовнішня політика докладала зусиль з початку 50-х років — а також своєчасно розпочатого важкого процесу примирення з Ізраїлем [10, c. 106]. Звучить природно, однак на тлі німецької політики і способів ведення війни в першій половині XX століття і перед обличчям жорстких конструкцій «холодної війни» це був значний виклик.

З кінця 60-х років, за часів канцлера Віллі Брандта (1969;1974), така орієнтація на Захід була доповнена політикою примирення з Польщею та іншими державами Східної та східній частині Центральної Європи, яка постійно розвивалася. З Росією в свою чергу Німеччину сьогодні пов’язує стратегічне партнерство.

Однак фундаментом німецької зовнішньої політики була і є широка інтеграція країни в структури багатосторонньої співпраці. Після досвіду двох світових воєн це диктувалося неодмінним бажанням сусідів утримати німців за допомогою інтеграції і контролю від ексцесів і «походів у поодинці»; це диктувалося також елементарними потребами німців у світі, безпеки, процвітання і демократії, а також розумінням того, що інтеграція їхньої країни є передумовою для возз'єднання Німеччини [16, c. 211]. Історія визнала їх правоту, і тому не випадковим було те, що саме німці, коли після припинення конфлікту між Сходом і Заходом мова зайшла про опір та орієнтації, сконцентрували свою увагу на тих міжнародних організаціях, які служили опорою ще «старій» Федеративній Республіці і давали їй перспективу. Це відноситься як до Європейського Союзу (ЄС), так і до Північноатлантичного альянсу (НATO), Організації Об'єднаних Націй (ООН) — центральному місцю для вирішення конфліктів, і до Наради з безпеки і співробітництва в Європі (НБСЄ).

Однак на всіх цих об'єднаннях лежав відбиток конфлікту між Сходом і Заходом, тобто у той час як організації комуністичного світу в 1991 р. були розпущені, а НБСЄ перетворилася в Організацію з безпеки і співробітництва в Європі (ОБСЄ), західні спільноти та ООН після припинення «холодної війни» зіткнулися з проблемою більш і менш серйозних реформ [3, c. 178].

1.2 Німеччина на пострадянському просторі

Взаємодія між Німеччиною і РФ може зазнати деяких змін з урахуванням зміни правлячої коаліції. Новий федеральний уряд може відмовитися від продовження тих вельми тісних відносин, які склалися між двома країнами в останні роки перебування на посаді канцлера Г. Шредера і були багато в чому обумовлені інтенсивними контактами глави німецького уряду і російського президента.

Разом з тим, як справедливо зазначає відомий німецький експерт Х. Хаке, в «червоно-зеленої» коаліції існували очевидні розбіжності з приводу стратегії відносно Росії. Якщо канцлер Г. Шредер виступав в якості послідовного прихильника розвитку відносин з цією країною, то міністр закордонних справ Й. Фішер критикував російську політику в Чечні і ситуацію з правами людини в РФ.

Тим часом, цілком імовірно, що така ситуація стала не тільки свідченням існування розбіжностей у сфері зовнішньої політики всередині правлячої коаліції. Вона надавала колишньому керівництву ФРН можливість як демонструвати принциповість в питанні про дотримання прав людини та громадянських свобод, так і зміцнювати вигідні для Німеччини економічні контакти з Росією, в першу чергу, в галузі енергетики.

Новий федеральний уряд навряд чи зможе повторити такий дипломатичний маневр. Напередодні виборів ХДС піддав критиці ситуацію з правами людини і ЗМІ в Росії [3, c. 119]. Крім цього, німецькі консерватори пообіцяли сприяти розвитку демократії і ринкової економіки в РФ і навіть заговорили про необхідність надати допомогу демократичним силам в цій країні.

Якщо врахувати, що сьогодні російське керівництво явно не зацікавлене в такому впливі на внутрішньополітичну ситуацію ззовні, передвиборні заяви ХДС були зустрінуті в Москві з тривогою. Крім цього, християнські демократи підкреслювали своє прагнення вибудовувати майбутні відносини з РФ, враховуючи інтереси сусідніх країн. У даному випадку малася на увазі, в першу чергу, Польща, активність якої в регіоні ЦСЄ викликала все більш негативну реакцію Росії. Далеко не випадково в ході візиту експерта ХДС у сфері зовнішньої політики та колишнього голови цієї партії В. Шойбле в Москву в серпні 2005 р. президент В. Путін не вважав за необхідне з ним зустрічатися.

Виходячи з цього, можна припустити, що новий уряд ФРН займе більш виважену позицію стосовно РФ, враховуючи, що сьогодні Росія не меншою мірою зацікавлена ??в продовженні економічного співробітництва з Німеччиною, ніж ця країна — в отриманні російського газу [1, c. 149]. Разом з тим, зберігаючи певну дистанцію при подальшій взаємодії з Москвою, федеральне керівництво отримує можливість налагодити більш тісну співпрацю з іншими країнами колишнього радянського блоку, в тому числі, зі своїми новими партнерами по ЄС — країнами Балтії.

Не менш багатообіцяючими виглядають перспективи майбутньої взаємодії ФРН і України, яка прагне розпочати переговори про приєднання до Союзу. Федеральний уряд може стати ключовим партнером цієї країни серед «старих» членів, повернувшись до політики «представництва» інтересів східних сусідів до ЄС, яка досить успішно проводилася Г. Колем [17, c. 475]. Це дозволить Німеччині не тільки посилити свої політичні позиції в цьому регіоні, але й забезпечити додаткові можливості для реалізації своїх товарів і послуг на українському ринку, що важливо для переживає кризовий період німецької промисловості.

Необхідність вирішення соціально-економічних проблем і формування нових пріоритетів у співпраці з ключовими зовнішньополітичними партнерами в значній мірі здатна зумовити політику федерального уряду і стосовно Республіки Білорусь. В даному випадку навряд чи можна чекати істотної зміни позиції Берліна і тим більше прогнозувати активізацію білорусько-німецьких відносин. РБ не є сьогодні провідним політичним та економічним партнером ФРН на Сході, що обумовлює подальше прагнення Німеччини реагувати на ситуацію в Білорусі в рамках спільної зовнішньої політики ЄС. Крім цього, білоруський ринок навряд чи представляє для німецьких підприємців такий же інтерес, як український, що справляє великий вплив на інтенсивність і структуру торгово-економічних відносин двох країн.

На початку 2000;х років після успішної інтеграції в ЄС і НАТО роль найближчих сусідів ФРН — Чехії і Польщі в європейській політиці посилилася. Ці країни є такими ж рівноправними учасниками процесу європейської інтеграції і трансатлантичної співпраці, як і західноєвропейські держави, і при цьому вже не бажають слідувати в кільватері зовнішньої політики будь-кого з більш сильних сусідів по єдиній Європі [23, c. 316]. Позиція цих держав з приводу воєнної акції США та їх союзників в Іраку, а також активна участь президента А. Кваснєвського в подоланні політичної кризи в Україні продемонстрували прагнення цих двох країн і, в першу чергу, Польщі відігравати більш активну роль у регіональній політиці.

РОЗДІЛ ІІ. ЗОВНІШНЯ ПОЛІТИКА НІМЕЧЧИНИ

2.1 Відносини Німеччини та США

Відносини зі Сполученими Штатами досягли своєї найвищої інтенсивності та узгодженості насамперед при державному секретареві Джонові Фостерові Даллесі. Аденауер, як і Даллес, був прибічником політики сили. Він завжди вважав присутність радянських військ на Ельбі і радянське панування над східною частиною Німеччини вкрай небезпечним і був переконаний, що з Радянським Союзом можна взагалі говорити лише з позиції сили [9, c. 236]. Тому «своє домагання на возз'єднання Німеччини, яке, здавалося, явно суперечило проводжуваної ним політики західної інтеграції, він стереотипно обґрунтовував запевненнями, що тільки застосуванням політики сили можна буде якось спонукати Радянський Союз видати Заходу «зону».

Встановлення хорошого взаєморозуміння зі Сполученими Штатами полегшувалося вражаючими німецькими успіхами в політичному і економічному відновленні Федеративної республіки [14, c. 319]. Американці були заспокоєні тим, що в її особі придбали надійного, економічно сильного і політично стабільного союзника. У згоді з американцями, британцями і французами Аденауер відкидав будь-яку спробу СРСР пропозицією нейтралістського рішення німецької проблеми перешкодити переозброєнню Західної Німеччини.

Співробітництво США і Європи є свідченням глибоких системних змін, що не лише позначилися на старті нового тисячоліття, а й дедалі більшою мірою починають пробивати собі дорогу на теренах геополітичних відносин. Звичайно, це відбивається на курсі зовнішньої політики Німеччини [6, c.17]. Надзвичайно важливим у цьому є те, що епіцентр конструктивності у світовій політиці дедалі більшою мірою переміщується зі США до Європи. Це породжує у європейців не лише оптимізм, а й упевненість у своїх діях.

Німецька зовнішня політика вважає формування європейської самобутності в сфері безпеки суттєвим внеском у зміцнення і стабілізацію європейської опори НАТО. Коли в грудні 2004 р. НАТО передала керівництво військовим контингентом в Боснії і Герцеговині, який з тих пір став називатися EUFOR, в рамки ЄПБО (Європейської політики в області безпеки і оборони), і європейці тим самим вперше приступили до того, щоб контролювати вогнище пожежі власними коштами та силами, то це стало етапом у процесі перетворень трансатлантичних відносин.

Новий зовнішньополітичний простір, який Німеччина здобула в 1990 р. в результаті відновлення своєї державної єдності, федеральний уряд використовував лише після зміни тисячоліття — хоча спочатку це так не виглядало [25, c. 132]. Німецька позиція після терактів 11 вересня 2001 р. була виражена відразу ж; канцлер Шрьодер пішов так далеко, як жоден з його попередників і пообіцяв Америці «необмежену солідарність» з боку Німеччини. Зрозуміло, федеральний уряд підтримав також рішення НАТО, яка 2 жовтня 2001 р. — вперше в своїй історії - проголосила, що відбувся напад на одну з країн альянсу. Як заявив під час візиту до Росії (квітень 2002 року) прем'єр-міністр Італії - Сільвіо Берлусконі, «Ми хочемо, щоб у майбутньому було лише мирне змагання — Сполучених Штатів, з одного боку, і дуже сильного суб'єкта — Великої Європи — з іншого» [20, c. 76]. Маючи велетенський суспільний потенціал та багаторічний досвід конструктивної розбудови міждержавних відносин, країни Старого Світу спроможні повною мірою реалізувати ці ідеї, надавши тим самим світовому цивілізаційному процесові нових відчутних імпульсів. Тому, можна вважати Германію досить сильним та перспективним гравцем на цій арені.

2.2 Відносини Німеччини з країнами Європи

ФРН залишається не тільки «локомотивом європейської інтеграції», але й головним донором Євросоюзу. Економічна криза кінця першого десятиліття XXI століття ліг важким тягарем на фінансово-економічну систему ФРН — Євросоюз в цілому, але в першу чергу саме на Німеччину, саме вони витягали з найважчого становища ряд європейських країн — від Греції до Ірландії, а на підході Португалія і, можливо, ряд інших країн, які не можуть поодинці впоратися з кризовими явищами [6, c. 15]. У німецькому суспільстві це сприймається, зі зрозумілих причин, неоднозначно, але уряд Ангели Меркель, на роки правління якої припала основна тяжкість кризи, твердо займає позицію виконання коаліційних зобов’язань. Входження в наднаціональні структури обходиться недешево, в тому числі і у фінансовому відношенні.

Актуальні проблеми сучасної світової політики вказують і на майбутні ризики для ФРН. В першу чергу це глобалізація з усіма виходять на порядок денний вимогами і випробуваннями. Найбільш успішним варіантом поведінки в нових умовах дослідники продовжують вважати участь в найважливіших глобальних інститутах, таких як ООН, ОБСЄ, НАТО, Євросоюз, Велика вісімка.

Життєдіяльнісна Європа відповідає національним інтересам Німеччини. Процес інтеграції проявив себе в якості підходящих рамкових умов для забезпечення миру, процвітання та безпеки. Завдяки спільній політиці Німеччина знайшла собі міцних партнерів в особі своїх сусідів і разом з Європою знов знайшла свою єдність, а також добилася поваги і авторитету в світі [20, c. 77]. Для німців дотримання мирного балансу інтересів з сусідами і з рештою світу стало успішним рецептом для інтеграції Європи.

Головування Німеччини в ЄС у першій половині 2007 р. ще раз підкреслило це. Федеральний канцлер Меркель і міністр закордонних справ Штайнмайєр вміло використовували авторитет і довіру в Європі для подолання інституційної кризи. Німеччина заклала основу для Лісабонського договору і домоглася схвалення усіх країн ЄС у важливих питаннях, що стосуються здатності ЄС приймати рішення, виробляти політику і інститутів ЄС.

Знаходження Німеччини на чолі Європейського Союзу випадок не рутинний для цього об'єднання, а досить знаменний. Справа в тому, що Німеччина є найбільш потужною і впливовою державою ЄС. По-перше, це найчисельніша за населенням країна об'єднаної Європи. Населення Німеччини — 82 млн. чол. — Складає одну шосту частину від усіх громадян Євросоюзу. По-друге, Німеччина володіє найпотужнішою економікою в Європі. ВВП Німеччини — понад 3 трлн дол., і більше за обсягом тільки економіки США (ВВП — 10 трлн дол.) і Японії (ВВП — 6 трлн дол.). По-третє, ФРН є країною — донором ЄС. Її частка в європейському бюджеті найбільша, і країна платить у казну об'єднаної Європи, як вважають німці, багато, а отримує мало. По-четверте, Німеччина — країна, яка стояла біля витоків європейської інтеграції, має колосальний досвід управління інтеграційними процесами.

Німецька зовнішня політика вважає формування європейської самобутності в сфері безпеки суттєвим внеском у зміцнення і стабілізацію європейської опори НАТО [25, c. 128]. Коли в грудні 2004 р. НАТО передала керівництво військовим контингентом в Боснії і Герцеговині, який з тих пір став називатися EUFOR, в рамки ЄПБО (Європейської політики в області безпеки і оборони), і європейці тим самим вперше приступили до того, щоб контролювати вогнище пожежі власними коштами та силами, то це стало етапом у процесі перетворень трансатлантичних відносин.

Новий зовнішньополітичний простір, який Німеччина здобула в 1990 р. в результаті відновлення своєї державної єдності, федеральний уряд використовував лише після зміни тисячоліття — хоча спочатку це так не виглядало. Німецька позиція після терактів 11 вересня 2001 р. була виражена відразу ж; канцлер Шрьодер пішов так далеко, як жоден з його попередників і пообіцяв Америці «необмежену солідарність» з боку Німеччини [22, c. 167]. Зрозуміло, федеральний уряд підтримало також рішення НАТО, яка 2 жовтня 2001 р. — вперше в своїй історії - проголосила, що відбувся напад на одну з країн альянсу.

Негативні процеси в рамках процесу європейської інтеграції, очевидними проявами яких з’явилися зрив ухвалення конституції ЄС в результаті референдуму у Франції 29 травня 2005 і дискусія про необхідність прийняття в союз Туреччини, є ще одним зовнішньополітичним викликом для керівництва ФРН. Новий уряд зіткнеться з необхідністю висловити єдину думку про подальші напрями розвитку цього процесу, досягти якого буде вельми складно, враховуючи розбіжності всередині правлячої коаліції. В особливій мірі це стосується Туреччини, питання про членство якої поляризувало позиції основних політичних сил ФРН, кожна з яких прагнула залучити на свою сторону прихильників або супротивників цього рішення з різних соціальних груп і регіонів Німеччини.

Не менш серйозною проблемою може стати для керівництва ФРН вступ в союз Румунії і Болгарії, а також початок переговорного процесу з Хорватією. Результати виборів в бундестаг продемонстрували, що далеко не всі німці задоволені створенням єдиної Європи, в якій підприємці воліють переносити виробництво в країни з дешевою робочою силою і тим самим позбавляти їх роботи [13, c. 121]. Цю проблему досить успішно використовували в ході передвиборної агітації представники Лівої партії, і цілком очевидно, що надалі вона не втратить актуальності.

Ця обставина може змусити уряд вжити додаткових заходів по захисту робочих місць всередині країни, обмеживши працевлаштування на її території вихідців з інших держав, в першу чергу, з сусідньої Польщі, взаємодію ФРН з якої можуть зазнати в найближчі роки значні зміни.

Ставши учасником боргової кризи в Європі, німці потрапили в пастку дилеми. З одного боку, Німеччина — менше всіх в Європі може собі дозволити загальну економію в проблемних країнах з подальшим падінням попиту [23, c. 314]. З іншого боку, вона просто не може спокійно сприймати подібну байдужість окремих країн до податкової розсудливості. Німеччина повинна мати структуроване рішення: щоб в деякій мірі підтримувати рівень попиту в країнах типу Іспанії або Італії, німці повинні показати, що будуть неприємні наслідки неупорядкованого звернення з боргом. Але, перш за все, німці повинні зберегти ЄС, щоб насолоджуватися європейською зоною вільної торгівлі [16, c. 412]. І тут присутнє внутрішнє протиріччя між збереженням системи та впровадженням дисципліни.

Німеччині потрібна зона вільної торгівлі в Європі. Німеччині також потрібен високий попит в Європі. Німеччина також хоче відповідальності в боргових практиках. І Німеччина не повинна побачити повернення антинімецьких настроїв попередніх епох. Виходить кілька потреб, і деякі з них взаємовиключні.

Це криза ролі, яку Німеччина гратиме в Європі в майбутньому. Німці тримають в руках багато карт, і в цьому їх проблема: при виборі з такої кількості варіантів, вони повинні приймати складні рішення — і це не дасться легко післявоєнній Німеччині [8, c. 29].

Німецька європейська політика висловилася в беззастережній підтримці поглиблення процесу інтеграції, його розширення на північ, південь і схід, а також його інституційного будівництва. Сильна сторона німецької політики у відношенні ЄС проявилася при цьому в орієнтації німецько-французьких відносин на ЄС, з одного боку, і в тісних зв’язках особливо з більш дрібними державами-членами, з іншого. Німці прагнуть до дієздатної, демократично влаштованої та прозорої Європи з більш сильним Європейським парламентом і чітко прописаними повноваженнями. Між іншим, Німеччина у відповідності зі своїм ВВП забезпечує близько 20% бюджету ЄС [13, c. 23].

Таким чином, Німеччина для створення нового іміджу не відкинула свої уявлення про об'єднання, вони лише були трансформовані в мирне русло і виражалися в спільній діяльності міжнародних організації, в яких Німеччина брала активну участь.

2.3 Політика Німеччини у Центральній Азії

З моменту здобуття незалежності в 1991 п’ять центральноазіатських республік (Казахстан, Киргизстан, Таджикистан, Туркменістан і Узбекистан) і Германію пов’язують тісні й партнерські відносини. Тому було цілком логічно, що під час головування в ЄС в 2007 р. Німеччина ініціювала «Стратегію нового партнерства» між Євросоюзом і країнами Центральної Азії. ЄС і його партнери в Центральній Азії спільно розробили цей основоположний документ. Європейський Союз на рівні глав держав і урядів прийняв дану стратегію 22 червня 2007 р. [5, c. 3]. За її допомогою ЄС вперше визначив для себе в повному обсязі рамки своєї центральноазіатської політики. Стратегія також є основою для справжніх і майбутніх дій Федерального уряду в цьому геополітично важливому регіоні.

Німеччина на сьогоднішній день — єдина країна ЄС, що має посольства у всіх п’яти центральноазіатських столицях. Причини очевидні: Федеративна Республіка Німеччина була однією з перших держав, що установила дипломатичні відносини з новими республіками після того, як вони здобули незалежність у 1991 р., і незабаром відкрили там посольства. Тим самим, Федеральний уряд на ранньому етапі зробив наголос на зміцнення незалежності і підтримку трансформаційного процесу в молодих державах.

В рамках співробітництва з метою розвитку Федеральний уряд підтримує уряди країн Центральної Азії в справі політичної і економічної модернізації. Мета полягає в довгостроковій внутрішній і зовнішній стабілізації і розвитку регіону, причому підтримка Німеччини перш за все сконцентрована на сталому розвитку соціальної ринкової економіки в країнах з перехідною економікою та на сфері охорони здоров’я [24, c. 140]. Додатково має місце регіональна діяльність, як наприклад, в рамках підтримки правових реформ і перетворення системи правосуддя, а також у розширенні регіональної економічної співпраці. На європейському і міжнародному рівнях Федеральний уряд, надаючи співфінансування, в повному обсязі бере участь у програмах в цілях розвитку таких організацій, як Світового банку, Азіатського банку розвитку та Комісії ЄС.

Після Росії та Китаю Німеччина є третім за обсягом торговельним партнером регіону [5, c. 6]. У 2008 р. обсяг зовнішньої торгівлі Німеччини з центральноазіатськими державами склав прибл. 8 млрд. євро (В цілому ЄС: прибл. 27 млрд. євро).

У державах Центральної Азії сьогодні проживають ще прибл. 239.000 етнічних німців. З початку 90х років 1.046.000 (пізніх) переселенців, включаючи подружжя, дітей та інших членів їх сімей, переїхали на постійне місце проживання в Німеччину. В рамках своєї програми сприяння німецьким меншинам в Східно-Центральній, Східній та Південно-Східній Європі, включаючи неєвропейські держави-правонаступниці колишнього СРСР, Федеральний уряд з початку 90х років підтримує поліпшення умов життя етнічних німців також в Центральній Азії. З 2007 р [19, c. 109]. Федеральний уряд надав прибл. 10 млн. євро для п’яти центральноазіатських країн.

З 1995 р. в рамках програми по збереженню культурної спадщини Федеральний уряд надав більше 1,1 млн. євро на заходи з реставрації та консервації культурних цінностей в Центральній Азії.

З 1994 р. в м. Алмати працює філія Інституту ім. Гете, з 1998 р. — у м. Ташкенті. Крім цього, в інших містах регіону є читальні зали та центри вивчення німецької мови.

У 2010 р. в рамках програми заходів широка громадськість всіх п’яти держав буде ознайомлена з Німеччиною як з сучасною і відкритою світу країною. Програма року «Німеччина в Казахстані 2010» [24, c. 142], передбачає заходи протягом всього року, представить Німеччину як місце розташування науки і освіти, як культурну націю і економічного партнера. При цьому також необхідно активізувати цивільно-громадський діалог. Тижні Німеччини, які пройдуть восени 2010 р. в інших країнах регіону, покликані досягти цих же цілей.

Під заголовком «ЄС і Центральна Азія: Стратегія нового партнерства» ЄС вперше визначив для себе довгострокові рамки своєї центральноазіатської політики.

Стратегія була прийнята Європейським Союзом 22.06.2007 р. Держави Центральної Азії активно брали участь в процесі її розробки [19, c. 114].

Стратегія включає і об'єднує проекти Комісії та держав-членів. Обсяг коштів, що виділяються ЄС на співпрацю з Центральною Азією, був збільшений до 750 млн. євро. Два рази в рік проходять зустрічі з політичних питань міністрів закордонних справ держав Центральної Азії з трійкою ЄС.

Щорічні діалоги з прав людини проводяться з кожною з п’яти країн. Реалізація Стратегії по Центральній Азії не є виключним завданням європейських інститутів, а всіх держав-членів. Вона — один з основних акцентів німецької зовнішньої політики.

40 відсотків населення, що налічує в цьому регіоні в цілому 51 млн. чоловік, молодше 40 років. Тому розширення системи освіти відіграє вирішальну роль для його майбутнього [5, c. 7].

Флагманом німецької діяльності в галузі освіти в Центральній Азії є Казахстансько-Німецький Університет в м. Алмати.

В рамках співробітництва з метою розвитку Федеральний уряд протягом багатьох років сприяє професійній освіті за принципом німецької «подвійної системи навчання», а в меншому обсязі також підтримує базову освіту, надаючи фінансування технічного оснащення та навчальних посібників, а також розробки навчальних програм, підготовки та підвищення кваліфікації викладачів. Програми особливо орієнтовані на потреби сільського господарства та приватного сектору.

У 2008 р. був даний старт ініціативі «Школи: партнери майбутнього» (PASCH) [19, c. 117], мережа якої вже включає в себе 45 шкіл в Центральній Азії:

· 31 школа, що обслуговується Федеральним адміністративним відомством — Центральним управлінням шкіл за кордоном, пропонує Диплом німецької мови Постійної конференції міністрів культури та освіти земель Федеративної Республіки Німеччина.

· 14 шкіл отримують підтримку Інституту ім. Гете в рамках викладання німецької мови.

Федеральне міністерство закордонних справ Німеччини сприяє Академії ОБСЄ у м. Бішкеку. Заснована в 2002 р. Академія пропонує магістерську програму з політології (Центральна Азія), що користується великою популярністю. У 2010 р. уповноважений ДААД викладач, залучений на довгостроковій основі, почав роботу по зі будівлі нової магістерської програми «Європейські справи» [24, c. 143]. За останні 5 років Німецька служба академічних обмінів (ДААД) виокремила в загальному 4.659 різних стипендій — тобто, в середньому майже 1000 стипендій на рік. У кожній з п’яти центральноазіатських країн працюють лектори та мовні асистенти ДААД.

Академія «Німецької Хвилі» (DW), як установа підготовки та підвищення кваліфікації для журналістів, з середини 90х років активно працює в регіоні. У 2009 р. відкрився офіс Академії в м. Бішкеку. Головними напрямками роботи є співпраця з обраними радіо і телекомпаніями, а також он-лайн СМІ в Казахстані, Киргизстані, Таджикистані та Узбекистані, чиї співробітники регулярно беруть участь у регіональних семінарах і тренінгах, що проходять в окремих редакціях.

Загальний обсяг прямих інвестицій Німеччини в економіку п’яти центральноазіатських держав в 2008 р. склав прибл. 250 млн. євро [5, c. 9]. Головні напрямки інвестицій німецьких підприємств — виробництво будівельних матеріалів, торгівля, сфера послуг, автомобілі будова, харчова, смакова та текстильна промисловість.

Федеральне міністерство економіки і технологій та німецька економіка в рамках спільної ініціативи ведуть роботу з навчання менеджерів з Казахстану, Узбекистану, Туркменістану і Киргизстану (досі 3,8 млн. євро).

З моменту старту програми в 2006 р. підтримку отримали 443 молодих керівників з приватного сектора регіону. У німецькій системі зовнішньоторговельних палат Центральну Азію курирує Представництво німецької економіки в м. Алмати. У 2008 р. його статус було підвищено до рівня Представництва, і був призначений глава з Німеччини.

Федеральне міністерство економіки і технологій надає Представництву щорічну фінансову підтримку в раз мірі 0,5 млн. євро [19, c. 124]. Сталий розвиток соціальної ринкової економіки являється основним напрямком німецького співробітництва в цілях розвитку з країнами Центральної Азії. На двосторонньому рівні при цьому проводиться консультування держав-учасниць в сфері економічної політики, є сприяння сільській фінансовій системі в області мікрокредитування і здійснюється підтримка приватного сектора. Регіональні проекти роблять внесок в економічне співробітництво в Центральній Азії та в усунення торгових бар'єрів.

ВИСНОВКИ

німеччина пострадянський зовнішньополітичний Німеччина наполегливо виступає за подолання таких глобальних викликів, як зміна клімату, нестача ресурсів і за світ без ядерної зброї. Те, що в червні 2007 р. на 33-му саміті семи провідних індустріальних країн та Росії («Групи восьми») під головуванням Німеччини вдалося підштовхнути американських партнерів до того, щоб «серйозно розглянути питання» про помітне скорочення шкідливих викидів і визнати ООН в якості платформи дій із захисту клімату, можна вважати великим досягненням. А завдяки тимчасового розширення кола учасників саміт в Хайлігендаммі заклав нові критерії для проведення подібних заходів. Без таких стрімко розвиваються, швидко наганяють в індустріальному плані, що зазнають «ресурсний голод» і не в останню чергу важливих в екологічному плані гравців, як Бразилія, Китай, Індія, Мексика і Південна Африка неможливо розставити віхи в майбутнє. Після Пітсбургського саміту (2009 р.) стало ясно, що «Група двадцяти», куди входять також Аргентина, Австралія, Індонезія, Саудівська Аравія, Південна Корея і Туреччина, є вирішальним форумом в області економічної політики.

У той же час німецька зовнішня політика сприяє створенню структур громадянського суспільства; її дія поширюється і на подолання катастроф, на реалізацію демократії та прав людини і на організацію діалогу на рівних. Той факт, що Німеччина може грати цю роль, пояснюється довірою до неї, яке накопичувалося десятиліттями і ретельно оберігати. Німецька політика оцінюється сьогодні не по руйнівній діяльності Третього рейху, а по її досягненням в області творення й інтеграції. Возз'єднана Німеччина показала, що вона вміє поводитися з міжнародної відповідальністю і відкривати перспективи для інших.

Через 20 років після краху старого світопорядку держави і народи Землі починають налаштовуватися на життя в умовах нового, глобалізованого світу. При всій конкурентній боротьбі вони зможуть добитися позитивного результату тільки в тому випадку, якщо будуть бачити один в одному партнерів. Німці, чия країна, як ніяка інша, широко інтегрована в міжнародну спільноту, знають, які це відкриває шанси.

Німецька зовнішня політика сприяє створенню структур громадянського суспільства; дію німецької зовнішньої політики поширюється і на подолання катастроф, на реалізацію демократії та прав людини, на боротьбу з тероризмом. Німеччина на практиці використовує свою нову роль для досягнення і забезпечення прав людини, миру та діалогу — як на Близькому Сході, так і в інших конфліктних регіонах. Той факт, що Німеччина може грати цю роль, пояснюється довірою до неї, яке накопичувалося десятиліттями і ретельно оберігати. Німецька політика оцінюється не по руйнівній діяльності Третього рейху, а по її досягненням в області творення й інтеграції. Без усвідомлення цього союзники по Другій світовій війні навряд чи відпустили б німців «на свободу». Німеччина показала, що вона вміє поводитися з відповідальністю.

В епоху глобалізації зовнішня політика більше, ніж коли б то не було стає світової внутрішньою політикою. Держави, суспільства, економічні простору об'єднуються в мережі. З припиненням конфлікту між Сходом і Заходом перед германської зовнішньою політикою відкрилися нові шанси: в Європі, а також у всьому світі. Німеччина взяла на себе зрослу міжнародну відповідальність, яка лягла на плечі країни в результаті змін у світовій політиці, і разом з партнерами в усьому світі активно виступає за демократію, права людини і діалог між культурами. Пріоритетна мета німецької зовнішньої політики — збереження миру і безпеки у всьому світі.

В результаті інтеграції в західні спільноти та процесу об'єднання країни політична система ФРН не зазнала скільки-небудь значущих змін і зберегла традиційні переваги демократичного устрою. Але це не позбавляє Німеччину від випробувань, які - і це не виключено — зажадають зусиль для збереження демократичної політичної культури.

Важливим питанням для німецької зовнішньої політики, є фінансове навантаження щодо підтримки соціально-економічних змін у Східній Європі та по фінансуванню ЄС. Німеччина здатна оживляти європейську кон’юнктуру через стимулювання власного господарства. Однак зростаюче безробіття і дефіцит бюджету дають привід скоріше до заклопотаності: Німеччина зважаючи безлічі внутрішньоі зовнішньополітичних причин може знизити свою активну підтримку інтеграційному процесу. Також з цієї причини здається малоймовірною нова німецька політика гегемона, що підтверджує особливо введення євро, коли закінчилося перевага німецької марки і витікаюча звідси залежність європейських держав від німецької валютної політики.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ

1. Авдокушин Е. Ф. Международные экономические отношения. Учебное пособие. — М.: Маркетинг. — 2001. — 264с.

2. Акумов П. Л. Актуальные проблемы Европы. Глобальные вызовы и Европа. — М. — 2004. — № 3. — С. 52−54

3. Ахтамзян А. А. Германия и Россия в конце XX столетия. М. — 2000. — 164 с.

4. Ватлин А. Ю. Германия в ХХ в. — М.: Российская политическая энциклопедия (РОССПЭН). — 2002. — 336 с.

5. Германия и Центральная Азия / [Федеральное министерство иностранных дел, Отдел по работе с общественностью внутри страны] - Казань. — Федеральное министерство иностранных дел. — 2010. — 16 с.

6. Глотц П. Какое правительство нужно Европе? / Internationale Politik. — 2010. — № 6. — С. 14−21

7. Грачев А. Франция — Германия: От дуэли к дуэту // Новое время. — 2003. — № 5. [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://www.newtimes.ru

8. Дашичев В. И. Единая Германия в единой Европе // Свободная мысль. — 2009. — № 7. — С. 27−29

9. Жульце Хаген. Краткая история Германии. М.: Весь мир. — 2004. — 256 с.

10. Зорская М. А. Германия // М. А. Зорская. — М.: 2001. — с. 106, 112−114

11. Имангалиев Р. Н. Новая Германия в меняющемся мире. Международное положение и внешняя политика Германии на рубеже XX—XXI вв. Казань: Новое знание. — 2010. — 374 с.

12. Лямзин А. Объединение германии в оценках российских исследователей. — [Электронный Ресурс]. — Режим Доступа: Http://Mmj.Ru/Newest_History.Html?&Article=72&Chash=9e2b0ed05b

13. Мертес М. Германская Европа / Internationale Politik. — 2011. — № 2. — С. 19−24

14. Новейшая история стран Европы и Америки: 20 век: Учеб для студентов. высш. учебных заведений: ч 2/ Под редакцией А. М Родригиса и М. В. Пономарева. — М.: Владос. — 2011. — 352 с.

15. Новейшая история стран Европы и Америки: XX в./ Учебник для студентов вузов: В 3 частях// Под ред. А. М. Родригеса и М. В. Пономарева. Ч.2. — М. — 2004. — 476 с.

16. Орлов Б., Тиммерманн X. Россия и Германия в Европе. — М.: РАН Институт Европы. — 1998. — 288 с.

17. Павлов Н. В. История современной Германии, 1945 — 2005: курс лекций. — М.: Астфель: АСТ. — 2006 — 510 с.

18. Патрушев А. И. Германская история. — М.: Весь мир. — 2003. — 256 с.

19. Политика ФРГ в Центральной Азии // Актуальные проблемы Европы. — 2011. — № 3. — C. 106−132

20. Ригер Р. Экономическая история Германии. М. — 2001. — с. 53, 76−78

21. Русакович А. В. Беларусь — Германия: 20-летие восстановления дипломатических отношений [Электронный ресурс]. — Режим доступа: http://ru.forsecurity.org/

22. Хакке К. Великая держава поневоле (внешняя политика ФРГ) — М.: АО Буклет. — 1995. — 230 с.

23. Эффенберг Т., Заммер М. История Германии в Новейшее время. — М. — 2002. — с. 312−314, 316

24. Юн. С. М. Политика Европейского Союза В Центральной Азии в 1990;е гг. (обзор отечественной и центральноазиатской историографии) // Сибирь в системе современных международных связей / Под ред. В. П. Зиновьева. — Томск: Изд-во Том. ун-та. — 2001. — С. 139−146

25. Der etwas andere Krieg // Der Spiegel. — 2010. — № 1. — S. 126−137